Олег Дубровський: «Адміністрація назвала мене підбурювачем і професійним організатором страйків. Це найвища оцінка моїй діяльності»

  • 05 квітня 2013
  • 1556

Розмовляв Артем Чапай

Вперше надруковано у: Спільне, №4, 2012: Класова експлуатація та класова боротьба.

Коли він зустрів мене на зупинці на лівому березі у Дніпропетровську, то першу асоціацію викликав не зі стереотипним суворим революціонером або матьорим робітничим активістом у кепці та шкіряній куртці.

Олег Дубровський високий і дуже худий, поголений наголо, з білою борідкою. Він був у кросівках та з пакетом у руці. Міцно потиснув руку, багато всміхався. Зовні й поведінкою він здався мені радше схожим на Махатму Ганді чи на академіка Сахарова — хоча не впевнений, що такі порівняння йому сподобалися б. Також є схожість із Троцьким — може, це порівняння сподобалося б Дубровському більше.

— Ось тут я живу з дванадцяти років, — показує на п’ятиповерховий будинок, коли ми підходимо. — Вибачте, ремонт іще не закінчився, тож там не дуже прибрано.

Зараз Олегу Дубровському 56 років. Він почав проводити антирадянську агітацію за створення робітничих рад (увага, іронія!) ще в 1970-х роках. Під час перебудови брав участь у першому з’їзді Української міжпартійної асамблеї, бо вважав тоді національне визволення передумовою соціального.

— Нещодавно видавництво «Смолоскип» запропонувало мені написати власну політичну біографію, — каже Дубровський, коли ми заходимо до квартири, — як одного з тих, хто долучився до незалежності України. Ну, я і написав. Вони самі казали: пишіть, як є — не приховуючи своїх лівих поглядів. Але потім видали альманах, а мою біографію не взяли. Не підійшла.

Він передає мені сім рукописних сторінок:

— Я піду чаю заварю, а ви поки перегляньте, щоб було на основі чого говорити. Алкоголю я не вживаю, тож і Вам запропонувати не можу, — усміхається.

Дубровський розмовляє дуже спокійно — можна навіть сказати, лагідно.

Поки він виходить, я переглядаю біографію, де викладено лише цифри та факти. Зрозуміло, чому «Смолоскип» таке не видав: надто вже не відповідають біографія та погляди цієї людини націоналістичним уявленням про «борця за волю України».

Кімната: одна стіна, як то й прийнято описувати, зайнята стінкою полиць, щільно заставлених книжками. А на інших стінах — менш стереотипно для 56-літньої людини — фотографії й афішки Led Zeppelin, Rolling Stones, Megadeth. На дверях висить на вішаку футболка з призмою — логотипом Pink Floyd.

— Я виріс на рок-музиці, — каже Дубровський на моє запитання, коли повертається з чаєм, печивом і бутербродами.

За ним слідом заходить невеличкий спаніель, який дивиться на господаря знизу вгору. Печива йому не дають — проте пес постійно заходитиме й виходитиме під час інтерв’ю. Дубровський щоразу, без жодного роздратування, автоматично, відчинятиме та зачинятиме для собаки двері.

— Давайте, мабуть, починати, — каже він. — Бо потім прийде моя дружина з онучкою — буде галасно.
Ми розмовляємо українською, тож проблема з перекладом і точною передачею слів Дубровського відсутня.

Радянські часи: лівий антирадянщик

Ну що ж, почнемо. Ще за часів СРСР Ви почали вести серед робітників антирадянську агітацію з лівих позицій…

— Так звану (сміється). Так звану антирадянську (усміхається). Бо сам лад був так званий радянський.

Ага. То розкажіть, будь ласка, як ви прийшли до таких поглядів і до такої діяльності.

— Мабуть, іще у школі я мав схильність до гуманітарних наук, дуже полюбляв історію, літературу. І доволі часто вступав у суперечки з учителями — але вони не мали чого сказати, бо просто не можна було казати. Наприклад, я ставив запитання: як так, що всі перші діячі доби становлення радянської влади стали ворогами цієї влади? Як так, що Троцький та Бухарін займали найвищі посади, а потім виявилися зрадниками та шпигунами? Як же — Великий Ленін так тісно з ними співпрацював?.. Ну, не мали чого вчителі на це відповісти.

А під час служби в лавах радянської армії мене залучили до занять політвідділу для солдатів, яких потім збиралися залучити до членства в КПСС.

В тому числі й вас?

— Так. На цих курсах викладали, звісно, історію КПСС. Я буду казати КПСС, а не КПРС. Бо мене навчили ще мої колеги-націоналісти з часів перебудови, що ці абревіатури перекладати українською мовою не треба. Треба казати КГБ, а не КДБ…

До питання про націоналістичних колег ми ще повернемося, добре?

— Звичайно. Тож на курсах в армії мені вперше потрапили до рук стенографічні звіти перших з’їздів. Ось ці (показує на книжкову полицю), які я потім собі назбирав. І почав я їх читати — та порівнювати з тим, що нам викладали на курсах. Яка різниця між тією мертвою пропагандою, яку нам викладали в 1974 році — та живою історією, з якою я ознайомився. Де вільно полемізували, не зважаючи на авторитет Леніна, де виступала опозиція як справа, так і зліва — представники різних фракцій та угруповань. І цю критику я переніс на сучасний мені лад. Бо сімдесяті роки — це, я вважаю, вже цілковитий розпад системи…

Вже сімдесяті?

— Так. Розклад був уже повнісінький. Тотальне відчуження було. Всіх від усього.

Тож ви повернулися з армії…

— Й почав ходити до бібліотеки, вивчати ці стенографічні записи. Й потрапив під вплив платформи Робітничої опозиції 1. Між школою й армією я півтора роки працював у геодезичній службі, а тепер став працювати на заводі. Трубопрокатником.

І досі працюєте трубопрокатником…

— Ні, я вже рік на пенсії. Я отримав стаж на шкідливому виробництві як трубопрокатник, тож раніше вийшов на пенсію — але зараз працюю на іншому заводі заводським сантехніком. Пенсія у мене така, що в Дніпропетровську з нею не прожити, тому доводиться ще й працювати.

Тож після армії ви почали проводити так звану антирадянську агітацію проти так званої радянської влади. А не було просто-напросто страшно?

— Так. Звичайно. Це було до перебудови. Було страшно. Приклад цього страху: перші спроби написати два матеріали «Лев Троцький у кривому дзеркалі радянської історіографії» та «Як ми розуміємо пропаганду й агітацію». Ці два свої перші твори на початку 1985 року я сам і знищив. Навколо мене була створена напружена обстановка. Мало не кожного тижня хтось із моїх друзів чи знайомих приходив і розповідав, що КГБ у них розпитувало про мене. «Ось, зі мною говорили про тебе. Чи ти щось пишеш, чи збираєшся на Захід, чи поширюєш якісь матеріали, де ти мандруєш» (сміється). Я полюбляв туризм, і у мене на заводі в одному приміщенні висіла мапа, де я креслив свої походи. Я ходив уздовж річок. Один. Один із рюкзаком, наметом і харчами. Наприклад, уздовж Самари, Орілі, інших наших степових річок. Ночував, ішов далі. Наприклад, ішов пішки від Дніпропетровська до Ізюма. На відпустку. Чи на травневі свята. Перше травня, дев’яте травня — там завжди тиждень вільний виходив.

І КДБ ці походи здавалися підозрілими.

— І вони також. Перша моя профілактична бесіда була в серпні 1984 року. Вже до того я довго розповідав робітникам про сутність діяльності профспілки «Солідарність» у Польщі. Я завжди себе вважав активістом, якого надихнула на активну діяльність саме польська «Солідарність». Так ось щодо страху. Я тоді ледь не щодня чекав обшуку. КГБ щодня передавало мені вітання (усміхається), нагадували, що про мене не забувають. Наприклад, секретар парткому знаходить мене і каже, що приходив офіцер КДБ, відповідальний за ідеологічну ситуацію. Цікавився, що ти робиш. Я ж тут уже відомий опозиціонер був.

Ви на той час уже проводили агітацію?

— Тільки серед робітників свого заводу. Я розповідав про дійсну сутність діяльності «Солідарності». Бо, звісно, те, що писалось у радянській пресі — це була суціальна брехня. Я намагався критично аналізувати також сутність інтервенції в Афганістан. Ну і критикував чинний лад саме з позицій Робітничої опозиції. При цьому я посилався на відому працю Леніна «Держава і революція». Якщо підійти з позицій цієї праці Леніна до чинного на той час радянського ладу — то звісно, ти одразу стаєш антирадянщиком (сміється).

Цитуючи Леніна, стаєш антирадянщиком?

— Аякже. І з цих позицій я намагався розвивати серед робітників критичне ставлення до чинного ладу.

Не зважаючи на страх. І що змушувало вас це робити? Просто моральний принцип — чи ви справді вірили, що можна щось змінити?

— Я ж кажу: профспілка «Солідарність». Саме вона надихнула мене на думку, що масовим робітничим рухом можна щось змінити. До того я не вірив у це: система здавалася такою монолітною, такою могутньою, такою страшною та міцною. Але «Солідарність» показала, що поєднання зусиль робітників та інтелігенції може щось змінити. Тож я вважав, що, розвиваючи подібний рух тут, можна досягти змін.

Але я закінчу свою думку про страх — бо ми відійшли від неї вже кілька разів. Було страшно. Тож я мав ці два твори, але чекав обшуку з дня на день. Спершу я їх переховував, тримав у іншому місці, не вдома. А потім я сам їх знищив. Бо я боявся, що їх обов’язково знайдуть. Або я їх сам видам — змушений буду видати в результаті допиту в КГБ. Тож я їх сам знищив. Бо було страшно. Але якось я перемагав цей страх, продовжував агітацію. Попри постійний пресинг. Не давали отримати вищу освіту. Позбавляли премій — економічний тиск. І постійно, постійно погрожували посадити на примусове психіатричне лікування. Тоді багато опозиціонерів пройшли крізь ці лікарні.

А як родина ставилася до вашої діяльності? Батьки? Дружина? Уже, мабуть, і дитина була?

— Так, я одружився у 1979-му. Вже була дочка, яка народилась у 1980-му році. І син у 1985-му.

Тож яке було ставлення родичів до вашої діяльності?

— І родина, і дружина ставилися до цього… (Надовго замислюється.) Скажемо так… Як би це сказати… (Рубає.) Погано ставилися до цього. Дружина навіть мені сказала якось: «Якби я знала, що ти такий революціонер, я б за тебе заміж не вийшла». Батько займав нейтральну позицію, а мати та дружина боялися. Не раз були сімейні скандали з цього приводу. Вони вимагали від мене припинення цієї діяльності.

Але попри це ви продовжували.

— Я продовжував.

А діти поділяють ваші погляди?

— Ні (зітхає). Донька моя, їй зараз тридцять один… Не знаю, де вона цього набралася — дотримується дуже консервативних, проросійських поглядів. А син, якому зараз двадцять шість — він, як то зараз кажуть, абсолютний пофігіст.

Й у своїй діяльності ви переважно залишались, я так розумію, сам?

— Переважно. Люди мене вислуховували. Бувало, що й підтримували. Скажімо, коли вже в Москві почали балакати про демократизацію та гласність — на місцях іще ж залишалося все, як було. Я вів пропаганду. І мене підтримували. Чому? Бо я намагався роздмухувати будь-який конфлікт між робітниками й адміністрацією. А вони ж виникали щодня. І от, наприклад, така пасивна підтримка. Ранок. Зібрались усі робітники — так звана оперативка. Приходить начальник і каже: «Ви маєте отримати по десять карбованців за перемогу в так званому соціалістичному змаганні. Але, ось Дубровський, член вашої бригади, має антирадянські погляди. І тому, що він такий самий розумний — ви всі цю премію не отримаєте».

Тобто намагаються налаштувати всіх проти вас?

— Так, це ж звичайна практика! «Але якщо ви не хочете позбавлення премії — проголосуйте, що ви вимагаєте вигнати Дубровського з бригади». Проте люди відмовлялися, хоча десять карбованців — це були великі гроші тоді. Це ж майже десять відсотків прибавки до місячної зарплатні. Зарплатня сто двадцять чи сто тридцять карбованців — тож отримати ще десять відсотків за це фіктивне соціалістичне змагання… Були випадки, що один робітник іншому ледь не горло перегризав, коли «ти отримав ці десять карбованців, а я ні — а чому?» Але ось у цьому випадку люди відмовлялися голосувати за те, щоб мене вигнати з колективу. Це такий приклад пасивної підтримки. Водночас я знав, що у цьому колективі є інформатор КГБ.

Мабуть, у кожному був?

— Так, у кожному був. Бо офіцер КГБ, який відповідав за ідеологічну ситуацію, завжди знав, що ось Дубровський каже те-то й те-то.

І попри все, в радянський час були погрози, а звільняти з роботи почали вже після незалежності?

— Так. Звільняння почалися після реставрації капіталізму. І неважливо, чи це незалежна Україна. Те саме було б, якби реставрувався капіталістичний лад у Радянському Союзі — як ми це бачимо сьогодні в Китаї. Але за Союзу теж був економічний тиск. Скажімо, заважали моєму професійному зростанню. Сам директор казав мені: «Як ми дамо тобі п’ятий розряд, якщо ти не радянського складу людина?»

Або згадана заборона вищої освіти. Я намагався вступити на історичний факультет Дніпропетровського університету. І трикутник профком-партком-адміністрація писав характеристику. «Він виконує професійні обов’язки дуже сумлінно. Але — але. Політику партії не підтримує, заходи профкому бойкотує». Звісно, коли я приніс у приймальну комісію таку характеристику, мені сказали: «Та ви що? З такою характеристикою — на історичний факультет?»

У мене також вилучали частину зарплатні за бойкотування всіх цих суботників, виїздів на сільгоспроботи. Я і подавав приклад — бойкотував ці заходи — і намагався підбурити своїх колег. На робітничих зборах я відкрито закликав до бойкоту обов’язкових безоплатних робіт. Бо було ж так. Кожен робітник повинен відробити кілька вихідних днів у колгоспі на виконання продовольчої програми партії. Я ж на зборах виступав у присутності адміністрації із закликом або бойкотувати, або їздити за гроші. Бо ж у нас тут усе тримається на товарно-грошових відносинах, на «купи-продай» — так що посилаючи на безоплатні роботи, вас просто експлуатують.

Перебудова, коротка співпраця з націоналістами

А далі почалася перебудова і зрештою розвал СРСР. Як так вийшло, що ви в ті часи почали співпрацювати з націоналістами — та як ця співпраця закінчилася?

— Перш за все, я завжди був принциповим прихильником незалежного розвитку України. Я соціаліст — тому соціалістичного розвитку України. Ще у сімдесяті роки — як то було поширено тоді, в кухонних балачках — у нас точилися запеклі дискусії між моєю бабусею, батьком і мною про можливість незалежного розвитку України та її виходу з СРСР. Адже в радянській конституції було записано, що кожна республіка може вийти з Союзу. При цьому я не націоналіст. Бути за незалежну Україну та бути націоналістом — ці поняття не зовсім збігаються.

Мене завжди коробило ставлення, яке було поширено й тут, до української мови, культури й історії як до чогось другорядного. У Дніпропетровську вважалося, що балакати українською мовою — це якесь «бакланство», як казали в 60-ті — 70-ті роки. Тож у цих кухонних суперечках ми з батьком відстоювали, що Україна має право на незалежний розвиток. Тоді як моя бабуся була запеклою українофобкою. Причому сама вона народилась у Полтаві, потім жила у Москві, а приїхала у Катеринослав, Дніпропетровськ, після революції, під час громадянської війни, в 1920-му році. І тут прожила до своєї смерті в 1993 році. Вона ж прожила 96 років, через себе пропустила все це — під час революції 1917 року їй було 19, а померла вже після розпаду СРСР. Уявіть, пережила весь Радянський Союз у свідомому віці. Тож вона жила в Катеринославі все своє життя, але зверхньо ставилася до української мови та культури. Я ж навіть з армії, як і всі, писав додому багато листів… Для солдата ж листи з дому та листи додому це… (голос тремтить) найбільша радість. Я служив у Казахстані — і завжди на своїх листах писав «Українська РСР». І всі сміялися — «навіщо ти це пишеш? Ми живемо в єдиному СРСР».

Тож коли під час перебудови з’явилися перші легальні паростки націоналістів — я почав з ними контактувати. Коли цей рух почав набирати силу, я, як діяч лівого спрямування, усвідомлюючи, проти якої велетенської сили доводиться боротися, побачив у них дуже потужний потенціал у боротьбі проти режиму КПСС.

У мене була ще й велика ілюзія тоді, що слідом за національним визволенням та державною незалежністю прийде і соціальне визволення. Що можна буде прийти до зрушень у справді соціалістичний бік.

Адже моя непохитна віра — що за СРСР ніякого соціалізму не було. Якщо це була так звана деформована робітнича держава — так, у ній були певні соціальні гарантії. Як-от зараз, проведімо паралель. Цілком буржуазний президент Венесуели Уго Чавес на базі контролю над потоком нафтодоларів робить деякі соціальні поступки. Звісно, це паралель дуже умовна.

Певні соціальні гарантії для промислового пролетаріату були й у СРСР. Зараз серед моїх колег дуже поширені такі настрої: ось, мовляв, за часів Брежнєва ми жили при комунізмі — але цього не помітили. Мовляв, комуністи крали — і нам давали красти. Я постійно чую тепер на виробництві такі балачки: потрібен Сталін, чи фюрер, чи Піночет — щоб навів нам тут порядок.

Отже, повернімося до перебудови. Тоді я плекав ілюзію, що через національне визволення можна прийти до визволення соціального. Але я скоро зрозумів, що моя співпраця з тими націоналістичними діячами — це велика помилка.

А чому?

— Ну, я читав дуже багато їхньої преси та літератури. Я почав читати мельниківське «Українське слово» та бандерівський «Шлях перемоги», ще коли вони виходили у Парижі та Нью-Йорку за галицьким правописом.

