Уряд постійно наголошує на необхідності підтримки дитинства в Україні. Натомість маємо масові закриття малокомплектних шкіл, скорочення кількості лікарень та пологових будинків, а також впродовж десятиліття спостерігаємо за розміром виплат при народженні дитини, який стабільно залишається незмінним. Особливо гостро ці проблеми відчутні у сільській місцевості, де через реформу децентралізації багато громад не мають достатніх ресурсів для фінансування освітніх та медичних закладів. До того ж відсутність роботи в селах змушує молодих батьків виїздити до міста у пошуках кращих перспектив.
У цій статті ми розповімо, як очільники прифронтових населених пунктів зробили ставку на майбутнє та намагаються втримати молодь у своїх громадах, створюючи умови для розвитку підростаючого покоління. Досвід, здобутий мешканцями у кризових умовах, є показовим: він не лише виявляє системні проблеми у сфері підтримки дитинства в Україні, а й відкриває шлях до пошуку рішень для поліпшення соціальної політики держави.
Боротьба за молоде покоління
Найсерйознішою проблемою для прифронтових населених пунктів залишається брак ресурсів на відновлення. Державної підтримки катастрофічно не вистачає, а місцеві громади — особливо ті, що зазнали значних руйнувань від війни — часто просто не мають грошей. Тому пошук фінансування для створення умов соціалізації та освіти дітей здебільшого лягає на плечі очільників сіл. Це стає ще однією турботою на додачу до відновлення зруйнованої інфраструктури. У таких екстремальних умовах фігура старости та солідарності в громаді набувають неабиякої ваги. Їхні переконання, цінності, навички, — усе це стає чільними факторами, які визначають, чи вдастся залучити ресурси й організувати роботу громади. Наведемо кілька прикладів.
У Партизанському старостаті Первомайської громади Миколаївської області житловий фонд був зруйнований фактично наполовину — село багато місяців перебувало в «сірій зоні». Сьогодні там досі неспокійно, оскільки лінія фронту знаходиться на відстані 40 км. Із понад тисячі жителів у старостаті нині залишилося 220 осіб, серед них — 34 дитини. Життя дітей у напівзруйнованому селі є непростим. Побудований незадовго до повномасштабного вторгнення дитячий майданчик знищено обстрілами, розвиваючих гуртків немає, а навчання вже пʼятий рік поспіль — починаючи з пандемії COVID-19 — відбувається онлайн. За словами старости села Раїси Шульги, це катастрофічно позначилося на рівні знань школярів.
«Діти, які закінчили шість класів, не можуть рахувати. Вони навіть не можуть визначити, що на портреті зображений великий український поет Тарас Шевченко. Йде повна деградація нашої молоді», — розповіла вона «Спільному».
Староста Партизанського і Благодатного Раїса Шульга. Фото: Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
До села приїжджають волонтерські організації, які влаштовують для дітей всілякі розвиваючі ігри та проводять навчальні заняття. Проте ще донедавна існувала серйозна проблема: через руйнування єдиним місцем, де можна було проводити подібні заходи, залишалася вулиця. Тоді староста разом з однодумцями вирішили створити молодіжний простір — будівлю з трьома приміщеннями, де діти могли б збиратися в будь-яку погоду для спілкування, розваг та розвитку. Крім того, приміщення могли б використовувати і волонтери, які прагнуть приїжджати частіше та займатися з дітьми. Планували навіть зробити там школу, проте через вимогу мати укриття — на що потрібні значні кошти — цю ідею поки не вдалося реалізувати.
Спочатку ніхто не вірив у можливість створити такий простір — ні жителі села, ні селищна адміністрація, оскільки для цього не було ресурсів. Первомайська громада сильно постраждала від руйнувань, спричинених війною, і могла надати лише невелику кількість будматеріалів. Тому ініціативою з облаштування молодіжного центру опікувалося вузьке коло активних селян: кілька співробітників старостату і сама староста з чоловіком, які працювали у вільний від роботи час.
Для отримання будматеріалів велися перемовини з благодійниками, залучали волонтерів, а до самих будівельних робіт доєднувалися однодумці та добровольці. Вони зводили стіни, ставили дах, виконували внутрішні роботи. Наразі будівництво триває вже близько року і найближчим часом буде завершене. Свою активну участь староста описує просто — це бажання допомогти дітям розвиватися.
