Так що ж треба реформувати в науково-технологічній сфері України?

Попович, Олександр

  • 27 ноября 2017
  • 3271

Олександр Попович

15 листопада в газеті «Голос України» зявилася стаття народного депутата О. Співаковського «Реформа науки  основа розвитку держави». Її поява радує й самою постановкою питання, й пристрасним бажанням автора допомогти вітчизняній науці. Однак дані, які в ній наведено викликають серйозне занепокоєння. Наприклад, автор стверджує, що фінансування Національної академії наук України в період з 2001 по 2008 рік «зросло майже в 7 разів» (далі в нього менш разючі, але все ж надзвичайно оптимістичні цифри: Національної академії медичних наук та науки в Національному університеті імені Тараса Шевченка  в 6 разів, Національної академії аграрних наук  у 5 разів). Мовляв, таке приголомшливе зростання підтримки, а підвищення ефективності не видно. Такі висновки міг би зробити хтось із зарубіжних журналістів чи політиків. Але ж це пише перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки та освіти (!) ніколи не думав, що депутати (чи ті люди, які готують їм довідкові матеріали) настільки далекі від реальності, настільки не поінформовані про те, що насправді відбувається.

Тож треба реагувати серйозно й конкретно. Починаємо перебирати дані вітчизняної статистики як щодо фінансування, так і щодо інфляції.

На наступному рисунку наводимо порівняння фінансування НАН України в поточних цінах і в цінах 1995 року.

 

Рис. 1. Порівняння фінансування НАН України в поточних цінах та в цінах 1995 року

 

Рис. 1 наочно демонструє, що «колосальне зростання» фінансування НАН України в нашій країні  це насправді величезне зростання інфляції. Не зрозуміло, звідкіля автор взяв оте «зросло майже в 7 разів». Адже навіть в тому випадку, якщо ми зовсім ігноруємо інфляцію, то в 2001 році фінансування НАН України складало 377,9 млн грн, а у 2008  1710,2 млн грн. Ці цифри відрізняються не в 7, а в 4,5 раза. Але ж ціна гривні водночас упала майже в стільки ж разів, і реальне збільшення складало всього 16,9%. Отже, воно навіть не компенсувало те падіння фінансування академії, яке відбулося після 1995 року.

 

"Падіння попиту на дослідження й розробки в промисловості змусило різко скоротити експериментально-виробничу базу, практично припинити оновлення приладів і обладнання для експериментальних досліджень."

 

Як бачимо з рис. 2, реально загальне фінансування науки у нас тільки з 1995 року до нинішнього часу зменшилось більш ніж удвічі. НАН України тут, щоправда, в дещо кращому становищі: її «урізали» трохи не так сильно  фінансування зменшилось десь на 35,4%[1]. Короткі періоди його деякого зростання (наприклад, 20002004 рр.) вносили тільки незначні зміни в загальну тенденцію нехтування долею науки взагалі й Національної академії наук зокрема. Адже за пять років, що передували цьому періоду, НАНУ через відсутність фінансування втратила майже половину працівників. Падіння попиту на дослідження й розробки в промисловості змусило різко скоротити експериментально-виробничу базу, практично припинити оновлення приладів і обладнання для експериментальних досліджень (Попович и Червинская 2009). В таких випадках у розвинених країнах держава посилює підтримку науки, щоб допомогти їй пережити важкі часи, в Україні ж така підтримка навпаки різко зменшилась.

З огляду на сказане, щонайменше подив викликають нарікання автора на те, що таке «потужне наростання» підтримки науки не спричинило зростання ефективності досліджень і розробок, а тим паче  порівняння з країнами, які ніколи не допускали такого нищення наукового потенціалу, до якого вдалась Україна.

 

Рис. 2. Порівняння загального фінансування науки України в поточних цінах та в цінах 1995 року.

 

Якщо вже говорити про порівняння, то звернімо увагу на те, скільки витрачають названі (чи не названі) країни на проведення наукових досліджень. Відповідні дані наведені в цій таблиці.

 

 

З усіх представлених у таблиці країнах найгірше наука фінансується в Україні, і слід відзначити, що фінансування протягом останніх десятиліть неухильно зменшувалось[2]. Найбільшим за роки незалежності фінансування науки було в 2004 році  95 долларів на душу населення, а нині цей показник став майже вдвічі меншим. За цей же час оцінювана за цим показником фінансова підтримка науки в Угорщині виросла у 2,1 раза, в Польщі  у 2,9 раза, в Туреччині  у 3,1 раза (більш детальна інформація щодо драматичної історії фінансування української науки надається в роботах (Булкин 2017a, Булкин 2017b).

Дехто вважає: надто багато в нас учених, тому й не вистачає на всіх грошей. У звязку з цим нагадаємо, що при оцінці інноваційного потенціалу країни, тобто можливостей організувати в ній інноваційний розвиток економіки, зазвичай ключового значення надають науковому забезпеченню такого розвитку. Його мірилом у світі прийнято вважати кількість дослідників на 1 млн населення[3]. В середньому в країнах ЄС у 2013 році було  3358 дослідників на 1 млн населення; в США  3984,4; в ФРН  4355 (UNESCO 2015). В Україні ж унаслідок того, що загальна кількість дослідників за роки незалежності зменшилась у 5 разів, сьогодні їх припадає на 1 млн населення 1254 особи. Зауважимо, що в Білорусі, науковий потенціал якої був раніше істотно слабший, ніж у нас, хоча кількість дослідників за роки незалежності теж, на жаль, істотно зменшилась, все ж не було допущено такого нищення науки, як в Україні  там зараз припадає 1788,3 дослідника на 1 млн населення (тобто в півтора раза більше, ніж в Україні). В Росії, яка раніше схаменулась і припинила скорочення науки, цей показник удвічі вищий, ніж у нас  2589 осіб на 1 млн.

Тож, «урізаючи» свою науку, Україна, яка мала на початку девяностих 295 тисяч науковців, докотилася вже за рівнем наукового забезпечення інноваційного розвитку до показника не тільки у 2,7 раза нижчого, ніж в середньому по ЄС, але й «обігнала» в цьому плані Білорусь і має більш ніж удвічі слабше наукове забезпечення інноваційного розвитку, ніж Росія.

 

"Політики не усвідомлюють, наскільки складною й інерційною системою є науковий потенціал, особливо його кадрова складова. Її досить швидко можна зруйнувати, знімаючи фінансування й скорочуючи штати, але принципово неможливо швидко наростити."

 

Від деяких наших політиків можна почути, що це не страшно: мовляв, зараз важкі часи, не вистачає грошей, а от як зявляться зайві кошти, знову розвинемо вітчизняну науку і буде вона у нас не гіршою, ніж у передових країнах. Такий погляд свідчить про те, що ці політики не усвідомлюють, наскільки складною й інерційною системою є науковий потенціал, особливо його кадрова складова. Її досить швидко можна зруйнувати, знімаючи фінансування й скорочуючи штати, але принципово неможливо швидко наростити. Це не можна зробити, просто відкривши додаткові вакансії.

Щоб наочно оцінити реальну тривалість такого процесу, в нашому інституті був розроблений метод його прогнозування (Попович та Костриця 2017b), за допомогою якого здійснені розрахунки різних варіантів нарощування чисельності наукових кадрів в Україні (Попович та Костриця 2017a). Вони свідчать: щоб вийти на рівень Європи, нам треба протягом 20 років щорічно на 15% збільшувати прихід молоді до науки й не допустити значних втрат через те, що науковці середнього віку покидають її наших розрахунках ми виходили з того, що в українській науці створено такі умови праці й соціального захисту, за яких покидати науку буде не більше 5% дослідників віком до 59 років, 35%  віком від 60 до 69 років і 50% тих, кому понад 70 років)[4].

