Гомофобія в Україні: тенденції постмайданного періоду

15068

Приблизно в 1970-х роках в США з’явився термін «гомофобія», котрий визначається як «негативні емоції, атитюди та поведінка, направлені на гомосексуалів» (Haaga 1991: 171) і на відміну від інших фобій включає не біологічний, а соціальний і раціональний компоненти. Сьогодні гомофобію зазвичай розглядають як різновид ксенофобії, що апелює до дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності (СОҐІ).

Починаючи з 2004 року, 17-го травня у більшості країн світу відзначається Міжнародний день боротьби з гомофобією (сьогодні – Міжнародний день боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією). Саме в цей день у 1990 році гомосексуальність була виключена Всесвітньою організацією охорони здоров’я з Міжнародної класифікації хвороб. На сьогодні відзначення цього дня набуло значного масштабу – у 2014 році в його рамках проводили свої акції 1280 організацій у більш ніж 130 країнах світу (International Day Against Homophobia, Transphobia and Biphobia 2013). Українські організації не є винятком, зокрема, в Києві щорічно, починаючи з 2012 року, у другій половині травня вони намагаються з різним успіхом провести в рамках Київ-прайду марш на захист прав представників ЛГБТ-спільноти. Цього року він планується на початку червня (КиївПрайд 2015).

Для аналізу тенденцій розвитку гомофобії, оцінки її стану в постмайданний період у даній статті були використані цитати з інтерв’ю з експертами та експертками з ЛГБТ та правозахисної тематики, проведених для дипломної роботи.

 

Гомофобія і державні інституції/законодавчі акти

Законодавство у сфері ЛГБТ і діяльність державних і політичних інституцій загалом довгий час залежали від політичної кон’юнктури в Україні. Наприклад, у період президенства В. Ющенка почали масово з’являтися та активно діяти гомофобні організації, особливо релігійного та сімейно-консервативного спрямування. Саме церкви стали каталізатором такої діяльності, вперше виголосивши в 2007 році Декларацію «Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів (реєстрації одностатевих партнерств)» (Інститут релігійної свободи 2007), під якою поставили свій підпис представники всіх найбільших церков усіх християнських конфесій та деномінацій, а також представники інших авраамічних релігій. У 2010 році Декларація була підписана повторно.

Помітним в контексті гомофобії був також і період президентства В. Януковича. Характерною його ознакою стала активна гомофобна законотворчість, а саме кооперація на гомофобній ниві як проурядових, так і опозиційних партій, а також відсутність політичних сил, які б чітко стали на захист прав гомосексуальних меншин. Щоправда, останній феномен спостерігається і сьогодні.

У період 2011-2013 років мали місце численні випадки винесення гомофобних і подекуди відверто дискримінаційних законопроектів. Найбільший розголос викликав сумнозвісний законопроект №8711 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів» (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір) від 20.06.2011 (Сайт Верховної Ради України, A), підписаний представниками практично всіх наявних на той час в парламенті політичних сил, а також №10290 (Сайт Верховної Ради України, B) від 30.03.2012 «Про заборону спрямованої на дітей пропаганди гомосексуалізму». Перший із них був навіть прийнятий у першому читанні, проте врешті-решт не був включений до порядку денного нового парламенту і тому знятий з розгляду; другий законопроект №10290, точніше, його фактичне продовження №1155 також був знятий з розгляду ще в період тодішнього скликання Верховної Ради. В цілому ініціатори таких законопроектів переймали досвід парламентарів Російської Федерації, де приблизно в цей же час жваво обговорювався і врешті був прийнятий закон про заборону «пропаганди нетрадиційних сексуальних стосунків серед неповнолітніх».

Наразі ситуація довкола прав ЛГБТ характеризується, на думку експертів, максимальним невтручанням держави в дану сферу: «Державні інституції просто воліють якось не чіпати цю проблему…тобто для держави, ця проблема радше не існує… [Нова влада] не артикулює цю тему як основну. Вона просто намагається уникнути обговорення в будь-якому контексті цієї теми» (Максим Касянчук, «Донбас-СоцПроект»). Такі дії державних інституцій не корелюють із зобов’язаннями, що вони їх взяли на себе в рамках певних міжнародних угод. За часів Януковича одним із таких документів був «План дій Ради Європи для України на 2011-2014 роки» (Сайт Верховної Ради України, C), де були прописані механізми утвердження ґендерної рівності та посилення захисту прав людини, що також передбачає і захист прав гомосексуалів.

Сьогодні такими документами є Угода про асоціацію України з Європейським Союзом, де у V розділі зазначені такі слова, як «забезпечення ґендерної рівності та недискримінації» і «боротьба з дискримінацією у всіх її формах та проявах», а також законопроект №4581 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо запобігання та протидії дискримінації)» (Сайт Верховної Ради України, D), головний антидискримінаційний законодавчий акт, розроблений на вимогу Євросоюзу у рамах наближення нашої держави до європейських стандартів прав людини, в якому ознаки сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності (СОҐІ) не були внесені до переліку таких, за якими має здійснюватися захист.

 

Громадська думка щодо ЛГБТ

Головним недоліком у визначенні рівня гомофобії в Україні є несистемність опитувань, до складу яких би входили питання щодо ставлення до ЛГБТ. Такі опитування проводяться різними соціологічними компаніями, часто на замовлення різних ЛГБТ-організацій, і тому формулювання питань також є різним, що не дозволяє оцінити динаміку громадської думки протягом певного періоду.

Серед прикладів регулярного моніторингу ставлення населення до ЛГБТ виділяються опитування компанії TNS, що проводяться на замовлення правозахисного центру «Наш світ». У таблиці нижче можна побачити зведені результати відповідей на питання «Чи повинні мешканці України, що мають гомосексуальну орієнтацію, мати такі ж права, як і інші мешканці нашої країни?» в рамках таких опитувань за 2002, 2007 і 2011 рік (Правозахисний ЛГБТ-центр «Наш світ» 2012):

 
2002
2007
2011
Так, усі повинні мати однакові права
43%
34%
36%
Ні, повинні бути деякі обмеження
34%
47%
49%
Важко відповісти
23%
19%
15%

Ще одне опитування, що демонструє динаміку громадської думки – міжнародне дослідження European Social Survey, яке проводиться щодва роки. Його опитувальник включав твердження «Геї та лесбійки мають право жити, як бажають», з яким, як показано нижче, жителі України більшою мірою не погоджувались.

 
2004
2006
2008
2010
2012
Згоден
13,4%
11,9%
12,7%
12,9%
10,6%
Скоріше згоден
24%
20,1%
17,5%
18%
11,5%
Не визначився
23%
23,6%
19,5%
19,9%
20,3%
Скоріше не згоден
19,9%
16,2%
17,7%
19,2%
17%
Не згоден
19,7%
28,2%
32,5%
30%
40,7%

Останнє на даний момент опитування, що стосується ставлення до ЛГБТ, здійснила компанія GfK-Ukraine на замовлення ВБО «Точка опори» у грудні 2014 року. На питання «Чи потрібно ухвалити закон про заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації?» 34,4% відповіли ствердно (в т.ч. 20,8% за заборону дискримінації в усіх сферах – трудового, сімейного, спадкового права та ін., 13,5% – за заборону дискримінації в окремих сферах), 36,6% негативно, і 29% не визначились (GfK-Ukraine 2015).

Загалом дослідження громадської думки, починаючи з першої половини 2000-х років, демонструють помітне зниження кількості людей в Україні, позитивно налаштованих до представників і представниць ЛГБТ та їхніх прав. Причому більш негативна реакція простежується тоді, коли у формулюванні питання йдеться про спосіб життя гомосексуалів («…мають право жити, як бажають»), аніж про надання певних прав, що може пояснюватися тим, що спосіб життя гомосексуалів асоціюється з їхньою публічністю, видимістю. Причини, що визначають таку негативну тенденцію – це, насамперед, пасивна (а інколи і репресивна) політика державних інституцій в даний період, діяльність гомофобних організацій, що пропагують т.зв. «традиційні цінності» і, як наслідок, формування хибних уявлень значної частини суспільства про явище гомосексуальності на основі тенденційної інформації. Значущим фактором стала і штучна політизація питання ЛГБТ в рамках «цивілізаційного вибору» між Європейським Союзом і Російською Федерацією (протиставлення «Гейропи» та традиційних цінностей). Під час Євромайдану «тема ЛГБТ стала важливою темою в інформаційних кампаніях, що супроводжували протидію євроінтеграції, а потім в таких, що дискредитували Євромайдан» (В’ячеслав Ліхачов, Група моніторингу прав національних меншин), а тому стала зручним приводом для провокацій (Гей-альянс Украина 2013; Національний ЛГБТ портал України 2014).