«Мені дуже болить, коли бачу, що діти як безпритульні бігають, не розвиваються. Не таким має бути дитинство», — підсумувала вона.
Пошкоджені будинки у Партизанському на Миколаївщині. Фото: Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
Про краще майбутнє для своїх дітей мріють і жителі села Леб’яже Пролісненської (Чкаловської) громади Харківської області. До вересня 2022 року населений пункт перебував за два-три кілометри від лінії фронту, тож внаслідок бойових дій було зруйновано близько 40% житлового фонду, зокрема школа. На відновлення навчального закладу необхідно 80 млн грн, проте міжнародні донори поки не надають підтримки через нестабільну ситуацію на лінії розмежування. Щоб діти, яких сьогодні в селі 120, мали змогу розвиватися і спілкуватися, місцевий старостат, як і в Партизанському, обладнав молодіжний простір. Його відкрили в приміщенні колишньої бібліотеки, розташованому в будинку культури. Ремонт проводили на волонтерських засадах: староста Євген Алєксєєнко разом з однодумцями та друзями власноруч займалися облаштуванням простору.
«Коли ми 1 квітня відкрили наш молодіжний простір і до нас почали приїжджати фонди, то приходило всього п'ять-шість дітей. Справа в тому, що за час пандемії COVID-19 і війни діти відвикли від спілкування між собою. Деякі учні, які сьогодні закінчують початкову школу, бачили одне одного тільки через монітор. Сьогодні ж до приміщення приходить біля 40 дітей. Ми і волонтери організовуємо для дітей розвиваючі ігри, включаємо навчальні відео, словом — займаємося їх соціалізацією. Фондів стало приїжджати більше, бо є обладнане приміщення. Також до нас приїжджають і жителі сусідніх сіл, у яких через руйнування ніде приймати благодійні організації», — розповів «Спільному» Євген Алєксєєнко.
За словами старости, кошти на облаштування молодіжного простору вдалося отримати завдяки виграному гранту. Ще 20% від отриманої суми надала селищна адміністрація. Євген Алєксєєнко каже, що чимало часу він змушений проводити поза межами старостату, намагаючись знайти кошти на відновлення села. Нещодавно він повернувся з Польщі, де подавав заявку на конкурс із будівництва укриття, щоб діти нарешті мали змогу відвідувати школу, яку можна організувати в тому ж молодіжному просторі. При цьому очільник села підкреслює, що підтримки держави гостро бракує. Деякі вимоги взагалі вставляють палиці в колеса — наприклад, необхідність постійної звітності за отримання донорської допомоги чи інші спірні рішення законодавців і міністерств. Серед них Наказ №1112 Міністерства освіти і науки України, прийнятий у серпні минулого року, що викликав широку критику через ризики обмеження доступу до дистанційної освіти. У липні 2025 року наказ було скасовано.
Молодіжний простір у селі Лебʼяже. Фото надав автор статті
Євген Алєксєєнко каже, що робитиме все від нього залежне, аби діти в селі могли розвиватися, адже йдеться про майбутнє всього населеного пункту. Нині старостат знайшов донорів, які допомогли з коштами на будівництво волейбольного майданчика, ведуться роботи з відновлення дитячого майданчика, також у планах створити поле для мініфутболу.
«Збереження молоді в селі я вважаю своїм першочерговим завданням. Адже якщо виїде молодь і діти, то завтра не буде села. Не буде також сусіднього села і громади. Виходить, що на сході країни тоді взагалі не буде людей? Тому першочергове завдання — це зберегти дітей в населених пунктах, в яких вони хочуть жити. Щоб молодь не сиділа по лавочках і пила напої з банок, а займалася спортом, вчилася, розвивалася. Не тому що це мені хочеться, а тому що це хочуть самі діти. І ми повинні створити їм всі умови», — розповів він.
