Над Каталонією помірна хмарність

Мовчан, Андрій

  • 21 вересня 2017
  • 3387

Андрій Мовчан

Над усією Іспанією небо затягнули хмари. Погода в середу 6 вересня давала зрозуміти, що літо в сонячній Барселоні підійшло до кінця і настає осінь. Цілий день небосхил переливався різними відтінками сірого, накрапав дощ, розганяючи барселонців із літніх терас по своїх квартирах. По-справжньому спекотно було лише в одному місці — парламенті Каталонії. Із самого ранку тут не вщухали дебати щодо закону про референдум за самовизначення регіону, призначеного на 1 жовтня, де буде винесено єдине питання: «Чи хочете ви, щоб Каталонія була незалежною державою у формі республіки?»

Вранці під парламентом, розташованим у просторому мальовничому парку Сьютаделья, проходило одразу два мітинги: на підтримку референдуму та проти нього. Засідання затягнулося, і вже до вечора під дощем залишилися мокнути тільки з десяток молодих людей, обмотаних «естелядами» — національними каталонськими прапорами.

— Чому так довго засідають? Йдуть дебати, — пояснює журналістам хлопчина років 23, без зайвих питань переходячи з каталанської на іспанську. — Розумієте, у наших більшість, і ми могли б прийняти закон за 10 хвилин. Але потрібно дати висловитися опонентам, ми ж за демократію. Ми не збираємося наступати переможеним на горло. А закон… не сумнівайтеся, проголосуємо.

Народна партія, Ciudadanos і Соцпартія Каталонії — уся місцева опозиція — що є сил намагалися запобігти голосуванню, оголосивши його неконституційним і вказуючи на порушення регламенту. Кілька разів вони змушували спікера Карме Форкадель із Каталонської республіканської лівиці перервати засідання. У перервах опозиціонери не скупилися на драматичні коментарі, де прямо називали те, що відбувається «переворотом» і «крахом демократії». Але в цих коментарях відчувалася певна приреченість, безсилля вплинути на процес.

— Я попросив уряд діяти рішуче перед лицем цієї останньої битви під назвою демократія, — заявив Альберт Рівера, лідер Ciudadanos, головної юніоністської партії Каталонії.

Подібні фрази вимовлялися й іншими членами парламентської меншості з усією категоричністю, проте саме вони розкривали безпорадність опозиції, якій не залишалося вже нічого іншого, крім як покладати надії на втручання Мадрида.

 

57f698b8c36188ea3c8b464e.jpg

У парламенті Каталонії всього 135 депутатів. Індепендентистів (самостійників, на фото зліва) та юніоністів (на фото справа) розділяє надвоє центральний прохід і справжня прірва з питання щодо референдуму.

 

На той момент каталонським парламентаріям були вже відомі останні новини з Монклоа — урядового кварталу іспанської столиці. Там президент уряду Маріано Рахой провів екстрену консультацію з Педро Санчесом — генеральним секретарем Соцпартії, другою за важливістю політсилою королівства, яка офіційно перебуває в опозиції. Вічні візаві Рахой і Санчес знайшли повне взаєморозуміння з каталонського питання: лідер соціалістів запевнив президента в готовності захищати конституційний лад разом із урядом. Сам Рахой у властивому йому образі «гаранта стабільності» виступив перед пресою із заявами про те, що не допустить беззаконня і, якщо закон про референдум буде ухвалений, негайно оскаржить його в Конституційному суді.

Референдуму про самовизначення не буде. В Іспанії ви можете бути індепендентистом. Чого не можна робити, так це виходити за рамки наших демократичних норм, — сказав Рахой. — Ніхто не буде соромитися виконувати свій обов’язок. Демократія буде реагувати з твердістю, з апломбом, зі спокоєм і гідністю.

Але повідомлення з Мадрида, здавалося, зовсім не лякали каталонських депутатів-самостійників, а лише заохочували їх і переконували у власній правоті.

— У Каталонії ми абсолютно ясно знаємо, що ми претендуємо на право на самовизначення з 1977 року, — заявляв лівий республіканець і голова товариства каталанської мови Òmnium Жорді Кушарі. — Питання не про незалежність, це питання про демократію. У Каталонії є велике бажання голосувати — голосувати «За» й голосувати «Проти».

Серйозність намірів самостійників не дивна: чимало з них ішли до цього дня все своє свідоме життя. Зрештою, саме загальне прагнення до незалежності об’єднало такі різні партії, як Каталонська республіканська лівиця (ERC) і Каталонська європейська демократична партія (PDeCAT) у єдиний виборчий блок, а пізніше в парламентську коаліцію Junts pel Sí (Разом «ТАК»). Такий дивний союз консерваторів і поміркованих лівих може здивувати стороннього спостерігача, але це Каталонія, і тут головні політсили (як і сам парламент) ділиться за іншим принциповим для каталонців питанням. В опозиції та сама ситуація.

Необхідно зазначити, що PDeCAT (раніше — блок «Конвергенція і союз», CiU) практично безроздільно правила Каталонією з початку 1980-х. Протягом 23 років автономію особисто очолював лідер місцевої буржуазії Жорді Пуйоль. Партія стояла на федералістських позиціях, ладила з Мадридом, тим часом як наближені до неї банкіри щедро фінансували відродження каталанської мови й культури через освіту й телерадіомовлення. Але ситуація почала змінюватися у 2010 році з приходом кризи, коли Женералітат уже на чолі з Артуром Масом — наступником старого Пуйоля — ініціював політику жорстких урізань у всіх соціальних секторах, поступово втрачаючи колишню підтримку. У тому ж році Конституційний суд Іспанії з подачі уряду Народної партії скасував частину прав автономії, викликавши в суспільстві новий сплеск популярності ідей про відділення. 11 вересня 2012 року в Національний день Каталонії на вулиці Барселони з вимогою незалежності вийшов мільйон демонстрантів.

 

14506839029047.jpg

Результати виборів до парламенту Іспанії по муніципалітетах Каталонії у 2015 році (зліва) й у 2011 році (справа). Раніше монопольна CiU істотно втратила підтримку: її потіснили Podemos і Каталонська республіканська лівиця.

 

Відчувши недобре, партія переходить на самостійницькі позиції. Знайшлося пояснення й політиці урізань: «На соціальні програми не вистачає коштів, оскільки їх забирає Мадрид». Каталонія дійсно виробляє близько 20 % ВВП Іспанії і, за статистикою Женералітата, платить податків на 15 млрд євро більше, ніж отримує назад із національного бюджету. «Навіщо годувати Мадрид? Тим паче, що наші гроші там просто розкрадають!» — скаже кожен другий виборець каталонських євро-демократів. У чомусь каталонська буржуазія залишається вірною своїй традиції фронди, як це вже було в її молодості наприкінці XIX століття, коли місцеві капіталісти, втративши торгові потоки разом із колоніями Кубою й Пуерто-Рико, зробили чимало для конструювання каталонського націоналізму. Щоправда, тоді все закінчилося повстанням робітників і фрондери відступили. Зараз вони знову за своє, хоча вулиця пересуджує, що для каталонських капіталістів фронда — це лише форма торгу з Мадридом за податкові преференції.

Що стосується Каталонської республіканської лівиці (ERC), то ця партія з глибоким історичним корінням, залишаючись берегинею самостійницької традиції, переживала у 2000-х роках не найкращі часи. Але з приходом нового керівництва у 2011 році їм вдалося зловити хвилю незалежності й стати регіональною партією № 2 — на всіх останніх виборах вони набирають понад півмільйона голосів. У підсумку ліві республіканці наважуються на створення спільного блоку з PDeCAT. Рядовий актив ERC досі скрипить зубами, поглядаючи на своїх союзників, і тихо радіє щоразу, коли мадридські газети викривають тих у корупції. Але зараз вони в одному човні. На який опортунізм не підеш, заради досягнення мети?

Отже, у 2015 році під гаслами незалежності блок лівих республіканців і європейських демократів JxSí перемагає на виборах у парламент автономії. Однак, для формування більшості й досягнення своєї мети їм не вистачало буквально кількох мандатів. Ці голоси знайшлися в ліворадикальної партії Кандидатура народної єдності (CUP).

 

CUP-independencia-manifestacio_758934182_12507421_651x366.jpg

Демонстрація ліворадикальної партії CUP. Їхня ідеологія полягає в гаслі «Незалежність. Соціалізм. Фемінізм».

 

CUP виросла з численних соціальних рухів і на виборах 2015 року сенсаційно провела десятьох депутатів у каталонський парламент. Їхній радикальний антикапіталізм, фемінізм і вимоги розриву з Іспанією вже другий рік не сходять зі сторінок центральної преси. Молодіжне крило партії під назвою Arran — одна з найбільш масових організацій краю — регулярно вривається в медіа своїми скандальними акціями: вони рвуть портрети найяснішого монарха, закидають димовими шашками елітні яхти в барселонській бухті, приковують себе ланцюгами до офісу партії влади, критично підтримують венесуельський режим (справжнє пекло для більшості іспанців), волонтерять у грецьких таборах для біженців. А їхні вимоги незалежності поширюються не тільки на саму Каталонію, а й на всі «каталонські країни» — Валенсію, Балеарські острови, Руссільйон і Східний Арагон (до речі, цей панкаталонізм змушує решту лівих вважати їх значною мірою з’їхавшими на національному питанні). У порівнянні з CUP навіть демонізовані журналістами Podemos здаються плюшевими соціал-демократами. От уже ким впору лякати дітей.

Маючи значний вплив на вулицях і в безлічі місцевих рад, CUP вдалося набрати 8,2% на виборах до регіонального парламенту. Навіть маючи втричі менший депутатський корпус, ніж JxSí, ліворадикали заволоділи «золотою акцією», а отже й частиною влади. Тепер від їхньої позиції залежало практично будь-яке голосування коаліції, і кожен раз вони могли висувати власні умови. В саму коаліцію вони, звісно ж, не ввійшли. Між іншим, місцевих правих політиків CUP вважають не меншими недругами трудящих, ніж мадридську еліту, а у своїх агітматеріали зображають екс-президента Женералітата й лідера PDeCAT Артура Маса в одній компанії з президентом Рахоєм і королем Феліпе VI.

Отже, наприкінці 2016 року склалася ситуація, коли CUP зажадала від коаліції виконати свою передвиборчу обіцянку і винести наступного року питання про незалежність на референдум. Інакше вони погрожували провалити голосування за бюджет та інші законопроекти JxSí. Ті погодилися.

 

diputada-CUP-Parlament-Anna-Gabriel_1062204192_9403072_1020x574.jpg

Депутатка парламенту Каталонії від CUP Анна Габріель виступає на мітингу своєї партії. На засідання парламенту вона також ходить у футболках з антифашстськими й феміністичними принтами.


Попередньо референдум був призначений на кінець вересня. Усі дев’ять місяців, що передували цьому, пройшли в атмосфері дивного спокою. Іспанське телебачення продовжувало смакувати світськими хроніками і транслювати незліченні ігрові шоу, лише час від часу лякаючи довірливого глядача кадрами з Каракаса. Місцеве життя Каталонії йшло своїм темпом: пляжі, фестивалі електронної музики, страйк метрополітену й аеропорту, постійні нарікання на засилля туристів — словом, звичні речі для цього мегаполісу. Референдум, звісно, обговорювався — у барах, у парламенті, у пресі й соцмережах — але все одно залишався в якомусь «фоновому режимі».

Так справи йшли рівно до 6 вересня, коли JxSí і CUP зважилися приймати закон про референдум. До вечора того дня пленарне засідання тривало вже понад дев’ять годин. Стомлені суперечками зі спікером опозиціонери, здавалося, зовсім занепали духом. Підмога прийшла до них звідки не очікували: на трибуні з’явився худорлявий чоловік в окулярах, Жуан Кускуб’єла — колишній глава профспілки «Робітничі комісії» (CCOO) та член лівої фракції «Так, Каталонія може» (CSQP), афілійованої з Podemos.

Я перебуваю тут, оскільки мій батько вчив мене боротися за справедливість, — говорив депутат, звертаючись до більшості каталонською. — Мені не хочеться, щоби мій син Даніель жив у країні, де більшість може розтоптати права тих, хто мислить не так, як вони.

Занепала духом юніоністська половина залу схопилася на ноги й зустріла ці слова тривалими оваціями. Наступного дня чи не всі центральні газети Іспанії назвали Кускуб'єлу національним героєм, «справжнім лівим патріотом». Консервативна газета ABC із захопленням писала про те, як під час його виступу президент Женералітата й один із «батьків референдуму» Карлес Пучдемон відводив погляд і копався у своєму телефоні.

 

602cca0e1dfd35c8ee0525f2c335bb65_XL.jpg

Жуан Кускуб'єла за один вечір став героєм для іспанської преси. Наступного дня він заявить про те, що покидає політику.

 

Втім, голос Кускуб’єли, що закликав до примирення, не міг бути почутий. Нинішній парламент із самого початку був приречений на розкол фактично по лінії центрального проходу. Розкололася навіть рідна фракція депутата — CSQP, яка при гострій критиці мадридського уряду до останнього уникала питання про референдум. Усі інші давно визначилися і впевнено «топили» за свою позицію.

— Мета лівих самостійників — це протиставити владу народу владі держави, — рубала з плеча лідерка фракції CUP Анна Габріель. — Якщо сьогодні в нас вийде прийняти закон про референдум, ми зробимо це не для себе. Багато людей боролося за це. Багато боролося проти «режиму 1978 року»… Ми прийшли займатися політикою, а не засідати в парламенті автономії… Нам не потрібний ні дозвіл регламенту, ні дозвіл Ради гарантій. Ми робимо це, оскільки нам потрібен лише дозвіл народу.

Наприкінці дебатів опозиція пустила в хід уже звичний аргумент — порівняла те, що відбувається з подіями у Венесуелі, що в місцевому контексті фактично означає назвати опонента «Гітлером». І попередила про непоправні наслідки.

— Нестабільність, безвідповідальність, одностороннє захоплення вулиці — такий сценарій [радикалів із] CUP. Ви перебуваєте в кроці від того, щоби зробити найсерйознішу помилку в історії демократії, і Ви першим будете нести відповідальність, — застерігала главу Женералітата Карлеса Пучдемонта лідерка опозиції Інеc Аррімадас, депутатка від Ciudadanos.

Після 11 години безрезультатних дебатів втомлені 52 депутати-юніоністи залишають сесійну залу, на знак протесту залишивши на своїх кріслах прапори королівства й каталонської автономії. Але провисіли вони там недовго — літня депутатка від CSQP (єдиної розколотої фракції) зриває прапори Іспанії, незважаючи на прохання голови парламенту мати повагу до опонентів і залишити символіку на місці.

 

ordago-al-estado.jpg

Парламентська більшість аплодує ухваленню закону про референдум у напівпорожньому сесійному залі. Опозиція покинула свої місця.

 

Спікер Карме Форкадель виносить на голосування закон про референдум. «За» — 72 депутати, «Проти» — 0, утрималися — 11. Під оплески наполовину порожнього залу вона оголошує результат. Індепендентисти співають гімн Каталонії «Els Segadors» («Женці»), після чого президент Женералітата Пучдемонт відправляється підписувати закон.


Розкол каталонського суспільства

Результат майбутнього референдуму не криє в собі ніякої інтриги. І це розуміють обидві сторони конфлікту. Мадридська влада навіть називає його «референдумом ТАК чи ТАК» — гаслом ліворадикалів із CUP. Справа зовсім не в тому, що каталонське суспільство одностайно бореться за відділення. Ні, таке твердження дуже далеке від істини.

Реальність говорить про те, що одностайності в каталонському суспільстві якраз немає. Значна частина населення виступає проти незалежності, й навіть проти самої ідеї референдуму. Показовим у цьому плані є склад парламенту Каталонії, поділений практично надвоє, де індепендентистська більшість має мінімальну перевагу голосів.

Ще більш показовий приклад — плебісцит 2014 року, який також був оголошений владою поза законом, але пройшов без особливих перешкод, так і залишившись невизнаним. 80,76 % голосів тоді було віддано за повну незалежність, за збереження статусу-кво проголосували лише 4,54 %. Але, головне: явка склала лише 37,1 % від загального числа виборців. Противники незалежності, чисельність яких порівнювана з чисельністю прихильників, просто бойкотували його.

 

Screenshot from 2017-09-15 17:58:53.png

Рівень підтримки незалежності Каталонії, згідно низки опитувань, проведених різними соціологічними службами з часу останніх виборів до парламенту автономії у 2015 році. Джерело: Вікіпедія.

 

Чи змінилося з 2014 року співвідношення індепендентистів та юніоністів, сказати важко, незважаючи на те, що соціологічні дослідження проводяться із завидною регулярністю. Найчастіше відповіді респондентів залежать від того, як сформульовано питання, адже диявол ховається в деталях. Діапазон результатів вражає — від переважної більшості «Ні» до практично одностайного «Так». Причому в умовах інформаційної війни між барселонськими й мадридським виданнями, кожна зі сторін публікує ті соцопитування, які їй до вподоби. Якщо відкинути найнеймовірніші результати, то з упевненістю можна стверджувати лише те, що думки різняться.

Хто ж виступає проти відділення регіону? Принаймні частина відповіді на це питання криється в демографії. Із 7 мільйонів жителів Каталонії понад ⅓ складають вихідці з інших регіонів Іспанії, які приїхали сюди в різні часи. Передусім, за часів індустріалізації 1960-х років. Найбільшою є діаспора з Андалусії — бідної аграрної провінції на півдні країни, де й  у роки останньої кризи безробіття сягало 50 % (найвищий показник у Євросоюзі).

 

emigrantes.jpg

Населення Каталонії в другій половині ХХ століття зросло майже вдвічі внаслідок трудової міграції з Андалусії, Кастилії та Естремадури.

 

У 1950–1970-x роках серед каталонців навіть існувало спеціальне шовіністичне слівце — xarnego («чарнеґо»). Так називали іспанських трудових мігрантів або їхніх нащадків, які переважно не говорять каталанською мовою. Зараз воно вже майже зникло з ужитку або набуло нейтрального характеру, але в минулі часи було індикатором непростих відносин між корінним населенням і приїжджими. «Чарнеґо» рідко осідали в каталонській глибинці, де й зараз на вулицях часом не почуєш іспанської. Переважно вони селилися в Барселоні та її промислових містах-супутниках — у цій агломерації зараз зосереджено ¾ всього населення автономії. Дві громади давно перемішалися між собою, хоча шлейф культурних відмінностей і політичних розбіжностей відчувається досі.

— Уже понад 50 років я живу в Барселоні, і щовечора виходжу прогулятися по своїй вулиці, щоби викурити сигару. Народився я в селі в провінції Естремадура, що біля кордону з Португалією. А потім приїхав сюди працювати на фабриці, — розповідає пенсіонер Карлос. — Мене в Каталонії все влаштовує, тільки сепаратисти каламутять воду… Нічого, нехай голосують. Подивлюсь я на них, коли Іспанія викине Каталонію з ЄС! І з УЄФА викинемо, і з Ліги. Нехай «Барса» грає в чемпіонаті Каталонії з ФК Сабадель. Кінець тоді їхній «Барсі» настане!

Пенсіонер Карлос нехай і різкий у висловлюваннях, але у своїй думці не самотній. Каталонські іспанці можуть бути консерваторами й лібералами, можуть голосувати за Соцпартію чи за Podemos, вони можуть бути навіть комуністами й анархістами, але підтримка самостійницьких партій в іспаномовному середовищі індустріального пояса Барселони об’єктивно нижче, ніж у середньому по автономії. Робітничий клас цієї зони з недовірою дивиться на каталонський націоналізм, а якщо й підтримує самовизначення, то на зло столичному істеблішменту.

 

Screenshot from 2017-09-15 18:30:37.png

Підтримка партій, що відстоюють відділення від Іспанії, на останніх виборах до Парламенту Каталонії у 2015 році. Розподіл за муніципалітетами. Джерело: Vilaweb.


Заради справедливості слід сказати, що більшість «чарнеґо» в другому і третьому поколінні після індустріалізації вже давно інтегрувалися, а після закінчення місцевих шкіл вони вільно володіють каталанською. Є багато прикладів того, як саме етнічні іспанці виступають за незалежність Каталонії. Депутат Генеральних Кортесів від ERC, «парламентський хіпстер», як його називає преса, Габріель Руфіан рідко упускає шанс нагадати про своє походження:

Я син і онук андалузців, які приїхали в Каталонію 55 років тому з Гранади, я той, кого називають «чарнеґо», і я самостійник. У цьому їхня (уряду) поразка, і в цьому наша перемога.

 

Gabriel-Rufian-ERC_EDIIMA20160610_0776_5.jpg

Габріель Руфіан із Каталонської республіканської лівиці стверджує, що його дід і батько (один будівельник, а інший таксист), незважаючи на андалузьке походження, теж виступають за самовизначення.

 

Національність, походження й мова, безумовно, впливають на вподобання мешканців регіону щодо незалежності, але є далеко не єдиними чинниками. Так, наприклад, соціологи встановили стійке лінійне зростання числа противників незалежності з підвищенням віку. Як показують дані Centre d'Estudis d'Opinió de la Generalitat (CEO), понад половина молодих людей у віці 18–24 років виступають за референдум, навіть якщо той не буде дозволений центральною владою. Тоді як серед покоління старше 65 років більше третини респондентів виступають проти будь-якого референдуму, буде він легальним чи ні.

— Багато пенсіонерів мають набагато більшу стабільність, ніж молодь, їх влаштовує ситуація, — пояснює 43-річний Люїс, активіст ERC. — Вони справно голосують за Соцпартію. Причому багато хто з того покоління боровся в 1970-х і вважає, що «їхня революція вже закінчена». Але ж річ у тому, що Іспанія змінилася тільки косметично. На Монклоа сидить та сама еліта, ті самі франкісти.

Але, мабуть, головною характеристикою табору противників відділення Каталонії є їхня повна роз’єднаність. Їхніх опонентів об’єднує проста і зрозуміла мета — незалежність. У юніоністів же нічого подібного немає. Іспанський націоналізм дискредитований сорока роками диктатури й ледь животіє на маргінесі політичних процесів по всій Іспанії, а в Каталонії — чи не найбільш лівому регіоні Європи — і поготів.

А яка загальна політична мета може бути, наприклад, у переконаного соціаліста-автономіста і прихильника Народної партії, яку глибоко зневажають усі ліві? Чи буде взагалі робити якісь дії людина, якщо вона проти відділення, але вважає себе аполітичною? Що може змусити ліву феміністку з Podemos, яка вважає за краще продовжувати боротьбу в політичному полі Іспанії, об’єднатися з молодим атлантом-кар’єристом із Ciudadanos? Якщо Ви скажете «любов до Батьківщини», то помилитеся: політичні погляди й бачення майбутнього в таких людей прямо протилежні — це дві абсолютно різні Іспанії.

 

independencia-5.jpg

Як ідентифікують себе каталонці в політичному спектрі. Червоним — не ідепендентисти, синім — індепендентисти. Опитування Centre d'Estudis d'Opinió de la Generalitat. Джерело: Crónica Global.

 

Якусь «третю позицію» — об’єднати прогресивних прихильників і противників незалежності в один широкий лівий фронт — спробувало зайняти місцеве відділення Podemos. Передумови для цього були. На місцевих виборах 2015 року їм вдалося перемогти в Барселоні й поставити свою мерку Аду Колау. Роком пізніше на парламентських виборах блок Unidos Podemos завоював перемогу в автономії, взявши найбільшу кількість голосів якраз за рахунок переважно іспаномовних районів Барселони та її робітничих околиць. Згідно з соцопитуваннями, серед каталонських симпатиків Podemos розподіл із питання незалежності практично 50/50 — і їх вдалося об’єднати.

Але логіка подій зіграла злий жарт. Два єдині регіони Іспанії, де загальнонаціональному лівому блоку Unidos Podemos вдалося перемогти — це Країна Басків і Каталонія. Виходить, за лівих віддали голоси дві сепаратистські провінції, які до останнього не залишали надії на прогресивні зміни в масштабах усієї країни. Побачивши, що решта Іспанії й далі вірна своєму королю, прийшло розчарування.

 

img_msanoja_20160627-193920_imagenes_lv_otras_fuentes_mapa-kCtF-U402775236608oDF-992x558@LaVanguardia-Web.jpg

Результати позачергових парламентських виборів 2016 року. Синій — Народна партія, червоний — Соцпартія, фіолетовий — Unidos Podemos, жовтий — Каталонська республіканська лівиця, синій — Каталонська європейська демпартія, зелений — Баскська національна партія. За рахунок голосів із густонаселених урбанізованих зон Країни Басків і Каталонії Podemos взяли верх у цих провінціях.

 

— Насамперед, ми виступаємо за республіку. Монархія давно себе вичерпала. Чому ми в XXI столітті повинні бути підданими короля? Тому я піду на референдум і проголосую за Республіку Каталонія, — пояснює 42-річний Андреу, який приїхав із Жирони в столицю автономії на мітинг за незалежність. — Звичайно, якби Іспанія завтра стала республікою з прогресивним лівим урядом і дала б нам більше прав, то не було би потреби відділятися. Але завтра цього не станеться. Навіщо чекати змін довгі роки, якщо є коротший шлях? Ми вже зараз можемо проголосити свою республіку.

У національному масштабі вибори 2016 року Unidos Podemos програли, упершись у певну стелю своєї підтримки. І в бунтівній Каталонії ініціатива перейшла до індепендентистів, які пропонували просте і зрозуміле кожному каталонцю рішення — незалежність. Крім того націоналізм, як відомо, — навіть якщо це такий специфічний націоналізм, як каталонський — мобілізує маси куди простіше, ніж нудні дискусії про трудову реформу.

Podemos постійно намагалися обходити стороною питання відділення Каталонії, адже одне необережне слово з цієї важкої для іспанців теми могло бути роздуте телебаченням. У певний момент Podemos навіть придумали по-своєму геніальну формулу поведінки: «Так» демократичному праву на референдум, але агітувати людей голосувати «Проти».

Але прийти на референдум означає визнати його результати. У нинішній ситуації — це підписатися під своєю поразкою. Чисто гіпотетично позиція «Ні» могла б легко позмагатися з голосами «За», однак насправді це фантастика. Більшість юніоніоністів залишаться вдома, бойкотуючи незаконний референдум у надії, що прийде мадридський лісник і оголосить усім, що карнавалу не буде.

Явка на референдум — ось де справжня інтрига. Його ініціатори чітко це розуміють. Не дарма в тексті прийнятого закону немає ні слова про мінімальну явку, яка дозволить вважати голосування таким, що відбулося. Ця деталь дає підстави іспанському уряду стверджувати, що референдум — зовсім не свято демократії, а вечірка переможців.

 

Screenshot from 2017-09-15 18:00:04.png

Рівень підтримки референдуму про самовизначення Каталонії, згідно низки опитувань, проведених різними соціологічними службами з часу останніх виборів до парламенту автономії у 2015 році. Джерело: Вікіпедія.

 

Індепендентисти зараз як ніхто інший зацікавлені в тому, щоби заманити своїх візаві до виборчих урн. І, варто сказати, у них є привід для оптимізму. Практично всі соцопитування показують, що існує стабільна більшість, що виступає за проведення референдуму.

— Чому уряд не дозволяє голосувати? Хіба це демократично? Хіба по-європейськи? — обурюється 51-річний кваліфікований робітник Педро, завсідник пивних барів в іспаномовних північних районах Сабаделя, індустріального міста у 20 кілометрах від Барселони. — Я не вірю ні лівим, ні правим, але найбільше я не довіряю уряду. На референдумі я буду голосувати проти. Але я піду на нього, оскільки це наше право.

Якщо питання про явку буде знято, з таким голосуванням доведеться рахуватися вже зовсім по-іншому, навіть не дивлячись на те, що референдум не передбачений конституцією. Доведеться рахуватися й Мадриду, й урядам інших країн.

Головне питання в такому випадку залишається: чи відбудеться референдум?


Динаміка процесу

Уже наступного дня після прийняття закону Конституційний суд в екстреному порядку розглянув позов уряду й оголосив референдум нелегальним. Для самостійників це рішення не стало сюрпризом.

Насправді призначити прийняття закону про референдум на найпізніші терміни — за три тижні до самої події — було частиною стратегії індепендентистів. Прийняли б вони цей закон три місяці тому, весь процес загруз би в судах, і до референдуму справа так і не дійшла б. Тоді як три тижні — ідеальний термін, щоби зробити останні приготування і, що найважливіше, розраховувати на постійну мобілізацію прихильників. Місяць теж був вибраний невипадково, адже 11 вересня тут святкують Діаду — Національний день Каталонії, який щороку збирає в Барселоні півмільйонні демонстрації. Розрахунок індепендентистів простий: референдум має відстояти вулиця.

 

concentracio-diada-2017-barcelona-46_g.jpg

Демонстрація з вимогою незалежності 11 вересня 2017 року. Цього року «остання Діада в складі Іспанії», як її назвали самостійники, зібрала до 1 мільйона учасників з усієї Каталонії.

 

Необхідно внести ясність в один важливий момент. Каталонське громадянське суспільство вражає своєю силою й організованістю. Соціальна структура тут наскрізь пронизана величезним числом усіляких рухів, організацій та ініціатив, починаючи з рівня мікрорайонів. Асоціації сусідів, профспілки, незліченні ліві організації, школи відродження каталонської мови, антифашистські угруповання, «кастельєри» (команди каталонського національного спорту з будівництва живих веж із людей), мережі допомоги мігрантам та біженцям, феміністичні групи, студентські рухи — усе це становить невидиму арматуру каталонського суспільства, а традиції самоврядування тут сягають корінням у середньовічні гільдії Арагона й анархо-синдикалізм 1930-х років. Не всі, але стійка більшість учасників цих рухів вітають право на самовизначення й охоче беруть участь у підготовці референдуму.

Як тільки закон про референдум був підписаний, на сайті Женералітата відкрили форму для реєстрації волонтерів для допомоги в організації. Уже протягом перших 24 годин там зареєструвалося 16 000 добровольців.

Протягом наступних кількох днів понад 700 мерів із 948 муніципалітетів автономії офіційно підтвердили свою готовність надати приміщення для проведення референдуму на своїй території. Цей акт не був імпровізацією — ще з 2011 року переважна більшість мерій Каталонії об’єднана в «Асоціацію муніципалітетів за незалежність». Так що структури, паралельні державі, уже існують і з’явилися вони не вчора. Мадридська преса часом навіть публікувала замальовки з містечок, де правлять мери від CUP, малюючи дивовижні картини повної відсутності іспанської держави на місцях.

Генеральна прокуратура Каталонії у відповідь на ці дії викликала на допит усіх мерів, що дали добро на референдум. Увечері того ж дня 8 вересня, відгукнувшись на заклик CUP захистити референдум і своїх градоначальників, до будівель безлічі міст Каталонії стягуються тисячі людей. Мітинги пройшли в Барселоні, Сабаделі, Террасі й Льєйді.

— У нас є вулиця, спокійна вулиця, щоб нас помітили, щоб вимагати виборчі урни, щоби боротися за демократію, яка покінчить із «перехідним періодом» 1978 року, і проти нав’язаної, ретроградної монархії! — виголошував оратор на Пласа Сан Жуама в Барселоні.

Єдиним із великих міст, які не затвердили проведення референдуму, залишалася Барселона. Ада Колау, обрана від місцевого бранча Podemos-Barcelona en Comu — не поспішала з різкими поворотами. Але не минуло й тижня, як Колау все-таки зважилася надати приміщення для голосування. А вже 15 вересня вона разом із президентом Женералітата Печдемонтом і спікером каталонського парламенту Форкадель виступила зі спільним зверненням до Маріано Рахоя і Феліпе VI дати згоду на проведення референдуму.

 

27451819.jpg

Арешт Цивільною гвардією майна редакції El Vallenc проходив під свист мешканців навколишніх будинків.

 

На той момент розвиток подій прискорювався день у день.

9 вересня Цивільна гвардія заходить з обшуком до редакції тижневика El Vallenc в невеликому містечку Вальс під Таррагоною. У видання вилучаються агітаційні матеріали, які друкувалися до референдуму, а також оргтехніка. До будівлі редакції масово стягуються жителі сусідніх будинків і проводжають гвардійців під крики «Votarem!» («Голосуємо!»). Фактично це була перша спонтанна мобілізація. Відео з-під Таррагони швидко розійшлося соціальними мережами.

Увечері на стадіоні Камп Ноу мав відбутися матч між «Барселоною» і «Еспаньйолом» — знамените барселонське дербі, яке має також і політичне забарвлення, оскільки за перший клуб вболівають самостійники, а за другий юніоністи. Про події, що відбулися вдень, знали всі, і кілька разів трибуни майже одностайно скандували «Votarem!»

11 вересня — Діада, яку самостійники чекали з нетерпінням. У центрі Барселони готується грандіозний мітинг. Учасники за підтримки «Каталонської національної асамблеї» з’їжджаються з усього регіону. Попередньо на участь у мітингу заявки подали 450 тис. людей. Сама ж маніфестація була сформована у формі хреста з вулиць, кожна зі сторін якого простягалася на 1,5 кілометра, перетинаючись на площі Пласа де Грасіа. А кожен квартал, зайнятий людьми, представляв один із районів Каталонії. Загалом у маніфестації взяли участь до 1 млн осіб.

 

DSC_0174-800x533.jpg

Національний день Каталонії ніколи не обходиться без кастельєрів — народного каталонського спорту, занесеного ЮНЕСКО до списку нематеріальної спадщини людства.

 

Стратегія Мадрида, точніше її відсутність, стала очевидною досить швидко. В уряді довго ламали собі голову, але не придумали нічого кращого, ніж збільшити присутність силовиків і фізично перешкоджати референдуму.

12 вересня Кабінет міністрів приймає рішення практично подвоїти чисельність Цивільної гвардії в Каталонії. Місцевий корпус налічує 6 000 гвардійців, і йому на підмогу висилається ще 4 000. Також газеті El País зі своїх джерел вдалося дізнатися, що Головне управління поліції просить агентів-добровольців із бригад з усієї країни приїхати в Каталонію. Якщо добровольців буде не вистачати, агентів пошлють туди в наказовому порядку. Крім того, в Каталонію вже в першій половині вересня перемістили п’ять спецпідрозділів по боротьбі з заворушеннями, кожен із яких складається з 50 бійців.

Через тиждень, 20 вересня, Мадрид дав наказ висунутися в Каталонію ще 700 бійцям «riot police». Але найбільш потішний момент полягав у тому, що в портах Барселони й Таррагони пришвартувалися два трансконтинентальних лайнери з 3000 поліцейських на борту. Гедонізм не чужий жителями Середземномор’я, тому використовувати кораблі-готелі класу люкс у якості плавучих казарм — це дуже по-тутешньому! Цікаво й те, що наступного дня докери каталонських портів заявили, що відмовляються обслуговувати пришвартовані лайнери.

Цивільна гвардія не сиділа склавши руки. Практично щодня вона закривала друкарні, що випускають агітацію за референдум, вилучаючи при обшуках сотні кілограмів друкованої продукції. У відповідь індепендентисти закликали своїх прихильників самостійно друкувати немудрі плакати на домашніх принтерах. Так за два дні вулиці Барселони й навколишніх міст були рясно вкриті кустарними чорно-білими плакатами із закликом голосувати.

В індустріальному містечку Терраса на північ від Барселони спроба закрити друкарню, де друкуються повідомлення для членів виборчих комісій, натрапила на опір молоді, що вийшла на заклик CUP. Силовикам таки вдалося вилучити 45 000 повідомлень, але все це спровокувало крайнє обурення городян.

Каталонські події не залишають байдужими нікого в Іспанії. Так, у Більбао — найбільшому місті Країни Басків — пройшло кілька багатотисячних демонстрацій на підтримку права на самовизначення Каталонії. Втім, хто б сумнівався?

 

15055792633030.jpg

Нічого дивного. Просто маніфестація в Більбао 16 вересня під каталонськими прапорами. Було б дивно якби в цьому місті ніхто не вийшов.

 

Несподіваним було те, що прихильники референдуму здобули голос підтримки з Мадрида. 17 вересня там відбулися збори громадян «на знак солідарності з правом народу Каталонії вирішувати своє майбутнє». Зустріч була заборонена судом і всі установи відмовлялися надавати їм приміщення в оренду, побоюючись проблем із законом. Погодився лише крихітний районний театр у найлівішому барріо міста Лавап’єс. Зал театру має тільки сто місць, тому він не зміг вмістити всіх охочих, і близько 500 учасників юрмилися перед театром на вузькій вуличці старого міста.

— Ми знаємо, що франкісти нікуди не зникали. Одні змінили орла на чайку (символ Народної партії), а інші на троянду (символ Соцпартії). Тому ми не хочемо більше монархії, не хочемо неофранкістської держави. Каталонці, спасибі вам за Ваш процес. Сьогодні ви показуєте приклад усій Іспанії, — стверджувала одна з ораторок.

20 вересня в Барселоні Цивільна гвардія зайшла в будівлю Женералітата й заарештувала 14 чоловік із команди віце-президента, які займаються підготовкою референдуму. Новина миттєво облетіла всю країну. На стихійний мітинг до центру каталонської столиці посеред робочого дня почали стягуватися люди. Такі ж стихійні акції протесту пройшли на центральних площах інших міст. А ввечері барселонці виходили на балкони й стукали в сковорідки на знак протесту проти арештів.

Поки пишеться ця стаття, новини з усіх куточків Каталонії надходять щогодини. Мобілізація населення дуже висока. І, схоже, що силові дії влади лише популяризують ідею референдуму, який вперті каталонці все одно мають намір провести.

 

Кілька слів про каталонський націоналізм

У кожного каталонця, що виступає за референдум, є на те свої причини. В одних це принципи демократії. Інші кажуть про бажання жити в республіці. За словами третіх, вони втомилися платити податки Мадриду і вірять у більш заможне життя в суверенній Каталонії. Усіх аргументів не перелічити, як не перелічити й безліч аргументів проти незалежності — значна частина з них зовсім не такі безпідставні, як можуть вважати самостійники.

Але є одна річ, яка перекреслює будь-які критичні аргументи, сумніви й заперечення. Їм дуже хочеться своєї національної держави. Так, це каталонський націоналізм. Без цієї компоненти важко уявити собі все те, що відбувається, адже націоналізм релігійний по своїй суті.

Щоби зрозуміти це явище, напевно, варто пожити тут певний час. Націоналізм каталонців не спрямований на іспаномовну частину населення. Ще меншою мірою спрямований він проти мігрантів, яких у маленькій Каталонії живе понад мільйон — гостинніше до мігрантів місто важко знайти в Європі. Чого варта лише реакція барселонців на серпневі теракти, коли каталонці обіймалися на вулицях із мусульманами в загальному горі й із ганьбою прогнали фашистів із Ла-Рамбла.

 

diada-cataluna-policias-kgSC--620x349@abc.jpg

 

Метафорою цього націоналізму може бути їхній національний спорт із побудови веж із людей — кастельєри. На відміну від контактних видів спорту, тут людина змагається сама із собою, зі своїми слабкостями і страхами. Цей спорт до біса колективний, оскільки від кожного учасника залежить, чи вистоїть загальна конструкція, чи ні. Кастельєри — небезпечний спорт, тут люблять ризик. Так само і з націоналізмом — тут він спрямований на завоювання якоїсь «самості», яку без національної держави вони не уявляють.

Як і будь-який націоналізм, каталонський передбачає наявність «чужого». І цей чужий — іспанська держава. Індепендентисти раз у раз нарікають на консервативність, ретроградність і відсталість режиму. Багато його елементів не зазнали змін із часів диктатури, з чим погодиться будь-який іспанський лівий.

Але при всьому цьому націоналізм залишається націоналізмом: релігією, наркотиком, що бадьорить і веселить. На мітингах занадто багато пояснюється «Іспанією». Занадто багато простих гасел. Занадто складні речі трактуються як «кастильський менталітет». Пошкреби каталонського націоналіста, і він скаже тобі, що іспанське суспільство безнадійне, що йому ніщо не допоможе, що його не змінити. А чи можна йти до прогресу, якщо ми відмовляємося вірити в можливість змін і пластичність людської натури?

Як би там не було, уся Іспанія в ці дні затамувавши подих спостерігає за тим, що відбувається на північному сході. На Каталонію дивляться з острахом, дивляться з надією, з ненавистю і, найчастіше, з тривогою.

Залишити коментар