Нещодавно в Україні було опубліковано соціологічне дослідження про участь жінок у військових діях в АТО. Це дослідження, а також значною мірою пропагандистський телесюжет ТСН, що з’явився після його публікації, викликали гостру дискусію в Facebook серед українських лівих. Чи підтримує така дослідницька ініціатива, хай і зумовлена добрими намірами, мілітаристську мову ворожнечі та ненависті, якщо потім на її основі створюються такі телесюжети? Ось центральне питання, щодо якого сперечалися та сперечаються учасниці й учасники цієї дискусії. Зокрема, захисниці та захисники дослідження часто озвучували аргументи, що, мовляв, неправильно критикувати телесюжет без прочитання самого тексту дослідження. Тому вчора я вирішив витратити кілька годин на ознайомлення з ним, і ось що маю сказати.
Для початку слід зазначити, що саме дослідження виконано досить добротно як для напівґрантового-напівволонтерського проекту, а саме таким, як я розумію, воно було. Так, охоплено далеко не всі аспекти жіночої служби в армії й участі в бойових діях зокрема. Наприклад, тема насилля — тобто насилля над жінками в армії та реакції жінок щодо насилля над місцевими чи участі в ньому — залишилася мало розкритою, тому що дослідниці вважали неетичним прямо питати про це жінок під час глибинного інтерв’ю, а інших способів отримати таку інформацію не було передбачено. Але було би наївно сподіватися чогось грандіозного від дослідницького проекту за такого рівня ресурсів. Найголовніше, що за допомогою кількох соціологічних методів (глибинних інтерв’ю учасниць АТО, експертних інтерв’ю, контент-аналізу) вдалося цілком різносторонньо розкрити сам предмет дослідження — стан жінок в українській армії під час ведення бойових дій на Сході. Втім, саме тут, а зокрема на етапі ставлення дослідницького питання, у мене виникає найбільше претензій.
Річ у тім, що вводячи читачок та читачів у тематику жіночої служби в армії, авторки дослідження вказують, власне, тільки на дві можливі альтернативи, які пов’язують у позірну дихотомічну пару. Або сприяти жіночій службі в армії, розраховуючи таким чином і на розширення прав жінок, і на позитивну трансформацію самого інституту армії, — або заперечувати необхідність залучення жінок до армії, стверджуючи засадничу її патріархальність, а отже — шукати виходів тільки в принциповому антимілітаризмі. Перша позиція належить ліберальному фемінізму, друга — радикальному. І звісно, в межах цієї диспозиції авторки цілком розважливо беруть за взірець ліберальні лекала, кладучи в основу свого дослідження саме цей підхід.
Звісно, я не експерт у цій тематиці. Але навіть мені зрозуміло, що вся багатогранність можливих підходів до жіночої армійської служби не може зводитися до такого монохромного вигляду. Адже повністю за дужками цього простого розгляду залишається конкретна специфіка тих чи інших армійських утворень. Погодьтеся, одна справа воювати в курдських Жіночих батальйонах самооборони, захищаючи себе та своїх товаришок і товаришів від ісламістського мракобісся, — і зовсім інша брати нарівні з чоловіками участь у імперіалістичних рейдах контрактної американської армії.
Так, позиція радикальних феміністок у цьому питанні цілком абсурдна. За межами «першого світу» далеко не всі жінки та чоловіки можуть дозволити собі сите й мирне життя, а отже й принциповий антимілітаризм. Принаймні якщо вони хочуть залишитися живими. З іншого боку, не варто забувати, що військові конфлікти, які загрожують цим людям, не в останню чергу породжено національними кордонами й імперіалістами різних мастей, у чиїх арміях мають служити ті, для кого вимагають цього права ліберальні феміністки.
Але повернімося до України, яка і є предметним полем дослідження жіночої участі в бойових діях на Донбасі. Чи в Антитерористичній операції, якщо послуговуватися термінологією самого дослідження. Що саме дізнатися про стан жінок в АТО намагаються дослідниці? Усе цілком сподівано: юридичний статус, побутові умови, прояви дискримінації, медіаобрази воячок тощо. Усе це дуже яскраво розкриває патріархальний і традиціоналістський характер української армії на противагу сучасним зразкам західних країн, що на них, вочевидь, і орієнтуються дослідниці, зважаючи на значну кількість посилань на міжнародні зобов’язання й практики.
Проте в дослідженні дуже рідко згадують інший, «темний» бік участі в бойових діях та армії як інструменту. Наприклад, було би цікаво дізнатися, як ставляться до випадків мародерства своїх побратимів бійчині добробатів? І чи відмовляться вони потім від якогось коштовного подарунку, здобутого в одному з таких рейдів? Зрештою, чи не беруть вони самі участі в мародерстві? Або інший випадок. Як реагують жінки у військовій частині, коли до них доходять чутки, що бійці впіймали якусь «сепаратистку» з місцевих і хочуть її допитати, а складовою допиту буде зґвалтування? Вони будуть намагатися привести до тями своїх побратимів, вимагаючи коректно поводитися з полоненою? Чи навпаки — підтримають ґвалтівників, мовляв, так шльондрі цій і треба? Зрештою, як після всього цього жінки повертаються до нормального життя? Чи виникають у них такі ж посттравматичні бойові синдроми, як і у їхніх військових побратимів? Як це вписується в їхні соціальні ролі в мирному житті та яка реакція оточення на це?
Безумовно, як уже було зазначено вище, вимагати охопити цим дослідженням одразу всі аспекти жіночої участі в бойових діях було би вкрай наївно, зважаючи на наявні дослідницькі ресурси. Тим не менше, описану «сліпоту» цього дослідження зумовлено насамперед засадничими хибами в постановці питань. Адже лишаючись на тому самому ресурсному рівні, можна було пожертвувати однобокими аксіомами ліберального фемінізму та відповідними акцентами (наприклад, опитуванням переважно мейнстрімних патріотичних експерток та експертів), а натомість серйозніше заторкнути принаймні деякі з описаних та багатьох інших наявних дегуманізаційних виявів участі в бойових діях. Але цього зроблено не було.
Як і практично не було розглянуто іншої незручної теми — примусової чоловічої участі в бойових діях. Апелюючи до неї протягом цілого тексту, авторки приділили власне цьому питанню лише кілька абзаців там, де зацитовано слова котроїсь із опитаних експерток щодо неефективності практики обов’язкового призову чоловіків до армії та пропозиції замінити її контрактною армією та військово-патріотичним вихованням у школах (останнє, здається, у нас запроваджують уже повною мірою).
Певна річ, таку позицію дослідниць — «оминаємо гострі кути» — можна частково пояснити необхідністю заручитися підтримкою відповідних грантових і державних інституцій, без допомоги яких дослідження такого масштабу було би складно провести. А також бажанням бути більш зрозумілими, розповідаючи про проблеми жінок мілітаризованому суспільному мейнстриму України. Так, усе це можна зрозуміти. Але ніяк не підтримати. Саме дослідження, безперечно, не породжує ніякої мови ворожнечі. Це справді типовий зразок академічного підходу до дослідницької проблеми — участі жінок у бойових діях в АТО — із відповідним нейтральним науковим викладом. Утім, саме оминання неприємних для української громадськості тем військової дегуманізації й робить із нього привабливий будівельний матеріал для пропаганди. Якщо додати до цього ще часте посилання на практику західних армій, то все загалом чудово вписується в актуальну медіакартинку євроатлантичного напряму інтеграції України. Тому не дивуймося, коли в ефірі новин одного з найбільш пропагандистських українських каналів з’являється характерний телесюжет про це. Врешті-решт, ставка була на зрозумілість для мейнстриму, чи не так?
Але чи повинні тоді жінки й чоловіки воювати взагалі? Це має вирішувати кожен особисто. Я, наприклад, виходячи зі своїх антинаціоналістичних поглядів поглядів, не бачу сенсу помирати за національні держави. Особливо за таку регресивну державу, якою є сучасна Україна. Особливо в безглузді гібридної громадянської війні на Сході. Тому такі дослідницькі потуги продемонструвати нерівне становище жінок, що переважно добровільно пішли в АТО, виглядають для мене, м’яко кажучи, дивним. Про яку рівність тут йдеться? Право нарівні з чоловіками організовувати вбивства «ворожих» жінок та чоловіків під іншими національними прапорами, захищаючи таким чином свою патріархальну та капіталістичну батьківщину? Воістину, для досліджень гендерної рівності в Україні є інші, набагато перспективні напрями.
Утім, причини для військових конфліктів можуть бути й іншими. І за спиною може стояти не затхла українська держава, а справді емансипативні, прогресивні утворення. Тоді я б охоче став у лави захисниць і захисників із різними гендерними ідентичностями, але не вважав би, що через мій особистий вибір інші також зобов’язані так чинити. Тому що це війна. І, попри всі чесноти нехай навіть найпрогресивнішої сторони конфлікту, насилля там все одно буде чинитися. Чинитися з надлишком. Роблячи з воячок і вояків моральних інвалідок та інвалідів. Знедолюючи місцеве населення. Крутячи м’ясорубку людовбивств. Саме тому мені б дуже хотілося, щоб кожна людина, котра стоїть перед таким вибором — зараз в Україні чи в гіпотетичній революційній війні майбутнього — сповна володіла би інформацією про ціну війни й усі дегуманізаційні наслідки, до яких призведе участь у ній. Байдуже, на чиєму боці. І саме інформування про це в першу чергу мають забезпечувати соціологічні дослідження. Сподіваюся, в Україні такі ще з’являться.