Рішуче налаштовані зберегти молодь і в селі Зелений Гай Шевченківської громади Миколаївської області. Село тривалий час перебувало на лінії фронту і постійно обстрілювалося. Будівлю школи вщент знищив авіаудар 13 березня 2022 року. Тоді під завалами загинули семеро людей, серед яких був і староста села. Ще троє отримали поранення, а згодом від травм помер директор школи Олександр Гнедько.
Посаду старости зайняла його дружина, Оксана Гнедько, яка до того опікувалася соціальною сферою. Для 30 неповнолітніх, які на той момент перебували в селі — а зараз їх уже 200 — виділили порожню процедурну в приміщенні медпункту, яку пізніше обладнали. Надалі в населеному пункті утворилася ініціативна група батьків, яка активно подавала грантові заявки. У підсумку, завдяки коштам благодійників та пожертвам самих жителів, які до того ж брали активну участь в ремонтних роботах, вдалося зібрати необхідну суму й облаштувати освітній простір в приміщеннях однієї з порожніх адміністративних будівель. Там школярі можуть спілкуватися, розвиватися та навчатися.
«Діти не винні, що потрапили в таку ситуацію. Вони повернулися додому і хочуть жити так, як живуть їхні однолітки. Тому ми максимально стурбовані їхнім ментальним здоров'ям та хочемо, щоб молодь залишилася у нас в селі», — зазначила староста.
Простір для соціально-культурного розвитку у селі Зелений Гай. Фото надане автором статті
Рівень підтримки сімей з дітьми
Освітні простори і школи — одна з найгостріших проблем у контексті забезпечення гідних умов для дітей. Ба більше, саме школи масово закриваються через вимоги Міносвіти до малокомплектних навчальних закладів. Проте підтримка дітей — як на прифронтових, так і на умовно безпечних територіях — цим не обмежується.
Складну ситуацію неможливо виправити лише ініціативами окремих управлінців або невеликих груп однодумців. Вона потребує комплексних дій: достатніх державних виплат на дітей та фінансових ресурсів у бюджетах органів місцевого самоврядування для підтримки вразливих сімей. І всі ці виклики були актуальні ще задовго до початку повномасштабної війни.
Олександр Бабанін, керівник Тернуватської об'єднаної територіальної громади (ОТГ) Запорізької області, що розташована за 20 км від лінії фронту, вказує на різницю у фінансових можливостях громад. Ідеться про реформу децентралізації, яка посилила нерівність. На думку Бабаніна, держава має створити єдині «правила гри» і не залишати кожну громаду сам-на-сам із проблемами підтримки сімей, які вони змушені вирішувати власними обмеженими ресурсами.
«В результаті одні громади можуть надати значну підтримку сім'ям, а інші ні. І це не тому що голова якоїсь з адміністрацій погано працює. Просто у одних на території є великі підприємства, які платять податки, а в інших їх немає. І ти можеш бути в десятеро разів більш прогресивним, ніж інший голова громади, але той палець об палець особливо не вдарить, так як у громади доходи будуть, тоді як ти не матимеш таких можливостей, як би не старався», — розповів він «Спільному».
Олександр Бабанін, голова Тернуватської селищної ради. Фото: Суспільне Запоріжжя
Державна підтримка сімей з дітьми також виглядає досить обмеженою. Наприклад, виплати на народження дитини не змінювалися з 2014 року і нині становлять 41 280 грн або 14 прожиткових мінімумів, при цьому вони розбиті на три роки. Водночас до липня 2014 року суми виплат були іншими: на першу дитину — 30 960 грн або 30 прожиткових мінімумів на той час (гроші виплачувалися впродовж двох років), на другу — 61 920 грн або 60 прожиткових мінімумів, на третю та наступних — 123 840 грн або 120 прожиткових мінімумів.
Ситуація обіцяє покращитися з 1 січні 2026 року: 14 листопада президент Володимир Зеленський підписав законопроєкт №13532, відповідно до якого за народження дитини буде одноразово виплачуватися 50 000 грн, а також щомісяця впродовж року — додатково по 7000 грн. Тим матерям, які здійснюють догляд за дитиною від року до трьох років і при цьому працюють повний робочий день, виплачуватимуть щомісяця по 8000 грн у рамках програми «єЯсла».
