Цей соціологічний репортаж був написаний рівно рік тому — в час, коли націоналістична істерія в українському суспільстві ще не досягла нинішніх масштабів. Тоді всі балачки про «національну Ідею», час якої начебто настав, видавалися досить надуманими, а такі заходи для її популяризації як «Марш УПА» — безпідставно надутими. Це автор і мав на меті показати в даному репортажі. На жаль, після Майдану, а особливо після анексії Криму, час цієї «Ідеї» справді настав.
Звісно, заслуга ВО «Свобода» тут не визначальна. Більше ми цим завдячуємо агресії Росії, що повернула українським націоналістам їхній священний Грааль — тему територіальної цілісності, а також цинічній всеїдності ліберальних політиканів, що ладні користуватися послугами кого завгодно — хай навіть і відвертих неонацистів — лиш отримати від цього зиск. Та все це не знімає питання, піднятого торік у цьому репортажі: А які саме політтехнології за цим стоять? Адже, як і раніше, більшість прихильників цієї Ідеї цілком «цивільні» і далекі від глибокого занурення в націоналістичну доктрину, натомість просто хочуть «хорошого життя».
Тож змусити цих людей (зокрема на ось таких маршах) і далі вірити в те, що причина їхніх бід — це «антиукраїнські сили», а не капіталісти і бюрократи, що сидять на несправедливому розподілі додаткової вартості, — неабияка технологічна штука. Тому ми і пропонуємо вам цей текст, розраховуючи, що ви віднайдете в ньому як актуальні політичні методи правиці, так і відправні пункти для стратегії протистояння їм.
Що таке щорічний «Марш УПА» в Києві?
Молодики в масках, табуйована FARE символіка, спалення «українофобських» прапорів і сутички між представниками ВОС і КПУ. Часто в медіа показують нам саме таку картинку. Тим не менш, окрім бойовиків (хоч їхні настрої і домінують) є й інша, чисельніша сторона маршу — це сімейні пари з дітьми, літні люди і студенти, згуртовані під прапорами «Свободи». Що ж тут робить ця мовчазна більшість? І чому вона бере участь у таких радикальних акціях? Ці питання давно мене цікавили. Звісно, в байки від ВО «Свобода» про «ніщо не зупинить ідею, час якої настав» я не вірив. Особливо непереконливо вони виглядають на фоні статистики, яку можемо знайти в моніторингу протестів, перемог і репресій Центру соціальних і трудових досліджень. Зокрема, в останньому їхньому річному звіті чітко проілюстрована динаміка протестів «Свободи» — варто зазначити, найбільш активної в цьому плані серед партій. Так ось, ця динаміка в цілому ніби і зростає — 281 зафіксована протестна подія у 2010 і 518 — у 2012 році. Але фактично (якщо врахувати різке зростання загальної кількості протестів) становить ту саму частку — 12-14%. І навіть таке невелике зростання на 2% можна пояснити чималим сплеском електоральної протестної активності партії перед парламентськими виборами та після них 1. Тож було цікаво особисто дізнатися, що за політтехнології стоять за однією з наймасовіших і найрозтиражованіших акцій ВО «Свобода» — «Маршем УПА» (чи то пак «Маршем боротьби») у Києві — а відтак, цілком імовірно, й за всією партією. Тому 14 жовтня, коли настала чергова нагода, я проник на марш ВО «Свобода» і провів там соціологічну розвідку: поспостерігав за ходом маршу та поспілкувався з пересічними учасниками.
