ЮЛІЯ НУЗБАН: «Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ»

  • 30 серпня 2010
  • 1728
ЮЛІЯ НУЗБАН: «Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ»

Інтерв’ю з Юлією Нузбан, стажеркою Міжнародного кримінального суду (Гаага), магістром міжнародного права Університету Амстердама, членкинею Міжнародної Амністії в Україні з 2005 по 2009 роки.  Розмовляла Тамара Марценюк.

– Як би Ви описали основні проблеми пенітенціарної системи в Україні?

– Українська пенітенціарна система налічує 183 установи та близько 146 тис. в’язнів. Їй характерне недостатнє фінансування, грубі порушення прав людини та невідповідність міжнародним стандартам. Рік за роком потреби установ виконання покарань та слідчих ізоляторів фінансуються менш аніж наполовину. Задекларовані правила не виконуються, а недостатньо чітка законодавча база не сприяє нормальному функціонуванню карної системи. Персонал часто зловживає своїм посадовим становищем, не вміє працювати із в’язнями та не знає вимог міжнародних стандартів. Натомість, спостерігається відтік кваліфікованих кадрів. Досі не завершено процес передачі управління пенітенціарною системою Міністерству юстиції України, про що неодноразово наголошували міжнародні організації. Але ж це зобов’язання український уряд мав виконати ще понад десять років тому (до кінця 1998 року) згідно із Висновком Парламентської Асамблеї Ради Європи  N 190 (1995). Українська пенітенціарна система вимагає грунтовних та всеохоплюючих реформ, проте значною мірою досі залишається консервативною та закритою до змін.

Які саме реформи, на Вашу думку, є пріоритетними?

– Занедбаний стан системи виконання покарань вимагає комплексного підходу та титанічної праці. На жаль, ця проблема значною мірою нехтується. Зокрема, нагальними є питання фіксування статистики, постійного підвищення кваліфікації персоналу, зокрема медичного (для ідентифікації слідів тортур та згідно із специфікою роботи у в’язницях), модернізації матеріально-технічнох бази, покращення матеріального та соціального забезпечення працівників установ виконання покарань.

Але перш за все, важливо зменшувати вагу карального елементу системи правосуддя, натомість більше уваги приділяти попередженню злочинів. Проте, коли в’язнів утримують в нестерпних умовах, що принижують людську гідність, така роль системи правосуддя зводиться нанівець, а натомість створюються сприятливі умови для подальшої деградації особистості. Про виправлення та ресоціалізацію як мету функціонування всієї пенітенціароної системи можна говорити з натяжкою. Система сама підриває власний авторитет та фактично є загрозою для здорового суспільства.

Наскільки гостро в Україні стоїть питання дотримання прав в’язнів?

– В’язні є надзвичайно вразливою категорією осіб у будь-якому суспільстві. Та, зважаючи на доволі занедбаний стан пенітенціарної системи та корумпованість судової влади в Україні, ув’язнена особа опиняється в надзвичайно складних умовах з високим ризиком порушень всього спектру її прав. Це застосування тортур та інших форм жорстокого поводження, надміру тривалий розгляд справ та зловживання досудовим утриманням в слідчих ізоляторах, нелюдське та принизливе поводження під час відбування строку покарання, економічні зловживання правослужбовців щодо в’язнів, обмежений доступ до кваліфікованих медичних та юридичних послуг та інші порушення.

Тобто, хоча позбавлення волі саме по собі вже є покаранням, в українських в’язницях створюються умови, що мають на меті перетворити ув’язнення на нестерпну кару?

– Саме так. Першочергової уваги заслуговує застосування тортур та інших форм жорстокого поводження. В міжнародному праві діє абсолютна заборона на тортури. Та схоже, що українські правоохоронці про це навіть не підозрюють. Значна частина справ, отриманих Європейським судом з прав людини за статтею 3 Європейської конвенції з прав людини, що забороняє тортури, нелюдське або жорстоке поводження, надходить саме із України, а також інших колишніх радянських республік. Згідно із даними Amnesty International, опублікованими у щорічній Доповіді в 2009 році, тортури та інші форми жорстокого поводження в місцях утримання надалі залишаються широко розповсюдженими в Україні.

А де можна ознайомитися з цими звітами щодо застосування тортур в українських тюрмах?

– Окрім Європейського суду з прав людини, моніторинг порушень здійснюють спеціалізовані комітети на міжнародному та регіональному рівні. Відповідно до взятих на себе міжнародних зобов’язань, Україна періодично звітується та проходить перевірки Комітету ООН проти катувань та жорстокого поводження та Європейського комітету із запобігання катуванням та поганому поводженню. Останнього разу Україна подавала свій п’ятий періодичний звіт в 2006 році, а наступний черговий звіт очікується в 2011 році. У вересні 2009 року з п’ятим періодичним візитом в Україні перебував Європейський комітет із попередження тортур. Також улітку-восени 2009 року було реалізовано проект «Попередження тортур і жорсткого поводження в місцях позбавлення волі» за підтримки ОБСЄ в Донецькій, Запорізькій, Київській, Львівській та Харківській областях, метою якого був моніторинг дотримання прав людини в установах виконання покарань.

– Яким чином ці організації отримують інформацію про порушення прав в’язнів?

– З 2006 року особи, що зазнали тортур від рук українських правоохоронних органів, мають можливість подавати індивідуальні заявки проти України до Комітету ООН проти катувань. Але проблемним залишається питання відкриття та проведення невідкладного, незалежного та ефективного розслідування у справах щодо катувань. Часто держслужбовці користуються фактичним “імунітетом” від кримінального переслідування їх злочинних дій на національному рівні, і постраждала особа не має жодного ефективного механізму реалізації права на захист. Законодавчо, зізнання слугує першочерговою формою доказу при розслідуванні, що створює додаткове підгрунтя для зловживання тортурами чи нелюдським поводженням з метою отримання «добровільного» зізнання.

Крім того, українські правозахисні організації періодично отримують інформацію про летальні випадки як наслідок жорстокого побиття ув’язнених осіб. За повідомленнями ВПГ, поширеною є практика побиття ув‘язнених колоній та СІЗО переодягненими оперативниками установ виконання покарання. Зокрема, такі дії мали місце в червні 2009 року у Вінницькій тюрмі №1, після чого на ув’язнених чинився тиск та залякування з метою примусити їх відмовитися від претензій. Нерідко мають місце спроби вчинити суїцид на знак протетсту проти фізичного та психічного насильства. Інформація про такі випадки зазвичай надходить до прокуратури, однак уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова стверджує, що роль органів прокуратури в подоланні та оперативному розслідуванні тортур є надзвичайно неефективною.

Які міжнародні акти визначають стандарти утримання в українських пенітенціарних закладах?

Міжнародні юридичні стандарти утримання у в’язницях визначаються в першу чергу конвенційним та звичаєвим правом, а також так званим «м’яким правом». Тоді як конвенції, ратифіковані Україною, є обов’язковими до виконання, м’яке право в формі рекомендацій та декларацій саме по собі не передбачає жодних юридичних зобов’язань. Серед міжнародних конвенцій, що є дотичними до прав в’язнів та ратифіковані Україною, особливого значення мають Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Європейська конвенція прав людини, Конвенція ООН проти тортур та Європейська конвенція проти тортур. Що стосується м’якого права, то в першу чергу потрібно зазначити Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями, Європейські в’язничні правила та Oсновні принципи поводження з ув’язненими… Інша річ, що адміністрації установ виконання покарань не зацікавлені в тому, щоб в’язні знали свої права і таким чином реалізовували своє право на захист.

– Як же тоді забезпечити дотримання цих конвенцій, правил і принципів, якщо в’язні не можуть реалізувати своє право на захист та правову допомогу?

– Доступ до правової допомоги справді є проблемним. Громадські організації намагаються виправити ситуацію, надаючи безоплатну юридичну допомогу та поширюючи інформаційні матеріали. Обмеженим є доступ до пенітенціарних установ представників громадськості. Українські правозахисники стверджують, що діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань є надзвичайно закритою, майже неконтрольованою та непідзвітною суспільству. Правозахисники скаржаться на неправомірне ненадання або ж відсутність достовірної інформації. Частими є відмова правозахисникам та адвокатам у доступі до спілкування із в’язнями. Спостережні комісії — єдиний орган громадського контролю. Але навіть спостережні комісії зіштовхуються із суттєвими проблемами на практиці, як от залежність від волі місцевої влади та недостатнє фінансування.

А якою є ситуація з дотриманням соціально-економічних прав в’язнів?

– Якщо говорити про право на працю та гідну оплату праці, то за працю на промзоні ув’язнені отримують мізер, або й зовсім нічого. Також, ув’язнені особи зазнають дискримінації стосовно пенсійного забезпечення. Загальноосвітнє та професійне навчання в’язнів знаходиться на низькому рівні і часто здійснюється за застарілими матеріалами та методиками, тож право на освіту також не задовольняється повною мірою. Однак найбільше порушень у сфері соціально-економічних прав стосуються неадекватного медичного забезпечення. Кваліфікована медична допомога особам, позбавленим волі, не надається. До того ж, значна частина медичної техніки, як і іншого устаткування, застаріла та підлягає списанню. Ув’язнені скаржаться на непрофесіоналізм та байдужість медичного персоналу, відсутність необхідних медичних препаратів, несвоєчасне реагування або свідоме ігнорування скарг до медперсоналу навіть у критичних випадках. У справі Ухань проти України, позивач так охаректеризував умови в лікарні при Стрижанівській виправній колонії №81 (Вінницька область): «там постійно смерділо, ліків не вистачало, використовувалися прострочені медикаменти, повторно використовувалися одноразові шприци, пацієнтам не приділялося уваги, а для відвідання туалету треба було записуватися в чергу».

У ЗМІ часто згадують проблему поширення туберкульозу та ВІЛ/СНІДу у тюрмах…

– Високий рівень захворювання на туберкульоз та ВІЛ/СНІД є прямим наслідком низького рівня медичних послуг, чи навіть відсутності елементарної медичної допомоги. Зокрема, хворим на туберкульоз не надається своєчасне діагностика та лікування на ранніх стадіях, попри добре відому поширеність захворювання саме в пенітенціарних закладах. Як наслідок, особи дізнаються про такі захворювання надто пізно, коли хвороба вже перейшла в останні фази, часто після звільнення. З кожним роком продовжує зростати кількість ВІЛ-інфікованих. Сумнозвісною стала справа Європейського суду з прав людини Кац та інші проти України. З вини адміністрації, в результаті прогресування хвороби, пов’язаної із ВІЛ-інфекцією, в стінах Київського СІЗО №13 померла поетеса Ольга Біляк. Попередні прохання відреагувати на поганий стан здоров’я були проігноровані. Європейський суд постановив, що було порушено статтю 2 (право на життя) та статтю 5 (право на свободу та особисту недоторканість).

– Чи є перелічені Вами проблеми наслідком недостатнього фінансування пенітенціарної системи в Україні?

– Матеріально-технічна база дійсно не здатна задовольнити мінімальні потреби ув’язнених та працівників пенітенціарної системи. Згідно із даними Кабінету Міністрів України, «більшість режимних корпусів слідчих ізоляторів, які збудовано понад 100 років тому, перебуває у незадовільному технічному або аварійному стані і малопридатна для подальшого тримання осіб, взятих під варту». Для вирішення цієї проблеми, в 2006 році Кабінет Міністрів України затвердив Державну програму покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006 – 2010 роки (хоча фактичне виконання цієї Програми відсутнє).

Водночас, я не вважаю, що брак ресурсів виправдовує наявні проблеми. По перше, цитуючи постанову Європейського суду прав людини у справі Данкевич проти України, «брак ресурсів не може в принципі виправдати умови утриманняу в’язниці, які є настільки низькими, що суперечать стандартам статті 3 Конвенції». По-друге, численні фінансові зловживання з боку адміністрації, підтвердженні уповноваженими державними органами, частково спростовують інформацію про убогі умови утримання як наслідок браку коштів.

– Сьогодні Україна за кількістю в’язнів відносно до всього населення посідає одне з перших місць у Європі. Ви вже говорили, що одним зі шляхів подолання проблем української пенітенціарної системи було би зменшення кількості ув’язнених і акцент на попередженні злочинів – можливо, це би вирішило і проблему нестачі коштів?

– Звісно. Погляньмо хоча б на зловживання із попереднім ув’язненням осіб у слідчих ізоляторах. В першу чергу такі зловживання пов’язані із невиправдано високим застосуванням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у випадках, коли розслідування може проводитися без попереднього арешту, наприклад при незначних правопорушеннях. Рада Європи неодноразово наголошувала на необхідності змінити таку практику. Адже в результаті виникає проблема переповненості ізоляторів. Перенаселеність камер означає брак свіжого повітря та антисанітарні умови, що є синонімом жорстокого поводження. Крім того, недостатнім є освітлення приміщень та брак природнього світла. Санітарні та гігієнічні умови в слідчих ізоляторах не виконуються. Зокрема, туалет та житлова частина камери не відокремлені та перебувають в антисанітарному стані. Незадовільним є харчування в’язнів. Умови утримання в місцях попереднього ув’язнення часто гірші в порівнянні із установами виконання покарань. Згідно із ЗУ «Про попереднє ув’язнення», площа камери повинна становити не менше 2,5 кв.м., тоді як міжнародні стандарти встановлюють 4 кв.м.

А наскільки поширеною, на Вашу думку, є криміналізація соціальних проблем?

– Криміналізація соціально-економічних проблем є, на жаль, характерною для України. Зокрема, яскравим прикладом є криміналізація наркозалежних. Безумовно, така агресивна політика з боку державних органів не сприяє вирішенню соціальних проблем, а лише маргіналізує певні соціальні групи. Україна повинна використовувати успішний досвід  інших країн. Зокрема, цікавим в даному випадку є досвід Нідерландів, що застосовує політику толерантності до споживачів легких наркотиків та пеналізації комерційного виробництва та продажу наркотиків. Іншими такими проблемами, які державні органи намагаються вирішити невідповідними меті засобами, є проблема бідності та нелегальної міграції.

– Як можна протидіяти цим негативним явищам?

– Перший крок до змін – це активна громадянська позиція, яка починається із поінформованості та власної точки зору, участі у громадському житті та небайдужості до соціально-економічних проблем. Ситуація із правами людини у в’язницях є віддзеркаленням не лише стану правоохоронної системи в державі, а й лакмусовим папірцем рівня розвитку громадянського суспільства в цілому. Не варто вважати, що утримання в українських в’язницях жодним чином не стосується пересічного громадянина. Така позиція є типовою, але помилковою. Адже якщо система не тільки не виконує своє завдання щодо виправлення та ресоціалізації в’язнів, а навпаки – сприяє деградації особистості, – то суспільство в цілому тільки втрачає. Допоки розуміння цього не стане пріоритетним, доти існуватиме це замкнене коло.

Надруковано в Спільне: журнал соціальної критики. – 2010. – № 1. – С. 95-99.

Читайте також:

Інтерв’ю з Лоїком Ваканом. «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

Тюрьмы свободного мира (Лилия Закирова, Андраник Мигранян, Николай Пахомов)

«Процедурна кімната»

 

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери