У продовження теми плагіату, якої ми торкнулись у попередній статті, хочеться звернути увагу на важливу складову цієї проблеми – низьку мотивацію викладачів. На мою особисту думку, вирішення цього питання позитивно вплине на ситуацію загалом, якщо при цьому усвідомлювати всю системність цього явища. Адже ми не лише повинні боротися з деструктивними елементами в системі освіти в цілому, але й також робити все від нас залежне на місцях. Як у процесі навчання, так і в процесі викладання. А втім, нам варто визнати, що без суттєвих змін у політиці влади у сфері розподілу бюджету, дуже важко буде досягти як підвищення вмотивованості викладацького складу займатися своєю професійною діяльністю, так і вирішення гострої проблеми корупції у вітчизняних університетах.
Мотивація викладачів є предметом багатьох психологічних досліджень. Загалом її можна розділити на два типи: соціально-економічна мотивація (грошова винагорода, кар’єрне зростання та інше), тобто зовнішня, і така, що надходить від самого суб’єкта (жага до викладання, досліджень і наукових відкриттів у своїй професійній сфері). Незважаючи на те, що більшість дослідників віддають перевагу, як панівному, другому типу мотивації (Ларионова 2010: 38), в економічних реаліях нашої держави перший тип виглядає не менш важливим.
Про недоліки навчального процесу, проблему мотивації викладачів і методи підвищення якості комунікації останніх зі студентами ми поспілкувалися з кандидатом економічних наук, доцентом кафедри політичної економії КНЕУ, засновником сайту Освітні Тренди Володимиром Сациком.
Влад Бурний: Вмотивованість викладачів у нашій країні залишає бажати кращого. В чому основні причини цього, на вашу думку?
Володимир Сацик: На це питання немає простої відповіді. Зі свого досвіду я можу окреслити наступні пояснення такому стану речей. По‑перше, бідність викладацького складу сприяє тому, що добровільно брати на себе будь‑яке зайве навантаження, за яке немає додаткової оплати, ніхто з викладачів бажання не має. Тим більш, що в цьому питанні немає підтримки з боку адміністрації навчального закладу. В університетах частіше немає спеціального програмного забезпечення для здійснення на системній основі контролю плагіату в роботах студентів. Тобто у викладачів часто немає не тільки мотивації до додаткової роботи, а й ресурсів. Часто, для того щоб перевірити курсову роботу, мені треба звернутися до певних вільних ресурсів; і коли в тебе є 30 робіт, ти мусиш їх всі завантажити до цього ресурсу, перевірити, зробити зауваження й надіслати результати студенту для корегування цих недоліків. На це витрачається часу, мабуть, вдвічі більше, ніж якщо не робити такої перевірки. Тому викладач не зацікавлений у цій додатковій праці, бо це є трудомісткий процес і він не компенсується на матеріальному рівні. Зазвичай у нас викладачі мають стандартне мислення, вони вважають, що якщо їм цю роботу не оплачують, значить, вони її й не повинні робити. Проблема саме в тому і є, що ніхто не примушує викладачів перевіряти роботи на плагіат, а добровільно це робити, як показує практика, можуть лише одиниці.
В. Б.: Отже, якщо б перевірка плагіату підтримувалась, то викладачі займалися б цим питанням?
В. С.: Так, якщо б ця праця (перевірка робіт) входила в коло обов’язків викладача. Тобто якби хоча б на рівні кафедри була регламентована й прийнята процедура, яка зобов’язувала викладачів здійснювати контроль плагіату в роботах студентів. У такому випадку під тиском зовнішніх факторів ми могли б розраховувати на виконання цієї роботи на рівні більш‑менш середньої якості. А якщо ще додатково озброїти викладача інструментами для боротьби з плагіатом, тоді справа пішла б ще швидше. Без вказаних змін перевірка робіт на плагіат буде робитися (і робиться) лише на голому ентузіазмі.
В. Б.: Уявімо, що ці зміни були впроваджені. Але хто буде контролювати, що викладач справді перевірив роботу на плагіат? Адже, навіть коли є бажання й прописане зобов’язання, не кожен має змогу це зробити.
В. С.: Справді, тут випливає наступна проблема. Проблема можливості великої частини викладацького складу здійснювати такі перевірки робіт. Ця робота, як правило, краще дається більш молодим та амбіційним викладачам, які мають хист до цього й бажання спілкуватися зі студентами. Контроль роботи на наявність плагіату – це процедура, де залучені дві особи: і викладач, і студент; перший показує, що в роботі є ознаки плагіату, інформує про це студента, а останній має покращити якість свого дослідження, виправити вказані недоліки. Така робота краще дається молодим чи середнього віку викладачам. Старші спеціалісти часто не дуже вміло орудують технікою, електронними засобами комунікації (поштою чи соц. мережами). В ідеалі цю процедуру має контролювати на рівні кафедри чи навіть університету спеціальний адміністратор або цілеспрямовано створений відділ. Подібних відділів, наскільки мені відомо, в нашій країні ніде немає. Отже, системна демотивованість, відсутність підтримки з боку адміністрації й матеріальних стимулів спричиняє кризову ситуацію, яку ми з вами наразі спостерігаємо.
В. Б.: Тут остаточно сформулюйте методи, реалізація яких, на вашу думку, зможе змінити ситуацію на краще.
В. С.: Перше: створення положень про перевірку робіт на плагіат та прописаних обов’язків викладачів у цій частині. Друге: впровадження в університетах спеціальних технічних засобів і ресурсів для здійснення цієї роботи. Також треба застосовувати додаткове стимулювання цієї діяльності, адже, як я вже казав, це трудомісткий процес, який вимагає багато часу.
В. Б.: Трохи відійдемо від основної теми розмови. Хотілося б почути вашу думку з приводу заходів, які змогли б покращити комунікацію між студентом і викладачем для покращення навчального процесу.
В. С.: Тут стратегічним завданням для вищої школи України й для кожного викладача персонально є формування разом зі студентами таких форм і видів завдань, коли передбачається творча компонента, науковий пошук, коли кожен студент стає дослідником. Викладач у такій ситуації повинен: 1) чітко сформувати завдання, яке має виконати студент; 2) пояснити, які етапи дослідження мають бути реалізовані і яким саме чином; 3) продемонструвати міжнародні зразки, які існують у цій царині. Це все потребує створення спеціальних форм занять, які часто у світі іменуються «заняттями з академічного письма». Якщо подібний курс буде організований під наукову діяльність студентів, це збільшить шанси, що під час такої комунікації буде знайдене щось спільне, дотичне, що й об’єднає викладача зі студентом. У такому випадку відповідальність першої і другої сторони має підвищитися в рази. На жаль, курси з академічного письма, які б супроводжували ті чи інші види студентських наукових робіт, у вітчизняних університетах просто відсутні. Варто було хоча б запровадити подібний курс на першому році навчання для того, щоб студент одразу зрозумів предмет і формат досліджень, якими буде займатися в майбутньому. Часто студенти банально не знають, що від них вимагається, а викладачі думають, що вони вже знають, бо прийшли зі школи, де їх мали тому навчити. Наразі ті форми робіт, які передбачені в програмі, настільки консервативні й шаблонні за змістом, що творчого елементу в них власне й не вимагається, як і не передбачається комунікація з викладачем. Студент може підсунути викладачу якийсь файл, завантажений із мережі, а останній і не надто переймається його перевіркою. Так і виходить «взаємовигідна» для обох сторін ситуація: перші не морочать собі голову, а другі мають вільний час. Дуже важко буде вирішити цю проблему. Мабуть, треба переходити на новий рівень відповідальності як студентам, так і їхнім наставникам. Перші мають більш відповідально ставитися до процесу навчання, а останні проявляти вищий рівень фаховості. Але як цього досягнути – складне питання.
В. Б.: Повернімося до теми плагіату. Які заходи ви, як викладач, застосовуєте для протидії цьому явищу серед ваших студентів?
