Чорнозем — це надзвичайно родючий ґрунт із високим вмістом органічної речовини (5%), що може сягати більше одного метра в глибину. З плином історії ці «чорні землі» створили Україні репутацію «житниці» Російської імперії та Європи. У контексті неоліберальної глобалізації ця житниця стала глобальною: у 2018 році Україна була п’ятим у світі виробником кукурудзи, восьмим — пшениці, першим — соняшнику, третім — гречки. Дванадцять відсотків світового імпорту зернових припадає на Україну, і деякі країни надзвичайно від нього залежать — зокрема на Близькому Сході та в Африці (Ліван — 51%, Туніс — 41%, Єгипет — 21%, Сомалі — 70%). Росія також має велику частку виробництва в аграрному секторі, тож третина світового обсягу пшениці надходить із цих двох країн.
Імперіалістичний грабунок
Недостатньо звертають увагу на той очевидний факт, що присвоєння «чорноземів» та їхнього виробничого потенціалу є однією з економічних цілей, яку великоросійський імперіалізм переслідує у своїй загарбницькій війні проти українського народу. Кремль прагне зміцнити свій геостратегічний вплив на світовій арені, граючи на своїй величезній, багатій на ресурси (гірничопромислові, енергетичні та сільськогосподарські), території, та її розширенні через завоювання. Варто нагадати, що близько 40% української пшениці вирощується у східних і південних регіонах, які є найбажанішими цілями для Москви.
Як казав Клаузевіц: «Війна — це ведення політики іншими засобами». Заблоковані порти, підпалені посіви, заміновані поля, обстріляні елеватори та знищені українські портові споруди є проявами цього бачення, так само як і захоплення зернових запасів (близько 500 000 тонн, викрадених через Крим, за даними Києва), окупація аграрних підприємств та розкрадання сільськогосподарської техніки на тимчасово окупованих російськими військами територіях.
Зерно завантажується на вантажне судно / Фото: Andrey Rudakov / Bloomberg via Getty Images
Впливи війни, пандемії та глобального потепління
Якщо Стамбульські угоди будуть дотримані, вони дозволять Україні експортувати 20-25 мільйонів тонн зернових, наразі заблокованих в елеваторах на її території. (Станом на початок вересня після підписання Стамбульських угод, вдалось вивезти лише близько 1,3 млн тон зерна з українських портів. Це вказує на низьку ефективність такого зернового коридору і нові загрози складування й вивозу урожаю 2022 року — прим. ред.). Тим краще для людей, які найбільше залежать від цього експорту. Однак, у довгостроковій перспективі, це рішення лише тимчасово відкладе загрозу глобальної продовольчої кризи.
По-перше, тому що путінська війна на знищення — це тотальна війна, яка вражає поля так само, як і міста: з моменту її початку, пошкодження оброблюваних земель і проблеми з робочою силою спричинили падіння українського виробництва кукурудзи на 51% і пшениці на 53%… Ефект буде відчутний вже наступного року, і кілька років потому.
По-друге, тому що зростання цін на сільгосппродукцію почалося ще до вторгнення Росії в Україну. У листопаді 2021 року індекс продовольчих цін ФАО навіть трохи перевищив рекордний рівень 2008 року (у розпал «фінансової» кризи). У наявному контексті, це зростання є тісно пов’язаним зі зростанням цін на енергоносії, що було у свою чергу спричинене логістичними «вузькими місцями» та явищами десинхронізації, які вплинули на глобальне капіталістичне зростання під час (тимчасового?) виходу з пандемії.
Однак на ситуацію помітно впливають також і більш структурні та більш тривожні фактори, перш за все, виснаження ґрунтів продуктивістським агробізнесом і вплив кліматичних змін (у 2021 році екстремальні явища дуже сильно вплинули на врожаї у Канаді, на Заході Америки, Бразилії та у Росії). Ці структурні чинники лежать в основі збільшення кількості людей, що потерпають від голоду протягом останніх десяти років, тоді як у період з 1970 по 1990 ця кількість зменшилася.
Наслідок обстрілів одного з полів у Миколаївській області / Фото: ДСНС
Зростання цін на продукти харчування сильно б’є по робітничому класу, особливо в країнах Глобального Півдня. Річна інфляція продуктів харчування досягла 22% у липні 2022 року в Нігерії, 11,60% у липні у Перу, 75,8% у червні у Шрі-Ланці. У цих трьох країнах домогосподарства витрачають на покупку продуктів харчування у середньому 59%, 22,6% і 69,6% свого загального бюджету відповідно. У Сполучених Штатах щорічне зростання цін на продукти харчування становило 10,9% у липні, але середня частка продуктів харчування у витратах домогосподарств становить лише 7,1% (BBC World Service, 17/8/2022). Дані для Європейського Союзу виглядають схоже, але інфляція на продукти харчування перевищує 20% у деяких країнах ЄС, а частка, яку домогосподарства у середньому витрачають на продукти харчування, перевищує 20% у найбідніших країнах Союзу, а також серед найбідніших верств населення взагалі.
Вся проблема у санкціях?
Разом з подорожчанням енергоносіїв ця ситуація викликає велике невдоволення серед робітничого класу. Популісти намагаються нею скористатися, покладаючи основну відповідальність за зростання цін на західні санкції проти путінської Росії: «санкції не мають ефекту, а лише роблять життя занадто дорогим для наших робітників, давайте знімемо санкції», кажуть вони, по суті.