Водночас існують й інші дієві ініціативи, як-от оплата пологів за програмою медичних гарантій, яка діє з 2020 року, а також програма «Муніципальна няня» — послуга нагляду за дитиною до трьох років. Проте ці послуги не можуть діяти повноцінно через слабку державну підтримкою мережі дитячих садків, гостру нестачу дитячих лікарів, а також скорочення середнього медичного персоналу: медсестер, акушерок, лаборанток, радіологів, кількість яких за останні 15 років знизилася майже вдвічі.
Варто також зазначити, що часто батьки змушені оплачувати комплексні аналізи своїм дітям у приватних клініках, оскільки в державних лікарнях їх роблять не завжди. Ба більше, ціни на медикаменти постійно зростають, що ще більше ускладнює становище сімей.
Критерії оцінок і бажання системності
Багато громадян, яким довелось жити під обстрілами, безпосередньо зіштовхнулися з недоліками системи соціальної підтримки. Тож у них сформувалося особливе уявлення про вибудовування більш дієвої структури допомоги. У сфері підтримки дитинства наші співрозмовники виокремили кілька ключових напрямків:
- забезпечення рівності у підтримці дітей;
- створення умов для повернення молоді з-за кордону;
- гарантування захисту сімей з дітьми та сприяння їхній спроможності працювати;
- надання можливостей брати участь у прийнятті важливих соціальних рішень.
Олександр Бабанін вказує на несправедливість у підтримці сімей з різним рівнем достатку і соціальним статусом. На його думку, діти зі «звичайних» родин, діти-сироти та діти з малозабезпечених сімей повинні мати однаковий доступ до підтримки, освіти й медицини, оскільки всі вони — громадяни однієї держави. На практиці, каже він, відбувається поділ. Причому нерідко обділеними залишаються саме діти з повних сімей, у яких є обоє батьків, проте немає достатніх фінансових можливостей.
«Ці сім'ї не багатодітні, не малозабезпечені. Але часто виходить, що в неблагополучних і неповних сім'ях діти отримують більшу допомогу, ніж їхні однолітки, які виховуються в повній сім'ї. Найбільше це помітно в сільській місцевості на прифронтових територіях. Зрозуміло, що в Україні зараз не вистачає коштів на підтримку, проте сам принцип розділяти дітей на “одних” та “інших” я вважаю неправильними. Необхідно принцип: все для всіх», — розповів голова ОТГ.
Житель Херсона, 17-річний Костянтин Кльова, вважає, що в питаннях відновлення влада зосереджує свою увагу насамперед на інфраструктурі, а не на вирішенні комплексних потреб громадян, зокрема молоді — створенні для неї належних умов підтримки та розвитку. Костянтин не один рік активно допомагав місцевим жителям, які постраждали від обстрілів і наслідків підриву Каховської ГЕС. Нині він очолює Херсонську міську молодіжну раду, тож добре обізнаний із соціальними труднощами своїх земляків. На його думку, якщо у Львові чи Івано-Франківську молодим людям є куди повертатися, то в прифронтовому Херсоні — часто немає.
«Насамперед потрібно вирішити питання надання молодим людям соціального житла. Причому це повинні бути гідні умови, а не кімната в комунальному гуртожитку. Також програми підтримки. Це може бути виплата підйомних, які б молоді сім'ї могли направити на облаштування житла. Необхідна й організація консультаційних центрів, у яких би молодим людям надавали вичерпну інформацію про те, на що вони можуть розраховувати від держави в якості підтримки, які є варіанти з роботою, житлом та інше», — зазначив Костянтин.
Костянтин Кльова. Фото надане автором статті
Про проблему житла для молодих сімей, особливо у великих містах, говорить і голова ГО «Спілка багатодітних сімей “Сонечко”» Дарницького району Києва Надія Шевченко. Вона навела приклад багатодітних родин, які кількома поколіннями мешкають у маленьких однокімнатних квартирах гуртожитку на вулиці Литвинського в Києві. Ці помешкання на початку 1990-х років безкоштовно надав завод залізобетонних конструкцій, куди люди приїхали працювати ще молодими робітниками. Відтоді у них з'явилися діти та онуки, проте можливості заробити достатньо для купівлі власного житла вони так і не мали. Ба більше, попри офіційну прописку в гуртожитку, люди щодня живуть в страху, що їх можуть виселити.
«Сім'ї бояться слово сказати, оскільки новий власник підприємства погрожує їх вигнати. Він уже вигнав так одних людей. І ніхто на нього не може вплинути. Кажуть — це його власність», — розповіла «Спільному» Надія Шевченко. І це не просто окремий кричущий випадок серед багатодітних сімей — це свідчення недостатнього рівня державного контролю у сфері соціальної підтримки населення, вважає жінка.
Важливим аспектом підтримки молодих сімей є гарантоване робоче місце. У цьому переконаний Олександр Репетун, староста села Успенівка Гуляйпільської громади Запорізької області, що розташоване за 13 км від лінії фронту.
«Молодь їде туди, де може себе реалізовувати, заробляти і комфортно жити. Тому багато хто поїхав на заробітки в ЄС. І в нашому селі раніше були можливості. Було тваринництво, працював консервний завод, птахофабрика, чотири тракторні бригади. Була амбулаторія зі стаціонаром, три школи, дитячий садок. Сьогодні все це «оптимізовано». Найголовніше, що трапилось за останні десятиліття, — у людей забрали впевненість у завтрашньому дні. Всі сьогодні думають, як вижити», — розповів він журналістам нашого видання.
Олександр Репетун, староста села Успенівка. Фото: Суспільне Запоріжжя
Доступ до участі в житті своєї громади — це ще один важливий аспект соціальної підтримки, який включає можливість брати участь у соціальному діалозі, визначати проблеми і залучатися до пошуку рішень та контролю за їх впровадженням, зокрема тих, що стосуються підтримки дитинства.
Про позитивний приклад реалізації такого доступу розповіла Оксана Гнедько. За її словами, всі питання життя в їхньому селі вона активно обговорює з односельцями. Для прийняття важливих рішень люди організовують збори, а для обговорення поточних питань використовують соцмережі. Фінансовою підтримкою, а також фактором єдності для жителів є фонд взаємодопомоги, який вони створили відпочатку відновлення села. За словами старости, наявність фонду, куди кожен житель щомісяця вносить по 50 грн, дає змогу оперативно вирішувати нові проблеми, що не потребують великих витрат. Завдяки цьому люди вже упорядкували кілька об'єктів у селі.
Досвід жителів села Зелений Гай примітний тим, що вони підходять колективно до вирішення важливих соціальних питань. Подібний підхід, вочевидь, може бути успішним не лише в одному невеликому населеному пункті. На жаль, можливості українського суспільства впливати на події не тільки на рівні держави, а й у власній громаді, значно обмежені. Про це свідчить низка конфліктів, коли влада приймала рішення без участі місцевих і всупереч їхнім інтересам, про що ми розповідали раніше.
***
Тема підтримки дітей охоплює складну низку напрямів, з-поміж яких, наприклад, доступ до освіти та медицини, а також ефективна політика соціальної підтримки. На превеликий жаль, сьогодні в усіх цих сферах існують серйозні труднощі, пов'язані з недалекоглядними — якщо не сказати жорсткіше — реформами в Україні. Ініціативи окремих громад, старост та їхніх однодумців щодо підтримки дітей на прифронтових територіях — це не лише спосіб зупинити деградацію дитинства в тому чи іншому населеному пункті. Це спроба створити краще майбутнє для своїх співгромадян, маючи при цьому вельми обмежені ресурси. Ці приклади демонструють, що є люди, які дійсно стурбовані майбутнім своїх громад і суспільства загалом та намагаються діяти, аби сприяти їхньому розвитку.
Життя у важких умовах дає людям можливість переконатися, що в державі деградує не якась окремо взята сфера, а вся система управління та підтримки, націлена, як правило, на вирішення конкретних, ізольованих труднощів, а не на системні рішення. І чимало людей не згодні з таким станом речей. Для більшості громадян сьогодні очевидно, що аби створити більш сприятливі умови для розвитку зростаючого покоління, потрібно застосовувати інші підходи у сфері соціальної підтримки — підходи, які підкреслюють всебічну та комплексну допомогу і сприяння розвитку, а не лише реагують на «несподівані» кризи.
