Тут одразу відчувається якась напруженість. Зі слів перехожих випадали фрази обговорень останніх подій, а зграї ментів ліниво, але загрозливо перезирались у пошуках когось. Власне, один із них зупинив мене при виході з вокзалу, помітивши надпис «class war» на моїй сумці. Студент? Ага. На цьому і розійшлися. Правда, сумку після цього я обачливо перевернув іншим боком назовні.
Вже пізніше, при зустрічі з анархістами, мені розповіли, що так «шмонають» багато кого. І справді, мене перевіряли ще кілька разів, навіть із перекинутою сумкою. Харківська міліція, вишколена своїм владним мером, непогано слугує інструментом влади. Чи на краще це? Принаймні, одеські події з такою кількістю ментів на квадратний метр тут точно малоймовірні.
Aнархісти на зустріч запізнювалися. Тож, сильно зголоднівши, я сів їсти саморобний банан-рол під якимсь деревцем і спостерігав за мирно-напружено-святковим життям мешканців міста. Центральну вулицю перекрили, і там можна було ходити пішки. Але перекрили і дві центральні станції метрополітену, а біля них, на площі Свободи, був кількатисячний поминальний мітинг. Про ментів ви вже знаєте. Тож усе це було не таким безтурботним, як виглядало на перший погляд.
Сама ж розмова з анархістами таки вдалася 1. Вийшла вона цікавою. Радикальні бомжі — так вони себе називають — мають доволі захопливий досвід участі у місцевому Майдані. За слабкості ультраправих і лояльності лібералів, їм вдалося розгорнути активізм спочатку в студентській площині, а потім — у діяльності по координуванню майданів і харківській самообороні. І якими б не були остаточні результати — а цілком можливо, що віз і нині там — їхній власний ресурсний і активістський потенціал добряче зріс.
Далі Антимайдан. Точніше, мітинг пам’яті жертв в Одесі. Анархісти розповідали про нього як великою мірою технологічне дійство, де спровоковані, дарма що щирі, низи ллють воду на жорна російського шовінізму. Нелібертарно в порівнянні з місцевим Майданом. Але хотілось пересвідчитися самому.
Поки я стояв там, до мене підійшов один п’яненький дядько. Обличчя в мене було незворушне: не поділяючи тамтешнього антихунтівського ентузіазму, я не особливо кричав звичні кричалки. От він і примітив це. Довелось пояснювати, що я соціолог — це звучить майже як журналіст, але загадковіше. Ще й показав на свою перекинуту вже назад сумку ЦДС 2 з написом «class war». Напису дядько не дуже зрозумів, але слова про інтерв’ю з лівими активістами прийняв безпосередньо на свою адресу і почав розповідати.
Його розповідь виявилась не такою безглуздою, як можна було очікувати на початку. Звичайний роботяга, діти на заробітках в Росії. Не хоче війни, будь-якої. Єдине, що його хвилює — право на мову і гідне життя. Від подій в Одесі волосся стає дибки. Тому не знає, як без крові і розколів зігнати теперішніх козлів при владі. Ну, і переживає, щоб не привести нових, таких самих.
Власне, подібних людей тут було багато. Одна біда — вони шукають прості відповіді на складні питання. Згодом активісти «Боротьби» 3, завсідники цих харківських мітингів, розповідали на інтерв’ю, що їхні досить конструктивні заклики по «соціалці» подекуди тонуть у провокативних штормах антисемітизму, гомофобії, шовінізму, з якими важко боротися. А тоді, на площі Свободи, я просто бачив, як досить притомних рядових людей враз перемикало, коли вони починали як зазомбовані викладати стереотипні медіа-образи Майдану і Заходу.
Тим не менш, «Боротьба» і далі завзято рубиться по цій темі. Вірна формулі Антимайдан = Майдан + Соціалка, вона цілеспрямовано використовує радянсько-патріотичну лінію 4, конфронтуючи при цьому і з українськими силовиками, і з проросійськими союзниками, і зі старими лівими та ліберальними знайомими.
Варто зазначити, що це таки приносить свої плоди. При цьому дещо інші, ніж анархістам на Майдані. На відміну від них, вже ресурсно благополучна «Боротьба» ставить собі за мету найближче завоювання гегемонії в Харкові. І поміж шовіністичних штормів їй ніби вдається все більше запалювати незадоволених харків’ян із Антимайдану, що розчаровуються у решті лідерів-кидал. От тільки чи надовго вистачить запалу?
***
Вечір. Сидимо в штабі боротьбістів після інтерв’ю. За вікном чутно якісь хлопки. Постріли неонацистів? (Недавно сюди вже навідувався їх моб — «союзнички» спалили адресу штабу.) Перевіряють — наче ні. Мене розпитують про Київ. Видно, що полишені там активістські справи непокоять їхні душі. А ще іронічно розповідають про те, наскільки анархістська в них організація — багато теперішніх активістів «Боротьби» вихідці з анархістів. І це кумедно нагадує мені попередню розмову з анархістами. Вони теж розповідали мені, що всі адекватні марксисти приєдналися до них і не соромляться тепер позиціонувати себе як анархісти.
Та зрештою пробиває на холодок: обидва табори ж розділяє стіна! При цьому стіна не так ідеологічна — якщо вірити їхнім похвальбам, і там, і там анархісти відверто змішуються з марксистами — як стіна взаємних пліток, пересудів і образ.
У цьому вони — ліві активісти Майданів і Антимайданів — парадоксально скидаються на рядових учасників своїх таборів. Частково створюючи, частково перебираючи в тій чи іншій мірі таборову міфологію та ідентичність, ліві замикають себе їхніми межами і прирікають співпрацювати виключно з націоналістичними силами того ж спрямування, замість взаємодіяти поміж собою 5
Тому, коли один із присутніх у штабі «Боротьби» характерно видає: «А ви знаєте, що назва “колоради” більш агресивна, ніж “майдануті”? На відміну від простого презирства другої, вона містить ще й бажання знищувати». Його фраза звучить мені зовсім не слабко і навіть не смішно, а страшно — страшною констатацією міфології непорозуміння.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ТЕЗИСЫ О ДОНЕЦКЕ (Юрий Дергунов)
ВЕСНА В СЕВАСТОПОЛЕ (Александр Конопляников)
ДЕНЬ ШАХТЕРА (Катерина Яковленко)
