В одному я переконаний: якщо ви живете в Америці чи Західній Європі і не провели останні три дні замкнутими в шафі, ви, скоріше за все, в курсі протестів проти українського уряду, що проходять в останні дні у Києві. Це тому, що західні новинні мережі та медійні джерела дбають, аби ви знали про них. The Washington Post публікує статтю під назвою «Десятки тисяч на мітингу в Києві за тісніші зв’язки з Європейським Союзом». «Тисячні протести проти відхилення Україною торгових зав’язків», — пише The New York Times.
Провідні західні медіа не лише визначили протести як головну новину. Їхні репортажі ще й доволі прозоро показали, на чиєму вони боці. The New York Times пише про двох протестуювальниць:
«Для молодих людей майбутнє світліше з Європою», — каже Марія Лисенко, 20 років, студентка, що стоїть зі своєї подругою Альоною Зоріною, якій теж 20, тримаючи плакат з написом «Європа – майбутнє України». Пані Зоріна сказала, що в рішенні не підписувати договір з Європейським Союзом Президент Віктор Федорович Янукович керувався егоїзмом та власними інтересами.
У своєму репортажі з протестів CNN процитували пана Девіда Крамера з «Freedom House», яка визначає себе як «Американська неурядова організація»: «Він (Янукович) залишив свою країну вразливою до погроз та тиску Владіміра Путіна. Це буде його спадок, якщо він не змінить курсу».
Якщо порівняти глибоке, схвальне, резонансне висвітлення українських протестів із висвітленням інших протестів, що мали місце в останні декілька років, можна зробити відкриття.
Минулого літа я був в Іспанії в час, коли в Мадриді відбувалися масштабні нічні демонстрації проти прийнятої урядом програми «затягування пасків». Я відправив другу в Англії повідомлення з питанням, чи слідкував він за подіями в Іспанії, і як вони були висвітлені вдома. Він відповів, що не бачив і не чув на британському телебаченні нічого про ці протести.
Але не лише іспанським протестам у 2012 не вдалося отримати того медійного висвітлення, яке мало би бути. Протести проти програм жорсткої економії відбувалися останніми роками по всій Європі, проте жоден із них не отримав так багато уваги, як нинішні протести в Україні. Кожен має рівне право на протест, проте видається, що деякі протестувальники рівніші за інших.
Загалом, можна сказати, що якщо протестують проти уряду, який не подобається західним елітам, або за щось, що вони підтримують — наприклад, за приєднання України до західного блоку і віддалення від Росії — тоді такі протести широкого висвітлюють. Крім того, вони будуть показані в дуже позитивному ключі, навіть якщо вони вдаються до насильства. Класичним прикладом є висвітлення фінансованих США демонстрацій в Югославії у жовтні 2000.
Перший тур президентських виборів призвів до того, що жоден з кандидатів не набрав 50%, що означало — має відбутися другий тур. Але деякі люди не змогли дочекатися. Аби вломитися у Парламент, використали бульдозер; будівлю розгромили, а деякі частини її підпалили. Підпалу зазнали також і студії державної телестанції, а голову державного телебачення тяжко побили. Все ж ці акції, що мали на меті насильне усунення від влади демократично вибраного президента до того, як згідно з конституційними вимогами зміг відбутися друг тур виборів, були зображені в західних репортажах як «про-демократичні» акції.
Уявіть, якби такі протести трапилися в столиці однієї з країн Західної Європи чи в країні, що є союзником Заходу? Демонстрантів, які вдалися до насильства і спалили парламент, визнали би «бандитами» і «злочинцями», і президент США та прем’єр-міністр Великобританії завітали би туди, аби закликати до відновлення порядку. Якби таке трапилося в Саудівській Аравії, демонстрантів не лише засуджували би, але й, дуже можливо, сили НАТО були би вже на шляху, аби насильницьки придушити бунт. Але коли таке трапилося в Югославії — країні, владний режим якої західні еліти будь-якого ціною прагнули змінити, — то західні лідери і новинні канали могли успішно вдавати, що стоять боці «людей».
Нинішні протести в Україні, як і протести в Югославії у 2000, «офіційно схвалені», але протести в інших східних країнах Європи, що входять до НАТО і ЄС або є союзниками США, не «схвалені», і тому ми не багато чуємо про них.
У 2012 відбувалися масштабні антиурядові демонстрації в Румунії, але, як і події в Іспанії, вони не були висвітлені «в стилі України». Те саме трапилося і з румунськими протестами у 2013 проти проекту видобутку золота в Рош’ї Монтані. Практично протягом усього 2013 року в Болгарії відбувалися протести проти чинного уряду, проте вони не зчинили такого шуму, як протести в Україні.
Така сама історія була і з антиурядовими протестами в Албанії у 2011, і з масштабними протестами 2006 року в Угорщині проти дружнього до іноземних інвесторів неоліберального уряду Ференца Дьюрчаня, які відбулися після трансляції аудіозапису, в якому угорський прем’єр-міністр визнав, що уряд брехав електорату «зранку, вдень і ввечері». Дьюрчань був одним із «хороших хлопців» для Заходу, й еліти запевне не бажали його повалення.
На відміну від протестувальників у 2000 в Белграді, угорські протести в 2006 були зображені негативно. «Біля будівлі телебачення було підпалено кілька машин, і це полум’я швидко поширилося на саму будівлю. Схоже, що повстанці контролюють деякі території на першому поверсі будівлі телебачення», — повідомили Washington Post.
Цікавим є використання слова «бунт». Підпаліть сербське телебачення під час протестів у 2000 — і вас проголосять «прихильником опозиції». Але підпаліть щось іззовні будівлі Угорського державного телебачення в 2006 — і ви «бунтар». Це показує, що не дія сама по собі визначає це маркування, а місце цієї дії.
5 листопада цього року відбувся «Марш мільйонів масок» — протести більш ніж у 400 містах по всьому світу, серед яких і Лондон — але найкраще висвітлила демонстрації у Великобританії RT 1, а не британські медіа. RT також широко висвітлила антиурядові демонстрації у Москві, провела ряд інтерв’ю з лідерами протесту — але західні новинні канали, на жаль, не роблять цього, коли протести відбуваються в їхній країні.
Не важно зрозуміти, чому. Останнє, що західні еліти бажали би для своїх громадян — це дивитись ніч за ніччю сцени про людей, які протестують проти політики жорсткої економії, корумпованих урядів та зловживань великих корпорацій в інших західних країнах. Це лише підбурить людей захопити і свої вулиці. Британці, що спостерігають картини іспанських протестів на вулицях Мадриду у 2012, можуть надихнутися повторити це в Лондоні. А британці, що спостерігали марш людей у масках по Лондону 5 листопада і бачили банери, на яких було написано «Корумповані бояться нас. Чесні підтримують нас. Герої приєднуються до нас», могли надумати дізнатися більше про рух «Анонімів», і стати цими «героями», що приєдналися б до нього.
Коли йдеться про висвітлення внутрішніх протестів, що кидають виклик інтересам еліти, воно майже завжди буде негативним.
Табір руху «Окупуй Лондон», знесений внаслідок рішення суду у 2012, широким фронтом атакували коментатори від еліти. Далекий від схвалення цього протесту член парламенту консерватор Марк Філд заявив: «Корпорація Лондона потребує співпраці з іншими землевласниками в місті, аби переконатися, що ми не побачимо повторення такого штибу протестів на Квадратній Милі» 2.
Для західних еліт анти-урядові вуличні протести і демонстрації – прекрасна річ, якщо вони трапляються у Києві, Мінську чи Тегерані. Проте, вони є вже далеко не такими прекрасними, якщо трапляються у Мадриді, Бухаресті чи Лондоні. Тоді це інший випадок: «Тут нема на що дивитися. Розходьтесь, будь-ласка. І не відривайте очей від Києва!»