Марш
Власне, маршем ВО «Свобода» «Марш УПА» не варто називати. Те, що ВОС, звозячи своїх активістів зі всіх куточків України, окупувала проведення цього маршу — безсумнівно, так. Але в інших регіонах його спокійно проводять різні націоналістичні сили. Особливо врожайним у цьому плані, за даними того ж ЦСТД, був минулий, 2012 рік, коли в регіонах пройшли не менш ніж 15 маршів, тоді як позаминулого року — лише 6. У них активно бере участь не лише «Свобода», а й непарламентські крайні праві організації та рухи, зокрема «Патріот України» та УНА-УНСО 2. Цього року вже навіть ліві автономні націоналісти намагалися провести у Львові свій «Марш УПА», переозначивши той історичний зміст, яким повстанців наділяють сьогодні в Україні. Однак свободівці за допомогою силовиків одразу ж затисли конкурентів (детальніше про те, що вийшло з їхньої спроби, можна дізнатися тут). Але повернімося до, власне, київського маршу. Як завше, він почався з мітингу під пам’ятником Тарасу Шевченку. Ясна річ, вів його вже звичний представник від «Свободи» — нардеп Ігор Мірошниченко. Вів він за досить типовою схемою, харизматично (як дяк) повторюючи сакральні націоналістичні гасла типу «Слава Україні!» (— «Героям слава!»), «Слава нації!» (— «Смерть ворогам!»), «Україна!» (— «Понад усе!») і отримуюючи від публіки відповідні зворотні вигуки, чим заводив її поміж виступами (які, звісно, перед цим сам і піарив).
Цих виступів було пристойно, з десяток. Виступали як старі, вже трохи склеротичні (це відчувалося в промовах) діди-упівці, так і свободівські функціонери. Прикметно, що промови останніх відрізнялися між собою, певним чином відображаючи статусний імідж промовця у партії. При чому ступінь «радикальності» кожного спікера підкреслювався додатковим вживанням «неполіткоректних» «Слава нації! — Смерть ворогам!» та «Україна понад усе!». До прикладу, промова молодого Іллєнка була дуже агресивною. Голова Київського відділу ВОС (заявлений найуспішнішим і гідним наслідування), наче скажений бойовий бульдог національної революції, кляв усіх ворогів нації і клявся, що їх подолає. Тому не дивно, що його промова просто повнилася «радикальними» гаслами (аж до чогось типу «ворогам тричі смерть»). Натомість Левченко вирізнявся інтелігентністю, тому з «радикального» в привітанні обмежився лиш «Слава нації!». А Фаріон, що багато говорила про духовність, зупинилася виключно на політкоректному «Слава Україні!». Ну, і на завершення цієї постановки сам Тягнибок суворо і гучно (в мене є підозра, що гучність у колонках тоді навмисне посилили), «по-батьківськи» резюмував поточну ситуацію з євроінтеграцією та боротьбою з Московією — теж, між іншим, утримавшись від неполіткоректних гасел. А далі розпочався сам марш.
Варто відзначити дисциплінованість організаторів у його формуванні (а розмістити в ряд кількатисячний мітинг — це серйозна технічна проблема). Їхній парамілітарний вишкіл давався взнаки, і навіть колони цілком цивільних учасників рухалися за командою своїх сотників: «Руш!». Коли всіх таки розмістили і колони нарешті рушили, в хід пішли «народні» гасла. Не можу сказати, що я був під час ходи у якісь «найрадикальнішій» частині (далі попереду, наприклад, була колона ультраправого вуличного угрупування С14, переповнена неонацистською атрибутикою на кшталт кельтських хрестів і «нетолерантними патріотами» в масках). Тим не менш, і в моїй київській колоні зазвучали нотки ксенофобських кличів (яких доти, на централізованому мітингу, уникали через вимоги політкоректності в публічній політиці): «Москалів на ножі!» та «Пам’ятай, чужинець: тут господар — українець!». Особливо вбого це виглядало, коли такі слова вигукували не якісь бритоголові неофашисти, а беззубі дідугани в затертих фуфайках (замість вимагати гідної пенсії чи економічного благополуччя для своїх дітей).
Врешті, коли на одному з поворотів із висотки зазвучало «Вставай, страна огромная!» і замайоріли червоні прапори, до списку ненависницьких кличів додався ще й «Комуняку — на гілляку!». Але (на щастя) по дорозі так і не знайшлося жодного комуняки, москаля чи іншого чужинця, тому шовіністичні вигуки так і залишилися вигуками, а сам марш дійшов до свого пункту призначення — Михайлівської площі, де після нетривалого паління фаєрів серед неофашистів усі почали розходитися або ж залишалися далі — на концерт. Так пройшов цьогорічний «Марш УПА» за участю «Свободи» в Києві.
Можна констатувати, що його партійні організатори, запевне, зумисне роблять ставку саме на столицю, звозячи туди свій актив з усіх усюд. У результаті виходить масове шоу (як і чудовий регулярний медіапривід), на якому людей спочатку заряджають націоналістичними гаслами і технологічними промовами, а потім дають їм можливість самим накричатися вволю під час маршу. Особливо вражає низовий шовінізм, що прокидається під час таких акцій у пересічних учасників і виявляється в популярності типових ненависницьких гасел. Інтерв’ю з представниками мовчазної більшості — тими самими українцями, яких заводять партійці «Свободи», — допоможуть нам з’ясувати настрої пересічних учасників: наскільки вони справді хочуть вішати комуняк на гілляку, а москалів насаджувати на ножі.
Учасники
Цього року їхня чисельність таки зменшилась. І хоч у деяких медіа заявляють про «рекордний двадцятитисячний марш» (а реально — десь десятитисячний), але навіть за повідомленнями тієї ж прес-служби ВОС торік було тридцять тисяч. Звісно, в пониженій явці можна винуватити як будній день (що об’єктивно не дав змоги прийти зайнятим на роботі симпатикам), так і загальний спад популярності «Свободи» (що суб’єктивно через дискредитацію себе після приходу у «велику політику» віднадила деяких прихильників УПА). Та все одно на марші було чимало людей, і переважна більшість із них — не вуличні неофашисти, а рядові співчуваючі націоналістичним ідеям громадяни. Тому мені безперешкодно вдалося невпізнаним взяти десять інтерв’ю з ними (загальною тривалістю близько півтори години). Питав чоловіків і жінок, старих і молодих. Питав про їхню особисту активність, сприйняття націоналізму та ставлення до праворадикальних учасників та їхньої атрибутики (дивізія «Галичина», кельтський хрест, ідея нації, коловорот тощо). У результаті склалася картина з трьома орієнтовними групами учасників маршу, про які я зараз розповім детальніше.
1. Отже, перша група — це пропатріотичні учасники, тобто пересічні українські патріоти, чия участь у марші була (напів)стихійна — вони не надто вникали в суть. Зокрема, їхня поведінка на марші ясно виказувала симпатиків, які рідко бувають на заходах ВОС чи інших націоналістів. Деякі з цих учасників узагалі опинилися на марші практично випадково. Характерною є відповідь літньої російськомовної (!) жінки з Дніпропетровська: «Я вообще здесь к родственникам приехала. Но голосовала за “Свободу” и решила прийти на Тягнибока посмотреть». Такі учасники здебільшого слабко розбиралися в націоналістичній ідеології і визначали для себе суть націоналізму як приналежність до якоїсь традиційної спільності, в межах якої можна розраховувати на солідарність.
Ось як відповідав сивочолий козак із Прилук: «Націоналізм для мене — це любов до свого. Мої предки ще були реєстровими козаками, захищали Україну, допомагали одне одному. Ось мій внук ходить у дитсадок і вітається там зі всіма: “Слава Україні!”. Декому це здається дивним, але я думаю, що з нього росте хороший козак». Тому, в принципі, цілком закономірним є те, що праворадикальна атрибутика (і навіть герб дивізії СС «Галичина») для таких учасників є своєрідною terra incognita, до якої ставляться насторожено або й узагалі засуджують. «Мені здається, вони [праворадикали] якісь схиблені на ній», — так прямо відповів іще один дідусь. Або: «Я не знаю на рахунок кельтських хрестів чи дивізії “Галичина”, але свастика — це неприпустимо. В усіх нормальних європейських країнах її заборонено», — ще так розмірковував один хлопець.
2. Пронаціоналістичні учасники — це ті учасники, що мають вищий за середній рівень поінформованості в націоналістичній ідеології, але сприймають її скоріше крізь інтелектуальну, а не політичну призму. Їхня участь у «Марші УПА» вирізняється регулярністю (щонайменше бували до того кілька разів поспіль), що, однак, не можна сказати про інші заходи, як і загалом ставлення до ВОС (воно доволі скептичне): «Я взагалі не розумію, чому тут так багато прапорів “Свободи”. Таке враження, що це їхній марш, а не марш УПА», — зазначає одна націоналістка.
Варто відзначити, що такі люди беруть участь у марші насамперед тому, що є носіями консервативних правонаціоналістичних цінностей: «Націоналізм — це перш за все самоповага, визнання своєї мови, нації, але ніяк не ненависть до інших. За це і боролась УПА. Мені довелося пожити рік у Швеції, і я переконалася, що там теж люди переважно визнають такі цінності, хоч і на словах їх стороняться […]. Насправді, багатьом там так само не подобаються гей-паради, просто вони бояться сказати про це», — відзначає ще одна дівчина. При цьому досить високим є інтелектуальний рівень таких учасників (єдині респонденти, які розпитували мене про вибірку та специфіку дослідження), і вони знаються на нюансах праворадикальної атрибутики, до якої, в принципі, ставляться нейтрально: «Обізнані в цій ситуації люди розуміють, що справа FARE є наслідком фінансування “Газпромом” FIFA. Використання ж усіх цих засуджених символів не є характерним тільки для України. Понад те, в них можна вкласти цілком різний зміст. Тому, фактично, вся справа витягнута з пальця», — відзначає один юнак. Але, разом із тим, не можна сказати, що вони якось вітають наявність таких символів: «На марші УПА повинна бути атрибутика УПА. Всі ж ці символи типу кельтського хреста не є питомо українськими», — заявляє вже згадана націоналістка.
3. Пропартійні учасники — детально поінформовані в ідеологічних тонкощах політичні активісти, які регулярно беруть участь у партійній діяльності. Йдеться, звичайно, про членів партії «Свобода». Інші націоналістичні партії на Київському марші або були відсутні організаційно взагалі (як от «Братство»), або перебували на маргінесі під гегемонією ВОС (як Конгрес українських націоналістів). Головною особливістю цих учасників є їхній прикметний активізм. Вони не лише відвідали вже більш ніж півдесятка «Маршів УПА», але й постійно беруть участь у різних заходах від ВОС: «У Києві я регулярно беру участь у різних акціях “Свободи”: антизабудовних, ідеологічних, антиурядових, — зазначає членкиня київської ВОС. — А під час виборів навіть доводилося поїздити по регіонах по виборчих округах».
Щодо особливостей сприйняття такими учасниками націоналістичної ідеології, то для них вона, на відміну від інших груп учасників, доволі чітко визначена як щось невід’ємне і навіть подекуди позначена певною сакральністю: «Український націоналізм для мене — це як повітря. Те, без чого я не можу жити і дихати», — зізнається «свободівець» зі Львова. А інший його колега додає: «Націоналізм — це для мене щось невід’ємне, повага до рідної землі, мови, героїв. Але я, наприклад, не можу назвати себе українським націоналістом. Для мене це щось сакральне, те, до чого потрібно прагнути. Буває, що вип’ю, закурю, лайка деколи проскакує. Це все не гідно сану націоналіста, тому мені ще багато над собою працювати». Крім того, такі учасники добре обізнані у специфіці праворадикальної символіки і самих радикалів, і хоч безпосередньо не пов’язують себе з ними, але в цілому прихильно до них ставляться — чи то як до бешкетливих дітей, чи то як до необхідного силового крила партії: «Футбольні ультрас? Так, ставлюсь добре. Я не вважаю, що вони фашисти. Це якась лайка скоріше, а не визначення. Просто праворадикальні хлопці з відповідною атрибутикою», — зазначає один із партійців. «Це трохи гарячі хлопці. Але вони часто допомагають нам, коли потрібне силове вирішення питання. Між правими фанатами взагалі є здорова конкуренція, що змушує переможених (а їх за правилами не добивають) іти в тренажерку і підкачуватись. У результаті всі стають від цього тільки сильнішими», — розповідає інший партієць зі Львова.
