За науковий соціалізм: відповідь Денису Горбачу

  • 28 липня 2015
  • 1878

Володимир Іщенко

Вперше опубліковано в: Спільне, №7, 2014: Другий світ

Питання про характер і напрям розвитку українського капіталізму — це важливе питання для щонайсерйознішого дослідження і дискусії серед українських нових лівих. Від відповіді на це питання напряму залежить і наша стратегія, і наш вибір щодо того, на які класи ми маємо спиратися. Ця дискусія мала б і структурувати лівий рух — так само, як питання, чи може російське суспільство оминути капіталізм, було найважливішим питанням для розмежування російських революціонерів ХІХ століття на народників і марксистів. Цей випуск «Спільного» аж ніяк не закриває це питання, а, по суті, лише починає дискусію, яка мусить тривати далі й виходити на новий дослідницький рівень. У цьому коментарі до статті Дениса Горбача «Про три світи, змагання жертв і політекономію» (2014: 185), розміщеної в цьому випуску, я хочу позначити якраз ті моменти, яких подальша дискусія повинна уникати.

Від самого початку статті помітно, що автор припускається помилки, яку Матейс Крюл у блискучій статті «Що не так із сучасним марксизмом?» (2013) пов’язує зі змішуванням аналізу та стратегії. Не науковий аналіз та його висновки стають фундаментом для вироблення політичних настанов, а навпаки — аналіз підлаштовується під політичну позицію, служить насамперед її легітимації — не відкриттю нового, але увічненню старого. Горбач одразу вписує свою статтю в полеміку зі світ-системним аналізом та тьєрмондіалістським марксизмом. У цьому немає нічого поганого — навпаки, це правильне виведення теоретичного аналізу в площину політичної практики, якби лише до аргументів, що їх використовують опоненти, було уважне ставлення. Натомість автор «колосально економить свої інтелектуальні ресурси» і з аргументів опонентів робить карикатуру, яку, звісно, вже не складно розвінчувати — і цим підтверджувати вічну правоту своєї політичної тенденції. Світ-системний аналіз (який, до речі, зовсім неоднорідний: версія світ-системної теорії, скажімо, Джованні Аррігі суттєво відрізняється від теорії Іммануїла Валлерстайна) Горбач валить в одну купу з досить відмінним від нього тьєрмондіалістським марксизмом та ще більш відмінним маоїзмом, усім з яких приписує твердження, що Україна ввійшла до лав країн Третього світу, і вихід з нього полягає нібито в єднанні з національною буржуазією для підвищення своєї позиції у світ-системі. При цьому карикатурне спрощення приховує, що «периферійний капіталізм», «напівпериферійний капіталізм», «залежний розвиток», «країна Третього світу», «колонія» чи «напівколонія» — це все різні поняття, які мають важливі нюанси. Деякі з них можуть краще характеризувати Україну, деякі гірше. Більше того, багато прихильників усіх згаданих підходів чітко виступають за революційне повалення капіталізму. Той же Валлерстайн дуже критично ставиться до можливості покращення структурного становища в світ-системі: критика політики так званого «девелопменталізму» (спроб периферійних країн наздогнати свої колишні метрополії) без радикальної зміни світ-системи стала загальним місцем у його роботах (див., наприклад, збірник Валлерстайн 2001). Зовсім не всі, а лише деякі маоїсти підтримують теорію про нації-експлуататори та нації-експлуатовані. Тим більше, такі твердження як «єдність національного організму» й «боротьба поневоленої нації проти націй панівних» не мають у собі нічого питомо фашистського. Це не означає, що такий поділ має сенс — він хибний, але наклеювання таких ярличків лише підтверджує найгірші стереотипи про лівих, які нібито відкидають будь-яку національно-визвольну боротьбу, прирівнюючи її до фашизму, і таким чином виступають на боці расизму й імперіалізму пригноблювачів.

Слушно критикуючи неадекватні перебільшення, мовляв, скажімо, Україна — це Нікарагуа, автор сам не може втриматися від не менш неадекватних перебільшень на кшталт: «Подальше реформування чинної системи в інтересах трудящих класів складно собі уявити». Хіба не можна собі уявити вищих зарплат, кращих умов праці, кращого соціального забезпечення, кращих шкіл, кращого медичного обслуговування, ніж в Україні? Здається, замість «Україна — це Нікарагуа» автор цілком серйозно схиляється до того, що Україна — це Швеція або щось навіть іще краще: «В українських умовах потенціал кейнсіанського капіталізму та соціал-демократії як набору політик уже використовується ледь не на повну силу, і марно чогось очікувати від цього шляху надалі». Крім того, це явно суперечить його «соціологічним» поясненням причин, чому українська буржуазія не інвестує в модернізацію виробничих потужностей і розвиток наукоємних галузей економіки. Якщо питання лише в габітусі скоробагатьків, які не розуміють своїх довгострокових класових інтересів, то потенціал і ресурси і для соціал-демократичного реформування точно наявні — це вже суто політичне питання, чому цей потенціал і ресурси спрямовують на особисте збагачення, а не на суспільне благо. Інша справа, чи взагалі правильне таке просте й, по суті, ідеалістичне пояснення, на користь якого автор не наводить жодних підтверджень, окрім домислів? Чи може, навпаки, має сенс якраз те пояснення, яке автор, як завжди, з плеча приписує тьєрмондіалістам — що в периферійному капіталізмі вкладати у хай-тек невигідно, бо для цього необхідні надмірні початкові інвестиції, які можуть бути меншими там, де вже існує відповідна інфраструктура, технологічна база, кваліфіковані кадри тощо? Якщо цього всього немає, справді нераціонально вкладати в наукоємне виробництво, якщо можна швидше і більше заробити на фінансових спекуляціях — тим більше, посилена фінансіалізація, що супроводжувала неоліберальний поворот із сімдесятих, створює для цього чудові передумови. Українська економіка виявилася жертвою як периферизації, так і фінансіалізації як складової неолібералізації.

Власне, чому саме неолібералізація? Ще однією хибою аргументації автора є її есенціалізм, який ігнорує тенденції та напрям трансформацій. Частково від цього потерпає і моя стаття, в якій я недостатньо акцентую на аналізі саме процесів. У дискусії про питання, чи є в Україні неолібералізм (або чи існує «український імперіалізм»), можна наводити багато прикладів і контрприкладів, особливо якщо користуватися дуже різними уявленнями про згадувані явища та карикатурами на аргументи опонентів. Все одно жодне реальне суспільство не буде з точністю відповідати ідеальному конструкту. Наприклад, архетиповий для неолібералізму та його критиків уряд Маргарет Тетчер узагалі-то не зменшував ані податки, ані державні витрати — більше того, навпаки, їх збільшував (Roberts 2013). Марксистам слід було би згадати про діалектику, яка наголошує на аналізі розвитку, змін, процесів, а не застиглих сутностей. Сумно, що через відомі події діалектика набула слави таких собі словесних ужимок, за допомогою яких можна довести будь-який абсурд. Однак її хибне використання не заперечує принципової правильності методології. І сучасна соціальна наука, не особливо згадуючи доробок саме Гегеля, Маркса, Енгельса чи Леніна, заново перевідкриває діалектику — зокрема, в так званому реляційному повороті, який стверджує саме первинність не сутностей, а процесів і відносин (Emirbayer 1997).

З такої перспективи, чи можливо заперечувати неолібералізацію української економіки, яка починає інтегруватися в світову економіку якраз на фазі безперечного ідеологічного та політичного тріумфу глобального неолібералізму? Горбач упевнений: «У всякому разі, точно можна констатувати: те, що зазвичай розуміють під неолібералізмом, — лібералізація ринків товарів і праці, відкриття кордонів, придушення профспілок, урізання соціальних виплат, мінімізація ролі держави в економіці, фінансіалізація економіки — в Україні відсутнє як послідовна політика». Хоча в перспективі всієї пострадянської трансформації в порівнянні з радянським періодом неолібералізація — це абсолютно незаперечний факт: ринки й товари лібералізувалися, кордони відкривалися, соціальні виплати урізалися, держава звужувала регулювання економіки, а сама дедалі активніше фінансіалізувалася. Пострадянська Україна не стала і не стає більш соціальною. Значну частину аргументів автор будує на апеляції до формальних залишків радянської соціальної держави, недооцінюючи відмінності з їх реальним впровадженням: він апелює до Кодексу законів про працю, який масово порушують, особливо за відсутності сильного профспілкового руху; до права на безкоштовну освіту та медицину, яке прикриває лише наростаючу нерівність між українськими громадянами в доступі до справді якісних освітніх і медичних послуг, за умов дедалі глибшої деградації послуг у середньостатистичних закладах. Єдине, що може заперечити на це автор, — що за відсутності цих формальних залишків радянської соціальної держави було би ще гірше. Дивно, що за такою самою логікою він не цитував першу статтю української Конституції, в якій чітко зафіксовано, що Україна — це «соціальна держава» (а також правова і демократична), і не стверджував, що якби там було зафіксовано, що Україна — держава неоліберальна, то було би гірше. Але вийти з безплідної дискусії про напівповну чи напівпорожню склянку можна було би якраз шляхом аналізу тривалих тенденцій та їхніх наслідків. Чи стають більш захищеними права робітників, чи посилюються соціальні гарантії, чи стають доступнішими якісні медичні та освітні послуги, чи зростає державний сектор економіки?

Власне, тенденцію до неолібералізації автор неявним чином сам і підтверджує, висуваючи аргумент про страх української влади перед «соціальним вибухом», який стримував запровадження неоліберальних заходів, і притягуючи за вуха застосування до України терміну «бонапартизм» — без, власне, революції, щодо якої він мав би виступати контрреволюційною диктатурою. Сам по собі страх перед «соціальним вибухом» нічим не підтверджений, натомість значно ймовірнішим виглядає страх втратити владу внаслідок електоральної поразки блоку, що спирається на інші регіони України — а такі голосування пов’язані не стільки з соціальними причинами, скільки з ідентичністю. В усякому разі, якщо йдеться лише про більш або менш (радше менш) вдале стримування загального неоліберального напрямку урядових реформ, то можна стверджувати про хай суперечливу, хай повільну, але все ж таки неолібералізацію — але не про постання якогось пострадянського кейнсіанства, яке, більше того, ще й устигло вичерпати потенціал свого розвитку.

Ще однією суміжною проблемою — наслідком змішування аналізу та стратегії — стає методологічний націоналізм автора, тобто обмеження аналізу капіталізму (та й будь-якої соціальної формації) суто національним рівнем, у державних кордонах, та ігнорування рівня капіталізму як глобальної системи, в якій національні економіки, національні фракції глобального капіталістичного класу та робітничого класу займають різні позиції у структурі капіталістичних відносин. Зокрема, весь розділ, присвячений розвінчанню, знов-таки, карикатурної тези про «колоніальне» становище України, зводиться до того, що в Україні є свої олігархи (фінансово-промислові групи), які також грають на міжнародній арені, володіють іноземними підприємствами, експлуатують іноземних робітників і вивозять частину капіталу за кордон. Не зрозуміло, що це має довести стосовно характеру української економіки в контексті глобальної капіталістичної системи. Так, українські олігархи стали частиною глобального капіталістичного класу, але яку саме роль і частку вони там зайняли? Чи Україна стала одним із провідних центрів накопичення капіталу? Чи тут зосереджується хай-тек і виробництво з високою доданою вартістю? Дуже грубе порівняння промислової «розвинутості» країн за обсягом споживання чорних металів та зерна очевидно не враховує, що саме виробляється в цих економіках. Наприклад, споживання чорних металів в Україні на душу населення майже вдвічі більше, ніж у США, і втричі більше, ніж у Британії. Зерна на душу населення Україна споживає вдвічі більше, ніж Нідерланди та Британія (див. таблиці в Горбач 2013). Чи свідчить це про значну перевагу української економіки? Ні, лише про те, що ці справді одні з найрозвиненіших економік світу виробляють продукцію, яка не вимагає стільки чорних металів і зерна. Загалом така аргументація нагадує, як у Радянському союзі чи не до часів «застою» повідомляли про успіхи в зростанні виробництва чавуна і сталі порівняно з 1913 роком, тоді як ці показники ставали дедалі менш адекватними для оцінки розвитку високотехнологічних економік. Чи експлуатація ще радянської спадщини в промисловості та явно недостатнє інвестування в її модернізацію не означає поглиблення проблеми і закладання основ для дедалі тіснішої залежності України від технологій та готової продукції імперіалістичних центрів? Власне, навіть наведені у статті таблиці демонструють зменшення виробництва промислової продукції, особливо з високою доданою вартістю. Рівень виробництва автомобілів хоча й зріс у 2000-х, однак зараз наближається до рівня кризових дев’яностих і в два-три рази менший, ніж у 1990-1991-х роках. Так само по більшості пунктів зменшується виробництво аграрної продукції. Зростання частки машинобудування в українському експорті пов’язане з ростом саме російської економіки, воно мало експортується й переважно неконкурентоспроможне на Заході. При цьому частка експорту зерна, олії та жирів виросла значно більше за експорт продукції машинобудування: у 2012 році ця частка перевищувала рівень 2003 року в чотири рази. Український гірничометалургійний комплекс у 2012 році взагалі був збитковим, з рівнем рентабельності -8,3%. Перед нібито «несировинною» українською металургією — яка в певний момент значно виграла від сприятливої кон’юнктури на ринках, але якість якої оцінюється на рівні найвідсталіших країн світу, бо вона функціонує зі зношеними на 65% фондами і з затратами людських та енергетичних ресурсів у рази більшими, ніж у європейських країнах, — стоїть проста дилема: модернізація або смерть. А в модернізацію українські олігархи вкладають мало (Герасимова 2013) — з цим погодився би й Горбач.

Власне, про що може говорити сама по собі наявність українських олігархів? Серед списку усіх мільярдерів у світі за версією журналу Forbes (2013) українців лише 10 із майже 1500. Навіть росіяни становлять на порядок вагомішу частку — 110. Серед 300 найбагатших людей світу українець лише один — Рінат Ахметов (наступний українець, Віктор Пінчук, аж на 353 місці за статками). Ахметова випереджають мексиканці (найбагатша людина світу Карлос Слім Елу — мексиканський магнат індустрії телекомунікацій), бразильці, індійці і навіть мультимільярдер з Нігерії Аліко Данготе, який розбагатів на цементі, цукрі та борошні, — тобто вихідці з країн, про які якраз і йшлося в класичних теоріях залежності та периферійного капіталізму. Більше того, як зазначає Юрій Дергунов (2013: 8), жоден із провідних рейтингів власне компаній, а не особистих статків — ані Forbes, ані Fortune, ані Financial Times (при чому йдеться не лише про глобальні рейтинги, а й навіть про регіональні для Європи та рейтинги для «нових» економік), — не містить жодної української компанії; українські компанії поступаються не лише російським, а й угорським, польським і чеським. При цьому серед сотні найбагатших людей абсолютно домінують північноамериканці та західноєвропейці. Громадяни США становлять близько третини всіх мільярдерів світу. Громадяни США, Канади, Японії та Європейського Союзу разом становлять більше половини. Це і є ядро глобального капіталістичного класу. Нав’язливо повторювати мантру «ворог у твоїй країні» може бути приємно, бо дозволяє відчути перевагу догм своєї політичної тенденції, однак це мало відповідає реальності. Так, класові вороги, безумовно, є і в нашій країні, однак їх усе ж на порядки більше поза нею. Капіталістичний клас, безумовно, глобальний і є в кожній країні світу, однак розподілений він дуже нерівномірно, і відтворення нерівності між ядром і периферією (яка, втім, не заперечує динаміки входження окремих країн до ядра та периферизації інших) є одним зі структурних законів відтворення капіталістичної світ-системи. Сміливі твердження про «вирівнювання економічних показників по світу» автор обґрунтовує, на жаль, лише прикладом Китаю, хоча якраз у цьому випадку нічого структурно нового не відбувається — з’являється лише новий претендент на світову гегемонію, яку зараз поступово втрачають США, а до того здобули і втратили Велика Британія, Нідерланди та — на самому світанку капіталізму — північноіталійські міста.

