Вступ
Херсонський машинобудівний завод заснований у 1887 році. За радянських часів був найбільшим виробником сільськогосподарської техніки в Україні. На початку дев’яностих на його базі було створено ВАТ «Херсонські комбайни», яке у 2007 році було оголошене банкрутом. У січні 2009 року керівництво заводу оголошує про ліквідацію підприємства і звільнення всіх працівників. У відповідь робітники вдаються до акцій протесту. Третього лютого 2009 року триста працівників захоплюють адміністративну будівлю заводу. Вони вимагають виплати заборгованості по зарплаті розміром 4,5 млн. гривень, відновлення роботи заводу і його націоналізації без компенсації власникові.
Цією вступною інформацією розпочинається відеодокументація протестів робітників ХМЗ на початку 2009 року. За півгодини відео глядач дізнається про заплутані схеми приватизації і банкрутства, звільнення і спротив робітників. Насправді це лише невелика частина подій, які були наслідками приватизації і банкрутства заводу у пострадянські часи. Але ми намагалися зосередитись на тому, як самі робітники сприймали і інтерпретували ці події. Коли ми приїхали до Херсону, щоб задокументувати спогади робітників про позаторічне захоплення заводу, ми мали з собою дві аматорські відеокамери і блокнот, де на першій сторінці було записано з десяток питань: «Кому в першу чергу ви адресували ваші вимогй», «Чи підтримали вас журналісти, робітники інших підприємств, звичайні мешканці Херсона?», «Яким, на вашу думку, було б ідеальне рішення конфлікту і як би в цьому випадку виглядав завод сьогоднї» тощо.
У більшості безбюджетних активістських фільмів висловлюється подяка усім учасникам, але в нашому випадку можна сказати, що робітники були не просто учасниками, але певною мірою і співавторами. Після інтерв’ю вони дзвонили, щоби повідомити, що знайшли у своїх домашніх архівах диски з фотографіями і відео, знятими на мобільні телефони; DVD, на які вони записували усі телепрограми зі згадками про їхні протести; а також вирізки з місцевих газет – усе, що було для них важливим, що вони хотіли зберегти для історії і чим тепер були готові поділитися з нами.
Як наслідок, відеоряд почав нагадувати мозаїку, яка складається з різнорідних фрагментів і до якої зробили внесок десятки осіб, а у нас виникла потреба осмислити не лише тему, але й методи нашої роботи, віднайти наукову, активістську і режисерську перспективу, в якій ми змогли би локалізувати це відео. Точкою відліку стали «кінопоїзди» Олександра Медведкіна, де самі робітники поставали в ролі кінорежисерів, з мінімальним втручанням «експертів» у внутрішню логіку їхніх свідчень.
«Кінопоїзди» Медведкіна
У 1932 році Відділ пропаганди Комуністичної партії Радянського Союзу направив режисера Олександра Медведкіна на зйомки виконання робітниками і селянами першого п’ятирічного плану. У цьому «відеозамовленні» сталінського режиму робітники мали поставати впевненими, сильними, усміхненими і сповненими оптимізму, а на задньому тлі мали вимальовуватися нові заводи й фабрики, будівництво робітничих житлових районів чи першотравневі паради під портретами дбайливих вождів. Однак Медведкін (який до того знімав короткі саркастичні відео) вважав комічні нариси сильнішими за пряму пропаганду. До того ж, як зазначає Емма Віґс, для нього фільм був не просто засобом комунікації, але діалогом, що заохочував би глядача до участі і самопізнання (Wiggs, 2005: 10). Його ідея демократичного кіно, де глядачі поставали би співавторами, висміювали і критикували наявні проблеми, вільно обговорюючи можливі шляхи вирішення, була небезпечною для режиму, який встановлювався під керівництвом сталінської бюрократії 1.
Декількома роками раніше класик авангардистського кіно Дзига Вертов закликав дати камери в руки звичайним громадянам, щоб перетворити їх на «кіноків» (його власний неологізм, утворений завдяки поєднанню слів «кіно» і «око»), котрі, подібно до «робкорів» у пресі, отримали би таким чином можливість донести до широких верств населення своє бачення світу (Hicks, 2007). Зокрема, Вертов довірив кінокамеру школярам-піонерам, заохотивши їх до поєднання розвідувальної журналістики з естетичними експериментами (хоча його амбітну мрію створити гуртки кіноків у кожній школі не вдалося втілити через дороговизну кіноматографічного обладнання і нерозуміння з боку освітньої бюрократії).
Медведкін вирішив довірити камеру робітникам. Він обладнав вагон поїзда необхідною технікою і вирушив у дорогу, зупиняючись у різних містах і містечках, запрошуючи робітників долучитися до зйомок, монтажу і обговорення фільмів, що поставали на їхніх очах і за їхньої участі. Фільми виходили короткими і саркастичними, наприклад, у десятихвилинному сюжеті «Як поживаєш, товаришу гірник?» показано тісні помешкання шахтарів без зручностей (кадри туалету без дверей у дворі, багнюки на дорозі, ліжок без матраців, на яких спить по декілька людей). А для контрасту глядачам показувалися збори «рудкому» з передбачуваним результатом – ще однією папкою зі звітом «слухали-постановили» на полиці поруч з десятками інших, а також протерті на сідницях штани представників нової робітничої бюрократії.
Експеримент Медведкіна зі створенням кіно, де робітники не грали б за чужим сценарієм (навіть якщо їм відведено головні ролі), але поставали б суб’єктами і співавторами, а також першими глядачами і критиками, надихнув режисера Кріса Маркера на створення «груп Медведкіно» у світлі протестів 1968 року. Робітники французьких заводів взяли участь у зйомці десятків повнометражних і короткометражних кінострічок. Сюжети варіювалися від зворушливої розповіді дівчинки про мамину роботу на бісквітній фабриці Безансона до радикальної критики відчуження на шовковій фабриці «Родіасета» з подякою працедавцеві за можливість насолоджуватися зорями о четвертій ранку.
З появою все нових технічних можливостей для зйомки і з доступністю цифрових відеокамер знімати незалежні безбюджетні фільми може кожен. «Кінопоїзд» Медведкіна, тим не менш, залишається символічним вираженням певної критичної інтенції і відкритості до експерименту, до яких щоразу повертаються і сьогодні на кінофестивалях незалежного
некомерційного кіно і якими ми прагнули керуватися у нашій роботі.
Три типи робітничого руху: Дрогобич, Херсон, Комсомольск
Для спілкування з робітниками і запису відеоінтерв’ю ми обрали три локації, де на початку ХХІ ст. відбулися важливі робітничі протести: нафтопереробний завод «Галол» у Дрогобичі (у 2004-2010 роках), Херсонський машинобудівний завод (у лютому 2009 року), а також Полтавський гірничозбагачувальний комбінат у Комсомольську (у серпні 2010 року). Кожна з них уособлювала певний тип розвитку робітничого руху в Україні: від гніву і відчаю до більш чітко сформульованого класового антагонізму. Коли у дев’яностих роках почалася приватизація промисловості шляхом утворення акціонерних товариств, робітникам було обіцяно, що вони стануть співвласниками колишніх державних підприємств. Насправді, левова частка акцій незабаром опинилися в руках представників нової пострадянської буржуазії, котра часто була зацікавлена не у виробництві, а в отриманні максимального прибутку за мінімальний термін, продавала обладнання, звільняла робітників і оголошувала заводи банкрутами.
Перший тип протестів можна умовно назвати «трудовий колектив проти корумпованої держави». Робітники були приголомшені тим, що їхні акції виявилися нічого не вартими, і звинувачували в цьому корумповані державні структури та недоліки законодавства, що регулює такі випадки. Другий тип – це протести проти «аморального» власника. Робітники розуміли роль власників заводу, які свідомо знищували виробництво і використовували корупційні схеми, щоб максимізувати прибуток, але сприймали ситуацію як наслідок аморальних дій поганих власників, які провокують працівників. Альтернативою для них є фігура «хорошого» власника, який би управляв мудро, розвивав виробництво на заводі і ділився прибутком з робітниками. Нарешті, третій тип робітничих протестів передбачає чітке визнання класового
антагонізму: робітники не вірять, що верховенство закону чи високі моральні якості власників можуть стати позитивною альтернативою.
Робітничий протест першого типу зустрічаємо на «Галолі». До нас потрапив відеозапис акції протесту 2004 року, де робітники проголошували свій намір отримати політичний притулок у США або в Європі, оскільки українська держава не в змозі захистити їхні права. Робітники активно протестували протягом семи років проти процедури банкрутства та незаконних звільнень всього колективу. Протести включали понад двадцять спроб блокувати регіональну залізницю і автомагістраль, пікети перед міською адміністрацією, перед судами та державними установами в Києві. Працівники також брали участь у регулярних судових засіданнях, надавали матеріали місцевій пресі, створили громадську організацію «Галол за справедливість» і користувалися підтримкою з боку різних лівих і профспілкових організацій.
Ситуація остаточно визначилася в грудні 2010 року: суд постановив, що залишки збанкрутілого заводу мають бути продані, щоб виплатити всю заборгованість із заробітної плати, яка накопичилася за цей час. Поки тривала боротьба, більшість працівників були самозайнятими (підприємці, працівники сільського господарства), домогосподарками або пенсіонерами, деякі виїхали до Центральної і Західної Європи в пошуках роботи. Оксана Новосад, лідерка організації «Галол за справедливість» до кінця протистояння сподівалася, що «справедливість переможе» і що робітники зможуть повернути собі «вкрадену власність». Колишні працівники «Галолу» майже не скаржилися на власника. Це частково можна пояснити тим, що завод було продано й перепродано багато разів фіктивними офшорними компаніями, тож власника було важко ідентифікувати. Робітничий активіст Степан показав нам руїни заводу, зазначивши, що в 1990-х років завод мав такий великий потенціал, що навіть корпорація «Shell» була зацікавлена в його купівлі. Робітники сьогодні, як і двадцять років тому, вважають, що приватна власність на заводі могла би бути ефективним рішенням і пішла би працівникам на користь.
Другий тип трудових протестів представлено серією подій навколо Херсонського машинобудівного заводу, що сьогодні перебуває на межі банкрутства (з кількох тисяч зайнятих на виробництві залишилося лише триста робітників). Основні протести відбулися у лютому 2009 року, коли працівники дізналися про масові звільнення і окупували завод. Подія набула широкого медіа-розголосу на найбільших українських телеканалах, протестні акції солідарності з робітниками Херсонського заводу відбулися в інших українських містах і за кордоном.
Леонід Немчонок, лідер робітничих протестів, зазначив, що «багато чого залежить від власника – якщо він пре як танк, то результати будуть такими, як тут». Він вважає, що працівників Херсонського машинобудівного заводу «спровокував» аморальний власник, який більше року не платив їм заробітної плати, а потім залишив напризволяще. Інші працівники також скаржилися, що власник «не знає, як правильно управляти, не вміє ділитися», «не хоче вести переговори». Конфлікт між власником і робітниками очевидний, але власника оцінюють у моральному плані, як грубу і лиху людину, тоді як мета дій робітників благородна – їм треба прогодувати сім’ї і забезпечити робочі місця для своїх дітей.
Нарешті, чітко артикульований класовий антагонізм можна було прослідкувати у страйку на кар’єрі з видобутку залізної руди компанії Ferrexpo (Полтавський гірничозбагачувальний комбінат у Комсомольську) у серпні минулого року. Страйк відбувся на знак протесту проти інтенсифікації роботи. Його учасники також вимагали підвищення заробітної плати, виступали проти використання роботодавцем аутсорсингу робочої сили і проти підвищення пенсійного віку для тих, хто працює у шкідливих умовах. Ліві і профспілкові активісти з інших регіонів України взяли участь в акції протесту і кампанії солідарності.
Страйк мав наступальний, а не оборонний характер, що для робітничого і профспілкового руху України поки є відносно рідкісною ситуацією. За даними моніторнингу ЦДС, понад 70% трудових конфліктів останніх двох років стосувалися, насамперед, вимог виплати заборгованості з зарплати (Центр дослідження суспільства, 2011: 22). На відміну від двох
інших випадків, де підприємства було визнано банкрутами, у даному випадку події відбувалися на високорентабельному виробництві, а його власник вважається одним із найбагатших людей в Україні. Акції Ferrexpo беруть участь у торгах на Лондонській фондовій біржі.
На офіційному сайті компанії ми читаємо, що «на підприємстві не було страйків і трудових конфліктів з моменту його приватизації в 1995 році». Єдина згадка про протести серпня 2010 року пов’язана з інформацією про «запровадження більш сучасних, безпечних і зручних великовантажних автомобілів, що сприяло суттєвому покращенню умов праці». Саме тому, що ці умови керівництво більше не вважало шкідливими і небезпечними, пенсійний вік працівникам підвищили з 50 до 55 років. Сайт Ferrexpo визнає, що «деякі працівники були проти і вдалися до неофіційного протесту», але додає, що «більшість не підтримувала цих дій, і цей тижневий протест ніяк не позначився на виробництві». Щоб переконати читача у нелегітимності страйку, сайт Ferrexpo завершує цей пасаж інформацією про висновок робочої групи за участі представників уряду, за яким дії керівництва у цьому питанні визнано «коректними».
На жаль, нам не вдалося поспілкуватися з робітниками ПГЗК, щоб почути їхню версію подій. Страйк був жорстоко придушений адміністрацією: звільнено сімдесят співробітників кар’єру, переважно водіїв великовантажних автомобілів – ініціаторів страйку. Деякі з них були вимушені шукати роботу у інших містах і країнах. Поразка деморалізувала і налякала робітників, тому домовитися з ними про інтерв’ю не вийшло 2.
Після короткого огляду протестів на цих трьох заводах, ми зосередились на історії ХМЗ, якій і присвятили наш відеорепортаж. Цей вибір зумовлено певними об’єктивними чинниками: доступом до архівного матеріалу, більшою зацікавленістю робітників і готовністю до співпраці. Але був присутній і наш суб’єктивний інтерес саме до цього заводу, де ми у процесі відеодокументації зіткнулися з проблемою браку солідарності і чіткого усвідомлення класового антагонізму у
ситуації, коли вина власника у банкрутстві визнавалася. Серед питань, які ми хотіли обговорити з робітниками, були питання лідерства і організації, методів боротьби, а також структурного контексту, в якому відбувалося цілеспрямоване руйнування заводу.
Приватизація: ідеологічні передумови і наслідки
Коли робітники ХМЗ розповідають про приватизацію та її наслідки, вони згадують, що у дев’яностих роках отримали частку (хоч і незначну) акцій підприємства, на якому працювали. Вони із сумом констатують: «Ми всі були акціонерами, але наші акції пропали», «Люди розуміли, що їх обікрали», «Нам сказали, що акції не годяться – не той формат». Робітники стверджують, що ніколи не мали жодного впливу на підприємство («Ніхто нас ніколи ні про що не питав»). Зараз у робітників немає навіть юридичних підстав, аби вимагати врахування їхніх інтересів, адже завод, акції якого вони колись отримали (наприклад, у рахунок зарплати, яка не виплачувалася місяцями), після банкрутства формально вже не існує (на його місці було створено нове підприємство з іншою назвою).
Чи можна відшукати витоки сучасної відсутності або нерозвинутості форм соціальної солідарності у політиці приватизації дев’яностих років? Владні еліти ефективно використали поширену на той час в інших країнах схему «ваучерної приватизації», яка плекала у робітників ілюзію того, що вони також стануть власниками. Девід Гарві згадує, що у Великобританії легітимність заходів з приватизації промисловості та житлового ринку за прем’єрства Маргарет Тетчер
була підтримана масовим продажем державної нерухомості мешканцям: «Це відповідало традиційним ідеям про володіння приватною власністю як головну мрію» (Харви, 2007).
Слід зазначити, що загалом підтримка приватизації великих підприємств в Україні ніколи не була високою. За даними Інституту соціології НАН України, у 1992 році лише чверть респондентів схвалювали приватизацію, а в 2008 році цей показник впав до 14%, тоді як дві третини не схвалювало цих процесів (Малюк, 2010). Відсоток прибічників приватизації малих підприємств значно вищий, хоча він теж впав з 56% у 1992 році до 45% у 2008. Найбільш прихильно населення поставилося до приватизації житла і присадибних ділянок: дев’ять із десяти українців станом на 2006 рік мали у власності приватизоване житло, чотири з десяти – присадибну ділянку і 15% – дачну ділянку (Резник, 2006: 120). Тобто ми бачимо, що підтримка приватизації є тим меншою, чим меншою є ймовірність отримати особисту вигоду від цих процесів 3.
У цьому контексті показово, що підтримка приватизаційних процесів є дещо вищою серед людей, які обміняли свій приватизаційний сертифікат на акції підприємства (хоча це зробив лише один із десяти українців), скористалися з можливості викупу підприємства працівниками чи створення власного підприємства (по 1,5% населення в кожній категорії), отримали акції чи паї в ЗАТ і ВАТ (7,3% населення) – тобто ті, хто отримав певну особисту вигоду від приватизації промисловості (Резник, 2007: 87).
Це пояснює і певну амбівалентність вимог робітників ХМЗ: хоча при захопленні заводу вони виступали за його ренаціоналізацію, ця вимога не була чітко обґрунтована і носила характер скоріше шантажу (подібно шантажувала власника ХМЗ, що був членом Партії Регіонів, тогочасний прем’єр Юлія Тимошенко, а парламент за участі її блоку навіть прийняв закон про ренаціоналізацію ХМЗ, який, втім, на початку 2011 року заветував Президент Віктор Янукович). Самі робітники в інтерв’ю з нами говорили, що просто хотіли вищого рівня життя («як у Польщі») і продуктивності виробництва під керівництвом «ефективного» власника, не прораховуючи усіх економічних наслідків.
Про силу і ефективність ідеологічних аргументів тогочасної влади, що капіталізм і ринкова економіка принесуть робітникам статус (спів)власників, рантьє, свідчить те, що їх відгомони частково зберігаються й досі. Наприклад, один із колишніх робітників вважає, що під час протестів 2009 року варто було позиціонувати себе як співвласників, акціонерів заводу («У мене вкрали мою власність»), протест не виглядав би як «бунт робітників, що залишилися без засобів до існування».
Таким чином, політика ваучерної приватизації стала засобом забезпечення суспільного консенсусу під час шокової капіталістичної трансформації, а також легітимності дій державного апарату і групи нових власників. Всі ці заходи (включно з приватизацією квартир, дачних ділянок) також підірвали наявні форми соціальної солідарності. Це стосується і
солідарності між робітниками різних підприємств. Робітники ХМЗ розповідали, що дуже мало хто з інших заводів приходив підтримати їх на акції протесту («Це були одиничні випадки», «Я працював тоді на іншому заводі і наш голова профкому агітував усіх прийти, але прийшов лише я і він, а більше ніхто, хоча на заводі сімсот людей», «Казали: комбайновий бастує? хай бастує, нам добре… а зараз інші підприємства теж не працюють»).
Робітники дуже чутливі до того, як сприймали їхні дії і вимоги на інших підприємствах та у місті загалом. Один з них був ображений на відсутність солідарності і сказав, що сумнівається, чи підтримав би когось у випадку страйку на іншому підприємстві. Вони нарікали також на негативну реакцію мешканців міста, що ті «реагували негативно, говорили грубощі», коли робітники перекривали центральний проспект Ушакова, а також поширювали чутки, що протести були «проплачені».
«За нами стоять люди», або імітація політики істеблішменту
Робітники ХМЗ переймали правила гри великої політики з нав’язаними хибними альтернативами (неефективна державна власність на противагу ефективній приватній) не лише у питанні приватизації, але й у питанні вибору методів боротьби. Перші протестні дії трудового колективу з раптовим захопленням заводу стали несподіванкою і неабияк налякали владу 4. Але подальші дії – згода на діалог з владою, написання листів і петицій, очікування на рішення судів – стали типовими для політики «примирення» багатих з бідними і поступової пацифікації робітників аж до затихання конфлікту, коли їхні вимоги знову можна було просто ігнорувати (один з робітників згадує, як після того, коли напруга спала, директор заводу відмовився від зустрічі з робітниками зі словами: «А мені по челенджеру, що ви тут зібралися»). Згода на діалог була завідомо програшним ходом, як ми бачимо і з інших кадрів фільму: коли на пропозицію Леоніда Немчонка обговорити «реальні кроки» з вирішення ситуації, народний депутат Олексій Журавко різко перебиває його криком «от реальними кроками я і займаюся», пояснюючи журналістам П’ятого каналу, що він прийшов розібратися «спільними зусиллями» з «новою рейдерською атакою», що ніби-то прогресує на заводі і полягає у «зіткненні лобами власника з робітниками» 5.
Тезу про більшу успішність спонтанних радикальних протестів на противагу організованій і передбачуваній боротьбі «за правилами» підтверджують Френсіс Фокс Півен і Річард Кловард у своєму дослідженні «Рухи бідних людей». «Страйки зазвичай ведуть до створення профспілок, але профспілки майже ніколи не ведуть до страйків», – пояснює Півен в інтерв’ю «Спільному» специфіку діяльності традиційних американських профспілок, які було створено зокрема і щоб примирити робітничі протести Великої депресії, спрямувавши робітників на діалог і консенсус. Ми бачимо, що після захоплення ХМЗ політики докладають неабияких зусиль, щоби переконати робітників вести діалог, «зрозуміти, що власник і робітники – в одному човні», що «настроювати трудові колективи проти власників і місцевої влади – це велика помилка, цього в жодному разі не можна допустити».
У даному контексті варто звернути увагу на еволюцію одного з лідерів протестів Леоніда Немчонка і на його дії в рамках вже встановлених правил гри з абстрактними популістичними і морально навантаженими гаслами і з одночасним розмиванням чи стиранням класових антагонізмів. Зі своєю першою публічною промовою Немчонок виступив на мітингу солідарності з робітниками ХМЗ похмурого лютневого дня 2009 року навпроти «Білого дому» (будівлі, де засідають губернатор і обласна рада). Він хвилюється, затинається, читає з папірця. Хоча може скластися враження, що промову йому написав хтось інший, насправді автор тексту сам Немчонок. Він готувався до виступу і продумував його.
Немчонок розпочинає з протиставлення інтересів «трудящих», «народу» та інтересів «мільйонерів», «багатих». Розмови при кризу – лише засіб, завдяки якому правлячі верстви намагаються перекласти тягар економічних негараздів на «бідних», «простих людей». Ця думка цілком закономірна в контексті конфлікту робітників машинобудівного заводу із власником, багатомісячних невиплат заробітної плати і масових звільнень.
Але далі з’являються суперечливі моменти: Немчонок закликає молодь «відірватися від комп’ютерів» і підтримувати політичні сили, які «не не словах, а на ділі захищають наші інтереси». Тезу про необхідність підтримки політичних сил і партій, які будуть «захищати інтереси народу» він повторює декілька разів. Вчителів і викладачів він просить нести «не тільки знання, але й дух свободи, солідарності і боротьби з несправедливістю, щоб наше покоління виросло здоровим морально, бо це наше майбутнє». Наостанок Немчонок звертається до «перших осіб країни», які повинні припинити «бійки і склоки в парламенті», щоб об’єднатися і зайнятися «нарешті вирішенням проблем простих людей». Промова завершується сакраментальним гаслом: «Трудящим – гідні зарплати, студентам – гідні стипендії!»
Характерно, що адресат послання розмитий: Немчонок по черзі звертається спочатку до молоді, потім до вчителів, до трудящих Херсону, до перших осіб країни. Промова містить елементи, які безпосередньо відтворюють загальні місця української публічної сфери: єднання різних прошарків суспільства, бідних і багатих, можновладців і простих людей, примирення, звернення до моральних категорій. Можна припустити, що Немчонок у своїй промові перед робітниками і жителями Херсона відтворив власні уявлення про те, яким повинен бути виступ сучасного професійного політика, що звертається до «народу».
Почасти це припущення підтверджується подальшою еволюцією Немчонка – отримавши певну популярність і впізнаваність завдяки увазі медіа, він взяв участь у місцевих виборах і очолив блок громадських організацій «Влада Народу» 6. До складу блоку увійшли організації пенсіонерів збройних сил і силових структур, ряд інших, включаючи асоціацію підводників і екологів. Своєю основною метою блок декларував реалізацію «права народу України на владу, закріпленого у статті 5 Конституції України», встановлення «прямого народовладдя».
«Необхідна організація, яка би згуртувала робітників»
Цей аналіз не означає, що робітникам не потрібно створювати жодних організацій на захист власних інтересів, чи що потрібно ігнорувати механізми представницької демократії. Адже протести в 2009 році були би неможливі без досвіду (само)організації, який робітники ХМЗ дістали у попередні роки, намагаючись здобути вплив на діяльність профспілкової
організації підприємства. Більшість активних під час протестів робітників були членами або перебували під впливом неформальної групи активістів, що займали позиції у профспілкових комітетах деяких цехів заводу і протистояли керівництву профспілки та адміністрації. Виникнення на ХМЗ профспілкової опозиції знизу частково можна пояснити особистим фактором – Володимир Голуб, один з активістів страйку на початку 90-х років брав участь у діяльності незалежних профспілок у країнах Балтії. Згодом він переїхав до Херсону, влаштувався робітником на ХМЗ, де був обраний до профспілкового комітету одного з цехів. На певному етапі під його впливом перебував і Немчонок, який за сприяння Голуба увійшов до цехової профспілки.
Самі робітники в інтерв’ю наголошували, що «один в полі не воїн» і що «потрібна організація, що згуртувала би робітників». Вони вважали однією з причин поразки саме відсутність незалежної робітничої профспілки і традиції організованої боротьби на захист своїх інтересів. Робітники були вдячні лівим активістам з інших міст, котрі їх підтримали. Вони хотіли б мати організацію, що дала б змогу проявити солідарність робітникам різних регіонів, побачити подібність ситуацій на інших підприємствах задля спільної боротьби. Водночас, вони нарікали на адміністративні профспілки «біля кормушки» і застерігали від прагнення деяких робітників покластися на «лідера» («Це не ваші начальники, це ваші товариші, що будуть з вашою допомогою пробивати ваші інтереси», «Я завжди у спілкуванні з губернаторами та іншими казав, що я не лідер, а просто мене вибрали сказати думку людей»).
Історія робітничих протестів на ХМЗ – це, звісно, не історія успіху. Але не можна стверджувати, що зусилля протестуючих не мали жодного результату. Частково вимоги робітників були задоволені: власник за допомоги держави виплатив борг по заробітний платі, а звільнення на деякий час були призупинені. На декілька місяців Олійник відмовився від планів повного скорочення всіх робітників, хоча згодом все ж звільнив 70% персоналу, використавши це також і для того, щоб розколоти колектив протестуючих.
Під час попередніх показів відео про ХМЗ деякі активісти закидали нам, що не можна показувати розгубленість робітників, або що цей випадок не є найкращим прикладом робітничого протесту, що, мовляв, треба було шукати більш молодих, упевнених в собі і активних робітників в інших місцях, наприклад, на потужних підприємствах гірничо-металургійного сектору, які експортують свою продукцію і отримують стабільний прибуток. Це б виглядало оптимістичніше і мало б стимулюючий ефект з точки зору популяризації боротьби найманих робітників за свої класові інтереси.
Звинувачення в песимізмі і невдалому виборі об’єкта для дослідження і відео-документації розкривають підхід, поширений в середовищі лівих активістів у попередні роки. Багато хто з них щиро вважав своїм обов’язком участь у боротьбі робітників за свої інтереси, однак вважали за краще мати справу не з реальними людьми з плоті і крові, а з ідеалізованим, уявним робітничим класом. Якщо ж робітники не відповідають високим очікуванням, які накладає роль суб’єкта суспільних змін, це означає лише те, що треба пошукати в іншому місці. Ми ж виходили з інших засновків: побачити робітників без ретуші і спроб ідеалізації, оприявнити перспективу, з якої робітники бачать свою власну історію, а також зрозуміти, звідки виникла ця ситуація і який вихід з нею, яку альтернативу бачать робітники.
Автори висловлюють подяку Євгенії Бєлорусець, Олексію Вєдрову, Денису Горбачу, Володимиру Дегтяру, Володимиру Іщенку, Олександру Канарському, Леоніду Немчонку, Юрію Рощину, Антону Старфішеру, Ігорю Трубаєву і Естер Фрідман за допомогу в роботі над відео і над статтею, а також Фундації ім. Рози Люксембург і Міжнародному інституту соціальної історії за підтримку в процесі відеодокументації.
Джерела:
Cloward, R., Fox Piven, F., 1978. Poor people’s movements: why they succeed, how they fail. NY: Vintage.
Hicks, J., 2007. Dziga Vertov: defining documentary film. London: I.B. Tauris & Co. Ltd.
Wiggs, E., 2005. Alexander Medvedkin. London: I.B. Tauris & Co. Ltd.
Малюк, А., 2010. Траєкторія розвитку українського суспільства в контексті неоліберальних реформ. Соціальні виміри суспільства, Вип. 2 (13), с. 140-153.
Резнік, В., 2007. Стан соціальної легітимності приватної власності як предмет емпіричного соціологічного аналізу. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, № 2, с. 70-102.
Резнік, В., 2006. Стан соціальної легітимності приватної власності на землю та капітал. У Ворона, В., Шульга, М. (ред.) Українське суспільство 1992–2006. Соціологічний моніторинг. К.: Інститут соціології НАН України, с. 118–128.
Харви, Д., 2007. Краткая история неолиберализма. Москва: Поколение.
Центр дослідження суспільства, 2011. Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу, жовтень 2009 – вересень 2010. К.: Центр дослідження суспільства.
