Що не так з українською дипломатією воєнного часу на Глобальному Півдні

Напередодні річниці незаконного і жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну президент Володимир Зеленський виступив з промовою в Європейському парламенті, де назвав Росію «найбільш антиєвропейською силою сучасного світу»^[1]. Під «європейським» він, очевидно, мав на увазі «спосіб життя», «континент, пронизаний правилами, цінностями, рівністю та справедливістю», і «місце, де Україна — непорушно вдома». Через рік після російського вторгнення настав час представити мою давню і наболілу критику цивілізаційного та виключного підходу України до дипломатії воєнного часу заради мобілізації міжнародної підтримки, особливо на Глобальному Півдні.

Насправді, важко переоцінити рівень деполітизації, цинічного ставлення до людей і суспільного життя, а також відчуття безнадійності щодо теперішнього і майбутнього, які в останні десятиліття невпинно поглинають російське суспільство. Але боротьба за ті самі цінності універсальної людської гідності, рівності та справедливості точиться не лише в Україні, але й в інших країнах світу, зокрема в М’янмі, Таїланді, Судані та Палестині. Тому цивілізаційні і за своєю суттю виключні претензії щодо того, за яке національне та глобальне майбутнє в сенсі цінностей ми боремося, стають принципово проблематичними.

20 лютого 2023 року, коли я публічно розкритикувала видатного українського інтелектуала Володимира Єрмоленка за його твердження [у нині видаленому треді в твітері, написаному 18 лютого 2023 року] про те, що війна Росії проти України робить Росію «більш азійською» і що боротьба України за своє національне виживання «розширює кордони Європи на схід», я була здивована кількістю підтримки та інтересом до моїх контраргументів. Такий інтерес публічно і приватно висловлювали чимало українців, які зараз борються не лише проти російської армії та відверто шовіністичного кремлівського режиму, але й проти ініційованої урядом всеохопної неолібералізації їхньої батьківщини.

З огляду на те, що я рішуче виступаю проти російського вторгнення в Україну, мені хотілося б викласти свою конструктивну критику української дипломатії воєнного часу на Глобальному Півдні. Мій головний аргумент полягає в тому, що цивілізаційний підхід України, заснований на виключенні, є самообмежувальним, саморуйнівним і навіть нещирим — особливо коли йдеться про те, щоб досягти більш поважного і широкого залучення, підтримки і відчуття спільної боротьби серед країн Глобального Півдня.

Кадр з фільму Кріса Маркера «Далеко від В'єтнаму»

Поняття цивілізаційного та глобального Півдня

Під «цивілізаційним» та «виключним» я маю на увазі концептуальні міркування в дусі критики Амартії Сена, який підважував погляд Семюела Гантінґтона на світову історію як на постійне зіткнення цивілізацій, перманентний стан війни та конфліктної напруги між народами, в основі яких лежать уявні, вроджені, даровані долею та географічно визначені культурні переваги, чесноти та цінності^[2]. Цивілізаційний підхід за своєю суттю є виключним, а отже, антиуніверсальним і антигуманістичним. Він ґрунтується на вельми хибному розумінні коренів багатьох сучасних проблем, що стоять перед Україною та іншими країнами, зокрема загарбницькі війни, гноблення та експлуатація.

Незважаючи на загострення сучасних криз і зростання лицемірства, після Другої світової війни Європа — як Західна, так і Східна — досягла значних успіхів у своїх спробах розбудови «соціальної держави» та відносних свобод, чим, безперечно, заслужила революційно-прогресивне місце в історії людства. Однак, боротьба, що триває в решті світу за ті ж самі цінності, ведеться не за виключно нове «європейське» майбутнє як таке, а за більш універсальне, спільне, рівне і гуманне майбутнє. Це знамено боротьби, яке намагається нести український уряд і чимало видатних українських інтелектуалів, але, можливо, їхній підхід до дипломатії воєнного часу занадто обмежений. Я вважаю, що таке самообмеження, зрештою, накладає панівна внутрішня політика та суспільна думка в Україні, що принаймні протягом останніх трьох десятиліть перебувають у пошуках життєздатної посткомуністичної самоідентифікації^[3][4]. 

Я неохоче використовую всеохопний термін «Глобальний Південь», оскільки він знецінився щонайменше від 1970-х років, перетворившись на поняття, якому бракує чіткого, зв’язного та цілісного політичного змісту, організаційного фронту та альтернативного бачення прогресивнішого й справедливішого світового порядку на рівні національних держав. Як слушно попереджають індійська активістка Кавіта Крішнан і словенський філософ Славой Жижек, панівна внутрішня політика та ідеології деяких великих країн, які нині виступають за новий «багатополярний» світовий порядок, самі просякнуті грубим цивілізаційним та імперським консерватизмом. Нинішня влада деяких з цих країн, які формально є електоральними демократіями, навіть сприяє поширенню нелібералізму та етнічного і релігійного мажоритаризму в їхніх нібито демократичних суспільствах. Проте цю нову багатополярність подають як альтернативу політиці і світовому порядку, що протистоїть одноосібному пануванню США з їхнім злочинним безкарним порушенням міжнародних законів^[5].

