Світ

Неочікувана Куба

24.12.2014
|
Емілі Моріс
15322

Емілі Моріс

Яким є вердикт стосовно кубинської економіки через майже двадцять п’ять років після розпаду радянського блоку? Історія, яку зазвичай оповідають, є простою і несе єдиний чіткий месседж. Вона описує циклічне чергування державної політики між моментами прагматичної капітуляції перед ринковими силами, якими пояснюється весь розвиток, та періодами ідеологічної жорсткості і відновлення державного контролю, які пояснюють усі економічні труднощі (Mesa-Lago 2004). Після розпаду торгівельного блоку РЕВ 1 спостерігачі за Кубою були впевнені, що на державно-соціалістичну економіку очікував негайний колапс. «Куба потребує шокової терапії – поспішної трансформації до вільного ринку», – проголосили вони. Відновлення капіталізму на острові було «невідворотним», затримки не лише зашкодили б економічній продуктивності, але і вартували б неймовірно багато для людей і дискредитували б кубинські соціальні здобутки. Враховуючи вперту відмову Фіделя Кастро ставати на курс лібералізації та приватизації, для нього нарешті настала «остання година» (Cardoso and Helwege 1992: 51, 1, 11; Oppenheimer 1992).

Проблемою такого опису є те, що реальність помітно відрізнялася від його передбачень. Хоч Куба і зіткнулася з винятково суворими умовами – вона зазнала найсильнішого зовнішнього потрясіння з усіх членів радянського блоку і, завдяки довготривалому торгівельному ембарго з боку США, зустрілася з однозначно ворожим міжнародним середовищем – її економіка працювала на рівні з іншими колишніми країнами РЕВ, посідаючи тринадцяте місце з двадцяти семи країн, щодо яких Всесвітній банк має повну статистику. Як показує Рисунок 1, траекторія її розвитку наслідує загальний тренд «перехідних економік» – глибока рецесія у ранніх дев’яностих, за якою слідувало відновлення, коли для зростання реального доходу на душу населення до рівня 1990 року знадобилося близько десятилітя, і перевищення цього рівня на приблизно 40 відсотків до 2013 року. 2

 

Рисунок 1 

Немає жодних сумнівів, що кубинці перенесли серйозні труднощі з 1990 року, але за соціальними результатами іншим колишнім членам РЕВ прийшлося гірше. Як показано в Рисунку 2, рівень дитячої смертності на Кубі у 1990 складав 11 на тисячу, що вже набагато краще, ніж середній показник РЕВ; до 2000 року він знизився до лише 6 на тисячу, покращення набагато швидше, ніж у багатьох центральноєвропейських країнах, які були взяті під опіку ЄС. Сьогодні він складає 5 на тисячу – краще, ніж у США, згідно з оцінками ООН, і набагато менше за середній латиноамериканський показник. Дані з очікуваної тривалості життя, показані в Рисунку 3, вказують на подібну картину: на Кубі протягом 1990-х середня очікуваність життя зросла з 74 до 78 років, незважаючи на невелике зростання рівнів смертності серед вразливих груп протягом найтяжчих років (Franco 2007).В інших колишніх країнах РЕВ зростання бідності зумовило зменшення цього показника в середньому з 69 до 68 років протягом 1990-х. Сьогодні Куба має один з найвищих показників середньої очікуваної тривалості життя з колишніх країн радянського блоку, і один з найвищих у Латинській Америці.

 

 Рисунок 2

Рисунок 3

 

Оцінка з Маямі

Ці результати здебільшого ігнорувалися у мейнстрімному фаховому аналізі за межами острову – полі, переважно фінансованому та базованому в США, в якому нездоланно домінують емігранти-«Кубанологи», як вони себе називають, налаштовані глибоко вороже до гаванського режиму. 3 До провідних фігур цього напряму з 1970-х входили Кармело Меза-Лаґо з університету Пітсбурга, «декан з кубинських студій» і автор понад тридцяти книжок; та його частий співавтор Хорхе Перез-Лопез, завідувач з міжнародних економічних питань Управління праці США, ключовий переговорник НАФТА і довгочасний голова Асоціації з вивчення кубинської економіки. Щорічна публікація Асоціації, «Cuba in Transition», що видається у Маямі, пропонувала серію рецептів для реструктуризації економіки острову за капіталістичними принципами. Як натякає назва журналу, «кубанологи» оперують припущеннями «перехідної економіки», яка постала як відгалуження економіки розвитку на початку 1990-х, щоби дати раду відкриттю колишніх економік РЕВ для західного капіталу. Ця модель, в свою чергу, покладалася на систему координат Вашингтонсього консенсусу, яка сформувалася навколо неоліберальних реформ, накладених МВФ і Всесвітнім банком на заборговані латиноамериканські країни у 1980-х. 4 Його політичні рецепти зосереджувалися на відкритті економіки для потоків глобального капіталу, приватизації державних активів, дерегуляції цін та зарплат і урізанні соціальних витрат – програмі, впровадженій у Центральній та Східній Європі, а також у багатьох країнах колишнього Радянського союзу, технократами і радниками МВФ, Всесвітнього банку, ЄБРР, USAid та інших міжнародних інституцій. Серед найперших в цій сфері був відверто хайєкіанський «Шлях до вільної економіки» (1990) Яноша Корнаї; протягом наступної ж пари років розквітнула «трансформаційна» індустрія, яка вважала за аксіому те, що існує лише один шлях, за яким можна слідувати – від планової державно-соціалістичної економіки до вільних ринків і капіталізму. Спротив був не лише марним, але й дорогим, адже часткові реформи були «приречені на провал» (Kornai 1990).Коли «перехідні країни» занурилися в рецесію після 1990-го, провину за їхні труднощі поклали на нерішучість політичних еліт: вирішальними були «швидкість і маштаб»; обов’язковим було повною мірою скористатися «надзвичайною політикою» періоду (Åslund 1991; Balcerowicz 1994).

У пізніх 1990-х кілька чинників призвели до модифікації «перехідної» ортодокасльності. По-перше, стабілізація прозахідних режимів у більшості колишніх країн радянського блоку зменшила відчутя політичної нагальності. По-друге, контраст між суттєвим скороченням приватизованих економік колишнього РЕВ і невтішними результатами програм структурної перебудови в Латинській Америці та Африці – та очолюваним державою стрімким розвитком Китаю та нових індустріалізованих економік Східної Азії був надто кричущим, щоб його ігнорувати. Новопосталий пост-Вашингтонський консенсус (ПВК) більше уваги приділяв інституціям та «хорошому врядуванню». Економісти трансформаційної традиції відставали від своїх девелопменталістських колег у цьому переході, але до зміни тисячоліть впливова публікація визнала «скромну» розбіжність між їхніми прогнозами і реальними результатами; трансформаційні студії розробили власний ПВК (Roland 2000: 14).Але хоча тепер вже менше наголошували на швидкості реформ, «прогрес за допомогою переходу» і досі вважався основним поясненням економічного успіху, а проблеми зазвичай приписувалися недостатній лібералізації.

Мейнстрімна кубанологія переважно дотримувалася моделі Вашингтонського консенсусу. Вона покладала відповідальність за глибоку рецесію кубинської економіки у 1990-93 роках і злидні особливого періоду на «антиринкові властивості» кубинської політики; зовнішнім чинникам надавалося вторинне значення. В дусі критики часткових реформ, Меза-Лаґо критикував кубинські заходи 1994-го як «нерішучі» і «половинчасті». 5 Звичне пояснення кубинської політики досить просте: вона є результатом «впертого догматизму» кубинського президента, його «відрази до ринкових реформ, готовності розчавити всіх супротивників і забрати цілу націю з собою у власному спротиві». Кілька коментаторів розподілили провину трохи ширше: Рубен Беріос суворо критикує старе керівництво і зашкарублих бюрократів, що чіпляються за старі звички; Морісіо де Міранда Парондо вбачає спротив реформам з боку цілої правлячої верхівки (Mesa-Lago 1993: 246-7; Berríos 1997: 117; de Miranda Parrondo 2005). Невдале слідування «трансформаційним» політикам залишило кубинську економіку в банкрутстві, чи, як це трапилося нещодавно, зробило її залежною від Венесуели.

 

Погляд з Гавани

Вісь Пітсбург-Маямі має схильність не помічати два важливі виміри, в яких кубинський досвід відрізнявся від досвіду колишніх членів РЕВ у Центральній Європі. По-перше, спогади про надзвичайну бідність і нужденність, пов’язані з докомуністичною системою, поєднані з відносно високими здобутками Куби у сфері охорони здоров’я і освіти до 1989 року, зменшили апетит кубинців до радикальних ринкових реформ. По-друге, тоді як націоналістичні настрої Центральної Європи могли прийняти «трансформацію» як звільнення від російського панування, на Кубі вона сприймається загалом як загроза національному сверенітету, що походить від історичного агресора, США. Такою є перспектива, у якій працюють кубинські економісти та політики. 6 Радники і службвці говорять не в термінах «переходу», а, радше, «пристосування» – відповіді на радикальні зміни у зовнішніх умовах всередині параметрів, обумовлених націоналістичною і соціалістичною ідеологією. Це означає більш гнучкі рамки прийняття рішень, ніж строге, ідеологічно зумовлене відкидання реформ, яким його зображають кубанологи. І економісти, і політики висловлюють ці параметри у вигляді принципів, а не марксистсько-ленінської догми або «лінії партії». Ці принципи невідмінно включають підтримання національного суверенітету, збереження досягнень революції – здобутків або досягнень в охороні здоров’я, освіті, соціальній рівності і повній зайнятості; які часто називають просто досягненнями – і підтримання «революційної етики», що пов’язане з чіткою офіційною позицією проти корупції і осудом показного хизування. 7Ці принципи накладають чіткі обмеження на політичні рішення.

Внутрішні дебати про економічну політику залишалися здебільшого невидимими для зовнішніх спостерігачів, включаючи кубанологів зі США. Частково це відбувається через закритість політичного процесу Куби і державний контроль медіа, що залишає багатьох зовнішніх аналітиків залежними від чуток; багато з того, що доходить до США, походить з вибіркових звітів дисидентських груп, фінансованих або емігрантськими організаціями, або ж програмами США, і слугує в першу чергу для підтвердження загальноприйнятих упереджень. Складні процеси дискусії, прийняття рішень і адаптації, в яких преференції лідерів не завжди беруть гору, були закритими для сторонніх. Як постійні зустрічі на районних, регіональних і національних рівнях, структуровані системою Poder Popular (народовладдя), так і тривалі дебати між економістами впливають на дискусію стосовно прийняття рішень.