Розрахунки показують, що якби ми почали реалізувати таку політику, починаючи з 2016 року, то за 20 років змогли б досягти рівня наукового забезпечення інноваційного розвитку близького до середнього по країнах ЄС у 2013 році[5]. А якщо ми «ще почекаємо» і відкладемо радикальні заходи, спрямовані на порятунок вітчизняної науки, до 2020 року, то навіть такий форсований варіант державної політики протягом наступних 20 років не дозволить істотно наростити кадровий потенціал нашої науки й потрібно буде ще 1520 років (тобто в сумі 3540), щоб наблизитись до європейських стандартів[6]. Але ж поки що ми рухаємося в протилежному напрямку! Отже, всі сумновідомі рейтинги, які все далі посувають Україну й у науково-технологічному та інноваційному плані, а тому і в глобальній конкурентоспроможності, цілком закономірні: наша держава послідовно нищить свою науку, а потім представники влади дивуються, що та втрачає свою ефективність і вплив на економіку. І річ не в самій науці, а саме в тому, що її свідомо чи несвідомо відсувають на задній план, вичавлюючи з неї останні соки. Що ж до ефективності досліджень, то тут не зовсім ясно, як її вимірюють. Адже навряд чи можна знайти ще десь науковців, які видавали б серйозні наукові результати за таких умов існування. Можна навіть на основі цілком правомірних розрахунків продемонструвати, що ці результати в жодній країні не отримуються настільки задешево. Отже, наша наука найефективніша в світі за співвідношенням: затрати  результат. Сказане зовсім не означає, що ми не бачимо проблем у самій науці, в організації роботи дослідницьких колективів. Тож реформи тут дійсно не зайві. Але які? Викликає тривогу питання, що саме пропонується реформувати та яким чином. У звязку з цим хочеться навести цитату з нещодавно виданої книги голови Президії НАН Білорусі В. Г. Гусакова:

«Коренные и резкие преобразования в науке недопустимы. Наука  это очень тонкая сфера, научный потенциал складывается годами и десятилетиями, а научный поиск основан на весьма чувствительных ко всем изменениям творческих отношениях. Реорганизации и реформы не располагают к работе, к тому же любая перестройка ослабляет научный потенциал и вносит неизбежные, а порой и непоправимые противоречия в творческий процесс. После реформы науке надо еще немало времени, чтобы восстановиться, и без крупных потерь, как правило, не обходится. Необходим здоровый консерватизм, продуманное и поэтапное совершенствование...» (Гусаков 2017).

Одним із серйозних недоліків в організації наукових досліджень в Україні є вкрай недостатня частка конкурсного фінансування, практично повна відсутність грантової підтримки нових напрямів досліджень. Якоюсь мірою ми успадкували це від СРСР, хоча й у ті часи була можливість отримати так звані «кирилівські асигнування» (за прізвищем тодішнього голови ДКНТ)  направити в ДКНТ запит, в якому довести, що започатковується новий напрямок досліджень, обґрунтувати його перспективність і практичне значення й отримати кошти на його розвиток. Ми ж у цьому плані пішли далі  нашим вченим із такими питаннями практично нікуди звертатись, крім свого безпосереднього керівництва, у якого не тільки немає ніяких резервних коштів, але якого зараз хвилює тільки одне питання: кого скоротити, які роботи закрити, щоб «втиснути» інститут в прокрустове ложе виділеного й до того ж неухильно падаючого фінансування.

Сьогодні агітація за конкурсне фінансування висувається в засобах масової інформації як новітній винахід, з яким автори познайомились, відвідавши одну з країн Заходу. Хочеться нагадати їм, що ще ухваленим 1991 року Законом України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності»[7] (Збірник законодавчих та нормативних актів України в сфері науки і науково-технічної діяльності 1997a) передбачалось широке запровадження конкурсного фінансування, зокрема при формуванні державних науково-технічних програм, які мали бути основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. На виконання цих програм мало виділятися, згідно з постановами Верховної Ради України, 35% загальних витрат на науку (Збірник законодавчих та нормативних актів України в сфері науки і науково-технічної діяльності 1997b, Збірник законодавчих та нормативних актів України в сфері науки і науково-технічної діяльності 1997c).
 

 

Проте Мінфін не надто прислухався до таких постанов і навіть до законів, ухвалених Верховною Радою України. В бюджеті 1993 року на виконання державних науково-технічних програм було виділено всього 1,7% витрат на наукові дослідження й розробки. Найбільший «розквіт» державних науково-технічних програм із пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки відбувся 1995 року, коли на їхню реалізацію було передбачено 7,3 % державних витрат на науку. Зрозуміло, що в розрахунку на кожну з кількох десятків програм із шести широченних[8] пріоритетних напрямів це були мізерні кошти. Фактично при такому фінансуванні годі було й думати про виконання від початку до кінця серйозного дослідження. Але все ж це була додаткова підтримка визнаних особливо важливими наукових досліджень, що в умовах вкрай обмеженого базового фінансування, коли кошти виділялися тільки на заробітну плату, було зовсім не зайвим. Це стимулювало ініціативу науковців: в Держкомнауки (потім Міністерство науки і технологій) після оголошення конкурсу щоразу надходило до 16 тисяч заявок, з яких задовольнялось десь одна з чотирьох.

Далі з деякими коливаннями частка програм у фінансуванні науки волею Мінфіну систематично знижувалася: у 20012003 роках вона становила вже менше ніж 1% бюджетних витрат на науку. Уряд Азарова взагалі на радість Мінфіну, який завжди з підозрою ставився до будь-якого фінансування, яке надавалось не за його рішенням, ліквідував більшість програм, і широкомасштабні конкурси вже не проводились. Відбувалась у кращому разі їхня імітація на рівні окремих проектів. Саме для запровадження грантового фінансування (хоч цей термін в законі 1991 року і не вживався) було передбачено створення Державного фонду фундаментальних досліджень та Інноваційного фонду. Проте вплив першого з них зведено нанівець, знову ж таки, шляхом виділення на його діяльність неприпустимо мізерного фінансування. А другий просто ліквідували, реагуючи на не надто вірогідні й фактично ніким не підтверджені звинувачення.

Отже, конкурсне фінансування було задушене волею нашої виконавчої влади. Новою редакцією закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» (Відомості Верховної Ради 2016) передбачено, напевне, більш досконалі механізми його організації, але головне все ж у тому, чи визнає Мінфін доцільним його здійснення. Фактично так і було протягом останніх десятиліть. Саме таку практику навіть закріплено законодавчо, адже той же закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» в останній його редакції починається з норми: «Установити, що у 2016 році норми і положення цього Закону застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів та бюджету Фонду соціального страхування України згідно із Законом  928-VIII від 25.12.2015».

 

"При всіх труднощах нинішнього часу уряд вважає можливим здійснювати набагато масштабніші маневри в розподілі видаткової частини бюджету в тих випадках, коли вважає деякі напрямки розвитку особливо важливими. Проте, на превеликий жаль, наука до таких напрямків не належить."

 

Звичайно, можна поставити наївне питання: навіщо ж тоді ухвалювати закон, якщо не відомо, чи будуть можливості його виконувати. Хоча, якщо говорити про можливості, то треба нагадати, що йдеться на цьому етапі про десяті долі відсотка (!) ВВП. При всіх труднощах нинішнього часу уряд вважає можливим здійснювати набагато масштабніші маневри в розподілі видаткової частини бюджету в тих випадках, коли вважає деякі напрямки розвитку особливо важливими. Проте, на превеликий жаль, наука до таких напрямків не належить. Те, що саме тут вирішується, якою буде наша держава в майбутньому, виходить, не так уже й важливо. Величезне значення науки в сьогоднішньому світі сприймається нашою владою теоретично, але це ніяк не впливає на її практичні дії.

Судячи з того, що проектом державного бюджету на 2018 рік (вже третій рік після прийняття закону) на створення Національного фонду досліджень і грантового фінансування «знайдено» всього 90 млн грн, тобто менше одного відсотка загальних витрат на НДДКР, ніяких серйозних змін в наступному році не планується. Як і в минулі роки, всі «добрі наміри» в цьому напрямку торпедуються виконавчою владою. А для того, щоб цей фонд набрав сили й істотно вплинув на розвиток вітчизняної науки, достатньо було б виділити в бюджеті додатково[9] ще хоча б половину того, що планується виділити на наукові дослідження й розробки  підкреслимо: це менше однієї десятої частини одного відсотка ВВП.

Навіть дуже старанно продумана, просто навіть вишукана система конкурсного фінансування науки в умовах всевладдя людей, дуже далеких від науки, які не мають мінімально потрібного в сьогоднішньому світі рівня інноваційної культури, фактично приречена на чисто символічне існування.

 

 

Тривожить те, що навіть у тих, хто активно підтримує запровадження конкурсного фінансування нерідко звучить: треба відмовитись від базового фінансування науки й перейти на конкурсне. Чомусь недоступна авторам таких вимог загальновідома істина: сучасна наука, особливо фундаментальна, не може існувати виключно за кошт грантів та замовлень. По-перше, дослідження сьогодні вже надзвичайно рідко проводяться «в себе на кухні»  вони вимагають потужних експериментальних установок, на будівництво яких часом витрачається не один рік. По-друге, навіть коли не відбуваються дослідження, експериментальна база науки вимагає значних витрат на її утримання. Наприклад, експериментальний ядерний реактор чи банк бактеріальних культур без належного утримання не просто вийдуть з ладу, а можуть стати серйозною загрозою життю й здоровю людей, всьому довкіллю.

В нинішній ситуації хронічного недофінансування науково-дослідних інститутів, відмова від базового фінансування призвела б до загибелі більшої частини вітчизняної науки (більшість інститутів припинили б своє існування за коротший час, ніж потрібно для організації процедури конкурсів). І ніякі, навіть найпривабливіші, конкурси їх після цього не відродять. Ми мали змогу в цьому переконатись: так була знищена більша частина вітчизняної галузевої науки, яка у 80-ті роки минулого століття набагато переважала над академічною та вишівською. Тож хочу знову нагадати мудрі слова нашого білоруського колеги, які вже цитував: «Необходим здоровый консерватизм, продуманное и поэтапное совершенствование» (Гусаков 2017).

Якщо б Національний фонд досліджень отримав від держави фінансування в масштабах для початку хоча б 1015 відсотків коштів, призначених для фінансування НДДКР, причому це мають бути додаткові кошти, а не ті, які вилучені з і без того недостатнього базового фінансування, адже нині інститути не мають можливості закуповувати нове обладнання (навіть закупівля компютерів заборонена Мінфіном), у них немає коштів на проведення конференцій, на оплату відряджень ні на вітчизняні, ні на міжнародні симпозіуми, без яких неможливо уявити собі наукове життя тощо. Є підстави сподіватись, що поступове нарощування цього відсотка десь до 30% дозволить змінити структуру фінансування наукових установ, а тим самим і рівень потреб у базовому фінансуванні. Але зовсім відмовитись від них ніяк не вийде.

З усього сказаного можна зробити висновок, що реформувати в науково-технологічній сфері треба перш за все ставлення влади до науки  те, що фахівці називають інноваційною культурою управлінських кадрів. Це з одного боку, а з іншого  добитися нарешті, щоб апарат управління розглядав реалізацію стратегічних цілей й установок як своє безпосереднє завдання, яке треба втілити в життя, а не як піар-акцію керівництва. І за невиконання хтось же має відповідати! Адже практично всі ключові напрямки реформування науково-технологічної сфери, які зараз пропонуються (крім хіба деяких, котрі можна вважати просто абсурдними), вже починали реалізувати в Україні, а зводили їх нанівець ніхто інший, як органи виконавчої влади.

 


 

Примітки

1. Нагадаємо не надто інформованим депутатам, що з 1990 до 1995 року фінансове забезпечення української науки упало майже в 4 рази.

2. За досить вірогідними оцінками на початку 90-х років минулого століття в Україні виділялось на науку приблизно 220 доларів на душу населення (Булкин 2017b).

3. Цей показник  зовсім не довільне мудрування теоретиків інноватики, він став загальновживаним тому, що світовий досвід підтверджує: країни, які не мають власної науки, неминуче приходять до межі, за якою вони виявляються неспроможним взяти на озброєння навіть розроблені за кордоном новітні технології. Звісно, не всі дослідження безпосередньо спрямовані на конкретні інновації, але вся наука безпосередньо чи опосередковано впливає на підготовку кадрів, рівень кваліфікації спеціалістів, тобто працює на інноваційну культуру суспільства. Тож в тому, що в цьому показнику враховуються всі дослідники країни, є сенс.

4. Мається на увазі, що буде істотно підвищена заробітна плата науковців, яка забезпечить їм достойний рівень життя, житло і престижність професії, а також виділено достатньо коштів на оновлення обладнання і будівництва на сучасному рівні експериментальних установок тощо.

5. Немає сумнівів, що вони також не стоятимуть на місці, адже керівництво Євросоюзу не раз наголошувало, що вони вважають кадровий потенціал європейської науки недостатнім і вживають заходів не тільки для поліпшення підготовки молоді для роботи в науці, але й для залучення науковців з інших країн.

6. Мусимо визнати, що це ще навіть надто оптимістичний прогноз, адже досягти такого рівня закріплення кадрів, який ми закладали в розрахунки, дуже непросто. Отже, навіть якщо наш уряд, подолавши сумнівну традицію економити на науці, яка склалася за останні десятиліття, і наважиться на екстраординарні кроки для її врятування, немає жодних гарантій, що йому вдасться здійснити це навіть за такий період.

7. За загальним визнанням наших колег з інших колишніх республік СРСР, це був перший і по-справжньому піонерський закон, основні ідеї якого потім були взяті на озброєння в інших країнах СНД.

8. Такими вони стали через нерозуміння самої суті поняття пріоритет  воно у нас фактично стало означати «єдино можливе».

9. Саме додатково, тому що просто «вирізати» на Національний фонд досліджень значну частину теперішнього базового фінансування наукових установ означало б просто ліквідацію настільки ж значної частини нинішнього наукового потенціалу країни.

 

Посилання

Булкин, И. А., 2017a. «Кто и как финансирует науку в Украине в ХХІ веке». В: Спільне. Доступ 26.12.2017 по ссылке: [link].

Булкин, И. А., 2017b. «Масштабы кризиса финансирования научно-технической деятельности в Украине». В: Спільне. Доступ 26.12.2017 по ссылке: [link].

Відомості Верховної Ради (ВВР), 2016. Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 26 листопада 2015 року  848-VIII,  3, ст. 25.

Гусаков, В. Г., 2017. Аксиосфера белорусской науки и пути ее совершенствования. Минск: Изд. «Беларуская навука».

Збірник законодавчих та нормативних актів України в сфері науки і науково-технічної діяльності, 1997a . Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 року  1977. Київ: УкрІНТЕ, с. 1630.

Збірник законодавчих та нормативних актів України в сфері науки і науково-технічної діяльності, 1997b. Постанова Верховної Ради України «Про перелік національних науково-технічних програм» від 25 лютого 1994 р.  4934с. Київ: УкрІНТЕ, с. 98100.

Збірник законодавчих та нормативних актів України в сфері науки і науково-технічної діяльності, 1997c. Постанова Верховної Ради України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 16 жовтня 1992 р. 2705. c, с. 33.

Попович, А. С. и Червинская, Т. М., 2009. «Как выживают две академии  НАН Украины и РАН (сравнение основных статистических показателей эволюции)». В: Наука та наукознавство,  3, с. 310.

Попович, О. С, Костриця, О. П., 2017a. «Відновлення наукового потенціалу української науки: необхідність і реальні перспективи». В: Наука та інновації,  13(4), с. 517.

Попович, О. С. и Костриця О. П., 2017b. «Прогнозні оцінки еволюції вікової структури і чисельності дослідників в Україні на найближче десятиліття». В: Наука та наукознавство,  1(95), с. 4859.

UNESCO, 2015. Доклад ЮНЕСКО по науке: на пути к 2030 году. Доступ 26.12.2017 по ссылке: [link].

Оставить комментарий