Сили праці: поточні зміни у світ-історичній перспективі

Сілвер, Беверлі

  • 16 червня 2017
  • 830

Беверлі Сілвер

Вперше опубліковано в: Спільне, №4, 2012: Класова експлуатація та класова боротьба

Передмова редактора

Беверлі Сілвер — професорка кафедри соціології Університету Джонса Гопкінса у Балтіморі (США), багаторічна співавторка та вдова класика світ-системного аналізу Джованні Аррігі. Її головна робота «Сили праці: робітничі рухи та глобалізація з 1870 р.» була видана в 2003 році і з того часу перекладена вже вісьмома мовами. Надзвичайний інтерес до цієї книги не дивний. Основою дослідження стала унікальна база даних, яка охоплює робітничі протести з усього світу протягом більш ніж столітнього періоду з 1870 по 1996 рік, зібрана за систематичною методологією Групою дослідження світової праці Центру Фернана Броделя у Бінгемптоні — головного центру розвитку світ-системного аналізу. За допомогою такої солідної емпіричної бази стала можлива обґрунтована кількісна відповідь на деякі питання, поставлені у гарячих теоретико-політичних дебатах щодо причин слабкості робітничого руху та перспектив його відродження. Водночас критична політекономія світ-системного аналізу надавала переконливі пояснення нелінійній глобальній динаміці робітничих протестів, якій явно не могли дати раду популярні міфології про настання постіндустріального суспільства та витіснення «старих» класових конфліктів «новою» політикою ідентичності.

Текст, який ми пропонуємо нижче, є завершальним розділом «Сил праці», де узагальнюються знахідки дослідження щодо причин сплесків і занепадів робітничих протестів, їх успішності в завоюванні поступок від капіталістів та держав, можливостей скоротити розрив між Першим та Третім світами та перспектив постання нового потужного робітничого руху на глобальному рівні. Але перед тим, як перейти до тексту Беверлі Сілвер, слід дати кілька пояснень щодо вживаної нею термінології.

Світ-системний аналіз — один із небагатьох напрямів сучасної західної лівої теорії, який приділяв серйозну увагу політекономічній динаміці капіталізму, у той час як значна частина лівих теоретиків, по суті, капітулювали перед лібералами, повторюючи тезу про перехід повоєнного капіталізму на принципово новий етап. Новий, «пізній» капіталізм нібито подолав проблему бідності, згладив класові протиріччя, інтегрував радикальну опозицію, а конфлікти епохи «суспільства спектаклю» начебто все більше зводяться до ствердження прав та ідентичностей окремих груп меншин, не кидаючи виклик політекономічному фундаменту капіталізму. На противагу цьому світ-системники наголошували на циклічній динаміці капіталізму і неминучих кризах перевиробництва та перенакопичення, а отже, і можливостях для загострення класового конфлікту. Щоразу, стикаючись із посиленням конкурентного тиску і зниженням норми прибутку, капіталісти змушені шукати нові можливості для вигідної реінвестиції капіталів. Беверлі Сілвер, слідом за Дж. Аррігі та Д. Гарві, позначає подібні процеси словом fix, що можна перекласти як «тимчасовий розв’язок проблеми». Наприклад, можна застосувати тимчасовий просторовий розв’язок (spatial fix) — перенести виробництво у країни з дешевшою робочою силою. Або ж виробничі витрати знизить технологічна чи управлінська іновація (technological or organizational fix). Або ж доведеться інвестувати у виробництво інших товарів на ринках з нижчою конкуренцією і вдатися до тимчасового товарного розв’язку (product fix). Або ж, зрештою, доведеться вивести капітали з матеріального виробництва, натомість вкладаючи їх у фінансові спекуляції, якщо очікуваний прибуток від них буде достатньо високий (financial fix).

Метафорично на капіталізмі повсякчас тріщить каптан, на який він поспіхом то тут, то там накладає латки, разом з тим розриваючи шви в нових місцях. Водночас і робітники зовсім не беззахисні і мають декілька джерел переговорної сили у класовому протистоянні з капіталом. Переговорна сила робітників може ґрунтуватися на потужності робітничих організацій: страйкових фондів, профспілок, робітничих партій тощо. Але окрім організаційної сили (associational power), робітники можуть мати й структурну силу (structural power), пов’язану як зі структурою ринку праці (marketplace bargaining power), так і зі структурою виробничого процесу (workplace bargaining power)[1]. Наприклад, за низького рівня безробіття чи наявності дефіцитних на ринку праці знань та вмінь працівники можуть впевненіше йти на конфронтацію з роботодавцями, менше непокоїтися щодо звільнення. Або ж сама позиція робітників у процесі виробництва може бути настільки стратегічно важливою, що на своєму робочому місці вони можуть спричинити масштабну зупинку економічних процесів, призводячи до значних збитків капіталістів. Яскраві приклади переговорної сили на робочому місці нам регулярно демонструють працівники транспорту.

Обмеження тимчасових розв’язків проблеми зниження норми прибутку при капіталізмі та наявна переговорна сила робітників сприяють вибухам робітничих протестів, які Беверлі Сілвер розділяє на два типи, називаючи їх на честь Карла Маркса та Карла Поланьї. Протести за Поланієвим типом спрямовані проти комодифікації та розширення нерегульованих ринків і порушення усталених способів життя та заробітку робітників. Протести за Марксовим типом викликаються не стільки деструктивним розширенням ринкових відносин, скільки класовою експлуатацією у виробничому процесі. Це побічний, але неминучий наслідок розвитку капіталізму, який у перманентному доланні кризових явищ створює нові сектори робітничого класу, включаючи їх до експлуататорських відносин і водночас надаючи силу їм протистояти. Отже, що саме сталося з робітничим рухом в другій половині ХХ ст. і що ми маємо очікувати для нього в ХХІ ст.?

Ми починали з того, що, засновуючи дослідження праці на світ-історичному підході, можна пролити більше світла на глобальну кризу робітничих рухів у сучасному світі. У попередніх розділах ми послідовно з різних точок зору намагалися відділити циклічні зміни від тих, які задають принципово нову і безпрецедентну траєкторію робітничих протестів по всьому світу. На завершення ми знову повертаємося до головної теми першого розділу — про причини, глибину і характер сучасної кризи робітничого руху, — доповненої дослідженням його минулого.

 

І. Наввипередки донизу?

Наш аналіз глобалізації масового виробництва у світовій автомобільній промисловості у другому розділі чітко показав, що географічне перенесення виробництва не породило банальної гонитви за дешевою робочою силою (race to the bottom). Навпаки, ми виявили стандартну модель, відповідно до якої процес географічного перенесення виробництва зазвичай створював та посилював нові робітничі класи у кожному новому інвестиційно привабливому місці. Перспектива отримання дешевої та контрольованої робочої сили справді була основним стимулом для залучення транснаціонального капіталу, проте паралельні перетворення, викликані розширенням промислової бази, суттєво змінювали співвідношення класових сил. Поставали сильні робітничі рухи, яким вдавалося вибороти підвищення зарплатні, поліпшення умов праці, а також розширення прав трудящих. Більше того, вони нерідко відігравали провідну роль у демократичних рухах, ставлячи на порядок денний соціальні перетворення, що йшли значно далі за реформаторські проекти продемократичних еліт.

Безумовно, переміщення капіталу з існуючих місць виробництва, як правило, послаблює усталені робітничі класи. Тим не менше образ робітників Третього світу, які нібито «безнадійно застрягли у білчиному колесі одноманітної праці, не отримуючи міжнародного захисту» (Greider, 1999: 5), приховує протиріччя капіталу, з якими він стикається щоразу, коли має місце тимчасовий просторовий розв’язок. Бо разом із географічним перенесенням промисловості переноситься також і переговорна сила на робочому місці. Таким чином, у кожному новому місці інвестиційної діяльності із низькими цінами на працю робітники були здатні так само покладатися на переваги своєї власної структурної переговорної сили. Таким чином, відповідно до нашого викладу історії світової автомобільної промисловості, виявляється, що якби переміщення промисловості було основною тенденцією безперервної реструктуризації світового капіталізму, ми б не побачили у цьому випадку загального структурного ослаблення праці. Більше того, якщо історичні моделі можуть бути орієнтиром для передбачення майбутніх змін, то слід було б очікувати на хвилю масових заворушень промислових робітників (Марксового типу) у тих регіонах, що зазнали швидкої індустріалізації і пролетаризації. (У цьому відношенні найбільш значимим у світ-історичній перспективі є випадок Китаю).

 

 

Одне із можливих пояснень пов’язує кризу робітничого руху із впливом перетворень в організації виробництва на переговорну силу робітників. Однак наш аналіз світової автомобільної промисловості у другому розділі виявив також, що такого роду технологічні зміни не мали прямого послаблюючого впливу на переговорну силу робітників. В усякому разі, виробничі системи, що функціонують за принципом «строго вчасно» (just-in-time production systems), збільшили переговорну силу на робочому місці, посиливши вразливість капіталу до перебоїв у виробничому процесі.

Тому пояснення глобальної кризи робітничих рухів наприкінці двадцятого століття слід шукати в іншому місці. У підрозділах III та IV ми звернемося до впливу на неї тимчасових товарних і фінансових розв’язків.

 

II. Кінець поділу на Північ та Південь?[2]

Оскільки аналіз, проведений у другому розділі, дозволяє припустити, що тимчасові просторові розв’язки у розвинутій індустрії масового виробництва не викликали відвертої гонитви за дешевою робочою силою, то це можна потрактувати так, що виявлення тенденції до гомогенізації умов праці в глобальному масштабі розмиває розрив між Північчю та Півднем. У своєму описі ми виокремили спосіб, у який масове виробництво в автомобільній промисловості зазвичай породжувало одні й ті ж самі соціальні протиріччя, у тому числі аналогічні джерела переговорної сили робітників і форми робітничої боротьби. У результаті з’являється вражаюче відчуття дежавю протягом тривання понад півстолітньої боротьби — від Детройта до Турина та Ульсана.

Хоча у своїй розповіді про це дежавю в розділі 2 ми виділили гомогенізуючий вплив перенесення капіталу, застосування критично переосмисленої моделі виробничих циклів у розділі 3 вказує на систематичні зустрічні тенденції (countertendencies), що постійно відтворюють поділ на Північ та Південь і призводять до важливих наслідків для робітничих рухів по всьому світу. Кожне повторення дежавю відбувалося у принципово інших конкурентних умовах. У виробничих циклах як автомобільної, так і текстильної промисловості, коли епіцентр виробництва (і робітничої боротьби) переміщувався до регіонів із нижчими зарплатами, «неочікувано високі прибутки монополій» (monopoly windfall profits) — плоди стадії інновацій — ставали недоступними, тим самим зменшуючи простір для маневру у встановленні стабільного компромісу між працею та капіталом.

 

"Тимчасові просторові розв’язки перемістили в інші країни соціальні протиріччя масового виробництва (у тому числі сильні робітничі класи), але вони не перемістили багатство, яке й дозволяло згладжувати ці протиріччя у країнах із високим рівнем зарплатні у ході їх історичного розвитку."

 

В цілому мала місце загальна тенденція, коли тимчасові технологічні та товарні розв’язки періодично створювали неочікувано високі прибутки монополій у країнах із високим рівнем доходів, де зосереджується інноваційний потенціал, у той час як країни з низькими доходами рідко коли отримували свою частку із цих прибутків. Більше того, протекціонізм також відіграє важливу роль у збереженні або відновленні глобальної конкурентної позиції місць виробництва із високою заробітною платою. Інакше кажучи, ми виявили, що в той час як тимчасові просторові розв’язки поступово руйнують поділ на Північ та Південь, тимчасові технологічні та товарні розв’язки, а також протекціонізм його постійно відновлюють.

З точки зору концепції, прийнятої в розділі 3, труднощі, з якими стикаються робітники Третього світу, існують не через відсутність міжнародного тиску, спрямованого на захист трудових стандартів. Коріння проблеми сягає радше тих системних процесів, які постійно відтворюють поділ між Північчю та Півднем. Тимчасові просторові розв’язки перемістили в інші країни соціальні протиріччя масового виробництва (у тому числі сильні робітничі класи), але вони не перемістили багатство, яке й дозволяло згладжувати ці протиріччя у країнах із високим рівнем зарплатні у ході їх історичного розвитку. Як наслідок, сильне незадоволення поєднується із високим рівнем переговорної сили, що створює умови для постійної соціальної кризи у більшій частині постколоніального світу.

 

III. Послаблення структурної переговорної сили робітників?

Провідна галузь промисловості світового капіталізму у ХХ столітті — автомобілебудування — наділила промислових робітників високим рівнем переговорної сили на робочому місці, яка є наслідком їхньої стратегічної позиції в капіталомісткій і складній системі поділу праці, що вразлива до витратних збоїв у виробничому процесі (див. розділ 2). Більше того, ми стверджували, що тимчасові технологічні та організаційні розв’язки, пов’язані з постфордизмом, не зменшили переговорної сили на робочому місці в автомобільній промисловості. Нарешті, у третьому розділі ми доводили, що переговорна сила на робочому місці була значно вищою в автомобільній промисловості, ніж у робітників у текстильній промисловості — провідній галузі світового капіталізму в ХІХ столітті. У цілому виглядає на те, що в ХХ столітті мала місце тенденція до загального збільшення переговорної сили праці на робочому місці.

Тим не менше, автомобільна промисловість (і взагалі масове виробництво споживчих товарів тривалого користування) вже не є провідною галуззю світового капіталізму в ХХІ сторіччі ані символічно, ані з точки зору зростання кількості зайнятих (особливо в країнах з високим рівнем доходів). Ця обставина дозволяла деяким аналітикам пояснювати кризу робітничого руху зникненням робітничого класу як такого (див. розділ 1). Наша увага до безперервного процесу творення та відтворення робітничих класів у світі призвела нас до докорінно іншого висновку. У розділі 3 ми стверджували, що епіцентр робітничих протестів не лише переміщується з одного географічного місця на інше в межах окремих галузей виробництва відповідно до постійних послідовних тимчасових просторових розв’язків, але він також переміщується від галузі до галузі відповідно до послідовних тимчасових товарних розв’язків. З історії ми маємо приклад переходу від текстилю до автомобілів. Протягом першої половини ХХ століття, робітничі протести у текстильній промисловості спочатку відійшли на периферію, а пізніше й зовсім затихли. Однак у той же час у новій провідній галузі ХХ століття — автомобілебудуванні — утворювалися та посилювалися нові великі робітничі класи. І хоча робітничі протести в автомобільній промисловості у ХХІ ст. також стають усе слабшими (і в кінцевому підсумку можуть зникнути зовсім), нам так само слід очікувати на формування нового робітничого класу і виникнення робітничих рухів у провідній галузі/галузях ХХІ ст. Іншими словами, виходячи з нашої перспективи, можна припустити, що криза робітничого руху кінця ХХ ст. носить тимчасовий характер і, ймовірно, завершиться консолідацією нових робітничих класів, що зараз «на стадії формування».

Однак питання про характер і ступінь переговорної сили робітників у новій провідній галузі/галузях залишається відкритим. Іншими словами, чи збережеться тенденція до збільшення переговорної сили на робочих місцях у ХХІ ст.? Для відповіді на це питання у розділі 3 було зроблено спробу виявити нові провідні галузі промисловості у ХХІ ст. і порівняти характер та ступінь переговорної сили робітників у цих галузях із характером та ступенем переговорної сили робітників у текстильній промисловості та автомобілебудуванні. Перед нами постала дуже неоднорідна картина як з точки зору потенційних кандидатів на роль нових провідних галузей промисловості, так і з точки зору наслідків для переговорної сили робітників. Ми виявили, що хоча робітники в деяких ключових секторах сучасної економіки (наприклад, транспорту і зв’язку) мають стільки же переговорної сили на робочому місці, скільки й робітники автомобільної промисловості у свої кращі часи, робітники в інших галузях (готельний та ресторанний бізнес) мають її набагато менше. Декому, наприклад, вчителям, бракує переговорної сили на робочому місці (тобто вони не залучені до складної системи поділу праці на виробництві), однак вони все ж володіють значним ступенем переговорної сили, що коріниться у їхній стратегічній позиції в суспільному поділі праці.

Загалом, хоча все й не настільки погано, як прийнято вважати, швидше за все, тенденція до збільшення переговорної сили на робочому місці принаймні частково змінює напрям у ХХІ ст. У наш час переговорна сила багатьох низькооплачуваних робітників у сфері виробництва і побутових послуг ближча до сили робітників текстильної промисловості у ХІХ ст, ніж до сили робітників автомобільної промисловості у ХХ ст.

Дивлячись із цієї перспективи, спад робітничого радикалізму (labor militancy) можна пов’язати з тенденцією до загального послаблення переговорної сили на робочому місці. Тим не менше наше порівняння історичної динаміки робітничих протестів у текстильній та автомобільній промисловостях наводить на думку, що не існує жодної кореляції між високим рівнем переговорної сили на робочому місці і радикальністю робітничих виступів. У будь-якому разі робітники текстильної промисловості, хоча й досягали менших успіхів у задоволенні своїх безпосередніх вимог, були загалом більш радикальними за робітників автомобільної промисловості. Втім, принциповою відмінністю між робітниками в двох галузях було те, що успіхи робітників текстильної промисловості у значно більшій мірі залежали від потужної (компенсаційної) організаційної переговорної сили (профспілки, політичні партії і міжкласові союзи з націоналістичними рухами). По суті, можна очікувати, що важливість організаційної сили серед інших стратегій боротьби робітничих рухів буде зростати.

І справді, як ми бачимо із розділу 3, стратегії деяких із найуспішніших нещодавніх кампаній робітничого руху у швидко зростаючих ключових галузях у сфері послуг мали багато спільного з кампаніями робітників текстильної промисловості наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. Текстильники, що працюють у вертикально дезінтегрованій галузі з великою кількістю невеликих фірм та нестабільною зайнятістю, були змушені розвинути компенсаційну силу на основі міської чи регіональної політичної або профспілкової організації. Так само й сьогодні низькооплачувані працівники сфери послуг, що працюють в галузях, які принаймні на перший погляд виглядають вертикально дезінтегрованими[3], обирають організаційну модель, орієнтовану на взаємодію з громадою, а не модель, що спирається на силу позиції робітників у процесі виробництва. Кампанії «За прожитковий мінімум» (The Living Wage Campaign) і «Справедливість для прибиральників» (Justice for Janitors) у Сполучених Штатах прагнули сперти робітничу організацію на громаду (community), послаблюючи її залежність від стабільної зайнятості у будь-якій конкретній компанії чи групі компаній. Як і у випадку працівників текстильної промисловості, перемоги досягалися, спираючись переважно не на автономну структурну переговорну силу робітників, а радше на союзи (і ресурси) різних груп та страт громади в цілому[4].

 

 

Якщо значення організаційної переговорної сили зростає, то майбутня траєкторія робітничих рухів буде суттєво зумовлена ширшим політичним контекстом, частиною якого вони є. Аналіз боротьби працівників текстильної промисловості початку ХХ ст. у 3 розділі мимоволі привів нас до підкреслення зв’язків між робітничими і національно-визвольними рухами. Аналогічні зв’язки між сучасними робітничими рухами та іншими рухами ще мають бути виявлені у майбутньому.

Більше того, повна оцінка поточних тенденцій у переговорній силі робітників вимагає, щоби ми поставили світовий політичний контекст у центр нашого аналізу іще з однієї причини. Досі у цьому розділі ми звертали увагу здебільшого на вплив змін в організації виробництва на переговорну силу робітників. Однак, як було зазначено у розділі 4, переговорна сила робітників у ХХ ст. щонайменше у рівній мірі ґрунтувалася на центральному положенні робітників у світових силових стратегіях держав та на центральному положенні у складних процесах виробництва. Маємо всі підстави очікувати, що траєкторія робітничих рухів ХХІ ст. й надалі буде пов’язана з (новою) динамікою війни і світової політики — саме до цієї теми ми зараз і переходимо.

 

IV. Від війни до робітничих прав?

Як уже зазначалося в 4 розділі, робітничі протести ХХ ст. тісно переплітаються зі змінами у світовій політиці та війною. Можна виділити кілька важливих тенденцій. По-перше, сила робітників відносно держав, у яких вони проживають, різко зросла, починаючи з кінця ХІХ ст., коли воєнні перемоги держав стали значно більшою мірою залежати від готовності та навіть ентузіазму робітників-громадян, яких посилали на фронт, а також працівників фабрик-постачальників військової продукції. Саме в контексті ескалації протистоянь і військових конфліктів між імперіями у першій половині ХХ ст. робітникам (особливо у метрополіях) вдалося підштовхнути свої держави у напрямку швидшого розширення як прав робітників, так і загальнодемократичних прав. Втім, соціалізація держави досягла лише обмежених успіхів у збереженні лояльності робітників. Жахіття та безлади внаслідок індустріалізованих війн модерної доби зробили всі спроби загальнонаціональних соціальних компромісів украй хисткими, і порочний вир воєн, робітничих бунтів та революційних криз врешті-решт закрутився. Після Другої світової війни загальний системний хаос першої половини двадцятого століття вдалося подолати лише завдяки докорінним політико-економічним реформам на глобальному рівні. До списку перетворень входить успішне встановлення міжнародного монетарного та торгового режимів, чиї правила неявно визнавали, що праця є фіктивним товаром[5] і потребує захисту від найжорсткіших вердиктів нерегульованого світового ринку. Ці глобальні реформи відкрили шлях для виникнення масового споживання та девелопменталістських соціальних компромісів на загальнонаціональному рівні (див. розділ 4).

Із цієї перспективи спадає на те, що занепад робітничих протестів та дерадикалізація робітничих рухів у другій половині ХХ ст. є результатом переходу до ситуації, коли війни стають більш контрольованими та обмеженими, а міжнародне середовище — більш сприятливим для робочої сили. Більше того, чи зможемо ми у ХХІ ст. повернутися до ситуації ескалації та радикалізації робітничих протестів у світовому масштабі, залежить від того, чи повернемося ми до ситуації загострення міждержавних конфліктів та світової війни, аналогічної до першої половини ХХ ст.

У цьому відношенні війна у В’єтнамі має величезне значення. По-перше, досвід В’єтнамської війни підкріплює наш висновок про радикалізуючий вплив дорогих та непопулярних воєн та про схильність держав вирішувати протиріччя шляхом подальшої соціалізації держави (див. розділ 4). Але приклад війни у В’єтнамі є тим важливішим, що вона спричинила серйозну кризу глобального панування США у економічній та військовій сферах, започаткувавши цілу низку подій, що вилилися у контрреволюцію в глобальній політиці Сполучених Штатів. Осердям цієї контрреволюції став суттєвий перегляд глобальних американських військової та соціально-економічної стратегій.

Контрреволюція у військовій стратегії була рівносильна визнанню Сполученими Штатами (та іншими державами-метрополіями) того факту, що будь-яка війна, яка піддає ризику життя достатньо значної кількості робітників-громадян, стає серйозним викликом соціальній стабільності. Визнання цього факту спершу паралізувало діяльність Сполучених Штатів у військовій сфері у 1970-х роках. І навпаки, у 1980-х цей параліч вдалося подолати за допомогою різкого переходу від працемістких до капіталомістких способів ведення воєнних дій. Перевагу останніх для країн, що можуть дозволити собі високотехнологічну стратегію, вперше наочно продемонструвала Великобританія під час Фолклендської війни. Цей факт іще раз ефектно підтвердила війна у Перській затоці і знову, цього разу менш яскраво, війна у Косово. Внутрішня опозиція до цих воєн у країнах Першого світу залишилася слабкою через те, що уряди Першого світу (зокрема, уряд Сполучених Штатів) вдавалися до надзвичайних заходів аби максимально (майже до нуля) зменшити втрати серед власних громадян-робітників-солдатів. Більше того, неймовірні зусилля у сфері наукових досліджень і розробок були спрямовані на автоматизацію війни (тобто на повне позбавлення людини Першого світу від небезпеки загибелі та прямого контакту із процесом масового вбивства) (Greider, 1998).

 

"Якщо робітники (і громадяни загалом) в країнах Першого світу й надалі лишатимуться ізольованими від найбільш шокуючих аспектів війни, яка в той же час знищуватиме стабільні робітничі класи у всіх інших країнах, то дуже малоймовірно, що воєнні конфлікти породять потужні і бурхливі робітничі протести, які стали помітною ознакою першої половини ХХ ст."

 

Це вже зовсім інший тип війни, ніж той, що радикалізовував робітників та утворював вибухову структуру глобальних робітничих протестів у першій половині ХХ ст. Нещодавні війни завдали непоправної шкоди бідним країнам, яким випало відчути на собі вибухи високотехнологічних бомб: снаряди знищували економічну інфраструктуру, а відтак і стабільні робітничі класи, але вони не викликали «бурління народних мас» у Першому світі. Отже, якщо робітники (і громадяни загалом) в країнах Першого світу й надалі лишатимуться ізольованими від найбільш шокуючих аспектів війни, яка в той же час знищуватиме стабільні робітничі класи у всіх інших країнах, то дуже малоймовірно, що воєнні конфлікти породять потужні і бурхливі робітничі протести, які стали помітною ознакою першої половини ХХ ст.[6].

У той же час, чим більше країни Першого світу автоматизують воєнні дії, тим менше вони залежать від своїх робітників-громадян у досягненні військової перемоги. По суті, зникає один із найпотужніших чинників розширення трудових та демократичних прав, а тому постає питання, чи цей факт сприяє суттєвому скороченню прав робітників та загальних демократичних прав. Насправді, іншим боком контрреволюції 80-х у військовій сфері стала контрреволюція у сфері соціально-економічній. Відносно сприятливий для робітників і для розвитку (development-friendly) міжнародний режим поступився місцем у 80-х явно несприятливому для робочої сили та розвитку режиму. Масове споживання та девелопменталістські[7] соціальні контракти у серці повоєнного глобального Нового курсу були відкинуті згори. Страхувальні сітки соціальних гарантій (social safety nets) на національному рівні скорочувалися або масово згорталися по всьому світу, разом із міжнародними інституціями, що підтримували їх існування та розширення. Відтак, можна сказати, що контрреволюція у соціально-економічній сфері породила тенденцію до десоціалізації держави.

До цього часу ми стверджували, що сучасний глобальний політико-військовий контекст різко контрастує із глобальним політико-військовим контекстом, що спричинив вибухи радикальних робітничих протестів наприкінці ХІХ та у першій половині ХХ ст.. Тим не менше разом зі згортанням сприятливого для робітників міжнародного режиму, постав сучасний глобальний соціально-економічний контекст, який поділяє деякі важливі риси із відповідним контекстом більш раннього періоду. Протягом обох періодів домінувала ідеологія вільного ринку (laissez-faire) та мав місце скоординований рух у напрямку звільнення капіталу від обмежень, що, відповідно, сприяло прискоренню у зміні структури глобальних процесів накопичення капіталу (широкомасштабні тимчасові розв’язки) та знищило некомодифіковані та соціально захищені джерела засобів до існування. Важливо, що в обидва періоди мало місце суттєве переміщення інвестицій зі сфери торгівлі та виробництва до сфери фінансів та спекуляцій — те, що ми називаємо тимчасовим фінансовим розв’язком[8]. В обидва періоди ці перетворення, включно із фінансіалізацією капіталу, сприяли зростанню структурного безробіття, посиленню нерівності та значному порушенню усталених способів життя та отримання заробітку серед робітників по всьому світу. І, нарешті, протягом обох періодів початок тимчасового фінансового розв’язку йшов пліч-о-пліч із антиробітничими нападками роботодавців та занепадом робітничих протестів. Наприкінці ХІХ ст. цей занепад був недовгим. У першій половині ХХ ст. зростання невдоволення та зміцнення структурної переговорної сили робітників (на місці виробництва та у світовій політиці) поєдналися, породивши потужні хвилі робітничих протестів, як Марксового, так Поланієвого типів (див. розділи 1 та 4). Ці підйоми робітничих протестів відіграли ключову роль, у свою чергу, змусивши світові еліти запровадити широкомасштабні політичні та соціально-економічні реформи на глобальному рівні (див. розділ 4).

 

 

Аналогії між пізнім ХІХ та ХХ ст. підіймають питання стосовно того, чи можемо ми очікувати, що сучасний період занепаду робітничих протестів є короткотривалим (чи, принаймні, тимчасовим). Справді, чимало аналітиків схильні помічати ознаки зворотної реакції у антиглобалістських демонстраціях, що почалися із Сіеттлу[9]. Віра в TINA[10] похитнулася в своїх основах, і заклики до докорінного перетворення світового політичного та соціально-економічного режимів у більш сприятливий для робітників бік впевнено висуваються на порядок денний. Якими є шанси, що новий сприятливий для робітників міжнародний режим буде встановлено? І якими є шанси на те, що такий режим постане із (і в своїй основі відобразить) справжнього робітничого інтернаціоналізму? Ось питання, до яких ми звернемося у наступному, завершальному підрозділі.

 

V. Новий робітничий інтернаціоналізм?

Глобалізація у період пізнього ХІХ та раннього ХХ ст. була пов’язана не лише зі зростаючими та вибухонебезпечними робітничими протестами, але також із остаточним занепадом Другого Інтернаціоналу та двома світовими війнами. Крах робітничого інтернаціоналізму, як ми довели, був тісно пов’язаний з імперіалізмом та соціалізацією держави, тобто з процесами, що прив’язували гарантії заробітку робітників до потужності їхніх національних держав. Чи можна вважати, що разом із тенденцією кінця ХХ ст. до десоціалізації держави з’являються сприятливі умови для розквіту робітничого інтернаціоналізму? Відповідаючи на це питання, важливо провести паралелі між двома періодами глобалізації. В обох випадках націонал-протекціонізм із расистськими та ксенофобськими обертонами був важливою частиною реакції робітників (та інших зацікавлених соціальних груп) на зміщення, викликані нерегульованим глобальним ринком праці[11]. У першому розділі ми висловили думку, що не існує жодних підстав очікувати, що якщо для капіталу вигідно розглядати всіх робітників, як взаємозамінні еквіваленти, то робітники нібито погодяться, що це відповідає їхнім інтересам. Точніше кажучи, незахищені людські індивіди (включно з робітниками) мають серйозні причини наголошувати на некласових поділах (наприклад, за расою, громадянством чи гендером) у якості аргументу на користь того, аби вимагати особливого, привілейованого захисту від руйнівного коловороту глобалізації. Отже, десоціалізація держави сама по собі не породжує сприятливого ґрунту для проростання сильних паростків робітничого інтернаціоналізму. І дійсно, можна сказати, що стандарти життя робітників Першого світу сьогодні менше залежать від здатності держав вести імперіалістичні війни, ніж від їхньої здатності стримувати конкуренцію з боку робочої сили Третього світу шляхом встановлення митних та імміграційних бар’єрів.

 

 

У 4 розділі ми показали, що причиною глобальних робітничих протестів у ХХ ст. були маятникові коливання між кризами прибутковості та кризами соціальної легітимності. Кризу прибутковості, пов’язану з Великою Депресією кінця ХІХ ст.[12], вирішили за допомогою низки тимчасових розв’язків, які підірвали звичні способи життя та заробітку по всьому світу. Наслідком стала глибока криза соціальної легітимності і замкнене коло наростаючих робітничих протестів, революційних криз та світової війни. Після півстоліття наростання системного хаосу повоєнні соціальні контракти явно визнавали право робітників на захист від нерегульованих сил глобального ринку. Хоча рівень життя робітників так ніколи і не став важливішим за прибутки капіталу, проте існувало загальне визнання того факту, що поки капіталізм не доведе своєї здатності забезпечити фізичні та економічні гарантії, йому не вижити в умовах наростання революційних викликів знизу. Робітників не можна було трактувати подібно до звичайних товарів, які можна використовувати чи не використовувати в залежності від ринкових сил. Тим не менше у 1970-х цю філософську і політичну установку почали вважати кайданами, що стримують зростання прибутків, і у 1980-х світові еліти від неї відмовилися. Загальносвітове порушення усталених способів життя та заробітку, спричинене поворотом до нерегульованих ринків наприкінці ХХ ст., у черговий раз породжує глибоку кризу соціальної легітимності світового капіталізму. Питання про те, чи ця криза завдає (або завдасть) достатньо клопотів світовим елітам, спровокувавши новий поворот маятника назад до пріоритету рівня життя та безпеки, залишається відкритим.

Незважаючи на це, аналіз, проведений у даній книзі, чітко показує, що глобальні соціальні контракти післявоєнної ери не забезпечили стабільного розв’язку ні для праці, ні для капіталу, і навіть більше — що просте повернення до минулого неможливе. Бо, обіцяючи задовольнити прагнення зростаючих робітничих та націоналістичних рухів, спонсорований Сполученими Штатами глобальний режим приховував кілька проблем. Ідеологія необмеженого зростання, яка лягла в основу Нового курсу, передбачала, що для масового споживання соціальних та девелопменталістських соціальних контрактів протягом деякого часу можна ігнорувати обмеження як капіталізму, так і навколишнього середовища. Криза прибутковості у поєднанні із екологічною кризою 1970-х (які голосно про себе заявили після різкого злету цін на нафту в цьому десятилітті) викрили неминучі обмеження обіцянок глобального гегемона. Більше того, десятиліття індустріалізації та розвитку — позірні передумови входження робітників Третього світу в Епоху Масового Споживання — до кінця Американського століття лише посилили глобальну нерівність у доходах та використанні/зловживанні ресурсів. У той час, як на глобальному рівні посилився зв’язок між расовою приналежністю та рівнем багатства, деградація навколишнього середовища пришвидшилася і розрослася у масштабах, небачених у людській історії. Отже, основним викликом, із яким на початку ХХІ ст. стикаються робітники по всьому світу, є не просто боротьба проти власної експлуатації та виключення, але боротьба за встановлення такого міжнародного режиму, який би справді поставив прибутки на службу добробуту для всіх.

 

Переклав Остап Кучма за редакцією Володимира Іщенка за виданням: Silver, B., 2003. Forces of Labor: Workers’ Movements and Globalization since 1870. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 168-179.

 


 

Посилання

Cockburn, A., 2000. Short History of the Twentieth Century. The Nation, January 3, p. 9.

Greider, W., 1998. Fortress America: The American Military and the Consequences of Peace. New York: Public Affairs.

Greider, W., 1999. The Battle Beyond Seattle. The Nation, December 27, pp. 5-6.

Kutalik, C., 2002. September 11: One Year Later, U.S. Workers Still Feel Fallout. Labor Notes (Detroit), #282, September, pp. 1, 14.

Saxton, A., 1971. The Indispensable Enemy: Labor and the Anti-Chinese Movement in California. Berkeley: University of California Press.

Silver, B. J., Arrighi, G., 2000. Workers North and South. In: Panitch, L. and Leys, C., eds., Socialist Register 2001 (Theme: Working Classes: Global Realities). London: Merlin Press, pp. 53-76.

 

Примітки

1. Цю класифікацію джерел переговорної сили робітників Беверлі Сілвер запозичує в Еріка Оліна Райта.

2. Мова йде про так звані глобальні «Північ» та «Південь» – багаті та бідні країни – поділ, що замістив протистояння між Сходом та Заходом часів Холодної війни. – Прим. ред.

3. Тут важливо зазначити, що цей процес не є простим поверненням у минуле, адже вертикальна дезінтеграція часто є лише поверхневою характеристикою. За великою кількістю дрібних фірм стоять великі корпорації, уряди та університети, які укладають договори субпідряду для того, щоб скоротити витрати та зняти з себе відповідальність. – Прим. авт.

4. Важливим є те, що у країнах ядра суттєву частку нових робітничих класів, які знаходяться на стадії формування, складають (легальні та нелегальні) іммігранти. Цей факт має як позитивний, так і негативний вплив на обсяг і тип ресурсів, доступних для розбудови організаційної переговорної сили. Юридичні обмеження є прикладом найбільш явного негативного впливу. Етнічні зв’язки всередині спільноти і потенційний доступ до міжнародних ресурсів мають позитивний вплив. Як і на початку ХХ століття, нинішні мобільні на міжнародному рівні робітничі класи (тією мірою, якою вони справді можуть пересуватися) забезпечують структурну базу для глобального поширення робітничих протестів: вони є носіями ідеологій та форм боротьби, а також сприяють розвитку транснаціональних форм організаційної переговорної сили (наприклад, кампаній міжнародної солідарності та транснаціонального органайзингу). – Прим. авт.

5. Фіктивний товар (fictitious commodity) – важливе поняття в політекономії Карла Поланьї, яким він позначав працю, землю і гроші. Хоча існують реальні ринки праці, землі і грошей, але жодна з цих речей не є предметом, створеним для продажу на ринку, тому повна комодифікація фіктивних товарів небажана і фактично неможлива. Див. також інтерв’ю з Майклом Буравим у цьому випуску «Спільного». – Прим. ред.

6. Поки невідомо, як «війна із тероризмом» вплине на взаємозв’язок війни і робітничих протестів. Для попередньої оцінки цього впливу на робітників США, див. Kutalik (2002). – Прим. авт.

7. Тобто спрямовані на розвиток. Під девелопменталізмом розуміються як політичні стратегії бідних країн, орієнтовані на спроби «наздогнати» Перший світ, так і соціальні теорії, що обґрунтовують таку можливість в рамках капіталістичної світ-системи і які в кінцевому рахунку продемонстрували свою хибність. У світ-системному аналізі велике значення відіграє критика теорій і практик розвитку та модернізації. – Прим. ред.

8. Тимчасовий фінансовий розв’язок та зміна міжнародних режимів є критично важливими пояснювальними факторами, бо вони є тими двома елементами, що відрізняють періоди глобалізації наприкінці ХІХ та ХХ ст. від тридцяти-сорока років по закінченню Другої Світової війни. Як ми зазначали у розділі 4, Золотий вік Капіталізму у 1950-60-х рр. характеризувався постійними тимчасовими просторовими, технологічними та товарними розв’язками, що послаблювали робітничі рухи в окремих місцях на певний час, але які породили загальну тенденцію до посилення робітничого руху, що тривала до 1970-х рр. Поворотною точкою стали 1980-ті, коли тимчасовий фінансовий розв’язок збігся в часі із демонтажем сприятливого для робітників міжнародного режиму. – Прим. авт.

9. Протести проти Всесвітньої торгівельної організації у Сіеттлі (США) наприкінці 1999 р. вважаються символічним початком «антиглобалістського» руху. Економічна криза, що почалася 2007 року, спричинила нову глобальну хвилю протестів із більш вираженим класовим характером. – Прим. ред.

10. Тобто «нема альтернативи» (There Is No Alternative), що часто повторювала Маргарет Тетчер, виправдовуючи неоліберальні заходи. – Прим. ред.

11. У цьому плані особливо вражають паралелі між ставленням американського робітничого руху щодо Китаю та китайців наприкінці ХІХ та наприкінці ХХ ст. (див. Silver, Arrighi, 2000; Saxton, 1971; Cockburn, 2000). – Прим. авт.

12. Мова йде про період 1873-1896 років – сигнальна криза британської гегемонії за Аррігі – період загострення капіталістичної конкуренції та тривалого і глибокого падіння цін, відсоткової ставки та прибутків. – Прим. ред.

Залишити коментар