В ім'я любові

09.06.2014
|
Miya Tokumitsu
8067

«Роби те, що любиш. Люби те, що робиш».

Ці заповіді висять у рамочці у вітальні, яку можна описати хіба що словами «вдала кураторська робота». Фотографія цієї кімнати вперше з’явилася на популярному дизайнерському блозі, і з того часу її поширено на Pinterest і Tumbrl та вподобано на Фейсбуку тисячі разів.

З любов’ю освітлена і сфотографована, ця кімната оформлена в стилі, що надихає Sehnsucht — у приблизному перекладі з німецької це означає приємне жадання якоїсь утопічної речі чи місця. Попри те, що заклики до праці введені у простір дозвілля, вітальня з «роби те, що любиш», яка рябіє від вигадливих цяцьок, де робота – то не нудна буденщина, а любов, – це якраз те місце, де всі, хто вподобав ці знимки, прагнуть опинитися. Композиція у формі диптиха скидається на секулярну версію середньовічного домашнього вівтаря.

Важко заперечити, що доктрина «роби те, що любиш» – це сьогоднішня неофіційна мантра, коли йдеться про працю. Проблема в тому, що вона веде не до спасіння, а до знецінення реальної праці, включно з тією працею, яку вона намагається возвеличити, і навіть важливіше – до дегуманізації переважної більшості робітників.

На перший погляд, «роби те, що любиш» – життєствердна порада, що закликає нас обдумати, яка діяльність нам найбільше до вподоби, а тоді взятися до неї та підприємливо перетворити її на засіб заробляти гроші. Але чому ми маємо шукати зиску в тому, що приносить задоволення? Хто є адресатом цієї сентенції, а хто — ні?

Зосереджуючи нашу увагу на нас самих і нашому окремішньому щасті, доктрина «роби те, що любиш» відволікає нас від умов праці інших, водночас схвалюючи наш вибір і звільняючи нас від зобов’язань стосовно тих, хто працює не зважаючи на те, чи їм подобається їхня праця, чи ні. Це таємний потиск руки між членами привілейованого прошарку і прояв світобачення, що приховує елітизм у личині благородного самовдосконалення. Згідно з цим способом мислення, праця – це не те, що люди виконують заради компенсації, а наслідок себелюбства. Якщо ж праця не окуповується, то причиною цього є недостатній запал і брак наполегливості робітника. Справжнє досягнення цієї мантри полягає в тому, що вона змушує працівників думати, що їхня праця служить їм самим, а не ринку.

Афоризми мають численні витоки і перевтілення, але встановити авторство узагальненого та закостенілого вислову «роби те, що любиш» непросто. Оксфордський довідник (Oxford Reference) пов’язує цю фразу та її варіанти, поміж інших, із Мартіною Навратіловою та Франсуа Рабле. В інтернеті часто можна натрапити на відсилання до Конфуція, що відводить цій фразі місце в туманному орієнталізованому минулому. Опра Вінфрі та інші «торговці позитивністю» ввели її до свого репертуару ще кілька десятиліть тому, але найважливішим із сьогочасних євангелістів вірування «роби те, що любиш» є покійний генеральний директор фірми Apple Стів Джобс.

Його промову до випускників Стенфордського університету у 2005 році можна розглядати як один із початків міфу, оскільки Джобс був канонізований як святий покровитель естетизованої роботи задовго до його передчасної смерті. У цій промові Джобс переказує історію створення Apple і додає ось такі міркування:

Ви мусите знайти те, що любите. Це стосується як вашої роботи, так і вашого інтимного життя. Ваша робота займатиме велику частину вашого життя, і щоб бути по-справжньому задоволеними, вам треба вірити в те, що у вас хороша робота. А єдиний спосіб добре виконувати свою роботу — любити те, що ви робите.

У цих чотирьох реченнях слова «ви» і «ваш» повторюються вісім разів. Це зосередження на індивідуальному аж ніяк не дивує, коли воно виходить з вуст Джобса, який культивував дуже характерний образ себе як працівника: натхненного, невибагливого, палкого — усі ці стани відповідають ідеалу романтичної любові. Джобс настільки ефективно транслював злиття свого залюбленого я-працівника з власною компанією, що його чорний гольф і сині джинси стали метонімом для всієї компанії Apple і праці, на якій вона тримається.

Але зображаючи Apple як улюблену справу, він оминув мовчанкою працю незчисленних тисяч робітників на фабриках Apple, вигідно прихованих від очей на іншому боці планети – саме ту працю, яка дозволяла Джобсу реалізувати свою любов.

Необхідно викрити руйнівну силу цього замовчування. Хоча «роби те, що любиш» звучить невинно і благородно, але це кредо в остаточному підсумку зациклене на собі аж до нарцисизму. Формулювання Джобса «роби те, що любиш» – гнітюча антитеза до утопічного бачення праці для всіх Генрі Дейвіда Торо. У своєму есеї «Життя без принципу» Торо писав:

…за хорошої економіки місто має настільки добре платити робітникам, щоб ті не думали, що працюють заради ницої мети — тобто лише щоб заробити на прожиток, — а що їхня мета наукова чи навіть моральна. Не наймайте на роботу ту людину, що працюватиме за гроші, а ту, яка працюватиме з любові до своєї праці.

А втім, Торо в цих словах досить далекий від пролетаріату (важко уявити собі, щоб хтось прав пелюшки заради «наукової чи навіть моральної» мети — як би добре за це не платили). Тим не менш, він стверджує, що суспільство зацікавлене, щоб робота була добре оплачуваною і поважною. Натомість згідно з поглядами Джобса, що належать до ХХІ століття, від нас вимагається поринути в себе. Ці погляди звільняють нас від будь-якого обов’язку перед світом чи навіть визнання його, що свідчить про фундаментальну зраду всіх робітників — байдуже, чи вони свідомо приймають цю доктрину, чи ні.

Одним із наслідків цього відокремлення від світу є поділ, який кредо «роби те, що любиш» встановлює між робітниками, переважно за класовою ознакою. Працю поділено на дві протилежні категорії: та, яку люблять (творча, інтелектуальна, соціально престижна) і та, яку не люблять (одноманітна, неінтелектуальна, невидатна). Ті, хто належить до табору, де роботу люблять, значно привілейованіші, коли йдеться про достаток, соціальний статус, освіту, суспільні расові упередження і політичний вплив, водночас становлячи меншість робочої сили.

Для тих, хто змушений займатися нелюбою працею, ситуація виглядає інакше. Якщо дотримуватися кредо «роби те, що любиш», то праця, яку виконують із інших мотивів чи потреб, аніж любов (до якої належить фактично більшість робіт), виявляється не лише дискредитованою, а взагалі невидимою. Наприклад, у стенфордській промові Джобса нелюбу, але соціально необхідну працю цілковито витурено зі спектру свідомості.

Лиш подумайте про широке розмаїття робіт, яке дозволяло Джобсу провести навіть один день у якості генерального директора: його їжа – збирання урожаю з полів, а тоді перевезення на великі відстані. Вироби його компанії – монтаж, пакування, фрахтування. Реклама Apple – написання сценаріїв, підбір акторів, зйомка. Перегляд судових справ. Випорожнення офісних кошиків на сміття і закладання чорнильних картриджів. Робочі місця створюють не лише працедавці для працівників, а й навпаки. Але оскільки значна більшість робітників по суті невидимі для еліти, що займається улюбленими професіями, то чи може дивувати, що важка ноша, яка впала на плечі сьогоднішніх робітників (мізерні зарплати, велетенські витрати на догляд за дітьми тощо) майже не з’являється на політичному порядку денному навіть серед ліберальної фракції правлячого класу?

Ігноруючи більшість робіт і перекласифіковуючи решту роботи в категорію любові, кредо «роби те, що любиш» може виявитися найелегантнішою з наявних ідеологій, спрямованих проти робітників. Для чого робітникам збиратися й обстоювати свої класові інтереси, якщо роботи як такої не існує?

* * *

Кредо «роби те, що любиш» приховує той факт, що можливість обирати професію передовсім заради самореалізації – це незаслужений привілей, ознака соціально-економічного класу людини. Хай навіть самозайнята графічна дизайнерка завдячує своїм батькам, які могли заплатити за школу мистецтв і виступили поручниками оренди солідного помешкання в Брукліні, — вона все одно вважає себе в праві самовдоволено наділяти тих, хто заздрить її успіху, кар’єрною порадою «робити те, що любиш».

Якщо ми віримо в те, що бути підприємцем у Силіконовій Долині, відповідати за зв’язки музея з громадськістю чи служити помічником в аналітичному інституті означає бути вірним собі – точніше, навіть любити себе – то що ми думаємо про внутрішнє життя і надії тих, хто прибирає готельні номери й комплектує товари на полицях у гіпермаркетах? Відповідь: нічого.

Проте дедалі більше американців виконують і надалі виконуватимуть копітку, малооплачувану роботу. Згідно зі Статистичним бюро праці США дві професії, кількість зайнятих у яких зростатиме найшвидше в прогнозі до 2020 року,  –  це «Особисті помічники» (Personal Care Aide) і «Домашні помічники» (Home Care Aide) із середніми зарплатами відповідно 19 640 і 20 560 доларів СШАза рік (станом на 2010 рік). Звеличуючи певні види діяльності, які варто любити, ми неодмінно принижуємо працю тих, хто виконує менш привабливу роботу, завдяки якій функціонує суспільство, — особливо вкрай необхідну роботу доглядачів.

Крім того, що мантра «роби те, що любиш» принижує або робить невидимими цілу купу робіт, які дозволяють багатьом із нас жити в комфорті і робити те, що ми любимо, вона також дуже шкодить професіям, які вона нібито величає, — особливо тим роботам, що існують у межах інституційних структур. Ніде більше мантра «роби те, що любиш» не має таких спустошливих наслідків для її прихильників, як в освіті. Середньостатистичний аспірант чи аспірантка в середині двотисячних відмовилися від легких грошей у фінансовій чи судовій сфері (тепер ці гроші вже не такі легкі), щоб жити на мізерну стипендію, слідуючи за своєю пристрастю до древньоскандинавської міфології чи історії афро-кубинської музики. Нагородою за цей відгук на власне покликання є робота на освітньому ринку праці, де майже 41% американських викладачів працюють позаштатними викладачами (adjunct professor) — контрактниками, які переважно отримують низьку платню, жодних додаткових соціальних виплат, не мають власного офісу, гарантій зайнятості чи тривалих перспектив у навчальних закладах, де вони працюють. Багато факторів визначають, чому аспіранти і далі виконують таку висококваліфіковану роботу за такі низькі зарплати, зокрема залежність від попередньої траєкторії (path dependency) та зниження вартості отримання аспірантського титулу, але одним із найвпливовіших чинників є глибоке вкорінення доктрини «роби те, що любиш» в галузі освіти. Рідко в якій іншій професії особиста ідентичність працівників настільки міцно спаяна з результатами їхньої праці. Ця інтенсивна ідентифікація частково пояснює, чому стільки викладачів, які гордо дотримуються лівих поглядів, зберігають дивну мовчанку, коли йдеться про умови праці їхніх колег. Оскільки університетською наукою слід займатися з чистої любові, реальні умови праці та компенсації за неї стають другорядними, якщо на них узагалі звертають увагу.

У своєму есеї «Наукова праця, естетика менеджменту й перспектива автономної роботи» Сара Брюєт пише про науково-викладацький персонал:

…наша віра в те, що наша праця приносить нематеріальні винагороди і є невід’ємною частиною нашої ідентичності, на відміну від «звичайної» роботи, робить із нас ідеальних працівників, — метою керівництва є витиснути з нашої праці максимум користі при найнижчих затратах.

Багато університетських працівників тішать себе думкою, що вони уникнули корпоративного cередовища праці з супровідними цінностями, але Марк Буске зауважує в своєму есеї «Ми працюємо» (Marc Bousquet. We Work), що університетське середовище насправді може стати взірцем для корпоративного управління.

Як можна відтворити зразок університетського робочого місця і змусити людей працювати на найвищому рівні інтелектуальної та емоційної енергії протягом 50-60 годин на тиждень за зарплату бармена або й меншу? Чи існує спосіб змусити наших працівників мліти в екстазі, схилившись за робочим столом, і примовляти: «Я люблю свою роботу» у відповідь на збільшення навантаження й урізання зарплат? Як змусити наших працівників стати схожими на викладачів і взагалі заперечувати, що те, чим вони займаються – це робота? Як налаштувати нашу корпоративну культуру, щоб уподібнити її до університетської культури, щоб наша робоча сила також полюбила свою роботу?

Ніхто тут не стверджує, що приємна робота не має бути такою. Але навіть якщо робота приносить емоційне задоволення, вона залишається роботою, і визнання цього аж ніяк не применшить її цінності. З іншого боку, якщо відмовлятися визнати, що робота є роботою, то відкривається шлях для найжорстокішої експлуатації і шкоди для всіх робітників.

Як це не іронічно, кредо «роби те, що любиш» підсилює експлуатацію навіть у так званих улюблених професіях, де понаднормова, недооплачувана або неоплачувана праця стала новою нормою: від журналістів вимагають виконувати роботу звільнених фотографів, від рекламників очікують, що ті оновлюватимуть інформацію в мережах Pinterest і Twitter на вихідних, 46% робітників наказують перевіряти свою робочу пошту під час лікарняних. Найлегше змусити працівників проковтнути будь-яку експлуатацію, якщо переконати їх, що вони роблять те, що люблять.

Замість створити націю щасливих робітників із можливостями для самореалізації, наша епоха під гаслом «роби те, що любиш» стала свідком зростання кількості асистентів на кафедрах і неоплачуваних практикантів – людей, яких переконали працювати за копійки або за дякую, а іноді навіть зі збитками в підсумку. Це, без сумніву, стосується всіх тих практикантів, які працюють за зарахування навчальних кредитів, або тих стажерів, хто купує на аукціонах надбажані місця для стажування в будинках моди. (Valentino і Balenciaga — серед купки фірм, що продають на аукціоні місячні стажування. Звісно, з міркувань благодійності.) В останньому випадку йдеться про крайню форму екплуатації робітників: як показує поточне дослідження громадського журналістського бюро Pro Publica, неоплачувані практиканти становлять дедалі більшу частку робочої сили в Америці.

Нікого не має дивувати, що неоплачуваних практикантів хоч греблю гати в галузях, які особливо соціально привабливі, зокрема у сферах моди, медіа та мистецтв. Ці індустрії вже давно звикли до натовпів безробітних, які готові працювати заради соціального капіталу замість реальних зарплат – усе в ім’я любові. Звичайно, переважна більшість населення не має доступу до цих можливостей — більшість мусить працювати за гроші. Ця нерівність можливостей не лише цементує економічну та професійну немобільність, але й відрізає ці індустрії від повного розмаїття голосів, що присутні в суспільстві.

Також невипадково індустрії, які інтенсивно залучають до роботи практикантів (ті ж сфери моди, медіа та мистетв), якраз і виявляються фемінізованими, про що пише Мадлен Шварц у журналі Dissent. Іще одним нищівним наслідком доктрини «роби те, що любиш» є нещадна спрямованість на використання жіночої праці за якнайменшу компенсацію або взагалі безкоштовно. Жінки становлять більшість низькооплачуваної або неоплачуваної робочої сили; серед соціальних працівників, асистентів кафедр і неоплачуваних практикантів їх більше, ніж чоловіків. Усі ці роботи — незалежно від того, чи їх виконують випускниці загальноосвітніх шкіл, чи аспірантки — мають дещо спільне: переконання, що зарплата не має бути головною мотивацією для виконання цих робіт. Жінки мусять виконувати цю роботу, бо вони від природи годувальниці та доглядальниці, а також завжди раді допомогти; адже вони споконвіку доглядають за дітьми, за літніми, роблять хатню роботу – без компенсації. Та й не годиться справжнім жінкам говорити про гроші.

* * *

Роби те, що любиш, і тобі не доведеться працювати жодного дня в твоєму житті! Перш ніж захопитися цією запаморочливою перспективою, необхідно спитати: кому саме вигідно, щоб робота виглядала як не-робота? чому робітники взагалі мають почуватися, ніби вони не працюють, якщо вони працюють? Історик Маріо Ліверані нагадує нам, що «ідеологія має функцію представляти експлуатацію у вигідному світлі перед експлуатованими та незахищеними». Маскуючи механізми екплуатації праці, які вона насправді ще й живить, доктрина «роби те, що любиш» насправді є ідеальним ідеологічним інструментом капіталізму. Вона відсуває набік працю інших і приховує нашу власну працю від нас самих. Вона приховує той факт, що якби ми визнали всю нашу працю за працю, ми би встановили для неї належні обмеження, вимагаючи справедливої компенсації та гуманного графіку, що залишав би час на сім’ю і дозвілля. І якби ми це зробили, більше з нас знаходили б час на те, що ми справді любимо.

 

Переклала Софія Скачко

Перекладено за: Miya Tokumitsu. In the Name of Love. In: Jacobin.

Share