Як кузина Черчилля радянською Україною подорожувала

  • 01 квітня 2014
  • 7050
Як кузина Черчилля радянською Україною подорожувала

Від перекладачів

У липні 1924 року англійка Клер Шеридан разом із братом вирушила на мотоциклі у подорож Європою. Шлях їхній розпочався в Англії, далі мандрівники перетнули Голландію, Німеччину, Чехію і Польщу та проїхалися Радянською Україною аж до Криму.

Опис цієї виправи під назвою Across Europe with Satanella з-під пера Клер Шеридан побачив світ уже через рік у нью-йоркському видавництві.

Шеридан — англійська скульпторка та письменниця, за сумісництвом кузина Вінстона Черчилля та палка прихильниця Жовтневої революції. Уродженка Лондона, вона захоплювалася подорожами, приятелювала з принцесою Маргаритою Шведською, кіноакторкою Вів’єн Лі та навіть закрутила роман із Чарлі Чапліном. Восени 1920 року Клер Шеридан приїхала до Москви, де працювала над бюстами Леніна, Троцького, Дзержинського та Каменєва. Через неї Каменєв навіть розлучився зі своєю дружиною. Навернувшись після війни у католицизм та проживши 84 роки, Шеридан помирає у 1970 році і залишає з десяток подорожніх щоденників.

Ми пропонуємо читачевій увазі два розділи, в яких описані пригоди в Радянській Україні, зокрема в містах Новоград-Волинський, Житомир і Київ. Уся ж книжка, сподіваємося, вийде друком у видавництві «Медуза».

 

Розділ VIII

Дорогою на Київ

Наступного ранку начальник міліції посадовив нас у швидкісні бігунці та повіз снідати в ресторан 1. Власник ресторану відкрив бляшанки з усякими-превсякими оселедцями та сардинами й заставив стіл повними тарілками огірків та помідорів. Ми нерішуче попрохали яєць. Начальник міліції усміхнувся: «Англійці ніколи не зраджують своїм звичкам: куди би вони не подалися, завжди снідають яйцями!»

На нас чекала тендітна сільська дівчина, яка три місяці тому вступила до комуністичної партії. Із заповзятою молодечою серйозністю вона поставила мені німецькою такі запитання:

«Які умови праці в англійських робітників?»

«У якому віці молодь закінчує школу та починає працювати?»

«Скільки годин триває робочий день в Англії?»

«Чи молодь так само працює по вісім годин на день?»

«Чи жінки отримують однаковий оклад із чоловіками за виконання тієї самої роботи?»

«Чи всі жінки гуртуються у спілки?»

Позаяк я ніколи не виступала експертом з питань трудових відносин, я неабияк знітилася, а Пітер, який сидів навпроти мене, лише пустотливо підморгував і навіть не спробував прийти мені на поміч.

 

Р-8

 

Після сніданку нас завезли до Міськвиконкому, де на нас очікували всі тамтешні посадовці. Ми всі сфотографувалися разом, бо мер повідомив, що ми перші англійці в Новоград-Волинську відколи постав Радянський Союз. Тож він виявив бажання ознаменувати цю оказію. Господарі дому, які не дозволили нам розплатитися ані за гостинний нічліг, ані за розкішний сніданок, послали по великий автомобіль у Житомир (за якісь п’ятдесят миль звідсіля) й благали нас скористатися цією вигодою. Нам знадобилося чимало часу — посеред вулиці в оточенні натовпу, який збільшувався щохвилини, — щоб запевнити голову міськвиконкому, що в цьому нема жодної потреби, адже ми мусимо продовжити мандрівку на власному транспорті, яким приїхали з Англії, і ним же мусимо дістатися до Константинополя та повернутися додому. Він запитав, скільки важить мотоцикл, і запропонував завантажити його в автомобіль. (Бідна малюсінька «Сатанелла» — треба же ж здаватися такою легенькою.) Кінець кінцем ми погодилися покласти багаж у радянське авто та вирушили до Житомира.

Ополудні ми заїхали путівцем у ліс та перекусили полуденком, який захопили зі собою. З поблизьких хатин повиходили тамтешні жителі й обережно сунулися в наш бік, як і два люті вовкодави, які підступали щораз ближче. За мить юнак і дві дівчини та ще кілька малих дітлахів, набравшись сміливості, підійшли й усілися коло нас. Почувши, що ми англійці, вони поцікавилися, чи ми делегати. Вочевидь «делегати» — це єдині іноземці, про яких доводилося чувати, що вони приїжджають до Росії. Попри уривчастість нашої бесіди, юнак крикнув якомусь невидимому сотворінню і вмить, де не взявсь, виліз кремезний червонощокий незграба, який поцікавився, чи ми балакаємо німецькою. Мовив, що сам він німець, дарма що народився в Україні та ніколи не бував у Німеччині. Ото була би чудасія, якби народжений у другому поколінні американський еміґрант усе ще наполегливо декларував походження своїх предків. Через німецькомовного селянина місцевий поставив нам такі запитання:

«Чи ви встановили радянський уряд у Англії?» 2

«Хіба ваші фермери не комуністи?»

На що ми спитали у відповідь:

«А ви самі комуністи?»

Вони відказали заперечно з часткою байдужості, наче це геть несуттєво.

«Як вам ведеться?» — запитала я.

«Хорошо!»

Вони сказали, що в країні панує спокій. «Кепсько було, але тепер усе налагоджується». Розказали, що ліс, у якому ми сиділи, був частиною приватної власності, але тепер належав державі. «І нам уже не дозволено вирубувати дерева, як ми робили під час революції», – сказали вони.

Зі сказаного годі було збагнути, чи їм імпонував нинішній мир, чи минулі дні сум’яття, коли вони могли зрубати для власного вжитку всяке дерево в проліску! Лиш кивнувши головою на прощання, робітник-німець підвівся й неквапливо поплентався геть. Місцеві, однак, залишалися з нами аж до нашого від’їзду. Вони були вельми радісними й привітними та прагнули спілкування, але розмова неминуче скочувалась до односкладових слів.

Автомобіль, що віз наш багаж, дістався Житомира хутчіш за нас. Відповідальний за нас товариш відправився назустріч, щоби запевнитись, чи нам не знадобиться допомога. За дві верстви до міста дорога зіпсувалася геть-начисто. Нас зненацька застала злива з буревієм. Товариш помахав ключем, щоб нас під’юдити. Це був ключ від кімнати, куди він заніс наш багаж. Виявилося, що це був радянський гуртожиток. Кімната наша була завбільшки з танцювальну залу. І не тільки велика, але й, вочевидь, нещодавно побілена. Величезні олеографії Троцького та Раковського висіли над двома металевими ліжечками, застеленими червоною постіллю. Якщо бузувір-антибільшовик захотів би вести антирадянську пропаганду, то конче скористався би цими малюнками як взірцями. Я лягла під опікою Раковського, бо у нього був менш страхітливий вигляд! Та через певні причини я не була годна заснути в ліжку, і мені спало на думку провести ніч на розміщеному на кобильцях довгому столі, підклавши під голову шкіряну валізу! Наступного ранку, після побіжного умивання в комунальному умивальнику на коридорі, з ломотою в кожній моїй кістці, я була готова вирушати. Ніч у гуртожитку коштувала лише півтора рубля, а за сніданок у партійній їдальні ми заплатили всього кілька копійок, та й про чайові — ніде ні пари з уст. Такі ціни були встановлені спеціально для комуністів. Зовсім скоро ми дізналися, що ціни у звичайних готелях коливаються від восьми до дванадцяти рублів за ніч.

Коли Пітер пішов забрати «Сатанеллу» з гаражу, то виявив, що мотоцикл повністю помитий, навіть двигун почищено. Механік намагався зберегти спокій, аби йому не всучили принизливі буржуазні чайові!

Як зазвичай, ми виїхали у вісімдесятимильну подорож до Києва, оточені щільною юрбою. Протягом шістдесяти миль дорога була найкращою відколи ми виїхали з Баварії та навдивовижу красивою: густі ліси чергувалися з відкритими сільськогосподарськими ланами. Не було жодних огорож, які позначали приватну власність, — лише охайно оброблені смуги розмаїтих кольорів, залежно від перемінних зернових культур робили землю схожою на велетенське строкате покривало. Хатини були в значно ліпшому стані, ніж у Польщі; загорожа акуратна та чепурна; і здавалося, що саме тривав сезон перешивання дахів соломою.

Люди спостерігали за нашим пересуванням без надмірного подиву. Лише малі пастухи та свинопаси, які випасали свої змішані череди, як нам здавалося, незмінно вигукували слова захоплення.

Останні двадцять миль до Києва були жахливими. Здавалося, що дорога була вщент розбита. Подекуди ями сягали одного фута. Сільські вози проклали колесами борозну вздовж краю полів, і ми просувалися нею якийсь час, заки раптово не опинилися перед замуленою канавою. Нам було полишено на вибір: або повернутися назад тим самим шляхом, або перейти канаву вбрід, щоб виїхати на дорогу. Звісна річ, Пітер обрав останній варіант. (Я перестрибнула канаву.) Він завжди хизувався, що «Сатанелла» перетне цілу країну. Габаритна автівка проповзала дорогою і спинилася, щоб поглянути як мотоцикл дасть собі раду з канавою. Якимсь чудом її вдалося успішно переїхати. Чоловіки всередині автомобіля жестом запросили мене долучитися, але я, звичайно, не могла покинути Пітера. Згодом ми довідалися, що ведуться ремонтні роботи. Прокладали основу для дороги, й гори каміння траплялися на дорозі протягом багатьох миль. На велетенському котку виднівся магічний напис Chicago. З небувалою полегкістю ми побачили Київ — матір міст руських — на пагорбі вдалині, із золотими банями, які виблискували у вечірньому сонячному світлі. Ми виїхали на височину після того, як якийсь час проїжджали приміськими садами з безліччю літніх дач, які були фактично зруйнованими. Місто Київ, однак, анітрохи не виглядало зруйнованим: гарні будинки, вулиці з широкими алеями і вимощені бруківкою, як у Лондоні. Ледь не кожен чоловік був убраний у парусину, яка надавала неочікуваного ефекту елегантності! Вони поспіхом рухалися, наче поспішали у справах. Незвично бачити руський люд у поспіху; це скидається на Америку.

 

Р-9-1

 

Питання, яке миттєво постало перед нами: як обрати найкращий готель. Путівник Baedeker, виданий у 1914 році 3, інформував, що чільним і найкращим готелем був «Континенталь» 4 по вулиці Миколаївській (із зимовим садом на задвірку!). Але якщо ми запитаємо про готель, то чи не скидатимемося на Ріпа ван Вінкля 5? Що як «Континенталь» перетворився на урядову установу, а вулицю перейменували на честь Раковського 6? Годі було гадати, ми мусили самі пересвідчитися. Чоловік у чорній куртці, зовні як пересічний римський фашист, поспіхом випалив однісіньку річ, яку ми так бажали почути: «Йдіть у “Континенталь” на вулиці Миколаївській!» (Київ такий консервативний!) Однак чоловік мусив бути комуністом, і як такий докладно знав, куди повинні йти підозрілі іноземці, які завітали до Києва. «Континенталь» виявився вже не готелем, а «радянським будинком» — що би це не було. Перед входом з’юрмився натовп. Ми пояснили, що нам потрібен не «радянський будинок», а буржуазний готель. Кожен вигукував свої поради різноманітними мовами. Врешті низькорослий тип, який говорив німецькою, зголосився провести нас до готелю — він вмостився на краю коляски мотоцикла, і ми рушили. Він указав дорогу на чергову вершину пагорба (кажуть, що Київ збудований на семи пагорбах, як і Рим). Готель під назвою «Червоний Київ» виявився новим, збудованим у післяреволюційний період 7. Всередині були такі номери, про які ми тільки мріяли. Білі меблі, прикрашені емальованими візерунками, коричневі і бездоганно чисті штори з грубого сукна, умивальник з цілодобовою водою, та й з ліжками, які я часто заходжуся критикувати, все було гаразд.

