Спільнота не може вкоренитися в розділеному житті. Перед тим як набути зовнішнього вигляду та форми, вона має бути присутньою як зерно в нерозділеному «я»: тільки коли ми перебуваємо в спілкуванні із самими собою, ми можемо знайти спільне з іншими.
Паркер Палмер
Задля виживання жінки та чоловіки по всьому світу об’єднуються в спільноти. Саме вони, а не нуклеарні сім’ї, «пара» й не жорсткі індивідуалісти, підтримують життя. Немає кращого місця для опанування мистецтва любити, ніж спільнота. Морган Скотт Пек починає книгу «Інший барабан: створення спільнот і мир» глибоким твердженням: «У спільноті та через неї лежить порятунок світу». Пек визначає спільноту як об’єднання людей, котрі «навчилися щиро спілкуватися одне з одним, чиї стосунки глибші, ніж напускне самовладання, і які виробили звичку “сидіти разом, сумувати разом", "насолоджуються одне одним і роблять умови інших своїми"». Ми всі народжуємося у світі спільнот. Рідко, якщо таке взагалі трапляється, дитина з’являється на світ самотньою або менш ніж з двома людьми поруч. Діти народжуються у світі, оточеному можливостями спільнот. Сім’я, лікарки, медсестри, акушерки й навіть замилувані незнайомці спочатку складають ці зв’язки. Деякі з них більш близькі, ніж інші.
Більшість розмов про «сімейні цінності» в нашому суспільстві присвячена нуклеарній сім’ї, що складається з матері, батька й бажано однієї чи двох дітей. У США цю одиницю вважають основною й бажаною для виховання дітей, такою, що може забезпечити оптимальний добробут кожного. Звісно ж, це фантастичний образ сім’ї. Навряд чи хтось у нашому суспільстві справді живе в такому середовищі. Навіть люди, виховані в нуклеарній сім’ї, зазвичай сприймають її як частину більшої родини. Щоб підірвати й знищити розширену сім’ю, капіталізм і патріархат як структури панування працювали понаднормово. Заміна родинної спільноти на більш приватну, невелику автократичну одиницю допомогла підсилити відчуження та уможливила зловживання владою. Це надало батькові абсолютну владу, а матері — другорядну — над дітьми. Заохочення до відокремлення нуклеарної сім’ї від великої родини зробило жінок більш залежними від чоловіків, а дітей — від матерів. Саме це є живильним середовищем для зловживання владою.
«Мексиканська сім'я», Альфредо Рамос Мартінес
Крах патріархальної нуклеарної сім’ї був повністю задокументований. Хоча його частіше визнають неблагополучним, ніж навпаки, це середовище емоційного хаосу, зневаги та знущань все ще вважають найкращим місцем для виховання дітей. Я не стверджую, що розширені родини не можуть стати такими ж. Але через розмір та включення некровних родичів (тобто людей, на яких одружуються, та їхніх кровних родичів) вони різноманітні, й тому, ймовірно, в них будуть розумні та люблячі люди.
Коли я вперше почала публічно говорити про свою неблагополучну сім’ю, моя мати розлютилася. Для неї всі мої досягнення свідчили про те, що я «не так вже й сильно» страждала в нашій нуклеарній сім’ї. Але я знаю, що вижила й стала успішною всупереч травмам дитинства тому, що в нашій великій родині були люблячі люди, які виховували мене й давали мені відчуття надії та можливостей. Вони показали, що взаємостосунки в нашій сім’ї — це не норма, що існують інші способи мислення та поведінки, відмінні від заведених у нас удома. І це звична історія. Виживання й перемога над неблагополучними нуклеарними сім’ями може залежати від присутності тих, кого психоаналітикиня Еліс Міллер називає «освіченими свідками» (enlightened witnesses). Майже будь-який дорослий, який пережив у дитинстві надмірні страждання, розповідає про когось, чия доброта, ніжність і турбота повертали йому почуття надії. Це могло статися лише тому, що сім’ї існували як частина більших спільнот.
«Материнська радість», Адольф фон Беккер
Приватна патріархальна нуклеарна сім’я — це відносно нова форма соціальної організації у світі. Більшість людей не мають і ніколи не матимуть матеріальних ресурсів, щоб жити маленькими групами, відокремленими від більших родинних спільнот. Дослідження в США показують, що економічні фактори (висока вартість житла, безробіття) швидко створюють культурний клімат, у якому дорослі діти пізніше залишають батьківський дім і часто повертаються — або взагалі ніколи його не покидають. Антропологічні й соціологічні дослідження показали, що невеликі приватні групки, особливо патріархальні, — це нездорове середовище для всіх.
У глобальному масштабі освічене, здорове батьківство найкраще реалізується в спільноті та розширеній родинній мережі. Велика родина — це хороше місце для розуміння сили спільноти. Але вона може стати спільнотою лише за умови справжнього спілкування між людьми. Для неблагополучних розширених родин, як і для менших одиниць — нуклеарних сімей, зазвичай характерне нещире спілкування. Зберігання сімейних таємниць часто унеможливлює створення спільноти у великій родині. Колись був такий рекламний слоган: «Сім’я, що молиться разом, тримається купи». Оскільки молитва — це спосіб комунікації, то вона, безсумнівно, допомагає членам сім’ї зберігати зв’язок. Я пам’ятаю, як підлітком зазвичай чула це гасло, коли особи, що мали над нами владу, примушували нас молитися. Тому я б замінила його на таке: «Сім’я, що говорить, тримається купи». Розмова — це теж спосіб побудувати спільноту.
Якщо ми не відчуваємо любові в наших розширених родинах (першій нашій спільноті), то інше місце, де діти можуть будувати спільноту й дізнатися, що таке любов, — це дружба. З часу, коли ми починаємо обирати друзів, багато хто з нас — з дитинства й до дорослого життя — шукає в них турботу, повагу, всебічну підтримку нашого розвитку — те, чого ми не знаходили в сім’ї. У зворушливих мемуарах «Ніколи не підводь мене» Сьюзен Міллер згадує: «Я постійно думала, що любов має бути десь тут, хоч десь. Я шукала й дивилася всередину себе, але не могла її знайти. Я знала, що таке любов. Це те, що я відчувала до своїх ляльок, до красивих речей, до певних друзів. Пізніше, коли я познайомилась з Деббі, моєю найкращою подругою, я відчула ще більше впевненості, що любов — це те, що змушує нас почуватися добре. Любов — це не те, що змусить почуватися погано, ненавидіти себе. Це те, що тебе втішить, звільнить усередині, змусить сміятися. Іноді ми з Деббі сварилися, але це було інше, тому що ми були фундаментально, глибоко пов'язані». Дружба, наповнена любов’ю, дає нам простір для відчуття радості спільноти в стосунках, де ми вчимося розв’язувати наші проблеми та давати раду з розбіжностями й конфліктами, зберігаючи зв’язок.
«Дівчата», Петрона В'єра
Більшість з нас виховуються з переконанням, що ми або знайдемо любов у першій сім’ї (з якої ми походимо), або, якщо її там немає, в другій, яку повинні утворити через віддані романтичні стосунки, які приведуть до шлюбу та/або довічного зв’язку. Нас із дитинства вчать, що ніколи не треба вважати дружбу такою ж важливою, як і родинні зв’язки. Але якраз у дружбі більшість із нас вперше зустрічають рятівну любов та турботливу спільноту. Вміння любити в дружбі дає нам сили привнести цю любов до своєї сім’ї або ж романтичних стосунків.
Часто ми сприймаємо дружбу як належне, навіть якщо це взаємодія, від якої ми отримуємо взаємне задоволення. Ми відводимо їй другорядне місце, особливо в порівнянні з романтичними стосунками. Це знецінення дружби утворює порожнечу, яку ми можемо не помічати, поки присвячуємо всю увагу пошукам об’єкта для романтичних почуттів чи приділяємо весь час обраній коханій людині. Не існує особливої любові винятково для романтичних партнерів. Справжня любов — це основа нашого спілкування із самими собою, з родиною, друзями, партнерами — з усіма, кого ми обираємо любити. Хоча ми обов’язково будемо поводитися з людьми по-різному залежно від характеру стосунків або матимемо різний ступінь прихильності, але цінності, які формують нашу поведінку, завжди однакові для будь-якої взаємодії, якщо вони вкорінені в етиці любові. Романтичні стосунки, які я, згідно з традиціями, ставила вище за всі інші взаємини, були одними з найтриваліших у моєму житті. Коли вони стали деструктивними, мені було важко піти. Я помітила, що приймаю поведінку (вербальне та фізичне насилля), яку б не стала терпіти в дружбі.
«Cільське кохання», Жуль Бастьєн-Лепаж
Мене традиційно виховували з переконанням, що ці стосунки «особливі» та їх слід ставити понад усе. Більшість жінок і чоловіків, народжених у п’ятдесяті роки чи раніше, проходили соціалізацію з переконанням, що шлюб та/або будь-які романтичні стосунки повинні мати перевагу над усіма іншими взаєминами. Надто часто жінки вірять, що терпіти погане ставлення чи жорстокість, пробачати й забувати — це ознака відданості, прояв любові. Насправді ж, коли ми справді любимо, то знаємо, що здорова, любляча реакція на жорстокість та зловживання — це захистити себе від шкоди. Попри те, що в молодості я була затятою феміністкою, всі мої знання про рівність на деякий час затьмарило релігійне й сімейне виховання: воно спонукало мене вірити, що треба робити все задля збереження «стосунків».
Озираючись у минуле, я бачу, як незнання мистецтва любові ще на самому початку поставило стосунки під загрозу. За більш як 14 років, що ми були разом, ми були занадто зайнятими, повторюючи вивчені з дитинства моделі та поводячись згідно з хибною інформацією про природу кохання, щоб усвідомити, що треба в собі змінити, щоб бути здатними любити когось. Важливо, що, як і багато інших жінок та чоловіків (незалежно від сексуальних уподобань), які в стосунках стають об’єктами інтимного тероризму, я змогла б раніше розірвати стосунки або ж зцілитися в них, якби я привнесла в цей зв’язок той рівень поваги, турботи, знань і відповідальності, який привносила в дружбу. Жінки, які не стали б терпіти дружбу, де вони зазнали емоційного чи фізичного насилля, залишаються в романтичних стосунках, де ця жорстокість є регулярною. Якби вони принесли в ці взаємини стандарти дружби, то не мирилися б зі знущанням.
Звичайно, я почувалась жахливо самотньою, коли пішла з цих довготривалих стосунків, що забирали стільки часу й енергії. Тоді я дізналася, що краще жити в любові, спілкуючись з близькими людьми, яким ми віддані. Багато з нас засвоюють цей урок на гіркому досвіді, опинившись на самоті та без відчутного зв’язку з друзями. І саме досвід життя в страху бути покинутим показує нам, що принципи любові завжди однакові в будь-яких значущих взаєминах. Любити добре — це завдання всіх значущих стосунків, а не лише романтичних. Я знаю людей, які нормально ставляться до обману в романтичних стосунках або ж і самі обманюють, але ніколи не дозволили б собі такого у дружбі. Дружба, що приносить задоволення та в якій є взаємна любов, — це орієнтир для поведінки в інших стосунках, зокрема й у романтичних. Вона дає нам можливість пізнати спільноту.