Пояснюючи кризу

Вперше опубліковано в: Спільне, 2010, №2: Трансформації міського простору

Ми живемо в часи, коли ідеали прав людини зайняли центральне місце і в політичному, і в етичному сенсі. Багато зусиль витрачають на просування ідеї про їхню важливість для побудови кращого світу. Але вони здебільшого не ставлять під питання засади панівної ліберальної та неоліберальної логіки ринку чи домінуючих режимів законності і дій держави. Врешті-решт, ми живемо у світі, де право приватної власності і норма прибутку мають перевагу над будь-якими іншими правами. Я ж хочу дослідити тут інший різновид прав людини – право на місто.

Чи сприяли вражаючі темпи й масштаби урбанізації за останнє століття добробуту людства? За словами соціолога-урбаніста Роберта Парка, місто – це «найуспішніша спроба людини змінити світ, у якому вона живе, згідно з прагненнями її серця. Але місто не просто є світом, створеним людиною, це також світ, у якому вона віднині приречена жити. Тому, непрямим чином і без чіткого усвідомлення такого завдання, створюючи місто, людина перетворила і саму себе» (Park 1967:3).

Запитання про те, якого саме міста ми хочемо, невіддільне від запитань про соціальні зв’язки, зв’язки з природою, стилі життя, технології та естетичні цінності, яких ми прагнемо. Право на місто є чимось значно більшим, ніж індивідуальна свобода доступу до міських ресурсів: це право змінювати себе, змінюючи місто. Більше того, це колективне, а не індивідуальне право, адже ці трансформації неминуче залежать від здійснення колективних повноважень формувати процеси урбанізації. Я хочу показати, що свобода творити і перетворювати наші міста і нас самих є одним з найцінніших, але водночас найбільш знехтуваних прав людини.

Від моменту свого зародження міста поставали внаслідок географічної та соціальної концентрації додаткового продукту^[1]. Урбанізація, таким чином, завжди була класовим явищем, оскільки надлишки забирають звідкись і у когось, тоді як контроль над їх розподілом зазвичай перебуває у руках небагатьох. Очевидно, що ця загальна ситуація продовжує існувати за капіталізму, але оскільки урбанізація залежить від мобілізації додаткового продукту, між розвитком капіталізму та урбанізацією виникає тісний зв’язок. Капіталісти мусять виробляти додатковий продукт для того, щоб створювати додаткову вартість^[2]; вона, в свою чергу, має бути знову інвестована у виробництво нової додаткової вартості. Наслідком тривалого реінвестування є розширення виробництва додаткового продукту щоразу вищими темпами — звідси зв’язок логістичних кривих (гроші, обсяг виробництва і населення) з історією накопичення капіталу, з паралельним зростанням урбанізації за капіталізму.

Політику капіталізму формує постійна потреба знаходити прибуткові території для виробництва й поглинання додаткового капіталу. Ця потреба також ставить перед капіталістом певну кількість бар’єрів,які стають на перепоні постійній і безперешкодній експансії. Якщо робочої сили не вистачає, а ціни високі, то слід або дисциплінувати наявну робочу силу (двома першочерговими методами для досягнення цієї мети є безробіття, викликане розвитком технологій, та придушення сили організованого робітничого класу), або знайти нову робочу силу за допомогою імміграції, вивезення капіталу чи пролетаризації доти незалежних груп населення. Капіталісти також мусять шукати нові засоби виробництва, зокрема природні ресурси, що означає зростання тиску на навколишнє середовище, яке має постачати необхідну сировину і всотувати неминучі відходи. Вони мусять відкривати території для видобутку сировини – часто це основна мета імперіалістичних та неоколоніальних починань.

Закони конкуренції також змушують постійно впроваджувати нові технології та організаційні форми, оскільки вони дозволяють капіталістам перемагати тих, хто застосовує менш досконалі методи. Інновації визначають нові бажання й потреби, зменшують час обігу капіталу і пов’язані з відстанню витрати, що обмежують географічний простір, у якому капіталіст може шукати розширення пропозиції робочої сили, сировину тощо. Якщо на ринку немає достатньої купівельної спроможності, необхідно знаходити нові ринки, розширюючи зовнішню торгівлю, просуваючи нові продукти і стилі життя, створюючи нові інструменти кредитування і фінансуючи шляхом позик державні й приватні витрати. Якщо, врешті-решт, рівень прибутку є занизьким, тоді виходами є державне регулювання «руйнівної конкуренції», монополізація (шляхом злиття і придбання) та експорт капіталу.

Коли жоден з цих бар’єрів неможливо подолати, тоді капіталісти неспроможні вигідно реінвестувати свій додатковий продукт. Накопичення капіталу блокується, а самі капіталісти стикаються з кризою, у якій їхній капітал девальвується, а в окремих випадках зникає взагалі. Товарні надлишки втрачають свою ціну чи можуть бути знищені, а виробничі потужності та майно списують чи лишають без використання; гроші можуть знецінитися через інфляцію, а праця – через масове безробіття. Яким же чином необхідність уникнути цих перешкод і розширити територію прибуткової діяльності спрямовувала капіталістичну урбанізацію? Я стверджую, що урбанізація зіграла особливо активну роль (поруч із військовими витратами) у поглинанні додаткового продукту, який капіталісти безперервно виробляють у пошуку прибутку.

Розгляньмо спочатку випадок Парижа часів Другої імперії. 1848 рік приніс одну з перших чітко окреслених загальноєвропейських криз як «мертвого» надлишкового капіталу, так і невикористаної надлишкової робочої сили. Ця криза особливо сильно вразила Париж і призвела до невдалої революції, здійсненої безробітними та тими буржуазними утопістами, котрі вбачали у соціальній республіці засіб проти жадібності та нерівності, властивих Липневій монархії. Республіканська буржуазія жорстоко придушила революцію, проте не змогла подолати кризу. У результаті цього до влади прийшов Луї-Наполеон Бонапарт, котрий затіяв переворот у 1851 році та проголосив себе імператором наступного року. Заради власного політичного виживання він вдався до повсюдного придушення альтернативних політичних рухів. Економічним проблемам він давав раду, впроваджуючи широку програму інвестування в інфраструктуру як у своїй країні, так і за кордоном. В останньому випадку мається на увазі побудова залізниць по всій Європі та на Сході, а також підтримка таких масштабних проектів, як Суецький канал. У власній країні він об’єднав мережу залізниць, будував порти та гавані, а також осушував болота. Але насамперед ішлося про перебудову міської інфраструктури Парижа. 1853 року Бонапарт поклав відповідальність за проведення міських громадських робіт на Жоржа Ежена Османа.

Осман ясно розумів, що його місія полягала у вирішенні проблеми надлишкового капіталу та безробіття шляхом урбанізації. Перебудова Парижа поглинала величезну за мірками того часу кількість робочої сили та капіталу і разом із придушенням боротьби паризького робітничого класу була головним рушієм соціальної стабілізації. Він звертався до утопічних планів перебудови Парижа, які фур’єристи та сен-сімонівці обговорювали у 1840-х роках, але з однією важливою відмінністю: він трансформував масштаб, в якому уявляли процес урбанізації. Коли архітектор Жак Ігнас Ітторф показав Осману свої плани нового бульвару, Осман кинув їх йому в обличчя зі словами: «недостатньо широкий… в тебе вони 40 метрів, а я хочу 120». Він включив передмістя в межі міста та перебудував цілі райони на зразок Ле Аль (Les Halles). Для цього Осману були потрібні нові фінансові інституції та боргові інструменти, Crédit Mobilier (кредит під рухоме майно) та Crédit Immobilier (кредит під нерухомість), створені у відповідності до рецептів сен-сімонівців. По суті, він допоміг розв’язати проблему розміщення надлишкового капіталу, налагодивши прото-кейнсіанську систему покращення міської інфраструктури за рахунок позик.

Ця система дуже добре працювала близько п’ятнадцяти років і передбачала не тільки трансформацію міських інфраструктур, а й створення нового способу життя та образу міста. Париж став «містом світла», великим центром споживання, туризму та розваг; кав’ярні, універмаги, індустрія моди та великі виставки змінили міське життя так, що воно змогло поглинути великі надлишки через споживацтво. Але згодом, 1868 року, роздута й спекулятивна фінансова система та кредитні структури зазнали краху. Османа змістили; Наполеон ІІІ у відчаї розпочав війну проти Бісмаркової Німеччини і програв. У вакуумі, що виник у результаті цього, постала Паризька комуна, один із найвеличніших епізодів у капіталістичній міській історії, викликаний частково ностальгією за світом, зруйнованим Османом, та бажанням тих, кого знедолила діяльність барона, повернути собі місто^[3].

А тепер перенесімось у Сполучені Штати 1940-х. Значна мобілізація з метою підготовки до війни тимчасово розв’язала проблему розміщення додаткового капіталу, яка здавалася невирішуваною в 1930-ті, та супутню проблему безробіття. Але всі боялися того, що станеться після війни. Ситуація була небезпечною політично: федеральний уряд фактично керував націоналізованою економікою і перебував у союзницьких стосунках із комуністичним Радянським Союзом, в той час як сильні соціальні рухи із соціалістичними ухилами з’явилися ще в 1930-ті рр. Як і в часи Луї Бонапарта, тодішні панівні класи вдалися до надзвичайної дози політичних репресій; всім відома подальша історія маккартизму та політики Холодної війни, ознаки якої були ясно помітні вже на початку 40-х рр. На економічному фронті залишалося питання поглинання надлишкового капіталу.

1942 р. у часописі Architectural Forum з’явилася довга стаття з оцінкою діяльності Османа. В ній детально документувалися його досягнення, робилася спроба аналізу його помилок, але з метою відновити його репутацію як одного із найбільших урбаністів всіх часів. Автором статті був ніхто інший, як Роберт Мозес, котрий після Другої світової війни зробив із Нью-Йорком те, що Осман зробив із Парижем (Moses 1942:57-66), тобто змінив масштаб мислення про міський процес. Він допоміг розв’язати проблему поглинання додаткового капіталу шляхом трансформації автомагістралей та інфраструктури, розбудови передмість та суцільної перебудови не тільки міста, а й всього навколоміського регіону. Для цього він використав нові фінансові інституції та податкові заходи, що спростили доступ до кредитів для фінансування розширення міста за рахунок позик. Коли цей процес поширили в національному масштабі на всі великі міста США (ще одна зміна виміру), він відіграв ключову роль у стабілізації глобального капіталізму після 1945 р., коли США могли дозволити собі живити всю світову некомуністичну економіку за допомогою торгового дефіциту.

Розвиток передмість у Сполучених Шатах був не лише справою нової інфраструктури. Як і в Парижі часів Другої імперії, він призвів до радикальної трансформації стилю життя: нові продукти від житла до холодильників та кондиціонерів, а також по дві машини в гаражі та неймовірне зростання споживання нафти. Це також змінило політичний ландшафт, оскільки через субсидування власності на будинки для середнього класу фокус дій громади змістився до захисту цінностей приватної власності та індивідуалізованих ідентичностей, віддаючи голоси передмість консервативним республіканцям. Обтяжені боргами домовласники, як вважалося, менш спроможні на страйк. Цей проект успішно абсорбував надлишок та забезпечив соціальну стабільність, хоча й за рахунок спустошення центрів міст та провокування заворушень у містах серед тих (головним чином афроамериканців), кому було відмовлено в доступі до нового процвітання.

На кінець 1960-х почала розгортатися криза іншого типу; Мозес, як і Осман, потрапив у неласку, і його рішення почали вважати недоречними та неприйнятними. Традиціоналісти збиралися довкола Джейн Джекобс і прагнули протистояти брутальному модернізму проектів Мозеса через локальну естетику кварталів. Але передмістя вже були побудовані, і радикальні зміни стилю життя, породжені ними, мали численні соціальні наслідки, що змусило, наприклад, феміністів і феміністок проголосити передмістя осередком всіх своїх основних претензій. Якщо османізація була фактором в динаміці Паризької комуни, то бездушність життя передмість також відіграла вирішальну роль у драматичних подіях 1968 р. в США. Невдоволені білі студенти середнього класу увійшли у фазу повстання, шукаючи союзу із маргіналізованими групами, що вимагали громадянських прав, та збирались разом проти американського імперіалізму з метою створення руху для побудови нового світу – в тому числі й нового міського досвіду.

В Парижі кампанія за припинення будівництва швидкісної дороги на лівому березі та руйнування традиційних кварталів «багатоповерховими гігантами», такими як район Пляс д’Італі або Вежа Монпарнас, зробила свій внесок у розгортання повстання 1968 р. Саме в цьому контексті Анрі Лефевр написав «Міську революцію», в якій передбачив не тільки те, що урбанізація буде центральним питанням для виживання капіталізму, а тому стане фокусом політичної та класової боротьби, але й те, що вона крок за кроком стирає відмінності між містом та селом завдяки виробництву об’єднаних просторів по всій території держави, чи навіть за її межами (Lefebvre 2003, 1996). Право на місто мало означати право скеровувати увесь процес розвитку міста, який усе більше поглинає село через різні явища – від агропромисловості до заміських будинків та сільського туризму.

Разом із повстанням 1968 р. прийшла фінансова криза у кредитних інституціях, які, через фінансування з позик, живили розквіт нерухомості в попередні десятиліття. Криза набирала сили наприкінці 1960-х і аж до краху всієї капіталістичної системи, починаючи від лускання бульбашки глобального ринку нерухомості 1973 р., слідом за яким у 1975 р. збанкрутував Нью-Йорк. Як стверджував Вільям Таб, реакцією на останню подію стала розробка неоліберальної відповіді на проблеми збереження класового панування та відновлення здатності абсорбувати надлишки, які капіталізм повинен виробляти для власного виживання (Tabb 1982).

Охоплюючи земну кулю

Повернімося до сучасності. Міжнародний капіталізм кидало від однієї регіональної кризи до іншої: Східна та Південно-Східна Азія у 1997-98 рр., Росія у 1998р., Аргентина у 2001р. Але до недавнього часу він уникав глобального краху, навіть незважаючи на хронічну неспроможність розмістити надлишковий капітал. Якою була роль урбанізації у стабілізації цієї ситуації? У Сполучених Штатах загальноприйнятим є твердження про те, що житловий сектор був важливим стабілізатором економіки, особливо після краху високих технологій наприкінці 90-их, хоча на початку того ж десятиріччя він був активним компонентом економічного зростання. Ринок нерухомості безпосередньо поглинав велику кількість надлишкового капіталу через будівництво міських центрів, приміських будинків та офісів, в той час як стрімка інфляція житлових активів, спричинена хвилею рефінансування іпотечних кредитів, підтримала американський ринок споживчих товарів та послуг. Урбаністичний розвиток в Америці частково стабілізував глобальну економіку, оскільки США мали величезний зовнішньоторговий дефіцит із рештою світу, позичаючи близько 2 мільярдів доларів на день для забезпечення свого ненаситного конс’юмеризму та війн у Афганістані та Іраці.

Але процес урбанізації зазнав ще однієї трансформації. Коротко кажучи, він став глобальним. Бум ринку нерухомості у Британії та Іспанії, так само, як і в багатьох інших країнах, посилив капіталістичну динаміку, подібно до сценарію, за яким це відбувалося у Сполучених Штатах. Урбанізація Китаю за останні двадцять років мала інший характер, із сильним акцентом на розвитку інфраструктури, але вона навіть важливіша за урбанізацію США. Її темпи неймовірно зросли після нетривалої рецесії 1997 року – настільки, що з 2000 року Китай спожив майже половину світового цементу. За цей час більше ста міст перетнули мільйонний поріг кількості мешканців, і колись невеличкі села, такі як Шеньчжень, стали величезними мегаполісами з населенням від 6 до 10 мільйонів. Численні інфраструктурні проекти, такі як дамби та автостради (знову ж таки, фінансовані за рахунок позик), змінюють ландшафт. Наслідки для глобальної економіки та поглинання додаткового капіталу були значними: завдяки високим цінам на мідь у Чилі відбувся економічний бум, Австралія процвітає, і навіть Бразилія та Аргентина змогли відновити економіку частково завдяки високій потребі Китаю у сировині.

Чи є в такому разі урбанізація Китаю головним стабілізатором економіки на сьогоднішній день? Відповідь – так, але з певними застереженнями. Адже Китай лише перебуває в епіцентрі процесу урбанізації, що зараз став дійсно глобальним, частково через дивовижну інтеграцію фінансових ринків, що використали свою гнучкість для фінансування за рахунок позик на міський розвиток у всьому світі. Наприклад, Китайський центральний банк діяв на вторинному іпотечному ринку в США, в той час як Goldman Sachs був активно залучений до зростаючого ринку нерухомості в Мумбаї, а гонконзький капітал інвестувався у Балтиморі. Водночас із напливом знедолених мігрантів бурхлива забудова відбувається в Йоханнесбурзі, Тайбеї, Москві, а також у містах центральних капіталістичних країн, зокрема Лондоні та Лос-Анжелесі. На Близькому Сході в таких місцях, як Дубаї та Абу-Дабі, виникли дивовижні, якщо не злочинно абсурдні мегаурбаністичні проекти, завдяки яким надлишковий капітал, отриманий з нафти, витрачається в максимально претензійний, соціально несправедливий та шкідливий для довкілля спосіб.

Ця глобальність заважає усвідомити принципову подібність всього, що відбувається, до османівських трансформацій Парижа. Адже глобальний урбаністичний бум, як і всі інші до нього, залежить від створення нових фінансових інституцій та забезпечення кредиту, необхідного для їхнього функціонування. Вирішальну роль зіграли фінансові інновації, що

стали впроваджуватися з 80-их: сек’юритизація та пакетування місцевих іпотечних заставних на продаж інвесторам в усьому світі та винахід нових засобів утримання облігацій, забезпечених боргами (collateralized debt obligations). Їхні численні зиски включали рівномірний розподіл ризиків і полегшення надходження додаткових заощаджень для задоволення додаткової потреби у житлі; вони також знизили агреговані відсоткові ставки, генеруючи величезні багатства для фінансових посередників, що створювали всі ці дива. Проте рівномірний розподіл не усуває ризиків. Навіть більше, той факт, що вони можуть бути роззосереджені так широко, заохочує ще більш ризиковану поведінку на місцях, оскільки заборгованості можна перевести в інше місце. Позбавлена адекватного контролю оцінки ризиків, ця хвиля фінансіалізації сьогодні обернулася так званою субстандартною іпотекою та кризою номінальної вартості житлових активів. Негативні результати спершу проявилися в американських містах та передмістях, з особливо серйозними наслідками для міських афроамериканців із низьким рівнем статків та самотніх жінок. Також вони вплинули на тих, кого захмарні ціни на житло в міських центрах, особливо на південному заході, змусили переїхати до напівпериферії великих міст. Там ці люди оселилися в спекулятивно побудованих типових будинках за первісно низькими розцінками, але зіткнулися зі зростанням транспортних витрат у зв’язку зі здорожчанням нафти та підвищенням іпотечних виплат після того, як в силу вступили ринкові ставки.

Теперішня криза, окрім шкідливих наслідків для локального міського життя та інфраструктури, також загрожує всій архітектурі глобальної фінансової системи і може спровокувати велику рецесію. Насторожують численні паралелі з 1970-ми, включно з негайним виділенням «дешевих грошей» з Федерального резерву у 2007–8 рр., що майже без сумніву викличе неконтрольовану інфляцію, якщо не стагфляцію, у не такому вже й далекому майбутньому. Однак зараз ситуація набагато складніша, і питання, чи зможе Китай компенсувати крах у Сполучених Штатах, лишається відкритим. Навіть у КНР темпи урбанізації сповільнюються. До того ж, фінансова система зараз є значно тісніше інтегрованою, ніж будь-коли раніше (Bookstaber 2007). Миттєва комп’ютеризована торгівля завжди загрожує створити значний дисбаланс на ринку (вона вже призвела до надзвичайної нестабільності у торгівлі акціями) і призвести до грандіозної кризи. Це потребує тотального переосмислення того, як працюють фінансовий капітал та валютний ринок, включно з їх стосунком до урбанізації.

Власність та приборкання

Як і під час усіх попередніх фаз, останнє радикальне розширення процесу урбанізації принесло із собою неймовірну трансформацію стилю життя. У світі, де консюмеризм, туризм, індустрія культури та знання стали основними складовими міської політичної економії, якість міського життя, як і саме місто, перетворилася на товар. Завдяки постмодерністській тенденції утворення ринкових ніш – як для споживацьких звичок, так і для культурних форм – сучасний міський досвід оточено аурою свободи вибору за умови наявності грошей. Торгівельно-розважальні центри, багатозалові кінотеатри та магазини-склади множаться, як і ресторани швидкого харчування та ремісничі й фермерські ринки. Наразі ми є свідками «приборкання за допомогою капучіно», якщо звернутися до формулювання соціологині міста Шерон Зукін. Навіть у непослідовної, невиразної та одноманітної забудови передмість, яка продовжує домінувати в багатьох місцях, з’явилась протиотрута у вигляді руху «нового урбанізму», котрий нав’язливо рекламує продаж комунальних та бутікових стилів життя, які мають задовольнити міські мрії. Це і є світ, в якому неоліберальна етика ревного власницького індивідуалізму та споріднене з нею утримання від колективних форм дії стають зразком соціалізації людини. (Nafstad et al. 2007: 313-327) Захист цінностей приватної власності набуває такої надзвичайної політичної ваги, що, як відзначає Майк Девіс, спілки власників будинків у штаті Каліфорнія стали бастіонами політичної реакції, якщо не окремих проявів районного (neighbourhood) фашизму (Davis 1990).

Чим далі, тим більше ми живемо в розділених та схильних до конфліктів міських зонах. За минулі три десятиліття поворот до неолібералізму призвів до відновлення класового панування заможних еліт. З того часу у Мексиці з’явилося чотирнадцять мільярдерів, а у 2006 р. ця країна вихвалялася найбагатшою людиною на землі, Карлосом Слімом, в той час як прибутки бідних не зростали або зменшилися. Наслідки цього закарбувалися в просторових формах наших міст, котрі все більше складаються з укріплених фрагментів, огороджених резиденцій та приватизованих публічних просторів, що перебувають під постійним наглядом. Особливо у країнах, що розвиваються, місто

перебуває в процесі розколу на окремі розділені частини, і це явно супроводжується утворенням численних «мікродержав». Заможні райони, забезпечені всіма можливими послугами, в тому числі закритими школами, курсами гольфу, тенісними кортами та приватною поліцією, яка патрулює ці зони цілодобово, переплітаються з нелегальними поселеннями, де вода доступна тільки в громадських фонтанах, немає каналізаційної системи, електрику краде лише купка привілейованих, дороги перетворюються на брудні потоки після кожного дощу, а проживання кількох сімей в одному домі – це норма. Схоже на те, що кожен фрагмент живе та функціонує самостійно, міцно тримаючи те, що вдалося захопити в щоденній битві за виживання. (Balbo 1993:22-35)

За цих умов стає важче дотримуватись ідеалів міської ідентичності, громадянства та приналежності – яким уже загрожує поширення зарази неоліберальної етики. Приватизований перерозподіл через кримінальну діяльність загрожує індивідуальній безпеці на кожному кроці, живлячи популярні заклики до поліцейських репресій. Навіть ідея, що місто може діяти як колективне політичне тіло, місце, в якому та з якого можуть виникнути прогресивні соціальні рухи, видається неможливою. Проте існують міські соціальні рухи, що прагнуть подолати ізоляцію та надати місту іншої форми, ніж та, яку просувають забудовники, підтримувані фінансовим, корпоративним капіталом та місцевим державним апаратом, який дедалі більше мислить в категоріях підприємництва.

Виселення

У поглинання надлишків капіталу через трансформацію міста є іще темніший бік. Воно призвело до постійних перебудов міст, здійснюваних шляхом «творчого руйнування», якому майже завжди притаманний класовий вимір, оскільки саме бідні, позбавлені привілеїв та усунені від політичної влади в першу чергу та найбільшою мірою страждають від цього процесу. Щоб побудувати новий міський світ на рештках старого, потрібне насильство. Осман розчищав старі паризькі нетрі, використовуючи експропріацію в ім’я покращення та оновлення міста. Він навмисне затіяв виселення великої частини робітничого класу та інших непокірних елементів із міського центру, де вони становили загрозу громадському порядку та політичній владі. Вважалося (і, як виявилося 1871 року, неправильно), що він створив міську форму, в якій можна досягнути достатнього рівня нагляду та військового контролю для певності, що революційні рухи можна легко поставити на коліна. Проте, як відзначив Енгельс у 1872 році:

Насправді у буржуазії є тільки один спосіб вирішення житлового питання по-своєму – тобто так, щоб вирішення постійно поновлювало саме питання. Цей спосіб називається «османізація». . . Байдуже, якими будуть причини, наслідок завжди той самий; скандальні алеї та провулки зникають під акомпанемент непомірних самовихвалянь буржуазії щодо власного величезного успіху, але вони знову виникають деінде… Та сама економічна необхідність, яка породила їх в одному місці, породжує їх і в інших. (Engels 1935:74-77)

Треба було більше ста років, щоб завершити обуржуазнення центру Парижа, наслідки чого ми бачимо в повстаннях та заворушеннях у тих ізольованих передмістях, в яких опинилися маргіналізовані іммігранти, безробітні та молодь. Сумно в цьому всьому, звичайно, те, що описане Енгельсом повертається протягом історії. Роберт Мозес, за його власними сумнозвісними словами, «пошматував Бронкс», що спричинило довготривалі та гучні нарікання від районних груп і рухів. У випадках Парижа та Нью-Йорка, якщо державні експропріації вдалося стримувати та протистояти їм, то ще більш підступні й злоякісні процеси поширились через обмеження муніципальних видатків, спекуляції з нерухомістю та класифікації землекористування відповідно до рівня доходу від його «найефективнішого використання». Енгельс дуже добре зрозумів цей причинно-наслідковий зв’язок:

Через зростання великих сучасних міст земля в певних районах, зокрема розташованих у центрі, набуває штучно колосально завищеної вартості; будівлі ж, які доти височіли в таких районах, радше знижують цю вартість, адже вони вже не пасують до нових обставин. Їх руйнують та замінюють іншими. Таке відбувається насамперед із робітничими будинками, розташованими в центрі, орендна плата за які, навіть за великої перенаселеності, ніколи не може (або може тільки дуже повільно) піднятися вище певного максимуму. Ці будинки зносять і на їхньому місці будують магазини, склади та громадські будівлі. (Engels 1935:23)

Хоча цей опис датується 1872 роком, він цілковито пасує до сучасної міської забудови в більшій частині Азії (Делі, Сеул, Мумбай), а також джентрифікації в Нью-Йорку. Процес переміщення і те, що я називаю «накопиченням через виселення», є ядром урбанізації за умов капіталізму (Harvey 2003b). Це дзеркальне відображення поглинання капіталу через міську перебудову, що породжує численні конфлікти навколо захоплення цінної землі у незаможного населення, яке могло б жити на ній багато років.

Візьмемо для прикладу Сеул 90-х років: будівельні компанії та забудовники наймали загони головорізів комплекції борців сумо, які захоплювали райони на міських схилах. Вони нищили не тільки будинки, але й власність тих, хто побудувався в 50-х на землі, що згодом стала елітною. Тепер більшість цих схилів вкриті висотними вежами, на яких не видно і сліду звірств, що уможливили їхнє зведення. Тим часом у Мумбаї шість мільйонів людей, що офіційно вважаються мешканцями нетрів, осіли на землі без законного статусу; на всіх міських мапах ці місця порожні. Зі спробою перетворити Мумбай на глобальний фінансовий центр, що конкурував би із Шанхаєм, набирав обертів будівельний бум, і зайнята поселенцями земля почала все більше дорожчати. Дгаварі, одні з найвідоміших нетрів Мумбаю, оцінюють в 2 млрд. доларів. Щоденно зростає тиск на поселенців з метою змусити їх забратися – під маскою природоохоронних та соціальних приводів, що приховують загарбання. Фінансові сили за підтримки держави наполягають на примусовій очистці, у деяких випадках насильницьки привласнюючи землю, на якій проживали цілі покоління. Накопичення капіталу через операції з нерухомістю швидко зростає, оскільки землю захоплюють майже за безцінь.

Чи отримають переміщені люди компенсацію? Щасливці дещо отримають. Але хоча в індійській конституції зазначається, що держава зобов’язується захищати життя та добробут усього населення незалежно від касти чи класу та гарантувати право на помешкання і притулок, Верховний Суд ухвалив вироки, які змінюють цю конституційну вимогу. Оскільки мешканці нетрів – це незаконні поселенці, і багато з них не можуть остаточно довести своє тривале проживання, у них немає права на компенсацію. Надати таке право, на думку Верховного Суду, було б усе одно що нагороджувати кишенькових злодіїв за крадіжки. Тому поселенці або опираються та борються, або переїжджають зі своїми мізерними пожитками до таборів на узбіччях автострад чи туди, де їм вдасться знайти собі місце (Ramanathan 2003, Shukla 2006). Приклади виселення можна знайти і в США, хоч вони зазвичай не такі брутальні й більш законні: правом уряду на відчуження приватної власності зловживають для відселення мешканців недорогих будинків задля використання землі для вигідніших цілей, таких як кондомініуми та магазини-склади. Після оскарження в американському Верховному Суді, судді вирішили, що місцева влада мала конституційне право так поводитися задля збільшення своєї бази оподатковуваного нерухомого майна.

У Китаї мільйони людей виселяють із місць, у яких вони довгий час мешкали – три мільйони тільки в Пекіні. Оскільки в них немає права приватної власності, держава може перемістити їх просто декретом, пропонуючи незначну компенсацію готівкою перед тим, як передати землю забудовникам за велику винагороду. У деяких випадках люди переїжджають за власною волею, але відомо також про широкий опір, звичайною відповіддю на який є репресії з боку 4 Рішення у справі Кело проти Нью Лондона, Коннектикут, від 23 червня 2005 р., № 545 США 469 комуністичної партії. У КНР часто виселяють населення сільських окраїн – це ілюструє важливість тези Лефевра, провісницьки висунутої ще у 60-х роках, що чітке розрізнення, яке колись існувало між містом і селом, поступово стирається, породжуючи сукупність пористих просторів нерівного географічного розвитку за гегемонічного керування капіталу та держави. Те саме відбувається в Індії, де центральний уряд та уряди штатів тепер сприяють створенню спеціальних економічних зон – нібито під промисловий розвиток, проте більшість землі призначається для урбанізації. Ця політика призвела до напружених битв з агровиробниками, найбільшою з яких стала різанина в Нандіграмі у Західному Бенгалі в березні 2007 року, влаштована марксистським урядом штату. Маючи намір відкрити цю зону для Салім Груп, індонезійського конгломерату, панівна КПІ(м) послала озброєну поліцію розігнати селян-протестувальників; щонайменше 14 були застрелені і десятки поранені. У даному разі право власності не дає ніякого захисту.

А як щодо нібито прогресивної пропозиції надавати право приватної власності поселенцям, забезпечуючи їх коштами, що врятують від бідності^[4]? Таку схему зараз обговорюють, наприклад, для фавел Ріо-де-Жанейро. Проблема в тому, що бідних, обтяжених непостійністю доходів та частими фінансовими труднощами, легко можна переконати обміняти надане майно на порівняно низьку грошову винагороду. Багаті зазвичай відмовляються віддати свої цінні володіння за будь-яку ціну, саме тому Мозес міг пошматувати бідний Бронкс, але не заможну Парк Авеню. Довгостроковим наслідком здійсненої Маргарет Тетчер приватизації соціального житла в Британії було створення структури оренди та цін у столичному Лондоні, що виключала можливість для людей з низьким чи навіть середнім доходом оселитися десь поблизу центру міста. Б’юся об заклад, що за п’ятнадцять років, якщо збережеться теперішня тенденція, всі схили в Ріо, зараз зайняті фавелами, будуть вкриті висотними кондомініумами з казковими краєвидами на ідилічну затоку, в той час як колишні мешканці фавел будуть відкинуті на якусь далеку периферію.

Формулювання вимог

Ми можемо зробити висновок, що урбанізація відіграла ключову роль у поглинанні надлишків капіталу в дедалі ширшому географічному масштабі, але за це було заплачено наростанням процесів творчого руйнування, які позбавили маси взагалі будь-яких прав на місто. Планета-будмайданчик стикається з «планетою нетрів» (Davis 2006). Періодично це закінчується бунтом, як у Парижі 1871 р. або в США після вбивства Мартіна Лютера Кінга в 1968 р. Якщо фіскальні проблеми нагромаджуватимуться, а до сих пір успішна неоліберальна, постмодерністська й консюмеристська фаза капіталістичного поглинання надлишку через урбанізацію себе вичерпає, і настане ширша криза (що здається вірогідним), постає питання: де наш 1968 рік? або ще драматичніше: де наша версія [Паризької] Комунй Як і у випадку фінансової системи, відповідь повинна бути значно більш комплексною – саме тому, що тепер урбаністичний процес має глобальний масштаб. Ознаки бунту є всюди: хронічні заворушення в Китаї та Індії, громадянські війни в Африці, бродіння в Латинській Америці. Будь-яке з цих повстань може стати заразним. Утім, на відміну від фіскальної системи, міські й навколоміськісуспільні рухи, яких є багато по всьому світу, не є тісно об’єднаними; фактично, більшість із них не мають між собою жодного зв’язку. Якби вони якимсь чином об’єдналися, чого вони мають вимагатй

Відповідь на це питання, в принципі, доволі проста: ширшого демократичного контролю над виробництвом і використанням надлишку. Оскільки урбаністичний процес є головним каналом використання надлишку, встановлення демократичної системи його адміністрування є правом на місто. Протягом історії капіталізму якась частина додаткової вартості оподатковувалась, і під час соціал-демократичних фаз частка, яка перебувала в розпорядженні держави, значно зростала. Протягом останніх тридцяти років неоліберальний проект було орієнтовано на приватизацію цього контролю. Та статистичні дані для всіх країн ОЕСР свідчать, що з 1970-х дотепер частка держави в валовому виробництві залишається приблизно такою ж (OECD Factbook 2008:225). Отже, головним досягненням неоліберального наступу є запобігання подальшому розширенню громадської частки, яка зростала в 1960-х. Неолібералізм також створив нові системи управління, які інтегрують державні і корпоративні інтереси, а застосувавши владу грошей, він зробив так, щоб державний апарат, розподіляючи надлишок і формуючи урбаністичний процес, робив це на користь корпоративного капіталу та вищих класів. Збільшення частки надлишку, якою розпоряджається держава, матиме позитивні наслідки лише в тому разі, якщо саму державу буде повернено під демократичний контроль.

Ми бачимо, що право на місто дедалі швидше переходить у розпорядження кіл, що керуються приватними або квазіприватними інтересами. Наприклад, мер Нью-Йорка, мільярдер Майкл Блумберг перекроює місто на догоду забудовникам, Волл-Стріт і транснаціональним елементам капіталістичного класу, він рекламує місто як оптимальне місце розташування для прибуткових підприємств і туристичний рай. По суті, він перетворює Мангеттен на один величезний огороджений район для багатіїв. У Мехіко Карлос Слім знову вимостив центральні вулиці бруківкою, щоб задовольнити туристів. Пряму владу мають не лише окремі заможні люди. У Нью-Гейвені, який не має ресурсів для реінвестування в міський розвиток, велику частину міської структури під свої потреби перекроює Єль, один із найбагатших університетів світу. Те ж саме робить Університет Джонса Гопкінса в Східному Балтіморі, а Колумбійський університет виношує аналогічні плани щодо деяких районів Нью-Йорка. В обох випадках такі дії породжують районні рухи опору. В своєму нинішньому вигляді право на місто занадто вузьке і обмежене, в більшості випадків ним користується нечисельна політична й економічна еліта, яка в стані все більше і більше форматувати міста відповідно до власних бажань.

Кожного січня Служба контролера^[5] штату Нью-Йорк оприлюднює приблизну оцінку загальної суми всіх премій, виплачених на Волл-Стріт протягом останніх дванадцяти місяців. У 2007 році, який був за всіма критеріями катастрофічним для фінансових ринків, ця сума становила $33,2 млрд. – лише на 2% менше, ніж у попередньому році. В середині літа 2007 р. Федеральна резервна система (ФРС) і Європейський центральний банк наповнили фінансову систему короткостроковими кредитами на мільярди доларів, щоб забезпечити її стабільність, а після цього ФРС різко знижувала відсоткові ставки або впорскувала величезні обсяги ліквідності щоразу, як індекс Доу-Джонса загрожував обвалитися. Тим часом, банки позбавили (або невдовзі позбавлять) житла близько двох мільйонів людей. Багато міських кварталів і навіть цілі передмістя в США забиті дошками і закинуті, вони зруйновані хижацькими практиками фінансових установ. Ці люди не можуть претендувати на жодні премії. Власне, оскільки позбавлення банком права викупу житла по закладній означає списання боргу, що вважається в США прибутком, багато з тих, кого вигнали з будинків, мають заплатити чималий податок на прибуток, якого вони ніколи в очі не бачили. Ця асиметрія не може бути витлумачена інакше, ніж грандіозна форма класової конфронтації. Розгортається «фінансовий ураган Катріна», який дуже доречно (для забудовників) погрожує вимести бідні квартали геть із потенційно прибуткової землі в центрі міст значно ефективніше і швидше, ніж це було б зроблено шляхом примусового відчуження власності державою.

Та ми ще побачимо послідовну опозицію цьому розвитку подій у ХХІ ст. Звичайно, вже зараз є багато різних суспільних рухів, які зосереджуються на питанні розвитку міст – від Індії та Бразилії до Китаю, Іспанії, Аргентини та США. У 2001 р. внаслідок тиску з боку суспільних рухів у Конституцію Бразилії включили Міський статут, який визнає колективне право на місто (Fernandes 2007:201-219). У США були заклики спрямувати більшу частину $700-мільярдного пакета допомоги фінансовим закладам у Банк реконструкції, який запобігав би виселенням і фінансував би діяльність з воскресіння міських кварталів та оновлення інфраструктури на муніципальному рівні. Тоді міська криза, яка б’є по мільйонам людей, мала би пріоритет перед потребами великих інвесторів і фінансистів. На жаль, ці суспільні рухи недостатньо сильні і мобілізовані, щоб вибити таке рішення. Вони ще не об’єдналися навколо єдиної мети – досягнення більшого контролю над використанням надлишку, не кажучи вже про умови його виробництва.

На даному історичному етапі це має бути глобальна боротьба, переважно з фінансовим капіталом, оскільки саме в такому масштабі тепер діють процеси урбанізації. Звичайно, політичне завдання організації такого протистояння – складне, якщо не сказати паралізуюче. Та існує багато можливостей, оскільки, як показує ця стисла оповідь, навколо урбанізації регулярно виникають кризи як на місцевому, так і на глобальному рівнях, і оскільки мегаполіс сьогодні є осередком грандіозного зіткнення – чи насмілимося ми назвати його класовою боротьбою? – спричиненого нагромадженням виселень, що падають на голови найменш заможних, і забудовним потягом до колонізації простору для багатих.

Один із кроків у напрямку об’єднання цих протестів полягає в прийнятті права на місто як робочого гасла і політичного ідеалу – саме тому, що воно зосереджується на питанні, хто управляє необхідним зв’язком між урбанізацією та виробництвом і використанням надлишку. Демократизація цього права і побудова широкого суспільного руху, що втілить свою волю, є необхідною, якщо знедолені хочуть повернути собі контроль, який у них так давно відібрали, якщо вони хочуть заснувати нові режими урбанізації. Лефевр слушно твердив, що революція має бути міською, в найширшому розумінні слова, або її не буде взагалі.

Колективний переклад в мережі liva_dumka

Оригінал: New Left Review 53, вересень-жовтень 2008 р.

Читайте також:

Інтерв’ю з Девідом Гарві: Пояснюючи кризу

«Право на місто» або точкові протести проти точкових забудов? Дилеми міського руху на прикладі ініціативи «Збережи Старий Київ» (Оксана Дутчак, Володимир Іщенко)

Політика житлового будівництва у пострадянській Україні (Віталій Атанасов)

Джерела

Balbo, M., 1993. Urban Planning and the Fragmented City of Developing Countries // Third World Planning Review, vol. 15, no. 1.

Bookstaber, R., 2007. A Demon of Our Own Design: Markets, Hedge Funds and the Perils of Financial Innovation, Hoboken, NJ: Wiley-Blackwell.

Davis, M., 1990 City of Quartz: Excavating the Future in Los Angeles, London and NY: Vintage.

Davis, M., 2006. Planet of Slums, London and NY: Verso.

De Soto, H., 2000. The Mystery of Capital: Why Capitalism Triumphs in the West and Fails Everywhere Else, NY: Basic Books.

Engels, F., 1935. The Housing Question, New York.

Edésio Fernandes, Constructing the “Right to the City” // Brazil, Social and Legal Studies, vol. 16, no. 2.

Harvey, D., 2003 a. Paris, Capital of Modernity, NY: Routledge.

Harvey, D., 2003b The New Imperialism, Oxford: Oxford University Press.

Lefebvre, H., 2003. The Urban Revolution, Minneapolis: University of Minnesota Press.

Lefebvre, H., 1996. Writings on Cities, Oxford: Wiley-Blackwell.

Mitchell, T., 2005. The Work of Economics: How a Discipline Makes its World // Archives Européennes de Sociologie, vol. 46, no. 2.

Moses, R., 1942. What Happened to Haussmann? // Architectural Forum, vol. 77.

Nafstad, H. et al., 2007. Ideology and Power: The Influence ofCurrent Neoliberalism // Society, Journal of Community and Applied Social Psychology, vol. 17, no. 4.

OECD Factbook 2008: Economic, Environmental and Social Statistics, Paris.

Park, R., 1967. On Social Control and Collective Behavior, Chicago.

Ramanathan, U., 2006. Illegality and the Urban Poor // Economic and Political Weekly, 22 July 2006.

Shukla, R., 2006 Rights of the Poor: An Overview of SupremeCourt // Economic and Political Weekly, 2 September 2006.

Tabb, W., 1982. The Long Default: New York City and the Urban Fiscal Crisis, NY: Monthly Review Press.