«Діяспора», «Парлямент»?

— Ну там багато було відмінностей. Це вже потім вони перейшли на загальноприйнятий, скрипниківський правопис. Я читав програми всіх цих організацій. А остаточно у мене відкрились очі на всю реакційність цих діячів на першому з’ізді УМА, Української міжпартійної асамблеї, 1 липня 1990 року в Будинку кіно на Саксаганського в Києві. Я там брав участь як делегат від УНП, Української національної партії. Я залишався анархо-синдикалістом, будучи членом КАС, Конфедерації анархо-синдикалістів — але перші півроку 1990-го я був членом УНП. Після цього з’їзду я вийшов з УНП — і відтоді в часописі «Український час», де я доти друкувався, мені було відмовлено у друку статей соціалістичного спрямування.

Що ж таке сталося на цьому з’ізді УМА?

— Та нічого не сталося. Я просто побачив панівні тенденції — не тільки дуже прокапіталістичні, але й також… як би це сформулювати… ця змичка з уніатським духовенством, усі ці молебні. Я взагалі категоричний супротивник будь-якого клерикалізму, проти загравання з будь-якою церквою. Крім того, на з’їзді простежувалися навіть не те що націоналістичні, а просто-таки нацистські тенденції.
Тож я зрозумів марність своїх надій на те, що з цими людьми можна досягнути якихось зрушень і боротьби в соціальному питанні, якоїсь класової боротьби. Я зрозумів усю глибину своєї помилки та порвав із ними. Продовжив участь тільки в КАС — Конфедерації анархо-синдикалістів, яка виникла у травні 1989 року.

У Дніпропетровську я був одним із небагатьох лівих опозиціонерів. На той час панувало захоплення західними стандартами споживацтва. Скажімо, коли у нас утворився гурток анархістів — нас було лише дванадцять осіб. Та що там, на мільйон населення — це включаючи дітей — у місті було 110 тисяч членів КПСС. За час перебудови вони трохи підтанули — до 90 тисяч членів. А всіх опозиціонерів, усіх спрямувань, включно з диваками-монархістами — двісті осіб. Але, скажімо, я міг ночами не спати, розклеювати по району летючки — тож у партії могло виникнути враження, що нас багато. КПСС видавала застереження для населення, щоб були пильними, бо ми можемо організувати заворушення (сміється).

Незалежна Україна: «підбурювач, провокатор, професійний організатор страйків»

— Що змінилось у вашій пропагандистській роботі зі зміною ладу на капіталістичний?

— По-іншому стало працюватися. В ідеологічному плані — можна було на рівні від робітника до робітника розповсюджувати все, що завгодно. Проте після перебудови та на початку 90-х років скрізь панувала повна аполітичність. Робітники — бо ж я можу говорити тільки про робітниче середовище — вже на початку 90-х втомилися від тотальної політизованості кінця 80-х. І тут-таки на них навалились економічні негаразди. Тож ідеологізована пропаганда не зустрічала жодної підтримки. Адміністрації тепер було байдуже — але й робітникам також.

На початку та в середині 90-х років я поширив величезну кількість агітаційних матеріалів лівого спрямування. Доки я в середині 90-х не перейшов на марксистські позиції — то це були передусім синдикалістські матеріали із закликами до захоплення виробництва, створення на ньому робітничих рад, робітничого самоврядування. Ось, я можу показати вам приклад. Ось (показує листівки на папері поганої якості). Це мені московські товариші надрукували десятками тисяч примірників. Я всі розповсюдив у місті, сам. Проте робітники ніяк на це не реагували.

А адміністрація?

— Коли це розклеювалося, то одразу зривала. А так… Роздавай, що хочеш. До 97-98 років, як і в радянський час, можна було на кожне велике підприємство важкої індустрії, крім режимних, легко зайти. Це зараз приватна охорона, собаки, колючий дріт, КПП — а тоді охороняли тільки продуктові підприємства. Наприклад, кондитерські фабрики. А трубопрокатний завод — ну що там охороняти? Можна було по цехах ходити. Ніхто мене не затримував.

Проте вас звільняли за організацію страйків.

— Так, це ж зовсім інша річ. Тут була жорста протидія. І кожного разу мене намагалися звільнити чи то у процесі підготовки до страйку — бо у адміністрації є свої інформатори — чи то у ході самого страйку — так мене неодноразово звільняли — чи після його поразки. Мені вдалось організувати в період з 1992 по 1998 рік вісім страйків з економічними вимогами. Я не рахую ті страйки, які провалилися ще у процесі підготовки.

Тільки один страйк, який я організував, — це був найперший, у 1992 році — ставив вимогу підвищення зарплатні, а також розсекречення доходів босів. А всі сім інших — це були страйки з вимогою просто виплатити затримки по зарплатні. На все інше люди не піднімалися. Ідеологізувати страйк, підсунути якусь соціалістичну підкладку теж не вдавалося.

І з восьми страйків, які мені вдалось організувати — сім було програно. Тільки один — у 1995 році — вдалося виграти. Виплатили затримку. А сім було програно. Я ось так самокритично себе називаю: «організатор поразок».

І ось після програшу страйку — це ж звичайна справа — завжди починаються репресії. З тих-то й тих-то знімають премії. Починається закручування гайок дисциплінарного режиму. Ну, а з активом треба розправитися. Й мене звільняли. Ось у цій новій книжечці (показує на стіл на брошуру Центру дослідження суспільства «Протести, перемоги і репресії в Україні») теж написано, що найбільш поширена репресія — це звільнення активістів. І тоді так було.

Й мене звільняли. В тому числі за статтею 40, пунктом 3 Кодексу законів про працю — це так званий «вовчий білет», коли у трудовій книжці записують як причину звільнення «систематичне невиконання трудових обов’язків». Так мене було звільнено двічі. З цією статтею дуже важко — дуже важко — офіційно потім десь влаштуватися. У тебе стоїть на всю сторінку трудової не просто «ст.40, п.3» — а розлого так: «систематичне невиконання трудових обов’язків».

І як вам потім вдавалося знайти роботу з таким формулюванням у трудовій?

— Вперше з цим «вовчим білетом» я зміг поступити на роботу, тільки зробивши собі іншу книжку. Три роки у мене повністю випали з трудового стажу, бо я працював за сфальсифікованою трудовою книжкою. А іншого разу трапилося таке. Мене було звільнено за цією статтею. Але потім адміністрація, що очолювала підприємство, сама потрапила під пресинг державних структур за шахрайство: КРУ й СБУ розгромили адміністрацію, бухгалтера посадили на вісім років, а інших зберегли від великих неприємностей знайомства. Прийшла нова адміністрація — частково люди збоку, частково з низових ланок попередньої. Минуло три роки. Й у них була нестача кваліфікованих трубопрокатників. Тож нова дирекція взяла мене на роботу. Той самий начальник відділу кадрів, який своєю рукою написав, за що мене звільнено, наступним записом у трудовій сам прийняв мене на роботу на те саме підприємство.
Попередні три роки я працював за фальсифікованою трудовою книжкою на «Дніпротяжбудмаші», поки мені не довелося звільнитися нібито за власним бажанням — в результаті пресування. Це тоді адміністрація назвала мене на зборах «підбурювачем і професійним організатором страйків». Це найвища оцінка моїй діяльності, яку я отримав (усміхається).

Пресували і морально, і матеріально. Позбавляли премії, відстороняли від роботи. Розгромили кілька разів соціалістичну бібліотечку, яку я зробив. До речі, за ці просвітницькі бібліотеки мене критикували багато лівих активістів. Мовляв, пропаганду треба вести не так. Я їм кажу: «А як? Розкажіть, я спробую». Словом, тоді мені довелося звільнитися самому, бо працювати було неможливо.

Потім був завод прокатних валків, і звідти мене звільнили за прогул. Я організував бойкот так званих робочих субот. Їх називали «чорні суботи», бо вони не оплачувались — це були махінації з розрахунком робочого часу. На рік якось там нараховували по вісім субот, які треба було відпрацювати надурняк. Якось там по п’ятнадцять хвилин кожного робочого дня… Ще їх називали «чорними суботами» (сміється), бо всі дуже не любили виходити в суботу й надурняк працювати. На тлі тримісячної затримки зарплатні я організував бойкот цієї неоплачуваної роботи всім колективом. Але ініціатива зірвалася, й мене було звільнено за прогул цієї робочої суботи. Дуже банально, дуже просто.

А ви співпрацювали з кимось іще в організації страйків?

— Та з ким? Є, звісно, сталіністи — КПУ, СПУ. Але ж вони цим не займаються. Ось, наприклад, я організовую страйк. Я контактую з активом КПУ на заводі. Тож я займаюсь організацією страйку — це важка, довга робота, яка забирає багато нервів і часто просто безплідна. А для КПУ важливіше в цей час збирати підписи проти встановлення десь на заході України пам’ятника Степану Бандері. Чи проти перейменування вулиці в Києві на честь Симона Петлюри — на зразок такого. Я їм кажу: «Та мені все одно, як буде та вулиця називатися. Якщо буде наш лад — робітничих рад — ми будемо називати вулиці так, як ми захочемо. А зараз капіталістичний устрій, тож хай вони називають вулиці іменами тих, кого вони вважають за своїх героїв, хто боровся за їхній лад». А КПУшникам оці вулиці важливіші, ніж організувати страйк на підприємстві, де вже півроку не було зарплатні.

А офіційні профспілки: коли я був головою страйккому на одному із заводів — уся участь офіційної профспілки обмежилася тим, що вони проголосували за моє звільнення.

У 1998 році до Дніпропетровська прийшли колоною 5 тисяч шахтарів із Павлограда. Вони вимагали виплати їм затримки по зарплатні. Я метався по дворах, по кварталах, де робітники ввечері грали в доміно. Намагався переконати їх вийти своїми заводами на солідарну підтримку. Вони мене вислуховували — хтось напівтверезий починав матюкатися, хтось вислуховував дружно — але продовжували грати в доміно. Ні-ні (сміється), до бійки ніде не дійшло. Дехто висловлював симпатію — але в результаті жоден завод не застрайкував, хоча в усіх були ті самі проблеми з виплатою зарплатні. Ви що, який загальний страйк? Хоча обстановка в місті була дружня — скажімо, ми йдемо по парку, і у приватній кафешці нас могли нагодувати й відмовитися взяти гроші. Не кажучи про бабусь, які приносили страйкарям гарячу картоплю, щоб трохи підгодувати їх. Їдемо у транспорті — й кондуктори не беруть із шахтарів грошей. Таке було напруження та піднесення. Але, на жаль, жоден інший завод не прислав якусь делегацію на підтримку — не кажучи вже про страйк.

А самі павлоградські шахтарі просили, щоб хтось їх підтримав?

— Ні. Ні. Ні. Не ходили ні делегаціями, ніяк. Вони вирішували тільки власні проблеми. Я взяв до себе пожити трьох хлопців. Молоді були — і щоб мене зовсім засмутити, кожен мав невеличкий молитовник якоїсь там протестантської церкви. То ми з ними дискутували з приводу протестів усі дні, що вони у мене тут жили. Вони мені: «Нам потрібно тільки вибити нашу зарплату — нас нічого більше не цікавить. Ніяка солідарність, ніякий страйк на нашу підтримку, нічого». Тоді в таборі у них одна людина навіть померла від запалення легень — досиділись у своєму наметовому містечку. Я їм намагався казати: «Не сидіть! Оце чекання, поки йдуть переговори в колективах — воно деморалізує. Краще зберіться колоною та пройдіть по місту». І нічого ж вони не добилися! Потім чотири тисячі повернулися до Павлограда, просидівши тут два тижні. А найбільш рішучі — дев’ятсот їх залишилося — пішли до Києва. Так усе це й заглохло.

І страйки, які організовували ви, також проходили на одному заводі?

— Так. Жодного разу мені не вдалося зробити так, щоб страйк охопив кілька підприємств одночасно. Завжди це було в межах одного заводу.

Ви казали, що в середині 90-х перейшли з позицій анархо-синдикалізму до марксизму. Чому?

— В анархо-синдикалізмі дуже слабко розроблені економічні питання. А марксистська політекономія справила на мене враження. Передусім твори самого Маркса…

Анархісти ж також використовують марксистський економічний аналіз…

— Так… Також я прийшов до висновку, що все ж потрібна і робітнича партія для координації зусиль активістів. І, на жаль для анархістської доктрини — на жаль, навіть після соціалістичної революції без державного устрою не обійтися. І наскільки довго, невідомо. Ленін, власне, дуже добре сказав. Як завгодно, але у нас буде буржуазна держава, хоч і без буржуазії. Чому? Бо ми будемо вимушені захищати буржуазні норми розподілу: кожному по роботі.

У середині двотисячних років ви припинили пропагандистську діяльність і спроби організовувати страйки. Чому? Це просто втома чи?..

— Так. (Замислюється.) Ні. Не зовсім так. Звісно, я постарів. У мене є досить серйозні проблеми зі здоров’ям. Але перш за все — я не знаю, що робити. Я прийшов до того, що більше не знаю, що робити. І я про це відверто кажу. Я маю досить великий досвід. Мабуть, мало хто з лівих активістів може похвалитися тим, що організував стільки страйків і настільки наполегливо й активно працював у робітничому середовищі — особливо в дев’яності роки. Але зараз — кажу чесно — я більше не знаю, як працювати в робітничому середовищі в соціалістичному напрямку. Бодай із найменшою ефективністю. І я про це відверто кажу, я не соромлюся цього. (Знову показує на брошуру «Протести, перемоги й репресії в Україні» на столі.) Ось, я дивлюся на цю книжечку — минуло десять років, а нічого нового я не бачу. Всі ті самі тенденції, що й у дев’яностих. Тільки от зникли такі деморалізуючі та неприпустимі форми протесту, як голодування.

Ви вважаєте їх неприпустимими?

— Абсолютно. Голодування — це засіб протесту десь у тюрмі, а не для вільних найманих робітників.

А мене просили запитати, чому ви досі вірите у робітничий спротив…

— Чи вірю я в робітничий спротив? Узагалі я вірю. Але щодо сучасного робітничого класу в Україні — я не знаю. (Усміхається.) Тому я, мабуть, утримаюся від відповіді. Жодних ілюзій у мене нема. І одна з основних причин цього — саме псевдосоціалізм в СРСР. Політизовані протести повністю дискредитовані. Робітників цікавить «тут і тепер». Ніхто й не хоче чути про боротьбу за якесь там «світле майбутнє».

Чому провалилися мої спроби організувати альтернативну, незалежну профспілку — чи то з нуля, чи то через відлам ланок від офіційної профспілки. Люди питали мене: «А що твоя профспілка мені дасть? Що? От зараз?» А я казав: «Нічого. Навпаки — доведеться боротися, переживати тиск адміністрації…» — «Ні. Цього мені не потрібно. Офіційна профспілка не виступає за мене — але вона може дати мені якусь путівку чи якісь харчі при розподілі, як це було в часи дефіциту в кінці вісімдесятих».

Цікаво, тому що серед молоді, серед студентів — навпаки зараз починається якийсь рух, боротьба за свої права. Створюються альтернативні профспілки.

— А серед робітників, наскільки я бачу, панують консервативні та реакційні настрої. Це загальне бажання, щоб прийшла якась сильна людина і навела так званий порядок для маленької людини, якій зараз нікуди поскаржитися. Це заперечення та дуже негативне ставлення до буржуазної демократії. Квінтесенцію цих поглядів я почув від однієї робітниці. Вона сказала: «Свобода потрібна інтелігенції». Нам, мовляв, свобода не потрібна.

А «нам» що потрібно? Робітникам?

— А «нам» потрібен добрий хазяїн і добра зарплатня. «Сталін, Сталін, Сталін». Потрібні репресії, щоб цей сталін поставив олігархів на місце та навів порядок. Про якусь самоорганізацію, боротьбу не йдеться. Зараз я в новому колективі — вийшовши на пенсію, я покинув трубопрокат і перейшов на теплоремонтний завод. І відстежую інший бік тих самих реакційно-консервативних настроїв. Їм байдуже, якого політичного забарвлення буде ця тверда рука — щоб тільки навів порядок. «Нам не потрібно ніякої демократії, ніяких свобод». Ось це була квінтесенція: «Свобода потрібна інтелігенції». Подібна точка зору висловлюється дуже по-різному, але ця фраза підсумовує її влучно та коротко.

На відміну від деяких країн заходу — я сам, правда, не був у жодній країні на заході, окрім Латвії в 1990-му (сміється) — у нас узагалі немає прошарку соціалістично мислячих робітників. Є окремі люди — такі як я — але нема прошарку робітників, які хоча б мислили категорією «як нам позбутися найманої праці». Нема такого прошарку. Для наших робітників наймана праця, експлуатація людини людиною — була, є і буде. У нас: «хазяїн, хазяїн, хазяїн». Усе зводиться до поганого чи доброго господаря. «Треба шукати хорошого хазяїна». Це домінуюча точка зору. І я наголошую на цьому.

Серед українських робітників дуже слабкий колективізм. Кожен сам за себе. Й мені здається, що це також історичний наслідок відсутності досвіду активної боротьби за власні інтереси. Й це наслідок радянських часів. Дуже велика кількість активістів — у тому числі серед сталіністів — вважають, що ми у відношенні досвіду робітничої боротьби відкинуті на сто років назад, на кінець дев’ятнадцятого-початок двадцятого століття.

***

Уже проводжаючи мене у дверях, Олег Дубровський сказав:

— Сподіваюся, ви не дуже розчаровані інтерв’ю. Може, ви очікували, що я намалюю райдужні перспективи робітничого руху. Але я цього зробити не можу.

 

Notes:

1. Течія, що виникла в більшовицькій партії наприкінці 1919 року та виступала за передачу управління економікою професійним спілкам. Серед лідерів групи були О. Г. Шляпніков, С. П. Медвєдєв, О. М. Коллонтай, Ю. Х. Лутовінов. Існувала до ХІ з’їзду РКП(б) в 1922 році.

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери