ЗАХІДНИЙ КОРДОН ОЧИМА УКРАЇНСЬКИХ «ЧОВНИКІВ»

Ярина ОДИНАК

Про те, скільки наших співвітчизників, не знайшовши гідного місця під сонцем на батьківщині, залишають Україну і їдуть на чужину гнути спину на будівництвах і плантаціях, кидають власних дітей і старих батьків, аби забезпечити їм існування, доглядаючи чужих, у нас сперечаються давно. Трудова міграція українців – поширена тема дискусій не лише в засобах масової інформації, а й серед простих людей, які мають до цього якесь відношення. Як не дивно, серед останніх частіше обговорюється не стільки те, чому українці повинні шукати заробіток в чужій країні, а те, яку ціну платять ті, хто полює на долари, євро чи злоті.

Занедбані прикордонні міста Галичини із назавжди спорожнілими фабрикам і заводами, які колись працювали більше, ніж на повну потужність, в них молодь хизується італійським одягом, шведською чи німецькою технікою та їсть макарони польського виробництва. Більшість знає, що означає не бачити матері і батька і по десять років. Багато хто з них приймає як нормальний стан справ те, що набагато вигідніше поїхати на закупки в супермаркет до Польщі, ніж в своє місто.

Звичайні люди на Галичині не знають, хто такі човникові мігранти. Хто би з них міг подумати, що їх називатимуть мігрантами. Для людей, які щодня стоять довгі черги на українсько-польскому кордоні, це робота, мало того, в більшості випадків це єдине джерело доходу. Не потрібно далеко їхати, щоб побачити проблему власними очима. Кожного дня біля пішохідного переходу «Шегині» скупчується нетерплячий натовп. З однієї сторони – ті, кому вигідно простояти в тисняві щонайменше три години, слухаючи насмішки та глузування польських прикордонників, пронести дозволені законом пляшку горілки та дві пачки цигарок на іншу сторону, де їх чекають «клієнти», готові купити дешевий український продукт.

Щоб пояснити це явище довгого і постійного людського потоку в обидві сторони від кордону, потрібно згадати ситуацію принаймні двох десятків років тому. Прикордонна зона на Галичині є своєрідною у тому, чим там займаються люди, щоб заробити собі на прожиття. Колись в промислових містах і містечках – Борислав, Дрогобич, Самбір, Мостиська, Рудки – не мали потреби наповнювати сумки тим, «хто що має» і їхати в сусідню країну, щоб це продати. Проте коли в кризові дев’яності відкрили кордони, люди стихійно тим і займалися. Приходили вихідні – всі дружно складали в найбільші пакунки те, що можна було продати, сідали в автомобілі і їхали, кожен за своїм маршрутом, але всі з однією метою – заробити на продажі різноманітних речей – від посуду до садових лопат. З власного досвіду знаю, що Бориславська філія заводу ламп була розібрана буквально по цеглинках і вивезена у вищезгадану Польщу після свого банкротства. Зараз уже європейська Польща не потребує українських світильників та ламп, зате є попит на інші продукти.

Не таємниця, що тисячі українців виконують непрестижну, але високооплачувану роботу за кордоном з метою прогодувати сім’ю чи розплатитися з боргами. Чи можна взагалі назвати роботою те, чим займаються човники? На кого вони насправді працюють: на себе, на своїх клієнтів, хто їх захистить? На ці питання відповіді немає ні в самих «заробітчан», ні в людей, які за цим можуть поспостерігати опосередковано.

З 2009 року, відповідно до законодавства Європейського Союзу, відкрито прикордонну зону – це зона, яка поширюється не більш ніж на30 кілометріввід кордону, відповідно, населення, яке проживає в цій зоні, має право безвізового в’їзду в таку ж тридцятикілометрову зону Польщі [1]. Подекуди це більша відстань – залежно від розташування адміністративних одиниць [2]. Цей новий закон відкрив дорогу для багатьох безробітних людей прикордонного регіону. Для одних право без візи переїхати кордон стало можливістю робити сезонні закупки продуктів та порівняно дешевих в Польщі будівельних матеріалів, для інших – можливістю займатися стабільним заробітком, який багато в кого є шансом заробити на прожиток.

Травень, стою в черзі на пішохідному переході «Шегині». Тісно і шумно. Напруга зависла в повітрі. Недалеко позаду пишна жіночка старанно примотує скотчем до ноги маленькі коробочки, напевне сигарети. Збоку – група чоловіків у шкірянках лузають насіння і брутально розштовхують всіх, щоб якнайшвидше пройти до воріт. З іншого боку – роздратовані жінки з пакунками в руках – кричать на всіх і все, що хоч якось порушує порядок в черзі. В проході ліворуч час від часу з’являється хто-небудь, підходить до прикордонника біля воріт, суне йому в руки банкноту і проходить без черги. Йому з натовпу летить хмара погроз і прокльонів. Поруч молода жінка: «Папіроси [3] несеш?». «Ні», – я їй у відповідь. Вона мені пропонує пронести дві пачки – допустиму норму. Я розпитую, в чому справа. «Дитину треба вчити, зошити нема за що купити, візьми», – просить. Я беру, чесно заявляю про це на митному кордоні і віддаю жінці на іншій стороні. Там, в Перемишлі, на неї і подібних на неї вже чекає натовп «клієнтів», самі підбігають і буквально ловлять за руки «Горілка-сигарети є?», – по-українськи. Товар розходиться миттєво, хтось бере для себе, інші скуповують для подальшого перепродажу десь в глибині Польщі за вищими цінами.

Вони йдуть пішки з пляшками горілки в кишенях, їдуть колонами на велосипедах, на мотоциклах, машинах, автобусах. Митники і поліція можуть конфіскувати чи обкласти великим митом сигарети, каністри з бензином, алкоголь, інструменти, які потрапляють на кордон зі сходу, текстильні товари, водопровідні крани, облицювальну плитку для кухонь, які перетинають польський кордон у східному напрямку. Часто вони закривають на все це очі. «Човники», чи «мурашки» з України днями переміщуються з одного базару на інший, поки не розпродадуть вміст усіх валіз. Вони зупиняються просто на вулиці. Так, торгівля допомагає виживати людям по обидва боки. Можливо, це триватиме не довго. Європейський Союз наполягає на тому, щоб Варшава ввела для своїх східних сусідів жорсткий візовий режим із закриттям 30-кілометрової зони, відгородивши країну, яка входить у Шенгенську зону, від контрабанди людей, наркотиків і зброї. Однак головним потерпілим виявиться сільське населення східних районів Польщі. «Мурашки», чи «човники», неприбутково працюють на збанкрутілих державних фермах, їх витиснули з невеликих приватних господарств на південному сході, господарств, які не витримали конкуренції із субсидованою продукцією ЄС.

За словами очевидців та активних учасників цього процесу, більша половина користувачів пішохідного коридору «Шегині–Медика» – це «човники». Вони перетинають кордон в середньому 4 рази на добу (або і більше) і стоять у черзі на дві години менше, ніж необізнані з тутешніми порядками туристи (переважно 2-3 години, тоді як туристи – 4-5). Цигарки одразу за кордоном здають посередникам, які часто завозять їх вантажівками в Німеччину та Великобританію, а самі «човники» без затримки йдуть в Україну ще раз. Малі контрабандисти продають в Польщі цигарки та алкоголь за ціною, що приблизно в три рази перевищує українську. Зайві пачки прикріплюють скотчем до тіла й переносять під курткою, в кишенях, у взутті і т. п. Перехід кордону здійснюється за умови чергування «своєї бригади», тобто коли на кордоні стоять прикордонники, які поблажливо ставляться до «животатих» громадян. Якщо не вдається «відпроситися», потрібно платити до 200 злотих штрафу. Є уже сталі неформальні відносини: «Поляки то розуміють, що ми робимо і для чого, але і їм показати свою роботу треба… Правда, мають список підозрілих людей, тобто тих, хто найчастіше попадається із зайвим», – ділиться зі мною пан Микола. Він розповів мені і про ще один новий, але дуже поширений спосіб підробітку, який називається «заробити за підсадку». «Хто переходить на територію Польщі і здає там свій товар, підсідають до автобуса з іншим товаром, харчами переважно, який їде в Україну. Зараз можна перевозити товару, який коштує не більше 200 євро на одну особу. Водії шукають собі клієнток, які покривають суму напакованого. Якщо операція успішна – пасажирки отримують по 50 гривень. Машини їдуть кожна на свою зміну, в кожного готова сума для своїх людей на пункті пропуску. Тобто кожен контрабандист має свій канал. І так цілодобово. Ночують хто де, хто в машині, хто на вокзалах, хто просто на вулиці», – розповідає мій співрозмовник.

Супермаркет «Biedronka» – мекка українців у Перемишлі. Це те місце, де за зароблений мізер можна купити найдешевші в Польщі продукти харчування і привезти додому. Чи допускають вони ситуацію, коли польські макарони будуть дорожчими, ніж українські, і що тоді вони їстимуть на обід?

«Кордон – найбільша галузь нашої економіки», – сміється пані Яна. Із забороною тридцятикілометрової зони переходи спорожніють, так само як і спорожніють ринки в прикордонних районах Польщі, не кажучи вже про українські базари. Ніхто не хоче, щоб кордон став своєрідною стіною.

Ті, що раніше торгували сигаретами та горілкою, тепер з новими законами, які обмежили допустимі межі перенесення товару, перекваліфіковуються у барменів, прибиральників, різноробів, працюють всюди, де тільки можливо влаштуватися без належних документів тимчасового громадянства. Пані Яна говорить, що у черзі на пішохідному митному переході в Шегинях треба стояти в середньому дві години (хоча бувають дні, що й довше). Бувають, звичайно, і випадки, коли у чергах ночують. Утворення довжелезних черг пояснюють двома причинами. По-перше, перед святами так звані «човники» традиційно їдуть до Польщі на «закупи» продуктів. По-друге, наприкінці року завжди активізуються далекобійники – приватні підприємці, які намагаються використати останні шанси для виконання договорів про міжнародні перевезення.

Коли прийняли закон про обмеження кількості товару, який можна переносити на територію Польщі, розпочалися масові страйки «човників». Причому об’єдналися активісти як зі сторони Польщі, так і зі сторони України. Після декількох хвиль пікетів та силового розгону пікетників із застосуванням міліціонерами зброї протестувальники змінили тактику боротьби і відправили відповідні листи до урядів та президентів обох держав [4]. Наразі зміни з виконанням прохань «човників» лише в планах. Взагалі, подібні, частіше дрібніші конфлікти, трапляються на польському боці постійно. За словами очевидців, наприкінці робочого дня, коли під пунктом пропуску збираються сотні «човників», ситуація виходить з-під контролю польських служб. Люди вимагають якнайшвидше пустити їх додому, митники погрожують, що не пустять нікого, якщо не буде порядку і т. д. Як наслідок, настрої серед сотень тих, хто чекає, які до того ж випивають частину свого товару на місці, далекі від спокою. Як стверджує пан Микола, «човниковий мігрант» з багаторічним досвідом, такі черги є провиною прикордонників, які навмисне створюють штовханину з метою заробити на тих, хто дійсно спішить перейти кордон.

Загалом, польсько-українські відносини розвиваються добре, щонайменше, без явних конфліктів, а Варшава є стратегічним партнером Києва. Такі оцінки можна почути чи не від усіх польських дипломатів, активістів та політиків, задіяних у співпраці з Україною. Якщо міряти якість українсько-польської співпраці частотою спільних семінарів, конференцій та культурних заходів, то це справді так. Але учасники цих зустрічей уникають розмов про жахливу ситуацію на кордоні, яка зводить нашу співпрацю до абсурду. Наче й немає кільканадцятигодинних черг, принизливого ставлення до подорожніх чи фальшивих міліціонерів, котрі, проте, вимагають у поляків цілком реальних грошей. Наче нічого й не відбувається. Проблема справді першочергова, якщо всерйоз думаємо про євроінтеграційну перспективу і співпрацю в 2012 році. Але як можна співпрацювати, коли автобус Львів—Перемишль лише дві години перебуває в дорозі, а чотири-п’ять – стоїть на кордоні? А з автомобілями ще гірше: нерідко на в’їзд до Польщі доводиться чекати й кільканадцять годин. Тим часом проблема багатогодинних черг полягає не лише в корумпованості службовців. Відомо, що є два способи пройти чергу – простояти чи заплатити «мзду» прикордонникам. В принципі, черг можна позбутися вже сьогодні, без особливих затрат, якщо запровадити декілька не таких і складних організаційних, технічних та правових нововведень, які спрощуватимуть режим перевірки автотранспорту та пішоходів. Варто зазначити: перевірка одного «човника», буває, триває хвилин двадцять – за цей час митники переправляють цілу групу польських туристів, кожен із яких витрачає в Україні вп’ятеро більше грошей, ніж один контрабандист. Справді, штучне подовження перевірок залишається для польських митників одним із способів зменшити обсяг контрабанди, а страждають від цього, наприклад, студенти. Проте на них мало хто зважає, оскільки студенти і туристи становлять лише декілька відсотків подорожніх, а учасників конференцій, громадських діячів тощо часто пропускають поза чергою. Митники не приховують свого ставлення до кордону як до «цигаркової технологічної лінії». У кожному вони вбачають потенційного контрабандиста, якого треба на кордоні протримати, щоб відбити бажання їхати в Україну по товар.

Зрозуміло, що державі вигідніше залишити справи так, як є, а не вирішувати і старатися врегулювати механізм. Але без змін не обійтися. Має бути розроблено механізм легалізації продажу на польських ринках українських неакцизних товарів (фруктів, овочів, кави) та працевлаштування в Польщі українських заробітчан. Скажімо, бабусю з-під Мостиськ штрафують за нелегальний продаж у Жешуві української картоплі, тоді як контрабандисти спокійно торгують цигарками біля самого пункту пропуску.

Також, ситуації корупції можна частково запобігти, запроваджуючи спільні польсько-українські контролі на прикордонному пункті «Шегині». Дуже важлива також уніфікація документів. Адже після заповнення української митної декларації доводиться повторювати всю процедуру на польському боці. Набагато швидше польським та українським митникам шукати наркотики і зброю разом. Спільні контролі й уніфікація документів дозволять також уникати розбіжностей у даних щодо обсягу торгівлі між польськими та українськими службами [5].

Таке явище має також дуже серйозні глобальні наслідки. В Україні з’явився новий термін – соціальне сирітство. Цього статусу набувають діти заробітчан, які потребують захисту і опіки. Батьки, які їдуть за кордон, аби забезпечити майбутнє своїх дітей, неспроможні контролювати їхнє життя. Діти у таких родинах фактично залишені самі на себе. Гроші, які батьки надсилають з-за кордону, підлітки витрачають на власні забаганки. Досить часто такими розвагами стають алкоголь, тютюн та наркотики. Соціальними сиротами, на мою думку, є не тільки ті, кого батьки залишають на багато років. Ними є і ті, хто кожного дня чекає матір, чи батька із заробітків з кордону.

Враження таке, що українське суспільство сьогодні дійсно є хрестоматією бідності та приниження [6]. Тут обставини без особливого розбору виштовхують все нових і нових людей за межі бідності, геть із головної дороги. Чи можна тут говорити про дискримінацію меншості, маргіналізацію, соціальну ексклюзію? На мою думку – так. Але не маргіналізація меншості, а більшості. Критична більшість живе за цією межею. Для критичної більшості українців середній рівень життя є рівнем бідності в Польщі. Величезна їх маса безперестанку старається вибратися із цієї пастки, кожного дня відчуваючи себе під прицілом закону, карної політики держави чи обставин. Але насправді вони лише відтворюють процес, який, здається, ніколи не закінчиться. «А якщо закриють кордон для українців?», – питаю в пані Яни, яка займається подібним «бізнесом» уже десять років. «Не знаю, що вони будуть робити, пропадуть просто», – відповідає.

Ситуація прикордонної Галичини для мене є виключенням все більшої кількості громадян зі світового ринку, де вони не є ані виробниками, ані споживачами. Крім того, що в нашій країні замовчуються вищезгадані проблеми мігрантів, тут звертають суспільну увагу на кримінальні аспекти міграції, порушення мігрантами законодавства, особливості їх «культури», яка нібито викликає негативну реакцію в місцевих жителів. Насправді ставлення до цього явища є однаковим, як в учасників «мурашиного ходу», так і в клієнтів цих учасників на українських ринках. «Це принизливо… а вони не злодії, не бандити, а чесні люди, це ланка найбільше соціально незахищених людей. Як і всі українці, заробляють як можуть… хто винен, що нема їх кому захистити».

Читайте також:

Кров на шляху

Максим Буткевич: «Формується образ мігранта як загрози національній безпеці»

Лукавые цифры и обманчивые теории: о некоторых современных подходах к изучению мигрантов (Виктор Шнирельман)

Спільне: журнал соціальної критики, № 1. – Криміналізація соціальних проблем

Примітки