Цієї лінії дотримуються не лише європейські ультраправі — від французки Марін Ле Пен до угорця Віктора Орбана, — для яких Путін є орієнтиром, але й різні ліві течії: ті, хто плутає антинатовський «кампізм» з інтернаціоналізмом, деякі маргінали пацифістського руху (які говорять про те, що санкції сприяють воєнній ескалації), а також ліві популістські партії. Для прикладу, у відео на Youtube, одному бельгійському євродепутатові від РТВ[1] вдалося розповісти про вплив війни на зростання цін на продовольство, не згадуючи про блокаду українських портів російським флотом. Санкції «прискорюють зростання цін у нас», особливо на хліб, каже євродепутат. Завершує він своє звернення стверджуючи, що «ми санкціонуємо працівників, а не Путіна». Подібні заяви було зроблено також представниками лівиці Німеччини, Італії та Іспанії.
Нафтовий танкер Ice Energy під прапором Ліберії перекачує сиру нафту з нафтового танкера під російським прапором Lana біля Греції, 29 травня 2022 року / Фото: ANGELOS TZORTZINIS / AFP via Getty Images
Для справжньої інтернаціональної лівиці (лівиці, для якої інтернаціоналізм базується на солідарності з народами у боротьбі, і яка вдається до конкретного аналізу конкретних ситуацій), важливо стверджувати, що існують інші шляхи виходу з продовольчої кризи, окрім подальшого посилення аграрного продуктивізму, потурання націоналізмам і прийняття безкарності Путіна за його злочини. Чи можемо ми це зробити? Ба більше: ми повинні це зробити, оскільки це єдиний спосіб, що дозволяє знайти структурні рішення, рішення «справедливого антизростання[2]», які поважають Землю, а також її мешканок та мешканців.
Як? Візьмемо два приклади.
Харчові відходи: 1,3 млрд тонн
Перше, що потрібно зробити, це прийняти рішучу політику боротьби з марнуванням харчових продуктів (ми говоримо про втрати на етапі виробництва, зберігання, оптового транспортування; а також про відходи на етапі розподілу та споживання). У всьому світі більше третини виробленої їжі утилізується так і не будучи спожитою. Це становить 1,3 мільярда тонн їжі. Виробництво цього 1,3 мільярда тонн мобілізує 28% сільськогосподарських площ, випускає в атмосферу 3,3 мільярди тонн парникових газів (усі гази разом узяті) і марнує третину води, яка споживається сільським господарством (тобто третину з 70% усієї прісної води споживаної людством!). Крім того, ці 1,3 мільярда тонн їжі еквівалентні чотирьом річним потребам у їжі 800 мільйонів людей, які страждають від голоду. Чотирьом річним потребам…
Існує багато пояснень цього нечуваного скандалу: глобалізація, яка подовжує ланцюжки постачання швидкопсувних продуктів харчування, спекулянти, які роблять запаси, чекаючи на підвищення цін, недостатнє оснащення виробників у країнах Глобального Півдня, неспроможність дрібних сільгоспвиробників конкурувати у цінах з агробізнесом, ненажерливість великих дистриб'юторських груп (занадто рідко говорять про те, що ці групи самі встановлюють терміни придатності своєї продукції, щоб збільшити свої прибутки; через таке «планове застарівання[3]» марнується до 10% харчових продуктів у ЄС!), ресторанні практики, поведінка заможних споживачів і заможних країн, тощо.
Поляк завантажує автобус у центрі розподілу в основному медичними приладдям, а також предметами гігієни та припасами для немовлят. Фото: Sebastian Gollnow / picture alliance via Getty Images
Прямо чи опосередковано всі ці пояснення зводяться до або структурно пов’язані з однією причиною: конкуренція за капіталістичний прибуток, яка концентрує багатство на одному полюсі суспільства, а бідність на іншому, водночас руйнуючи екосистеми та робочу силу. Тому ми повинні відповісти на це екологічними та соціальними заходами державного регулювання, прийнятими демократичним шляхом після загального обговорення.
Менше м'яса, менше машин
Водночас із боротьбою з марнуванням харчових продуктів, необхідно також поставити під сумнів усю структуру капіталістичного сільського господарства, а зокрема той факт, що дедалі більша частка сільгоспвиробництва припадає на промислове виробництво м’яса (що не витримує критики з соціальної, екологічної та етичної позицій), а також на виробництво агропалива. Нечувано стверджувати, що в Європі не вистачає пшениці й цією нестачею пояснювати зростання цін, коли ми знаємо, що понад 50% зернових, вироблених у ЄС, використовуються на корм худобі (яка є травоїдною, а не зерноїдною!) і для виробництва агропалива. Ця боротьба, як і попередня, передбачає таку державну політику, яка наважиться протистояти капіталістичній логіці перевиробництва заради прибутку, щоб замінити агробізнес агроекологією.
«Справедливе антизростання» як стратегічна вісь
Ось два напрямки, у яких ліві, гідні цього імені, можуть і мають розробляти відповідь на продовольчу кризу. Mutatis mutandis, цей загальний підхід стане у нагоді також для пошуку виходу з енергетичної кризи: в обох випадках мова йде про необхідність руху в бік «справедливого антизростання», оскільки це єдине рішення, яке є одночасно соціальним, екологічним, демократичним (що враховує права на самовизначення народів) та інтернаціональним.
Ми, безперечно, можемо критикувати ті чи інші санкції, вжиті західним імперіалізмом, наприклад, за те, що вони не спрямовані проти справжніх лідерів режиму Путіна. Але повторювати гасло «зняти санкції», так, ніби це у якийсь дивовижний спосіб допоможе протистояти інфляції, означає залишити головне у тіні, одночасно допомагаючи Путіну продовжувати бійню та граючи у небезпечну гру «наші люди передусім». Це гасло пасує ультраправим популістам, націоналістам і демагогам, але аж ніяк не лівим.
