Перш ніж ви прочитаєте весь текст, хочу зробити акцент на тому, що я не висуватиму конспірологічних здогадів про те, хто чий «ляльковод», хто замовник чого, і хто – на мою думку – в чому міг (чи могла) би бути зацікавленим. Я спробую описати тенденції, за якими мені як досліднику та активісту профспілкового руху в Україні довелося спостерігати з огляду на мою професійну та громадську діяльність.
7 липня в Києві відбулася масова акція з яскраво вираженими соціально-економічними вимогами: не підвищувати тарифи для населення, підвищити зарплати та пенсії, зупинити закриття шкіл та лікарень, державних підприємств, зупинити бездумну приватизацію, а подекуди траплялися радикальні заклики до демократизації політичних процесів (наприклад, гасла «Владу трудящим, тоді життя покращим» і «Владу мільйонам, а не мільйонерам»). За різними підрахунками, на акції було від 30 тисяч до 50 тисяч протестувальників.
20 липня профспілковці зі схожими вимогами зібрали в Києві значно менше людей, проте до них приєдналися зо дві сотні ультраправих (цивільний корпус полку «Азов»), які очолювали та замикали пішу колону, скандували свої гасла й виступали перед публікою з промовами на підтримку профспілок.
Я вважаю, що праворадикалів було запрошено на акцію для того, аби радикалізувати вимоги протестувальників та показати владі, що проти неї готові об’єднуватися люди з різними інтересами, якщо вона не припинить антисоціальний наступ. Проте єднання ультраправих із профспілковцями в історії світового робітничого руху є однією з тактик послаблення профспілок.
Тактика антиробітничого руху
У класичних бойових мистецтвах, наприклад, у боксі, існує три реакції на удар: його можна прийняти, його можна відбити, або ж від удару можна ухилитися.
Класичний приклад прийняття удару продемонструвала влада 2015 року, коли профспілковці приїжджали під Міненерговугільпром та під Кабмін. Тоді в медіа активно роздували істерію, що шахтарі, які приїхали до столиці з Заходу та зі Сходу України – то якісь зовсім не щирі шахтарі, а ледь не ахметівські провокатори. Тоді ж актівісти «Правого сектору» знайшли списки, за якими гірників розселяли на ночівлю, і праворадикали у медіа заявляли, що то список «куплених Ахметовим тітушок». Деякі журналісти, що висвітлювали тодішні події, показали чоловіка з пляшкою в руці, котрий лише й думав, де б «помочитися» після пива біля Верховної Ради – ось яке «обличчя» протестувальникам намагалися нав’язати залежні від олігархічних донорів медіа.
Як би там не було, але якщо відкинути національно-патріотичну та мілітаристську істерію тих часів, люди, що приїхали до Києва тоді – чи за власний кошт, чи за рахунок профспілкової страйкової каси, чи то «за кошти Ахметова» – справді не отримували зарплатню від 2 до 4 місяців, підпадали під масштабні незаконні та негуманні звільнення, а в тих, хто в шахтах разом із молодістю згубили й здоров’я, уряд Яценюка ще й вирішив відібрати численні компенсаційні та реабілітаційні пільги.
Наведу три приклади того, як відбувається відбиття удару трудящих (конфронтаційний сценарій, або придушення): російський сценарій із поліцейськими, що розганяють демонстрацію (в кращому випадку без бійки, лиш силою переконання); білоруський сценарій із людьми в штатському, які виловлюють активістів та доставляють у відділки МВС, переконуючи протестувальників вирішувати трудові конфлікти виключно в правовому полі; та латино-американський сценарій із парамілітарними загонами, що за покровительства МВС безкарно калічать або вбивають протестувальників.
Ухилитися від удару профспілкового руху можна переводячи невдоволення мас від економічних вимог у псевдополітичне русло.
Розбіжність у вимогах: політизація і псевдополітизація
Капіталіст боїться, коли абстрактні вимоги («за гідність!», «за європейське життя!») переростають у конкретні («за гідне ставлення роботодавця до робітників!», «за європейські зарплати!»). Проблема, що стосується більше ніж однієї особи, трансформується з особистої в політичну. Із солідарності до конкретних вимог та усвідомлення системності (тобто спільності) проблем студентів, трудящих і безробітних 1, вимоги політизуються й набувають класового характеру: «якщо ми біднішаємо в той час, як вони багатіють, то ми можемо змусити їх поділитися накраденим – заради гідного життя для широких верств населення».
Така політизація вкрай невигідна для власників капіталів, і їм доводиться зі шкури лізти, аби переконати протестувальників у тому, що кращого життя «для себе» вимагати «соромно», що вимоги мають бути «більш духовними».
Абстрактні гасла агітаторів із полку «Азов» – «за єдину Україну», «фронтовики і шахтарі разом і до кінця» і «слава Україні» – викликають непорозуміння чи принаймні подив: «До чого тут сьогодні це? А як же наші вимоги щодо погашення заборгованості за зарплатами, припинення скорочень, індексації пенсій, зниження комунальних тарифів тощо?» Тим не менше, кількість «азовців» ледь не вдвічі перевищує кількість профспілковців, і така «політизація», яку вони можуть запропонувати – це саме те, що не змінить поточний порядок речей.
Партія нинішнього президента свого часу під приводом бойових дій у Донбасі закликала до «єдності» та «солідарності» з його бажанням отримати ширшу повноту влади.
У газеті «Патріот України», яку роздають 15-літні «фронтовики» з ЦК «Азов», одним із засадничих принципів «націократії» 2 проголошується понадкласовість, тобто, в питанні зміни чинного порядку – коли реформи відбуваються не в інтересах найманих робітників, а в інтересах посилення експлуатації, – вони дотримуються тої самої думки, що й президент.
Націонал-соціалісти в Німеччині та фашисти Італії спрямовували масове обурення майновою нерівністю та бідністю в понадкласову солідарність. Ультраправий рух – це реакція можновладців на загрозу масового революційного руху, адже влада перейшла всі межі, «відважившись» на підвищення комунальних тарифів: відтепер усі «гнані та голодні» матимуть ще й спільну глобальну проблему, адже за комуналку платитимуть усі. Клас власників боїться не втримати бика за роги: за умови демократичного порядку розганяти маси за силовим сценарієм (як показав приклад Януковича) – не варіант, отже, доведеться або приймати удар, або від удару ухилятися, виставляючи замість себе опудало «зрадників» та «ворогів нації».
Логіка союзу
Профспілкове керівництво свого часу вже наробило собі іміджевої шкоди, коли пробувало співпрацювати з БЮТом. У часи протистояння «помаранчевих» та «біло-голубих» такі непродумані союзи з «великими політиками», можливо, забезпечували якесь фінансування профспілок – проте ускладнювали профспілковий органайзинг для низових активістів через ототожнення профспілки з певною політичною силою.
Може бути й таке, що профспілкове керівництво пішло на ризик співпраці з ультраправими, до яких не мають симпатій потенційні та рядові члени профспілок, задля того, аби убезпечитися від нападок інших ультраправих із «Правого сектору», як це сталося минулого року. Але невже співпраця з тими, кого засудив конгрес США ще в 2015 році, була настільки безальтернативною, що профспілковці готові закрити для себе доступ до міжнародної солідарності, а також до розбудови профспілки з тими, хто не симпатизує «Азовцям» в Україні?!
Імовірно, такий союз – ситуативний і одноразовий: праворадикали не стали перекривати дорогу, конфліктувати з поліцією та допомагати профспілковцям проникнути до Міненерговугільпрому. «Азовці», звичайно, славляться своєю здатністю фізично розігнати пенсіонерів або поодиноких профспілкових активістів, але мірятися силами з поліцією – не їхня прерогатива.
За трудящими залишається вибір: або висувати до експлуататорів вимоги соціально-економічних трансформацій – або ліберальна (чи то праворадикальна) «понадкласовість».