Стаття Сем’юела Гантинґтона «Зіткнення цивілізацій?» з’явилася влітку 1993-го року в журналі «Foreign Affairs», де негайно привернула до себе несподівано багато уваги й викликала бурхливу реакцію. Оскільки метою статті було запропонувати американцям оригінальну візію «нової фази» у міжнародній політиці по завершенню холодної війни, аргументи Гантинґтона здавалися непоборно поважними, чіткими, навіть пророчими. Він абсолютно точно орієнтувався на своїх суперників на ниві політології, на таких теоретиків, як Френсис Фукуяма з його ідеями «кінця історії», та на легіони святкуючих наступ глобалізації, трайбалізму та розчинення держави. Але вони, як він припускав, зрозуміли цей новий період лише частково. Він збирався виголосити «найважливіший, насправді центральний аспект» того, «якою буде світова політика в наступні роки». Він без вагань наголошував:
«Моя гіпотеза полягає у тому, що фундаментальним джерелом конфлікту у цьому новому світі не буде передовсім ідеологія чи економіка. Найбільшим роз’єднуючим фактором поміж людей та головною причиною конфліктів стануть культурні розбіжності. Національні держави залишатимуться найвпливовішими дієвцями на світовій арені, але принципові конфлікти в міжнародній політиці будуть відбуватися між націями та групами різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій домінуватиме у міжнародній політиці. Лінії розлому між цивілізаціями у майбутньому стануть ареною баталій».
Більшість аргументів на наступних сторінках базувалися на розмитому визначені того, що Гантинґтон назвав «цивілізаційною ідентичністю» та «взаємодією між сімома чи вісьмома [sic] основними цивілізаціями», серед яких конфлікту між двома з них, Ісламом та Заходом, приділено левову частку уваги. Такий його войовничий хід думок значною мірою спирається на статтю досвідченого сходознавця Бернарда Льюїса (Bernard Lewis) 1990-го року, чия ідеологічна орієнтація проголошена вже в самій її назві — «Джерела мусульманського гніву». В обох статтях уособлення величезних реальностей, названих «Заходом» та «Ісламом» нерозсудливо робиться в такому дусі, ніби настільки складні матерії, як ідентичність та культура, існують у подібному до мультяшного світі, де Папай і Блуто [головні герої мультиплікаційного фільму «Popeye The Sailor» — прим. перекл.] нещадно луплять одне одного, і де один із них (завжди найвправніший) постійно перемагає. Звичайно ж, ані Гантинґтон, ані Льюїс не приділили достатньо часу ані внутрішній динаміці та різноманітності кожної цивілізації, ані тому, що найпалкіші суперечки при вивченні більшості сучасних культур стосуються якраз визначень та тлумачень сутності кожної культури, ані тому непривабливому факту, що про цілі релігії та цивілізації собі дозволяють говорити з надміром демагогії та відвертого неуцтва. Ні, Захід, мовляв, це Захід, а Іслам — це Іслам.
Викликом для західних політиків, каже Гантинґтон, є забезпечення зміцнення Заходу та його перемога над усіма іншими, особливо над Ісламом. Ще більш неприємним є Гантинґтонове припущення, ніби змальована ним перспектива, яка полягає у нагляді за цілим світом з височини, поза всіма звичними прив’язаностями та прихованими симпатіями, є правильною перспективою, ніби всі інші просто метушаться навколо, шукаючи відповіді, які він уже знайшов. Гантинґтон фактично є ідеологом, що прагне зробити «цивілізації» та «ідентичності» такими, якими вони не є: закритими, відокремленими утвореннями, очищеними від безлічі течій та протитечій, які підживлюють людську історію, і які століттями робили можливим існування в історії не лише самих релігійних війн та імперіалістичних завоювань, але й обміну, взаємного збагачення та взаємного надбання. Ця, на перший погляд куди менш помітна, історія ігнорується через бажання щонайшвидше акцентувати сміховинно спрощений конфлікт, у реальності якого переконує «Зіткнення цивілізацій». Опублікувавши однойменну книжку 1996-го року, Гантинґтон спробував подати свої аргументи більш витончено, з набагато більшою кількістю посилань; але все це, зрештою, тільки додало плутанини та показало, який з нього незграбний письменник і невитончений мислитель.
Основна парадигма «Захід проти решти» (переформульоване протистояння з часів холодної війни) залишилася недоторканою, і вона зберігається, часто підступно та неявно, у дискусії після жахливих подій 11-го вересня. Детально спланована і страхітлива, патологічно вмотивована атака смертників, масове вбивство, вчинене невеликою групою божевільних бойовиків, перетворилося на підтвердження Гантинґтонових тез. Замість того, щоб представити подію такою, якою вона є — захопленням великими ідеями (я вживаю це слово довільно) крихітною групою божевільних фанатиків для злочинної мети — міжнародні світила, починаючи від колишньої прем’єрки Пакистану Беназир Бгутто і закінчуючи італійським прем’єр-міністром Сильвіо Берлусконі, читали проповіді про ісламську загрозу, а останній використовував Гантинґтонові ідеї для вихваляння вищості Заходу, у дусі того, що в «нас», мовляв, був Моцарт та Мікеланджело, а у них не було. (Берлусконі пізніше нерішуче вибачився за образу на адресу «Ісламу»).
Але чому б замість цього не побачити паралелі, навіть якщо вони не такі видовищні у своїй руйнівності, для Осами бен Ладена та його послідовників у таких культах, як «Гілка Давида» (the Branch Davidians), або учнях преподобного Джима Джонса в Гайані, або японської «Аум Синрикьо»? Навіть зазвичай тверезий британський тижневик «The Economist» у своєму випуску за 22-28 вересня не зміг втриматися від великих узагальнень, екстравагантно роблячи комплімент Гантинґтону за його «жорстоке та в’їдливе, але разом із тим проникливе» зображення Ісламу. «Сьогодні», – йдеться в журналі з недоречною урочистістю, – «Гантинґтон пише про «мільярд чи більше мусульман по всьому світі, “переконаних у вищості своєї культури та пригнічених тією невеликою кількістю влади, яку вони мають”». Він опитав сто індонезійців, двісті мароканців, п’ятсот єгиптян та п’ятдесят боснійців? Навіть якщо опитав, хіба це нам про щось говорить?
Незчисленні передовиці в усіх американських і європейських газетах та журналах долучилися до поширення цього словника гігантоманії та апокаліпсису, кожне звернення до якого прямо має на меті не пояснити, а розпалити пристрасті та спонукати до дії читачів як представників «Заходу». Черчилівська риторика використовується не до ладу самопризначеними бійцями у війні Заходу, і особливо Америки, проти її ненависників, грабіжників та руйнівників. Ці бійці мало зважають на події минулого, які, через свою складність, не піддаються такому спрощенню і перетікають з однієї території на іншу, нехтуючи кордонами, які мали б роз’єднати нас по окремих озброєних таборах.
В цьому і є проблема таких огидних ярликів, як «Іслам» та «Захід»: вони вводять в оману та бентежать розум, що намагається збагнути складну реальність, яка далеко не так чітко класифікована та звужена, як здається з цих викладок. Пам’ятаю, я перебив чоловіка, що після лекції, яку я прочитав в університеті Західного берега у 1994-му році, піднявся зі стільця та почав критикувати мої ідеї як «західні», протилежні суворому Ісламу, що його він підтримував. «Чому ж ви тоді вдягнули костюм та краватку?» — була перша репліка, яка прийшла в голову, – «вони ж теж західні». Він сів на місце зі збентеженою посмішкою на обличчі, але я згадав цей інцидент, коли почала з’являтися інформація про терористів, що вчинили акт 11-го вересня: вони ж оволоділи всіма технічними нюансами, необхідними для завдання смертоносного удару по Всесвітньому торговому центру, Пентагону, та для керування літаками, які вони захопили. Де можна провести межу між «західними» технологіями та, як висловився Берлусконі, нездатністю «Ісламу» стати частиною «модерності»?
Звичайно ж, це зробити не так легко. Якими, зрештою, неповноцінними є ярлики, узагальнення та культурологічні спрощення. На певному рівні, наприклад, примітивні захоплення та складні ноу-хау сходяться у тому, що дають неправдиве підґрунтя для зведення кордонів не тільки між «Заходом» та «Ісламом», але й між минулим та майбутнім, «нами» та «ними», нічого не кажучи про самі поняття ідентичності та національності, з приводу яких точаться нескінченні суперечки й дискусії. Однобічне рішення про оголошення ультиматуму, про початок хрестового походу, протиставлення їх поганих нам хорошим, про викорінення тероризму і, у термінах ніґілістичного словника Пола Вулфовіца, про повне зникнення націй — все це ще не робить гадані утворення легшими для розуміння; навпаки, це лише підтверджує те, що набагато легше робити войовничі заяви для мобілізації колективних емоцій, аніж міркувати, досліджувати, розбиратися, з чим же ми насправді маємо справу — взаємним переплетенням незліченної кількості життів, «наших» так само, як і «їхніх».
У чудовій серії з трьох статей, надрукованих між січнем та березнем 1999-го у «Dawn», найповажнішому тижневику Пакистану, покійний Екбал Ахмад (Eqbal Ahmad), пишучи для мусульманської аудиторії, проаналізував те, що назвав корінням релігійного права, дуже різко критикуючи перекручення Ісламу абсолютистами та фанатичними тиранами, чия одержимість керуванням людською поведінкою призвела до того, що «ісламський порядок звели до карного кодексу, позбавивши його гуманізму, естетики, інтелектуальних пошуків та духовності.» І це «спричиняє абсолютизацію одного аспекту релігії, здебільшого вирваного з контексту, і абсолютне нехтування іншим. Це руйнує релігію, знецінює традицію та спотворює політичні процеси, де б вони не розгорталися». Як своєчасний приклад подібного знецінення Ахмад спершу представив глибоке, комплексне, множинне значення слова «джихад», а потім показав, що у своєму сучасному вузькому значенні нерозбірливої війни з удаваними ворогами неможливо «упізнати мусульманську релігію, спільноту, культуру, історію чи політику, якими вони були у житті та досвіді мусульман протягом століть». Сучасні ісламісти, робить висновок Ахмад, «цікавляться владою, а не душею, мобілізуючи людей для досягнення політичної мети, замість того щоб розділяти й полегшувати їх страждання та прагнення. Вони мають перед собою дуже обмежені й короткотермінові політичні цілі». Ще гірше те, що подібні викривлення та фанатизм відбуваються й у «єврейському» та «християнському» дискурсивних полях.
Саме Конрад, більше ніж будь-хто з його читачів кінця дев’ятнадцятого століття міг уявити, зрозумів, що прірва між цивілізованим Лондоном та «серцем пітьми» швидко руйнується в екстремальних ситуаціях, і що височінь Європейської цивілізації може миттєво, без підготувань та перехідних періодів, опуститися до щонайдикіших практик. Той самий Конрад у «Секретному Агенті» (The Secret Agent, 1907) показав спорідненість тероризму з такими абстракціями, як «чиста наука» (додамо — такими, як «Іслам» чи «Захід»), а також абсолютну моральну деградацію терористів.
Існує набагато більше зв’язків між на позір непримиренними цивілізаціями, ніж більшості з нас хотілося б вірити; обидва — Фрейд та Ніцше — показали, як крізь пильно утримувані, навіть патрульовані, кордони все одно відбувається рух, часто навіть із страхітливою легкістю. Але тоді такі текучі ідеї, сповнені протиріч та скепсису щодо поглядів, яких ми притримуємось, навряд чи можуть постачати нам адекватні, практичні рекомендації для ситуацій, як та, з якою ми нині маємо справу. Зрештою, найбільш піднесена войовнича риторика (хрестовий похід, зло проти добра, свобода проти страху тощо) виходить з Гантинґтонової уявної опозиції між Ісламом та Заходом, з якої офіційний дискурс висмикував слова для свого словника у перші дні після атак 11-го вересня. Відтоді відбулася помітна деескалація у цьому дискурсі, але, якщо судити з постійної кількості гнівних промов та дій, а ще повідомлень про юридичні утиски арабів, мусульман та індійців по всій країні, парадигма залишається в силі.
Ще одна причина її живучості — збільшення присутності мусульман по всій Європі та у Сполучених Штатах. Якщо подумати про сьогоднішнє населення Франції, Італії, Германії, Іспанії, Британії, Америки, навіть Швеції, то мусимо визнати, що іслам більше не на околицях Заходу, а в самому його центрі. Але що ж такого загрозливого у цій присутності? У колективній культурі заховані спогади про перше велике арабо-мусульманське завоювання, котре розпочалося у сьомому столітті і яке, як писав уславлений бельгійський історик Анрі Пірен (Henri Pirenne) у своїй знаній книзі «Мухаммад і Карл Великий» (Mohammed and Charlemagne, 1939), раз і назавжди зруйнувало стародавню єдність Середземномор’я, знищило християно-романську єдність та стало поштовхом до зростання нової цивілізації, керованої північними державами (Германією та Францією Каролінгів), чиїм завданням, ніби каже він, було відновити оборону «Заходу» проти своїх історико-культурних ворогів. Що Пірен випускає з виду, на жаль, так це те, що створення цієї нової лінії оборони спирається на гуманізм, науку, філософію, соціологію та історіографію ісламу, який став містком між світом Каролінгів та класичною античністю. Іслам перебуває в центрі від самого початку – навіть Данте, великий ворог Мухаммада, мусив визнати це, помістивши Пророка до самого серця свого «Пекла».
Крім того, є вельми тривка спадщина авраамічних релігій, як їх вдало назвав Луї Массиньйон (Louis Massignon). Починаючи з юдаїзму та християнства, кожна релігія є наступником, який багато бере від попередників; для мусульман Іслам довершує і виповнює чергу пророцтв. Досі не існує жодної пристойної історії чи демістифікації різностороннього суперництва між цими трьома послідовниками найбільш ревнивого з усіх богів, де жодна зі сторін не є монолітним, об’єднаним табором з будь-якого погляду. І це попри те, що навіть нинішня кривава згода щодо Палестини дає яскравий секулярний приклад трагічної непримиренності між ними. Не дивно, що мусульмани та християни з радістю обговорюють хрестові походи та джихади, обидва ігноруючи присутність юдеїв, часто з пихатою байдужістю. Подібна постава, каже Екбал Ахмад, «дуже заспокійлива для чоловіків та жінок, що, переходячи убрід, застрягли посередині, між глибокими водами традиції та модерності».
Але ми всі плаваємо у цих водах, люди Заходу, мусульмани, та всі решта. І оскільки ці води є частиною океану історії, спроби провести борозну чи поставити перепони є марними. Це напружений час, але краще думати в категоріях сильних та слабких спільнот, секулярної політики розуму та невігластва, й універсальних принципів справедливості та несправедливості, аніж блукати у пошуках широких абстракцій, які можуть принести короткочасне задоволення, але мало дадуть для самопізнання чи обґрунтованого аналізу. Теза про «зіткнення цивілізацій» — це виверт на зразок «війни світів», який краще підходить для самозамилування, наїжачення проти решти світу, аніж для критичного розуміння плутаного мережива нашого часу.