Дослідники з Центру з вивчення кубинської економіки (CEEC), Дослідницького центру міжнародної економіки (CIEM), Національного інституту досліджень економіки (INIE) при Міністерстві економіки і планування – і, до 1996 року, Центру американських студій (CEA) – брали участь у регулярних семінарах з відповідальними за прийняття рішень, виявляючи слабкі сторони наявної системи і обговорюючи засоби їхнього виправлення. Робочі групи, засновані в межах дослідницької програми Університету Гавани, розглядали різні моделі соціалізму та їхнє застосування до Куби; проблеми на галузевому рівні економіки, пропозиції з реформування управління підприємствами; а також наслідки – як політичні, так і філософські – розпаду радянського блоку. Їхні роботи, опубліковані в журналах Кубинська економіка: Інформаційний бюлетень CIEM, Куба: економічні дослідження INIE та інших виданнях, як правило, дотримуються офіційних стилів дискурсу, що може затьмарити їхню важливість для зовнішніх спостерігачів; важливі аналітичні примітки можуть бути заховані серед громіздких історичних роздумів, цитат з промов лідерів та хвали наявних досягнень. Словник теж видається незнайомим: замість жаргону МВФ, кубинські економісти говорять про «адаптацію», «оновлення», «застосування ринкових механізмів», «налаштування» регульованих цін, «децентралізаційні» заходи та «посталі» економічні процеси. Крізь налаштовані на «трансформуйся-або-помри» окуляри кубанологів це виглядає як відсутність будь-яких обговорень, і підтверджує їхню підозру, що політика цілком підкорюється примхам президента. 8  

Звісно, існує цілий спектр зовнішніх коментарів стосовно острову, які випадають з мейнстріму; тут можна виділити три підходи. По-перше, симпатики або апологети режиму, які протистоять негативному упередженню кубанологів, накладаючи на кубинські реалії позитивний глянець. В ногу з існуючим консенсусом, вони представляють вибір як існування між непокорою або ж переходом до капіталізму, але підтримують перший варіант і нарікають на будь-яке ринкове зрушення як «капітуляцію перед неминучим» (Gott 2004: 325). 9Другу групу можна описати як критичних друзів: вони налаштовані більш позитивно стосовно цілей кубинських керівників і більш схильні визнавати проблеми, з якими стикається країна; але подібно до кубанологів, вони пов’язують прогрес «переходу» з економічною успішністю і вважають відповідальною за біди Куби недостатність «системних змін» (Pastor and Zimbalist 1995). 10 Нарешті, невелика кількість економістів намагаються аналізувати розвиток Куби на її власних умовах, без телеологічних припущень, в порівняльній перспективі. На основі цих розвідок, Хосе Марч-Покет показав, що кубинська економічна політика може слугувати еволюційною і експериментальною альтернативою для «перехідних» країн; Клез Брюнденьюс, порівнюючи її сильні і слабкі сторони із В’єтнамом та Китаєм, а також країнами Центральної та Східної Європи, робить приблизний висновок, що з неї може вийти «ринкова економіка з кубинськими характеристиками» (March-Poquet 2002).

Враховуючи наявне в мейнстрімних коментарях імпліцитне порівняття між курсом Куби та інших «перехідних» економік, помітно, що дійсні порівняльні дослідження зустрічаються відносно рідко. Частково це може бути наслідком проблеми знаходження співмірних масивів даних, але також це відображає загальну тенденцію серед кубанологів зосерджуватися виключно на своєму рідному острові. 11В той самий час, мейнстрімні економісти «переходу», які все-таки широко застосовують порівняльні рамки (які є однією з їхніх сильних сторін), як правило, зосереджуються на Центральній та Східній Європі, колишньому СРСР або відмінностях між Росією та Китаєм, ігноруючи те світло, яке можна було би пролити на тему дослідження відмінного курсу Куби. Отож, тут і надалі слідуватиме аналітичний наратив, що прослідковує еволюцію кубинської політики пристосування (від початкового кризового менеджменту до стабілізації, реструктуризації і найбільш свіжого витку реформ під керівництвом Рауля Кастро) в порівняльній перспективі. 12Метою є не лише висвітлити проблеми наявних інтерпретацій, але і зробити внесок до більш плідного обговорення шляху Куби і, більш загально, знов відкрити питання альтернативних стратегій розвитку для маленьких країн у глобалізованому світі.

 

1. Керування кризою

З усіх країн радянського блоку, Куба була особливо вразливою до розпаду СРСР. Вона була фактично вимушена увійти у відносини з РЕВ, до якого приєдналася у 1970-му, через ембарго з боку США, запровадженого Кеннеді у 1962 після провалу за рік до того організованого ЦРУ збройного вторгнення, яке розірвало відносини з цим історичним торгівельним партнером. Протягом 70-х і 80-х, Куба ставала все більш залежною від СРСР в торгівельному і фінансовому плані. Економіка стала сильно покладатися на експорт цукру, за який Куба отримувала пільгову ціну – 42 центи за фунт на початку 90-х, порівняно з 9 центами на світовому ринку. Імпорт складав до 40 відсотків ВНП і включав 50 відсотків їжі острову, 90 відсотків його нафти, а також ресурси, необхідні для сільського господарства та виробництва; торгівельний дефіцит у три мільярди доларів покривався СРСР на вигідних умовах. Після спроб перетворити угоди РЕВ на валютну торгівлю в січні 1990-го, двосторонні угоди з СРСР зовсім розвалилися у 1991 році. 13Надхоження їжі, пального та виробничих ресурсів припинилося. Масштаб цього екзогенного потрясіння очевидний з порівняльних даних надходжень від експорту, зовнішніх позик й імпортної спроможності.

У випадку з Кубою, особливо жорсткий удар припав на надходження від експорту, залежні від преміум-ціни на цукор і з вийнятково обмеженими можливостями диверсифікації до інших торгівельних партнерів. У більшості країн колишнього РЕВ, експортні надходження до 1993 року майже повернулися до попереднього рівня; у випадку з Кубою вони залишались меншими на 79 відсотків, впавши з 5,4 мільярдів доларів до 1,2 мільярда. Гавані довелося гірше і з зовнішнім фінансуванням. Серйозність цього потрясіння підсилювалася раптовою втратою зовнішніх позик і браком нових джерел фінансування. Тоді як «перехідні» країни у своїй пост-РЕВ адаптації мали підтримку МВФ, Всесвітнього банку та ЄБРР, санкції США означали, що Куба не отримає подібної підтримки. Загальна офіційна сума позик на душу населення для «трансформаційних» економік у 1991-96 роках складала 113$, тоді як для Куби ця цифра складала 26$ (Geographical Distribution of Financial Flows to Developing Countries, 1998).Управління контролю іноземних активів США (OFAC) загрожувало стороннім фінансовим інституціям переслідуванням за співпрацю з Гаваною, і доступ Куби до комерційних кредитів протягом кризи був вкрай обмеженим.

Результатом падіння надходжень від експорту і втрати зовнішніх позик було гостре скорочення кубинської імпортної спроможності, якому не було рівних серед інших країн колишнього РЕВ. Згідно з даними ЄБРР, між 1990 і 1993 роками 70-відсоткове зменшення витрат на імпорт скоротило співвідношення імпорт/ВВП з 40 відсотків (одного з найбільших у групі), до 15 (одного з найменших). До 1993 Куба мала менше доступних грошей на покриття усіх імпортних потреб, ніж вона витратила у 1990-му лише на їжу та пальне. В той самий час спробам відновити валютні надходження перешкоджали санкції США, які закривали доступ не лише до ринків США, але і до позик чи допомоги на розвиток від більшості багатосторонніх інституцій,  роблячи комерційні фінанси дорогими і складними в отриманні. В результаті, Куба зіткнулася з найсуворішими валютними обмеженнями з усіх країн колишнього РЕВ; це обмежувало вкладення і зростання та зробило економіку особливо вразливою до змін в торгівельних умовах чи коливань врожайності.

 

Надзвичайні заходи

Твердження кубанологів, що за суворість скорочення 1990-93 років відповідальні внутрішні чинники, ігнорує надзвичайно сильний вплив розпаду РЕВ. Вбачаючи вибір лише між переходом і незмінністю, вони характеризують державну політику після 1990 як всього лише розширення його прийнятої у 1986 «антиринкової» стратегії вирівнювання – серії заходів, впроваджених для розв’язання проблеми гальмування, котра спіткала усі країни РЕВ після 1980-го, що включали антикорупційні політики, обмеження сільськогосподарських ринків, туристичних інвестицій та спільних підприємств. Гавану звинувачували у неспроможності «зробити кроки в напрямку подолання глибокої економічної кризи». 14 Але в умовах зовнішнього потрясіння 1990-91, кубинська влада не сиділа склавши руки. Були швидко впроваджені надзвичайні заходи для спрямування ресурсів, кількість яких стрімко зменшувалася, до пріоритетних економічних та соціальних напрямів. В дійсності, жорсткість потрясіння зробила таку послідовність неможливою: без надходження виробничих ресурсів економічний план швидко припинив функціонувати. Втім, замість того, щоб долучитися до процесу лібералізації та приватизації, як це зробили колишні партнери Куби по РЕВ, кубинський підхід зберіг, і розвивався на основі, наявних інституційних засобів. Сюди входили не лише держава загального добробуту, регулювання цін, монополія на міжнародну торгівлю і державна власність на засоби виробництва, але і спроможність до керованого державою колективного реагування, якому сприяла довга традиція просування добровільної підтримки за допомогою масової мобілізації, та політичного процесу, який міг спиратися на механізми громадянської залученості й обговорення.

Характеристика, дана кризовим рокам Фіделем Кастро, як a período especial en tiempo de paz – «особливий період в мирний час» – зовнішніми спостерігачами розглядалася як евфемізм, але всередині Куби одразу розумілася як відсилка до вкорінених процедур цивільної оборони на випадок природної катастрофи або нападу США. Навчання з економічної безпеки в 1990-х – в межах яких на фабриках, в офісах, оселях, школах і лікарнях на короткий час відключалися  електропостачання та вода для репетиції надзвичайного колективного реагування – використовували методи колективної організації та багаторівневої координації, подібні до навчань з готовності до ураганів або ж військових навчань. Такі самі типи мобілізації очевидно були наявні в Харчовій програмі початку 1991 року, в рамках якої фермерів та мешканців міст призвали, щоб зробити внесок до виробництва їжі; у Форумі запчастин грудня 1991 року з його ідеями стосовно переробки обладнання на заміну імпорту; і у Енергетичному плані січня 1992 року, в якому домогосподарства, підприємства та місцева влада знаходили шляхи зменшити споживання пального.

Кубинські намагання підтримувати рівень зайнятості і соціальне забезпечення протягом кризи та забезпечувати базові потреби населення, знов-таки разюче відрізнялися від «перехідних» країн, в котрих офіційний рівень безробіття станом на ранні 90-ті злетів у середньому до 20 відсотків (Campos and Coricelli 2002a).На Кубі, де 98 відсотків зареєстрованих працівників наймалися державою, загальна кількість робочих місць навіть зросла на 40000 з 1990-го по 1993 роки, і офіційний рівень безробіття впав з 5,4 відсотків до 4,3 (Economía Cubana: Boletín Informativo 1992)– навіть на фоні того, як економіка скоротилася на третину, інвестиційні проекти були закинуті, асигнування пального урізані, скорочений громадський транспорт, робочий тиждень скорочений з 5,5 до 5 днів, а фабрики або закрилися, або ж працювали значно менше. Указ Міністерства праці і соціального забезпечення від квітня 1991-го формально гарантував охорону робочих місць, передбачаючи, що робітники, звільнені через брак виробничих ресурсів, і далі отримуватимуть виплати у розмірі двох третин від своєї колишньої зарплатні, поки їх не буде найнято знову. Відповідальність держави за забезпечення базових потреб означала, що додаткові видатки на підтримання робітників зайнятими у такий спосіб, а не через виплати з безробіття, були відносно невеликими.

Базові гарантії харчування забезпечувалася у ранніх 90-х в умовах гострої нестачі ресурсів. Acopio, державний орган з розподілу, отримував їжу як з імпортних баз, так і з кубинських ферм, і спрямовував харчування до системи розподілу їжі та інших мереж, як-от соціальні шляхи, які забезпечували безкоштовну або пільгову їжу на робочих місцях, у школах та центрах охорони здоров’я. Завдяки фіксованим цінам системи розподілу їжі, вартість забезпечення базових потреб у харчуванні на одну особу (близько 40 песо на місяць), трималася нижче за рівень мінімальних соціальних виплат у 85 песо на місяць (Alvarez 2004: 4). На початку кризи державні крамниці, які продавали їжу понад норму – por la libre – за цінами, ближчими до ринкових, було зачинено (Collins 1992).Програма з харчування заохочувала місцеве самозабезпечення і маломасштабне експериментування, включаючи використання гужевої тяги, органічних добрив, біологічного контролю за шкідниками і обробку неприбуткових земель (Wright 2008).

 

Децентралізація і обговорення

Наратив кубанологів про незмінність політик і тісний централізований контроль мало пов’язаний з реальними шляхами, якими кубинська держава адаптувалася до змін обставин, навіть у найскладніші часи. Децентралізація процесу прийняття рішень до локального рівня почалася в межах широкої соціальної держави, адже забезпечення продовольства для системи розподілу та інших соціальних шляхів ставало все менш надійним. 15Соціальний захист став залежати від ряду місцевих агентств, включаючи Систему нагляду за продуктами та харчуванням (SISVAN), яка слідкувала за рівнями харчової цінності, виділяла додаткові раціони і підтримувала мережі допомоги матерям та дітям, з підтримкою UNICEF – і професійних медиків, знайомих з найбільш вразливими людьми у їхніх спільнотах. В межах цього процесу мережа Consejos Populares, створена у 1991 році, допомогала виявляти домогосподарства «у зоні ризику» і розгортати програми допомоги. 16 Ця адаптація та децентралізація соціального забезпечення супроводжувалася загальним послабленням центрального контролю в економіці. Тоді як продовольство не надходило, керівники підприємств мали знаходити локальні вирішення проблем; в той самий час Міністерство зовнішньої торгівлі, яке раніше мало майже тотальну монополію, надало сотням підприємств права самостійно здобувати ресурси і знаходити ринки (Álvarez 1996).

В дискурсі, що зображає Кубу як єдину «не-демократію» на американському континенті, немає місця для розгляду спектру масових організацій, які представляють її прагнення створити «партиципаторну» систему; але історію періоду після 1990 року не можна зрозуміти, не згадуючи про ці процеси. В критичні моменти запускалися загальнонаціональні обговорення, включаючи відкриті для кожного асамблеї по всьому острову – ще одна відмінність від східних країн РЕВ. У 1990-му, коли криза все ще розгорталася, вже тривала підготовка до жовтневого Четвертого з’їзду Комуністичної партії Куби у 1991 році. З поглибленням економічних проблем, поширювався масштаб передконгресних дискусій; тисячі зустрічей проводилися не лише у відділеннях КПК, але й на робітничих зборах і у масових організаціях.

З’їзд, проведений всього лише за три місяці після остаточного розпаду РЕВ, створив економічну резолюцію з 18 пунктів, яка являє собою першу послідовну формальну декларацію нового політичного курсу Куби. 17На відміну від перехідних програм, написаних для інших країн колишнього РЕВ західними радниками, резолюція КПК була не кресленням для лібералізації, а списком широких принципів та цілей; не було оголошено жодних конкретних заходів, ніякого плану або послідовності виконання. Але опис кубанологами тексту КПК як переважно «антиринкового» є неточним. Резолюція повторно підтвердила відданість основним принципам суверенітету і соціального захисту, а також зберегла загальний кістяк державної власності; але крім цього вона включала в себе набір лібералізаційних і керованих державою підходів. Деякі пункти – «розвиток туризму», «просування експорту», «мінімізація імпорту», «пошук нових форм зовнішнього інвестування», «контролювання державних витрат і грошового запасу» – натякають на часткову лібералізацію у відповідь на нові міжнародні обставини, тоді як інші – «продовження харчової програми», «надання пріоритету охороні здоров’я, освіті та науці», «централізація планування заради суспільної вигоди», «захист досягнень революції» – вказували на досі розлогу роль держави. Конституційна реформа наступного року затвердила набір соціальних, політичних та економічних пріоритетів, одночасно продовжуючи туманний опис деталей політики. Обидва документи розкривають гетеродоксальний і гнучкий підхід до економічної політики, крізь складний процес прийняття рішень, який – хоча і був у той час детально задокументований щонайменше одним американським дослідником – в цілому був проігнорований у зовнішній критиці острову. 18

 

2. Дисбаланси і стабілізація

Як сильні, так і слабкі сторони першопочаткової відповіді Куби на кризу помітні у фіскальних рахунках. На противагу різкому скороченню державних витрат у перехідних країнах (Campos and Corricelli 2002b),загальні витрати на Кубі трохи збільшилися – з 14, 2 мільярдів песо у 1990-му до середнього значення у 14,5 мільярдів песо протягом 1991-93 років. Пріоритети уряду були розкриті у збільшенні фінансування медицини (на 19 відсотків) і субсидій (до 80 відсотків), що пішло на збільшення оплати праці медичних працівників на 40 відсотків і забезпечувало субсидії на розповсюдження їжі. Ці збільшення були лише частково компенсовані різким скороченням оборонних витрат, які зменшилися на 34 відсотки з 1989-го по 1993 рік. Макроекономічний баланс точно не був пріоритетом в часи початкового критичного становища. Переваги дефіцитних витрат протяом кризи були зрозумілими – вони допомогли як пом’якшити скорочення, так і мінімізувати втрати добробуту від зовнішнього потрясіння. Втім, ця політика лише приберегла проблеми на майбутнє: в умовах відсутності зовнішніх джерел фінансування чи будь-якого внутрішнього ринку фінансів, дефіцит був у повному обсязі монетизованим, що призвело до різкого зменшення курсу валюти: ціна за долар на чорному ринку зросла з приблизно семи песо за один долар у 1990-му до понад 100 песо за долар у 1993 році.

Такий рівень девальвації не був винятковим серед колишніх членів РЕВ, але у випадку Куби, через те, що інфляція стримувалася державним контролем, він створив унікальну картину змін у відносних цінах та доходах. В інших колишніх країнах РЕВ лібералізація зарплатні, цін та обмінного курсу відкрила шлях спіралям девальвації-інфляції-декапіталізації, що призвело до різкого падіння реальних зарплат, в особливості для тих, кому платили найменше, тож нерівність за реальною зарплатнею швидко виросла (Stiglitz 2002: 133–65; Milanovic´ 1998).На Кубі ж падіння вартості песо торкалося лише цін і курсу валют в неформальній економіці; в межах формальної економіки, де домінує держава, нерівність за реальною зарплатнею навіть зменшилася, адже ті, хто перебував на вершині шкали і міг дозволити імпортні товари та товари з чорного ринку зіткнулися з різким зростанням цін, тоді як для тих, хто отримував найменшу зарплатню або державну допомогу і міг дозволити собі лише товари з фіксованою ціною, вартість прожиття на початку залишалась відносно незмінною.

Втім, падіння песо спричинило зростання розриву між тими, хто мав доступ до іноземної валюти, і тими, хто залежав від платні у песо. Люди, що працювали у державному секторі все більш чітко усвідомлювали наявність розриву між їхнім реальним доходом і доходами тих, хто працював у неформальній економіці чорного ринку, тож матеріальні стимули спрямовували у протилежний бік від моральних. Падіння курсу песо відносно долара було також і символом руйнування кубинської національної самооцінки, коли ті, хто залежав від песо, стали незмінно біднішими в порівнянні не лише з іноземцями – gusanos, які емігрували до США, і новим напливом туристів – але і в порівнянні з крадіями та jineteros вдома. Також ширилася прірва між героїчною офіційною риторикою єдності й спільного поділу труднощів та повсякденною реальністю бідності і нерівності – як говорилося у приказці, це легше сказати, ніж зробити. Найбільш руйнівним для дискурсу революційної етики був той факт, що багато з тих, хто на початку відмовлявся брати участь у чорному ринку, ба навіть купувати на неформальних ринках, тепер були просто змушені це робити. Їхня вимушена участь, відображена в вибачальному словнику, позначала недобровільне прийняття того факту, що потреба вирішити та вижити мала пересилити інші міркування (Wilson 2009).З часом ця двоїста система підважила мотивацію до роботи і соціальну солідарність; вона збільшила тягар, що підштовхував до крадіжок, прогулів і корупції, які виснажували формальну економіку.

До 1993-94 року з’явилися нагальні соціальні, економічні та політичні імперативи для відновлення монетарної стабільності: запаси їжі були на ризикованому рівні; відчай призвів до кризи «біженців на плотах» 19 і заворушень у столиці, – habanazo. На відміну від інших колишніх країн РЕВ, але в дусі цілей, спрямлваних на збереження досягнень, влада відмовилася приймати стабілізаційний пакет шокової терапії. Кубанологи покладали вину за падіння песо на цю «впертість», і звинувачували владу в небажанні визнати ці проблеми. Та, хоча офіційний дискурс Куби продовжував говорити про зменшення купівельної спроможності не як про «інфляцію», що значило б остаточну втрату купівельної спроможності, а як про «нестачу», влада не вдавалася до сліпого заперечення. Труднощі, які були гострими у 1993-му, позначалися на всіх чиновниках, крім незначної меншості тих, хто отримував грошові перекази, тож достатньо було лишень проголосити наявність проблеми, і економічні радники кинулися боротися із викликами в економічній політиці. 20 У 1993-94 роках було впроваджено ряд реформ; оскільки вони були дуже відмінними від стабілізаційних приписів Вашингтонського консенсусу, кубанологи відкинули їх як неадекватні. Втім, цим реформам вдалося спричинити дивовижний поворот.

 

Повернення долара

Нові заходи не були презентовані як стабілізаційні реформи, і їхньою основною метою не було впоратись з девальвацією валюти. Вони мали перевести діяльність чорного ринку у формальний сектор, і таким чином як збільшити економічну активність, так і зменшити фіскальний дефіцит завдяки зростанню доходів. Першим заходом у липні 1993-го була відміна заборони володіння доларами США. Відтоді долари можна було обміняти на кубинський песо (і навпаки) для особистих потреб. До того часу, кубинський песо був єдиною валютою, що ходила в межах офіційної економіки, крім невеликої кількості державних магазинів, відомих як diplotiendas, які обслуговували в основному дипломатів, закордонних студентів і тих небагатьох кубинців, в основному музикантів і спортсменів, хто заробляв гроші за кордоном.

Але на той час все більша кількість кубинців або отримувала сімейні перекази в доларах, або діставала валюту неформально чи нелегально завдяки туризму. Вони мали б обмінювати їх за офіційним курсом 1 песо за 1 долар; але оскільки вартість песо впала так сильно, більшість людей або використовували долари, щоб купувати у diplotiendas через посередників, або ж обмінювала їх на чорному ринку. Зі зростаючим монетарним дисбалансом, заборона на використання доларів ставала недієздатною; вона забирала час у поліції, стимулювала дрібну корупцію і підживлювала незадоволення все більшої кількості кубинців, яким доводилося порушувати закон, щоб витратити свою валюту. Через легалізацію, і з подальшим підсиленням валютного обміну завдяки створенню конвертованого песо (кука, який цінується на рівні з доларом) і заснуванням державних Кас обміну (відомих як Cadecas) у 1995, держава заохотила перекази як нове джерело життєво потрібної іноземної валюти. Цей крок також збільшив фіскальні надходження через податки на продажі у доларових магазинах, і пом’якшив ерозію влади держави, спричинену її все більш марними спробами перешкодити кубинцям використовувати їхні долари.

Реформа не являла собою лібералізації валютних ринків, впровадженої під західною опікою в інших колишніх членах РЕВ, адже стосувалася лише особистих транзакцій всередині економіки країни; всі інші операції з обміну валюти залишалися під контролем держави. Але наскільки б обмеженою не була ця реформа за масштабом і функціями, в результаті вона вбудувала систему подвійної валюти до формальної економіки: дихотомія тепер пролягала не між чорним ринком і легальним сектором, а між сектором особистих транзакцій – де ходив долар і обмінювався в Cadecas за «неофіційним» ринковим курсом, тоді в районі 100 песо за долар – і державним сектором, який послуговувався «офіційним» паритетним обмінним курсом між доларом і песо.

Виносячи дихотомію подвійно-валютної системи на світло, Cadecas також змінили розуміння кубинцями скорочення реальних доходів, адже падіння песо вже не можна було заперечувати. Брак купівельної спроможності тепер піддавався офіційній кількісній оцінці як питання бідності, а не нестачі, і розрив між меншістю з доступом до валюти і тими, хто його не має, став проблемою нерівності, а не незаконності. В той самий час, задача відновлення реальних доходів і життєвих стандартів стала бачитися по-новому: пристосування тепер включало потребу відновити ринкову ціну кубинського песо, що означало, що монетарний дисбаланс мав бути взятий під контроль за допомогою скорочення фіскального дефіциту; і що кількість товарів, в особливості їжі, доступної для купівлі в песо, мала бути збільшена.

