Антон Печенкін
У четвер, 18 січня, Верховна Рада зрештою ухвалила в другому читанні та в цілому закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях». Про цей документ, під різними назвами та з різними акцентами, розмови точилися більш ніж півроку. Ідея політико-правового переоформлення АТО та статусу неконтрольованих територій Сходу періодично то актуалізувалася, то знов «клалася під сукно» — як під впливом «великої» міжнародної політики, так і з огляду на тактичні цілі влади. Спікери владної коаліції наголошували, що ухвалення цього законопроекту, поданого від імені президента Порошенка, створить нову якість для перспектив розв’язання конфлікту на Донбасі, що триває вже майже чотири роки. Втім, реальні наслідки та результати ухвалення цього закону будуть далекими від заявленої мети — реінтеграції непідконтрольних районів Донбасу.
По-перше, ухвалений законопроект вочевидь йде всупереч духу та літері Мінських домовленостей. Ці документи, підписані Порошенком під тиском загострень стратегічного становища на фронті (у вересні 2014-го та лютому 2015-го) та мало не «з-під палки» західних посередників в особі Меркель та Олланда, нещадно атакувалися представниками вітчизняного політичного мейнстріму з першого дня. Втім, на міжнародному рівні Порошенко методично наголошував на відданості «Мінську» (як основі західних санкцій проти РФ), на практиці займаючи більш ніж двозначну позицію щодо прописаного в документах алгоритму.
Де-юре, аж до ухвалення останнього закону Київ залишався в рамках Мінського процесу: було ухвалено закон про особливий статус «окремих районів» (хай і в «сплячому» вигляді), започатковано внесення відповідних змін до Конституції (які, як ми пам’ятаємо, завершилися вибухом гранати під ВР 31 серпня 2015 року), відведено «добробати» від лінії зіткнення. Однак влада швидко наткнулася на опір «майданної опозиції» в спробах імплементувати «Мінськ» — і здалася (варто визнати, не надто наполягаючи). 2017 рік став остаточним моментом «тихої смерті» Мінських домовленостей: спочатку «добровольча», а потім і централізована блокада ОРДЛО, розрив господарських і майнових зв’язків і, зрештою, припинення контактів «Нормандської четвірки». Тепер для всіх очевидно, що конфлікт чимдалі більше набуває ознак «замороженого», а питання втілення «Мінська» й черговість його пунктів стали не більш як матеріалом для дипломатичного пінг-понгу.
Ключовим аргументом на користь Мінських угод, причому з вуст навіть «партії війни» (того ж очільника МВС Авакова), називалося те, що вони дали змогу припинити «гарячу» фазу конфлікту та в рази (якщо не в десятки) знизити втрати серед військових і цивільного населення. Ця теза доповнювалася міркуванням, що «передих», забезпечений перемир’ям, використовується для посилення та технічного переоснащення сил АТО. З огляду на це симптоматично, що ініціативи з ухвалення «закону про деокупацію» і де-факто перегляду Мінських домовленостей збіглися в часі з першими сигналами від адміністрації Трампа про готовність надавати Україні летальну зброю (першочергово – широковідомі «Джавеліни»). Таким чином, логіка силового сценарію та підготовки до подальших ескалацій взяла гору в печерських кабінетах, що й знайшло вираження в ухваленому законопроекті.
По-друге, яскраво демагогічним та пропагандистським (і деструктивним на практиці) є юридичне «зрівняння» статусу анексованого Росією Криму та контрольованих невизнаними республіками територій. Застосування ухваленим законом поняття «окупаційних адміністрацій РФ» щодо ЛДНР, з одного боку, перебуває цілком у фарватері державної пропаганди, що триває з 2014 року, однак з іншого — цілковито спалює потенційні мости для контактів з представниками невизнаних структур, суттєво звужуючи можливості для більш тонкої гри на суперечностях всередині них та штовхаючи ситуацію до неминучої ескалації.
Основним — безумовно, емоційним — аргументом на користь ухваленого законопроекту як влада, так і «майданна» опозиція називає те, що нарешті Росію законодавчо визнано агресором. Ця норма має чисто пропагандистське спрямування — юридичних наслідків для анонсованих подань на РФ до міжнародних судів вона не створить. Однак на основі цієї норми в майбутньому можуть втілюватися подальші кроки зі згортання двосторонніх контактів — аж до неодноразово вже озвучених закликів увести візовий режим, ліквідувати пряме пасажирське сполучення або розірвати дипломатичні зв’язки. Чи сприятиме це перспективі розв’язання конфлікту — питання риторичне. З іншого боку, багатомільярдні транзакції з транзиту російського газу до Європи цією нормою аж ніяк не зачіпаються.
Сюди ж можна віднести й власне переоформлення АТО в туманно окреслені «заходи щодо забезпечення національної безпеки і оборони, стримування і відсічі російської збройної агресії». Власне, до цього моменту використання терміну «антитерористична операція» було радше даниною усталеній із квітня 2014 року традиції, коли відбувалися захоплення адмінбудівель у Слов’янську та інших містах Донбасу. Вже з червня — липня конфлікт набув ознак повномасштабної війни, а після Іловайського котла та стабілізації лінії зіткнення у вересні 2014 року (секретом Полішинеля є втручання російських військ у цей момент) вживання терміну АТО стало явною інерцією. Явною грою на західного споживача було також проголошення спочатку Генпрокуратурою, а потім і Верховною Радою ДНР та ЛНР терористичними організаціями. З часом таке маркування стало зникати навіть з офіційного словника. Зрештою це знайшло вираження в нормі ухваленого закону, згідно з якою самопроголошені структури відтепер є не терористичними організаціями, а однією окупаційною адміністрацією. Показовим у цьому плані є замах законодавців на «виправлення» медійного словника: секретар комітету ВР з нацбезпеки Вінник вказав журналістам, що називати ЛДНР навіть «псевдореспубліками» відтепер офіційно не можна.
Зрештою, на низовому, «особистісному» рівні ухвалений закон консервує розбрат між співгромадянами на тривалий період вперед. Мова йде й про «ампутацію» систем соціального забезпечення для громадян неконтрольованих територій (пенсії, соцвиплати, пільги), і про мінімізацію ділових та інших зв’язків з населенням «окремих районів», і про загрозу кримінального переслідування за «колабораціонізм» для дрібних службовців і функціонерів, що залишилися працювати в структурах ЛДНР — попри анонсовану Києвом та цілком природну для вирішення будь-якого конфлікту амністії за «політичні» злочини.
З огляду на це важливими є два аспекти: фактичне «оголення» прав громадян чи не на всій території двох областей Донбасу та безконтрольне й позаконституційне розширення повноважень силової вертикалі на чолі з Банковою. Ці моменти детально продемонстровані та розкритиковані у зверненні низки громадських організацій до Верховної Ради від 15 січня (тобто напередодні розгляду законопроекту в другому читанні, що стартував у вівторок, 16 січня) із закликом зняти документ із розгляду та направити на доопрацювання. Серед наведених там аргументів міститься вказівка на надання військовим повного права порушення недоторканності особи в зоні конфлікту (зрозуміло, що така практика існувала й раніше, однак наразі йде мова про повну легалізацію цього) та на обмеження свободи пересування та інших прав цивільного населення. Що ж стосується розширення повноважень президента, то з цього часу в рамках «стримування агресії» він матиме право на використання Збройних сил без парламентської санкції. Це відкриває надзвичайно широкий простір для зловживань, аж до потенційного введення військового стану, що, зокрема, позначиться й на майбутніх виборчих кампаніях 2019 року.
Таким чином, під палітуркою ухваленого в четвер закону «Про відновлення суверенітету на Донбасі» ховається пряма протилежність тій меті, яка нібито винесена в назву документа. Керуючись як логікою «силового сценарію», так і міркуваннями загравання з ультраправими силами, а також прагнучи здобути свободу дій на Донбасі та юридично «розв’язати руки» для застосування сили на решті території країни, влада пішла на небезпечну гру. Ухвалений закон, з одного боку, не вводить чіткого регулювання статусу «окремих районів» (адже зберігається низка колізій щодо специфіки статусу Криму й неконтрольованих територій Донбасу), а з іншого – суттєво підважує можливості мирної реінтеграції територій Сходу. Переходячи до режиму президентської кампанії 2019 року, Банкова та її союзники вочевидь жертвують стратегічними інтересами країни на користь тактичних розрахунків забезпечення другого строку для Порошенка.