Єлизавета Гавриленко
Ця стаття є підсумком дослідження соціальної пам’яті спільноти села Куповатого, що зараз є частиною Чорнобильської зони. Дослідження містило включене спостереження та глибинні інтерв’ю із самоселами села в Чорнобильській зоні у листопаді 2016 року та інтерв’ю із переселенцями села в Києвській області у квітні 2017 року.
Корені невизначеності
Із самого початку Чорнобильської аварії політика її приховування, яку проводив радянський уряд, визначила її сприйняття людьми, які мали бути переселені. Посилаючись на розсекречені документи про Чорнобильську аварію, А. Ярошинська (Yaroshinskaya 1998) зазначає, що, аби «нормалізувати» різкий приріст пацієнтів з радіоактивним опроміненням у лікарнях, Політбюро підвищило норми максимально допустимих доз радіації в організмі в кілька разів. Тож багатьом людям було відмовлено в госпіталізації, коли вони зверталися за допомогою (с. 117). Відсутність правдивої інформації та відмова в медичній допомозі в лікарнях спровокували розвиток невпевненості в майбутньому серед мешканців Куповатого, які дуже швидко дізнались про ядерну природу аварії, але не могли спрогнозувати її вплив на своє життя. Це поставило їх під загрозу. Мої респонденти з Куповатого залишалися вдома та працювали на полях протягом тижня після аварії, поки автобуси не прибули, щоб забрати їх до місць відселення. Одна з респонденток, 91-річна бабуся, описала гендерні відмінності в реакції на переселення:
Аварія та була, приїхало стільки тих автобусів. А люди кричать, вищать, за голови хватаються. Люди брали сокири й молотки — курені робить в лісі… Мужики понапивалися та й лежать. А баби руки заклали за голови та й голосять. Вони поддурили нас, що на три дні, ніхто не хотів їхать.
Спочатку мешканців Куповатого поселили в селищі Копилов (Київська область) у місцевих жителів, поки волонтери з Росії та Західної України будували для них доми. В пам’яті переселенців цей час позначений вдячністю до людей, які дали їм притулок. Водночас під час інтерв’ю вони неохоче згадували випадки ворожого ставлення місцевих. Мені вдалося це з’ясувати з часом. Наприклад, респондент, який зараз працює в Чорнобилі, запевнив мене, що чорнобильці не стикалися з дискримінацією. Коли ж я попросила його пригадати, як саме місцеві ставились до них спочатку, він розповів:
Кожні люди по-різному приймали — одні із співчуттям, а інші… Як голова сільради привів, так вони сказали, що приймуть. А як голова пішов, так викидали їх речі.
Приховування інформації про радіоактивне опромінення й неоднозначне ставлення місцевих сформували стійке відчуття невпевненості в майбутньому серед переселенців з Куповатого, що ускладнило адаптацію на новому місці.
Виклики нового життя
Коли будинки для переселенців були готові, куповатці переїхали до с. Грузьке (Київська область). Якість нових помешкань лишала бажати кращого: вони були побудовані нашвидкуруч. Після першої зими багато хто мав будувати нові будинки, бо в наданих жити було некомфортно. Один із моїх респондентів був дуже щасливий отримати новий дім: він якраз одружився та мав забезпечувати сім’ю. Однак він описав стан нового будинку без жодних ідеалізацій:
Попривозили нас. Усе було сире тут, двері випадали, ми самі достроювали. Робили пристройку. Але дякувати тим, хто строїв, уся Західна Україна строїла. Каждий будинок зроблений за 4 місяці…
Проте всі нові будинки були в такому поганому становищі. Деякі, переважно менші, були якісними й до того ж мебльованими на гроші, зібрані будівниками. Але руйнування погано збудованих домівок під час першої зими на новому місці стало головним фактором повернення в Зону.
Важливо розуміти, що для переселених людей рідне село було усталеною просторовою формою, в якій підтримувались міжособистісні зв’язки та групова ідентичність. Незважаючи на те, що односельці були переселені разом і отримали будинки поруч, вони не змогли відновити колишні стосунки в новому соціально-просторовому середовищі. Це стало ще одним фактором повернення в Чорнобильську зону, де простір взаємодій був для багатьох звичним. Ті ж, хто залишився на новому місці, мріяли про повернення додому все життя, як розповідає одна респондентка:
Саме больше була психологічна травма, бо людям брехали. Якби знали, то вже змирились би. На старості багато людей «йшли додому», помєшались на цьому. А самосьоли вернулись — ні один од раку не вмер, всі вмерли по возрасту. Психологічний фактор, воспріятіє, що людина не дома, її обзивають — це принизливо.
Спілкуючись із переселенцями, я виявила, що куповатці поділяють спільну впевненість в безпеці Чорнобильської зони для життя, оскільки, на їхню думку, ніхто з односельців, які там живуть, не помер від радіації (хоча офіційної медичної статистики причин смертності в Зоні немає). Однак те, що самосели живуть там вже тривалий час без особливих проблем для здоров’я, має наукове пояснення. У своєму дослідженні А. Ярошинська (1988) цитує перший відкритий звіт наслідків Чорнобильської аварії («Radio-contamination Patterns and Possible Health Consequences of the Accident at the Chornobyl Nuclear Power Station», 1990): «Серед населення і передусім серед населення, що мешкає в зонах суворого контролю та зазнає щоденного радіаційного опромінення з часу аварії на ЧАЕС, зазначають автори, буде менше летальних випадків, викликаних ним ракових захворювань, ніж серед населення, що мешкає на інших територіях» (с. 116). Отже, вчені, які складали звіт, були переконані, що тривале отримання малих доз радіації менш шкідливе для здоров’я, ніж одноразове опромінення. Можна припустити, що самосели, які роками проживають в Зоні, призвичаїлись до таких малих доз. Втім, нестача інформації про вплив радіації на людський організм посприяла виникненню серед чорнобильців необґрунтованих переконань про її безпечність разом із відчуттям, що їхнє переселення було несправедливим і взагалі непотрібним.
Стигматизація також ускладнювала адаптацію. На початку розмови респонденти зазвичай згадували хороше ставлення до них у новій спільноті. Але потім вони повідомили про численні випадки стигматизації: називання образливими іменами, публічні вияви ворожості в магазині чи на пошті, безпідставне приписування відповідальності за всі негативні події в селищі, відмова прийняти переселених дітей до школи. Ось як самі переселенці описали свій досвід:
На пошті і в других місцях казали, що ми понавозили багато радіації. Казали, що в них від нас болить голова. Тоді все було в рамках (чоловік, 74 роки).
Тут нас зразу не любили. На нас казали «німці», бо ми не так говорим, як вони, і заброди, і «палестинці» (жінка, 91 рік).
У своїй теорії чистоти та небезпеки Мері Дуглас (Douglas 2003) пояснює такі випадки. Переселення означило мігрантів із Чорнобильської зони як людей в маргінальному стані, бо вони втратили визначене, закріплене за ними місце. Оскільки місцеві мешканці не могли визначити їхній статус, то ставились до них як до беззахисних (зі співчуттям) і небезпечних (з упередженням). Це свідчить про те, що дискримінація чорнобильських переселенців мала насамперед символічну природу, бо радіація не передається від людини до людини. Коли переселенці стали знайомими для місцевих, їх більше не боялися як чужинців. Випадки дискримінації трансформувалися в жарти, над якими переселенці та місцеві тепер сміються.
Відмінності в ландшафті стали ще одним вагомим викликом для адаптації переселенців на новому місці. Досліджуючи питання переселення, Шпеллер (Speller 2000) зазначає, що ландшафт зазвичай формує частину культури спільноти. Після переселення куповатці втратили форми ландшафту, в яких вони зазвичай здійснювали культурні практики. Переселені діти дуже швидко прийняли нові просторові форми для самовираження. Для старшого покоління це було набагато важче, тому що основний період соціалізації відбувся в Куповатому. Так описала відмінності між Куповатим і Грузьким представниця старшого покоління переселенців:
У нашому селі були річки, сильна природа, тут цього нема в цьому селі. Там ми біля води. Там дерева були хороші. Вода м’яка считалась. Там менше ми боліли. Тут солі багато в воді. Чайник закип’яти — є накип, у нас такого не було.
Додатковим ускладненням для адаптації стали культурні відмінності між спільнотами. Виховане в достатньо закритій патріархальній релігійній спільноті, старше покоління куповатців не могло примиритися з доволі «вільною» культурою романтичних стосунків у середовищі молоді. До того ж куповатці були вражені високим рівнем злочинності в новому селі, бійками та крадіжками, з чим вони ніколи не стикалися в Куповатому. Там такі явища навіть не були можливими, бо маленький розмір села забезпечував соціальний контроль у спільноті. Грузьке ж було більшим як за територією, так і за чисельністю населення. Одна респондентка пояснила релігійністю неприйняття нового середовища старшим поколінням:
Чорнобильці — дуже набожні люди. Батьки нас привчали не працювати в неділю, не рубати, не різати… Наші, вони жили – радісні були. І святкували всім селом… То, переїхавши сюди, звичайно, аварія… В людей змінилось ставлення… Відчувалося, що люди почали згасати. Вони ходили, збирались, але всі розмови були про те, як вони жили там. Дуже довго вони все мріяли, що вони будуть там, вдома.
Якість будинків, відмінності в ландшафті й культурі нового села, дискримінація стали основними викликами для адаптації куповатців після переселення. Труднощі в адаптації сприяли розвиткові болючої ностальгії, що тривала ще багато років після переселення.
Радіація, що летіла скрізь, де могла
Позбавлені достовірної інформації про рівень радіоактивного забруднення території та вплив радіації на здоров’я, з часом чорнобильці звикли про це не думати. Натомість більшість людей почали вважати, що, навіть якщо небезпека й існує, вона не торкнеться їх особисто. Франсуаза Зонабенд (Zonabend 2007) описує схожу стратегію, яку люди використовують для взаємодії з небезпекою радіоактивного опромінення та забруднення, проживаючи біля станції переробки ядерних відходів у Франції: «Опитування громадської думки показують, що страх аварії на зразок Чорнобиля виявляється менш сильним, чим ближче індивід живе до ядерного підприємства» (c. 44—45). Таке ставлення дослідниця пояснює довірою до уряду, адже люди передбачають, що уряд ужив всіх необхідних заходів безпеки, будуючи ядерне підприємство. Парадоксально, що чорнобильці дуже швидко втратили віру в допомогу уряду через її обмеженість, але зберегли схоже ставлення до радіації.
Ситуація ліквідаторів наслідків аварії була значно гіршою. Як зазначали мої респонденти, навіть якщо людину викликали працювати ліквідатором в рамках військової повинності, вона могла відмовитись від цієї роботи. Однак це відбувалось дуже рідко, адже більшість людей на небезпечну роботу мотивувала велика фінансова компенсація. Декого спонукало почуття патріотизму та відповідальності перед країною та своєю спільнотою. Ліквідатори з початку розуміли, який вплив подібна робота має на їхнє здоров’я, але продовжували її виконувати. Респонденти із сімей ліквідаторів розповіли, що з часом останні виробили своєрідний фаталізм у ставленні до свого життя, підозрюючи його швидке завершення через незворотні наслідки великих доз радіаційного опромінення для їх здоров’я. Через це багато з них починали пити.
Хвороби, спричинені радіацією, в поєднанні з алкоголізмом і депресією зумовили швидку й високу смертність серед ліквідаторів. Це було на руку чиновникам з кількох причин. По-перше, ліквідатори були свідками численних порушень прав людини та норм охорони здоров’я під час ліквідації аварії. По-друге, для них були призначені численні пільги та фінансова допомога, які вони ніколи не отримали в повному обсязі. Радянський Союз розробив програму, що мала на меті підтримку ліквідаторів. Але, як пояснює Адріана Петрина (Petryna 2013) у своєму дослідженні явища «біологічного громадянства», яке виникло після Чорнобильської аварії, «чиновники фінансово нажилися на своїй роботі, приписавши матеріальні та фізичні збитки собі» (с. 24). Справжні ж ліквідатори отримували допомогу програми дуже рідко, бо пільги були розподілені між чиновниками та їхніми друзями за принципом непотизму.
Вражає те, що навіть у сім’ях, де ліквідатори померли від радіаційного опромінення, люди не визнають радіацію як реальну загрозу. Більшість із них вважає, що сьогодні в Зоні радіації немає. Натомість переселенці часто засуджують волюнтаристський підхід радянських чиновників до встановлення кордонів Зони:
Нема там ніякої радіації. Процес распада установлений. Вітер, коли вибухнула атомна, дув не в нашу сторону — на білорусів і в Житомирську область. Надо було не просто ставить циркуль і одмерять 30 км по радіусу, а відслідить це все. Не той метод боротьби з радіацією. Потім оказалось, що треба було просить помощь десь. Але в СССР не можна було просити допомогу – вони все знали самі. В нас хлопці перші роки їздили лісом на рибалку, як партизани. Машини ставили в сусідньом селі, що перед Зоною. Бо всі місцеві знають партизанські дорожки. Наші хлопці возили гриби і рибу. Її міряли, і там не було зашкалу радіації. Вона була в нормі (жінка, 47 років).
Тому радіоактивна небезпека не турбує чорнобильців так сильно, як сам факт переселення з рідної землі. Зазвичай вони готові визнати, що в Зоні зовсім немає радіації, аби мати хоч якусь певну інформацію про неї, бо український уряд подібної інформації для широкого загалу не надає. Така політика є частиною дискурсу «нормалізації» аварії, який буде описано пізніше. Не розуміючи природу радіації, переселенці намагалися й намагаються зрозуміти її через різноманітні порівняння з явищами, вже знайомими для них, як, наприклад, повітря:
Було всяке. Не хотіли общаться зразу, бо ми з Чорнобиля. Думали, що в нас багато радіації. А вона скрізь летіла, де могла. У воздуху всяке буває.
Дослідження колективних уявлень про Чорнобиль у сусідній Республіці Білорусь, здійснене Тетяною Касперськи, показує подібне ставлення до життя під невидимою загрозою, яке сформувалося в людей із забруднених регіонів. В цьому ставленні Чорнобиль як спосіб буття не має визначеного місця, він неосяжний. Коли деякі з моїх респондентів старшого чи середнього віку відвідують лікаря, він не може сказати їм точно, пов’язані їхні хвороби з віком чи радіацією. Ті ж, хто подає заяву на соціальну допомогу для ліквідаторів із своїх сімей, отримують відмову, аргументовану тим, що, якби їхні родичі справді були ліквідаторами, вони б вже давно померли.
"Оскільки Чорнобиль став одною з розмінних монет у боротьбі за незалежність України від Радянського Союзу, його спадщина була витіснена в минуле, щоб скласти частину наративу історичної пам’яті українців про радянські часи".
Всеприсутність ролі уряду у визначенні наслідків Чорнобильської аварії та способів їхнього врегулювання сприяє одночасному витісненню Чорнобиля як явища в минуле та майбутнє. З одного боку, через приховування інформації про актуальне опромінення населення й корумпований розподіл соціальних пільг чиновниками чорнобильці витіснили аварію в майбутнє, в якому для них існує шанс дізнатись про вплив радіації на тіло, який не можуть передбачити лікарі. З іншого боку, оскільки Чорнобиль став одною з розмінних монет у боротьбі за незалежність України від Радянського Союзу, його спадщина була витіснена в минуле, щоб скласти частину наративу історичної пам’яті українців про радянські часи (Arndt 2012). Отже, головним фактором несерйозного ставлення до впливу радіації на здоров’я та її наявності в Зоні серед чорнобильців є політика врегулювання аварії українським урядом. А головною ознакою цієї політики була та є узурпація державою права на встановлення дискурсу менеджменту її наслідків.
Чорнобильська зона в дзеркалі
Нестача обізнаності про актуальний стан радіоактивного розпаду в Чорнобильській зоні разом із напівлегальними практиками її використання підважують статус зони як місця відчуження. Межі Зони є доволі розмитими, хоча й навколо неї існує офіційно визначений кордон, що відокремлює 30-кілометрову територію навколо реактора. Розмитість цих меж зумовлена тим, що одразу після аварії вони були визначені умовно, адже, як уже було зазначено в коментарі одного з респондентів, після аварії поза Зоною було більше радіоактивно забруднених територій, ніж в самій Зоні. Можливість проникнути на заборонені території Зони порушуючи закон, даючи хабарі, через туризм чи дослідницьку роботу підважує непорушність її кордонів. Для теперішніх і колишніх жителів Чорнобильської зони ці факти означають відсутність потреби в обмеженні доступу туди взагалі. Ось як описує один з респондентів, робітник Чорнобиля, невідповідність правового і реального статусу зони відчуження:
Зробили вже офіційно на сайті. Якщо я хочу на рибалку чи охоту в Чорнобиль — то я плачу гроші і їду. Це все неправильно. Якщо це Зона, то вона Зона. А наш уряд тільки говорить, що зробить заповідник і буде відновлять землі і туризм. І радіації нема — вже давно можна було зробить 10-кілометрову зону. Розказували, що вздовж Прип’яті наше правительство вже поділило землю. І іноземці, і військові будують там будинки і живуть. Їх приваблює природа і річка.
Така невідповідність змушує переселенців сприймати зміни, що відбулися з їхніми домівками та селами в Зоні не як абсолютні, а через призму стадій радіоактивного розпаду, адже саме вони впливають на можливість повернення додому, якщо деякі території зони будуть визнані придатними для життя. Для українського ж уряду Чорнобильська зона становить проблему через радіоактивні речовини в її ґрунті та воді, що досі є небезпечними. Проте бажання та грошей для вирішення цієї проблеми уряд не має.
Чорнобильська зона як просторовий феномен є водночас реальною та абстрактною, що дозволяє порівняти її з гетеротопією. Поняття гетеротопії було запропоноване Мішелем Фуко (Foucault 1986) для позначення місця, що існує й не існує в реальності одночасно, як об’єкт в дзеркалі. Зона є гетеротопією тому, що її правовий статус місця відчуження поєднується з тим, що чорнобильці бачать в ній свій дім, туристи — місце для екскурсії, держава — ресурси, які можна експлуатувати. Все це породжує суперечливі практики в Зоні, описані вище.
Множинні ідентичності переселенців
Колективна пам’ять про Чорнобильську катастрофу невіддільна від ідентичності чорнобильців. Зв’язок колективної пам’яті та ідентичності був пояснений Морісом Гальбваксом: «Ми зберігаємо спогади про кожну частину нашого життя, які постійно відтворюються; з їх допомогою зберігається відчуття нашої ідентичності» (с. 47). Факт того, що пам’ять змінюється з часом, передбачає також відповідну зміну ідентичності. Оскільки переселення стало подією, що спричинило розрив в колективній пам’яті чорнобильців, є логічним осмислити його досвід через зв’язок простору та індивідуальної ідентичності. Під час інтерв’ю я попросила респондентів відповісти, чи вважають вони себе належними до чорнобильців і що вони розуміють під такою належністю. Як самосели, так і покоління старшого та середнього віку переселенців здебільшого асоціювали чорнобильську ідентичність із просторовим утворенням, а не з аварією, пишаючись своїм походженням:
Коли в розмові десь чую чи якась передача, я відчуваю, що належу до чорнобильців. Більше всього того, що там народився. Ти вже маєш якусь відповідальність і любов, з цим треба жити і це треба поважати в собі (жінка, 42 роки).
Однак для кількох респондентів чорнобильська ідентичність була пов’язана з аварією через наслідки для здоров’я чи пам’ять про стигматизацію:
Я вважаю себе чорнобильцем, бо я інвалід сейчас. Болить голова, болить серце, морочення в голові. Я каждий рік лежав у лікарні в Києві для ліквідаторів. Ми не знали, що це від того. То я сейчас маю статус інваліда другої групи по кардіології. (чоловік, 74 роки).
Хоча куповатці загалом не асоціюють чорнобильську ідентичність із хворобами, викликаними радіацією, вони досі є суб’єктами дискурсу медикалізації ідентичностей жертв Чорнобильської аварії, що був запроваджений радянським урядом і продовжений українським. Цей процес був описаний Петриною як приписування «стану-визначеного-хворобою» («ill-defined state»), здійснюване лікарями щодо чорнобильців, що закріпило за ними status quo хворих, чий недуг не може бути повністю передбачений чи вилікуваний. (Petryna 2000: 202) В кінці 90-х років, коли Петрина проводила своє дослідження, така медикалізація могла завадити чорнобильцям отримати роботу чи вести нормального соціального життя.
Сьогодні, оскільки соціальна пам’ять про Чорнобильську аварію в суспільстві функціонує як дискурс її «нормалізації» (Kalmbach 2013), медикалізація не регулює життя чорнобильців так, як раніше. Причиною цьому є те, що вони просто перестали боротися за належні їм соціальні пільги від держави, вважаючи таку боротьбу марною. Однак вони досі не позбулися стигми «зараження» наслідками ядерної катастрофи, що закріпилася в назві соціальної групи — «чорнобильці».
Дім, щоб належати
Прив’язаність до місця тісно пов’язана з прив’язаністю до рідної землі. Вона має глобальне значення для її мешканців, тоді як їхнє переселення може зруйнувати усталене бачення ними свого світу. Незважаючи на те, що досліджувана спільнота є достатньо сучасною, аби загубитися в «широкому світі» поза домом, їй досі притаманна тенденція наділяти дім глибоким символічним значенням. По-перше, разом із православними язичницькі традиції завжди підтримувались в цій спільноті. Тож для її членів земля була завжди населена богами та духами, що живуть у природі, поряд із душами предків, які можуть шкодити й захищати. Стійка віра в предків сформувала глибоке відчуття минулого і тривалості в місці рідного села:
Люблю — в селі. Родіна — нєзамєнімий человєк. Матка (мати. — прим.) нєзамєніма. Ти ж мною нє замєніш матки, і я ніким не замєню. Так я люблю Родіну — раз, могилки свої — два… Сильно могилки наші красиві… Так оце мені саме лучче — моя Родіна.
Можна зробити висновок, що для цієї респондентки її рідна земля в Чорнобильській зоні не тільки жива як істота, але й перебуває в тісній асоціації з могилами предків. В теорії Гальбвакса віра в предків сприяє підтримці колективної пам’яті групи через важливість померлих для кожної сім’ї, що походить від них: «Померлі є богами, що належать своїм родинам. І тільки родини мають право звертатись до них. Ці померлі стали володарями землі» (Halbwachs 1992: 63). Таким чином, вся соціальна структура села відтворюється переселенцями, а глибока повага до місць поховань та віра в предків стали найсильнішими факторами збереження оригінальної, доаварійної ідентичності.
Крім цього, спільнота досліджуваного села, як і всі подібні спільноти в Зоні, має право доступу туди в перші вихідні після Трійці, що називаються «гробки». Цей день є важливим для відтворення відчуття спільноти серед переселенців, бо майже всі односельчани збираються разом для вшанування пам’ять предків. Так 86-річна респондентка описала свій досвід:
На гробки поїду, а од туда не хочеться їхать. Дарма, що там хата розвалена — там батьки лежать. До села доїжджаєш — така колючка в серце коле, що не можна видержать. Там же болото осушили — така красота була.
Чорнобильські переселенці цінують цей день через можливість зібратися разом, долучитися до своїх традиційних практик, таких як співи, і згадати спільне життя до аварії. Всі ці практики підтримують ідентичність спільноти Куповатого. Ця ідентичність може бути пояснена як відчуття дому, де кожен її член може відчувати близькість один із одним і бути прийнятим «як свій» за визначенням односельцями: «...належати до місця, відчувати його домашність — це не просто відчувати себе вдома, але й мати історію там, бути впізнаваним іншими, як той, хто належить до них… Тож бути вдома — це не тільки знати про свою бажаність десь, але й передбачати таку бажаність як власне право» (Bryant 2011: 53). Історія життя переселенців із Куповатого до аварії більш важлива для них, ніж історія життя на новому місці. Тому кожен із моїх респондентів не почувається в місці переселення як вдома, а вважає своїм домом Куповате.
"Нове місце не стало справжнім домом для респондентів, кожна можливість побачити свої домівки й односельців викликає в них відчуття дому, яке вони мали до аварії."
Згідно з Редлі (Radley 1990), «що і як ми пам’ятаємо об’єктивується в матеріальних формах, які іноді (але не завжди) впорядковані так, аби включати категорії і, таким чином, маркувати важливість об’єктів» (c. 47). Артефакти, привезені із Зони, як-от ікони, поряд з релігійним значенням, отримали додаткову функцію репрезентації втраченої землі в широкому сенсі — священної та майже недосяжної. Звичайність цих об’єктів разом із фактом того, що вони були привезені з дому і ввібрали його атмосферу, робить їх «приємними формами пам’яті». Те, що не лише ікони, але й люди були переміщені з дому, пояснює додаткову функцію відтворення перерваної ідентичності чорнобильців. Покидаючи свої будинки в Чорнобильській зоні після аварії, люди залишили в них ікони відповідно до переконання, що, допоки в хаті є ікона, в ній є Бог. Одна із самоселів старшого покоління так пояснила мені важливість ікон у домі:
Так по традиції, наверно, йде, щоб в каждой хаті в куточку ікона. В том, де восход сонца. І в тих хатах в мене є (в домівках, що залишились в зоні. — прим.). Людина вибирається з хати — хату ніколи не залишає без ікони.
Інакше кажучи, мати ікони з рідної землі в домі для чорнобильців зараз означає відчувати зв’язок зі своїм минулим, історією, релігійною та культурною традиціями рідного села.
Покинута хата в Куповатому з іконою в ній
Фото Є. Гавриленко
Прив’язаність до місця вплинула на колишні практики й теперішні погляди чорнобильців. Одразу після переселення, згідно з інформацією, наданою моїми респондентами, 128 людей з їхнього села нелегально повернулися до своїх будинків в Зоні лісовими дорогами. Здебільшого це були люди старшого покоління, які не могли адаптуватися до цінностей нового місця та почувалися незручно в чужих будинках. Крім того, оскільки старші люди були зазвичай самотніми, під час переселення їх селили разом по кілька осіб в один будинок, що також не було зручним для них. Серед переселенців прив’язаність до дому виявилася дуже сильною. Багато з респондентів середнього віку, які мають хороші домівки, роботу та сім’ю на новому місці повідомили мені, що вони б повернулися та відбудували свої зруйновані будинки, якби влада відкрила частину Чорнобильської зони для репатріації. Тому для чорнобильців їхні будинки мають велику цінність, адже репрезентують зв’язок із предками, які колись жили там. Нове місце не стало справжнім домом для респондентів, кожна можливість побачити свої домівки й односельців викликає в них відчуття дому, яке вони мали до аварії.
Життя після аварії
Незважаючи на те, що сьогодні інформація про Чорнобильську аварію, Зону та самих чорнобильців є доступною, більшість пересічних українців сприймає їх як щось, що існує не тут і стосується когось іншого. Уникання публічного обговорення проблем Чорнобильської зони та витісненням пам’яті про Чорнобильську аварію через показні комеморативні практики перешкоджає трансформації українського суспільства в таке, що засвоює уроки власної історії, а не пригнічується нею. Така трансформація насамперед потребує сміливості усвідомити свою вразливість та готовності взаємодіяти з усіма можливими наслідками Чорнобильської аварії для майбутніх поколінь.
Сьогодні чорнобильські переселенці уникають усвідомлення загрози радіації та наслідків аварії для їх здоров’я. Так вони намагаються сформувати ілюзію, що, якщо радіації не видно, вона не існує, а отже — не може на них впливати. Однак і самі життя цих людей давно вже вважаються «нереальними». Оскільки в Радянському Союзі життя окремої людини не мало цінності, сотні ліквідаторів-чорнобильців були приречені на смерть. Після цього їм, як і багатьом людям, евакуйованим з Чорнобильської зони, було відмовлено в статусі ліквідатора, який би передбачав деякі матеріальні та соціальні пільги для них. Українська держава продовжила політику дискурсу «нереальності» окремих життів людей, яких торкнулася аварія. Натомість, ще в часи Радянського Союзу, чорнобильцям було надане «біологічне громадянство», феномен якого описує у своєму дослідженні А. Петрина (Petryna 2013). Вона каже, що «сама ідея громадянства була поєднана з нав’язаною необхідністю виживати» (c. 218). Водночас, як зазначив один із її респондентів — адміністратор лікарні, «діагноз, який ми ставимо, — це гроші» (с. 105). Отже, з початку аварії чорнобильці опинилися між залежністю від уряду, який мав надати інформацію про те, що сталося з ними, і потребою боротися з тим же урядом, доводячи радіаційну природу своїх хвороб.
Одразу після Чорнобильської аварії Ульріх Бек опублікував статтю (Beck 1987), де на її прикладі проаналізував безпосередній прояв викликів «суспільства ризику», в якому ми живемо сьогодні. Основним аргументом було те, що втрата контролю над нашими чуттями стає втратою контролю над нашими судженнями, що робить людей вразливими перед технологіями, зокрема і ядерною, які ні вони, ні світові уряди не можуть повністю контролювати. Тому чорнобильці змушені приймати на віру судження про те, що сталося з ними, від «експертних джерел», наприклад японських експертів, українського уряду, медій через те, що в суспільстві ризику вони не можуть довіряти власним чуттям.
Однак життєва ситуація чорнобильців і, зокрема, самоселів ускладнена тим, що й уряду вони довіряти не можуть. Про це свідчить політика «подвійної моралі», що уряд проводить у врегулюванні наслідків аварії. Використовуючи Чорнобильський дискурс як форму, представники адміністративної влади наповнюють її зручним для себе змістом, щоб уникнути відповідальності за забезпечення потреб самоселів. Наприклад, аргументуючи наявність у Зоні радіації, вони відмовляють тим, хто також хоче повернутися до своїх жител в Зоні або недавно повернувся в занесенні їх до списку самоселів, який полегшує доступ у зону через надання перепустки. Однак охочі все одно знаходять способи стати самоселами, нехай не де-юре, але де-факто, записуючись у відвідувачі до тих, кому пощастило зареєструватись самоселами раніше. З таким записом вони отримують право заїжджати та виїжджати із Зони. Самі ж «нелегальні» самосели ставляться до такої ситуації іронічно:
…Є спеціальний список в Чорнобилі. Я не самосел. Он баба Оля не самосел. Ми інопланетяни – з планети другої спустились да й сидим. Ніхто нас нікуди не приписує. Уже скільки ми не подавались, заяви не писали в Чорнобилі, де ми тіки не були – ніхто ніде не прийняв. Сказали: «Радіація — вам тут нільзя».
Пані Марія — одна з «нелегальних» самоселів Куповатого
Фото Є. Гавриленко
Самосели стають заручниками тенденції «легітимованого» тоталітаризму владних інституцій в уникненні загрози поширення радіації з Чорнобильської зони. Соціальні гарантії, які мали б бути у самоселів як громадян, перекриваються необмеженою владою представників владних органів вирішувати, хто може потрапляти в зону відчуження та перебувати в ній.
В цій ситуації український уряд продовжує бюрократизацію контролю наслідків аварії в стилі його радянських попередників. За допомогою цієї стратегії, аварія та її наслідки були поступово «нормалізовані» в публічному дискурсі. Ілюзія, що «все під контролем», підтримувалася в цьому дискурсі як радянським, так і українським урядом. Соціальні пільги, передбачені зараз для чорнобильців, є, радше, номінальними, а не реальними, адже не можуть вирішити емоційних, рекреаційних чи оздоровчих проблем переселенців. Наприклад, чорнобильці, які мають статус постраждалих, отримують менше 4 доларів на місяць на оздоровлення.
Суперечність чорнобильських дискурсів
Як зазначав Д. Гарві (Harvey 2007), простір є політичним проектом, статус і значення якого змінюється з часом. Неоднозначний статус Чорнобильської зони як напівзакритої території, де організовують екскурсії та будують дачі, викликає необхідність відкритої дискусії про зміну значення й функцій Зони для українського суспільства.
Можна визначити три дискурси, в яких Чорнобильська зона існує, сприймається та обговорюється в Україні сьогодні — радянський, український та альтернативний. Перший дискурс приховування наслідків аварії вже було описано вище. Цей дискурс був винайдений для протистояння так званій «радіофобії» серед населення, яке повідомляло про численні хвороби, які радянський уряд не хотів пов’язувати з аварією. Другий дискурс поступово виник із першого. Його можна описати як «нормалізацію» аварії в громадській думці. Водночас українське суспільство, підігруючи дискурсу «нормалізації», задовольняється новинами про 90-річних бабусь-самоселів, які танцюють для туристів в Зоні. А українські та міжнародні журналісти експлуатують чорнобильців та людей із Зони, щоб отримати для своїх медіа матеріали, які добре продаються. Насамкінець, альтернативний дискурс був сформований переселенцями, які не сприймають Зону як місце небезпеки чи відчуження:
Для когось Чорнобиль – зона, а для нас – рідний край. Це для людей – відчуження. А ми там родились. Всі дорожки знали. Рідний край (жінка, 52 роки).
Крім того, багато переселенців давно вже перемістили у свідомості аварію в минуле, через що вона втратила своє трагічне значення для них. Відповідаючи на питання про асоціацію назви «чорнобильці» з аварією, 89-річна респондентка так висловила своє ставлення до наратива про Чорнобиль як катастрофу:
Була аварія — тридцять третій год, що пухли люди. Коли корова була, так люди не пухли. А тії всі пухли. А тепер оце жить — щоб тіки не бачить хронту ( фронту. — прим.) того — скільки людей погибло вже. Оце аварія! Я не можу даже дивиться на телевізора вже, що война. А пенсію дають мені. Що мені ще треба?
Чорнобильська ж зона, так само як і самі чорнобильці й наслідки Чорнобильської аварії, продовжують існувати в дзеркалі української сучасності — реальні й нереальні водночас, помічені або замовчувані залежно від того, чи зручно уряду й суспільству їх помічати, чи зручно говорити про них. Та якщо Зона є всього лиш об’єктом, феноменом дискурсу нормалізації наслідків аварії, то переселенці не можуть бути вписані в концепцію дзеркального відображення, адже існують поза будь-якими теоріями. Моє дослідження було спрямоване саме на те, щоб більше людей почуло їхні голоси.
Посилання:
Arndt, M., 2012. „Memories, commemorations, and representations of Chernobyl: Introduction”. In: Anthropology of East Europe Review, 30(1), 1—12.
Beck, U., 1987. The anthropological shock: Chernobyl and the contours of the risk society. Berkeley Journal of Sociology, 32, 153—165.
Bryant, R., 2011. The Past in Pieces: Belonging in the New Cyprus. University of Pennsylvania Press.
Douglas, M., 2003. Purity and danger: An analysis of concepts of pollution and taboo. Routledge. Chapter 6.
Foucault, M., & Miskowiec, J., 1986. Of other spaces. diacritics, 16(1), 22—27.
Halbwachs, M., 1992. On collective memory. University of Chicago Press.
Harvey, D., 2007. „Neoliberalism and the City”. In: Studies in Social Justice, 1(1), 2.
Kalmbach, K., 2013. „Radiation and borders: Chernobyl as a national and transnational site of memory”. In: Global Environment, 6(11), 130—159.
Petryna, A., 2013. Life exposed: biological citizens after Chernobyl. Princeton University Press.
Radley, A., 1990. Artefacts, Memory and a Sense of the Past. Collective remembering, 46—59.
Speller, G. M., 2000. A community in transition: A longitudinal study of place attachment and identity processes in the context of an enforced relocation (Doctoral dissertation, University of Surrey).
Yaroshinskaya, A., 1998. „Overview of different information about acute radiation syndrome among inhabitants around Chernobyl”. In: Research Activities about the Radiological Consequences of the Chernobyl NPS Accident and Social Activities to Assist the Sufferers by the Accident, 114—120.
Zonabend, F., 2007. The nuclear peninsula. Cambridge University Press.
