Вікторія Мулявка
Розширення доступу до освіти означає, що люди беруть активнішу участь у політичних процесах, економіка переходить від трудомісткої до базованої на технологіях, відносини працівників із роботодавцями змінюються, і культура стає більш різноманітною, ніж раніше.
Мартін Троу
За останній рік в Україні внаслідок цілеспрямованої політики МОН припинили свою діяльність 80 ВНЗ та філій [1], і управлінці не планують зупинятися на досягнутому. У пункті Плану дій Кабінету Міністрів України на 2016 рік із саркастичною назвою «Турбота про кожного» вказано, що в 2016 році уряд скоротить мережу вищих навчальних закладів ще на 10% [2]. Сергій Квіт не приховував потенційних наслідків такої політики: «Кількість випускників, які підуть навчатися до вищих навчальних закладів, буде зменшуватися, та більшість із них орієнтуватимуться на заклади професійної освіти, які, у свою чергу, будуть розвиватися. При цьому кількість університетів зменшуватиметься» [3].
Крім того, у 2016 році МОН планує стимулювати розвиток престижніших ВНЗ ще й за рахунок упровадження нового підходу до розподілу фінансування: «буде розроблено механізм, згідно з яким кількість місць державного замовлення буде збільшено в тих ВНЗ, до яких надійде більша кількість заявок від абітурієнтів із найвищими балами». Освітня політика підтримки обраних може призвести не лише до скорочення кількості студентів, а й до збільшення залежності доступу до освіти від соціально-економічного походження, обмежуючи доступ до освіти тих, то мав гірші умови для підготовки до ЗНО (як показують соціологічні дослідження, такими зазвичай є діти з бідних сімей і сільської місцевості) [10].
Одним із основних аргументів прихильників політики економії є переконаність у тому, що фінансування великої кількості університетів є нераціональним механізмом розподілу державних коштів, адже ринок праці все одно не готовий забезпечити відповідними робочими місцями всіх власників дипломів бакалавра та магістра. Висновок – треба звужувати доступ до вищої освіти, а малокваліфікованої праці в периферійному з точки зору світ-системного аналізу українському суспільстві вистачить на всіх. Така стратегія загалом не позбавлена логіки, але вона відверто суперечить глобальним тенденціям розвитку вищої освіти й не додає оптимізму щодо можливих шляхів покращення соціально-економічної ситуації в Україні.
Згідно з концепцією американського соціолога Мартіна Троу, розвиток вищої освіти зазвичай проходить три стадії: елітарна, масова та універсальна, кожна з яких відповідає вимогам часу [4]. Елітарна освіта має на меті відтворювати привладний клас; масова приходить із індустріалізацією, коли з’являється необхідність готувати робочу силу до виконання ширшого спектру завдань, що потребують специфічних навичок. Нарешті, універсальна стадія передбачає адаптацію всього населення до швидких соціальних і технологічних змін [5].
Вища освіта, що відповідає вимогам часу, має не тільки готувати індивіда до майбутньої професії, а й навчати базових аналітичних навичок і критичного мислення, розвивати здібності до самонавчання, вміння знаходити та фільтрувати потрібну інформацію, протистояти відтворенню стереотипів та ідеологічних конструктів. Зрештою, будь-яке самоуправління на місцях і розширення демократії має сенс лише за умови достатнього рівня освіченості населення, в іншому випадку це ніяким чином не перешкоджає маніпулюванню громадською думкою з боку тих, хто займає владні позиції та має відповідні ресурси.
Як показують статистичні дані, у більшості країн ОЕСР відсоток дорослого населення з вищою освітою вже давно перевищив 50%, що свідчить про перехід від масової до універсальної стадії (середній показник для країн ОЕСР – 70%) [6]. Залученість до вищої освіти – чи не єдиний показник, за яким Україна наразі не відстає від країн із більш розвиненою економікою (79%) [8]. Однак освітня політика, спрямована на обмеження, а не розширення доступу до вищої освіти, може швидко змінити ситуацію.
Серед аргументів на користь того, що розширення доступу до вищої освіти в Україні є нераціональним розподілом державних коштів, найбільш поширені такі:
- У розвинених країнах широкий доступ до освіти забезпечується за рахунок приватних коштів.
- Державне фінансування освіти залежить від рівня ВВП, тому широкий доступ можуть собі дозволити лише багаті країни.
- З економічної точки зору немає сенсу розширювати доступ до вищої освіти, оскільки відповідних робочих місць все одно не вистачатиме на всіх власників дипломів.
Чи мають ці аргументи за собою статистичне підґрунтя? Перевірити це і є метою дослідницької розвідки.
Приватні кошти та доступ до освіти
За неоліберальною логікою, держава не має збільшувати видатки на вищу освіту заради розширення доступу до неї, адже збільшення кількості студентів можливе й за рахунок приватних коштів. Яскравий приклад реалізації такої стратегії – освітня система США, що є одним зі світових лідерів і за кількістю індивідів із вищою освітою (89%), і за обсягом витрат домогосподарств на вищу освіту (45,8% у США, 23,5% – середнє значення для країн ОЕСР і їхніх партнерів) [7]. За словами американського соціолога Крейга Калхуна, стрімке розширення доступу до освіти в США супроводжувалося поєднанням дедалі слабшого державного фінансування, переміщення ресурсів на користь приватного сектору та зростання вартості навчання в усіх закладах [8].
Рис. 1 Зв’язок між часткою витрат домогосподарств у фінансуванні ВНЗ і залученістю до вищої освіти 1 у 31 країні ОЕСР і їхніх партнерів (деякі країни вилучено з аналізу через недоступність даних). Власні розрахунки на основі даних UNESCO Institute for Statistics та OECD за 2012 рік
Однак така практика не є закономірною для всіх країн із розвиненою економікою. Як показує регресійний аналіз (Рис. 1), серед країн ОЕСР і їхніх партнерів не спостерігається лінійного статистично значущого зв’язку між часткою приватних коштів домогосподарств у фінансуванні вищої освіти та рівнем залученості до неї. Тезу про те, що розширення доступу до освіти в сучасному суспільстві відбувається за рахунок приватних коштів, спростовують і теоретичні концепції.
Згідно з думкою дослідника вищої освіти Пітера Скотта, після закінчення холодної війни у 90-х сформувалися дві принципово відмінні політекономічні системи – англо-американська з ліберальною ринковою економікою й континентально-європейська welfare state [9]. Принципово відмінними є й притаманні для кожної з цих систем стратегії управління освітою та розподілу фінансування. До прикладу, у Норвегії частка приватних коштів домогосподарств у вищій освіті – лише 3,3, хоча за показником залученості до вищої освіти Норвегія випереджає більшість країн ОЕСР (78%).
Порівнюючи ці дві моделі в контексті пошуку орієнтирів для формування стратегії подальшого розвитку української вищої освіти, важливо усвідомлювати, що розширення доступу за рахунок приватних коштів має побічний ефект у вигляді відтворення соціальної нерівності. Якщо для країн із розвиненою економікою та високим рівнем життя на кшталт США цей процес не був таким болісним, то для українських абітурієнтів і їхніх батьків необхідність сплачувати за контрактне навчання може бути суттєвою перешкодою вступу до університету, як показують дослідження освітньої нерівності в Україні [10].
Розширення доступу до освіти таким шляхом можливе лише за умови, що стимулювання приватних інвестицій супроводжуватиметься швидким економічним розвитком, що створить купівельну спроможність, як це відбувалося в азійських суспільства. До прикладу, майже абсолютного залучення до вищої освіти (97%) із високою часткою приватних коштів (42,1) у Кореї вдалося досягти за рахунок стрімкого економічного розвитку суспільства через інвестиції в науково-технологічні розробки [11]. Однак, судячи з українських політичних реалій, сподіватися на такий сценарій для України було б безнадійним оптимізмом.
Універсалізація освіти за рахунок розширення частки приватних, а не державних коштів сприяє ще й посиленню «чесної» конкуренції між університетами. У боротьбі за приватні інвестиції за стандартною неоліберальною схемою ті, що вже мають ресурси, ще більше їх накопичують, тоді як ті, що початково перебували в менш привілейованих умовах, у кращому випадку зберігають status quo. Як показує досвід США, така стратегія призводить до ще більшої ієрархізації освітньої системи.
Це, у свою чергу, не вирішує проблеми освітньої нерівності, а лише змінює її структуру, переносячи демаркаційну лінію від самого факту наявності/відсутності диплома про вищу освіту до стратифікації за наявністю диплома Ivy League чи посереднього університету [12]. Тут не важко здогадатися, хто матиме переваги на ринку праці. Однак доступ до престижних освітніх закладів важко назвати меритократичним. Хоча з часом можливість вступу до них вийшла за межі виключно вищого класу, здобуття такого безапеляційного привілею потребує значних зусиль самого майбутнього студента й відповідної соціально-економічної позиції батьків.
Цей процес детально описує Фіона Девайн у дослідженні вищого середнього класу американського та британського суспільств із влучною назвою «Класові практики: як батьки допомагають своїм дітям отримати хорошу роботу». Зокрема, для того, щоб сприяти вступу дитини до престижного навчального закладу, батьки змушені заощаджувати значні кошти та ухвалювати правильні рішення, віддаючи дитину до елітної школи та забезпечуючи позашкільне навчання. Інколи це супроводжується переїздом у інший район або навіть у інше місто, де умови навчання є кращими [16]. Діти з бідних сімей опиняються в куди менш привілейованих умовах, ніж їхні однолітки, яким пощастило народитися в заможнішій родині, бо бідність батьків мінімізує їхні шанси вступити до престижного навчального закладу й отримати добру роботу в подальшому.
Державне фінансування і макроекономічні показники
Якщо вже обирати другий, більш соціально справедливий шлях розвитку вищої освіти – забезпечення широкого доступу за рахунок державних коштів, – постає цілком закономірне запитання: звідки брати гроші на освіту? Звідси випливає ще один неоліберальний аргумент на користь доцільності скорочення, а не розширення видатків на вищу освіту, особливо в актуальних для українського суспільства умовах економічної кризи.
Рис. 2 Зв’язок між GDP per capita (constant 2005 US$) 2 і часткою державних витрат у фінансуванні ВНЗ у 35 країнах ОЕСР і партнерських країнах (деякі країни вилучено з аналізу через недоступність даних). Власні розрахунки на основі даних UNESCO Institute for Statistics та OECD за 2012 рік
Як показує регресійний аналіз (Рис. 2), між ВВП на душу населення й часткою державних витрат у фінансуванні ВНЗ існує статистично значущий зв’язок, хоча й досить слабкий. Рівень ВВП пояснює 13% варіації обсягу державних видатків на вищу освіту в різних країнах. Статистичні дані свідчать, що економічний розвиток суспільства й справді має вплив на розподіл видатків у освітній сфері. Однак цей фактор не є визначальним.
Рис. 3 Зв’язок між індексом Джині 3 і часткою державних витрат у фінансуванні ВНЗ у 35 країнах ОЕСР і партнерських країнах (деякі країни вилучено з аналізу через недоступність даних). Власні розрахунки на основі даних World Bank та OECD за 2012 рік
Зокрема, на обсяги державного фінансування вищої освіти більшою мірою впливає не рівень економічного розвитку суспільства, а механізм розподілу ресурсів. Як показує регресійний аналіз (Рис. 3), чим вищим є показник нерівномірного розподілу доходів (Gini Index), тим нижчою є частка державних витрат на освіту, а коефіцієнт Джині пояснює 30% варіації обсягу державного фінансування в різних суспільствах. Крім того, забезпечення політики соціального добробуту є можливим навіть у суспільствах із відносно невисоким рівнем ВВП. До прикладу, уряду Чехії, ВВП на душу населення якої (14,9) вдвічі менше за середнє по країнах ОЕСР і партнерських країнах (29,5), вдається забезпечувати державне фінансування вищої освіти на 79,3%.
Так чи інакше, навіть високий рівень економічного розвитку не є гарантією забезпечення рівного доступу до соціальних благ. Зокрема, повертаючись до українського контексту, важливо запитувати не лише де брати гроші на освіту в умовах економічної кризи, а й як створити умови, за яких ресурси в межах суспільства розподілятимуться рівномірно та справедливо. Виведення коштів можновладців із офшорів, запровадження прогресивного оподаткування й механізмів контролю за тіньовою економікою є куди ефективнішими методами забезпечення сталого економічного розвитку, ніж економія на освіті.
Вища освіта та ринок праці
Ще одним чинником, що виправдовує скорочення державних видатків на освіту в умовах ринкової економіки, є факт неузгодженості вищої освіти з ринком праці. У цьому випадку діє логіка: навіщо витрачати державні кошти на фінансування чиїхось дипломів про вищу освіту, якщо роботи, що потребує відповідних навичок, все одно на всіх не вистачить. Особливо актуальним цей аргумент є в контексті українських реалій економічної кризи та політичного курсу, що радше орієнтований на збереження дешевої робочої сили для приваблення західних інвесторів, ніж на інвестиції в науково-технологічний розвиток, який сприяв би створенню більш кваліфікованих робочих місць.
Такий підхід навіть із суто економічної точки зору має потужний контраргумент. Якщо виходити з ідеальних умов, то державне фінансування соціальної сфери, зокрема освіти, є економічно вигідним з огляду на те, що від навичок та знань, отриманих у перебігу навчання в університеті, виграє не тільки той, хто безпосередньо навчався, а й ширше коло людей. Приватне фінансування освіти, у свою чергу, завжди буде меншим за суспільно бажаний рівень, оскільки воно базується на калькуляції індивідуальної вигоди від власних інвестицій без врахування сторонніх вигод.
В умовах капіталістичного суспільства процес універсалізації вищої освіти супроводжується інфляцією дипломів, адже збільшення кількості власників дипломів про вищу освіту зменшує їхню вартість. Знецінення самого факту здобуття вищої освіти, згідно з думкою американського соціолога Рендала Колінза, призводить до прагнення отримувати вищі й вищі наукові ступені [13]. Однак, як показує дослідження британського соціолога Джона Голдторпа, експансія вищої освіти значно випереджає створення відповідних позицій на ринку праці. Це, у свою чергу, призвело до того, що збільшення інвестицій у вищу освіту вже не сприяє висхідній соціальній мобільності, як це відбувалося у 60-ті [14].
Тим не менше, це також не має прямого негативного впливу на макроекономічний контекст. Зокрема, згідно з Рендалом Колінзом, вища освіта працює як механізм утримання робочої сили від виходу на ринок праці, зменшуючи загальний рівень безробіття [13]. У контексті прискореної автоматизації масова вища освіта могла б поглинати вивільнену від виробництва робочу силу. Таким чином, колишні робітники замість механічної рутинної праці отримали б можливість займатися власним інтелектуальним розвитком і здобувати нові компетенції для пошуку себе на швидко змінюваному ринку праці.
Що ж робити для того, щоб в умовах універсалізації вищої освіти вона не втрачала свого значення соціального ліфта? Важливо розуміти, що проблему не вдасться вирішити лише в межах освітньої інституції. Є дві сторони медалі, і покращення соціально-економічних умов неможливе за відсутності відповідного регулювання не лише освіти, а й ринку праці. Так само важливо розуміти, однак, що і в протилежному випадку цілеспрямована політика звуження доступу до вищої освіти не сприятиме покращенню ситуації. Якщо суспільства з розвиненою економікою ще можуть компенсувати державні урізання приватними коштами, то для суспільств на зразок українського, де навіть для середньостатистичного мешканця навчання дитини на контракті є непосильним тягарем, це призведе до поглиблення соціально-економічної нерівності та продовження стагнації, а ніяк не сприятиме виходу з кризи.
Говорячи про альтернативи, важко не погодитися з думкою Джона Голдторпа, що реальною перешкодою відтворенню нерівності може бути лише політика економічного та соціального розвитку, яка сприяла б збільшенню кількості відповідних робочих місць [15]. Такий сценарій розвитку подій в українському суспільстві можливий лише за умови усвідомлення реальних проблем та імплементації соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення інтересів більшості, замість проявів «турботи про кожного» у вигляді звуження доступу до освіти.
Посилання
[1] Міністерство освіти і науки України 2015. Звіт Міністерства освіти і науки України за 2015 рік. Доступ 12.04.2016 за адресою.
[2] Вища освіта 2016. Турбота про кожного: Уряд у 2016 році скоротить мережу вищих навчальних закладів на 10%. Доступ 12.04.2016 за адресою.
[3] Міністерство освіти і науки України 2015. Сергій Квіт: «Міністерство відкрите для спілкування, щоб розробити прогресивний закон, який можливо реалізувати в сучасній Україні». Доступ 12.04.2016 за адресою.
[4] Trow, M. (2006). Refl ections on the transition from elite to mass to universal access: Forms and phases of higher education in modern societies since WWII. In J. J. F. Forest & P. G. Altbach (Eds.), International handbook of higher education (pp. 243–280). Dordrecht: Springer.
[5] Brennan, J. (2004). The social role of the contemporary university: Contradictions, boundaries and change. In Ten years on: Changing education in a changing world . Buckingham: Centre for Higher Education Research and Information (CHERI). The Open University Press.
[6] The World Bank 2015. Gross enrolment ratio, tertiary, both sexes (%). Доступ 12.04.2016 за адресою.
[7] Там само
[8] Калхун К. 2010. Університет у кризі? Спільне, №3, 2010: Політика освіти
[9] Scott, P. (1995). The meanings of mass higher education . Buckingham/Bristol: The Society for
Research into Higher Education/Open University Press.
[10] Мулявка В. Оксамитна С. Освітня нерівність за місцем проживання і типом освітнього закладу // Наукові записки НаУКМА. – Серія: Соціологічні науки. Том 174 – 2005. С. 9-20
[11] Shin J.C. (2015) Higher Education Development in Korea: Accomplishments and Challenges. Mass Higher Education Development in East Asia. Strategy, Quality and Challenges. Dordrecht: Springer.
[12] Калхун К. 2010. Університет у кризі? Спільне, №3, 2010: Політика освіти
[13] Wallerstein, I., Collins, R., Mann, M., Derluguian, G., and Calhoun, C. 2013. Does Capitalism Have a Future? Oxford: Oxford University Press. Pp 83-91
[14] Голдторп Дж. (2016) Десятиліття інвестицій у освіту не привели до покращення соціальної мобільності. Доступ 12.04.2016 за адресою.
[15] Там само
[16] Devine, F. (2004). Class practices: How parents help their children get good jobs. Cambridge University Press.