З метою отримання валідних даних про ставлення населення до ЛГБТ-спільноти існує необхідність у проведенні подальших систематичних та централізованих опитувань громадської думки.

 

Гомофобія і постєвромайданний період

Євромайдан як глобальне явище, що спричинило значні політичні та соціальні зрушення, також вплинув і на контекст сприйняття сексуальних меншин у суспільстві. Члени ЛГБТ-спільноти також брали в ньому посильну участь, хоч більшою мірою і вдавалися до «стратегії невидимості» (Марценюк 2014). Як Євромайдан, так  і наступні за ним події війни не могли не вплинули на сприйняття ЛГБТ у масовій свідомості.

На рівні державних інституцій період після Євромайдану ознаменувався, як вже зазначалося, радше замовчуванням питань ЛГБТ, аніж активною діяльністю державних інституцій у цій галузі. Проте таке замовчування, як вказують експерти, також потурає розростанню гомофобії на суспільному рівні: «…особливого заступництва не спостерігається, спостерігається потурання, владні інстанції воліють замовчувати ЛГБТ, не згадувати, вважати це другорядним, цим самим вони відкривають двері для гомофобної  риторики і діяльності з боку активних громадських та політичних суб’єктів, для котрих гомофобія є складовою їхньої риторики і дій» (Святослав Шеремет, «Гей-форум України»).

Умови для діяльності гомофобних організацій як основних носіїв гомофобної риторики та дій у суспільстві також зазнали змін в контексті Євромайдану. Експертами виділяються такі організації, що використовували гомофобію як частину патріархальної, консервативної риторики у повсякденній діяльності, а також такі (зокрема праворадикальні), що орієнтувалися передусім на насильницькі дії: «для тих гомофобних організацій, які ведуть гомофобну політику і апелюють до гомофобії на суспільному рівні, у них зараз не найкращі часи. А ось для ультраправих організацій, які займаються фізичним [насиллям відносно] до ЛГБТ, для них якраз саме час» (Олександр Зінченков, «Наш світ»). Тобто ненасильницький гомофобний дискурс, оформлений у мейнстрімові публічні акції, втрачає свою актуальність.

Праворадикальні ж елементи ще до революційних подій були основними суб’єктами насильницьких нападів на представників ЛГБТ. Внаслідок війни на сході країни відбулось, з одного боку, кількісне зростання таких елементів – в першу чергу через залученість до добровольчих батальйонів, з іншого боку – акцентування на тій ролі «воїнів світла» та «захисників», яку вони виконували безпосередньо протягом Євромайдану та АТО. Разом з тим «рівень агресії в суспільстві виріс у зв’язку із революцією, війною, з тим, що у людей є більше зброї і тим, що у нас підвищилася толерантність до насильства, тобто ми тепер набагато спокійніше сприймаємо насильницькі події, і в мене є відчуття, що у багатьох розв’язалися руки» (Ганна Довгопол, Фонд ім. Бьолля).

В умовах радикальних політичних і військових зрушень насильницькі напади праворадикальних мілітарних організацій виправдовуються, адже «символічне насилля на фоні реальної війни не сприймається як щось недопустиме і серйозне» (В’ячеслав Ліхачов, Група моніторингу прав національних меншин). Саме тому підпал кінотеатру «Жовтень» і напад на «Кінопанораму», де демонструвалися фільми на ЛГБТ-тематику, хоч і були публічно засуджені, проте продемонстрували готовність праворадикальних елементів (зокрема, членів «Правого сектору») сприймати представників і представниць сексуальних меншин як внутрішніх ворогів, позаяк зовнішній ворог вже давно позначений. Таким чином, небажання чинної влади торкатися питань гомофобії доречно пояснити тим, що вона вимушена враховувати інтереси праворадикальних структур і значної частини населення, що схвалює їхні дії.

Загальна радикалізація суспільства та зростання ролі правих мілітарних організацій є сприятливими факторами для подальшого збільшення числа випадків гомофобного насилля (за даними центру «Наш світ» таких лише зафіксованих інцидентів у 2013 і 2014 рр. було 29 і 37 відповідно (Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» 2014, 2015)) , оскільки на тлі реальних економічних та соціальних негараздів такі випадки будуть все менше і менше турбувати навіть найбільш чутливу до питань дискримінації частину суспільства, тим паче, що на думку деяких експертів «діяльність таких [гомофобних] організацій не має належної уваги з боку правоохоронних органів…і українське суспільство у порівнянні з іншими країнами більш пасивно відноситься до діяльності таких організацій» (Назарій Боярський, Коаліція з протидії дискримінації).

 

Шляхи подолання і можливість змін

Навряд чи можна говорити про повне подолання гомофобії в цілому, тим паче в сьогоднішніх умовах політичної кризи та воєнних дій, коли проблема боротьби з гомофобією у суспільстві не актуалізується взагалі або є «не на часі». Скоріше повинно йтися про маргіналізацію гомофобної риторики та гомофобних акторів у суспільстві.

В контексті Євромайдану ЛГБТ-активісти зазначали серед стратегій подолання гомофобії індивідуальний та груповий камінаути, а також просвітництво у сфері прав людини (Марценюк 2014). На останньому хотілося б зупинитися детальніше.

Очевидно, що рівень побутової гомофобії корелює з рівнем задоволеністю економікою, рівнем релігійності та освіти (Марценюк, Новик, Святненко: 36). Саме тому, кроки до подолання/маргіналізації гомофобії можливо здійснити лише за активної підтримки державних інституцій, чого наразі не спостерігається. Навпаки, економічне зубожіння населення та зростання ролі релігії та церкви у суспільстві сприяють росту і гомофобних настроїв. Тому експерти вказують перш за все на освіту як на засадничу сферу формування уявлення щодо питань гомосексуальності:

«Без постійної освітньої діяльності, вливання в освіту це подолати неможливо, тобто повинна бути інформація, повинна бути освіта. Інформації мало, до освіти доступу немає взагалі» (Олена Шевченко, ГО «Інсайт»)

Питання гомосексуальності при цьому не повинні розглядатися окремо, а бути включеними в систему сексуального виховання:

«…ніхто не просуває чомусь таку очевидно важливу сексуальну освіту…для підлітків хоча б, я вже не кажу про школярів, молодших школярів, які мають доступ до Інтернету…і отримують звідти інформацію недостовірну і в цій інформації вони губляться» (Анна Шаригіна, ХЖО «Сфера»).

Освіта таким чином розглядається як довгострокова інвестиція, завдяки якій в майбутньому можна буде поліпшити ставлення до ЛГБТ у суспільстві.

Інша думка полягає у відсутності обговорення питань ЛГБТ на публічному рівні у контексті прав меншин та сексуальності загалом:

«Для того, аби суспільну думку змінити, треба розширити та поглибити уявлення щодо якого-небудь предмету. Тобто чим частіше, більше, довше ми будемо говорити про проблематику гомосексуальності, ЛГБТ, сексу, репродукції, прав людини, тим сильніше, суспільна думка зрушуватиметься в сторону прийняття ЛГБТ» (Святослав Шеремет, «Гей-форум України»).

Найоптимальнішою стратегію протидії гомофобії, на думку експертів, є кооперація зусиль на державному та низовому рівнях, коли зусилля державних інституцій у цій сфері підкріплюються просвітньою діяльністю організацій та рухів за права ЛГБТ. Проте на фоні загострення ситуації в країні, зростання ролі праворадикальних мілітарних організацій та ігнорування новою владою своїх зобов’язань щодо захисту прав меншин, взятих на себе в контексті євроінтеграції, перспективність реалізації такої стратегії залишається під питанням.

Нарешті, серед експертів помітна відсутність критичної думки щодо інтеграції до ЄС як до «рятівного жилета» на шляху подолання гомофобії. До деякої міри це пояснюється тим, що під час Євромайдану ЛГБТ-спільнота стала на позицію гомонаціоналізму (див. Марценюк 2014), тобто на безоглядну орієнтацію на «західні» цінності у формуванні власної «правильної» гей-ідентичності. Проте слід пам’ятати, що далеко не у всіх країнах Європи права ЛГБТ дотримуються на належному рівні (ILGA-Europe 2015). Така некритичність не дозволила ЛГБТ-спільноті консолідуватися насамперед з іншими групами, що зазнають дискримінації (за етнічною, релігійною чи мовною ознакою), а змусила влитися у загальний мейнстрімний проєвропейський дискурс. Звичайно ж, експерти вказували на «розширення прав людини взагалі» як одну з цілей протесту, проте не конкретизувалися можливості для співпраці в цьому напрямку. Така позиція, разом з обраною «стратегією невидимості», не дозволила ЛГБТ чітко артикулювати себе як окрему силу і врешті сподіватися на тактичні успіхи у подоланні гомофобії.

Пост’євромайданний період в історії України поки що ставить більше питань, аніж дає відповідей, яким чином захищатимуться права меншин, в тому числі сексуальних, в оновленій державі. За цей час ми не побачили ані суттєвого покращення у сприйнятті ЛГБТ у суспільстві, ані  рішучих кроків держави назустріч сексуальним меншинам. І якщо для колишньої влади така політика не була чимось дивним, то для нового уряду і парламенту ігнорування проблем ЛГБТ стає констатацією популізму їхньої ліберальної євромайданної риторики та зобов’язань, які вони взяли, підписавши Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Небажання держави актуалізувати питання, пов’язані з захистом прав меншин, мовчазне потурання гомофобії накладаються на обмеженість простору для діяльності ЛГБТ-організацій, змушених функціонувати в умовах радикалізації та зростання насильства у суспільстві. І до того часу, поки державою не буде зроблено дієвих кроків для подолання гомофобії, відзначення Міжнародного дня боротьби з гомофобією в Україні носитиме лише символічний характер.

 

Посилання:

GfK-Ukraine, 2015. Прес-реліз. Частки прихильників і противників ухвалення закону про заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації рівні серед українців у віці до 60 років. Доступ 14.05.15 за адресою: [link]

Haaga, D., 1991.  Homophobia? Journal of Social Behavior and Personality, 6(1), pp.171-174

ILGA-Europe, 2015. Rainbow Map, May 2015. Available 17.05.15 at: [link]

International Day Against Homophobia, Transphobia and Biphobia, 2013. What is May 17th. Available 14.05.15 at: [link]

Гей-альянс Украина, 2013. Театр абсурда: Евромайдан и ряженые “под геев”. Доступ 16.05.15 за адресою: [link]

Інститут релігійної свободи, 2007. Декларація Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій «Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів (реєстрації одностатевих партнерств)». Доступ 14.05.15 за адресою: [link]

КиївПрайд, 2015. Програма Міжнародного Форуму КиївПрайд2015. Доступ 14.05.15 за адресою: [link]

Марценюк Т., 2014. Права людини для ЛГБТ спільноти і Євромайдан 2013-2014. Журнал соціальної критики Commons. Доступ 14.05.15 за адресою: [link]

Марценюк, Т., Новик, Т. і Святненко, Н., 2014. “Крос-культурний аналіз ставлення населення до геїв та лесбійок: Україна, Швеція, Іспанія, Угорщина та Німеччина”. В: Український соціум, 1(48), с. 31-43.

Національний ЛГБТ портал України, 2014. «Гей–тітушки» провели марш «ЛГБТ спільноти» – що це було??? Доступ 16.05.15 за адресою: [link]

Правозахисний ЛГБТ-центр «Наш світ», 2012. Уровень гомофобии в Украине. Результаты очередного мониторинга общественного мнения (2011 год). Доступ 14.05.15 за адресою: [link]

Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ», 2014. На порозі. Становище ЛГБТ в Україні у 2013 році. Доступ 16.05.15 за адресою: [link]

Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ», 2015. Від розпачу до надії. Становище ЛГБТ в Україні у 2014 р. Доступ 16.05.15 за адресою: [link]

Сайт Верховної Ради України, A. Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір). Доступ 14.05.15 за адресою: [link]

Сайт Верховної Ради України, B. Проект Закону про заборону спрямованої на дітей пропаганди гомосексуалізму. Доступ 14.05.15 за адресою: [link]

Сайт Верховної Ради України, C. План дій Ради Європи для України на 2011-2014 роки. Доступ 14.05.15 за адресою: [link]

Сайт Верховної Ради України, D. Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо запобігання та протидії дискримінації). Доступ 14.05.15 за адресою: [link]

Автор: Денис Лаврик

Поділитись