В. С.: Мені легше говорити про себе, адже вже більше п’яти років я активно перевіряю студентські наукові роботи на плагіат і за цей час сформувалася певна специфіка й були зроблені важливі висновки. Що саме я роблю? По‑перше, у нас є електронне середовище, система Unplag, куди я запрошую студентів. Вони завантажують свої файли, отримують до них доступ, а система перевіряє роботи на наявність копіпасту. Програма вказує на плагіат (з посиланнями на джерело) у тексті, і студенти, не сперечаючись, самі виправляють свою роботу без дисциплінарних стягнень із мого боку. По‑друге, на початку кожного семестру ми спілкуємося зі студентами про сутність явища плагіату, і я намагаюся пояснити їм, як уникнути такої недоброчесності під час наукової роботи. Ми разом розбираємося, як правильно вказувати джерела, працюємо із системою цитування (яким чином ми можемо використовувати чужі думки чи ідеї, не вдаючись при цьому до плагіату). Такий базовий інструктаж – це перший етап нашого наукового дослідження зі студентами. На другому занятті ми з’ясовуємо сутність нашого дослідження, формулюємо етапи, які ми маємо пройти в процесі наукової роботи, розбираємо майбутні праці на частини (вступ, огляд джерел тощо), щоб чітко зрозуміти, що саме в них має міститися. Я пояснюю, в яких випадках ми можемо вдаватися до цитування, в яких краще його уникнути й залишити свій коментар від імені третьої особи. І це, по‑суті, є вже третім заходом, який я використовую, – детальний інструктаж з алгоритмами й етапами виконання наукового дослідження. Але для того щоб цей процес був ефективним, мені довелося повністю переробити саму концепцію курсової роботи. Раніше в нас була традиційна практика: шаблонні теми й на них вже давно знайдені шаблонні відповіді й повноцінні варіанти робіт, які можна завантажити в інтернеті. Зрозумівши, що такий формат є хибним, я вирішив змінити завдання, передбачивши в ньому творчий підхід і власне дослідження студента. Звернувшись до кафедри, порядком експерименту я отримав можливість реалізувати заплановане. До речі, за тиждень–два відбудеться моє звітування щодо результатів проведеної практики. Я переконаний, що експеримент вийшов успішним. Було дуже приємно знайти в очах студентів те саме зацікавлення, яке прокидається, коли від них вимагається щось творче, щось власне, а не завантажений реферат. Але тут варто згадати, що студент має бути підготовлений до таких практик. Часто так буває, що вступникам із низьким прохідним балом та й взагалі студентам перших курсів, які тільки‑но покинули школу, важко виконувати подібну роботу. Вони вкрай не підготовлені, їм не вистачає фундаментальних знань із фаху, а декому банально не вистачає мотивації. Тому для них такий формат досліджень є критично складним. З цього випливає, що підготовленими мають бути як викладачі, так і самі студенти. Якщо студент неготовий, не має потрібної мотивації, то з ним практично нереально працювати.
В. Б.: Останнє питання на сьогодні. Які ваші прогнози щодо зміни ситуації з вмотивованістю викладачів у найближчий час?
В. С.: Я впевнений, що ситуація зміниться на краще, тому що про позитивний досвід у цій сфері (як мною вищезгаданий) починають дізнаватися. З кола моїх друзів і колег із різних університетів України я помічаю, що ця ініціатива переймається. Так, в них ще немає достатніх ресурсів, можливостей і спеціалізованого програмного забезпечення для її повноцінної реалізації. Однак вони певними ручними методами вже роблять те, що я сам колись проходив, намагаючись покращити навчальний процес. Критичне коло прогресивної викладацької спільноти вже формується. Тому я бачу перспективи в позитивному руслі. Чим більше буде відданих своїй професії викладачів, незалежних і вільних духом, тим менше вони будуть миритися з цією ганьбою, фальшем у системі освіти. На жаль, ми зараз маємо таку державу, яку маємо, разом із усіма її проблемами й тією протидією, яку вона завдає творчим ініціативам. Але важливо, що вони є, і тому мій прогноз залишається оптимістичним.