Ця стаття почалася з випадкової зустрічі у Кракові, на літній школі „Міста в конфлікті: урбаністичні стратегії в Центральній Європі”, організованій Краківським міжнародним культурним центром. Незважаючи на різний бекграунд – одна з нас (Т.З.) прихильниця інтердисциплінарних культурних студій, друга (А.Р.) – критичний соціолог, скепсис до моделей культурного урядування, запропонованих професорами Краківського центру, був спільним. Нам видається, що за популярною нині як в Польщі, так і в Україні темою центральноєвропейських студій та збереження історичної спадщини забувається Місто як таке, як живе та динамічне соціальне середовище, яке існує не лише в площині інтелектуальних проекцій (representations of space), але й, за термінологією Aнрі Лефевра, в просторі, який щохвилинно проживається (representational space та spatial practice) його мешканцями і користувачами. Серед прикладів, до яких звертатимемося, будуть головним чином Краків та Львів – ті центрально-європейські міста, середовище і проблеми репрезентації яких знайомі нам з власного досвіду.
Центральна Європа, туризм та інтелектуали
Репрезентації простору – текстуальний «образ» міста, створений істориками, мистецтвознавцями, туристичними путівниками, а також міськими чиновниками й промоутерами, відображає домінантну ідеологічну парадигму та обслуговує інтереси панiвного класу. Якщо в соціалістичному путівнику Краків чи Львів зображували через призму комуністичної праці, а нові райони й заводи подавали як гордість, справжнє обличчя міста, то новочасний путівник зосереджується на історичній спадщині, та, у відповідності до центрально-європейського “тезаурусу”, (минулій) мультикультурності. Чиї інтереси обслуговує подібний дискурс – одне з питань, відповідь на яке ми спробуємо надати в цій статті.
Українська дискусія стосовно Центральної Європи та приналежності/неприналежності до неї України велась з середини 1990-х років, приблизно з десятирічним запізненням від знаменитої „Трагедії Центральної Європи” Мілана Кундери. У 2004 році, у зв’язку з прийняттям до Європейського Союзу нових країн-членів, дискусія набрала більш драматичних обертів (адже українські перспективи членства залишились достатньо примарними). Тарас Возняк, описуючи ситуацію 2004 року назвав Україну символічним морем, яке простяглось між східним кордоном ЄС та Росією, країною “non grata”, яка приречена бути буферною зоною між двома геополітичними центрами.
Для українців центральноєвропейський міф є своєрідним шляхом в Європу, способом долучення до „вищої” західної цивілізації. Ю.Андрухович (який є чи не найактивнішим творцем українського варіанту цього міфу), розглядає центральноєвропейськість України (Галичини) через призму часів Австро-Угорської імперії, коли для того, аби потрапити до Відня, достатньо було лишень купити квиток на відповідний потяг. Пишучи про розширення кордону ЄС, Ю.Андрухович окреслює Центрально-Східну Європу як мандрівний концепт „між” (Сходом і Заходом). Відповідно, Польща чи Чехія більше не є країнами „між” – їх запрошено стати частиною Заходу (Ю.Андрухович. Атлас. Медитації. Критика 1-2/2006).
З входженням центральноєвропейських країн (Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії) до Євросоюзу, культурна дискусія цих країн перемістилась з „відмежування від Сходу” до „відмежування від Заходу” і обстоювання своєї окремішньої культурної ідентичності супроти вестернізації. Не останню роль в цій дискусії відіграє Австрія, як колишня метрополія регіону. В минувшині Австро-Угорської імперії, досвіді відносно мирного співіснування різних етнічних спільнот i культурній багатоманітності бачиться основа для творення нової регіональної ідентичності. Набуває актуальності і постмодерна критика проекту західної цивілізації. В постмодерному дискурсі, який характеризує увага до маргіналій, досвід Центральної Європи розглядається не лише як досвід території, яка завжди відставала в цивілізаційному розвитку, але як досвід, в якому сповільнені модернізаційні процеси набули своєрідного забарвлення, і сама відсталість стала перевагою. Голоси з ЄС-івського Сходу відстоюють власну самобутність, опираючись „вестернізації”, та вимагають рівноцінного діалогу. Хоча з точки зору українських інтелектуалів країни, які увійшли до Європейського Союзу, втрачені для Центральної Європи (адже стали Заходом), на зазначених теренах центральноєвропейська парадигма не втратила актуальності і набуває нових обертів. Одним з рушіїв цього процесу є бурхливий розвиток культурного туризму – центральноєвропейські країни перестали бути terra incognita і приваблюють чимало відвідувачів. Специфіка Центральної Європи активно використовується як основа для туристичного ре-брендінгу регіону. Найцікавішим y цьому процесі є курйозне поєднання: соціалістична спадщина (те, від чого всіма силами намагався дистанціюватись Кундера) стає частиною туристичної промоції разом з багатокультурністю та історичною особливістю.
На згаданій літній школі ми потрапили до групи, об’єктом кейс-стаді якої мала стати Нова Гута, величезна пост-соціалістична дільниця Кракова. Організатори очікували, що слухачі школи (молоді архітектори, економісти, планувальники, менеджери, культурологи та соціологи регіону) запропонують можливі моделі розвитку для занедбаних районів міста. Основним рішенням, «знайденим» учасниками (не без допомоги групових лідерів), став саме туризм. Навіть Заблотє, промислову дільницю ХІХ століття на лівому березі Вісли, все населення якої складає 30 чоловік, і вся «унікальна» історична спадщина якої – кілька цегляних бараків колишніх фабрик (серед яких, щоправда, фабрика Шіндлера), запропонували резервувати для туристів, а також для молодіжних розважальних центрів та зелених зон – в той час як місту катастрофічно не вистачає ділового down-town, внаслідок чого склобетонні офісні коробки «неосвічені» бізнесмени ставлять будь-де, без належної поваги до навколишнього архітектурного середовища. Звісно, прагнення зберегти історичну спадщину похвальне, однак вартo критично ставитися до джерела фінансування – туризм, ця панацея економічних та соціальних проблем центральноєвропейських міст, є не лише залежним від моди й швидко вичерпним ресурсом, але й спричиняє додаткові проблеми міському населенню. Застережні вогні блимають на самій поверхні цих процесів: зосередженість на історичній спадщині це пошук образу «ідеального теперішнього», того теперішнього, яке мало і могло би бути, але якого немає.
Повернiмось до нашого першого прикладу. Нова Гута знаходиться в самому серці Центральної Європи, нагадуючи про призабуту (соціалістичну) концепцію цього регіону. Індустріальний район, побудований в 50-х роках минулого сторіччя як опозиція до інтелігентського Кракова, мав стати зразком соціалістичної урбаністики, символічним простором, в якому формувались нові польські громадяни. Задумана як окреме місто, супутник величезного металургійного комбінату, Нова Гута сьогодні є найвідомішим символом комунізму в Польщі. Завдяки цьому дільниця розглядається як привабливий туристичний об’єкт: на сайті www.crazyguide.com зацікавленим пропонують поїздку на горбатих запорожцях і сто грам в справжній комуністичній квартирі. Саме з цієї точки зору нам і запропонували розвивати район: створити проекти музею соціалізму та туристичного «комуністичного парку».
Соціалістична спадщина, яка є для пересічного західного туриста найбільшою екзотикою, не розглядається як частина міської ідентичності – Нова Гута позиціонується як Інший у стосунку до древнього Кракова, як чужа та нав’язана урбаністична одиниця, яка може бути використана для розваги туристів, але не стане частиною краківського міського тіла. Лектор-екскурсовод, професор Якуб Басіста, провівши учасників школи центральною площею Нової Гути, де саме експонувалась виставка архівних фотографій дільниці, сказав, що більше тут немає нічого цікавого – і ми поїхали за 30 кілометрів від Кракова, оглядати щойно відреставрований мисливський ренесансний палацик в мiстечку Нєполомiце. Ця коротка ремарка – яскравий приклад неусвідомленої жорстокості та зневаги міських істориків та менеджерів до сотень тисяч мешканців їх міст. «А, це спальник, тут немає нічого цікавого», скаже пересічний інтелектуал Львова чи Києва – поставивши тавро «неважливо» на долях 2/3 населення міста, які, власне, і проживають в таких нецікавих районах. Зневажливе ставлення до Нової Гути викликає спротив y місцевих мешканців, і, як відповідь, плекання місцевої (новогутської) ідентичності на противагу Кракову, заклики відділитися і бути окремим містом (до прикладу, рядки з пісні місцевої реп-команди: Krzyknij razem z nami: / “Huta – wolnym miastem!” / Huta – to potega / Huta to jest sila / Gdy sie zdjednoczymy / nic nas nie powstrzyma!).
Соціальна та символічна сегрегація в історичних містах
Ієрархічність простору, навколо якого вибудовується міська ідентичність (або ж міф міста) є знайомим мотивом. Приклад Нової Гути жваво нагадує опозицію Львів-Сихів (Київ-Троєщина), чи історію будь-якого іншого міста, що має історичний Центр та пост-соціалістичні житлові масиви. В такому випадку справді важливим вважається Центр, а решта території міста є придатком, не вартим уваги. Ця символічна несправедливість загострюється, якщо поглянути на цифри: Нова Гута обіймає третину території Кракова, а кількість населення дільниці становить 212 тисяч, аналогічно в Сихівському районі проживає сто сорок з восьмиста тисяч львів’ян. Зрозуміло, що такий великий простір зі специфічною історією має власну ідентичність (чи є об’єктом витворення ідентичності?).
З точки зору туристичних промоутерів, Нова Гута мала стати пристосованим під погляд туриста тематичним парком для представників середнього класу, де вони могли б отримувати новий екзотично-соціалістичний культурний досвід, організованим так, щоб майже напевно уникнути зустрічі з Іншим (місцевими мешканцями), а якщо така зустріч відбувається, то місцеві мешканці мали б відігравати роль соціалістичних аборигенів, живих експонатів. Зрозуміло, що така роль не зовсім підходить для простору, в якому проживає чверть населення Кракова. На фоні бурхливого розвитку туристичної індустрії постає питання про чітке розмежування (чи принаймні усвідомлення необхідності такого) tourist-friendly і citizen-friendly зон. Трактування Нової Гути як ще однієї туристичної фішки цілком вписується в загальноєвропейські культурно-політичні стратегії ре-організації міст, особливо старовинних, у розважальні парки, культурний ландшафт яких спрощується до однієї площини (рекламної брошури) і історія в яких повторюється „вже не як фарс, а як сервіс” (Rem Koolhaas, 1995). І хоча туристична ідентичність центральноєвропейських міст розробляється в першу чергу через посилання на багатокультурну до-соціалістичну спадщину, існування туристичного парку соціалістичного періоду „Нова Гута” не суперечить ні офіційному міфу Кракова, ні центральноєвропейськості Польщі. Навпаки, для бренду Польщі, як країни древньої Центральної Європи, яка лише в силу трагічного випадку півстоліття була соціалістичною, Нова Гута потрібна як яскравий символ соціалістичного минулого, в якому це минуле акумулюється, в той час як наратив про інші міста і місця Польщі будується так, ніби ніякого соціалістичного минулого там ніколи не було (до прикладу, у експозиції „Мистецтво Польщі ХХ століття” Музею Народового в Кракові немає жодного твору в стилі соцреалізму).
Зростання інтересу середніх та вищих класів до певної дільниці зазвичай призводить до того, що усі заходи і місця для відпочинку починають орієнтуватися саме під цих гостей (які приносять гроші) а не під бідніших місцевих мешканців. Величезний супермаркет, аквапарк, кінофестиваль чи концерт альтернативної музики, задумані як комерційні проекти у робітничих кварталах (оскільки у історичному центрі для них немає місця) призводять до соціальної сегрегації: для мешканців Нової Гути, яким занадто дорого відпочивати у центрі Кракова, відпочинок у власному районі після “джентрифікації” («облагородження») також може стати не по кишені. Вже сьогодні у Новій Гуті існує група освіченої ініціативної молоді з творчими ідеями щодо розвитку району і збереження його унікальної ідентичності, а на противагу цим молодим “лідерам” менш освічена молодь без стабільної роботи і культурного капіталу збирається у занедбаних парках пити пиво або днями сидить вдома перед телевізором. “У Кракові все дорого, а тут нічого немає,” – говорять вони. “Ці гопники не хочуть співпрацювати з нами,” – відповідають “організатори” культурного життя.
Пошук чогось прикольного, екзотичного або просто інакшого є частиною способу життя сучасної освіченої і забезпеченої молоді. Однак існує принципова різниця між “вибором” такого досвіду на один день і відсутністю вибору: наприклад, для одних пошук одягу на секонд-хендах є можливістю знайти щось цікаве і унікальне, а для інших – це єдине місце, де вони можуть дозволити собі купувати одяг. Мешканці центру Кракова можуть приїхати до Нової Гути на вихідні за черговою дозою екзотичного досвіду, але понад двісті тисяч людей живуть у Гуті постійно і їхні потреби більш буденні. Вони хочуть щоб їхній район був безпечним, чистим і приємним для відпочинку, щоб була робота, соціальний захист і розвинена інфраструктура. Ці вимоги можна назвати “соціалістичними”, однак саме такою є ідентичність робітничих районів, спрямована на забезпечення базових потреб мешканців. Соціальна сегрегація лише загострює конфлікти: у містах, де більш яскраво виражені соціальні нерівності також значно вищий рівень злочинності та інших соціальних проблем. У Новій Гуті та інших постсоціалістичних дільницях Центральної Європи нині відбувається гетоїзація соціальних груп у їх публічному просторі. Проекти облагородження цих районів спрямовані на пошук нових “tourist-friendly” зон (з використанням унікальної місцевої спадщини), а не на покращення умов життя самих мешканців. (Невдалий) соціалістичний проект побудови робітничого суспільства нині замінено капіталістичним проектом “соціалізму на продаж”. Зрозуміло, що робітники від цього проекту не у виграші.
В українському контексті поняття «пролетар» стало ледь чи не лайливим. Найбіднішим верствам населення відмовлено не лише в доступі до економічного капіталу, але й в капіталі культурному та гідному представленні власної ідентичності. «Навалою з навколишніх сіл» називає Ілько Лемко («Львів понад усе», с.139) робітниче населення Львова, яке склалося за радянських часів, забуваючи, що саме цим новим мешканцям місто завдячує своєю славою найбільшого україномовного і найбільш націоналістично налаштованого обласного центру України. Радянську індустріалізацію та будівництво нових кварталів Лемко вважає «рустикалізацією Львова, втратою урбаністичної культури», хоча процеси, завдяки яким населення міста збільшилось з 320 тисяч у 1939 до близько восьмисот тисяч в 1989, логічніше назвати розвитком.
Оскільки саме за Радянського Союзу урбанiзацiя України відбувалася найшвидшими темпами, то сьогодні бiльшiсть нашого населення проживає якщо не у радянських містах, то принаймні у радянських районах більш древніх міст, а отже у символічно маргiналiзованому просторі. Цим районам немає місця у «євроiнтеграцiйних» дискурсах, у яких Україна всіляко відмежовується від радянського минулого, прагнучи якнайшвидше «повернутися» до Європи. Для них немає місця у націоналістичному дискурсі «повернення до історичного коріння», ба більше, у випадку древніх міст для них навіть немає місця у власних міських дискурсах – пострадянські квартали постають як на’вязливi зовнiшнi тіла, «не естетичні», туристично непривабливі i бюджетно збиткові.
Подібний підхід (який можна назвати символічним насильством) спостерігаємо в щоденниковому інтернет-записі львів’янина, який вважаємо за доцільне процитувати:
- «Невже пролетар переміг?»
Є інший Львів, Львів убогий. Не бідний, а саме убогий – стандартний спадок комуністичної епохи, травми свідомості і середовища. У нього – півтора історичного шару – радянський і трошки пострадянського пилу. Пам’ятаю невеликий шок після подорожі в гості до однокласника на Сихів. “Як ви там живете в центрі? Душно, тісно, зелені немає, шум, плісінню і мочею тягне з під”їздів… От тут – досить сонця, в футбол можна пограти, і взагалі – затишно”. На його думку, затишним був закуток в величенькому подвір”ї між трьома панельними дев”ятиповерхівками, з заляпаними смолою дірками на стиках плит, викладених плиткою сіро-рожевого кольору, з будкою в цетрі двору з написом “Обережно, газ!” в ролі архітектурної домінанти цього “комплексу”. … В один старий будинок вкладено більше душі і творчості, ніж в цілий совєтський мікрорайон. Ви собі уявляєте ліпнину в “парадному” панельки? А оці архетипні дві дірки в кожній гранітній сходинці (для килимів, між іншим), а мідні клямки, а ковані перила? А вітражі? Ні, навіщо пролетарю такі витребеньки? (З блогу: http://posmixator.livejournal.com/170359.html)
Можливо, «пролетарю» подібні витребеньки й ні до чого, але усім мешканцям міста потрібні достойні умови проживання, суть яких не в «архетипних» дірках в сходах, а, в першу чергу, в ефективному міському урядуванні. До речі, у випадку Львова пострадянські спальні райони невірно називати «пролетарськими», адже у них надавали житло й освітянсько-інженерній інтелігенції. Символічна сегрегація тут відбувається не на соціальному рівні, а на рівні культурному – мешканці спальників постають як «недогорожани» сільського походження, не зважаючи на те, що їх урбаністичні практики можна вважати вдалими: на сьогодні двокімнатна квартира на Сихові коштує від 60 до 100 тисяч доларів, розвинена інфраструктура дозволяє назвати район типовим районом середнього класу, а доглянуті сихівчанами квітники навколо будинків аж ніяк не є негативом. І хоча покоління 90-2000х ніхто не вчив любити чи пишатися своїм новобудовним районом, з просторів менш привілейованих, нiж сторінки красивих історичних альбомів, лунають прості та щирі слова, до яких варто дослухатись:
- 15-и поверхові з цегли, 9-и поверхові з бетону,
Однакові будинки, вздовж і в поперек мого району.
Архітектурне різноманіття не загрожує нам,
На хаті, з різних кімнат, однаковий вигляд з вікна.
Та я люблю цей вигляд, і я люблю ці будинки,
В одному з них минула мого життя частинка.
З пісні VovaZiL’Vova «Мій район (Сихів)»
Пострадянська спадщина у вигляді спальних районів чи занедбаних виробничих площ зникає з офіційного міського дискурсу, але не зникає з простору і часу. В той час як публічна дискусія Львова (та й інших стародавніх міст), зосереджується навколо історичного Центру, його унікальності чи негараздів, решту міста вкриває непрозора пелена «неважливості», якою легко скористатись не чистим на руку бізнесменам і посадовцям. Як наслідок величезні площі колишніх заводів приватизуються, забудовуються чи руйнуються без контролю громади. І чим більше філософських розмов ведеться про історичну спадщину, дух міста, урбаністичні традиції, тим очевиднішим стає той факт, що масштабом усього міста-як-цілого більше ніхто не мислить. Більше того, управління та промоція культурної спадщини створює нові смислові матриці, які накладаються на старі міста. Історичні центри міст все більше нагадують центральноєвропейські діснейленди, які змагаються між собою за туристичну привабливість. Житловим районам і іншим не-туристичним дільницям міст немає місця в цьому діалозі, отож ними або нехтують, або відводять роль символічного Іншого, в опозиції до якого вибудовується офіційна (престижна) міська ідентичність – яка в результаті виявляється порожнім конструктом, адже базується не на культурі реального міського населення, а на уявному образі ідеального міщанина, який має більше спільного з фантазіями на тему минулого, ніж з повсякденням.
Нам не близька ностальгія за радянськими часами, однак, видається, це був останній раз коли урядовці, історики, архітектори та міські планувальники бачили місто як цілісну структуру, яка повинна слугувати одній меті. Що то була за мета – питання набагато менш актуальне, ніж те, якою мета має бути зараз. Принаймні, побудовані за типовим планом радянські райони передбачали існування типових дитячих майданчиків та алей між будинками, на місці яких сучасна демократична і “просвічена” міська влада дозволяє втискати нові багатоповерхівки.
Місця пам’яті в Центральній Європі. Замість висновків
Популярним у вітчизняній історичній науці є французький історик П’єр Нора, автор концепту «місця пам’яті» (Nora, 1989). Це фізичне чи уявне «місце», яке має властивість утримувати пам’ять і продукувати певні смисли, конструюючи образ минулого у відповідності до вимог сучасного. Відвідування таких місць нагадує ритуальну дію, адже вони створюють ілюзію символічного часу, де можна досягти і відчути щось невловиме, певні «вічні» цінності. Нора розрізняє домінантнi і доміновані (dominant and dominated) місця пам’яті. Домінантнi місця пам’яті є зумовленими та насаджують певну ідеологію, яка також просякає все життя людей, і в нескінченному процесі самовідтворення постійно нагадує громадянам про ці місця пам’яті (святкуванням різноманітних річниць, покладанням квітів, шкільними (заводськими) екскурсіями до музеїв тощо), змушує надавати їм значення. Про що Нора не говорить, так це про те, що стається з місцями пам’яті після кінця «їхньої» ідеології, або коли ідеологія змінюється.
Повертаючись до Кракова, і королівський Вавель, і Нова Гута є частиною історичної спадщини міста та своєрідними місцями пам’яті. Легенда про заснування Кракова розповідає про дракона, який жив на пагорбі і вимагав жертв, та мужнього драконоборця. В цій історії не складно розпізнати дійсність типового середньовічного поселення – з замком феодала на пагорбі (символічному просторі верховної влади), в який простим смертним слід носити «жертви» – данину, податі. Сьогодні Вавель – головний туристичний об’єкт Кракова, і тисячі відвідувачів щороку «добровільно» складають свої пожертви драконові сфабрикованого культурного досвіду, скеровані люб’язними ідеологами Центральної Європи.
На відміну від Вавеля, де живуть лише музейні експонати, Нова Гута залишається населеним простором, який опирається новій символізації. Супроти нав’язуваного образу “соціалістичної дільниці” (робітничої та атеїстичної), організатори згаданої виставки на центральній площі сформували фоторяд, який говорить більше про сільські корені, революційну демократичність (виступи Солідарності) та релігійність місцевого населення. Нова Гута, створена як урбаністична одиниця, що мала “практикувати соціалізм”, на рівні офіційного міського дискурсу перетворюється на місце пам’яті, яке має про “соціалізм” розповідати. Місцеві мешканці вимагають уваги до своїх більш «приземлених» проблем й свідомо чи ні використовують різні тактики спротиву, адже це їх «місце», в якому вони живуть і який по-своєму люблять. Та й Сихів львів’яни називають не лише «психовом», але й «львівським Нью-Йорком».
Джерело: “Критика”, №7-8, 2009.