За спостереженнями можна припустити, що окрім виділених трьох груп існує ще четверта — ті самі навколофутбольні праворадикали з профашистськими поглядами інтегрального націоналізму, про яких я зі всіма і спілкувався. ВО «Свобода» цілком відкрито (в тому числі й на «Марші УПА») користується послугами вуличних бойовиків із їх числа. Разом з тим, більшість пересічних учасників маршу ніяк не виділяли для себе це явище, хоч і перебували поряд із ультрасами. Ті були для них ким завгодно: «охороною», «схибленими диваками», «бешкетливими дітьми» — тільки не носіями людиноненависницьких поглядів. Фактично, відверто про їхню агресивність знали лиш опитані пропартійні учасники, але вони чи то з політичних міркувань, чи то цілком відверто називали їх просто «праворадикальною молоддю», відділяючи це поняття від нібито давно віджилого фашизму. Втім, достатньо і трьох виділених груп, аби вималювалася цікава стратегія маршу. Адже виходить, що тільки остання, третя група (пропартійні учасники) приходить на «Марш УПА» як захід ВОС. Всі ж інші заявляються туди, або щоб віддати свою пошану УПА і тим консервативним правонаціоналістичним цінностям, які ця сторінка історії для них репрезентує (пронаціоналістичні учасники), або просто щоб долучитися до миті солідарного національного єднання у гаданій боротьбі за кращу долю для себе і країни (пропатріотичні учасники). Вся ж майстерність організаторів від ВОС полягає в тому, що, звозячи свій партійний актив з усієї України (тобто, фактично, оплачуючи їм дармову поїздку до столиці «за ідею»), об’єднання досягає критично необхідної чисельності третьої групи і може розпоряджатися нею (через банальну вдячність самих учасників і потенційну залежність від зворотної дороги) як важливим організаційним ресурсом. Наприклад, якраз перед моїм інтерв’ю з двома пропартійними учасниками вони намірялися розбирати поставлений на мітингу «Стовп ганьби» і від’єднувати апаратуру.
Все це змушує навіть скептично налаштованих пронаціоналістичних учасників рахуватись із потугою ВОС і вимушено приходити на мітинг, оскільки це єдиний спосіб бажаними методами віддати необхідну шану. А пропатріотичні учасники групи вже доєднуються самі: чи прибуваючи з регіонів разом із партактивістами, чи приходячи з Києва подивитися на черговий «рекордний момент» національного єднання. Там усі ці групи оброблять своїми запальними промовами партійні вожді від ВОС, розбавляючи сказане словами лояльних дідів-упівців. І роздмуханий в учасниках український народний шовінізм вже сам виплескується під час маршу. Хтось його терпить (у приватних розмовах виказуючи розгубленість через такий вияв нетирпимості), хтось його підтримує (зазначаючи, що це лише наслідок адекватної любові до батьківщини, спрямованої проти реальних ворогів), але ніхто не виступає проти. Однак Україна, як відомо, не Росія, і мігрантів чи інших «чужинців» у нас іще треба пошукати. Тому після свого апогею шовінізм затихає сам по собі, не знайшовши адекватного об’єкта ненависті. Дістається хіба що атрибутиці ПР і КПУ.
Окремо варто сказати про праворадикалів. Попри те, що з учасників маршу їх майже ніхто не помічає, вони є чи не найголовнішими ньюсмейкерами маршу. Саме їхня неонацистська атрибутика, напади на «українофобські» прапори та інші провокації (навіть те саме паління фаєрів) і привертають значну увагу ЗМІ. Зрештою, все це підносять як потужний медіапривід — мовляв, укотре «Свобода» не за гроші, а за ідею (час якої, ясна річ, настав) збирає людні та люті народні мітинги. Розтиражована у ЗМІ картинка слугує для подальшого накручення людей навколо ВОС, наче снігової кулі. Як тут не згадати соціологічну теорему Томаса: «Події є реальними настільки, наскільки реально сприймають наслідки їхні учасники».
«Свободі» вдається поки що запевнювати громадськість у реальності своєї «Ідеї» і цим затягувати до свого реаліті-шоу дедалі більше людей. От тільки чи довго це триватиме? Адже для подальшого розкручення за цією стратегією ВОС необхідно, аби чисельність учасників постійно «рекордно» зростала, а злісні витівки ручних праворадикалів не ярликували як неонацизм. І те, і те має досить тьмяні перспективи — зважаючи, відповідно, на останню динаміку «Маршів УПА» та на схвалений самою ж партією курс на євроінтеграцію. Це дозволяє дивитися на снігову кулю нарощення популярності ВО «Свобода» як на всього лиш чергову політичну мильну бульбашку, яка вже скоро мусить луснути.