Кавіта Крішнан виступає на протесті. Фото: Twitter | @IamDeepaMehta

Насправді, сенс такої альтернативної політики — це радше бажання отримати привілей безкарно зловживати міжнародним правом і остаточно покласти край суверенній рівності через очікування заздалегідь визначених так званих «сфер впливу». Китайський антрополог Сян Бяо зауважує, що «сьогодні в Китаї переважає думка не про те, щоб робити щось інше, а про те, щоб стати номером один, і багато основних способів мислення подібні до того, що ми бачимо в США — а це, на мою думку, пов’язано з нашою втратою спільних ідеалів»^[6]. Так само і у випадку Індії, оглядач Гапімон Джейкоб переконливо доводить, що «те, чого насправді прагне Нью-Делі, — це місце за високим столом міжнародної політики. Його ревізіоністська мова випливає з бажання бути частиною переформатованого статусу-кво»^[7].

Критикуючи українську дипломатію воєнного часу, спрямовану на здобуття міжнародної підтримки на Глобальному Півдні, я неохоче, але вимушено називатиму «Глобальним Півднем» широку спільноту, що складається з різних соціальних верств, але має значною мірою спільну історію та усвідомлення минулого західного колоніального панування і сучасного лицемірства Заходу у вибірковому дотриманні міжнародного права та у його ставленні до війн і конфліктів. Зокрема, моя критика стосується країн Глобального Півдня, які раніше мали тісні зв’язки і часто в цілому позитивний досвід співпраці з колишнім Радянським Союзом (СРСР).

Українська дипломатія воєнного часу в Індонезії

Минулого року кілька епізодів, пов’язаних з діями українських дипломатів на Глобальному Півдні, змусили мене критично поглянути на загальний підхід країни до дипломатії у воєнний час. Тоді як працівниця ООН я перебувала в Індонезії, де стала безпосереднім свідком негайної та динамічної реакції країни на російське вторгнення. Хоча Індонезія була практично вірною союзницею США в умовах військової диктатури (1965–1998), це також країна, чимало соціальних верств якої продовжують зберігати теплі спогади про СРСР (хоча його переважно ототожнюють з Росією), особливо у сферах культури, освіти та колишньої спільної політики просування некапіталістичної деколоніальності та світового порядку^[8].

Перш за все, я не згодна з коментаторами, які перебільшують офіційний нейтралітет Індонезії щодо вторгнення. Уряд Індонезії послідовно голосував за всі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які закликали поважати законну територіальну цілісність і суверенітет України та вивести російські війська. Ба більше, як організатор саміту «Великої двадцятки» (G20) 2022 року, президент Індонезії Джоко Відодо (також відомий як «Джокові») та його дружина Іріана Джоко Відодо доклали зусиль, щоб відвідати Київ, здійснивши двадцятигодинну поїздку потягом з Польщі, і стали першими державними діячами з країн Глобального Півдня, які відвідали Україну у воєнний час. Натомість мало хто очікує, що прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді, який головуватиме на саміті G20 у 2023 році, здійснить такий візит до Києва. Тому візит індонезійського президента та його дружини був досить потужним символом, незважаючи на його, можливо, обмежений практичний вплив на воєнну стратегію та політику Києва і Москви. Крім того, хоча саміт «Великої двадцятки» зазвичай обмежується економічним форумом, Індонезія як організаторка все ж дозволила президенту Володимиру Зеленському на саміті G20 вперше представити світу свій мирний план із 10 пунктів^[9].

Президент Індонезії Джоко Відодо та президент України Володимир Зеленський. Фото: Офіс президента

Однак через кілька місяців після вторгнення, коли я сиділа за столом з колегою із посольства однієї європейської країни, яка була серед тих, хто найбільше підтримував військові зусилля України, ми одностайно дійшли висновку, що громадські настрої в Індонезії здебільшого характеризуються симпатією до Росії та цинічною неприязню до України. За іншим обідом місцева працівниця посольства європейської країни, побожна мусульманка, сказала: «Мені не подобається ставлення Росії до своїх етнічних меншин [чеченців], де більшість становлять мусульмани, і їхня воєнна мобілізація, яка примушує мусульман воювати проти інших мусульман в Україні, але я також вважаю, що Зеленський продає свою країну». Я не відреагувала на її твердження, хоча мої роздуми та внутрішні рефлексії лише поглибилися. Однак я не погоджуюся, коли такі настрої пояснюють простим впливом «російської інформаційної пропаганди», хоч вони й здаються нав’язаними ззовні.

Дипломатія, як під час війни, так і в мирний час, полягає не лише в тому, щоб відстоювати національні інтереси своєї країни за стандартними поняттями реальної політики, але й у тому, щоб донести до світу ті цінності та майбутнє, які ви хотіли б, щоб світ зрозумів і, бажано, розділив з вами у взаємній солідарності, повазі та шані. У цьому завданні українські дипломатичні зусилля воєнного часу поки що заслуговують на серйозний осуд, і я наведу кілька прикладів нижче.

У заяві, опублікованій 2 березня 2022 року, посол України в Індонезії Василь Гамянін намагався заручитися підтримкою індонезійського уряду та громадськості двома вельми показовими способами^[10]. Одним із способів було проведення аналогій між минулими антиколоніальними війнами за незалежність Індонезії, зокрема проти голландців та японців, і нинішньою оборонною війною України проти російського завоювання. Гамянін також підкреслив, що вторгнення в його країну є загрозою для миру в усьому світі та для міжнародного порядку безпеки, що склався після Другої світової війни. Як справедливо зазначив в окремому коментарі посол Індонезії в Німеччині Ариф Гавас Уґросено, вторгнення створює екзистенційні ризики для інших менших держав, які продовжують дотримуватися міжнародного права, щоб захистити свою територіальну цілісність і суверенітет від зазіхань великих держав, як, наприклад, Індонезія у відносинах з Китаєм в Південно-Китайському морі^[11]. Водночас Гамянін покликався на криваве антикомуністичне минуле Індонезії: «Ви [Індонезія] — мудра нація, яка змогла відкинути комуністичну спокусу і не піддатися їй». Гамянін пішов далі, стверджуючи, що «сьогоднішня Росія є продовженням комуністичного режиму».

Посол України в Індонезії Василь Гамянін. Фото: Facebook | Василь Гамянін

Оскільки палкий ісламський популізм і антикомунізм продовжують йти пліч-о-пліч у сучасній індонезійській політиці, викликання спогадів про одну з найкривавіших різанин ХХ століття — 1965 року, в результаті якої загинуло від 500 000 до 1 мільйона людей, — саме по собі є огидним і позбавленим елементарної професійної, політичної та моральної чутливости в дипломатичній поведінці. Президент Індонезії Джокові був вперше обраний 2014 року частково завдяки передвиборчій обіцянці сміливо просувати програму національного примирення і зцілення для численних замовчуваних жертв антикомуністичних масових вбивств 1965 року по всій Індонезії. Протягом багатьох років президент стикався з величезним спротивом просуванню цього порядку денного з боку потужних сил у військових та ісламських установах Індонезії. Нарешті, 11 січня 2023 року президент офіційно висловив «глибокий жаль» і визнав, що масові вбивства 1965 року дійсно мали місце, як і одинадцять інших «грубих порушень прав людини» в період з 1965 по 2003 роки^[12]. На яких розумних підставах Гамянін вважав за доцільне втрутитися і навіть піти проти давнього політичного та історично чутливого порядку денного в Індонезії — поступового примирення і більшої історичної відвертості щодо масових вбивств 1965 року?

У випадку з Гамяніном справа не обмежується вищезгаданим епізодом. Інший, ще більш кричущий випадок стався після повітряних ударів Ізраїлю по Газі 5 серпня 2022 року, які уряд Індонезії рішуче засудив^[13]. Це цілком відповідає її історичній традиції солідарності з Палестиною, адже Індонезія є однією з небагатьох країн світу, які досі не мають офіційних дипломатичних двосторонніх відносин з державою Ізраїль. 2022 рік дійсно став найсмертоноснішим за останні сім років з огляду на жертви серед ізраїльського та палестинського цивільного населення, причому переважно саме серед палестинців^[14]. У відповідь на те, що Індонезія засудила ескалацію насильства з боку Ізраїлю в Газі, Гамянін великими літерами написав у твітері: «Як щодо рішучого засудження жорстоких нападів на Україну протягом останніх п’яти місяців? І смерті сотень, якщо не тисяч дітей, зокрема дітей-мусульман?»^[15]. Незабаром після цього в досить трагікомічному контексті посол України в Ізраїлі Євген Корнійчук виступив з публічною заявою, в якій сказав: «Як українець, чия країна зазнає жорстокого і тривалого нападу з боку найближчого сусіда, я відчуваю велику симпатію до ізраїльської громадськості. Тероризм і зловмисні напади на мирних жителів стали повсякденним явищем для ізраїльтян і українців»^[16]. Пізніше Міністерство закордонних справ України ретвітнуло заяву Корнійчука. Зі свого боку, Міністерство закордонних справ Індонезії одразу викликало Гамяніна та висловило своє «невдоволення і обурення» коментарями, які вони вважають «образливими для індонезійців, які вважають українців своїми друзями»^[17].

Посол України в Ізраїлі Євген Корнійчук. Фото: Getty Images

Нагадаю, що індонезійський уряд офіційно не дотримується нейтралітету щодо війни Росії проти України, хоча всередині країни точаться дебати про те, що Індонезія могла б зробити для України більше. Тим не менш, на думку Гамяніна, існує конфлікт цінностей між підтримкою українського опору і благанням палестинських дітей, які зазнають несправедливих нападів та насильства з боку держави Ізраїль. Можна запитати Гамяніна, чому те, що Індонезія засудила ескалацію насильства з боку Ізраїлю, суперечить інтересам та світогляду його власної країни, і яку дипломатичну мету він переслідував, коли відкрито атакував позицію Індонезії щодо іншого великого міжнародного [ізраїльсько-палестинського] конфлікту. З погляду стратегії мобілізації міжнародної підтримки, не кажучи вже про мораль, чому Гамянін вирішив, що Україні може бути вигідно ще більше відштовхнути широкі верстви індонезійської громадськості, коли не існує іншого міжнародного конфлікту, який би протягом десятиліть так само надихав багатьох індонезійців, як ізраїльсько-палестинський конфлікт і справа палестинської державності та свободи? Це є прикладом цивілізаційного та виключного підходу до дипломатії воєнного часу, адже Гамянін як представник українського уряду відмовляється визнавати подібну боротьбу за ті самі цінності універсальної людської гідності, рівності та справедливості, якщо тільки ця боротьба не є географічно частиною або периферією Європи як втілення цивілізації.

Українська дипломатія воєнного часу у В’єтнамі та актуальність минулого досвіду В’єтнаму

Неможливо заперечувати, що США були і залишаються найважливішим зовнішнім партнером, який матеріально, фінансово та у військовому плані підтримує Україну в її війні з Росією. Зрозуміло, що дипломатичні зусилля США та України у воєнний час все ще є добре скоординованими і значною мірою суголосними. Проте, варто згадати один епізод. 10 березня 2022 року, спростовуючи звинувачення Росії щодо американських програм з розробки біологічної зброї в Україні, посольство США у В’єтнамі оприлюднило зухвалу заяву, в якій йшлося про те, що «Росія, а не Сполучені Штати, має довгий і добре задокументований досвід застосування хімічної зброї»^[18][19]. Ця заява справедливо викликала обурення в’єтнамської громадськості на офіційній сторінці посольства у фейсбуку, а також опосередковано сприяла подальшій тривіалізації теперішніх страждань українського народу. За офіційною статистикою країни, від 3 до 4,8 мільйона людей у В’єтнамі зазнали впливу суміші «агент оранж» — дефоліанта, який містив сильнодіючі токсичні хімічні речовини, зокрема діоксин, і використовувався в хімічній війні США проти повстанців-комуністів і місцевого населення на території Південного В’єтнаму в період з 1961 по 1971 роки^[20]. За офіційними місцевими оцінками, 25% території Південного В’єтнаму було вкрито «агентом оранж», а дехто навіть заявив, що США вчинили «екоцид» у В’єтнамі^[21]. На жаль, деякі дипломати посольства України у В’єтнамі також публічно цитували та прославляли суперечливого ультраправого діяча Степана Бандеру.

Розпилення військовими США гербіциду «агент оранж» у В'єтнамі. Фото: nytimes.com

Як і в Індонезії, у В’єтнамі часом (особливо на ранніх етапах російського вторгнення) широко висловлювали симпатії до російських виправдань нападу на Україну, що ґрунтувалися на протистоянні західній і, особливо, американській гегемонії, і це протистояння зосереджується на переконаннях і дискурсах, здебільшого з погляду геополітики великих держав^[22]. Ще сильніше, ніж в Індонезії, значна частина населення В’єтнаму з різних соціальних верств продовжує глибоко цінувати і берегти пам’ять про СРСР. 

На відміну від України, російська дипломатія воєнного часу досі успішно використовує ці місцеві спогади та нечесно зображує сучасну російську державу спадкоємицею СРСР, незважаючи на те, що президент Володимир Путін і його партія «Єдина Росія» самі відверто ненавидять СРСР. Наприклад, з в’єтнамських перекладів промов президента Володимира Путіна, в яких він оголосив про напад на Україну, були вилучені всі висловлювання, що засуджували покійного лідера російських більшовиків Володимира Леніна. Багато в’єтнамців, які одночасно симпатизують Україні і люблять історичний СРСР, особливо серед старшого покоління, розглядають нинішню війну як війну між двома колишніми соціалістичними і братніми для В’єтнаму народами, війну величезного символічного смутку і як остаточну кульмінацію тривалого розпаду і знищення СРСР (як нинішнім урядом Росії, так і України).

Багато хто у В’єтнамі вважає колишній Радянський Союз багатоетнічним та інтернаціональним проєктом, який правив за альтернативну модель швидкого економічного, соціального та людського розвитку, а також більш справедливого деколоніального світового порядку, і який мав вплив на весь світ, особливо на різні в’єтнамські рухи за незалежність на початку ХХ століття. Під час вторгнення США тисячі військових і технічних радників з СРСР служили у В’єтнамі. З тих, хто залишилися в живих, понад 500 людей нині належать до Всеукраїнської спілки ветеранів війни. Після виведення військ США в 1973 році і возз’єднання В’єтнаму в комуністичну державу в 1975 році, саме СРСР і країни Східного блоку допомогли зруйнованій війною країні заповнити гострий дефіцит людського капіталу і підготувати сучасних державотворців (інженерів, агрономів, геологів, економістів, вчителів, архітекторів тощо). Зокрема, незамінною була допомога з боку Української Радянської Соціалістичної Республіки у подоланні численних голодних криз об’єднаного В’єтнаму шляхом субсидування експорту зернових культур, надання послуг з технічного обслуговування військової техніки та освітніх можливостей. Цю підтримку надавали в суворих зовнішніх умовах агресивної міжнародної блокади гуманітарної, торговельної та іншої допомоги країні, яку очолювали США та Китай. Доки здобуття вищої освіти на Заході не стало більш доступним на початку 1990-х років, можливість навчатися в СРСР була мрією багатьох в’єтнамців і мільйонів інших людей у бідніших частинах світу. Навіть численні колишні в’єтнамські студенти в СРСР, від відомих законодавців до військових генералів, які виступили з публічним засудженням війни Росії проти України, однозначно починали свої заяви з висловлення вдячності за юнацькі роки, проведені у Радянському Союзі.

Кадр з фільму Кріса Маркера «Далеко від В'єтнаму»

Зрозуміло, що дехто вже порівнював Україну воєнного часу з В’єтнамом і навіть стверджував, що Україна — це «В’єтнам ХХІ століття»^[23]. Особисто я досі уникала такого порівняння. Формально кажучи, війна у В’єтнамі (1955–1975) була такою ж мірою громадянською війною конкурентних внутрішніх бачень незалежної в’єтнамської державності, як і продовженням західного інтервенціоністського імперіалізму французів та американців. Серед українців, безумовно, існують різні конкурентні бачення і мрії про «нову воєнну і повоєнну Україну». Але наразі опитування та особисті історії, здається, свідчать про безсумнівно єдиний народний фронт і спільну думку, що насамперед потрібно вигнати російських окупантів з міжнародно визнаних територій України. Конфлікт на Донбасі, що триває з 2014 року, ймовірно, потребуватиме процесу національного примирення в Україні у післявоєнний період, оскільки він деякою мірою має характер громадянської війни, хоча не слід забувати й про визначальну роль російського вторгнення та незаконного контролю над певними частинами українського Донбасу (і Криму) перед повномасштабним нападом у 2022 році.

Для зручності я називатиму сучасним «В’єтнамом» комуністичну сторону-переможницю у в’єтнамській війні на чолі з Демократичною Республікою В’єтнам (ДРВ) у Північному В’єтнамі та Тимчасовим революційним урядом Південного В’єтнаму (ТРУ) у Південному В’єтнамі. На офіційному рівні як В’єтнаму, так і України, вважається, що обидві країни несправедливо перебували або перебувають під окупацією великих потужних держав з імперіалістичними амбіціями контролю і панування над їхньою законною політичною незалежністю. Але з погляду політичної та ідеологічної природи В’єтнаму та України, що виражається в їхніх різних підходах до дипломатії воєнного часу для мобілізації міжнародної підтримки, вони суттєво відрізняються.

Різниця між цивілізаційною та універсалістською дипломатією воєнного часу, що має на меті деколоніальність

7 грудня 2022 року міністр культури України Олександр Ткаченко у своєму заклику до міжнародного бойкоту російської культури охарактеризував війну Росії як «цивілізаційну битву за культуру та історію»^[24]. Як стверджує голандський історик Ян Бурума, ця стратегія, радше за все, буде контрпродуктивною для мобілізації міжнародної підтримки, зокрема серед пересічних росіян^[25]. Хоча мені добре відомо про невпинну дегуманізацію українців і загалом геноцидну воєнну риторику, що заполонила російські телевізійні дебати та коментарі в ЗМІ під час війни, я значною мірою симпатизую поглядам Буруми.

Міністр культури України Олександр Ткаченко. Фото: Facebook | Олександр Ткаченко

Це повертає нас до моєї основної тези про самообмежувальний і саморуйнівний підхід української дипломатії воєнного часу, зосереджений виключно на цивілізаційному баченні самого вторгнення та багатьох інших проблем сучасності. Для В’єтнаму воєнна дипломатія не полягала у просуванні цивілізаційної деколоніальності та боротьбі за повернення до уявного цивілізаційного минулого для вирішення питань колоніалізму й імперіалізму. Йшлося про просування універсальності рухів за національне визволення, громадянські права та солідарність. Ці світові рухи очолювали різні соціальні верстви, а розглядалися вони як спільна боротьба за В’єтнам, зокрема, на землях ворожих урядів США та Франції^[26]. Важливим було створення нового і потенційно більш справедливого світу на основі некапіталістичних відносин міжнародної солідарності. Коли тодішній президент ДРВ Хо Ши Мін поставив комуністку-революціонерку та дипломатку Нґуєн Ті Бін на чолі делегації ТРУ на мирних переговорах, які стали найдовшими в історії та завершилися укладанням Паризької мирної угоди 1973 року (1968–1973), він закликав Бін розмежовувати імперіалістичні уряди і простих людей, оскільки останні часто мають «сильніше почуття справедливості»^[27].

Дипломатія В’єтнаму воєнного часу не обмежувалася дипломатією між урядами. Існував також окремий фронт дипломатії «між народами», в рамках якого в’єтнамські дипломати воєнного часу багато подорожували країнами Азії, Африки, Латинської Америки та Європи, щоб висловити свою солідарність з народами та соціальними рухами й пояснити універсальність і спільність боротьби за більш справедливий деколоніальний світ. Пересічні американці і французи з їхньою багатою культурою рідко ставали мішенню офіційної в’єтнамської пропаганди і критики у воєнний час. Натомість американські та французькі інтелектуали, студенти, політики, військові ветерани, культурні світила тощо охоче залучалися до спільної кампанії за виведення військ США з Південного В’єтнаму. Хо Ши Мін якось нібито сказав: «Перший фронт проти американського імперіалізму знаходиться у В’єтнамі. Другий — у США»^[28]. У випадку України, яка перебуває у стані війни, це означало б більш сміливу взаємодію з російською опозицією (що складається з народів і рухів), незалежно від того, виступає проти війни 90% чи лише 1% росіян.

З огляду на складний та різноманітний історичний досвід українців щодо радянського й російського імперського минулого, моя порада може здатися образливою та недоречною, але її необхідно озвучити: я щиро не рекомендую відштовхувати російських друзів України як стратегію мобілізації міжнародної підтримки і солідарности. У довгостроковій перспективі лише підтримки Заходу, з боку його урядів і громадськості, буде недостатньо для того, щоб Україна забезпечила собі свободу і виживання. Дипломатія воєнного часу — це не лише здобуття дорогоцінної матеріальної та військової підтримки з боку потужних і заможних урядів, але й завоювання сердець і розуму звичайних людей по всьому світу. Якби підтримка з боку великих потуг була єдиним складником, то В’єтнам обмежив би свою дипломатію воєнного часу СРСР, Східним блоком і Китаєм, але він цього не зробив. Через 48 років після возз’єднання В’єтнаму можна сказати, що його дивовижне примирення із Заходом сьогодні почасти стало можливим завдяки справжньому народному єднанню з різними рухами західного світу за громадянські права і солідарність («покоління 1968 року»), зокрема у США і Франції.

Кадр з фільму Кріса Маркера «Далеко від В'єтнаму»

Але також слід добре розуміти діалектику трансформаційних можливостей антивоєнного активізму та рухів за деколоніалізм, адже у наш час у порівнянні з епохою 1968 року склалися інші обставини. Без сумніву, В’єтнам завоював серця людей в усьому західному світі, особливо в США і Франції, почасти завдяки забезпеченню в цих країнах базових громадянських свобод, таких як свобода зібрань, що дозволило людям різних соціальних верств висловити своє почуття справедливості на вулицях і говорити правду владі. Саме ця свобода, що ґрунтується на моральних і політичних переконаннях, змусила десять звичайних і переважно молодих американців добровільно спалити себе заради в’єтнамського народу^[29]. 

Ба більше, кінець 1960-х років став також народною відповіддю на очікуваний крах побудови соціальної держави після Другої світової війни як у капіталістичному Західному, так і в комуністичному Східному світі. Натомість через майже півстоліття, що минули, соціальні рухи були значно ослаблені за більш ніж 40 років неолібералізму з його атомізацією суспільства, і голоси проти вторгнення в Україну лунають з його попелища. Тисячі російських антивоєнних активістів і протестувальників були заарештовані, а їхній спротив жорстоко придушили в перші дні і тижні вторгнення в Україну. Такі небезпечно ефективні державні репресії, від свавільних арештів до пропаганди вторгнення в засобах масової інформації та освітніх закладах, викликали стримувальний ефект у російському суспільстві та вплинули на колективне самопридушення інакомислення і співчуття до українського народу.

На жаль, у недалекому минулому В’єтнам мав сумнівний привілей зазнати масштабного військового вторгнення як з боку США, так і з боку Китаю (1979–1989). У багатьох в’єтнамців вторгнення Росії в Україну також пробудило болючі спогади та історичну свідомість про китайське вторгнення 1979 року. Однією з причин, чому повоєнне примирення між В’єтнамом і Китаєм, як на урядовому, так і на народному рівнях, не просувається так успішно, як примирення з Францією та США, є те, що офіційний урядовий дискурс і громадська думка в Китаї продовжують розглядати вторгнення до В’єтнаму як справедливе, а злочини, скоєні у В’єтнамі, все ще час від часу прославляють у китайських онлайн-медіях та патріотичному вихованні. Російський імперський шовінізм має одну спільну рису з китайським — відсутність свободи для людей думати і говорити правду гегемоністським дискурсам і владі, що є невід’ємною складовою для будь-якого повоєнного примирення.

Кадр з фільму Кріса Маркера «Далеко від В'єтнаму»

Ці порівняння дозволяють зрозуміти, з одного боку, значення демократичного суспільства з основними громадянськими свободами, досягнутими в результаті майже двохсотлітньої соціальної боротьби (зокрема, комуністами і соціалістами ХІХ і початку ХХ століть), а з іншого боку — здатність авторитарного правління корумпувати і маніпулювати моральною свідомістю і доброчесністю звичайних людей в ім’я великодержавного шовінізму. XX століття навчило нас, що у ХХІ столітті жодна соціальна революція не може відбутися без демократії. Цей урок стосується і посткомуністичного В’єтнаму, яким все ще керує комуністична партія, оскільки його колись дорогоцінна народна дипломатія солідарності з іншими учасниками міжнародної боротьби стала більш державницькою і розмитою в добу переможного (і дедалі авторитарнішого) глобального капіталізму.

Можна сказати, що взаємодія України з друзями в Росії та на Глобальному Півдні — це набагато складніший виклик, аніж ті, з якими коли-небудь стикалася в’єтнамська дипломатія воєнного часу. Якщо кінець 1960-х років був епохою оптимізму в колишньому колонізованому світі щодо перспектив більш справедливого світового порядку, то сучасна доба позначена глибоким глобальним цинізмом щодо можливості кращого майбутнього. Тим не менш, найбільш стійке рішення для України в довгостроковій перспективі неможливе без внутрішнього подолання драконівського авторитаризму в Росії. Саме тому цивілізаційний і виключний підхід до дипломатії та внутрішньої політики військового часу приречений на поразку та самообмеження. Це не заклик до України самостійно вирішити всі сучасні світові проблеми. Це радше заклик до роздумів про її самоідентифікацію в умовах очевидного небажання багатьох країн Глобального Півдня виступати проти стратегічних інтересів своїх урядів щодо підтримки стабільних зв’язків та економічного співробітництва з Росією.