Другий захід, впроваджений у вересні 1993 року, розширив визначення самозайнятості згідно з декретом-законом 141. Список діяльності, що визначалася як самозайнятість розширився з 41 до 158 пунктів, що призвело до збільшення зареєстрованих самозайнятих з 15 000 наприкінці 1992-го до понад 150 000 у 1999 році. Це схвалювалося кубанологами як лібералізаційний захід, але критикувалося за обмеженість масштабу. Самозайняті все одно складали лише близько 5 відсотків робочої сили; ліцензія мала чинність лише два роки і мала отримуватися у місцевому відділі Міністерства праці; обсяг дозволеної діяльності в основному був обмежений особистими послугами. Але реформа була інновативною у запровадженні системи оподаткування цих бізнесів, із на початку сирою – і часто регресивною – структурою фіксованої ставки, яка згодом буда покращена зі зростанням можливостей звітності і збору.

 

Консультації

Тоді як легалізація долара і відкриття самозайнятості були впроваджені указами, режим був більш обережним у питаннях фіскального адаптування, потреба в якому була визнана на Національній асамблеї у грудні 1993 року. Замість того, щоби впроваджувати пакет суворої економії і скорочення витрат, держава знову запустила загальнонаціональне обговорення і започаткувала новий консультаційний процес, Parlamentos Obreros, щоб обговорювати зміни. Ці форуми збиралися протягом наступних місяців, щоб обдумати пропозиції скорочень витрат; остаточний пакет не було представлено, поки їхні роздуми не завершилися у травні 1994-го. Затримка була незрозумілою для невдалих кубинських зовнішніх економічних радників, які наголошували на нагальній потребі стабілізації. Але консультаційний процес був важливим для процесу адаптування. Він вочевидь мав свої недоліки, але він не був звичайнісіньким штампуванням наперед визначених заходів і скорочення: деякі з запропонованих скорочень були відкинуті через заперечення.

Тоді як податок на дохід був прийнятий в принципі, він був відкинутий для державних службовців; і тоді як відчутне збільшення ціни було погоджено для сигарет, алкоголю, бензину, електроенергії і деяких видів транспорту (Carriazo 1994), ціни на базові товари залишилися фіксованими на рівні, значно нижчому за ринкову ціну, незважаючи на фіскальні наслідки. Підтверджено було також і те, що якщо відбуватимуться скорочення робочих місць, процес буде поступовим, щоб дати надлишковим працівникам шанс повторно влаштуватись на роботу. Участь робітників у розробці стабілізаційних заходів означала, що, нехай захист робочих місць і було послаблено, незмінною залишилася відданість запобіганню масового безробіття. Раптове повторне відкриття фермерських ринків – agromercados – оголошене у вересні 1994-го як наслідок habanazo, також посприяло стабілізації, хоча це і не було першочерговою ціллю. Деталі дискусій між лідерами держави не були опубліковані, але поширеною є думка, що цьому рішенню противився Фідель Кастро, який вбачав у agromercados «культурне посередництво для цілого ряду лих і деформацій», і сприяли Рауль та Національна асоціація дрібних фермерів (ANAP) на основі того, що вони могли б допомогти збільшити запаси їжі. 21Знов-таки, спостерігачі Куби в Пітсбургу та Маямі вважали реформу неадекватною, адже вона представляла лише часткову лібералізацію ринку сільськогосподарських продуктів: держава продовжувала грати велику роль у розподілі їжі, щоб забезпечити свою гарантію всезагального задоволення базових потреб. Карткова система залишилася на місці і фермери й досі були зобов’язані надавати частку до acopio, і могли продавати на ринках лише надлишки; нові торгівельні точки були строго регульовані, інспектовані та обкладені податками. Офіційно, ціни вільно визначалися системою попиту і пропозиції, але держава, тим не менш, намагалася їх приборкати, впроваджуючи обмеження на гнучкість цін і знижуючи ціни в державних магазинах.

Разом ці чотири політики сприяли суттєвій фіскальній та монетарній стабілізації, але природа перетворень різко відрізнялася від інших колишніх членів РЕВ. Першою відмінністю було те, що замість зменшення фіскального дефіциту за допомогою скорочення державних витрат, як це трапилось в колишньому Радянському союзі та Східній Європі, кубинська влада зменшила розрив в основному за допомогою збільшення державних надходжень. Між 1993 і 1995 роками, номінальні фіскальні надходженні зросли на 37 відсотків, тоді як витрати зменшилися лише на 5 відсотків. Дві третини нового доходу походили від збільшення продажів у державних валютних магазинах, які тепер називалися магазинами зі збору валют (TRDS), а решта – з нових непрямих податків і сплат за користування. Другою відмінністю було те, що кубинський соціальний бюджет залишився неушкодженим, а скорочення в основному обмежилося армією, державним управлінням і субсидіями для підприємств (Carriazo 1994).  Утримуючи номінальні витрати на одному рівні разом зі зростанням ВНП, співвідношення витрат до ВНП кубинського уряду зменшилося з піку у 87 відсотків ВНП у 1993-му до 57 відсотків у 1997 році – хоча цей показник все одно був набагато вищий за середнє значення для «перехідних країн», яке складало близько 40 відсотків (Campos and Coricelli 2002a).У такий спосіб Кубі вдалося поєднати соціальний захист зі швидким скороченням фіскального дефіциту, з 5 млрд. песо у 1993 до менш ніж 800 млн. песо у 1995 році. Це набагато радикальніше відновлення за те, що було досягнуто в інших місцях: протягом 1991-93 років фіскальний дефіцит Куби складав у середньому 30 відсотків ВНП, порівняно з середнім рівнем у 8,8 відсотків серед інших колишніх країн РЕВ; до 1995 він зменшився до 5,5 відсотків, і згодом стабілізувався на рівні приблизно 3 відсотків. 22

Заходи 1993-94 років також допомогли стабілізувати песо: легалізація долара привабила нові надходження валюти, самозайнятість певною мірою стимулювала пропозицію на ринку послуг, фіскальне перелаштування зменшило монетизований дефіцит державних витрат, а agromercados полегшили нестачу їжі 23і зменшили ціни. 24До кінця 1994 року, девальвація валюти була не лише зупинена, але і частково повернута в зворотній бік, з курсом, що склав близько 60 песо за долар: більш, ніж вдвічі вище за курс 150 песо за долар у лютому 1994 року. Протягом наступних 18 місяців він продовжував зростати, поки не досяг 18 песо за долар в середині 1996. Такий показник валютної консолідації не мав конкуренції з боку «перехідних» країн: тоді як більшість з них успішно зупинили девальвацію, жодна не досягла зворотнього стрибка. 25Та, хоча інфляція на Кубі була взята під контроль, продовжувалися тяжкі монетарні дисбаланси, адже ціна песо залишалася набагато меншою за свій рівень до 1990. Це означало, що державні зарплати і ціни, які в номінальних показниках трималися відносно стабільними, залишалися меншими за валютну і ринкову ціну. Занижений обмінний курс в Cadeca слугував наступні десять років як засіб придушення імпортного попиту через «спільний поділ труднощів», тоді як влада зосереджувалася на нагальній потребі відновити мережу прибутків від обміну валют. 

 

Ворожість США

Та навіть зі стабілізацією економіки, зовнішнє середовище погіршувалося. Торгівельне ембарго, впроваджене Кеннеді у 1962 році, підтримувалося наказами керівників протягом подальших десятиліть. Але в 1992-му – у розпалі особливого періоду – воно було закріплене як закон Актом Торічеллі. У 1996-му зашморг було затягнуто ще сильніше, коли Клінтон підписав Акт Гельмса-Бертона, зробивши його законом, що підвищило штрафи для інституцій з інших країн, що займалися «незаконною торгівлею» колишньою власністю США, конфіскованою після 1959-го; і заборонило всім, хто працював у подібних компаніях, в’їзд до США. Заборона поширювалася і на доларові оплати, здійснені на Нью-Йоркській біржі, навіть якщо транзакції не мали відношення до жодної організації, що має відношення до США. Цей акт зобов’язав країни, що торгують з США, засвідчити, що їхні товари не містили жодних сирих або проміжних матеріалів з Куби. 26

Важливість, яку надають принципам національного суверенітету і безпеки на Кубі, в цьому відношенні прекрасно зрозуміла. Але вона також наклала шкідливі обмеження на внутрішні обговорення. Уряд Кастро відповів на Акт Гельмса-Бертона законом, що «підтверджував Кубинську гідність і суверенітет», котрий зробив нелегальним для будь-якого кубинця розкривати інформацію, особливо економічну, яка могла б підважити національну безпеку. Одним з результатів було закриття важливої дослідницької програми Центру американських студій (CEA) після того, як його дослідники опублікували найпершу докладну дискусію кубинської адаптації англійською мовою (Carranza Valdés, Gutiérrez Urdaneta and Monreal González 1998).Такого роду захисна реакція – дослідники вважали себе вірними, але, тим не менш, критично налаштованими революціонерами – кінець-кінцем слугує послабленню спроможності Куби конструктивно відповідати на зміни обставин.

 

3. Реструктуризація

В умовах ембарго США, котре блокувало доступ до фінансування, яким просто засіювали інші колишні країни РЕВ, Куба мала створити цілком нову індустрію з вкрай обмеженими ресурсами. Рівень сукупних інвестицій, який впав більш як на 85 відсотків між 1990 і 1993 роками, залишався вкрай низьким. Відповідно до офіційних національних показників надходжень, до 2012 він досі складав лише половину рівня 1990 року, зі співвідношенням інвестиції/ВНП у близько 10 відсотків, порівняно з середнім у 20-25 відсотків для інших колишніх країн РЕВ. 27З таким низьким рівнем сукупних інвестицій, ще більш дивним здається те, що кубинський рівень зростання і відновлення ВНП знаходився на рівні з середнім значенням для «перехідних країн». Політика зосереджувалася на збільшенні валютних резервів за допомогою розвитку нових експортних індустрій, зменшення залежності від надходжень їжі та пального, пошуку нових ринків і забезпечення альтернативних джерел зовнішнього фінансування, і все це в рамках обмежень, накладених санкціями США. Її відносний успіх, у показниках рівня реструктуризації, досягнутого відносно до наявних об’ємів фінансування, можна пояснити державним підходом «відбору переможців».

 

Залучення інвестицій

Через санкції, прямі іноземні інвестиції були для Куби найдешевшим – а часто і єдиним – способом здобути валютне фінансування. Вони також дозволили кубинським чиновникам проводити дискусії з закордонними партнерами за зачиненими дверима, і таким чином уникати уваги Управління контролю іноземних активів США. Вони стикалися з випробуваннями у вигляді підозр інвесторів, небажання кубинської влади – «Іноземні інвестиції нам не надто подобаються», як скривлено зізнався Фідель на з’їзді КПК у 1997 році, перш ніж пояснити їхню важливість – і необхідність адаптувати кубинські правові, фінансові та технічні структури. З 1990 року, політика стосовно ПІІ змінилася і адаптувалася до цих обмежень. 28Процес зміни ставлень, правил, обліку, арбітражу, страхування і правил праці почався, щойно Куба втратила своїх партнерів з РЕВ. Спільні підприємства із закордонними приватними бізнесами були легалізовані у 1982-му, і перший пілотний проект був заснований у 1988-му; але у відповідь на нагальну потребу в нових угодах, до кінця 1991 року було підписано ще п’ятдесят. Конституційна реформа червня 1992 року перевизначила обов’язкову державну власність як таку, що стосується лише «базових» засобів виробництва; закон про іноземні інвестиції 1995 року надалі пояснив регуляторну основу.