Утім, виник великий клопіт, як відкараскатися від нашого гіда. Він стовбичив посередині спальні у шкіряному кашкеті, курив цигарку й оповідав про себе. Приїхав з Палестини, але мовив, що він не ізраїльтянин, а араб-мусульманин! Арабська була його рідною мовою, але, народившись у Києві, він засвоїв російську! У США долучився до театральної трупи Баффало Білла 8 на роль «люфт-шпілера», що в перекладі означало, мабуть, акробат 9. Англійської в США вивчити не спромігся, а чому освоїв німецьку — так і не пояснив. Він висловив бажання стати нашим постійним гідом і перекладачем. Я рішуче попрощалася з ним, але, мабуть, подякувала за допомогу надто привітно. Через годину він усе ще стовбичив перед моїми дверима. Пояснив, що чекає! Згодом ми натрапили на нього на вулиці — він пояснив, що все ще чекає.

Переклав Остап Кінь

Розділ ІХ

Перший день у Києві

Наш перший день у Києві припав на неділю друге серпня, річницю початку Першої світової війни 10. Ранком колона комуністів із транспарантами промаршувала нашою вулицею, співаючи революційних пісень. Головні ж урочистості мали розпочатися об одинадцятій годині. Нам полишили на вибір спостерігати за парадом, або ж піти на недільну службу до Собору Святої Софії, найдавнішої церкви на Русі. Через щорічну прощу до цього храму Київ колись називали «Єрусалимом землі руської» 11. Ми теж почувалися прочанами, щоправда сучасними, які проїхали півтори тисячі миль на мотоциклі і прагнули віддати шану. П’ятнадцять 12 позолочених бань, що велично височіли в кінці вулиці, та мої спогади про церковний спів у руських церквах поклали кінець нашим сумнівам.

Я зроду не зналася на особливостях православної обрядовості. Літургія, здається, тягнеться вічно. Приходиш на середину служби, а вона триває та триває. Софіївська Церква була забита вщент, і ми півтори години стояли (у тамтешніх церквах немає лав) пліч-о-пліч із ворушливими парафіянами. Тобто храм увесь час був повним, тільки що одні віряни виходили, а їхнє місце заступали нові. Я ще ніколи не бачила такої прекрасної церкви, ніколи не чула такого чарівливого співу. Мені завжди здавалося, що без музичного супроводу людський голос звучить зависоко, але баси в цьому хорі лунали наче чарівливий орган, vox humana 13. Тим часом Митрополит, убраний у золоті шати та прикрашену коштовностями мітру, відправляв таємничі обряди, які крізь позолочений іконостас бачила лише половина прихожан. Він подеколи виходив до пастви з кадилами та благословляв її хрестом. Я оглядалася то на службу, то на прихожан, то власне на прикрашену фресками одинадцятого сторіччя церкву. У 1037 році її звів великий князь Ярослав на честь перемоги над печенігами 14. Сердечна теплота і краса злилися тут зі співом і людським духом. Народ руський чуттєвий та відкритий. Усякий прийшов сюди помолитися з вірою. Ось сільські дівчата у народних строях із різнокольоровими стрічками у волоссі та коралями на шиї. Поруч стоїть високий та худорлявий юнак із довгим волоссям, який наче тільки-но зійшов із полотна прерафаелітів. Хтось пропихається повз нього. Це несе квіти літня селянка пов’язана у білу бавовняну хустку. Ліктями вона проклала собі шлях до святого образу посеред бічного нефу. Поцілувавши ноги Христа та заквітчавши оправу, вона зникла у натовпі. Люди безупинно прикладалися до Христового образу, цілували ноги або оправу. До ікони підійшов сухорлявий і довговолосий чоловік із безумними очима та побожно перехрестився чотири чи то п’ять разів. Поцілував ноги Христа та перехрестився знову. А потім пішов із запаленою свічкою до золоченого іконостасу, що правив за ширму перед вівтарем. Там він кланявся кожній іконі, цілував їхні срібні оправи й хрестився із запалом провидця, не помічаючи решти парафіян.

Під час співу обличчя людей ставали піднесеними. Зворушені, ми залишилися до кінця служби, з якої не розуміли ані слова, хоча інші слухали обома вухами. Аж раптом центральні двостулкові врата 15 драматично зачинилися й небесного кольору полотнище впало по той бік, сховавши від погляду вівтар. Врата ці, пишно ковані золотом-сріблом, були увінчані 16 величезним імперським двоголовим орлом і короною.

