Виступ Захара Поповича на громадських слуханнях щодо України в Палаті громад Великобританії 10 березня 2014 року (House of Commons, London, Mar 10, 2014).
Я — Захар Попович, член ініціативи «Ліва опозиція». Я був на Майдані під своїм червоним прапором від найпершого дня його виникнення. Я не ночував у наметах, але протягом цих місяців перебував на площі майже щодня. Я спеціально привіз цей червоний прапор, який ми підняли 24 листопада на першому масовому мітингу ЄвроМайдану, щоб продемонструвати Вам, що ліві були на Майдані не як окремі особистості, а зі своїм поглядом, зі своєю програмою соціальних змін.
Найперше, що я хочу підкреслити: ЄвроМайдан є справжнім масовим народним і низовим рухом, мобілізацією громадськості, а не якимсь штучно створеним явищем.
Я не бачив так багато людей, які би виходили на демонстрацію в центрі Києва, мабуть, з 2004 року, коли відбувався перший помаранчевий Майдан. За останнє десятиліття жодну політичну акцію та навіть жоден неполітичний публічний захід не відвідували так багато людей.
На мітинги ультраправих, особливо в останні роки, могли прийти декілька тисяч людей. Можливо, на день УПА вони могли зібрати і десять тисяч. Але перша ж недільна демонстрація ЄвроМайдану зібрала щонайменше п’ятдесят тисяч людей.
Такий рух неможливо утворити штучно. Очевидно, що це була справжня масова мобілізація. Демонстрація в основному пересічних киян, обурених нахабністю корумпованої, неефективної та ненажерливої влади. Це була демонстрація проти влади олігархів, які грабують український народ.
Розбудована олігархами економічна та політична система сучасної України ретельно пристосована якраз до того, щоб узаконити це пограбування, зробити його максимально інтенсивним та зручним для них.
Політична система, яку повністю контролюють олігархи, забезпечує їм таке законодавство, яке зробило ухилення від оподаткування абсолютно законною та загальноприйнятою практикою. Якщо ви український олігарх — ви фактично вільні від сплати податку на прибуток. Це, на жаль, закон української економіки.
Найбільший податковий тягар лягає в Україні на найманих працівників і власників малого бізнесу. Навіть податок на доходи фізичних осіб (де ми формально маємо фіксовану ставку), фактично є, так би мовити, прогресивним навпаки. Адже фонд заробітної плати робітників додатково обкладається ще 40% податком, тоді як багаті і справді насолоджуються «фіксованою» 17% ставкою податку на доходи від дивідендів зі своїх акцій.
Для більшості людей в Україні «Європа» означає добро і справедливість — в першу чергу соціальну справедливість! Я зустрічав на Майдані багатьох робітників та профспілковців. Шахтарі з Луганська (це на самому сході нашої країни) казали мені, що вони приїхали на Майдан, бо вони хочуть, щоб в Україні запрацювала судова система.
Голова Незалежної профспілки гірників України в місті Ровеньки Володимир Соколов сказав мені: «Ми підтримуємо Євромайдан, тому що бажаємо жити в нормальній країні, де виконуються закони! Адже в нас суди, навіть якщо і виносять рішення, коли ми захищаємо наших членів профспілки, то виконати ці рішення не можуть!»
Насправді це означає, що роботодавець може звільнити будь-якого та будь-коли та зневажати вимоги профспілок! Ми повинні припинити таку практику! Ми вимагаємо реформи судової системи та верховенства права в нашій країні. Угода про асоціацію включає зобов’язання ввести судову реформу — і саме тому ми вимагаємо від уряду її підписання!
Саме тому «Ліва опозиція» також підтримала асоціацію, але без підписання угоди про вільну торгівлю. Політична частина Угоди про асоціації з ЄС також містить низку суперечливих моментів, але загалом вона дійсно може допомогти нам домогтися в Україні більшої демократії та свободи думки, допомогти нам забезпечити верховенство права. А трудове право в Україні ще й досі радянське: в більшості випадків закон на боці працівників, а не роботодавців. Радянський Кодекс законів про працю в Україні, на відміну від Росії, був збережений. І ми прагнемо, щоб цей радянський Трудовий кодекс і далі діяв в Україні!
Праві радикали систематично намагалися зачистити ЄвроМайдан від лівих, але повною мірою це їм так і не вдалося
Це правда, що ЄвроМайдан був значною мірою ініційований правою опозицією. Також правда, що найбільш організованою частиною цих правих є крайньо права партія «Свобода».
Я вважаю, що ця партія намагається розвиватись у традиціях гітлеризму. Це не просто голослівне твердження або Argumentum ad Hitlerum. Деякі з її лідерів прикладають багато зусиль до популяризації спадщини Гітлера і Геббельса. Наприклад, головний теоретик «Свободи» пан Михальчишин особисто переклав Маленьку абетку націонал-соціалізму (Das Kleine ABC des Nationalsozialisten) доктора Гебельса та опублікував її у збірнику статей разом з «25 пунктами НСДАП» та есеєм Ернста Рема «Чому саме SA».
Всю цю гидоту пан Михальчишин зібрав у збірочку разом зі своїми теоретичними напрацюваннями про актуальність нацизму для сучасної України. Одна з його статей так і називається: «Революційний націонал-соціаліст».
Отже, не дивно, що, тільки-но величезна масова демонстрація завершилася, щільність нацистів на квадратний метр площі різко зросла. 27 листопада вудку, на якій я підняв цей червоний прапор, зламали бойовики із пов’язаної зі «Свободою» неонацистської банди під назвою «С14».
Прапор, як бачите, трохи пожували, але не з’їли. Щодо того, з’їли хлопці чи ні решту наших банерів, — сказати напевне нічого не можу. Принаймні від них нічого не залишилося. У наступні дні на Майдані ультраправі бойовики під різними приводами здійснили напади ще на добрий десяток лівих і профспілкових активістів.
Увечері 29 листопада здавалося, що ЄвроМайдан скінчився. Усього кілька сотень радикальних студентів залишалися на площі. Але, як ви всі знаєте, жорстокий напад «Беркуту» на Майдан рано-вранці 30 листопада надзвичайно обурив громаду, і кількість протестувальників знову неймовірно зросла.
Тільки-но нова хвиля протестів заповнила вулиці Києва, нацисти закономірно опинилися в абсолютній меншості та майже втратили здатність контролювати рух. Пропаганда лівих соціалістичних ідей була можливою кожного разу, коли відбувався справді масовий великий мітинг. І вона завжди була можливою в Києві поза межами Майдану.
Зокрема, у перші дні грудня ми організували цілу низку публічних лівих акцій поза Майданом, в основному в центрі Києва. В одній із них приймали участь близько двохсот людей. Це був марш проти поліцейського насильства з вимогою негайного розпуску спецзагонів «Беркут».
На жаль, ми не мали можливості вчасно занести повідомлення про масовий захід до КМДА, адже її приміщення було захоплене нашими опонентами зі «Свободи» та «С14». Отже, акція не була заявлена у повній відповідності до чинної юридичної процедури — але ніхто нам не перешкоджав. Ніхто не напав на нас — ані міліція, ані нацисти. Цього разу ми не мали жодних проблем із безпекою.
На великому мітингу в неділю 9 грудня на Майдані багатьом із нас вдалося успішно виступити на окремій сцені «Вільного мікрофону» (навпроти метро «Хрещатик»). Як ви розумієте, банери і плакати довелося зробити нові. Але від цього наші наочні матеріали тільки виграли. І будьте певні, зміст агітації був так само цілком соціалістичним.
Рух змінився після введення репресивного надзвичайного законодавства — люди почули голос лівих
Проходили дні та тижні. Можна собі уявити, що бездіяльність уряду породжувала невдоволення людей. Ми були втомлені та змерзлі, а це робило нас іще більш роздратованими. Уряд лише чекав, коли ми здамося та розійдемося, не показуючи жодних ознак бажання змістовних переговорів, навіть із офіційними лідерами опозиції.
Протестувальники були дуже розгнівані. І тоді почалося повстання.
Преші атаки проти «Беркуту» були організовані в основному неонацистами з «Правого сектору», навіть більш радикальними, ніж праворадикальна «Свобода». Але також правда і те, що протягом цих днів до боротьби приєдналися звичайні і дуже різні люди. Тисячі з них приносили автомобільні покришки, бензин і машинне масло, щоб підтримувати величезне багаття. Стіну вогню, яка боронила Майдан від «Беркуту». Серед активістів я бачив дуже різних людей — які, до речі, в основному розмовляли російською, — багато молоді з масивів та передмість Києва. Вони дуже відрізнялись від переважно україномовних людей із самого Майдану, багато з яких справді приїхали з містечок та сіл Західної України.
Після прийняття надзвичайного поліцейського законодавства, більшість мешканців Києва були дуже обурені. А ще більше — після вбивств активістів Майдану. На Майдан та Європейську площу, де зазвичай вночі можна було побачити не більше декількох сотень людей, в цю ніч вийшли кілька десятків тисяч. І люди простояли тут до ранку. Саме ця масова мобілізація і врятувала Майдан від нападу, який вочевидь готувала міліція.
Всі думали, що міліція братиме Майдан штурмом. Усі були впевнені, що Беркут буде атакувати. За новим законом, всі демонстранти вже вважалися злочинцями. Серед них були праворадикальні групи, але також і деякі ліві радикальні організації (переважно анархістські). Але більшість були критично налаштовані і до офіційної опозиції, і до праворадикалів із ксенофобними поглядами. Багато каміння та коктейлів Молотова влучило і в міліціонерів, деяких було поранено. На жаль, багато молодих людей поводилися, наче це була гра — навіть після того, як деяких із них було вбито. Тим не менш, це був масовий виступ, повстання українців, людей різних національностей та етнічних груп, за демократію в Україні.
Ресурсів вистачало. Уявіть собі людей похилого віку, які, стоячи ланцюжком передають каміння та шини бійцям. Старших жінок, які допомагають своїм онукам розливати по пляшках коктейлі Молотова. Як журналіст я був особисто присутній на передовій біля колонади стадіону «Динамо».
— Візьми коктейль, друже! — привітав мене ввічливий хлопчина в балаклаві. Було дуже важко втриматися. Але хлопець помітив мої вагання та свідоцтво преси і більше не наполягав.
Зіткнувшись із такою значною масовою мобілізацією, влада була змушена припинити застосовувати силу проти демонстрантів. Будь-які спроби розігнати Майдан могли закінчитися багатьма пораненими та вбитими. Однак ця масова акція, яка перешкодила введенню в дію нових антидемократичних законів, також надала імпульс найбільш антидемокртичним елементам Майдану. Після запеклих насильницьких сутичок із міліцією, крайньо праві та неонацистські угруповання зміцнилися і відчули себе досить сильними, щоб проголосити себе лідерами руху.
Ліві в окупації «Українського дому» та Міністерства освіти і науки
Але ліві також зміцнилися! Ця революція істотно відрізняється від помаранчевої революції 2004 року. Ця революція має голос! Є багато місць, де постійно ведуться публічні дискусії. Існували не тільки головна сцена Майдану, а й сцени «Відкритого університету» та «Відкритого мікрофону» під відкритим небом. І, звичайно, багато-багато дискусій проходили в приміщеннях зайнятих будівель.
Незабаром після боїв 19 січня на вулиці Грушевського лівим студентським активістам вдалося зайняти частину «Українського дому» й організувати там систематичну агітацію.
Попри складну ситуацію, лівих сприйняли на Майдані набагато краще, ніж раніше, і ми систематично працюємо в «Українському домі», у студентському центрі, організацією якого в основному займаються ліві та прогресивні активісти. Тут розмістили бібліотеку з лівою літературою, розповсюджували ліві листівки, у тому числі примірники нашого маніфесту з 10 вимогами, і проводили публічні дебати.
Було багато дискусій, лекцій, фільмів. Крім того, ми провели презентацію нового випуску нашого журналу «Спільне». Вона була дуже успішною. Особисто я свій виступ розпочав, назвавши себе комуністом, а закінчив — вимогою соціальної люстрації: негайного відсторонення олігархів і найбагатших від усіх постів у владі. І я хочу підкреслити, що всі десять пунктів програми соціальних змін від «Лівої опозиції» заслужили щиру підтримку й оплески. Там, у залі «Українського дому», були люди із Західної України, що вважають себе антикомуністами, і люди зі Східної України, які вважають себе антибандерівцями. Але всі вони вважають, що необхідна соціальна справедливість! Усі вони підтримують радикальну програму соціальної люстрації! Ідея соціальної справедливості — ось єдина ідея, що може об’єднати Україну.
Наші пропозиції, в тому числі робітничий контроль і позбавлення всіх мільйонерів виборчих прав, були позитивно сприйняті.
Ця презентація була 17 лютого, а вже 18 лютого відбулася нова масована атака. Ми були змушені покинути «Український дім» і, на жаль, втратили всі наші матеріали. Матеріали, але не віру! Ми повернулися туди наступного тижня, але нічого не залишилося.
Міністерство освіти і науки
Ще один приклад участі лівих у Майдані. Незабаром після того, як президент Янукович утік, радикальні студенти зайняли головну будівлю Міністерства освіти і науки. І, що дуже важливо — людей із партії «Свобода» туди не пустили. Повідомлялося, що пост міністра освіта і науки в новому уряді відійшов за квотою «Свободі», але врешті на нього вирішили не призначати радикальну представницю цієї партії Ірину Фаріон, а підтримали відносно поміркованого Сергія Квіта — президента (ректора) Києво-Могилянської Академії.
І, перш ніж пану Квіту дозволили увійти до його нового кабінету, йому довелося захищати свою програму розвитку освіти і науки перед студентською асамблеєю і відповісти на багато питань студентів, у тому числі питань незручних. Більше того, він підписав «дорожню карту» з розвитку освіти, яку підготували самі студенти.
Зараз крок за кроком відбувається втілення цієї «дорожньої карти». Вона не забута, і студентська асамблея далі контролює її виконання.
Я і мої товариші з «Лівої опозиції» нині особисто беремо участь у проекті відкритих даних. Блискучий фахівець з автоматизації пані Кежова тепер зайнята розробкою нової системи автоматизації бухгалтерського обліку в цьому міністерстві, і ми оприлюднимо в Інтернеті всі вихідні дані головної бухгалтерської книги (всі записи). Перший заступник міністра Інна Совсун приділяє багато уваги цьому проекту, і я впевнений, що його буде реалізовано не пізніше 1 квітня. І з цього моменту дані будуть публікуватися щодня, кожен робочий день.
Тому я запрошую всіх завантажувати наші вихідні дані і аналізувати їх — імовірно, деякі британські експерти могли би дати поради щодо оптимізації справ міністерства? Наступне міністерство, документацію якого ми плануємо відкрити — Міністерство культури.
Робітники в Кривому Розі підтримують Майдан
Ще один важливий момент переконав мене в тому, що ця Українська революція демократична та соціальна — це роль незалежних робочих профспілок у ній. Кривий Ріг — велике індустріальне місто на південному сході України. Це велике, переважно російськомовне Українське місто — типове в цьому сенсі.
У ньому проживають близько мільйона жителів. Більшість із них — промислові робітники. Реальні робітники, які працюють на промислових підприємствах. В основному шахтарі і металурги, що виробляють руду і сталь. Багато міст на Сході України були деіндустріалізовані після кризи дев’яностих років, але не Кривий Ріг. Як ви знаєте, в нас був великий спад у машинобудуванні та металообробці, але не у видобутку сировини. Це місто — столиця видобутку залізної руди. Тут навіть пилюка на вулицях червоного кольору.
Майдан був ініційований також малим бізнесом та торговцями з ринків, але роль робітників тут зараз дуже значна. На Майдані була надзвичайно масова мобілізація — багато тисяч протестувальників, до п’яти тисяч і навіть більше. Для Кривого рогу це нечувано. Для порівняння, проросійські заходи привертають до кількасот учасників, дві-три сотні максимум — і більшість із них громадяни та агітатори з Майдану, які намагаються з’ясувати хто ці люди й чого вони підіймають цей Російський триколор в їхньому місті. Анекдот ще й у тому, що ніхто не знає цих проросійських хлопців. Жоден із них не був громадянським активістом чи профспілковцем або хоча б приймав участь в політичному житті міста. Є якісь байкери. Знаєте, Путін любить зустрічатися з байкерами. От і тут теж байкери з триколорами звідкись узялись.
Щодо решти — то ніхто раніше їх у місті не бачив. Тепер, от як ми тут з вами говоримо, приблизно десять проросійських активістів пікетують будівлі міськвиконкому, а неподалік на майдані, може, до тисячі людей.
У Кривому розі лідери незалежної профспілки гірників у числі тих 10-25 представників, що обрані на Майдані до Ради. Координатор профспілки Шахтарів товариш Юрій Самойлов — не тільки член Ради Майдану, але ще й сотник «Шахтарської сотні». А це — одна з ключових бойових одиниць місцевої Самооборони, сформована, як ви розумієте, з шахтарів — і молодих, і регресників.
Самооборона відіграє важливу роль ще й тому, що адміністрації шахт, які належать Ахметову й особливо російським олігархам організували парамілітарні воєнізовані загони найманців — «тітушок». Ці формування нападають на протестувальників та підпалюють офіси лідерів опозиційних партій. Майданні сотні самооборони були сформовані лише після того, як такі атаки почалися.
Тепер «Шахтарська сотня» займається патрулюванням міста спільно з місцевою міліцією.
На початку Майдану шахтарі сказали мені: ми переважно підтримуємо це, але це не наша революція. Тепер вони відчувають, що це таки їхня революція. Принаймні в місті Кривий Ріг це так.
Новий уряд зі «Свободою» — визнання, але не підтримка
Так, до нового уряду справді входять представники ультраправої партії «Свобода» (3 з 20 міністрів).
Ультраправі хотіли би створити новий Рейх для расових українців. Одне з гасел, яке вони вигукували на Майдані, є українським перекладом «Deutschland über Alles». Вони би хотіли володіти щонайменше ядерною зброєю і міжконтинентальними ракетами. І, повірте мені, Україна має достатньо ресурсів, щоб зробити це. Ракетний завод у Дніпропетровську і зараз готовий до виробництва. Новопризначений губернатор Дніпропетровської області, горезвісний олігарх Коломойський, саме здійснив інспекцію цього ракетного заводу. Коломойський є одним із лідерів «Об’єднаної єврейської громади України» [і «Європейського єврейського союзу»], але це не заважає йому бути правим і антиробітничим діячем.
Але прагнення нагадувати нацистів ще не означає, що ви автоматично є нацистами. В умовах тиску з боку масового руху вони не можуть просувати свій правий мілітаристський та ксенофобський порядок денний. Проблема в тому, що Україні доведеться воювати з Росією, тому ця фашистська повістка, ймовірно, може стати прийнятною для суспільства. Але на даний момент війна ще не ведеться. І у нас є шанс уникнути її.
Зараз уряд повністю забув про соціальні гасла Майдану. Замість розділення влади і бізнесу — у нас олігархів призначили губернаторами Дніпропетровської та Донецької областей. Замість вимоги Майдану, що багатства олігархів треба обкладати додатковим податком у 10% (багаті поділяться з бідними), ми не чуємо ні слова про оподаткування великого бізнесу. Навпаки, проголошуються заяви про згоду на виконання усіх вимог МВФ.
Але ми не підтримуємо цю владу політично. Ми практично підтримуємо деякі її локальні ініціативи, такі як проект відкриття даних держустанов, але ми не підтримуємо її схвалення руйнувань пам’ятників чи її ініціативи щодо мовного законодавства. Посилаючись на військову загрозу з боку Росії, новий уряд готовий включити ультраправих бойовиків, які руйнують радянські пам’ятники, до правоохоронних і збройних сил. Ми засуджуємо шовіністичну й антикомуністичну істерію, яку намагаються роздувати, прикриваючись загрозою війни. Причому ця сама істерія повертається бумерангом, тільки підсилюючи загрозу конфлікту.
Щоб зупинити нагнітання військової істерії й попередити справжню повномасштабну війну, нам треба знайти спосіб знову об’єднати країну в політичному плані. А це можливо не на засадах радикального націоналізму, а навколо вимог соціальної справедливості. Багато людей зі Сходу та Півдня України справді не довіряють новому уряду. Але я також не думаю, що вони натомість довіряють Путіну та проросійським екстремістам. Однак не можна не помітити, що блискавична зміна в настроях депутатів від Партії регіонів змушує виборців у Південно-Східній Україні відчути себе обдуреними й відчуженими від влади. Формально український парламент є абсолютно легітимним, але його колишня «більшість», а саме Партія регіонів, зараз фактично нікого не представляє. Виборці в Криму зненавиділи їх. І цей факт систематично використовує сепаратистська пропаганда, зокрема спікер кримського парламенту, який оголосив себе новим лідером кримської Партії регіонів.
Відповідно, першим пунктом є вимога до українського уряду оголосити перевибори до парламенту!
Перевибори до Ради є єдиним способом зробити її репрезентативною і для Сходу, і для Заходу країни. Я впевнений, що в нинішній ситуації було би дуже важко сфальсифікувати голосування, тож склад парламенту змінився б на користь кандидатів, яким люди справді довіряють. І я впевнений, що на перший план вийдуть вимоги соціальної справедливості.
Другою, але не менш важливою вимогою є тиск на Росію з метою вивести її війська з Криму!
Без цієї умови неможливий будь-який законний референдум чи визнання незалежності. В іншому випадку Крим залишиться невизнаною країною у важкій економічній кризі. Ні повітряного сполучення, ні водопостачання, ні туристів… І такий напіввійськовий стан використовуватимуть українські ультраправі для придушення демократії та боротьби за соціальну справедливість. Ми закликаємо європейських лівих не підтримувати російську інтервенцію в Криму. Я скажу більше: ви повинні твердо протистояти інтервенції! І, звичайно, в Криму необхідні міжнародні спостерігачі — і якомога більше.
Звісно, українське громадянське суспільство і навіть деякі державні установи потребують вашої технічної підтримки. Я згадував про ініціативу щодо відкритих даних для викорінення корупції в Міністерстві освіти і науки. Ми сподіваємося, що цей досвід найближчим часом буде поширений на всі державні установи. Британці мають значний досвід у проекті відкритих даних. Ми будемо раді вашим порадам і допомозі!
Будь ласка, підтримуйте незалежні профспілки. Більшість із них замкнені в промислових регіонах і мають дуже мало впливу на велику політику України. Допоможіть їм вибудувати свої інститути. Вони зрозуміли, що їм потрібна власна робітнича партія, незалежна від олігархів. Але у них дуже мало досвіду в розбудові таких установ.
Нарешті, важливо показати неприйняття крайньої правиці, яка присутня в українській владі!
І, звичайно, ми будемо раді бачити європейських активістів та діячів у Києві, щоб поговорити про ці проблеми. Як і раніше, там можна вільно говорити і, я впевнений, залучати значну аудиторію.