Але хоча ціллю і було залучення нових інвестицій, кубинська влада не полишила контролю. Вона продовжувала обмежувати обсяг ПІІ, і будь-яка вагома передача державних активів у іноземну власність вимагала визнання виконавчим комітетом Ради міністрів, що це «сприятиме економічній потужності і сталому розвитку на основі поваги до суверенітету і незалежності держави», що вимагало забезпечення нового капіталу, нових ринків, технології або навичок, включаючи досвід керування. Затверджуватися це мало окремо для кожного окремого випадку, і протягом років роботи багато пропозицій було відхилено згідно поточного процесу перегляду їхніх політик. Правила, таким чином, гарантували, що відкритість до ПІІ контролювалася в межах державно-соціалістичної системи економічного керування.

Ця еволюція політики ПІІ відповідала на зміни обставин. На початку 1990-х деякі можливості було втрачено через затримки або непорозуміння; щойно проблеми були виявлені, влада прагнула раціоналізувати процедури, щоб спростити процес. До 1997 року імпортна спроможність відновилася достатньо для скорочення нагальної потреби в іноземній валюті, тоді як Акт Гельмса-Бертона функціонував для стримування іноземних інвесторів. В результаті, на зборах КПК 1997 року не відбулося подальшої лібералізації режиму ПІІ, лише схвалення наявного підходу і уточнення, що капітал має шукатися насамперед для розбудови інфраструктури, шахт і енергетичного розвитку. Згодом відбувся зсув у напрямку більших проектів, що призвело до невідновлення угод з меншими інвесторами. Хоча кубанологи і нарікали на зміну курсу, сутність стратегії ПІІ залишилася незмінною. Тоді як річна кількість угод про спільні підприємства скоротилася приблизно з 40 у 1991-97 роках до середньої кількості у 25 угод наприкінці десятиліття, більші угоди означали, що середній річний приток іноземного капіталу зріс із 180 млн доларів у 1993-96 роках до 320 млн. доларів у 1997-2000-х.

В цей період відбулася також і перша часткова приватизація кубинських активів – у 1999 році французька компанія Altadis купила 50-відсоткову частку Habanos, міжнародного розповсюджувача кубинських сигар, за 500 млн. доларів – і перше підприємство цілком у іноземній власності, енергетичну станцію вартістю у 15 мільйонів доларів, побудовану панамською компанією. З 2001 до 2008 року, на політику ПІІ знову вплинуло погіршення відносин з США протягом «війни з тероризмом» – Куба була позначена як «держава-спонсор тероризму» адміністрацією Буша – і нагляд та переслідування посилилися. Буш-молодший заснував Проект з переходу Куби для розробки планів посткомуністичної Куби, а Держдеп збільшив зусилля, спрямовані на виявлення і покарання порушників санкцій США, що послабило іноземний бізнес-інтерес. У 2004 Вашингтон наклав стомільйонний штраф на швейцарський банк UBS за доставку партії готівкових доларів на Кубу. Гавана відповіла відмовою від використання доларів у внутрішніх розрахунках, хоча їх все одно можна було мати і обмінювати на руки – з 10-відсотковою доплатою. В той самий час відносини Куби з президентом Венесуели Уго Чавесом процівтали. Уго Чавес вперше був запрошений на Кубу як лідер опозиції у 1994 році. Після перемоги Чавеса на виборах у 1998-му – особливо після поразки державного перевороту і антиурядового страйку управлінців в 2002-му – торгівельні зв’язки між двома країнами посилилися, кульмінацією чого стала двостороння угода у грудні 2004 року, яка забезпечувала обмін венесуельської нафти – близько 53 000 барелів на день – на кубинські професійні послуги, працівників охорони здоров’я і вчителів. Вперше з 1990 Куба отримала значне фінансування на пільгових умовах, що підвищило інвестування і річне зростання ВНП, яке зростало в середньому на 10 відсотків у 2005-2007 роках. Разом з Венесуелою, Куба була членом-засновником нової торгівельної угоди, Боліваріанського альянсу для народів нашої Америки – яка надалі включила до себе Болівію, Еквадор, Нікарагуа і чотири карибські острівні держави. Середнє річне зростання доходів від експорту збільшилося до 30 відсотків у 2005-2007, на 9 відсотків більше за попереднє десятиліття.

Хоча кубинські показники міжнародного притоку капіталу досить малі, наявні свідчення підтверджують радикальну реструктуризацію виробництва і міжнародної торгівлі, якої було досягнуто з відносно мізерними фінансами. Кубинські ПІІ з середини 90-х складали всього лише 1 відсоток ВНП, порівняно з середнім рівнем інших колишніх країн РЕВ у близько 4 відсотки. 29Гавані вдалося досягти значного впливу кожного долару капіталовкладень за допомогою відбору переможців і прямих переговорів стосовно угод. Та в результаті повторне залучення Куби до глобальної економіки очолюється лише кількома видами індустрії. Рисунки 4 та 5 нижче висвітлюють вузьку базу кубинської економічної реструктуризації і відновлення з 1990 року. Рисунок 4 показує чотири основні джерела зростання валютних надходжень з 1990-х: по-перше, туризм у 1990-х, згодом нікель і енергетика і, протягом останнього десятиліття, професійні послуги, які йдуть на чолі відновлення. Всередині РЕВ, цукор складав 73 відсотки усіх експортних надходжень; торгівельний дефіцит перебував на рівні близько 2 млрд. доларів. У 2012 році цукор складає лише 3 відсотки експортних надходжень, тоді як новостворені індустрії туризму, видобутку нікелю, переробки нафти і професійних послуг заробляють достатньо, щоби забезпечити загальний річний торгівельний профіцит разом за товари і послуги у понад 1 млрд. доларів. Туристична індустрія і видобуток нікелю були рекапіталізовані за допомогою приватних ПІІ; а переробка нафти і професійні послуги – завдяки торгівельній угоді 2004 року між Кубою і Венесуелою. Остання зробила найбільший вклад до валютних надходжень – так, з 2005 року надходження від продажу професійних послуг Венесуелі перевищили надходження від експорту усіх інших товарів разом узятих – хоча найбільше зростання з 2008 року походило від нафтопереробного заводу в Сьєнфуегос, спільного підприємства державних нафтових компаній Куби і Венесуели. Біотехнологічний сектор, на який покладалися надії, останнім часом зростав у здоровому темпі – між 2008 та 2012 його експорт подвоївся – та, складаючи лише 3 відсотки загальних експортних надходжень, він ще не зріс достатньо, щоб рухати національну економіку. До 2012 року торгівельний профіцит Куби (за товари і послуги), разом з грошовими переказами, об’єм яких, за оцінками, зріс до приблизно 2 млрд. доларів, здається, забезпечили достатньо валюти для накопичення міжнародних резервів, про що свідчить від’ємний баланс оцінок «чистого зовнішнього фінансування» в Рисунку 4.

 Рисунок 4

Рисунок 5, який відображає географічне призначення експорту, вказує, якою мірою була реорієнтована кубинська торгівля товарами. В 1990-х приблизно 75 відсотків експротних товарів продавалися колишнім країнам РЕВ, але до 2012 року на них припадає менш, ніж 5 відсотків. Десь у 2000-му Кубі вдалося досягти безпрецедентного рівня диверсифікації експортних партнерів, де на Західну Європу припадає 32 відсотки загального експорту, колишні країни РЕВ – 27 відсотків, Канаду – 17 відсотків, Азію – 12 відсотків і решту країн Америки – виключаючи США, які досі закриті для кубинського експорту – ще 10 відсотків. З того часу залежність від одного партнера знову зросла: у 2012 році на Венесуелу припадає не лише 45 відсотків товарного експорту – здебільшого нафтопродукти з переробного заводу в Сьєнфуегос – а і більшість не-туристичних послуг Куби.

 

 

4. Реформи Рауля

Зростання валютних надходжень від торгівлі з Венесуелою в 2005-2007 роках принесло довгоочікуване полегшення. Проте це зростання завершилося до того, як Рауль Кастро зі своєю командою прийшли до влади. Три руйнівних урагани і падіння цін на нікель унаслідок світової фінансової кризи звели нанівець позитивний торгівельний баланс та призвели до вичерпування валютних резервів, унаслідок чого Куба виявилася неспроможною виконувати свої боргові зобов’язання. Хоча систему соціального захисту було збережено, пропозицію грошей стабілізовано і встановлено бюджетну дисципліну, було зрозуміло, що відновлення валютних надходжень недостатньо, щоб повернути курс песо до попереднього рівня і відновити реальну вартість зарплат, соціальних виплат і цін. Відсутність монетарного балансу стала хронічною; співіснування паралельних, контрольованих державною і ринкових цін, доходів та курсів обміну валюти призвело до спотворення структури виробництва. У реальному вираженні заробітна плата в державному секторі Куби протягом багатьох років залишалася нижчою рівня 1990 року, причому курс обміну в обмінниках (Cadeca) зараз складає 24 песо за долар, у той час, як 1990 року курс на чорному ринку був 7 песо (Рис. 6 і 7). Нерівність та антистимули нікуди не зникли. Тільки невелика частина привілейованого населення, що мала доступ до твердої валюти, могла регулярно скуповуватися на вільному ринку; для решти «ефект просочування благ» із нового недержавного сектору був слабким і непрямим, в основному через податкові надходження, з яких фінансується соціальна сфера.

Розшарування економіки не тільки поглиблювало нерівність, але й стримувало зростання. Паразитарний неформальний сектор висмоктує ресурси з формального сектору, приваблюючи кваліфікованих працівників (у тому числі вчителів) на роботу, що потребує низької кваліфікації, але оплачується в конвертованих песо. Неформальний сектор також заохочує розкрадання державних ресурсів: перепродаж на чорному ринку за високими цінами. Поширення корупції та зростання нерівності доходів усе більше підриває егалітарну етику та довіру до соціалістичної риторики, наслідки чого подвоює те, що тепер багатші кубинці отримали привілейований доступ до вакансій, освіти та охорони здоров’я, за що вони платять через неформальні канали. Тим часом, кошти, що могли б піти на інвестиції, витрачаються на субсидії.

 

Рисунок 6 і 7

 

Lineamentos

Першою проблемою для команди Рауля Кастро, очолюваної міністром економіки Маріно Мурільо, стало відновлення зовнішнього платіжного балансу після шоку 2008 року. Цього було досягнуто через різке скорочення імпорту, що потягнуло за собою сповільнення росту ВВП до 1,4 відсотка. 30 Відтак економічною стратегією стала «модернізація» моделі – диверсифікація виробництва, реанімування декапіталізованої національної економіки, нове регулювання цін, курсів обміну та доходів – а не запускання процесу накопичення капіталу під керівництвом комуністичної партії за китайським зразком. Хоча Рауль керує країною дуже відмінно від свого брата, він старанно намагається прив’язати свій реформізм до Фіделевої політики, постійно використовуючи цитати з його промов, зокрема свою улюблену: «Revolución es sentido del momento histórico; es cambiar todo lo que debe ser cambiado. 31 Після перших поміркованих реформ Рауль почав готувати ґрунт для радикальнішого підходу, розпочавши національні дебати напередодні шостого конгресу КПК в квітні 2011 року. Чернетка під назвою «Lineamientos de la Política Económica y Social del Partido y la Revolución» («Спрямування економічної та соціальної політики революційної партії») було поширено у листопаді 2010 року для обговорення на зібраннях по всій країні, щоб врахувати коментарі та пропозиції. Перероблений текст було подано до Конгресу, доповнено й опубліковано у травні 2011 року (Partido Comunista de Cuba 2011). Хоча ці «Спрямування» мали спрямовувати економічну політику до 2016 року, документ аж ніяк не є п’ятирічним планом. Як і економічна резолюція КПК 1991 року, він включав набір принципів та цілей, але не був програмою реформ.

Попри всі недоліки кубинської системи участі громадян в управлінні, вона продовжує бути як обмежувачем, так і рушієм офіційної політики. Про це свідчить те, як розпорядження про масштабні скорочення працівників державного сектору було переглянуто за участі офіційних професійних спілок після того, як працівники державного сектору почали чинити спротив проти занадто швидкого темпу реформування та тих непрактичних і несправедливих способів, у які воно проводилося. Події показали, що кубинські профспілки, хоча аж ніяк не є «незалежними», відігравали важливу роль у встановленні обмежень для політики та у практичному застосуванні «раціоналізації» чи закриття підприємств. 32 Консультаційний процес по «Спрямуваннях» також став нагодою для масового обговорення, що вилилося у важливі поправки до остаточної версії документа. І хоча, починаючи з травня 2011 року, його впровадження централізовано координувала комісія під керівництвом Мурільо, регулярно й ретельно звітуючи перед Партією і Національною асамблеєю, у цей процес було включено ширше коло учасників при багаторівневій взаємодії між партією, урядом та експертними комісіями. Процес впровадження «Спрямувань» передбачав ряд експериментів і пілотних проектів, а також програми перепідготовки, досліджень і моніторингу.

У «Спрямуваннях» та офіційних промовах є численні згадки про «використання механізмів» ринку, але це розглядається як складова державної політики на відміну від неоліберальної докси, що лежала в основі стратегій «переходу» в інших країнах. Поки що запроваджено заходи з елементами лібералізації, у тому числі розширення недержавного сектору, збільшення масштабів іноземних інвестицій, податкові пільги для спеціальних зон розвитку і дерегуляція ринків житла й уживаних автомобілів. Уряд не тільки не здав контроль над економікою приватному сектору, але й доповнив реформи заходами, що прямо посилюють державний нагляд. Обійнявши посаду президента, Рауль збільшив ресурси та вплив генерального контролера Гладіс Бехерано, ключової фігури, що її регулярно не помічали закордонні коментатори. В обов’язки генерального контролера входило не тільки посилення антикорупційних заходів – в основному щодо найнебезпечніших злочинів на найвищому рівні, що за них  деякі високопосадовці отримали довгі строки ув’язнення – але й покращення податкової дисципліни через поширення інформації та масштабну національну програму підготовки посадовців, менеджерів, бухгалтерів та самозайнятих. Іншими словами, вона застосовувала інституційні ресурси держави для створення тих апаратів і культури, які необхідні для збільшення ефективності та рівноправності у формальному секторі, де ринки тепер відіграють більшу роль.

Після глобальної економічної кризи показники економіки Куби були гіршими, ніж очікували. Річне зростання ВВП часто було нижчим, ніж планувалося, і становило 3 відсотки. Хоч Венесуела продовжує надавати допомогу, її позитивний вплив на економіку зійшов нанівець після 2008 року, а виключення Куби з ринків США та недоступність більшості джерел міжнародних фінансів гальмує економічне зростання. Реальна заробітна плата в державному секторі зростала незначно, крім сфери охорони здоров’я, де заробітну плату значно підвищили на початку 2014 року. Особливе розчарування викликає відсутність значного підйому сільськогосподарського виробництва попри розподіл землі між приватними фермерами та серію заходів, спрямованих на покращення ситуації з пільгами для них, мережами дистрибуції, постачанням ресурсів та доступністю фінансування. У порівняльній перспективі, зростання ВВП Куби виглядає не гіршим за середнє по «перехідних» економіках з 2008 року, попри суттєве скорочення заробітної плати в державному секторі; реформування було достатньо повільним, щоб не допустити споживацького шоку або спричинити різке зростання безробіття. Проте цим результатам далеко до очікуваного покращення від реформ 2011 року. Зараз крім роботи над регулюванням ринків для збільшення їхньої ефективності уряд розглядає більш рішучі кроки для збільшення притоку іноземних інвестицій та врегулювання постійних проблем, створених системою двох грошових одиниць.

Найважливіша остання ініціатива – це реконструкція порту Маріель за 45 км від Гавани. Цей проект – спільне підприємство, засноване 2009 року й фінансоване з позики $1 млрд від Бразильського банку розвитку BNDES, – це найбільша інвестиція в інфраструктуру з 1990 року. Зараз портова акваторія має глибину 18 метрів, що достатньо для приймання гігантських контейнерних суден «Постпанамакс», які будуть проходити через Панамський канал після завершення проекту 2015 року. Наразі ембарго США не тільки виключає весь імпорт з Куби, але й забороняє кораблям, що були на Кубі, причалювати в портах США протягом шести місяців. Активність в порту Маріель явно зросте, якщо ці обмеження будуть частково зняті, і частково проект, можливо, має свідчити про інтерес Куби в покращенні двосторонніх стосунків. Але навіть без США ці потужності готові до обслуговування все жвавішої торгівлі між Китаєм, Бразилією та Європою як транспортний вузол, де контейнери можна перевантажувати на менші судна і перевозити до інших регіонів.

Друга ініціатива, відкриття Спеціальної зони розвитку в Маріелі наприкінці 2013 року, що зв’язана новим залізничним сполученням із Гаваною, має на меті як розвивати індустріальний «кластер», призначений для переробки експорту в районі порту, так і залучати кубинські й закордонні компанії до обслуговування внутрішнього ринку. Обидні ініціативи супроводжує новий закон про іноземні інвестиції, що вступає в дію наприкінці червня 2014 року після багатьох років обговорення. На жаль для кубанологів, це лише переробка закону від 1995 року. Хоча є зміни щодо оподаткування та інших стимулів, а також більш відверте заохочення інвесторів з США, центральний принцип той самий: кубинська держава буде наглядачем і контролюватиме, щоб кожна іноземна інвестиція робила внесок у досягнення цілей розвитку економіки.

 

Нульовий день

Попри те, успіхи в залученні іноземних інвестицій тільки закріплюють викривлену модель зростання, доки розрив між курсами обміну – «офіційним» курсом паритету песо-конвертований песо-долар та «неофіційним», але легальним курсом Cadeca, що становить 24 песо за конвертований песо/долар, – створює паралельні ряди офіційних і неофіційних, номінованих у доларах і неконвертованих песо-цін, що перешкоджають інтеграції між національною та міжнародною економікою. З розвитком недержавного сектору ставало все ясніше, що відносно неефективні приватні підприємства мали можливість процвітати на національному ринку, оскільки їхні видатки, номіновані в кубинських песо, у тому числі заробітна плата, є недооціненими відносно курсу конвертованих песо в обмінниках Cadeca, який вони використовують для своїх операцій. Насправді держава субсидує недержавний сектор через недооцінений курс Cadeca. Тим часом, державні підприємства мають користуватися переоціненим офіційним курсом, що є серйозною перешкодою для їхньої конкурентоздатності. Завдяки цій «монетарній ілюзії» ефективні державні підприємства повідомляють про збитки і тому не можуть знайти капітал для інвестування, а приватні підприємці, що працюють при низькій продуктивності, мають перевагу суттєвих прихованих державних субсидій, але скаржаться на надмірне оподаткування.

У Положенні 55 «Спрямувань» 2011 року прямо вказано, що проблема паралельних валют має бути вирішена, але формулювання нечітке і зміни відбуваються дуже повільно. 33 Зволікання можна частково пояснити небажанням ризикувати. Будь-який перегляд валютних курсів передбачає руйнівну ревальвацію, а після глибокого падіння песо на початку 1990-х років Центральний банк зосереджував зусилля на підтриманні стабільності. Страх перед новими труднощами сприяє налаштуванню на обачність не тільки серед урядовців і бюрократії, але й серед населення. Багато домогосподарств уже адаптувалися до викривленої структури цін і стали залежними від них. Із середини 1990-х по 2008 рік відчуття поступового покращення ситуації завдяки реформам притупило бажання відновлювати баланс монетарної системи, але сповільнення економіки після 2008 року змусило знову звернутися до цієї проблеми.

Нарешті на початку 2013 року було зроблено перші кроки. Після двох років вивчення проблеми, було запущено пілотну програму, що дозволила деяким державним підприємствам використовувати курс 10 песо за 1 конвертований песо для закупівлі у вітчизняних державних, кооперативних і приватних постачальників. У жовтні 2013 року уряд заявив, що складено графік грошової реформи. У березні 2014 року він опублікував детальні інструкції для встановлення цін та проведення розрахунків у «Dia Cero» («Нульовий день»), коли конвертований песо буде скасовано (Gaceta Oficial 2014). Потім кубинський песо має стати прямо конвертованим в іноземну валюту, хоча деталі запланованих валютних обмежень поки ще невідомі. Щоб запобігти дестабілізації, держава встановить параметри нових цін в кубинських песо та надасть субсидії, щоб компенсувати початкові втрати. Нові ціни в єдиній валюті будуть відображати втрати міжнародної купівельної спроможності, які зазнав песо з 1990 року, а «приховану субсидію» приватному сектору буде усунуто.

Найважливіше – яким буде єдиний курс? – досі не визначено. Наявний курс Cadeca у 24 песо за долар, який недооцінює песо, можливо, є найменш дестабілізуючим і через значне пониження офіційного обмінного курсу радикально поліпшить конкурентоспроможність сектору підприємств. Проте, таким чином Куба вийде на глобальний ринок як виробник з надзвичайно низькими зарплатами і величезним розривом між доходами, які раніше отримували в конвертованих песо, та тарифною сіткою в кубинських песо. Курс у 20, 15 чи навіть 10 песо за конвертований песо/долар забезпечить часткову корекцію для відносних реальних доходів, у той же час підвищуючи конкурентоспроможність та надаючи можливість для подальших реформ, коли все владнається і довіра буде відновлена. 34

На момент написання цієї статті дати «Нульового дня» не було визначено, і досі немає певності, як буде врегульована ревальвація песо. З обережністю підходячи до процесу уніфікації валюти, уряд явно сподівається, що зможе мінімізувати видатки, пов’язані з корегуванням цін. Випадків, подібних Кубі, немає, оскільки об’єднання валют в інших країнах відбувалося або при позитивному торгівельному балансі, що забезпечував достатньо іноземної валюти, або при підтримці ззовні; і в жодній з таких країн не було такої структури фрагментованих ринків та цін, як у Куби. Без даних про грошову систему, необхідних, щоб повністю зрозуміти становище Куби, ми можемо тільки здогадуватися про вплив реформи. Але очевидно, що ця реформа буде мати далекосяжні наслідки на наступні кілька років не тільки для відносних цін та розподілу доходів, але й для динаміки економічного зростання.

 

Соціальні розділення

Нелегко оцінити, яка частина населення має доступ до конвертованих песо чи іноземної валюти і в яких кількостях. Згідно з деякими оцінками, у половини населення є конвертовані песо, але часто в дуже малих кількостях. Концентрація заощаджень на банківських рахунках дуже висока – але власники успішного бізнесу на чорному ринку, наприклад, тримають гроші деінде. З певною точністю можна ідентифікувати соціальні групи, які мають найбільший доступ до конвертованих песо, і ті, що не мають ніякого. Найбідніші ті, що залежать від державних пенсій або соціального забезпечення без допомоги родини. Пенсій ледь достатньо для виживання, тож соціальні служби доповнювали їх там, де немає родини, або родина дуже бідна. Хоч у Гавані більше грошей, а отже і більше можливостей для молодих і здорових щось заробити, для старих людей, не здатних «крутитися», це одне з найгірших міст, оскільки ринкові ціни найвищі. Люди, що працюють на дуже низькооплачуваних роботах у державному секторі, без бонусів, можливості щось «потягнути», підпрацьовувати чи отримувати грошові перекази теж живуть на межі виживання.

Десь більше половини населення живуть трохи краще: вони можуть якось доповнювати доходи з бюджету, проте живуть від зарплати до зарплати і не мають що заощаджувати. Сюди належать чиновники, ті, хто отримує невеликі грошові перекази чи має невелику власну справу, легально чи нелегально. Різниця в заробітній платі значна, але не вона найбільше впливає на реальне споживання; воно залежить від доступу до конвертованих песо. Одні з найбільш уражених – це бюджетники, що були членами КПК, та чиновники, які не можуть брати участь в неофіційній діяльності. У них можуть бути нематеріальні привілеї, але не в доходах. Для деяких спеціалістів відрядження стають нагодою отримати додаткові кошти для великих видатків, таких як ремонт будинків. З часом частка бюджетників, що отримують якісь бонуси зростає. По-перше, щорічно видавалися javas, пакунки базових товарів, таких, як відбілювач чи зубна паста; тепер зазвичай дають бонуси у розмірі 10-25 конвертованих песо або більше. За останні десять років усе більше домогосподарств мають достатній дохід, щоб придбати мобільний телефон, зробити ремонт у своїх домівках чи купити вживаний автомобіль. Але номінальні доходи в державному секторі не зростали тими ж темпами, що й вартість життя, тож ті, хто покладаються тільки на зарплату в песо, і далі перебувають у дуже скрутному становищі.

Багата меншість – окрема група. Це купка людей, що отримують щедрі перекази, це невеликий прошарок приватних фермерів, успішні власники нелегальних чи легальних недержавних підприємств, всесвітньо відомі діячі спорту і культури, корумповані керівники підприємств та корумповані чиновники. Іншими словами, ті, хто не отримує доходів у песо від держави. Заходи проти цієї групи включають виявлення і покарання економічних злочинів та зміцнення податкової системи, яка б забезпечувала сильне оподаткування високих доходів через податки на доходи і на роздрібну торгівлю. Проте уряд більше не намагається перешкоджати отриманню високих прибутків від легальної діяльності. Так, знімають обмеження для бейсболістів, що грають за кордоном, а кубинці тепер можуть вільніше тимчасово виїжджати з метою працевлаштування.

Проте для більшості поліпшення рівня життя було невеликим і болісно повільним. Тим більше, що вони можуть бачити, як інші насолоджуються комфортом, особливо в Гавані, при цьому не заробивши його чесною працею. Базові товари досі субсидовані, але деякі найнеобхідніші продукти харчування вилучені з раціону, і їх треба купувати на сільськогосподарських ринках. Це поступовий процес, який супроводжує повільне зростання номінальної зарплатні та розширення бонусів. Енергопостачання покращилося, але плата за воду та електроенергію зросла, зводячи нанівець зростання зарплатні. Тож для багатьох підвищення рівня життя майже невідчутне. З іншого боку, соціальні гарантії залишаються, інфраструктура й комунальні послуги явно кращі, ніж раніше, що відображає перевагу, яку уряд віддає при витрачанні нових потоків доходів з податків та експорту професійних послуг.

 

Альтернатива?

Другий і останній президентський термін Рауля Кастро мине щонайпізніше у 2018 році. Ціллю на 2016 рік, коли завершиться п’ятирічний процес «удосконалення» за чинними «Спрямуваннями», є створення ширшої виробничої бази та більшого приватного сектору, при цьому залишаючи загальнодоступну медицину, освіту та соціальне забезпечення. Для цього треба збільшити норму капіталовкладень. З огляду на успіх Куби в підтриманні офіційних стосунків з новими партнерами, у тому числі Китаєм, Бразилією та Росією, надія на збільшення притоку іноземних інвестицій видається небезпідставною. Важчим завданням буде збільшити ефективність та динамізм національної економіки, запобігаючи збільшенню різниці в доходах та розшаруванню в суспільстві, що загрожувало б проекту державного соціалізму.

Перш, ніж скидати Кубу з рахунку, потрібно віддати належне її досягненням. Визнаючи, що ринкові механізми допоможуть зробити економіку більш диверсифікованою та динамічною, кубинські політики не купилися на обіцянки повномасштабної приватизації та лібералізації і завжди зважали на соціальні наслідки. Цей підхід, зумовлений не в останню чергу винятково складною міжнародною ситуацією, показав себе успішнішим у сфері економічного зростання та соціального захисту, ніж те, що передбачали моделі Вашингтонського консенсусу. Порівнюючи досвід Куби з досвідом колишніх країн Ради економічної взаємодопомоги у Східній Європі – або ж Китаю та В’єтнаму – можна виділити деякі визначальні риси її шляху.

По-перше, Куба змогла під час кризи зберегти мережу соціального захисту, на відміну від інших країн. У контексті надзвичайно ворожого зовнішнього оточення острова послідовне підтримання загального соціального забезпечення, безперечно, не давало розростися суспільним негараздам. До цього долучився процес усенародного обговорення, особливо у трьох критичних моментах: початку кризи, процесу стабілізації та підготовки до нової фази реформ Рауля Кастро. По-третє, завдяки збереженню контролю над заробітною платнею та цінами протягом початкового шоку та відновлення вдалося відносно швидко відновити стабільність, обмежуючи інфляційну спіраль. Хоча фіксована зарплатня та ціни створювали умови для процвітання неформальної економіки, вони також сприяли мінімізації нестабільності та обмежували розрив у доходах у формальній економіці. Попри явні відмінності, цю стратегію можна порівняти з китайською «двоколійною» системою, в якій «планова» колія зберігається, а «ринкова» колія розвивається паралельно, відкриваючи можливості для експериментування та навчання. Попри усю неефективність та плутанину, «біфуркація» та «друга економіка» Куби відіграла певну роль в пристосуванні до нових умов.

По-четверте, держава утримала контроль над процесом реструктурування економіки, направляючи дуже обмежені ресурси твердої валюти в обрані галузі чим досягла суттєвого відновлення валютних надходжень відносно доступного капіталу. Ці підприємства також слугували для кубинських планувальників, управлінців та робітників «нагодою повчитися» продумувати, як адаптуватися до нових міжнародних умов. Експортна база, створена цим підходом, може й занадто вузька, щоб підтримувати тривке зростання в довготерміновій перспективі, але це був ефективний спосіб відновити потенціал після кризового періоду. І останнє, відмова Куби від загальноприйнятого шляху «переходу до капіталізму» дала простір для процесу пристосування – офіційно «перманентної еволюції» 35– що був гнучким та чутливим до новим умов та обмежень, перед якими постала Куба. Це різко контрастує з більш жорсткими рецептами лібералізації та приватизації, які проштовхували орди консультантів з «переходу» в інших країнах колишньої Ради економічної взаємодопомоги. Куба – бідна країна, і все ж її система охорони здоров’я та освіти є зразковими для всього регіону. Підхід Куби показав, що, попри суперечності та труднощі, можливо вписати ринкові механізми в керовану державою модель розвитку з відносно позитивними результатами економічних показників та соціальних наслідків.

Це змушує поставити наступне питання: чому ми маємо припускати, що держава відступиться від панівної ролі в економіці чи що нинішній підхід до політики має урешті-решт поступитися шляху «переходу до капіталізму»? Фундаментальним припущенням економіки «переходу» було твердження Корнаї, що «часткова зміна системи» не може досягнути успіху; ефективність і динамізм можуть бути максимізовані тільки коли трансформація «соціалістичної планової» економічної системи у «капіталістичну ринкову» систему буде цілковитою, оскільки перша є занадто негнучкою, щоб вижити у довгостроковій перспективі. Але досвід колишніх країн Ради економічної взаємодопомоги показав, що успіх далеко не гарантований і що соціальні наслідки можуть бути дуже негативними. Якщо подивитися без упереджень, випадок Куби свідчить про те, що врешті решт, можливий інший шлях.

Переклали Володимир Артюх і Роман Дрямов

Перекладено за: Emily Morris.Unexpected Cuba

ЧИТАЙТЕ ЩЕ:

НОАМ ХОМСЬКИЙ ПРО КУБИНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКІ ВІДНОСИНИ (Ноам Хомський)

Наскільки Кубинська революція й досі має значення для лівих? (Діана Рейбі)

РАЗВИТИЕ НЕРАЗВИТОСТИ (Андре Гундер Франк)

ЛАТИНОАМЕРИКАНСКИЙ СОЦИАЛИЗМ 21 ВЕКА В ИСТОРИЧЕСКОЙ ПЕРСПЕКТИВЕ (Джеймс Петрас)

 

Посилання

Álvarez, Elena, ‘Características de la Apertura Externa Cubana (I)’, Economía Cubana: Boletín Informativo, vol. 1, no. 26, 1996

Alvarez, José, ‘Overview of Cuba’s Food Rationing System’, Gainsville, fl 2004

Åslund Anders, ‘Principles of privatization for formerly socialist countries’, Stockholm Institute of Soviet and East European Economics Working Paper 18, 1991

Báez Antonio Carmona, State Resistance to Globalization in Cuba, London 2004.

Balcerowicz, Leszek, ‘Common fallacies in the debate on the transition to a market economy’, Economic Policy, vol. 9, no. 19, December 1994

Berríos, Rubén, ‘Cuba’s Economic Restructuring, 1990–1995’, Communist Economies and Economic Transformation, vol. 9, no. 1, 1997

Brundenius, Claes, ‘Whither the Cuban Economy after Recovery?’, Journal of Latin American Studies, vol. 34, no. 2, May 2002

Campos, Nauro and Coricelli, Fabrizio, ‘Growth in Transition: What We Know, What We Don’t and What We Should’, Journal of Economic Literature, vol. 40, no. 3, September 2002, Table 6.

Campos, Nauro and Coricelli, Fabrizio, ‘Growth in Transition: What We Know, What We Don’t and What We Should’, Journal of Economic Literature, vol. 40, no. 3, September 2002, Table 10.

Carranza Valdés, Julio, Gutiérrez Urdaneta, Luis, and Monreal González, Pedro , Cuba: Restructuring the Economy: A Contribution to the Debate, London 1996.

Cardoso, Eliana and Helwege, Ann, Cuba after Communism, Cambridge, ma 1992

Carriazo, George, ‘Cuba: Apertura y adaptación a una nueva realidad’, Economía Cubana: Boletín Informativo 15, May 1994.

Castro, Fidel , Por el camino correcto: Recopilación de textos, Havana 1986

Collins, Paul, ‘Cuba’s Food Distribution System’, in Sandor Halebsky et al., Cuba in Transition: Crisis and Transformation, Boulder, co 1992

Congreso del Partido Comunista de Cuba: Discursos y Documentos, Havana 1992

‘Cuba prepares for exchange-rate reform’, Economist Intelligence Unit, 12 March 2014

De Miranda Parrondo, Mauricio, ‘The Cuban Economy: Amid Economic Stagnation and Reversal of Reforms’, Canadian Foundation for the Americas, Ontario, 2005

Díaz-Briquets, Sergio and Pérez-López, Jorge, Corruption in Cuba: Castro and Beyond, Austin, 2006

Domínguez, Jorge and Erikson, Daniel , ‘Cuba’s Economic Future: A Dozen Comparative Lessons’, in Shahid Javed Burki and Daniel Erikson, eds, Transforming Socialist Economies: Lessons for Cuba and Beyond, Basingstoke, 2005

Eckstein, Susan, Back from the Future: Cuba under Castro, New Brunswick, 1994

Economía Cubana: Boletín Informativo, vol. 1, no. 2, p. 21 and vol. 1, no. 7, p. 22, 1992

Ferriol Muruaga, Angela, ‘La seguridad alimentaria en Cuba’, Economía Cubana: Boletín Informativo, vol. 2, no. 3, 1996

Ferriol Muruaga, Angela, ‘Retos de la política social’, Cuba: Investigación Económica 11, no. 2, 2005

Ferriol Muruaga, Angela, ‘Pobreza en condiciones de reforma económica: el reto a la equidad en Cuba’, Cuba: Investigación Económica 4, no. 1, inie, 1998

Ferriol Muruaga, Angela, ‘Política social cubana: situación y transformaciones’, Temas, 1998

Franco, Manuel  et al., ‘Impact of Energy Intake, Physical Activity and Population-wide Weight Loss on Cardiovascular Disease and Diabetes Mortality in Cuba, 1980–2005’, American Journal of Epidemiology, vol. 166, no. 12, September 2007

Gaceta Oficial, 6 March 2014

Geographical Distribution of Financial Flows to Developing Countries, 1998

Gott, Richard,  Cuba: A New History, New Haven, ct 2004

Guilliano, Mauricio , El Caso de cea: Intelectuales e Inquisidores en Cuba. ¿Perestroika en la Isla?, Miami, 1998

Kapcia, Antoni, Cuba in Revolution: A History Since the Fifties, London 2008,

Kornai, János, The Road to a Free Economy, New York, 1990

Ludlam, Steve, ‘Cuban Labour at 50: What About the Workers?’,Bulletin of Latin American Research, vol. 28, no. 4, 2009

Ludlam, Steve, ‘Aspects of Cuba’s Strategy to Revive Socialist Values’, Science and Society, vol. 76, no. 1, 2012

March-Poquet, José, ‘What Type of Transition Is Cuba Undergoing?’, Post-Communist Economies, vol. 2, no. 1, 2000

Mesa-Lago, Carmelo, ‘The Economic Effects on Cuba of the Downfall of Socialism in the ussr and Eastern Europe’, in Mesa-Lago, ed., Cuba after the Cold War, Pittsburgh, 1993

Mesa-Lago, Carmelo, Are Economic Reforms Propelling Cuba to the Market?, Miami, 1994

Mesa-Lago, Carmelo, ‘Economic and Ideological Cycles in Cuba: Policy and Performance, 1959–2002’, in Archibald Ritter, ed., The Cuban Economy, Pittsburgh, 2004

Mesa-Lago, Carmelo and Pérez-López, Jorge, Cuba’s Aborted Reform: Socioeconomic Effects, International Comparisons, and Transition Policies, Gainsville, fl 2005

Mesa-Lago, Carmelo and Pérez-López, Jorge,‘Cuban GDP statistics under the special period’, Cuba in Transition 2009, ASCE

Milanovic´, Branko, ‘Income, Inequality and Poverty during the Transition from Planned to Market Economy’, World Bank Regional and Sectoral Studies, Washington, dc 1998.

Morris, Emily, ‘Cuba’s New Relationship with Foreign Capital: Economic Policy-Making since 1990’, Journal of Latin American Studies, vol. 40, no. 4, 2008.

Oppenheimer, Andrés , Castro’s Final Hour, New York, 1992

Partido Comunista de Cuba, ‘Proyecto de Lineamientos de la Política Económica y Social del Partido y la Revolución’, 2011

Pastor, Manuel  and Zimbalist, Andrew, ‘Waiting for Change: Adjustment and Reform in Cuba’, World Development, vol. 23, no. 5, 1995

Pérez López, Jorge , ‘Castro Tries Survival Strategy’, Transition, World Bank, 1995

Pérez-Stable, Marifeli,  The Cuban Revolution: Origins, Course and Legacy, Oxford 1999

Qian, Yingyi, ‘How Reform Worked in China’—in Rodrik, ed., In Search of Prosperity: Analytic Narratives on Economic Growth, Princeton and Oxford, 2003

Reed, Gail, Island in the Storm: The Cuban Communist Party’s Fourth Congress, Melbourne and New York 1992

Rodríguez García, José Luis, ‘La Economía de Cuba ante la cambiante coyuntura internacional’, in Economía Cubana, vol. 1, nos. 1 and 2, 1991 and 1992

Roland, Gérard, Transition and Economics: Politics, Markets and Firms, Cambridge, ma 2000

Saney, Isaac, Cuba: A Revolution in Motion, London and New York, 2004

Stiglitz, Joseph, Globalization and Its Discontents, London 2002

Williamson John , ‘What Washington Means by Policy Reform’, in John Williamson, ed., Latin American Adjustment: How Much Has Happened?’, Washington, dc 1990

Wilson, Marisa, ‘No Tenemos Viandas! Cultural Ideas of Scarcity and Need’, International Journal of Cuban Studies 3, June 2009

Wright, Julia, Sustainable Agriculture and Food Security in an Era of Oil Scarcity: Lessons from Cuba, London 2008.

Yaffe, Helen, Che Guevara: The Economics of Revolution, Basingstoke, 2009

 

 

Notes:

  1. Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) — міжурядова організація соціалістичних країн, створена для економічної інтеграції та взаємодопомоги. Створена 1949 року, існувала до 1991 р.
  2. Куба приєдналася до Ради економічної взаємодопомоги, відомої як РЕВ, у 1970 – після того, як торгівельне ембарго з боку США відрізало доступ до американських ринків. Іншими повноправними членами у 1989 були СРСР, НДР, Польща, Чехочсловакія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Монголія та В’єтнам. Визначення «перехідні економіки» тут включає країни-правопереємниці усіх повноправних членів РЕВ, крім Монголії та В’єтнаму, чиї траекторії визначалися близькістю до економічної сфери КНР.
  3. Термін «кубанологія» був створений у 1970, за аналогією з «совєтологією» часів Холодної війни (Yaffe 2009). Яффе підсумовує дослідження, проведені Пентагоном, Особливим бюро операційних досліджень, ЦРУ, освітніми закладами національної безпеки і Кубино-американським національним фондом, важливим емігрантським лоббі.
  4. Див. Williamson 1990
  5. «Антиринкові властивості» (Mesa-Lago 1993: 176; Mesa-Lago 1994: 70-1)
  6. Подальші твердження ґрунтуються на інтерв’ю, проведених протягом серії дослідницьких візитів з 1995 року до службовців Міністерства закордонного інвестування (Minvec), Міністерства туризму (Mintur), Торгівельної палати, Міністерства базової промисловості, Міністерства закордонної торгівлі і Центрального бакну Куби; дослідників з Університету Гавани: а також менеджерів компаній Tabagest і Cubaniquel.
  7. Хоча спекулювання впливом і незаконне збагачення точно існують на Кубі, спрямовані зусилля підтримувати етичні стандарти помітне не лише у формальних правилах, що керують поведінкою службовців і членів партії, та суворих покараннях винних у корупції, але і поведінці та вигляді більшості службовців. Вичерпне дослідження, яке мало на меті продемонструвати обсяг корупції на Кубі, зрештою проілюструвало протилежне і підтвердило обсяг зусиль, спрямованих на її подолання (Díaz-Briquets and Pérez-López 2006). Куба отримує відносно хороші оцінки в індексах корупції як Світового банку, так і Transparency International.
  8. Наприклад, Cardoso and Helwege 1992: 44–6.
  9. Див. Saney 2004; Carmona Báez 2004
  10. Див. Domínguez and Erikson 2005; Eckstein 1994
  11. Виключенням є поверхневе порівняння між Кубою та перехідними економіками Авторства Меза-Лаґо і Перез-Лопеза (Mesa-Lago and Pérez-López 2005: 158–164). Їхні дані підтверджують, що рівні ВНП Куби були близькими до середнього значення для перехідних економік, але обговорення результатів викриває їхню ціль, зосереджуючись лише на слабкостях Куби по відношеннь до найуспішніших гравців і відкидаючи можливість того, що політики Куби могли тим будь-яким чином посприяти зростанню.
  12. Підхід «аналітичного наративу», що демонструє діапазон можливих шляхів до трансформацій, досліджуючи те, як конкретні умови в кожному окремому випадку визначали результат політик, вивчав Дені Родрік та інші – особливо Qian 2003.
  13. Див. звіт (Rodríguez García 1991, 1992)
  14. Про пост-кризову політику як виправлення, див. доробки Меза-Лаґо, Свехнара і Перез-Лопеза (Mesa-Lago 1993; Pérez López 1995). Про неспроможність розв’язати кризу: Pérez-Stable 1999: 176.
  15. Спроби забезпечити базове харчування описуються у Muruaga 1996; 1998a; 1998b; та 2005.
  16. Kapcia 2008: 165, описує створення Consejos Populares, «нового рівня місцевого політичного представництва».
  17. КПК, IV Congreso del Partido Comunista de Cuba: Discursos y Documentos, Havana 1992.
  18. За повним описом див. Reed 1992.
  19. Міграційна криза влітку 1994 р., коли тисячі кубинців намагалися нелегально емігрувати з Куби, використовуючи плоти, невеликі човни та інші ненадто надійні плавучі засоби для того, щоб від берегів Куби дістатися до катерів берегової охорони США біля Флориди.
  20. Випуски інформаційного бюлетеню «Кубинська економіка» ранніх 1990-х прослідковують зміну важливих проблем і відповідей.
  21. Fidel Castro, Por el camino correcto: Recopilación de textos (1986), як цитовано у Díaz-Briquets and Pérez-López 2006: 164. Пропозиція знову відкрити фермерські ринки, закриті у 1986 в ході програми вирівнювання, отримала відмову на з’їзді КПК у 1991; Національна асамблея аж у 1993 відкинула ще один заклик до їхнього повторного введення. Таким чином, це питання не було включено до порядку денного Parlamentos Obreros у січні-травні 1994.
  22. ONEI; Світовий банк, World Development Indicators.
  23. Середнє споживання калорій досягло докризового рівня до 1999: Franco et al, ‘Impact of Energy Intake’.
  24. Індекс споживчих цін ONEI за 1990-1994 роки, коли відбувалося падіння песо, не публікувався, тож не існує офіційного індексу реальної зарплати. Нижчі ціни на їжу повпливають на спадання офіційного індексу споживчих цін у 1995 і 1996 на 11,5 і 4,9 відсотків відповідно.
  25. Офіційна річна інфляція Куби була нульовою у 1997-2000, і склала лише 2 відсотки у 2000-12, порівняно з середнім показником перехідних країн у 28 відстотків протягом пізніх 90-х і близько 8 відсотків у 2000-12 роках. Існує багато протилежних думок стосовно офіційного кубинського валютного курсу: реальні зміни у вартості життя відрізняються між

    домогосподарствами в залежності від того, яку частку своїх доходів вони витрачають на якому з ринків – офіційному чи неофіційному, міському чи сільському, песо чи валюти – динаміка цін на яких широко відрізнялася. Втім, немає сумніву, що, хоча купівельна спроможність, можливо, і впала, загальне реальне споживання домогосподарств не зменшувалося на рівні, який відповідав би середнім рівням інфляції у перехідних економіках з середини 90-х.

  26. Ця самопроголошена екстериторіальна влада підштовхнула до одного з небагатьох стійких протестів союзників США: ЄС подав позов проти положень Гельмса-Бертона у СОТ, відізвавши його, коли США погодилися не засуджувати країни ЄС. Канада, Мексика, Іспанія, Франція, Італія і Нідерланди продовжують торгувати з Кубою; менеджерам Sherritt International, канадської гірничовидобувної компанії, заборонили в’їзд до США.
  27. Рівні інвестування за 1990-ті надані з Campos and Coricelli, ‘Growth in Transition: What We Know’; новіші розрахунки надані  UNDP та Індексом людського розвитку Світового банку.
  28. політика ПІІ більш повно розглядається у Morris 2008.
  29. Світовий банк (дані для Центральної та Східної Європи).
  30. Поточна офіційна система ВВП Куби базується на цінах та надбавках 1997 року, що приводить до певного викривлення річних темпів зростання, робить, хоча щодо загальної тенденції різниця не така помітна. Хорхе Перез-Лопез і Кармело Меза-Лаґо з самого початку сумнівалися в стрімкому рості 2005-08 років, приписуючи йому «переривчастіть, плутанину і сум’яття»: див. Pérez-López and Mesa-Lago 2009: 153-66. Вони охочіще приймали офіційні показники зростання ВВП, якщо вони починали демонструвати стагнацію.
  31. Революція відчуває історичний момент; вона змінює все, що має бути змінене», – Фідель Кастро, 1 травня 2000 року.
  32. Щодо ролі профспілок див. Ludlam 2009; 2012: 41-65.Останнім результатом обговорень між урядом і профспілками був Трудовий кодекс (Закон 116), затверджений Національною асамблеєю в грудні 2013 після процесу консультацій, до яких було залучено 2.8 мільйона робітників.
  33. Дослівний переклад: “Відбудеться покращення монетарної уніфікації, за уваги до продуктивності праці та ефективності розподільчих і перерозподільних механізмів. Через свою складність, цей процес вимагатиме суворої підготовки і виконання як на  об’єктивному, так і на суб’єктивному рівні.
  34. Для детальнішої інформації див. ‘Cuba prepares for exchange-rate reform’ 2014.
  35. Інтерв’ю, міністр закордонних інвестицій та економічного співробітництва, Гавана, червень 1996.
Поділитись