Суттєве, але недооцінене значення України на Глобальному Півдні

Багато хто на Глобальному Півдні навряд чи очікуватиме власного визволення (окрім моральної користі від підтримки оборонної війни України) від українського опору, коли за основними зовнішніми прихильниками України стоять ті самі непоступливі кредитори, які володіють мажоритарною часткою їхніх неприйнятно високих національних боргів. Нещодавно кілька країн Глобального Півдня (Єгипет, Гана, Ліван, Пакистан, Шрі-Ланка та Замбія) вже оголосили дефолт або перебувають на його межі^[30]. Макроекономічна ситуація, що дедалі більше поширюється на глобальному рівні, наразі спонукає не лише до реструктуризації боргів на невигідних умовах, але й до подальших структурних реформ у цих країнах, що може поглибити наявні соціальні кризи, спричинені зростанням крайньої бідності, нерівності та стагнацією розвитку, в той час як ці країни продовжують боротися з численними наслідками пандемії COVID-19. Саме в контексті такої нестабільності українська дипломатія воєнного часу на Глобальному Півдні повинна враховувати небажання і нездатність більшості країн Глобального Півдня застосувати економічні санкції проти Росії.

Люди стоять у черзі за бензином — для дотримання порядку заправку обгородили мотузкою, Матара, Шрі-Ланка, липень 2022. Фото: Євгенія Зоріна

Багато в чому Україна стикається зі схожими проблемами через нинішню неолібералізацію воєнної економіки, яка проходить під керівництвом уряду в масштабах, що не мають історичного прецеденту для жодної країни, яка коли-небудь переживала зовнішнє військове вторгнення^[31]. Історична трагедія Глобального Півдня у ХХ столітті полягала в тому, що різноманітні економічні, соціальні та політичні зусилля з деколонізації врешті-решт програли або старим і досі поширеним, або новим формам поневолення, які нині консолідувалися в плутократичний та капіталістичний світовий порядок. Сьогодні багато хто на Глобальному Півдні може запитати, чи готова сама Україна визнати спільність наших проблем і переломити цю хвилю, чи вона радше добровільно приєднається до неї і стане дзеркалом страждань від поневолення, а не джерелом натхнення для незалежної і прогресивної політичної сили у своїй дипломатії воєнного часу та великій внутрішній політиці і суспільній думці.

Проте варто зазначити, що оборонна війна України проти Росії має суттєву привабливість для тих, хто безпосередньо страждає від пазурів російської неоімперської військової інтервенції по всьому світу, від Сирії до М’янми. У широкому сенсі — це також захист Статуту ООН на користь менших держав по всьому світу, які також втягнуті в незаконні територіальні зазіхання і погрози про вторгнення з боку інших великих держав. На відміну від менших країн, деякі великі держави Глобального Півдня на практиці менше наголошують і поважають територіальну цілісність, суверенну рівність і політичну незалежність країн, як це передбачено в Статуті ООН. Тому їхній позірний «нейтралітет» щодо війни Росії проти України на теренах Глобального Півдня не слід бездумно ототожнювати і наївно уявляти собі як єдиний фронт. Безумовно, офіційний нейтралітет В’єтнаму дуже відрізняється від нейтралітету Китаю, бо В’єтнам з більшим співчуттям ставиться до ситуації в Україні через важливість російсько-української війни та її наслідків як порівняльного прикладу для майбутнього малих держав Азії, що живуть під загрозою територіальних зазіхань і вторгнень.

Більшою мірою, ніж Індонезія, В’єтнам сьогодні за допомогою міжнародного права продовжує захищати свої морські територіальні претензії та виключну економічну зону в Південно-Китайському морі від односторонніх територіальних претензій та агресії з боку Китаю^[32]. Якщо на зміну хиткому і ослабленому міжнародному правовому порядку, який підтримує система ООН, прийде імперський іредентизм з його насиллям, то це означатиме «смерть міжнародної справедливости» — саме так у перші тижні російського вторгнення в Україну високопоставлений діяч в’єтнамського військового істеблішменту, колишній заступник міністра оборони генерал-лейтенант Нґуєн Чи Він, назвав перспективу російської перемоги^[33]. 

Напередодні візиту президента Китаю Сі Цзіньпіна до Москви 20 березня 2023 року президент Володимир Путін заявив, що «російсько-китайські відносини вийшли на найвищий за всю їхню історію рівень і продовжують міцнішати, за своєю якістю вони перевершують військово-політичні союзи часів холодної війни, у них немає ведучого і веденого, немає жодних обмежувачів або заборонених тем»^[34]. Без сумніву, сьогоднішній В’єтнам віддає перевагу принципам, що лежать в основі нинішнього міжнародного правопорядку, — критикуючи великі держави за непослідовне практичне їх дотримання. Цей порядок він розглядає як основу для реалізації загальнолюдських цінностей, над їх можливою заміною на беззаконний імперський іредентизм, який зараз найбільш відкрито просувають Росія і Китай^[35]. Україна може розглянути нещодавню мирну пропозицію Китаю, твердо відстоюючи свої національні інтереси щодо територіальної цілісності та суверенітету і не плекаючи жодних ілюзій щодо неї.

Президент Китаю Сі Цзіньпін. Фото: Getty Images

Незважаючи на те, що В’єтнам досі утримувався від голосування за всі резолюції Генеральної Асамблеї ООН щодо України, за лаштунками в’єтнамські дипломати висловлюють розуміння, що капітуляція України стане катастрофою для їхньої країни на міжнародно-правовому фронті захисту власної територіальної цілісності та суверенітету^[36]. 2 березня 2022 року голова дипломатичної місії В’єтнаму в ООН виступив з промовою на Генеральній Асамблеї ООН, в якій, зокрема, зазначив: «Неодноразово історія нашої нації, яка пережила багато війн, показувала, що війни і конфлікти досі є переважно наслідком застарілих доктрин силової політики, амбіцій панування, нав’язування і застосування сили у вирішенні міжнародних суперечок. Деякі з них пов’язані з історичною спадщиною, неправильним сприйняттям і непорозумінням»^[37]. У внутрішніх в’єтнамських дискусіях це загалом сприйняли як завуальовану критику російського вторгнення в Україну.

Напередодні першої річниці вторгнення два видатних в’єтнамських військових генерали, генерал-майор Нґуєн Хенґ Куан і генерал-лейтенант Нґуєн Чи Він, раптом дали розлогі інтерв’ю в’єтнамським державним ЗМІ, різко розкритикувавши російську війну^[38]. Обидва стверджували, що утримання В’єтнаму від голосування на Генеральній Асамблеї ООН не слід розуміти як підтримку війни Росії. Насправді, обидва заявили, що В’єтнам не може прийняти заявлену Росією легітимність і виправдання нападу на Україну і що міжнародне право, справедливість (названа в інтерв’ю «праведністю» у конфуціанському розумінні), а також мобілізація народу і воля до перемоги — на боці України. Важливість цих інтерв’ю полягає в тому, що їх не могли оприлюднити без попереднього погодження з боку керівних кіл В’єтнамської народної армії та Комуністичної партії В’єтнаму^[39]. Однак генерал-лейтенант Нґуєн Чи Він також зазначив, що В’єтнаму важко відкрито підтримувати Україну через «проамериканську ідеологію» останньої. Це свідчить про те, що для багатьох інших країн Глобального Півдня питання може полягати не лише у збереженні реально необхідних зв’язків з Росією, але й, можливо, у фундаментальнішій проблемі української самоідентифікації та цінностей.

Кадр з фільму Кріса Маркера «Далеко від В'єтнаму»

Чи можливі зміни в українській дипломатії воєнного часу на Глобальному Півдні?

Відкритим залишається питання, чи зможе Україна реалізувати свій набагато більший і універсальний потенціал для майбутнього світу, а не просто стати «частиною Європи». В’єтнамська дипломатія воєнного часу та повоєнний політичний і економічний розвиток пропонують як історію успіху про мобілізацію міжнародної підтримки та солідарності, так і історію про людські трагедії, яких не вдалося уникнути, бо етнізм, націоналізм та обмеження політичних і громадянських свобод вийшли на перший план у відповідь на втрату альтернативного бачення світу, яке міг би окреслити згуртованіший і прогресивніший Глобальний Південь.

Деякі обмеження української дипломатії воєнного часу на Глобальному Півдні обумовлені об’єктивними структурними чинниками, зважаючи на те, що саме Москва значною мірою керувала дипломатичними справами СРСР, і чим зараз повною мірою користується сучасна російська держава у своєму дипломатичному військовому наступі проти України на Глобальному Півдні. Але є ознаки того, що Міністерство закордонних справ України дедалі більше уваги приділяє Глобальному Півдню, зокрема Африці^[40]. Крім того, сьогодні у багатьох сенсах українська демократія пропонує очевиднішу надію і простір для соціальної боротьби, змін і життєздатності всередині країни порівняно з Росією і навіть багатьма країнами Глобального Півдня.

Україна може подолати власні історичні і сучасні проблеми через усвідомлення їх універсальної актуальності. Для цього вона має наважитися вийти за межі цивілізаційного і виключного сприйняття себе й ширшого світу — зокрема Глобального Півдня. Це вимагає критичної уваги та дій громадян України щодо дипломатичних і політичних маневрів власного уряду, які видаються контрпродуктивними для виживання та майбутнього країни. Це буде складним завданням, з огляду на те, що політична інфраструктура для прогресивної міжнародної солідарності та нового економічного мислення на Глобальному Півдні, що колись спиралась на Бандунґську конференцію, Рух неприєднання та Новий міжнародний економічний порядок, або більше не дієва та економічно нежиттєздатна, або вважається непридатною для України у воєнний час, на відміну від минулого прикладу з В’єтнамом^[41]. Але, тим не менш, варто замислитися й запитати себе, яку Україну ми хотіли б побачити у майбутньому і що нам слід для цього зробити.

Дозвольте мені завершити свої конструктивні роздуми цитатою покійного бенґальського поета Рабіндраната Таґора: «Там, де є життя, воно обов’язково стверджує себе через вибір між прийняттям або відмовою відповідно до своїх базових потреб. Живий організм не дозволяє собі перетворитися на власну їжу: він перетворює їжу на своє тіло. І тільки так він може стати сильним, а не шляхом простого накопичення чи відмови від власної ідентичності. [...] Ця гордість [за закордонні надбання] сама по собі є приниженням, що зрештою призводить до бідності та слабкості»^[42].