 

P-9-1

 

Ми вийшли з церкви. На вулиці звідусіль лунали барабанний дріб та військові марші. Зрештою, ми прийшли впору на парад комуністів. Я глянула на обличчя відвідувачів церкви, але ті були незворушні. Ми прослідували за колоною до пам’ятника Карлові Марксу 17 біля Виконкому. За колонами робітників сунули піхота та кавалерія: загони у протигазах скидалися радше на чортів, ніж на людей, бронемашини, трактори, тягли гавбиці калібру 9,2 дюйма (233,7 мм). Вражаюче шоу, аж раптом в самім його осередку — блазні перелицьовують солдатів, генералів та політиків Антанти.

Ось німецький офіцер-імперіаліст тягне мотузку, що оповила шию росіянина. Тут Пуанкаре 18 у циліндрі їде верхи. Онде транспаранти славлять злодійства Імперіалістичної війни. Шкода, та вже під кінець параду задощило як з-під ринви. Ми запримітили під деревом схованку, але даремно. Бо за лічені хвилини під заливним дощем ми змокли, як хлющі. Провулки перетворилися на струмки, а люди стрімголов шукали укриття.

Втомлені, промоклі та зголоднілі ми повернулися до готелю та зажадали попоїсти. Одначе, нам повідомили, що в нашому готелі немає ресторану, а в місті всі вони зачинені з нагоди річниці перемоги. На годиннику майже п’ята. (У Росії люди зазвичай обідають о третій-четвертій годині.)

Я пред’явила рекомендаційного листа від пана Раковського до голови Київради та спонукала власника готелю (комуніста de convenance 19) зв’язатися з Радою Народних Комісарів та сповістити про наше існування. Власник засумнівався. Думав, напевне, що ми бач англійські божевільні, та вагався, чи захочуть в управлінні з нами морочитися, але я стояла на своєму. Ефект був дивовижним. Менш ніж за півгодини товариш запросив нас у авто й повіз обідати в компанії з чотирьох чоловік у славетному готелі «Континенталь». Чи були ми приятелями Раковського?

«Але, — запитали вони, — звідкіля ви приїхали — з Москви?»

— Ні.

— Звідкіля ж? — Як ви сюди потрапили?

— Через Новоград-Волинський.

Вони переглянулися й запитали: «І жодного клопоту?»

«Клопоту? Жодного!»

Це всіх вразило та заспокоїло.

«Чому ж, — запитала я, — Червона Армія парадом відзначає початок Імперіалістичної війни?»

«Нагадати людям, — відповіли вони, — що Червона Армія захищає наші революційні здобутки, що Червона Армія — це захисник, і що вона ніколи не воюватиме у справах імперіалізму».

 

Р-9

 

Пополудні, на завершення чудового дня, товариші повезли нас в «оперету» (по всій Росії театри працювали по понеділках, щоб дати змогу робітникам туди потрапити). Саме в цьому театрі, у перших рядах партеру, застрелили Столипіна, царського реакційного міністра 20. Нас із товаришами пропустили в царську ложу. Там ми зустріли італійського та американського комуністів. Виявилося, що сьогодні в опереті грають віденську постановку «Графа Люксембурзького» 21, поставлену в Лондоні так давно, що я й думати забула.  Товариші, здається, усвідомлювали, що річ ця старомодна та буржуазна. Під час антракту елегантно вбрана покоївка з нашого готелю підійшла до балкону ложі й запитала моєї думки про київську музичну комедію. Говорила вона доброю французькою. Я відповіла, що вже давно бачила «київську» музичну комедію в Лондоні. «Але, — наполягала вона, — як вам наша аудиторія?». «Вельми подібна до нашої», — відказала я. Добродійка досі не вірила. «Хіба ваші англійські жінки не ходять у театр в діамантах?» «Відколи скінчилася війна — ні», — відрізала я. З подивом глянула вона на мене, наче щойно почула, що в Англії теж відбулася революція.

