У пострадянському історичному наративі основну увагу зосереджено насамперед на націоналістичних аспектах у історії України. Натомість ліворадикальні ідеї в сучасній історіографії часто проголошуються чужорідними для українського народу. Про «лівий фланг» українського суспільно-політичного життя, як правило, мовчать або взагалі намагаються витіснити згадки про нього з інтелектуального простору. Однак спроби звести ліворадикальні ідеї в Україні до сталінського варіанту комунізму призводять до викривленого розуміння минулого та міфологізації. У сучасній політиці пам’яті переважає насамперед націоналістичний наратив, який намагається ігнорувати факти, що не вписуються в його ідеологічне наповнення. Навіть можна говорити про намагання утвердити ексклюзивний тип національної пам’яті [VII].
Ідеї соціалізму посідали помітну роль у суспільно-політичному житті України ХІХ-ХХ ст. та помітно вплинули на український національний рух. Витоки марксизму в суспільно-політичному житті України пов’язані з іменами Миколи Зібера та Сергія Подолинського, активних учасників громадсько-просвітницької діяльності Київської громади. Визначний внесок у розвиток лівої української суспільно-політичної думки зробив ще один учасник громадівського руху, Михайла Драгоманов, який разом із тим критично ставився до ідей марксизму [IV, с. 54].
Глибокі традиції лівий рух мав на території Західної Україні, де він бере початок ще з 1870-х. років [ІІІ, с. 73]. Західноукраїнський соціалізм починався як політичний рух молодої інтелігенції, що до того перебувала під впливом русофільства та народовства [ХV, с. 60].
На суспільно-політичне життя краю значно вплинули ідеї «громадівського соціалізму» Михайла Драгоманова та австрійської соціал-демократичної думки, які значну увагу приділяли національному питанню та концепції національно-культурної автономії («австромарксизм»). На думку Михайла Драгоманова, в українському випадку завдання національного та соціального визволення збігаються, оскільки панівні верстви є чужорідними за походженням [ХV, с. 67]. У подальшому на Західній Україні партії лівого спрямування переважно дотримувалися або «громадівського соціалізму» Михайла Драгоманова, або марксизму.
Політична програма першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії – перебувала під впливом марксизму. Власне, саме марксисту Юліану Бачинському належить авторство твору («Україна irredenta», 1895 р.), де вперше сформульовано ідею української незалежності, і то за допомогою марксистської методології та з переконанням, що держава повинна слугувати благу людини.
Із теорією класової боротьби на території Західної України перетинався етнічний фактор, інколи приводячи до несподіваних результатів. Етнічне розмаїття краю відігравало значну роль у формуванні культурних та політичних особливостей. Еволюція та діяльність західноукраїнського ліворадикального руху привела до цікавого сплаву марксистської філософії з українським національним питанням.
Важкі соціально-економічні умови сприяли зростанню популярності серед селян та робітників ідей загальної рівності та припинення експлуатації. Громадсько-політичне життя Галичини формувалося в умовах гострого соціального протистояння, оскільки більшість населення становили малоземельні селяни (площа наділу до 5 гектарів). Крім того, край вирізнявся етнічною строкатістю та переважанням у містах неукраїнського елементу. Поляки та євреї становили відповідно 15 % та 10 % від населення загалом і утворювали більшість серед міських жителів. Внаслідок цього західноукраїнські ліві намагалися розширити соціальну базу за рахунок селянства, зважаючи на невелику кількість українських робітників у порівняно нечисленному західноукраїнському промисловому пролетаріаті. Поширення соціалістичних ідей серед західноукраїнського населення значно випереджало формування західноукраїнського пролетаріату.
Протягом 1920-х років, на фоні поглиблення кризи парламентської демократії в Європі, у західноукраїнському суспільстві відбувається поширення двох антагоністичних ідеологій: інтегрального націоналізму та комунізму. Важкі соціальні умови, розчарування в політиці західноєвропейських демократій, які погодилися з польською окупацією Галичини, зумовили зростання популярності нових ідей. Із європейських держав лише УСРР та РСФРР висловили протест проти анексії Західної України Польщею. Крім того, зростання ліворадикальних настроїв серед населення Галичини відбувалося завдяки успіхам національно-культурної політики в УСРР протягом 1920-х років. Досягнення українізації в УСРР були особливо відчутними на фоні незадовільного становища українців у Польщі. Населення Західної України зазнавало полонізації в той час, як у СРСР кількість україномовних навчальних закладів зростала. У 1925 р. в УСРР налічувалося понад 10 тисяч україномовних шкіл на 25 млн. населення, а в 1930 р. вже 14 тисяч [XI, с. 66]. Протягом 1920-х років в УСРР доступ до освіти отримали діти селян та робітників, а в Польщі українське шкільництво перебувало в катастрофічному стані. У 1926-1927 рр. у Західній Україні діяло лише 925 українських шкіл на 6 млн. населення, і ця кількість постійно скорочувалася [І, с. 205]. Соціальна нерівність поєднувалася з асиміляційною політикою польського уряду та ігноруванням національно-культурницьких вимог українців. Режим «санації» (авторитарний режим у Польщі, який було запроваджено в умовах кризи парламентських інститутів) був далекий від демократичних ідеалів.
Після встановлення польської окупації значна частина суспільства західної України перебувала в пошуку нових ідей та орієнтацій. Західноукраїнські ліві партії спромоглися запропонувати соціальну альтернативу, яка ґрунтувалася на утвердженні суспільної власності. Чимало членів українського лівого руху пройшли еволюцію від українського націоналізму до інтернаціоналізму.
Внаслідок етнічного розмаїття та національного пригноблення в середовищі лівих західноукраїнських партій перманентно тривали дискусії щодо взаємодії марксизму та національного питання, співвідношення інтернаціоналізму та патріотизму. Це спричинило нерозривне переплетення соціальних та національних питань у діяльності українських лівих партій, які не бачили суперечності між відстоюванням національних інтересів українських селян та соціалізмом, оскільки вважали, що національне гноблення зумовлено несправедливими соціальними умовами. Вони намагалися, з перемінним успіхом, припинити конфлікти на національному ґрунті та зосередитися на протистоянні соціальному визискуванню, боротися проти польської та української буржуазії.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. чимало українських громадсько-політичних діячів були прихильниками спільної з поляками боротьби за соціальне й національне визволення, серед них можна назвати І. Франка та М. Ганкевича. Протягом 1920-х років українські соціалістичні партії також намагалися співпрацювати з польськими, однак на перешкоді союзу часто ставало національне питання. Відносини української лівиці з польською були суперечливими: від союзницьких взаємин до гострих протистоянь та взаємних звинувачень. Українські соціалісти звинувачували польських колег у дискримінаційній політиці щодо українців і нехтуванні їхніми інтересами, а натомість отримували звинувачення в розколі робітництва та зраді принципів інтернаціоналізму. Українські та польські партії лівого спрямування упродовж 1920-х років розгорнули боротьбу за профспілкові осередки. Проте часто конфлікти траплялися й між українськими лівими – щодо принципів організації профспілок. Українські комуністи разом із польським соціалістами намагалися домогтись організації профспілок за інтернаціоналістським принципом. Натомість УСДП і УСРП певний час закликали до українських фахових об’єднань, звинувачуючи конкурентів у полонізації українських робітників. Таким чином, між польськими та українським лівими склалися непрості відносини через розходження в національному питанні. Проте характерними були й конфлікти між українськими лівими партіями.
Впродовж 1920-х років на території Західної України діяло кілька українських ліворадикальних партій: Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП) та Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сельроб), – які намагалися функціонувати в межах польської політичної системи.
КПЗУ – під назвою Комуністична партія Східної Галичини – було утворено в 1919 р., це стало наслідком революційних подій в Україні. Ідейним попередником КПЗУ можна вважати організацію «Інтернаціональна революційна соціал-демократія» (1918-1919 рр.), яка в свою чергу виросла з «драгоманівських гуртків» часів Першої світової війни, об’єднань лівої молоді, що займала антивоєнну, на відміну від тогочасної УСДП, позицію. Учасники ІРСД в 1920-х роках стали відомими суспільно-політичними діячами, теоретиками та очільниками ліворадикального руху в Західній Україні (Роман Роздольський, Роман Кузьма/Турянський, Осип Крілик/Васильків та ін.) [XIII, с. 168]. Вони були новою генерацією представників західноукраїнського соціалізму, які зазнали впливу Першої Світової війни, встановлення радянської влади в Україні та польсько-української війни 1918-1919 р.
Серед представників ліворадикального руху варто відзначити Романа Роздольського – відомого історика-марксиста. Його політична біографія є досить знаковою для представників лівого крила суспільно-політичного життя Західної України тієї доби. На початку 1920-х років він брав участь в утворенні та функціонуванні КПЗУ. Під час розколу в КПЗУ пристав до КПЗУ-більшості, яка відстоювала організаційну незалежність від КПП та радянського уряду. Після встановлення радянської влади в 1939 р. на Західній Україні він, маючи репутацію «троцькіста», був змушений переїхати до Кракова, де у 1942 р. був заарештований гестапо за звинуваченням у допомозі єврейському населенню й відправлений до концтабору Освенцим. Таким чином, йому вдалося стати ворогом і сталінського, і нацистського тоталітарних режимів, а після Другої світової війни – відомим західним марксологом [XIII, с. 174 ].
КПЗУ можна вважати однією з найбільш динамічних політичних сил Західної України в 1920-х років. На початку 1920-х КПЗУ ще сподівалася на європейську революцію, внаслідок чого взяла курс на продовження збройної боротьби проти польського уряду. У другій половині 1920-х років комуністи почали відходити від ідей повстанської боротьби, оскільки їхні сподівання на швидке посилення революційних настроїв у суспільстві не реалізувалися. Натомість було активізовано пропагандистську та культурницьку роботу [V, с. 1]. Західноукраїнські комуністи пов’язували ідеї національного та соціального визволення з УСРР, оскільки вважали неможливим визволення з національного і соціального пригноблення в рамках капіталістичного ладу.
Протягом 1920-х років у середовищі КПЗУ фіксуються суперечності стосовно самостійності партії та національного питання. Більшість партії на чолі з лідером Осипом Васильковим обстоювала організаційну незалежність від Комуністичної партії Польщі, однак у результаті отримали лише автономію в її складі. Прагнення до самостійної діяльності та заклики до приєднання Східної Галичини викликали протидію з боку частини самої КПЗУ та Комуністичної робітничої партії Польщі. Одна з течій у КПЗУ (капеерівці) була пов’язана насамперед із польськими робітниками та інтелігенцією, а тому відстоювала ідеї загальнопольської революції та наполягала на організаційному об’єднанні з КРПП [VIII].
Повноцінній діяльності КПЗУ перешкоджав її нелегальний статус, що зменшував можливості проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед українського населення. Таким чином, у першій половині 1920-х років у польській політичній системі основними представниками українського лівого руху були УСДП та УСРП (Українська соціалістично-радикальна партія, спадкоємиця РУРП, яка була утворена за участі волинських есерів, уламку наддніпрянської УПСР).
На початку 1920-х років УСДП підпала під вплив КПЗУ, який дедалі збільшувався внаслідок масового вступу в партію прорадянськи налаштованого населення. У січні 1922 р. на партійному з’їзді УСДП було наголошено на праві західноукраїнського населення на самовизначення і приєднання до радянської України, а в березні 1923 р. з’їзд підтримав перехід партії на комуністичну платформу [XIV, с. 55]. Відтак соціал-демократи стали підтримувати гасла класової боротьби, вимагати націоналізації промисловості та проводити значну роботу в профспілках, спрямовану на популяризацію лівих ідей у середовищі українських робітників. УСДП виступала за скасування великого землеволодіння й передачу землі біднішій частині селянства без викупу, але з подальшою ліквідацією приватної власності. Зростання прокомуністичних настроїв в українському суспільно-політичному житті викликало занепокоєння польської влади. На радикалізацію УСДП польська влада відповіла забороною партії та її видань на початку 1924 р.
У 1926 р. за активної участі радянських дипломатів та Комінтерну було утворено Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (далі – Сельроб), яке взяло на озброєння гасла ліквідації поміщицького, державного та церковного землеволодіння, соціалізації фабрик та заводів. Партійне об’єднання заснували значною мірою як легальну прибудову КПЗУ, щоб охопити ті сфери політичного життя, які були недоступні для комуністів [ХІІ, с. 31]. Таким чином, західноукраїнські комуністи змогли працювати в легальному полі політичної системи Польщі.
Варто зазначити, що ліворадикальний рух на території Польщі фінансувався з СРСР. Надходження коштів здійснювалося через радянське посольство у Варшаві. Наприклад, у 1928 р. Сельроб отримав від Ю. Коцюбинського (радника повпредства СРСР у Варшаві) щонайменше 10 000 доларів для підготовки до виборів [XVIII, арк. 7]. Уряд УСРР намагався фінансово підтримувати українські інституції та культурних діячів у Польщі, сподіваючись від цього отримати політичні дивіденди.
Одним із головних способів боротьби ліворадикальних партій залишалися страйки: лише у 1924 р. у Львові в страйках узяли участь понад 20 тисяч робітників [І, с. 102]. КПЗУ, УСДП та польські соціалістичні партії намагалися активізувати об’єднання галицького робітництва у профспілки заради боротьби проти експлуатації. У 1929 р. КПЗУ спробувала організувати спільний страйк українського та польського пролетаріату. КПЗУ та Сельроб також приділяли увагу організації першотравневих демонстрацій. У 1927 р. у Львові у першотравневій демонстрації взяли участь близько 800 робітників, а у Золочеві – близько 700 [XVI, арк. 6].
Ліворадикальні партії намагалися поширити свій вплив на культурно-освітні та спортивні організації Західної України, однак у цьому напрямі значно відставали від УНДО [VI, с. 13].
Партії лівого спрямування багато уваги приділяли кооперації. На 1930 р. «Сельроб» контролював 66 % кооперативних об’єднань Волині, однак на Галичині його впливи залишались незначними. Всього на 1930 р. близько третини кооперації перебували під впливом лівих партій (Сельроб, УСРП) [ІІ, с. 182].
У 1927 р. керівництво комуністичної партії Західної України виступило проти розправи над наркомом освіти УСРР О. Шумським, якого звинувачували в націоналізмі. У середовищі КПЗУ виділилася група на чолі з О. Турянським та І. Васильковом, яка намагалася стояти на позиції, незалежній від ЦК КП(б)У, та підтримала О. Шумського. З огляду на ці події, польські комуністи та радянський уряд ухвалили рішення замінити «неслухняне» керівництво КПЗУ [XVII, арк. 24]. Незважаючи на тиск з боку Комінтерну та керівництва УСРР, західноукраїнські комуністи відмовилися засудити погляди О. Шумського.
Діяльність українського лівого руху не влаштовувала політичне керівництво СРСР, яке чекало слухняної поведінки від західноукраїнських комуністів. Радянське керівництво ухвалило рішення про відкликання з посади радника повпредства колишнього члена Української комуністичної партії (боротьбистів) М. Лебединця. Натомість на вакантне місце призначили Ю. Коцюбинського (сина українського письменника), який розгорнув активну діяльність, спрямовану на подолання «націоналізму» в керівництві КПЗУ та Сельробу. Представники КПЗУ не раз скаржилися на деструктивні дії радянського повноважного представництва щодо соціалістичного руху в Західній Україні [XVIII, арк. 8]. Однак після 1927 р. спроби КПЗУ та Сельробу приділяти увагу національним питанням радянське керівництво розглядало як ворожі комуністичній ідеології.
У радянському політичному дискурсі 1920-х років УСРР розглядалася як «П’ємонт» для українців, котрі мешкали на території Польщі. Демонстрація самостійності КПЗУ в ухваленні рішень стала відчутним ударом по зовнішньополітичних амбіціях керівництва радянської України та була однією з причин перегляду національної політики в СРСР [IX, с. 276]. Виступ КПЗУ був складовою дискусії навколо української культури та політики українізації. Західноукраїнські комуністи та сельробовці розділилися на дві фракції: прихильників О. Шумського (КПЗУ-більшість) та противників його поглядів (КПЗУ-меншість). Цікаво, що поділ КПЗУ в 1927 р. загалом пройшов по лінії протистояння щодо національного питання та підпорядкування партії в 1922-23 рр.
Виступ КПЗУ привів до перегляду низки постулатів щодо реалізації внутрішньої та зовнішньої політики радянським керівництвом [ІХ, с. 275]. Лідери КПЗУ наважилися виступити проти політики СРСР як такої, що була викривленням марксизму. Між західноукраїнськими комуністами (членами КПЗУ-більшості) та представниками СРСР розгорнулася боротьба навколо контролю за діяльністю «Сельробу». Внаслідок цього «Сельроб» розколовся на «Сельроб-правицю», яка відстоювала незалежну позицію від радянського уряду, та «Сельроб-лівицю», яка погоджувала свої дії з Харковом.
Незважаючи на розкол та взаємні звинувачення, на парламентських виборах 1928 р. ліворадикальний рух досягнув успіху. У Західній Україні за «Сельроб-правицю» проголосувало 217 тис. виборців, а за «Сельроб-лівицю» 160 тисяч. У Волинському воєводстві «Сельроб-правиця» взагалі була найбільш впливовою українською політичною партією. Вибори до польського сейму в 1928 р. засвідчили популярність лівих ідей у західноукраїнському суспільстві. Найбільш впливова сила серед населення Західної України – УНДО – отримала 600 тисяч голосів. Таким чином, за умови об’єднання сельробівці могли скласти другу після УНДО політичну силу. Блок УСПР з соціал-демократами отримав 268 тисяч [Х, с. 208].
Варто зазначити, що «Сельроб» намагався під час виборчої кампанії залучити в свою сферу впливу УСРП, яка, однак, не виявила бажання співпрацювати з ліворадикальними та прорадянськими партіями [І, с. 252].
Успіх «Сельробу» на виборах викликав занепокоєння польського уряду, що призвело спочатку до кількох політичних судових процесів, а згодом – і до заборони діяльності «Сельробу» у вересні 1932 р. Польська влада намагалася репресивними методами боротися з лівими силами, вбачаючи в них загрозу державності. Наприкінці 1920-х років у Польщі за режиму «санації» спостерігалася еволюція від парламентської демократії до авторитаризму, що серед іншого супроводжувалося посиленням тиску на українське населення.
Проте поразку прокомуністичних сил було зумовлено насамперед не переслідуваннями польської поліції. Згортання українізації та репресії в СРСР призвели до кризи комуністичного руху на території Західної України. На початку 1930-х років комуністів Західної України продовжували переслідувати «за підтримку національного ухилу». Завершального удару по КПЗУ було завдано лише в 1938 р., коли Комінтерн оголосив про розпуск усієї компартії Польщі (включно з її складовими: комуністичними партіями Західної України та Західної Білорусі), звинувачуючи в союзництві з імперіалістичним табором (у той самий час, коли чимало членів КПЗУ воювали проти іспанських франкістів, німецьких нацистів та італійських фашистів, перебуваючи в роті імені Тараса Шевченка у складі 13-ї інтербригади імені Ярослава Домбровского). Значну частину діячів КПЗУ протягом 1930-х років було заарештовано за фальсифікованими справами у СРСР (М. Заячківський/Косар, Р. Турянський, Григорій Іваненко/Бараба, О. Крілик/Васильків).
Цікавим є питання діяльності КПЗУ в контексті процесів «декомунізації». Адже, незважаючи на непричетеність до злочинів сталінського режиму, вулиці та пам’ятки, названі на честь членів КПЗУ, підпадають під категорію об’єктів, що пов’язані з комуністичною ідеологією.
Упродовж 1920-х років домінантними силами в суспільно-політичному житті Західної України були націонал-ліберали (УНДО) та ліві радикали (КПЗУ, Сельроб). Сталінські репресії впродовж 1930-х років значно послабили ліворадикальний рух. Таким чином, прагнення радянського керівництва контролювати західноукраїнський лівий рух посприяло зростанню націоналістичної ідеології в суспільно-політичному житті. Водночас дії польського уряду призвели до послаблення впливу легальних українських національно-демократичних партій, які не могли ефективно функціонувати в межах авторитарної політичної системи. Дії польського та радянського урядів посприяли посиленню позицій радикальних націоналістів у Західній Україні.
Ліві партії намагалися посилити свій вплив на населення краю за несприятливих суспільно-політичних умов. Вони мусили конкурувати з польськими соціалістичними та українськими буржуазними партіями за вплив на населення. Падіння прорадянських настроїв, дії польської влади в поєднанні з деструктивними діями радянського керівництва щодо західноукраїнських лівих партій призвели до зменшення їхнього впливу на суспільно-політичне життя краю. Проте українська лівиця створювала альтернативу націоналістичним та ліберально-демократичним партіям у Західній Україні, сприяла розвиткові суспільно-політичної думки. Відсутність організованої лівої політичної сили після 1929 року суттєво деформувала політичну структуру західноукраїнського суспільства.
Після розпаду СРСР трансформація українського суспільства відбувалася значною мірою під впливом неоліберального капіталізму. Однак потреба в лівому русі як у середовищі розробки ідей соціальної альтернативи залишилася, особливо в умовах зростання майнової нерівності та етнічних конфліктів.
Посилання
1. Бегей І.В. Ідейно-теоретична спадщина та практична діяльність української лівиці Галичини(кінець ХІХ – перша третина ХХ ст..): дис. доктора іст. наук : 07.00.01. – Львів, 2015 – 503 с.
2. Гелей С.Д. Розвиток української споживчої кооперації у Західній Україні в 20-х роках ХХ століття / С.Д. Гелей // Вісник Львівської комерційної академії. Сер. Гуманітарні науки. – 2010. – Вип. 9. – С. 158–192.
3. Грицак Я., «Молоді радикали» у суспільно-політичному житті Галичини // Записки НТШ. — Львів, 1991. — Т. 222. — C. 71–110.
4. Грицак Я. Нариси історії України: формування української модерної нації. – К., 1998. – 249 с.
5. Давидюк Р.П. Ціна комуністичної ідеї // [link]
6. Захожай З.В. Політика радянського партійно-державного керівництва щодо Східної Галичини в міжвоєнний період (1921-1939 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: 07.00.01 / З.В. Захожай. Переяслав-Хмельницький, 2010. – 19 с.
7. Касьянов Г. К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006–2016) // [link]
8. Марксизм як традиція та перспектива // Україна модерна. – 2009, № 3. – С. 13-63.
9. Мартин Т. Империя положительной деятельности. Нации и национализм в СССР, 1923 – 1939 / Т. Мартин. – М.: РОССПЭН, 2011. – 855 с.
10. Паврозник Т.І. Взаємовідносини партії «Сельроб»з польською владою у міжвоєнний період / Т.І. Паврозник // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. – 2010. – Вип. 20. – С. 205-209.
11. Панасюк Л. До витоків білінгвізму в Україні: освіта в Україні 1920-1944 рр. (історико-політологічний аналіз). – Вісник Київського національного університету. Серія Філософія. Політологія. – К.2014. – С.65-68.
12. Пиріг М. Становлення та організаційні принципи діяльності «Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання» // Мандрівець. – № 4. – С. 31–37.
13. Радзейовський Я. Роман Роздольський: людина, діяч, науковець // Україна модерна. – 2009, № 3. – C. 168-178.
14. Райківський І. Діяльність прокомуністичної УСДП на Західній Україні (1923-1924 рр.) / І. Я. Райківський // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. – 2015. – № 5. – С. 55-61
15. Химка Джон-Пол. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860 – 1890). – К., 2002. – 328 с.
16. ЦДАГО , ф. 1, оп. 20, спр. 2484, 141 арк.
17. ЦДАГО України, ф. 6, оп. 2, спр. 125.
18. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2678.
