Денис Новіков
Пристрасті навколо урядового законопроєкту «Про працю» (2708) не вщухають. І це не дивно.
По-перше, норми, якими пропонується врегульовувати трудові відносини, істотно знижують правовий захист працівників у порівнянні з чинним Кодексом законів про працю. Серед найбільш одіозних «покращень»-погіршень:
- допускається звільнення без підстави й згоди профспілки;
- скасовується заборона на звільнення осіб, що доглядають за дітьми, у випадку закінчення строкового трудового договору (наразі роботодавець зобов'язаний працевлаштувати такого працівника);
- зменшується оплата понаднормових робіт із подвійного розміру ставки до 20% (це ж стосується оплати робіт у вихідні та святкові дні);
- вводиться можливість необмеженого укладення строкових трудових договорів та запроваджується їх особлива форма — з нефіксованим робочим часом (по суті, це будуть трудові відносини «за викликом»);
- ускладнюється процедура звернення працівника до суду за захистом своїх прав (якщо не проведено досудове врегулювання — платиться судовий збір);
- знижується відповідальність роботодавця при порушенні строків розрахунку із працівником при звільненні (із середньомісячної зарплати до 0,05% від розміру заборгованості), оформленні працівників (з 30 мінімальних заробітних плат до 10 мінімальних зарплат або попередження);
- ліквідується норма, яка не дозволяла в трудових договорах погіршувати становище працівників у порівнянні із законодавством.
По-друге, переважна більшість цих положень законопроєкту порушують ратифіковані Україною конвенції Міжнародної організації праці. Насамперед, йдеться про Конвенцію МОП N 158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця» від 1982 року, де чітко вказується, що трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов’язаного зі здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби. Натомість законопроєкт «Про працю» надає право роботодавцю звільняти без будь-якої причини, лише попередивши працівника за певний строк, тривалість якого залежить від стажу роботи. Також залишається невизначеним місце профспілок. Конвенція МОП N 135 «Про захист прав представників працівників на підприємстві та можливості, що їм надаються» від 1971 року серед представників інтересів працівників називає профспілки, чого не робиться в законопроєкті «Про працю». Видається, що зроблено це навмисно, щоб поступово ліквідувати будь-які інституційні об’єднання трудящих.
По-третє, разом із тим, що законопроєкт «Про працю» позиціонувався як ліберальний та надсучасний, в ньому поруч із термінами з глобальної новомови (мобінг, медіація, дистанційна робота) присутні дрімучі радянські правові конструкції та процедури, що не мають нічого схожого з реформуванням трудового законодавства.
Так, досі за роботодавцем зберігається право притягувати працівника до матеріальної відповідальності (себто власноруч вирішувати питання про винність особи). Це нонсенс у всіх розвинених державах, в яких майнове відшкодування може провадитись виключно за рішенням суду. Залишилась на місці й категорія «вимушений прогул». Звісно, ніхто не проти, щоб у разі незаконного звільнення працівника йому виплачувалась грошова компенсація, але вже досить називати цю виплату радянським стигматизованим виразом, приправленим відчуттям провини: «ти все одне винний – прогулював – навіть через помилку роботодавця».
У цілому законопроєкт «Про працю» за своїм змістом зображує типову картину сучасного світу, глобалізованого за ліберальними зразками: з інноваційними парками, маркетами з органічними веганськими продуктами та затишними кав’ярнями сусідять фавели, нетрі, бруд та відсталість; з ультрамодними трудоправовими трендами на кшталт мобінгу чи медіації сусідить радянщина в мові та термінології, примітивність формулювання правових категорій та процедур.
В іншій країні в контексті можливого ухвалення законопроєкту «Про працю» можна було б говорити й про подальшу прекаризацію населення (посилення нестабільності в праці без довгострокових гарантій та надійного заробітку). Але в Україні ситуація в цьому сенсі парадоксальна.
Протести в Києві проти ухвалення законопроєкту «Про працю»
У 2018 році на конференції «Спільного» «Неоліберальні реформи в Україні: пошук альтернатив» я казав, що «говорити про те, що трудове право існує, практично неможливо». Ця позиція доводилась мною в публікації про три фантоми трудового права. Коротко нагадаю про них, адже це важливо для розуміння ситуації з реформою трудового законодавства.
Перший — фантом регулювання — полягає в тому, що за неоліберальної політики регулювання трудових відносин здійснюється в поодиноких сферах, залишаючи хаосу ринку забезпечувати домовленості за іншими питаннями без звернення до трудового законодавства. Необхідна «гнучкість» трудового законодавства, котра нібито має одразу привертати увагу інвесторів. Це незграбно зафіксовано в законопроєкті «Про працю», в умовах відсутнього реального та дієвого механізму реалізації трудових прав, закладена в саму природу трудових відносин.
Другий — фантом контролю — в українських реаліях існує сам заради себе, а не для покращення умов праці трудящих чи легалізації їх праці. Інтернет-меми вітчизняного уряду про легалізацію 200 тисяч робочих місць за тиждень вже нікого не дивують, адже ці гучні заяви втілювати в життя ніхто й не збирався. А якщо пам’ятати, що фантому контролю байдужа доля покаліченого або «незадекларованого» працівника, потрібного йому як інструмент тиску на підприємця, то виходить, що законопроєкт «Про працю» в цьому сенсі нічого не вартий без системних перетворень.
Третій — фантом захисту — змушує звернути увагу на те, що сама наявність у публічному просторі державних органів та організацій, відповідальних за захист порушених прав громадян, ще нічого не гарантує. Число звернень за судовим захистом у справах про незаконне звільнення залишається мізерною, і навряд чи бажання боротьби нелегально звільнених працівників збільшиться, а довіра до судової системи зростатиме. Профспілки, які активізували протестну активність після подання до ВРУ законопроєкту «Про працю», довгі роки підсилювали фантомність власної захисної функції, практично не сформувавши інституційний та кадровий склад, спроможний системно протистояти владі капіталу, особливо на регіональному рівні та в окремих підприємствах.
Отже, якщо за два роки фантоми нікуди не ділись, чи може ухвалення законопроєкту «Про працю» реально щось змінити в українських реаліях? Чи прийдуть до України інвестори? Якщо й так, то не через законопроєкт «Про працю», який складено з юридичної точки зору важко й незрозуміло. Чи збільшиться частка офіційно працевлаштованих осіб на вітчизняних підприємствах? Якщо й так, то не через законопроєкт «Про працю», який лише фрагментарно знімає бюрократичне навантаження на роботодавця, що без реформ у податковій сфері не стимулюватиме офіційно працевлаштовувати працівників. І найголовніше: чи посилиться прекарність українського населення? Якщо й так, то не через законопроєкт «Про працю». Адже чи можна прекаризувати прекаризованих?
"Прекаризація українців – це не законопроєкт «Про працю», а щоденна боротьба за право жити краще, не розраховуючи на допомогу держави або професійних спілок."
Прекаризація українців відбувалась не за європейським сценарієм, де фактичне погіршення рівня життя відбувалось у боротьбі за суб’єктність, за право встановлювати правила. Прекаризація українців розпочалась одразу після того, як тридцять років тому після руйнації СРСР не знайшлось нікого, хто б взяв на себе відповідальність за додержання встановлених правил. Прекаризація українців – це не законопроєкт «Про працю», а щоденна боротьба за право жити краще, не розраховуючи на допомогу держави або професійних спілок. Законопроєкт «Про працю» — лише недолуга спроба закріпити ті правила, які склались на ринку праці і які не матимуть серйозного впливу на сьогодення українців.
Але боротись проти цього парадоксального законопроєкту «Про працю» потрібно хоча б тому, щоб не відвойовувати трудові права, здобуті століттями смертей та крові трудящих.
Читайте також:
Три фантоми українського трудового права (Денис Новіков)
Від нуля до нескінченності. Скільки працюватимуть за новим трудовим законодавством (Віталій Дудін)
Кладмены, грузчики и веб-модели: мрачные закоулки украинского рынка труда(Константин Белозеров)
Реформа прожиткового мінімуму: «ручний режим» і обіцянки-цяцянки (Оксана Дутчак)