Переклав Станіслав Мензелевський

Читайте також:

BON TON У СПЕКОТНОМУ КЛІМАТІ (Ришард Капусьціньскі)

ЛЕВ ТРОЦЬКИЙ І УКРАЇНА (Юлій Федоровський)

МАРУСЯ НІКІФОРОВА — ЛЕГЕНДА ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ (Євгеній Казаков, Дмітрій Рубльов)

 

Notes:

1. Події на початку розділу розгортаються в містечку Новоград-Волинський.

2. Вочевидь, авторка мала на увазі комуністичний устрій.

3. Німецьке видавництво Baedeker спеціалізувалося на виданні путівників німецькою та англійською мовами. 1914 року видали путівник англійською мовою під назвою Russia, with Teheran, Port Arthur, and Peking.

4. Готель «Континенталь» знаходився у Києві по вулиці Миколаївській, 5, і діяв від 1890-х до 1940-х років. Готельно-коридорна система тогочасної будівлі збереглася донині, хоча деякими оздобами фасаду довелося знехтувати під час його відбудови після війни. Нині в приміщенні колишнього готелю знаходиться Національна музична академія ім. Чайковського.

5. Персонаж оповідання Ірвінґа Вашингтона, який став символом марнування часу й дивакуватості.

6. Християн Раковський (1873—1941) — більшовицький політичний діяч болгарського походження. У 1920—1923 роках був головою Раднаркому УРСР, від 1923 року був призначений послом спочатку до Англії, а потім до Франції. 1941 року був розстріляний під час Медведівського розстрілу.

7. Готель «Червоний Київ», який попервах носив назву «Прага» і знаходився за адресою вулиця Володимирська, 36, у радянські часи також називався «Київ» і «Театральний». У 1918 році в цьому готелі зупинявся Ярослав Гашек.

8. Баффало Білл (справжнє ім’я Вільям Фредерік Коді; 1846—1917) — американський військовий і мисливець, який зажив слави завдяки проведенню видовищ «Дикий Захід», до участі в яких залучав справжніх ковбоїв та індіанців.

9. Люфт-шпілер (з нім. Luft-spieler) — насправді такого слова в німецькій мові не існує.

10. 19 липня (1 серпня) 1914 року Німеччина оголосила війну Росії.

11. Олександр ІІ, в день своєї коронації вирішив нагородити Філарета орденом апостола Андрія, і в торжественному посланні з цієї нагоди дав Києву таку поетичну назву.

12. Насправді у результаті реставрацій та добудов (XVII—XVIII ст.) загальна кількість бань становить 19.

13. З лат. «людський голос» — регістр у старовинних та сучасних органах. Завдяки спец. приладу звук цього регістру наближається за теплотою та виразністю до людського голосу.

14. Останні дослідження Софії Київської спростували це твердження літопису. За аналізом графіті, а також за іноземними писемними пам’ятками, насамперед німецькими (хроніка Титмара Мерзебурзького), Собор святої Софії було закладено раніше.

15. За деякими джерелами, уже 1922 року, під час конфіскації церковних цінностей срібні врата вагою 104 кг вилучили з іконостасу, розрізали на частини для подальшого обміну на кулі.

16. Насправді орел розташований у центрі.

17. Ідеться про кубістичний пам’ятник авторства Йосифа Чайкова. 1 травня 1922 року відбулося урочисте відкриття монументу, висота якого разом із постаментом становила близько 6,8 метрів. Гіпсовий Карл Макс простояв на Радянській площі (сучасному Майдані Незалежності)  до літа 1933 року, коли його знищили невідомі за одну ніч.

18. Раймо́н Пуанкаре́ (1860-1934) — французький політичний і державний діяч, двоюрідний брат відомого математика Анрі Пуанкаре. Обіймав посади міністра фінансів, іноземних справ, п’ять разів був призначений прем’єр-міністром Франції, у 1913–1920 роках — президент республіки.

19 З фр. «за розрахунком».

20. Столипіна застрелили 1 (14) вересня 1911 року в Київській опері.

21. Граф Люксембург (нім. Der Graf von Luxemburg) — оперета в трьох діях австро-угорського композитора Франца Легара. Вперше поставлена у віденському театрі «Ан дер Він» (Theater an der Wien) 12 листопада 1909 року.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери