ХХІ сторіччя: чи існує альтернатива (соціалізму)?

Лі, Міньці

  • 10 квітня 2017
  • 1786

Лі Міньці

У світлі величезних невдач капіталізму протягом останніх двох десятиліть необхідно переоцінити історичну ефективність та історичне виправдання соціалізму. Навіть за логікою мейнстрімної економічної теорії не існує чіткого теоретичного виправдання того, чому соціалізм обов’язково гірший за капіталізм. Немає чітких доказів того, що соціалістичні економіки мали гірші показники зростання порівняно з капіталістичними. Але існують докази, що соціалістичні економіки краще за капіталістичні задовольняли базові потреби населення, особливо якщо долучити до порівняння країни периферії та напівпериферії. У ХХІ сторіччі історичним завданням соціалізму вже не є успішна конкуренція з капіталізмом у світ-системі. Натомість, поки капіталізм втрачає життєздатність як історична система, соціалізм може виявитися єдиним практичним рішенням фундаментальних криз, що постають перед людством.

Після 1989 року в дусі «кінця історії» серед мейнстрімних економістів сформувався консенсус стосовно фатальних вад соціалізму як економічної системи. Невдачі соціалістичних моделей ХХ сторіччя стали беззаперечним доказом того, що капіталізм із усіма його проблемами був єдиною можливою суспільною системою. Капіталізм не мав альтернатив. Цей висновок поділяли не лише інтелектуальні адвокати наявної системи, але й велика частка західних лівих інтелектуалів[1].

Падіння Берлінської стіни передувало суттєвому зниженню стандартів життя для величезної частки населення світу. Розпад соціалістичних економік сприяв послабленню глобальних робітничих класів. Майже у кожній частині світу національний дохід був перерозподілений від трудящих до капіталу. (Chossudovsky 2003; Li 2004).

Протягом двох останніх десятиліть глобальна економіка постійно знаходилася під загрозою руйнівних фінансових криз. Поки більшість світу страждала від недостатнього внутрішнього попиту, зростання глобальної економіки мало підживлюватися за рахунок кредитованого споживання у Сполучених Штатах, а економіка США як така спонукалася послідовною чергою економічних бульбашок. Оскільки подібні тренди не могли й далі забезпечувати стійкість, глобальна економіка занурилася в найглибшу рецесію від 1930-х років.

Поки капіталістичні виробництва пересуваються із західного світу (особливо до Китаю та Індії), глобальне виснаження ресурсів і руйнування довкілля лише прискорюються. Безупинне зростання споживання викопних палив загрожує спричинити кліматичні катастрофи у ХХІ сторіччі та в майбутньому. Глобальна екологічна система наразі буквально знаходиться на межі колапсу, і під загрозою опиняється виживання людської цивілізації.

У світлі цих величезних провалів капіталізму протягом останніх десятиліть необхідно переоцінити як історичну продуктивність, так і історичне обґрунтування соціалізму. Соціалістичні економіки ХХ сторіччя були, по суті, моделями національного розвитку в загальноісторичних межах капіталістичної світ-системи і були фундаментально обмежені базовими законами роботи цієї системи. Соціалістичні економіки ХХ сторіччя змушені були конкурувати з капіталістичними на засадах історичних критеріїв капіталізму.

 

"Глобальна екологічна система наразі буквально знаходиться на межі колапсу, і під загрозою опиняється виживання людської цивілізації."

 

На противагу цьому на початку ХХІ сторіччя капіталістична світ-система опинилася у структурній кризі, яка більше не може бути розв’язаною в історичних межах капіталізму. (Валлерстайн 2008; Wallerstein 2003; Li 2008). Через кризу кліматичних змін невпинне капіталістичне накопичення входить у безпосередній конфлікт із виживанням людської цивілізації. У цьому контексті історичне завдання соціалізму полягає не в тому, як ефективно змагатися з капіталізмом у межах капіталістичної світ-системи. Натомість, поки капіталізм втрачає статус життєздатної економічної системи, соціалізм може насправді виявитися єдиним доцільним розв’язком фундаментальної кризи, що загрожує людству у ХХІ сторіччі.

Наступний розділ (розділ 1) оглядає мейнстрімну економічну критику соціалістичної економіки. Розділ 2 стверджує, що навіть за логікою мейнстрімної економічної теорії не існує чіткого теоретичного виправдання того, чому соціалізм обов’язково гірший за капіталізм. Розділ 3 порівнює відносні показники економічного зростання соціалістичних та капіталістичних економік. Розділ 4 порівнює відносні успіхи соціалістичних та капіталістичних економік, використовуючи очікувану тривалість життя в якості показника життєвих стандартів. Немає чітких доказів того, що соціалістичні економіки мали гірші показники зростання порівняно з капіталістичними. Але існують докази того, що соціалістичні економіки краще за капіталістичні задовольняли базові потреби населення, особливо якщо враховувати досвід країн периферії та напівпериферії.

Розділ 5 стверджує, що різке розширення напівпериферії протягом останніх років призвело до нового стану світових історичних умов, котрі спричинять крах капіталістичної світ-системи. У Розділі 6 стверджується, що кліматична криза загрожує виживанню людства, але її неможливо розв’язати в історичних межах капіталізму. У розділі 7 надається висновок стосовно того, що розв’язання кліматичної кризи й збереження людської цивілізації можливі лише за допомогою соціалізму (заснованому на суспільній власності на засоби виробництва й загальносуспільному плануванні).

 

Економічна теорія: чому провалився соціалізм

За класичною концепцією Маркса, соціалізм — це економічна система, заснована на соціальній і суспільній власності на засоби виробництва, демократичному робітничому контролю економічних ресурсів та економічних рішень і загальносуспільному плануванні, котре координує економічні рішення на всіх рівнях на основі демократично визначених критеріїв економічної раціональності.

Подібне інституційне впорядкування, згідно з марксистським аналізом, необхідне не лише для відмови від капіталістичної експлуатації, але й заради подолання капіталістичного протиріччя між «усуспільненим виробництвом і приватним привласненням». Загальносуспільне планування, усуваючи капіталістичну «анархію виробництва», забезпечило би більш раціональне застосування економічних ресурсів, позбавилося б від економічних криз і розвивало б виробничі сили відповідно до вільного розвитку кожного індивіда. (Энгельс 1961)[2].

 

 

Існували важливі відмінності між моделями соціалістичних економік ХХ сторіччя й моделлю соціалістичної економіки за описом класичного марксизму. Зокрема, жодна із соціалістичних держав не розвинула для трудящих формальних інститутів демократичного контролю за економічними ресурсами та рішеннями. Однак деякі з найбільш важливих інститутів соціалізму ХХ сторіччя, як-от державна й колективна власність на засоби виробництва й централізоване економічне планування, були відповідними базовим принципам соціалізму. Їхня робота надала важливі уроки стосовно спроможності й бажаності соціалізму (Laibman 1992; Kotz 2000).

Варто зазначити, що, позаяк соціалістичні держави ХХ сторіччя загалом не спромоглися розвинути формальні інструменти економічної та політичної демократії, їхні внутрішні класові відносини все ж були відносно сприятливими для трудящих класів, і робітники та селяни набули істотних матеріальних та нематеріальних здобутків протягом соціалістичного періоду. Це особливо помітно, якщо порівняти соціалістичні держави ХХ сторіччя з капіталістичними державами, що посідали подібні структурні позиції в капіталістичній світ-системі. У цьому сенсі соціалістичні держави ХХ сторіччя теж мають бути схарактеризовані як особлива історична форма соціалізму (Li 2008: 24–66).

Згідно з мейнстрімною економічною теорією, суспільна (державна або колективна) власність на засоби виробництва й централізоване економічне планування були згубно недосконалими. Проблема централізованого планування полягала в тому, що в умовах складної модерної економіки для центрального планувальника було неможливим зібрати й обробити величезний обсяг економічної інформації, необхідний для прийняття раціональних економічних рішень. У міру зростання економічної складності з плином часу інформаційна проблема ставала все більш гнітючою, й ефективність центрального планування неминуче погіршувалася, що призвело до занепаду соціалістичних економік[3].

В реальності соціалістичні економіки ніколи не організовувалися таким чином, щоб органи центрального планування змушені були збирати й обробляти всю необхідну інформацію. Існували практичні розподіли праці між органами центрального планування й різного роду планувальними комітетами на нижчих рівнях. На центральному рівні визначалися лише обсяги виробництва й ціни на найважливіші індустріальні та аграрні продукти. Відповідальність за менш важливі вироби делегувалася до послідовно нижчих рівнів, заводи й ферми мали певну автономію у виборі виробничих ресурсів та технологій.

Таким чином, в принципі кожний із рівнів планувальної системи мав володіти лише інформацією, безпосередньо необхідною для виконання власних завдань. Планові комітети вищого рівня відповідали б за координування рішень комітетів нижчих рівнів, беручи до уваги доступну інформацію, яка не може ефективно застосовуватися на нижчому рівні (як‑от інформацію стосовно взаємозалежності між різними виробничими галузями). На рівні заводу або ферми застосовувалася б уся відповідна інформація локального масштабу. Якби таке впорядкування працювало згідно з принципом, проблема інформації була б розв’язана відносно легко.

Але також існувала проблема мотивації (чи то проблема принципала-агента). За умов суспільної власності на засоби виробництва жодний з індивідів не володів продуктивною власністю й ніхто конкретно не міг отримувати вигоду від продуктивного застосування власності. В результаті для людей (раціональних економічних істот, мотивованих власним інтересом) не існувало жодного стимулу працювати наполегливо або ефективно. Крім того, планові комітети вищих рівнів мали б розраховувати на здобуття необхідної інформації від комітетів нижчого рівня, а згадані комітети мали б покладатися на заводи й ферми для отримання необхідної інформації. Оскільки дохід особи засновувався на його чи її позірній продуктивності, котра зі свого боку залежала від інформації, наданої плановим комітетам, для індивіда не існувало стимулу надавати повну та правильну інформацію.

Таким чином, проблема інформації насправді була проблемою мотивації. Без розв’язання проблеми мотивації, різноманітні рівні планових комітетів не мали б інформації, необхідної для прийняття раціональних економічних рішень. З іншого боку, без достовірної інформації для планових комітетів було б неможливим створити адекватні та ефективні «механізми заохочення» індивідів (знов-таки засновуючись на припущенні, що індивіди мотивовані власним інтересом і потребують спонукання, щоб поводитись раціонально). Таким чином, проблема мотивації була також проблемою інформації.

Відповідно до мейнстрімної теорії, у зв’язку з інформаційною та мотиваційною проблемами соціалізм не сприяв технологічному розвитку та інноваціям. Без заохочення приватної власності та ризику не існувало стимулу до інновацій. Хоча центральний планувальник може використовувати певні заохочувальні механізми, щоб мотивувати індивідів, враховуючи проблему фундаментальної невизначеності інновацій, для центрального планувальника, по суті, неможливо було оцінити рівень їхньої успішності, а також потенційні вигоди й витрати. Таким чином, спроби центрального планувальника підтримувати інновації неминуче були б провальними або мали б ненавмисні небажані результати (Blackburn 1991b; Roemer 1994: 37–45; Stiglitz 1994: 197–206).

Однак критики визнавали, що за соціалізму таки відбулися значні технологічні зміни та інновації. У певних галузях (як-от військовій промисловості), які були очевидним суспільним пріоритетом, соціалізм був на рівні з технологічними досягненнями західного капіталізму. Однак в цілому мейнстрімні економісти погоджуються, що соціалізм не спромігся досягти широкого технологічного прогресу для підтримання стрімкого зростання «життєвих стандартів».

Якщо соціалізм зазнав невдачі через неспроможність ефективно розв’язати інформаційну та мотиваційну проблеми, то чи є капіталізм кращим за соціалізм у їхньому розв’язанні?

 

Економічна теорія: чому капіталізм успішний і чи є він таким?

Конвенційна неокласична економіка стверджує, що в конкурентній капіталістичній економіці, допоки ціновим механізмам дозволено працювати вільно, інформація стосовно витрат і вигод мільйонів різноманітних товарів ефективно передається крізь ціни, тож проблема інформації є практично розв’язаною. Навіть більше, усі індивіди мотивовані максимізувати особисту користь. Допоки державою забезпечується право приватної власності, переслідування індивідами власного інтересу призведе до соціально оптимальних результатів під проводом конкурентних ринкових цін.

Хоча це грубе неокласичне уявлення про капіталістичну економічну систему й досі широко викладається в університетах і коледжах, більш освіченими мейнстрімними економістами воно досить давно було визнане зовсім не реалістичним. У реальному світі провали ринку є всюдисущими. Капіталістичні економіки страждають від монополій, моральної шкоди, асиметричної інформації, браку повних ф’ючерсних ринків, екстерналій та проблеми суспільних благ.

Визнаючи ці ринкові проблеми, більш освічені мейнстрімні економісти стверджують, що, незважаючи на ці вади ринку, капіталістична економіка, заснована на приватній власності на засоби виробництва та ринковій конкуренції, залишається кращою за соціалізм. Конкуренція, хоч і може бути марнотратною, забезпечує робітників необхідною мотивацією працювати наполегливо, а капіталістів — знижувати ціни та підвищувати ефективність. До того ж конкуренція допомагає розповсюджувати важливу інформацію про якість та ефективність. Конкуренція також потужно спонукає індивідів та фірми вдаватися до інновацій та розвивати нові технології. (Stiglitz 1994: 109–152).

 

 

Зрозуміло, що капіталізм як економічна система, як правило, призводить до швидкого економічного зростання (порівняно з усіма попередніми історичними системами). Також зрозуміло, що капіталізм здатний генерувати стрімкий технологічний прогрес як елемент зростання. Однак звідки ми знаємо, що капіталізм створює правильний вид технологічного прогресу? Звідки ми знаємо, що загальні суспільні витрати капіталістичного економічного зростання є з необхідністю меншими за вигоди? І насправді чи не існує можливості, що ми вже перетнули критичну межу, за якою будь‑яке подальше економічне зростання призводить лише до все більших загальних суспільних втрат?

В сучасній мікроекономіці загальноприйнятим є той факт, що обидва ринки — праці та капіталу — мають серйозні вади. Обидва ринки страждають від проблем асиметричності інформації та моральної шкоди. Крім того, ринок капіталу також страждає від браку повних ринків ф’ючерсів — того, що Джон Мейнард Кейнс називав «надзвичайною прекарністю основи знання», на якому засновуються прогнози стосовно майбутньої норми прибутку (див. Кейнс 1993: 338–350). Нещодавні бульбашки активів та фінансові кризи вказують на те, що ціна активів може бути серйозно помилковою і що такі вкрай хибні ціни можуть підтримуватися протягом довгого часу.

Якщо ціни на фактори виробництва можуть бути суттєво помилковими протягом тривалого часу, то що стосовно цін на товари й послуги? Оскільки ціни на товари й послуги засновані на факторних цінах, чи не випливає з цього, що ціни на товари й послуги мають бути настільки ж помилковими?

Тепер розгляньмо проблему екстерналій. Виробництво всіх товарів і послуг споживає матеріальні ресурси й генерує матеріальні відходи. З цього випливає, що всі акти виробництва й споживання мають ціну для навколишнього середовища. Ба більше, враховуючи поточний стан глобальної екологічної кризи, можна з впевненістю стверджувати, що така ціна є дуже значною й що ціни на товари та послуги на реальних ринках знов-таки є суттєво хибними.

Чи здатний капіталістичний уряд втрутитися заради виправлення екологічних екстерналій? На шляху такого розв’язання стоять дві нездоланні проблеми. По‑перше, якби капіталістичний уряд спробував втрутитися, йому, імовірно, необхідно дізнатися правильні ціни або правильні кількості (якщо уряд вирішує продавати дозволи на забруднення приватним фірмам на ринку, йому необхідно знати правильні кількості). Якщо це так, то яким чином капіталістичний уряд перевершив би соціалістичний? Крім того, оскільки екологічні екстерналії є всепроникними, капіталістичному урядові насправді необхідно знати правильну ціну (або кількість) кожного товару або послуги. В такому разі яким чином капіталізм розв’язує проблему інформації краще за соціалізм?

Існує і більш суттєва проблема, яка торкається глобальної неспроможності капіталістичного ринку. Капіталістична світ-система є міждержавною. Таким чином, національні капіталістичні уряди є заручниками глобальної «дилеми в’язня». Існування міжнародного капіталістичного ринку накладає постійний тиск на кожний національний уряд, змушуючи їх максимізувати економічне зростання, в той самий час мінімізуючи витрати на суспільне регулювання й регулювання довкілля. Це не означає, що національні уряди не будуть вдаватися до жодних заходів регулювання; до того ж держави, що належать до «ядра» капіталістичної світ-системи можуть дозволити собі більше регуляційних витрат, ніж країни периферії. Але в реальності це означає, що глобальні капіталістичні зусилля, спрямовані на контроль за екологічними екстерналіями, є вкрай недостатніми порівняно з тим, що необхідно для досягнення глобальної екологічної стабільності.

Якими будуть наші попередні висновки, якщо ми порівняємо капіталістичні (ринкові) вади з вадами соціалізму? Соціалістична економіка вочевидь страждає від неповних і недостовірних розрахунків входу-виходу. Капіталістична економіка покладається на ціни як на здогадно кращу заміну економічним розрахункам. Але аргументи, наведені вище, чітко ілюструють те, що в реальних капіталістичних економіках практично всі ціни виявляються хибними, хибними суттєво й хибними потягом значного часу. Тож щодо проблеми інформації не можна впевнено стверджувати, що капіталізм будь-яким чином перевершує соціалізм.

Прибічники капіталізму, однак, все одно стверджували б, що капіталізм залишається більш досконалим, адже розв’язує мотиваційну проблему краще за соціалізм. В умовах конкуренції та під загрозою безробіття за капіталізму робітники змушені працювати завзято. І що найбільш важливо — там, де приватна власність винагороджується, але існує загроза банкрутства, всі капіталісти постійно вмотивовані збільшувати ефективність та впроваджувати інновації.

Чи існує соціалістичне розв’язання мотиваційної проблеми? У соціалістичній економіці, заснованій на суспільній власності на засоби виробництва, так звана мотиваційна проблема мусить зрештою бути розв’язаною завдяки загальній готовності та бажанні трудящих працювати заради інтересів суспільства. Передумовою для цього є створення й консолідація ефективної соціалістичної демократії, а також поступова трансформація суспільної свідомості.

У практиці соціалізму ХХ сторіччя повністю досягти цього стандарту, очевидно, не вдалося. В реальності соціалістичні країни вдавалися до різних поєднань «моральних заохочень» (апелюючи до людського бажання слугувати колективним або суспільним інтересам) та «матеріальних заохочень» (апелюючи до переслідування індивідами приватних інтересів). Наразі уявімо, що соціалізм майбутнього здатний розв’язати мотиваційну проблему приблизно на рівні із соціалізмом ХХ сторіччя. Як це виглядатиме в порівнянні з капіталізмом?

Якщо припустити, що соціалізму не вдається мотивувати людей так само потужно та ефективно, як капіталізму, чи означає це, що соціалізм є гіршим як економічна система? У вищенаведених аргументах встановлено, що в обох системах економічні рішення засновуються на величезній кількості суттєво хибної інформації. Тож якщо б ми порівняли обидві системи за показниками досягнення певних загальноприйнятих норм соціального добробуту (як-от якість життя, соціальна рівність та екологічна сталість), обидві системи мали б рухатися в неправильному напрямку. Одна з цих систем — соціалізм — має гіршу мотиваційну систему і, ймовірно, рухається в хибному напрямку порівняно повільно. Інша система — капіталізм — завдяки кращій системі мотивації, рухається в хибному напрямку швидше. Чи є система, що рухається в напрямку хибної цілі швидше та ефективніше, будь-яким чином кращою за іншу систему? І що, якщо цією хибною ціллю є колапс глобальної екологічної системи та кінець людської цивілізації?

 

Ефективність соціалізму у ХХ сторіччі: економічне зростання

Загальним консенсусом мейнстрімних економістів, консенсусом, який і досі поділяє багато лівих інтелектуалів, є те, що соціалістичні економіки ХХ сторіччя не спромоглися розв’язати інформаційну проблему, не змогли мотивувати робітників та менеджерів, а також не забезпечили розвитку технологічного прогресу. Як наслідок, соціалістичні економіки зростали менш ефективно, ніж капіталістичні. Чи відповідає цей погляд емпіричним доказам?

Зображення 1 порівнює довготермінові зміни різниці в доходах між, з одного боку, Росією/колишнім СРСР, «Східною Європою» та Китаєм і, з іншого боку, Сполученими Штатами. Сполучені Штати є найбільш розвиненою капіталістичною країною й задають «стандарти добробуту» в капіталістичній світ-системі (Арриги 2008). «Східна Європа» позначає середнє значення сімох східноєвропейських країн (Албанія, Болгарія, Чехословаччина, Угорщина, Польща, Румунія та Югославія). ВВП на душу населення в усіх країнах вимірюється в міжнародних доларах США станом на 1990 рік. Показник ВВП на душу населення США прийнятий за 100. ВВП на душу населення решти країн відображається як відсоток ВВП на душу населення США[4].

До Першої світової війни індекс ВВП Російської імперії зазнав невеликого скорочення порівняно зі США. Він зменшився з 30 в 1900 році до 28 в 1913 році. Російський/радянський індекс суттєво зменшився з 1913 по 1928, що відображає руйнівний ефект Першої світової та післявоєнної Громадянської війни.

1928 року Радянський Союз почав виконання першої п’ятирічки. Індекс Радянського Союзу підстрибнув з 20 в 1928 році до 35 в 1938 році. Протягом Другої світової війни Радянський Союз зазнав величезних людських та матеріальних втрат. До 1945 року індекс СРСР знову впав до рівня 1928 року. Протягом 1950‑х та 1960‑х років СРСР знаходився в стані відносно стрімкого економічного зростання. До 1975 року радянський показник ВВП на душу населення зріс до приблизно 38% від рівня США. Після 1975 року відносні економічні успіхи СРСР стабільно пішли на спад. 1990 року, останнього року функціонування радянської планової системи, радянський ВВП на душу населення знаходився на рівні близько 30% від американського — на рівні з показником Росії 1900 року. І лише після розпаду Радянського Союзу держави-спадкоємиці СРСР зазнали великих економічних колапсів в результаті «шокової» стратегії капіталістичної трансформації.

 

Зображення 1. Індекс ВВП на душу населення (у міжнародних доларах станом на 1990, США=100, 1900-2000).

Джерело: Madison 2010.

 

До соціалістичного періоду Східна Європа переживала суттєве й тривале зниження власних позицій у порівнянні зі США. Середній східноєвропейський індекс зменшився з 35 1900 року до 22 1950 року. Протягом 1950‑х та 1960‑х східноєвропейські соціалістичні країни були відносно успішними економічно. До 1975 року середній східноєвропейський ВВП на душу населення складав 33% від рівня США. Так само, як і Радянський Союз, Східна Європа перейшла до відносного занепаду після 1975 року. До 1989 року, коли східноєвропейська соціалістична система функціонувала востаннє, індекс зменшився до 26 та все одно перевищував показник 1950 року.

Показник ВВП на душу населення Китаю 1900 року складав 13% від США. До 1950 року показник Китаю складав лише 4,7% від рівня Сполучених Штатів, а Китай був однією з найбідніших країн світу. Після 1950 року маоїстське соціалістичне планування проклало фундамент для індустріалізації Китаю. 1978 року на порозі ринково орієнтованої реформи, яка призвела до переходу Китаю до капіталізму, показник ВВП на душу населення складав лише 5,3% від рівня США — лише трохи краще за 1950 рік.

Якщо порівняти індекси ВВП країни або групи країн на початку та наприкінці соціалістичного періоду, то для Радянського Союзу існувало невелике покращення між 1913 та 1990 (з 28% до 30%), для Східної Європи існувало невелике покращення між 1950 та 1989 (з 22% до 26%), а Китай зазнав незначного зростання між 1950 та 1978 (з 4,7% до 5,3%).

Щодо результатів Радянського Cоюзу варто взяти до уваги, що радянська економіка була спустошена спершу трьома роками кривавої громадянської війни після Жовтневої революції, а згодом — Другою світовою війною. Результати Китаю та Східної Європи в соціалістичний період виграють у порівнянні з передсоціалістичним періодом, коли обидва регіони переживали тривале й значне спадання власних позицій порівняно зі США.

І все ж можна стверджувати, що соціалістичний експеримент провалився — у тому сенсі, що виявився неспроможним виконати обіцянку розвинути матеріальні виробничі сили швидше за капіталізм і наздогнати найрозвиненішу капіталістичну економіку. Втім, як ми покажемо далі, ця невдача була радше правилом, ніж винятком у капіталістичній світ-системі.

Капіталістична світ-система є нерівною ієрархічною системою, у котрій держави поділені на три структурні позиції: ядро, напівпериферія та периферія. Протягом історії багатство системи накопичувалося в ядрі. Як пояснює Джованні Аррігі (Арриги 2008), багатство, сконцентроване в ядрі, стало свого роду «олігархічним багатством», до якого відмовлено в доступі країнам поза ядром. Всередині ядра вже давно існує конвергентна тенденція. На противагу цьому у світ-системі в цілому до 1980‑х існувала довготривала тенденція до зростання розриву між ядром, напівпериферією та периферією. Єдиним історичним винятком була Японія, котра успішно пересунулася вгору від периферії до напівпериферії і, зрештою, до ядра.

Зображення 2 порівнює ВВП на душу населення Росії/Радянського Союзу, Східної Європи та Латинської Америки. ВВП на душу населення кожної країни або групи країн зображений відносно середньосвітового значення. За цим параметром ефективність радянського та східноєвропейського соціалізму була доволі разючою. Радянський Союз домігся значних успіхів у першій половині ХХ сторіччя. ВВП на душу населення Росії 1913 року приблизно дорівнював середньосвітовому (98%). 1950 року радянський ВВП на душу населення досяг 135% від середнього значення. В період з 1950 року до 1975 року Радянський Союз і Східна Європа демонстрували темпи зростання, швидші за середні показники. Хоча обидві групи зазнали певного спаду у 1980‑х, 1989 року радянський ВВП на душу населення був на 39% вищий за середньосвітове значення, а для країн Східної Європи цей показник перевищував середньосвітове значення на 15%. В обох випадках було досягнуто значних успіхів у порівнянні з досоціалістичним періодом.

 

Зображення 2. Індекс ВВП на душу населення. (У міжнародних доларах США станом на 1990, середньосвітове значення = 100, 1900—2000).

Джерело: Maddison 2010.

 

У порівнянні, в період з 1913 року до 1940 року Латинська Америка мала приблизно такі самі рівні ВВП на душу населення, як Росія або Східна Європа. З 1950 до 1980 року Латинська Америка зовсім не просунулася вперед у своїй відносній позиції в капіталістичній світ-системі. У 1980‑х Латинська Америка зазнала сильнішого зниження відносного положення, ніж Радянський Союз або Східна Європа. З 1980 до 1990 року латиноамериканський ВВП на душу населення зменшився з 121% від середньосвітового значення до 98%.

Зображення 3 порівнює ВВП на душу населення Китаю, Південно-Східної Азії та Африки. «Південно-Східна Азія» тут позначає групу з 14 східно- та південноазійських країн (за винятком Китаю та Японії).

 

Зображення 3. Індекс ВВП на душу населення. (У міжнародних доларах США станом на 1990, середньосвітове значення = 100, 1900—2000).

Джерело: Maddison 2010.

 

З 1950 року до 1980 року ВВП на душу населення Китаю трохи збільшився — з 21% від середньосвітового значення до 24%. Протягом того самого періоду середній ВВП на душу населення Південно-Східної Азії трохи скоротився — з 33% до 31%, а Африки — зменшився з 42% до 34%. Отже, у відносному вираженні показники Китаю зростали трохи швидше за азійське середнє значення й набагато швидше за африканське.

 

"Економіки Радянського Союзу та Східної Європи не розвалилися, аж допоки не було впроваджено капіталістичну шокову терапію."

 

Отже, якщо порівнювати соціалістичні економіки зі середньосвітовими показниками або капіталістичними економіками на еквівалентних рівнях економічного розвитку (порівнювати Радянський Союз та Східну Європу з Латинською Америкою або Китай з рештою азійських країн та Африкою), соціалістичні показники зростання видаються досить придатними.

Дійсно, у 1980‑х як Радянський Союз, так і Східна Європа зазнали відносного економічного спаду. Але їхнє скорочення було досить помірним порівняно з Латинською Америкою або Африкою. Економіки Радянського Союзу та Східної Європи не розвалилися, аж допоки не було впроваджено капіталістичну шокову терапію.

 

Ефективність соціалізму у ХХ сторіччі: очікувана тривалість життя

ВВП на душу населення має багато обмежень як мірило життєвих стандартів. Він не коригується в залежності від соціальних та екологічних витрат, не звертає уваги на нерівність доходів та статків і не є показником дійсного фізичного та психічного добробуту. Амартія Сен (Sen 1999) проводить відмінність між людськими досягненнями, або «функціонуванням» і власністю на вироби. Тоді як власність та контроль за виробами є засобом досягнення добробуту, їх не можна вважати самоціллю. Сен запропонував використовувати показники можливостей замість доходу або статків як вимір добробуту та життєвих стандартів.

Очікувана тривалість життя є прямим виміром фізичного добробуту. Вона не лише відображає стан здоров’я населення, але й непрямо вказує на загальні соціальні, економічні та політичні умови (Navarro 1993).

Зображення 4 порівнює очікувану тривалість життя при народженні в колишньому Радянському Союзі та Східній Європі з показниками Західної Європи. Західна Європа представлена усередненим показником усіх сучасних країн-членів Єврозони. Східну Європу представляють Польща, Чехія та Угорщина. Колишній Радянський Союз представляють Росія, Україна та Білорусь.

 

Зображення 4. Очікувана тривалість життя при народженні (За роками, вибірка країн Європи, 1960—2008).

Джерело: Світовий банк 2010.

 

У 1960-х очікувана тривалість життя у Східні Європі та європейській частині СРСР приблизно дорівнювала показникам країн Західної Європи. Чехія та Білорусь у певні роки навіть мала показники, трохи кращі за західноєвропейське середнє значення. Враховуючи те, що доходи на душу населення в Західній Європі були приблизно вдвічі вищими за рівень Східної Європи, ця приблизна рівність в очікуваній тривалості життя має сприйматися як велике досягнення радянського та східноєвропейського соціалізму. Однак протягом 1970‑х та 1980‑х очікувана тривалість життя в Східній Європі та Радянському Союзі затрималася на приблизному рівні 70 років, і розрив у порівнянні із Західною Європою почав збільшуватися. Після 1990 року рівні Східної Європи та колишнього СРСР почали розходитись. Тоді як рівень очікуваної тривалості життя в східноєвропейських країнах стабільно зростав від ранніх 1990‑х, у пострадянських республіках цей показник суттєво скоротився. У той час як у Росії та Білорусі з приблизно 2005 року спостерігається певне відновлення, ситуація в Україні не покращилася.

Зображення 5 порівнює очікувану тривалість життя двох азійських соціалістичних країн (Китаю та Північної Кореї) з показниками Індії та середнім показником Східної Азії. У 1960‑х Китаю вдалося стабільно збільшити відрив від Індії за очікуваною тривалістю життя. 1975 року китайська очікувана тривалість життя при народженні перевищувала показник Індії на 14 років, незважаючи на подібний обсяг доходів на душу населення між двома країнами. Китайська очікувана тривалість життя 1975 року також була вищою за східноазійське середнє значення на приблизно три роки.

 

Зображення 5. Очікувана тривалість життя при народженні (За роками, вибірка країн Азії, 1960—2008).

Джерело: Світовий банк 2010.

 

Відтоді як Китай почав впроваджувати ринкові реформи, темпи зростання очікуваної тривалості життя сповільнилися, а відрив від Індії стрімко скоротився.

Досвід Північної Кореї був складним. Протягом 1960‑х та 1970‑х очікувана тривалість життя в Північній Кореї стабільно зростала. Наприкінці 1980‑х очікувана тривалість життя при народженні досягла приблизно 70 років, на рівні з показниками розвинених капіталістичних країн на початку 1960‑х. Після розпаду Радянського Союзу Північна Корея зазнала різкого скорочення поставок нафти. Її високо модернізоване й нафтозалежне сільське господарство зазнало краху (Pfeiffer 2006: 42–51). Очікувана тривалість життя в Північній Кореї зменшувалася протягом 1990‑х, але залишилася стабільною десь із 2000 року. Куба на противагу більш ефективно впоралася з пострадянською нафтовою кризою, просуваючи органічне сільське господарство (Pfeiffer 2006: 53–66).

 

"З 2003 року очікувана тривалість життя на Кубі залишалася трохи більшою за відповідній показник у Сполучених Штатах."

 

Зображення 6 порівнює очікувану тривалість життя на Кубі, в Латинській Америці та Сполучених Штатах. З 1960‑х до 2008 року Куба значно переважала середній показник очікуваної тривалості життя решти Латинської Америки. Вже в 1970‑х Куба наздогнала Сполучені Штати за цим показником. З 2003 року очікувана тривалість життя на Кубі залишалася трохи більшою за відповідній показник у Сполучених Штатах. Це варто розглядати і як величезне досягнення кубинського соціалізму і як недостатність американського капіталізму.

 

Зображення 6. Очікувана тривалість життя при народженні (За роками, вибірка країн Америки, 1960—2008).

Джерело: Світовий банк 2010.

 

Усі ці дані свідчать про те, що не існує переконливих доказів на користь того, що соціалістичні економіки були менш успішними за капіталістичні за загальними економічними та соціальними показниками.

Соціалістичні економіки ХХ сторіччя не спромоглися наздогнати найбільш розвинену капіталістичну економіку, але те саме можна сказати й про більшість капіталістичних держав периферії та напівпериферії. Радянські та східноєвропейські соціалістичні економіки зазнали відносного спаду після 1970‑х і були нездатні покращувати очікувану тривалість життя протягом приблизно двох десятиліть. З іншого боку, економічний спад радянських та східноєвропейських країн був відносно помірним у порівнянні з Латинською Америкою та Африкою в 1980‑х. Протягом соціалістичного періоду в цілому Радянський Союз і Східна Європа спромоглися значно покращити своє відносне положення в капіталістичній світ-системі (у виразі ВВП на душу населення відносно середньосвітового значення). Китай стабілізував свою відносну позицію під керівництвом маоїстського соціалізму, порівняно з довготривалим і стійким спадом, який Китай переживав у дореволюційний період. Хоча очікувана тривалість життя в Радянському Союзі та Східній Європі залишалася позаду показників Західної Європи, вона все одно залишалася послідовно кращою за показники Латинської Америки. Китай у пізній соціалістичний період мав великий відрив від Індії, а очікувана тривалість життя на Кубі наздогнала показники Сполучених Штатів. Ці досягнення свідчать про те, що в контексті периферії та напівпериферії (країн із низьким і середнім рівнями доходів) соціалізм був здатний задовольняти базові потреби населення краще, ніж капіталізм. Тоді як Північна Корея була примітним невдалим зразком (хоча й мала хороші показники до 1980‑х), її досвід має розглядатися у відповідному історичному контексті, включаючи як її унікальну динаміку внутрішньої політики, так і вкрай несприятливі зовнішні умови.

Порівнюючи історичну ефективність капіталізму й соціалізму, Аррігі (Арриги 2008: 124) прокоментував це таким чином:

«Додатково закритість [соціалізм] на противагу відкритості [капіталізму] суттєво позначилася на статусі та добробуті нижчих соціальних верств відповідних регіонів — верствах, які в регіонах зі середніми-низькими доходами складають від половини до двох третин населення. Як зазначалося вище, СРСР, певно, не був спритнішим (і, можливо, був повільнішим) за Латинську Америку в «перегонах» із визначеними Заходом стандартами добробуту. Однак нижчі соціальні верстви його населення покращили власні стандарти харчування, медицини та освіти незрівнянно більше за нижчі верстви населення Латинської Америки (включно з Бразилією). Цей прогрес був навіть більшим для нижчих верств Китаю проти Південної або Південно-Cхідної Азії».

 

Постання напівпериферії та занепад капіталістичної світ-системи

Якщо дійсна економічна та соціальна ефективність соціалістичних економік ХХ сторіччя була відносно успішною або щонайменше мінливо успішною, що ж призвело до їхнього занепаду? Детальне дослідження цього питання лежить поза межами цієї публікації. Але значну частину відповіді можна знайти у внутрішній класовій боротьбі, яка відбувалася всередині історичних соціалістичних держав. Коц (Kotz 1997; 2000) стверджує, що в пізні радянські роки сформувався прокапіталістичний альянс за участі більшості радянської партійної та державної бюрократії, неоліберальних інтелектуалів та новопосталих приватних капіталістів. Незважаючи на те, що більшість радянських громадян і досі надавала перевагу певній формі соціалізму перед капіталізмом, прокапіталістичний альянс унаслідок відносно помірної економічної кризи скористався наданою можливістю нав’язати загалу капіталістичний порядок денний. Лі (Li 2008: 24–66) стверджує, що з поразкою «культурної революції» прихильники капіталістичного курсу в Комуністичній партії Китаю здобули визначну перемогу над революційними соціалістами, проклавши шлях до капіталістичної трансформації Китаю. Невдачі соціалізму у ХХ сторіччі наново підтвердили фундаментальні закони роботи капіталістичної світ-системи. Аж до пізнього ХХ сторіччя існувала довготривала тенденція зростання розриву в доходах між ядром, напівпериферією та периферією — тенденція, яка тривала протягом сторіч. Капіталістична світ-система поділена на три структурні позиції. Периферія історично займала найбільшу географічну площу й включала більшість населення світ-системи. В середині ХХ сторіччя популяційне співвідношення між ядром (Західна Європа та Північна Америка), напівпериферією (Радянський Союз, Східна Європа та Латинська Америка) і периферією (Азія та Африка) складало приблизно 20:20:60. Пропорції доходів між трьома регіонами складали приблизно 100:25:5. У 1970‑х цей розподіл доходів серйозно змінився зі зростанням соціалістичних економік ХХ сторіччя. Із руйнуванням соціалістичних держав це співвідношення доходів більшою мірою відновилося на рівні середини ХХ сторіччя близько 1995 року. Однак менш ніж за чверть століття після падіння Берлінської стіни світова геополітична мапа знову суттєво змінилася. Економічне зростання Китаю та Індії, разом із відродженням Росії та Латинської Америки призвело до суттєвого зменшення економічного впливу «Заходу», а Сполучені Штати разом із Західною Європою, здається, стали на незворотну довгострокову траєкторію спадання. Що означає цей драматичний поворот світової історії для довготермінового майбутнього капіталістичної світ-системи?

 

 

Перенесення світової додаткової вартості (засобами прямого грабунку й нерівного обміну) з периферії до ядра було основним операційним механізмом капіталістичної світ-системи. Концентрація багатства в країнах ядра дозволяла їм здобувати великі монополістичні прибутки й створювати необхідні стимули до накопичення капіталу в незамінних «провідних індустріях» з порівняно високими ризиками й потребою у великих і довготермінових інвестиціях капіталу. Великий обсяг додаткової вартості, сконцентрований у ядрі, також був необхідним для забезпечення порівняно високої оплати праці «кадрів» системи, як-от кваліфікованих робітників, інженерів, науковців, ідеологічних адвокатів («інтелектуалів»), економічних менеджерів і військових офіцерів (які керували «високотехнологічними» військовими силами). Ці «кадри», як правило, були сконцентровані в ядрі, а їхні «послуги» та лояльність є необхідними для звичного функціонування капіталістичної світ-системи. Час від часу з накопиченням капіталу всередині ядра існувала тенденція зростання оплати праці, податків та екологічних витрат, що знижувало норму прибутку системи у власних центрах накопичення. Поки країни ядра розвивали нові провідні індустрії, щоб відновити великі прибутки, старі індустрії, де прибутки зменшилися до посередніх рівнів, мали бути перенесені до інших географічних зон. Напівпериферія історично відігравала роль отримувача перенесених індустрій (або ланок «товарних ланцюгів») і незамінного політичного та економічного стабілізатора капіталістичної світ-системи (Wallerstein 1979: 20–23; 69–71).

Протягом останніх півтора сторіччя довготривала тенденція до зростання зарплатні, оподаткування та екологічних витрат, здається, прискорилася. Зростання оплати праці та податків відбивають довготермінові загрози з боку «антисистемних рухів» (соціал-демократії, національно-визвольних рухів та «комунізму»), які до середини ХХ сторіччя змусили панівні еліти системи піти на значні поступки. Зростання екологічних витрат є результатом невпинного накопичення капіталу, яке суттєво прискорило виснаження природних ресурсів та руйнування глобального довкілля (Wallerstein 2003: 57–66). Як наслідок, капіталістична світ-система знаходиться під значним тиском у напрямку прискорення темпів глобального перенесення виробництв. Це призвело до стрімкого розширення географічної зони напівпериферії протягом останніх 25 років. Що найважливіше, Китай та Індія, слугуючи центрами останньої хвилі глобальної індустріальної релокації, долучилися до лав напівпериферії. ВВП на душу населення Китаю наразі досяг приблизно сьомої частини рівня США, а Індія може досягти подібного відносного рівня приблизно протягом десятиліття. Враховуючи величезний розмір населення Китаю та Індії, близько 2020 року межі світової напівпериферії (визначеної як географічні території, де ВВП на душу населення складає приблизно п’яту частину показників найрозвиненішої капіталістичної держави) цілком можуть включати приблизно 60% населення світу.

Чи здатна капіталістична світ-система пережити настільки масштабне розширення напівпериферії? Це розширення неминуче призведе до значного перерозподілу світової додаткової вартості. Оскільки менша її частка буде сконцентрована в ядрі, країнам ядра ставатиме все складніше фінансувати накопичення капіталу в провідних індустріях. Держави ядра також матимуть складнощі в утриманні великої кількості робочої сили — кваліфікованих керівників «середнього класу». Вже зараз практично всі капіталістичні країни ядра зіткнулися з нездоланними фінансовими кризами. Фінансова криза є, по суті, ознакою того, що капіталізм у зоні ядра більше не здатний одночасно забезпечувати сприятливі умови для капіталістичного накопичення й підтримувати «суспільний спокій» (тобто гарантувати політичну лояльність середніх класів) вдома[5].

 

"Поточне розширення напівпериферії, вочевидь, прискорило занепад гегемонної влади США."

 

Широко визнається, що гегемонна влада США незворотно скорочується, як у сенсі зменшення відносної економічної позиції в капіталістичній світ-системі, так і в більш важливому сенсі, що Сполучені Штати менш готові й спроможні регулювати систему в інтересах її довготривалих спільних цілей. Поточне розширення напівпериферії, вочевидь, прискорило занепад гегемонної влади США. Більш загрозливим для капіталістичної світ-системи є також і те, що велике розширення напівпериферії також зробило менш імовірним, ба навіть неможливим постання нової гегемонної сили через стрімке збільшення кількості держав, релевантних на рівні системної політики. Ілюстрацією цього є збільшення найбільш визначної глобальної політичної групи з так званої «Великої сімки» до так званої «Великої двадцятки».

Капіталістична світ-система є міждержавною системою. Упорядкування міждержавної системи є необхідним для підтримання балансу влади між державою та капіталом, сприятливого для накопичення капіталу. Однак ця система має фатальну ваду. Оскільки система не потребує «світового уряду», вона не має жодного ефективного механізму забезпечення й просування власних довготермінових спільних інтересів (як-от глобальний мир, глобальне макроекономічне керування, створення глобального соціального компромісу та глобальний менеджмент довкілля), а неконтрольована конкуренція між державами може привести до саморуйнування системи. Протягом історії капіталістична світ-система покладалася на гегемонні сили історичної епохи (Голландію в XVII сторіччі, Великобританію у ХІХ сторіччі та Сполучені Штати у ХХ сторіччі) як уповноважений міжнародний уряд задля регулювання власних довготермінових інтересів. У зв’язку з масштабним розширенням напівпериферії цей історичний механізм, необхідний для звичного функціонування капіталістичної світ-системи, починає давати збій (Li 2008: 113–138).

Отже, величезне розширення напівпериферії призводить до набору фундаментально нових світових історичних умов. Ці нові умови підважують кілька базових механізмів, необхідних для звичного функціонування та відтворення капіталістичної світ-системи. Але саме кліматична криза надає найбільш чіткі, недвозначні докази того, що капіталізм перестав бути життєздатною історичною системою.

 

Криза ХХІ сторіччя: кліматична катастрофа

Країни ядра (Західна Європа та Північна Америка) історично були відповідальними за більшу частку загальних викидів парникових газів до атмосфери. Натомість останніми роками внаслідок стрімкого економічного розширення й все більших енергетичних потреб країн напівпериферії більшість нових викидів тепер походять з так званих «країн з економікою, що розвивається». І насправді Китай вже перевершив Сполучені Штати, ставши найбільшим світовим викидачем парникових газів, а Індія обійшла Японію й наразі посідає третє місце (див. BP 2010).

Середня світова температура на поверхні зараз перевищує доіндустріальну на близько 0,8°C і зростає зі швидкістю близько 0,2°C на десятиліття. Із сучасним темпом до закінчення ХХІ сторіччя глобальне потепління (порівняно з доіндустріальним часом) досягне приблизно 3°C.

Потепління в 3°C знищить джунглі Амазонки, що призведе до подальшого потепління в 1,5°C. Південна Африка, Австралія, середземноморська Європа й західні Сполучені Штати перетворяться на пустелі. Рівень моря може зрости на 25 метрів, і мільярди людей можуть стати кліматичними біженцями. Потепління в 4°C розтопить арктичний лід, що вивільнить до атмосфери величезний обсяг вуглецю й метану. Вимруть водорості — найважливіший елемент пересування вуглецю на дно океану. Світ готовий до нестримного глобального потепління, яке може призвести до додаткового підвищення температури на кілька градусів.

Якщо глобальні температури підвищаться на 5°C, світ стане найгарячішим за будь‑який момент протягом останніх 50 мільйонів років. Більшість планети стане непридатною для життя, й світове населення катастрофічно скоротиться. На карту поставлене не менше ніж виживання людської цивілізації як такої (Spratt and Sutton 2008; Guardian 2009; Hansen 2009).

Зображення 7 порівнює три можливі траєкторії викидів вуглецю в глобальній економіці. Наразі світові викиди вуглецю від спалення горючих копалин складають приблизно 31 мільярд метричних тон. Якщо світ домовиться утримувати викиди вуглецю на поточному рівні без подальшого збільшення, кумулятивні викиди вуглецю протягом ХХІ сторіччя складуть близько 3 трильйонів метричних тон. Це, імовірно, призведе до потепління на 4°C до кінця ХХІ сторіччя й довготермінового рівноважного потепління (протягом кількох сотень років) у близько 8°C.

 

Зображення 7. Світові рівні викидів вуглецю в результаті спалення горючих копалин (У мільярдах метричних тон, 2000–2100).

Джерело: МГЕЗК (IPCC) 2007; BP 2010; власні розрахунки автора. Цей сценарій припускає нульовий обсяг викидів від змін у користуванні землею. Нижчі оцінки довготривалої рівноваги засновані на МГЕЗК 2007. Вищі оцінки довготривалої рівноваги засновані на Hansen 2009: 140–171.

 

Якщо світ негайно почне скорочувати викиди вуглецю й дотримуватиметься середнього річного скорочення в 1% протягом решти ХХІ сторіччя, кумулятивні викиди вуглецю протягом ХХІ сторіччя складуть близько 2 трильйонів метричних тон. Це, імовірно, призведе до потепління в 3°C наприкінці ХХІ сторіччя й довготермінового рівноважного потепління на близько 6°C. Глобальне потепління таких обсягів знищить джунглі Амазонки, призведе до зростання рівня моря на 25,75 метрів, перетворить більшість світу на непридатні для життя пустелі й спричинить катастрофічне скорочення населення світу.

Зрештою, уявімо, що світ негайно почне скорочувати викиди вуглецю й дотримуватиметься середнього річного скорочення в 4% протягом решти ХХІ сторіччя. В такому разі кумулятивні викиди вуглецю протягом ХХІ сторіччя складуть близько одного трильйону метричних тон. Це, ймовірно, спричинить потепління у 2°C наприкінці ХХІ сторіччя й довготермінове рівноважне потепління на близько 4°C. Бодай навіть і цей сценарій призведе до великого ризику неконтрольованого глобального потепління, за поточних умов це єдиний сценарій, де існує надія на збереження людської цивілізації, якою ми її знаємо.

Чи можливо в принципі досягти стабілізації клімату, сумісної з виживанням людської цивілізації (сценарію, який відповідає довготерміновому підвищенню температури на 2—4°C) в історичних межах капіталізму?

Залежність між викидами вуглецю, економічною продуктивністю й технологіями розв’язується за допомогою такої формули:

Інтенсивність викидів вуглецю = Обсяг викидів вуглецю / ВВП

Або ж:

Обсяг викидів вуглецю = Інтенсивність викидів вуглецю × ВВП

Інтенсивність викидів залежить від технологічних факторів, як-от енергоефективність і частка горючих копалин у загальному споживанні енергії. Таким чином маємо:

Зростання обсягу викидів вуглецю = зростання інтенсивності викидів + темп економічного зростання

Якщо сформулювати ту саму формулу в термінах скорочення обсягу викидів:

Скорочення обсягу викидів вуглецю = скорочення інтенсивності викидів – темп економічного зростання

Отже, за інших рівних умов будь‑яке скорочення інтенсивності викидів (унаслідок зростання енергоефективності або заміни горючих копалин на вільну від карбону — ядерну й відновлювану — енергію) призводить до скорочення викидів вуглецю. Але будь‑яке збільшення темпів економічного зростання компенсує це зменшення викидів вуглецю.

 

 

Як мейнстрімні, так і марксистські економісти погоджуються, що капіталізм як економічна система ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва й ринковій конкуренції. До того ж обидві групи економістів погоджуються, що внаслідок невпинної конкуренції капіталісти знаходяться під потужним і постійним тиском збільшувати ефективність і просувати інновації, що призводить до стійкого й стрімкого економічного зростання в довготривалій перспективі. Ця тенденція до необмеженого зростання й до сьогодні вважається мейнстрімними економістами великою перевагою капіталістичної системи. Чи існує в капіталістичній системі рівносильна тенденція на противагу до скорочення викидів вуглецю з горючих палив? Насправді необхідно, щоб інтенсивність викидів зменшувалася в значно стрімкішому темпі, ніж зростання економіки. Протягом десятиліття з 1999 до 2009 світова економіка зростала в середньому на 3,5% на рік, інтенсивність викидів скорочувалася в середньому на 1,1% на рік, а викиди вуглецю від спалення горючих копалин зростала в середньому на 2,4% на рік. Під час Великої рецесії 2009 року світові викиди вуглецю скоротилися на 1,3%. Якби світ повторював досвід Великої рецесії кожного року протягом решти ХХІ сторіччя, ми були б приблизно на шляху до сценарію з довготерміновим потеплінням на 36°C.

Чи є можливим для світової капіталістичної економіки значно прискорити темп скорочення інтенсивності викидів за допомогою втручання держави й технологічних інновацій? В умовах сучасної капіталістичної системи світова економіка потребує щорічного зростання у 3% лише для того, щоб попередити зростання рівнів безробіття (припускаємо, що продуктивність праці щороку зростає приблизно на 2%, а населення світу зростає на 1%). Якщо нашим завданням є скоротити викиди вуглецю на 4% щорічно, інтенсивність викидів має скорочуватися щорічно на 7%! Навіть якщо нашим завданням є щорічно скорочувати викиди на 1%, інтенсивність викидів все одно має зменшуватись на 4% на рік.

Залишаючи поза увагою багато інших інституційних та технічних труднощів, властиво повільний темп трансформацій інфраструктури накладає фундаментальні обмеження на потенційно можливу швидкість скорочення інтенсивності викидів. Поточна енергетична й виробнича інфраструктура цілого світу побудована на мінеральних паливах. Ця інфраструктура піддається лише повільним змінам. Якщо кожного року ми замінюватимемо близько 5% світової капітальної інфраструктури, і, припустімо, нова інфраструктура скорочує інтенсивність викидів на 50% порівняно зі старою (це приблизно дорівнює припущенню, що всі нові енергетичні станції й автомобілі працюватимуть без викидів), кожного року це зменшить середні світові викиди вуглецю лише на 2,5%.

Уявімо, що в майбутньому скорочення інтенсивності викидів може бути збільшене до 3% на рік; в такому разі для досягнення щорічного чотиривідсоткового скорочення викидів вуглецю світова економіка все одно матиме щороку скорочуватись на 1%[6].

 

ХХІ сторіччя: чи існує альтернатива (соціалізму)?

У ХХ сторіччі соціалістичні економіки залишалися частиною капіталістичної світ-системи й змушені конкурувати з капіталістичними економіками на основі критеріїв, встановлених капіталістичною світ-системою. Соціалістичні економіки змогли втриматися і за певними показниками навіть покращили своє становище в капіталістичній світ-системі, одночасно задовольняючи базові потреби населення краще, ніж капіталістичні країни аналогічного рівня розвитку. Але зрештою соціалістичні економіки не спромоглися подолати основні закони роботи капіталістичної світ-системи.

 

"Капіталізм перестав бути життєздатною історичною системою до такої міри, що його подальше існування більше не є сумісним з довготерміновим виживанням людської цивілізації."

 

У ХХІ сторіччі світові історичні умови цілковито змінилися. Капіталізм перестав бути життєздатною історичною системою до такої міри, що його подальше існування більше не є сумісним з довготерміновим виживанням людської цивілізації. Це найбільш чітко ілюструє глобальна кліматична криза. Наведений аналіз робить очевидним, що лише економічна система, здатна стабільно функціонувати в умовах нульового зростання й задовольняти базові потреби населення, має бодай якийсь шанс впоратися з екологічною кризою, забезпечити глобальну екологічну стабільність і зберегти людську цивілізацію. Усі інші економічні та соціальні завдання в порівнянні з цим є другорядними.

Лише за умов нульового (а якщо необхідно, і негативного) економічного зростання можливо перетворити скорочення інтенсивності викидів (завдяки більшій енергоефективності й заміні енергетичних джерел) на абсолютне скорочення викидів вуглецю. Лише за умов поєднання нульового економічного зростання та стрімкого зменшення інтенсивності викидів (що, зі свого боку, вимагає широкомасштабної трансформації інфраструктури) людство має реальний шанс досягти рівнів кліматичної стабілізації, сумісних зі збереженням цивілізації[7].

Чи можна змінити капіталізм так, щоб він був здатний до стабільного функціонування з нульовим зростанням? Допоки капіталізм заснований на приватній власності на засоби виробництва (і чим іншим є капіталізм?), неможливо уявити, як капіталісти з мотивацією до прибутку й під тиском конкуренції не будуть переслідувати все більші масштаби виробництва й постійне зростання прибутків. Існують і додаткові причини неспроможності капіталізму функціонувати в умовах нульового економічного зростання. По‑перше, за капіталізму існує тенденція зростання продуктивності праці з часом. Нульове економічне зростання в поєднанні зі зростанням продуктивності праці призведуть до все більших рівнів безробіття. По‑друге, за капіталізму існує тенденція до зростання нерівності доходів та багатства з часом. Нульове економічне зростання в поєднанні зі зростанням нерівності призведе до абсолютного погіршення життєвих стандартів для переважної більшості населення. По‑третє, капіталістичні панівні еліти покладаються на економічне зростання та ілюзорну обіцянку покращення життєвих стандартів як на основне ідеологічне виправдання. З яких причин без економічного зростання переважна більшість і далі толерувала б капіталістичну експлуатацію й величезну нерівність у доходах і статках? Що було б основою легітимності капіталізму?

 

 

Вимога нульового економічного зростання виключає не лише капіталізм, але й будь‑яку іншу можливу ринкову економічну систему з переліку можливих історичних опцій у ХХІ сторіччі. Це відбувається тому, що будь‑яка ринкова система, незалежно від початкового розподілу засобів виробництва, неминуче відтворить таку саму економічну та соціальну динаміку, змушуючи всіх економічних гравців пориватися до виробництва у все більших масштабах. І дійсно, якщо ринкова конкуренція не призводить до матеріального виробництва у все більших масштабах, у чому полягає соціальна перевага системи, заснованій на ринковій конкуренції з усіма її негативними соціальними наслідками (як‑от зростання нерівності, безробіття, завзятий індивідуалізм, соціальне відчуження й екологічне руйнування)?

Якщо людство не повертатиметься до певної докапіталістичної класової системи, які ми маємо варіанти, крім соціалістичної економічної системи, заснованій на суспільній власності на засоби виробництва й загальносуспільному плануванню?

Історичні соціалістичні держави віддано переслідували економічне зростання. Але причиною цього була їхня роль як частини капіталістичної світ-системи й потреби конкурувати з капіталістичними державами за допомогою економічних та військових засобів. Стабільне економічне зростання є необхідною умовою виживання будь‑якої держави в капіталістичній світ-системі. У майбутньому посткапіталістичному світі не існує причин, чому б соціалістичне загальносуспільне планування не могло бути використане для організації економічної системи, налаштованої на нульове зростання.

Читачам з певним марксистським досвідом досить легко зрозуміти, що економічне зростання відбувається, коли додатковий продукт суспільства використовується для розширеного відтворення (за допомогою залучення більшої кількості робочої сили, більших обсягів засобів виробництва й зростання продуктивності праці).

Отже, для створення економіки з нульовим зростанням суспільство має, по‑перше, бути здатним вирішити, як вживати додатковий продукт і, по‑друге, вирішити використовувати його для чогось, крім зростання. Капіталізм або будь‑яка інша ринкова система неспроможні задовольнити жодну з цих умов[8].

Лише за умов існування економічної системи, заснованої на суспільній власності на засоби виробництва й загальносуспільному плануванні, суспільство могло б здійснювати безпосередній контроль за додатковим продуктом і забезпечити його використання для цілей, відмінних від зростання, як‑от суспільне споживання, скорочення часу праці або інші цілі, що сприяють розвитку фізичного й розумового потенціалу індивідів[9].

Лише за допомогою суспільної власності й загальносуспільного планування суспільство спроможне почати величезну перебудову інфраструктури протягом досить короткого часу, необхідну для стрімкого скорочення інтенсивності викидів. Історичний досвід соціалізму ХХ сторіччя показує, що соціалістичні планові економіки були б особливо ефективними в мобілізації ресурсів для певних визначених соціальних цілей і просування певних технологічних інновацій там, де це є чітким соціальним пріоритетом.

Лише в умовах суспільної власності й загальносуспільного планування суспільство зможе досягти екологічної стабільності, не приносячи в жертву задоволення базових потреб величезної більшості населення. Історичний досвід вказує, що соціалістичні економіки були успішнішими за капіталізм у задоволенні базових потреб населення з відносно низькими рівнями матеріального споживання.

А що з приводу інформаційної та мотиваційної проблем?

По‑перше, ці проблеми, імовірно, були не настільки серйозними, як змушує думати мейнстрімна економічна література. На це вказують реальні показники соціалістичних економік у порівнянні з капіталістичними. І в будь‑якому разі чи можуть ці проблеми бути важливішими за збереження людської цивілізації? Для людства у ХХІ сторіччі чи існує альтернатива — соціалізму?

 

Переклав Роман Дрямов

Перекладено за: Li, M., 2013. "The 21st Century: Is There An Alternative (to Socialism)?". In: Science & Society, Vol. 77, No. 1, pp. 10–43

 


Посилання

Арриги, Дж., 2008. «Неравенство в доходах на мировом рынке и будущее социализма». В: Скепсис, 5, с. 113–129.

Валлерстайн, И, 2008. «Утопийское, или Исторические возможности XXI века». В: Прогнозис, 1, с. 8–56.

Кейнс, Дж. М., 1993. «Общая теория занятости, процента и денег». В: Избранные произведения. Москва: Экономика, с. 224–532.

Ленин, В. И., 1969. «Империализм, как высшая стадия капитализма». В: Полное собрание сочинение. 5 изд. Т. 27. Москва: Государственное издательство политической литературы, с. 299–426.

Маркс, К., 1936. Капітал. Критика політичної економії. Т. 3: Сукупний процес капіталістичного виробництва. Київ: Партвидав ЦК КП(б)У.

Маркс, К., 1938. Критика Готської програми. Київ: Державне видавництво політичної літератури.

Энгельс, Ф., 1961. «Развитие социализма от утопии к науке». В: Маркс, К., Энгельс, Ф. Сочинения. 2 изд. Т. 19. Москва: Государственное издательство политической литературы, с. 185–230.

Albert, M., and Hahnel, R., 1992. “Socialism As It Was Always Meant to Be”. In: Review of Radical Political Economics (Fall–Winter), pp. 46–66.

Anderson, K., and Bows, A., 2011. “Beyond ‘Dangerous’ Climate Change: Emission Scenarios for A New World.” In: Philosophical Transactions of the Royal Society, A, pp. 20–44.

Blackburn, R. (ed.), 1991a. After the Fall: The Failure of Communism and the Future of Socialism. London and New York: Verso.

Blackburn, R., 1991b. “Fin de Siиcle: Socialism After the Crash”. In: Blackburn, R. (ed.), 1991a. After the Fall: The Failure of Communism and the Future of Socialism. London and New York: Verso, pp. 173–249

BP, 2010. Statistical Review of World Energy 2010 (June 1). Available 09.04.2017 at: [link]

Chossudovsky, M., 2003. The Globalization of Poverty and the New World Order. Pincourt, Quebec: Global Research.

Devine, P., 1992. “Market Socialism or Participatory Planning?” In: Review of Radical Political Economics, Fall–Winter, pp. 67–89.

Engels, F., 1978 [1880]. “Socialism: Utopian and Scientific”. In: Tucker, R. C. (ed.). The Marx–Engels Reader. New York: W. W. Norton, pp. 683–717

Foster, J. B., 2010. “Capitalism and Degrowth — An Impossibility Theorem”. In: Monthly Review, January, pp. 26–33.

Guardian, 2009. Copenhagen Climate Summit: Five Possible Scenarios for Our Future Climate (December 18). Available 09.04.2017 at: [link]

Hansen, J., 2009. Storms of My Grandchildren: The Truth about the Coming Climate Catastrophes and Our Last Chance to Save Humanity. New York: Bloomsbury.

Hayek, F. A., 1996 (1948). Individualism and Economic Order. Chicago, Illinois: University of Chicago Press.

IPCC. Intergovernmental Panel on Climate Change. 2007. A Report of Working Group III of the Intergovernmental Panel on Climate Change. Chapter 3: “Issues Related to Mitigation in the Long-Term Context” (December 1). Available 09.04.2017 at: [link]

Kotz, D. M., 1997. Revolution from Above: The Demise of the Soviet System. New York/London: Routledge.

Kotz, D. M., 2000. “Socialism and Capitalism: Lessons from the Demise of State Socialism in the Soviet Union and China”. In: Pollin, R. (ed.). Socialism and Radical Political Economy: Essays in Honor of Howard Sherman. Cheltenham/Northampton, England: Edward Elgar, pp. 300–317

Laibman, D., 1992. “Market and Plan: The Evolution of Socialist Social Structures in History and Theory”. In: Science & Society, Spring, pp. 60–91.

Li, M., 2004. “After Neoliberalism: Empire, Social Democracy, or Socialism?”. In: Monthly Review, January, pp. 21–36.

Li, M.,2008. The Rise of China and the Demise of the Capitalist World-Economy. London: Pluto Press/New York: Monthly Review Press.

Maddison, A., 2010. Historical Statistics of the World Economy, 1–2008 AD (September 1). Available 09.04.2017 at: [link]

Navarro, V., 1993. “Has Socialism Failed? An Analysis of Health Indicators Under Capitalism and Socialism”. In: Science & Society, Spring, pp. 6–30.

Pfeiffer, D. A., 2006. Eating Fossil Fuels. Gabriola Island, British Columbia: New Society Publishers.

Roemer, J. E., 1994. A Future for Socialism. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press.

Schwartzman, D., 2008. “The Limits to Entropy: The Continuing Misuse of Thermodynamics in Environmental and Marxist Theory”. In: Science & Society, January, pp. 43–62.

Schwartzman, D.,2009. “Ecosocialism or Ecocatastrophe?”. In: Capitalism Nature Socialism, March, pp. 6–33.

Schweickart, D., 1992. “Socialism, Democracy, Market, Planning: Putting the Pieces Together”. In: Review of Radical Political Economics, Fall–Winter, pp. 29–45.

Sen, A., 1999. Commodities and Capabilities. Oxford, England: Oxford University Press.

Speth, J. G., 2008. The Bridge at the Edge of the World: Capitalism, the Environment, and Crossing from Crisis to Sustainability. New Haven, Connecticut/London: Yale University Press.

Spratt, D. and Sutton, P., 2008. Climate Code Red: The Case for a Sustainability Emergency (December 1). Available 09.04.2017 at: [link]

Stiglitz, J. E., 1994. Whither Socialism? Cambridge, Massachusetts: The MIT Press.

Wallerstein, I., 1979. The Capitalist World-Economy. Cambridge, England: Cambridge University Press.

Wallerstein, I., 2003. The Decline of American Power. New York/London: The New Press.

Weisskopf, T. E., 1992. “Towards A Socialism for the Future, In the Wake of the Demise of the Socialism of the Past”. In: Review of Radical Political Economics, Fall–Winter, p. 128.

World Bank, 2010. World Development Indicators (December 1). Available 09.04.2017 at: [link]

 

Примітки

1. Для огляду спектру поглядів провідних західноєвропейських лівих інтелектуалів — див. Blackburn 1991. Типову критику соціалізму з центральним плануванням та пропозиції ринкового соціалізму можна побачити у Roemer 1994. За дискусіями стосовно ринкового соціалізму й демократичного планування можна звернутися до Weisskopf 1992, Schweickart 1992, Albert and Hahnel 1992, Devine 1992. Також див. спеціальний випуск Science & Society (Volume 56, Number 1, Spring 1992) на тему альтернативних версій та моделей соціалізму.

2. Як Енгельс (1961), так і Ленін (1969) стверджували, що об’єктивна тенденція до усуспільнення виробництва змусила капіталізм визнати «соціальний характер» сучасних виробничих сил і звернутися до все більш усуспільнених форм організації бізнесу. Організовуючи виробництво в певних галузях відповідно з детальними планами, монополістичні корпорації капіталізму підготували матеріальні та організаційні основи майбутнього соціалістичного планування.
3. В цій публікації визначення «мейнстрімної економічної теорії» стосується не лише неокласичної економічної теорії, але також і різні «гетеродоксальні» буржуазні економічні теорії, як-от австрійський або кейнсеанський підходи. Усі вони є «мейнстрімними» в тому сенсі, що допускають історичну безсмертність капіталізму й вважають капіталізм найкращою з усіх можливих економічних систем. У якості мейнстрімної критики соціалізму, яка розглядається в цьому розділі, я здебільшого покладаюся на аргументи, підсумовані Стігліцем (Stiglitz 1994). Стосовно класичної критики соціалістичного центрального планування, див. Hayek 1996 (1948).
4. Для ознайомлення з попереднім дослідженням, яке порівнювало тенденції економічного зростання соціалістичних та капіталістичних економік, див. Арриги 2008, хоча Аррігі покладався на відносно обмежені історичні дані.
5. Щоб оглянути більш розлоге пояснення аргументу про те, що зростання напівпериферії несумісне з подальшим функціонуванням капіталістичної світ-системи, див. Li 2008: 93–112.
6. У нещодавній науковій публікації Андерсон та Боуз (Anderson and Bows 2011) доходять висновку, що, якщо не поставити під сумнів першочергову важливість економічного зростання, ми майже не маємо шансу запобігти глобальному зростанню температури на 2°C, поза котрим зміни клімату стають вкрай небезпечними.
7. У цій публікації терміни «економічне зростання» та «темпи економічного зростання» відносяться до конвенційних вимірів економічного зростання, тобто зростання «реального ВВП». Цей  конвенційний показник економічного зростання має сенс тією мірою, якою він розглядається як груба оцінка темпів капіталістичного накопичення, на противагу реальному мірилу покращення якості життя. У майбутньому посткапіталістичному суспільстві «нульове економічне зростання», необхідне для досягнення екологічної стабільності, позначає нульове зростання загального матеріального виробництва й споживання в суспільстві. Таким чином, нульове економічне зростання не мусить означати кінець покращення якості життя або розвитку виробничих сил, якщо визначати «виробничі сили» як фізичний та розумовий розвиток людей. Деякі автори-марксисти вважають, що соціалізм майбутнього має ґрунтуватися як на екологічній стабільності, так і економічному зростанні  (Schwartzman 2008; 2009). Втім, на мою думку, необмежене економічне зростання принципово несумісне з екологічною стабільністю в силу причин, частково розглянутих у цій публікації. Також див. Li 2008: 139–173; Speth 2008; Foster 2010.
8. Швайкарт (Schweickart 1992) запропонував соціалістичну модель, за якої щоденне виробництво та споживання відбувалися б на основі ринкової системи, але інвестування знаходилося б під суспільним контролем. Ця гібридна ринково-планова система підіймає багато питань з приводу сумісності між плановими та ринковими частинами економіки. Наприклад, наскільки великим був би фонд суспільних інвестицій відносно загального додаткового продукту? Якщо він буде недостатньо великим, відтворюватиметься економічна динаміка капіталізму, де гравці на ринку використовують прибуток для накопичення капіталу. Якщо він буде надто великим, стимул економічної ефективності для ринкових гравців будуть недостатніми — а в такому разі, навіщо нам потрібна гібридна ринково-планова система? Чому б не мати просту соціалістичну планову економіку?
9. У «Критиці Готської програми» Маркс передбачав, що «на вищій фазі комуністичного суспільства» «джерела колективного багатства» будуть рясними і суспільний розподіл засновуватиметься на принципі «від кожного за його здібністю, кожному за його потребою» (Маркс 1938). Маркс і Енгельс, певно, бачили комуністичне суспільство майбутнього як засноване на матеріальному добробуті, що значно переважає добробут капіталізму ХІХ сторіччя. Але якби вони залишалися живими, вони навряд чи зраділи б вкрай марнотратному «масовому споживанню» в сьогоденних західних капіталістичних економіках. Для Маркса, як і для Енгельса, ключове питання полягало в «скороченні робочого дня», яке було неодмінною умовою як для вільного розвитку фізичного та розумового потенціалу індивідів, так і для переходу від капіталізму до комунізму. У майбутньому, якщо загальний обсяг матеріального виробництва в суспільстві встановлюється на рівні, сумісному з умовами екологічної стабільності й базовими потребами населення, але технологічний прогрес з часом підвищує продуктивність праці, то цілком можливо, що загальне виробництво буде достатнім для задоволення принципу «кожному — за його чи її потребою», тоді як зростання продуктивності праці забезпечуватиме постійне скорочення часу праці для загалу, що даватиме все більше простору для особистого розвитку (і зростання стандартів життя в цьому сенсі), а також призведе до поступової відмови від поділу на фізичну й розумову працю (і, таким чином, руйнування матеріальної основи поділу суспільства на антагоністичні класи) Див. Маркс 1936; Энгельс 1961; Li 2008: 188–192.

Залишити коментар