Вступ
Чому деякі студенти вчаться погано? Чому багато кому з них так важко дається нецікаве навчання? Чому, зрештою, інші вчаться з такою легкістю? Та ще й на відмінно!
Скажу чесно, до недавнього часу (ще півроку тому!) мене мало цікавили такі питання. Я був відмінником — ну, або майже відмінником. Тому, як і багато інших відмінників, типово ставився до неуспішних — типово зарозуміло і типово зверхньо. Ну, як же інакше? Я — розумний. Я — кмітливий. Я — старанний. І я, я, я… А вони — ледачі, якби теж захотіли, запевне теж змогли би досягнути цього. Треба ж тільки постаратися!
Але цього семестру все вкрай змінилося. Власне, до цього йшло вже давно. Наростання скептичного сприйняття навчальної програми і заняття бурхливою активістською діяльністю ледве дорого мені не коштували — втрати стипендії. На щастя, в останній момент усе вдалося вирулити в правильному напрямку. І ось я знову зі стипендію, і ось я знову отримав п’ятірки. Але щось у мені безповоротно змінилося, ніби я пройшов таку собі точку біфуркації — точку неповернення, після якої вже не зможу стати тим самим зарозумілим відмінником, яким був раніше…
Це відчуття, коли доводиться повзати чи лазити на колінах, тобто перебувати тривалий час набагато нижче рівня свого зросту і спостерігати інший світ. Світ, який повсякденно доступний лише малим дітям, який так зверхньо ігнорують великі дорослі. І ось, коли повертаєшся назад, на своє традиційне місце, воно вже не здається якимсь високопоставленим. А лише одним із. Не більше.
Щось подібне пережив і я з навчанням. Тому після повернення на місце успішного в навчальних результатах, після своєї подорожі «Туди і назад» мені хочеться викласти свої враження. Ні, це не буде хронологічний виклад подій – так було би вкрай банально. Скоріше, це будуть критичні висновки з моєї екзистенції, що суттєво змінилася, досягнувши дна і черпнувши з нього добру жменю низових одкровень.
Ціна першості
Найбільше вражає ще при першому зануренні в товщу ієрархій навчального зросту вся та безумовність, з якою подається досить умовна різниця між студентами. На відміну від природного зросту, де можна чітко і ясно сказати, хто кого вищий, тут ми у великій мірі маємо справу зі штучним конструюванням оцінок. Тобто так, в ідеалі вони мусять безпосередньо відповідати деякому корпусу інтелектуальних, когнітивних здібностей студента. Але на практиці, похованій під товщею навчальних формальностей, оцінюють зовсім не те, та й зовсім не так.
Перше, що одразу пригадується — це один семінар, гадаю, типовий для гуманітарних спрямувань. Студентка-відмінниця старалася. Черговий раз підготувала свою чергову доповідь для чергового зачитування. Так, так, саме зачитування! З пам’яті, із конспекту, з роздруківки (залежить від рівня вимогливості викладача) — байдуже! Все одно це банальна репродукція. Жодного зайвого проникнення в суть…
Хтось скаже — але ж вона докладає зусиль, за це її й оцінюють! Так. Очевидно, що так: інші в цьому напрямку зусиль просто не прикладають. Хтось скаже: треба заборонити роздруківки; конспект, а ще краще пам’ять — ось вияв навчальних (а тому й когнітивних) здібностей! І вони праві: щоб зазубрити, мізки мати потрібно. Врешті, хтось скаже: а чому саме студентка, чому не студент, серед них теж таке добро трапляється! Справді, трапляється таке добро і серед них. Жодного сексизму.
Але ж не в цьому справа! А в тому, що виросте з таких успішно видресируваних та спеціально виокремлених відмінниць та відмінників. Це буде некритичний планктон, що після шести років навчання додасть собі в мізки професіональну дипломовану прошивку і замість навчальних текстів репродукуватиме кодекси Корпорації, Партії, Церкви або ще якоїсь зацентралізованої Муті. Ось вона, ось оцінювана старанність! І від цього тягне блювати.
Потойбіччя
А що протилежна сторона? Ці умовні двієчники, що ледве тягнуть своє навчання з курсу на курс. Що проходять вони, коли їхні успішні колеги старанно щабель за щаблем долають шлях до рафінованого майбутнього?
Багато хто з «успішних» студентів (як і я до свого занурення) вважає, що життя двієчників — радше гедоністичне свято, ніж серйозне студентське навчання. А тому, зрештою, їм немає на що скаржитись, ба, деколи їхнім безперервним святкуванням відмінники навіть заздрять. Словом, усе за «феншуєм», обмін еквівалентний.
Однак таким моралістам, щоб переконатись у безпідставності свої поглядів, достатньо просто роззирнутися навколо. Яке, в біса, безтурботне життя, коли на тебе тиснуть з усіх сторін?! Батьки-родичі, що покладають на тебе незрозумілі кар’єрні сподівання. Адміністрація університету, що погрожує забрати в тебе останню радість від навчання — стипендію. Викладачі на парах мають тебе за гівно, і навіть коли ти по-справжньому щось зробиш, нізащо не повірять, що це зробив ти сам. І так ти скочуєшся до примітивного гедонізму. А що ще тобі робити?!
Більше того, шанс повернутися назад, до нормального навчального життя з цієї ями мінімальний — ярлики нав’язано, стипендію забрано, надії розвіяно. Як і нема, зрештою, шансів обрати альтернативний до дороги відмінників шлях, адже така ситуація означає, найпевніше, одне: шукай роботу, чувак. Роботу, яка поверне тобі, хоч якесь позитивне ставлення батьків, дасть змогу підзаробити грошей, врешті створить неабиякі, але надії на майбутнє. Роботу, яка, разом з цим, вимагатиме сліпого підпорядкування своїм босам. Ні, не того некритичного кретинізму, з яким в майбутньому до справи підійдуть чи вже підходять «успішні» товариші по навчанню (їхні ролі надто високі і відповідальні, щоб допускати якісь сумніви). Навпаки, вже звичного мовчазного отримування владних прочуханів та утримування власної юродивої думки при собі.
Таким чином, і відмінники, і двієчники рано чи пізно виявляються в однаковій ситуації. Звісно, вибір є — але який же він сумний: випинатись із себе, аби пізніше зайняти місце вище в дресирувальній ієрархії, чи з самого початку оступитись і гарантовано опинитися десь унизу в ролі безпосередньо дресированого звіра. Воістину, заворожливі альтернативи!
Серединне Царство
Чи є виходи із такої достоту безвихідної дилеми? На щастя, таки є.
По-перше, представлені сторони відмінників або двієчників, безперечно, скоріше екстремальні, ніж нормальні варіанти поведінки студента. Тому балансування між ними, перебування десь поміж дає таке-сяке полегшення. Коли потрібно — прикинутися старанним студентом, коли можна — прохалявити. Врешті, самі викладачі далеко не завжди вимагають безумовного знання та часто заохочують критичну думку. Тому, вміло уникаючи першого та акцентуючи на другому, можна обійтись мінімальними зусиллями та достатньо легко позбутися всього корпусу формальностей, пов’язаного з атестуванням на знання конкретної дисципліни.
По-друге, можна тимчасово перейняти одну з ролей. Так, студенти, що під час навчання були умовними двієчниками, під час сесії часто приймають роль відмінника: самовіддано зубрячи, вгризаються у граніт науки, чим вирятовують своє становище. Постійні відмінники ж, навпаки, під кінець часто можуть розслабитись (особливо коли за підсумкове оцінювання можливе отримання «автомату») — образ старанного студента, який вони встигли сформувати собі, грає за них.
Та чи є це справжні виходи з ситуації? Запевне, що ні. Перегравання і ситуативні зміни ролей дають лише тимчасову буферизацію тієї дійності, за якою завше знаходяться лише два визначення: відмінник або двієчник. Бо навіть найпрогресивніші викладачі (а таких не так вже й багато!) поставлені структурними умовами масового навчання на конвеєр оцінювання та змушені формальними вимогами цього конвеєру розділяти студентські маси на двієчників і відмінників. Більше того, після закінчення університету цей конвеєр нікуди не зникне, а лише переросте в свою нову тотальнішу версію професійного життя із відповідними визначеннями — успішний або невдаха — поміж якими доведеться кружляти решту свого віку.
Звісно, деякі особливо співчутливо налаштовані «відмінники» можуть стверджувати, що в такому разі треба писати листи і петиції проти надуживання формалізмом у навчанні, ну, а потім і на роботі. Мовляв, слід створити цілком нормальну ліберальну опозицію. Що й казати, друзі, це просто смішно. Як взагалі можна сподіватися, що ваші легітимні папірці, принципово незрозумілі для загалу двієчників-невдах, змінять щось окрім якоїсь цифри в офіційній звітності? Для чого керівництву взагалі щось змінювати? Їм і з ярликами добре. Простіше вже пригрозити вам втратою ваших «відмінних» статусів, і ви швиденько заспокоїтеся. Далі ж за вами нікого.
Радикальна самоосвіта
Тож вийти з формальних умов навчання, подолати їх можливо лише за наявності якогось сутнісного ядра, спільного для всіх студентів і не залежного від статусних ярликів. Таким ядром може і має стати самоосвіта. Її сила полягає в тому, що, з одного боку, вона справді вивільняє студентів від старого навчального формалізму, а з іншого — не пориває з навчанням як таким, навпаки, звертається до самої його суті — саморозвитку людини. Самоосвіта підходить і для «відмінників», які нарешті можуть позбутися своєї статусної некритичної фрустрації, і для «двієчників», яких у ній ніхто не буде ярликувати та глумити.
Врешті самоосвіта не означає індивідуалізацію, усамітнення чи локалізацію. Навпаки, це творення нових асоціацій тих, хто свідомо хоче навчатися, використовуючи старі навчальні ресурси. Ці асоціації, організовані за принципами кооперації та взаємодопомоги, є кардинально гнучкішими та мобільнішими в порівнянні зі своїми заформалізованими попередниками. Таким чином, перехід на самоосвіту не означає повну відмову від відвідування лекцій, семінарів, практичних, лабораторних. Навпаки, самоосвіта з притаманним їй відкиданням формальної складової означає якомога ефективніше послуговування всім тим корисним знанням, яке може надавати університет. Понад те, вона означає додаткове його вдосконалення поза університетом у групах так само зацікавлених осіб. Тому в підсумку часто виявляється, що студентів, які займалися самоосвітою, оцінюють не гірше, ніж їхніх товаришів, які слідували формальним навчальним вимогам. От тільки глибина знань, як і особиста свобода в них суттєво відрізняються.
Отже, засновані на таких принципах асоціації студентів можуть вільно і цілком невимушено критикувати навчальний формалізм. Їх не пригнічує можливість втрати «відмінних статусів», адже для них ці статуси не мають жодного значення, як не бентежить їх і небезпека вказування на нетямущість, бо вони ще й як тямущі. Єдине, що має значення для них — це доступ до освітніх ресурсів. Але адміністрації не так вже просто без наслідків для себе його перекрити, і навіть якщо їй вдасться це зробити, вона не накоїть великого лиха: студенти-самоосвітники завдяки своїй гнучкості можуть швидко переорієнтуватися і знайти нові джерела освітніх ресурсів. Таким чином, подібні асоціації і є необхідними засновками у студентській боротьбі проти навчального формалізму. Вони не обмежуються писанням папірців і не бояться реалізовувати справді радикальні проекти змін.
Висновки на майбутнє
Напевно, в самоосвіті є тільки одна суттєва вада — майбутнє. Адже студентське життя в наших суспільних реаліях рано чи пізно закінчується. І хоч самоосвітою можна займатися все життя, але все одно настає час, коли доводиться починати заробляти самому свої засоби існування. У професійному ж середовищі, побудованому на згаданих формальних принципах «успішний»-«невдаха» і керованому капіталістичною логікою, усім начхати на твої попередні глибинні знання, їх цікавить тільки одне — отримати з тебе максимальну вигоду.
Не дивно, що після студентських утопій самоосвітяни противляться подібному ставленню. І це нормально. Адже для чого було стільки часу займатись боротьбою з формальними навчальними рамками, щоб потім підкорятися їм на роботі. Фактично, студентська боротьба за освіту є лише частиною тієї загальної розлогої боротьби, яку ведуть у суспільстві. Боротьби, що ніколи не дасть спокійно жити колишнім радикальним студентам, мовляв, все, рєбята, поборолись з формалізмом — і вистачить.
І це чудово. Адже перетворення суспільства лише зачинаються в університеті, закінчуються ж вони далеко від нього — в особистих стосунках між людьми і виробничих відносинах на заводі, в дослідницьких інститутах і громадському транспорті, в художній літературі та на інженерних кресленнях. Словом, всюди, куди проникають критично налаштовані випускники, всюди, де вони самоорганізовуються на своїх робочих місцях і далі виступають проти формалізму. Виступати проти долі бути тільки некритичним кретином або критичним невдахою. Виступати до самого кінця, до перемоги над цим поділом. Інакше — інакше, можна тільки каструватись (успішно чи невдало) об нього.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
SEX У НАШОМУ СЕЛІ (ЗРІЗ «РАДИКАЛЬНОЇ» СВІДОМОСТІ)