Нарешті, остання, проте не менш важлива проблема — це несистематичний та нерефлексивний аналіз, зокрема статистики. Як було показано вище, автор часто висмикує зі статистичних даних показники, які підтверджують його аргументи, і при цьому ігнорує інші факти з тих самих даних. Окрім цього, не завжди наявне розуміння методології збору та обрахунку того чи іншого статистичного показника. Візьмімо, для прикладу, «високий» показник індексу розвитку людського потенціалу України (UNDP 2013). Справді, група аж із 47 країн, до яких належить і Україна, має «високий» рівень розвитку людського потенціалу за індексом, що враховує середню очікувану тривалість життя при народженні, середню та очікувану тривалість освіти, а також валовий національний дохід на душу населення. Однак треба розуміти, що 78 позиція України в загальному списку зі 186 країн — це не так уже й високо, радше ближче до середини, враховуючи ще й те, що з 2007 по 2012 Україна опустилася на 5 позицій. Найважливіше, що прекрасно відомо, чому саме Україна все ще опиняється в групі з «високим» показником індексу, — а саме через відносно велику середню кількість років навчання громадян старше 25 років. Ці роки вони провчилися переважно ще за Радянського союзу, і тривалість навчання громадян України відповідає аналогічним показникам у групі з найвищим загальним значенням індексу розвитку людського потенціалу. А от за очікуваною тривалістю життя Україна в «високій» групі випереджає лише Казахстан, а за доходом на душу населення — п’ята з кінця. Без радянської обов’язкової та все ще умовно «безкоштовної» середньої освіти Україна заслужено би опинилася в групі зі «середнім» рівнем розвитку людського потенціалу, разом із уже згадуваною Нікарагуа та сумнозвісним Гондурасом.

Не можна заперечити, що стаття Дениса Горбача наводить деякі факти та ставить цікаві питання, з якими необхідно буде ще розбиратися. Однак для продуктивності подальшої дискусії нам слід намагатися уникати перелічених хиб та підвищувати культуру інтелектуальної дискусії. Хорошим початком стало б уважне вивчення найбільш перспективних теорій капіталізму в постсоціалістичній Східній Європі, скрупульозний огляд яких зробив Юрій Дергунов (Дергунов 2014), та поєднання цих теорій із систематичним аналізом тенденцій за соціально-економічною статистикою України.

 

Посилання:

Валлерстайн, И., 2001. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире. Санкт-Петербург: Университетская книга.

Герасимова, Е., 2013. Металлургия Украины: модернизация или смерть. В: Контракты. Доступ 12.01.2014 по адресу: [link].

Горбач, Д., 2014. Про три світи, змагання жертв і політекономію. В: Спільне, № 7: Другий світ, с. 174-192.

Дергунов, Ю., 2013. Український периферійний капіталізм у порівняльній перспективі. В: Тези конференції «Кінець неолібералізму», с. 6-10.

Дергунов, Ю., 2014. Капіталізм із прикметниками, або Критичні підходи до нових капіталізмів на периферії Європи. В: Спільне, № 7: Другий світ, с. 38 – 55.

Крюл, М., 2013. Что не так с современным марксизмом? В: Спільне: журнал соціальної критики. Доступ 12.01.2014 по адресу: [link].

Emirbayer, M., 1997. Manifesto for a Relational Sociology. In: American Journal of Sociology, 103 (2): 281-317. Forbes, 2013. The World’s Billionaires. Available 12.01.2014 at: [link].

Roberts, M., 2013. Thatcher: there was no alternative. In: Michael Roberts Blog. Available 12.01.2014 at [link].

United Nations Development Programme (UNDP), 2013. Human Development Report. Available 12.01.2014 at [link].

 

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери