Чесно кажучи, цього року хотів поїхати щонайменше на три ліві табори різних спрямувань: ліволібертарний табір студпрофспілок, марксистську літню школу журналу «Пропаганда» та чи то лівонаціоналістичний, чи то просто профспілковий табір «Захисту праці». Думав, роздивлюся поміж них сам, ну, і порівняю їх потім у якійсь своїй замітці. Але, як виявилося, профспілка «Захист праці» не проводила ніякий табір. А мені самому чи то через об’єктивну зайнятість, чи то через власну халявність не вдалося податися на літню школу журналу «Пропаганда». Тож залишився тільки перший варіант, табір студпрофспілок «Пряма дія» і «Ліва студентська дія», куди я і поїхав. Та вражень, отриманих там протягом тижня, виявилося достатньо, щоб написати щось предметне і без інших двох поїздок. Тим паче, що до звичних як для такого табору організаційних недопрацювань та ідеологічних суперечок додалося ще й досить драматичне протистояння з місцевою владою. Це лише загострило і без того непросте питання, що постійно виникає на такого роду збіговиськах: «Чи працює анархія?» Але почнімо все спочатку.
Для чого лівим профспілковим активістам збиратися десь літом біля моря? Ну, є звична відповідь. Щоб трохи вишколитися та обмінятися досвідом із товаришами з інших міст чи країн. Разом з тим, усі розуміють, що не останню роль тут грає можливість позасмагати і поплавати, просто весело гедоністично провести час із друзями. Як на мене, саме між цими двома групами причин і точиться головне протистояння на такого роду таборах. Але про це згодом.
Ще одною прикметною особливістю профспілкових таборів «Прямої дії» є лібертарна (себто анархічна) організація. Це означає: безлідерна горизонтальна структура, консенсунсний метод прийняття рішень і (найважливіше) повсюдну участь кожного із членів групи. Слід зазначити, що до певної міри це працює. Працює хоча б тому, що, попри всі незгоди, табір організовується за такими принципами вже третій рік — щоразу знаходяться волонтери, які добровільно беруть на себе необхідні ділянки підготовчої роботи: розробити програму, зареєструвати учасників, зорганізувати матеріальний реманент та харчі, підготувати доповіді, врешті, скоординувати роботу. При цьому, як при підготовці, так і на самому таборі ніхто не залишається безнадійно на одинці з власними пролемами — завжди можна розраховувати на допомогу і розуміння від інших. Словом, лібертарні принципи, реалізовані таким чином, захоплюють — і табір видається живим кутком утопії!
Захопили вони і мене, коли я вперше минулого року потрапив на табір «Прямої дії». Але за захопленням швидко послідувало розчарування. Як виявилося, всіма організаційними завданнями займалося тільки ядро відповідальних ентузіастів. Всі ж інші здебільшого лише пасивно підтримували їх, а то і взагалі безвідповідально пасували, віддаючи перевагу пляжу і п’янкам замість занять і планірок. У результаті невеличка відповідальна групка ентузіастів виявлялася перевантаженою організаційними завданнями, що закономірно виявлялось у якості виконання цих завдань — організація табору проходила імпульсивними наскоками, часто щось робилося так-сяк. Зрештою, ентузіастам теж хочеться відпочити.
Те саме повторилось і цього разу. Ентузіасти-координатори швидко видихнулись, і табір пішов своїм ненапруженим ходом. На заняття в середньому приходила десь половина табору, на зарядку з такими важливими для активістів тренуваннями по самообороні — і того менше, з півдюжини осіб (це при загальній кількості у півсотні!). Натомість замість обтяжливої участі в програмі учасники часто обирали більш приємні альтернативи: піти на пляж, розважитися з компанією або відіспатися після минулих розваг.
До речі, щодо програми. Чесно кажучи, вона теж не була блискучою. На багатьох факультативах (чудове рішення в умовах повсюдної байдужості!) ще було досить цікаво, бо їх бралися проводити ті, хто добре розбирався в своїй темі. Але от майже всі основні лекції довелося готувати людям не надто обізнаним (у тому числі й мені), тому на них було відверто нуднувато, хоча йшлося про такі центрові для профспілки теми як консенсус, ситуація в освіті, синдикалізм тощо. Рятували тільки обговорення, на яких інформацію могли розповідати часто краще і цікавіше, ніж на лекції. Однак і тут, як і під час організації, здебільшого виступали ті ж самі люди (а лібертарна освіта, як відомо, так само як і лібертарна організація, вимагає повсюдної участі). Та й сама тематика обговорень із невиразно заданим слабкими лекціями попереднім спрямуванням часто відходила геть уже в якісь ліві метафізичні хащі, через що дискусія перетворювалася на схоластику, де кожен відтворював свої догми ідеологічних установок (благо, вони не дуже відрізнялися).
Апогеєм непродуктивності став четвертий день, у який програму мала вести інша профспілка-співорганізатор (до того її вела «Пряма дія») під характерною назвою ЛСД (офіційно розшифровується як «Ліва студентська дія»). Звісно, не в останню чергу таку ситуацію спричинили наші ненависники із органів місцевої влади, конфлікт із якими саме в цей день сягнув піку. Але і без них, як мені здалося, обставини склалися би не надто краще. Почнімо бодай з того, що саму програму вигадували напередодні під час вечері. Складалася вона з трьох основних тематичних пунктів: зарядки (яку вони так і не провели, бо проспали), політичної схоластичної дискусії про все і ні про що та пообіднього походу до старої фортеці і на лиман. Ось і весь вишкіл з обміном досвідом.
Зате кінець цього самого дня видався на рідкість феєричним: протистояння з місцевою владою загострилося вкрай, і все закрутилося, наче в драматичному фільмі. Але мушу спочатку окреслити попередню історію конфлікту. Отже, ще на другий день табору до нас приїхали з півдесятка машин. Із них повиходили люди у штатському і в камуфляжах (і навіть з автоматами!). Як виявилося, це були представники місцевої влади на чолі з головною сільради, настороженя нашим табором, які привезли з собою ще й прикордонників з міліцією. Після коротких загальних погроз про виселення через брак дозволу (мовляв, це ж прикордонна територія!) перейшли до більш конкретного — запису паспортних даних учасників. А потім, наче заспокоївшись, поїхали (тільки потім з’ясувалося, що відповідні служби продзвонювали місця роботи чи навчання активістів, які дали їм свої дані, через що в декого були неприємності). Але наступного дня приїхали нові гості — спершу ДАІ, потім санстанція. Врешті, на третій день уся делегація з’явилася знову. Цього разу в супроводі тільки міліції, вимагаючи нашого виселення вже через те, що ми, мовляв, перебуваємо на території історико-культурної пам’ятки (а ми і справді були у цікавому місці, в колишніх каменоломнях-катакомбах із партизанською славою, але нічого про те, що це справді якась пам’ятка, не зустрічали). Звісно, ніяких документів вони про це надати не змогли, тільки якийсь сумнівний «археолог» почав нас сумбурно звинувачувати у руйнуванні історичної спадщини. Тоді за справу взялася міліція: складали протоколу і опитували учасників табору, чи знають вони, що тут така пам’ятка, і чи не здійснюють тут часом якісь археологічні розкопки. Дізнавшись, що ніхто нічого не вів і нічого не знав, і так і не змігши нас залякати, делегація подалася геть. Однак нас попередили, що наступного дня, в четвер, відбудеться засідання сільради, на якому будуть вирішувати питання нашого виселення. Втім, усі чекали на нову делегацію, як завжди, на завтра біля обіду. Як же ми здивувалися, коли в звичний час ніхто так і не заявився — більше того, сільрада так і не змогла прийняти ніякого рішення про нас. Ми залишилися.
Сюрприз чекав на нас увечері. Саме тоді більшість учасників табору поверталися з лиману. Ще по дорозі деякі з них застали якогось підозрілого КАМАЗа, що гнав у напрямку табору (дехто навіть казав, що камаз їх мало не збив). І ось, добравшись до табору, машина розвантажила кузов і поїхала. Її вантажем виявився гній. Кузов гівна прямісінько перед табором! Боже, що тут почалося. І прокльони, і заклики до негайної прямої дії у відповідь, і врезонювання до того, що треба все добре обдумати, а дехто просто автономно пішов у село розповідати про інцидент і «піднімати громадськість». Словом, ніякий лібертарний консенсус тут не діяв, наполохані учасники табору як лебідь, рак і щука тягнули в різні сторони.
Щоправда, через пару годин усі отямилися і заспокоїлися. Навіть сіли в катакомбах (щоб не так смерділо) співати пісень. Як тут новий ґвалт: хтось підпалив лісосмугу поряд! Ліс горить, а на табір валить дим. Звісно, всі одразу кинулися гасити — хто з бідонами води, хто з покривалами. Але на місці виявилося, що це не лісосмуга горить, а лише стихійне сміттєзвалище, яких купа в регіоні, бо держслужби там не займаються сміттям: його вивозять лише дві приватні компанії, з якими треба укладати контракт — звісно, за гроші. Видзвонені пожежники теж уже встигли нас заспокоїти, мовляв, усе нормально, жителі так часто підпалюють, хай горить.
Але ланцюгова реакція неспокою вже була запущена. Спочатку після повернення до табіру згадали, що кілька днів тому вночі бачили поряд якихось підозрілих типів, які хутко втекли, коли зрозуміли, що їх засікли. Потім хтось додав, що на ранок після цього помітили підпалений каремат 1 біля намету. Зрештою, чому б це і не навмисне хтось підпалив сусіднє сміттєзвалище? В результаті почали гарячково формуватися стихійні патрулі, які одразу взялися прочісувати територію навколо в пошуках провокаторів. Але до цього моменту я до свого сорому (честі?) вже спав, тому не міг стати очевидцем подальших подій, однак ще довго до мого намету долинали звуки, наче когось таки знаходили.
На ранок я прокинувся не підпаленим і не обгадженим. Ще трохи попахувала купа гною, але загалом все було досить терпимо. В таборі не було жодних «полонених» провокаторів — як виявилося, вночі їх так і не знайшли. З’ясувалося, що майже до світанку точилися суперечки з метою досягнути пресловутого консенсусу з приводу того, як реагувати ж далі. Бурхливі вечірні події розкололи табір на дві частини з суперечливими ідеологічними засадами. Одна фракція вимагала рішучої прямої дії тут і зараз: побити вікна в сільраді, обмалювати її стіни графіті, обкидати тим же гноєм. Інша — стояла на більш поміркованих позиціях і закликала провести пікет під сільрадою, підбурюючи місцевих мешканців вимагати централізованого державного вивозу сміття. Перемогла таки друга фракція. Але саме що перемогла. Ніякого консенсусу так і не було досягнуто. Просто «прямодійці» надто стомилися від дискусій і, самоусунувшись, пішли спати, наостанок звинувативши своїх опонентів в «лібералізмі» та розсваришись із ними. Лебідь, рак і щука нікуди не зникли.
А що далі? Лебеді, себто фракція «прямодійців», вранці помалу розлетілися додому. Щуки, себто прихильники більш виважених методів, попливли на свій пікет. А я як справжній рак-опортуніст залишився задкувати на таборі. І не пошкодував. Пікет під сільрадою не дав особливого результату, влада пікетників (як і офіційний лист від них пізніше) просто проігнорувала. Якийсь час іще покладали надії на місцевих жителів, які після пікету зацікавилися проблемою вивозу сміття, але пізніше при зустрічі з ними з’ясувалося, що це якісь мусульманські проповідники досить сектантського характеру, яких цікавило скоріше навернення нових правовірних, ніж якісь соціальні проблеми.
Але передчасно їхати додому теж було би неправильно. Попереду чекали ще два дні насиченої (справді насиченої!) програми літньої школи «Лівої опозиції». Дехто з учасників табору (здебільшого із фракції «прямодійців») гидував ними — мовляв, негоже справжнім анархістам шашкатися зі всілякими троцькістами та соціал-демократами. А дарма! Рівень організації, а особливо лекцій там був помітно вищим. Так, у п’ятницю одразу з появою активістів ЛО на таборі з’явилася афішка із розпорядком дня, чого не було і на думці до того (хоча такі плакати були на двох попередніх таборах «Прямої дії»). У цей графік також не зовсім вписувалися, однак це вже було хоч щось. Лекції також вирізнялися добротністю, адже всі лектори були експертами у своїх темах. На жаль, дехто приїхав надто пізно або не приїхав взагалі, тому їхні лекції не відбулися. Але і з того, що відбулося за ті два дні, мені особисто запам’яталося більше цікавих ідей, ніж протягом усіх чотирьох із хвостиком днів табору ПД+ЛСД 2.
Коротше, останні дні табору принесли окрім таких теж безперечно корисних речей як засмага, суперечливий організаційний досвід та незвичні активістські пригоди ще й те, що повинні були давати за замовчуванням — хороший теоретичний вишкіл. Тому ні, я не шкодую, що провів саме так свої шість днів, адже під час них було все. Але це аж ніяк не означає, що я наступного разу хотів би повторення чогось подібного, бо це би означало, що ми геть не вчимося на власних помилках. Із цих причин на завершення своєї оповіді я хотів би ще раз виділити ці помилки та подати можливі шляхи їх вирішення.
По-перше, не були виокремлені і проговорені якісь нормативні засади участі в таборі. Зрозуміло, що за лібертарними принципами все має вирішуватися консенсусом. Але що заважає задати деякі засади участі (наприклад, «сухий закон» вдень) апріорно. Зрештою, кожен, кому не підходить такий табір може на нього просто не їхати.
По-друге, море — це велика спокуса. Зрозуміло, що активістів на табір заманюють частково саме цим, але і такі «заманені» учасники табору не надто активно беруть участь у його програмі. Коротше, гадаю, що простіше і дешевше було би зробити табір десь в Центральній Україні або на Поліссі. Врешті, можна підхопити цікавий протестний досвід цього табору і розташувати наші наступні табори біля населених пунктів з якимись соціальними проблемами, намагаючись самоорганізувати чи бодай зацікавити місцевих жителів (не всі ж вони сектанти) на вирішення проблем у межах такого собі практикуму паралельно з теоретичною та фізкультурною програмою табору.
По-третє, консенсус — не панацея. Особливо коли певні особи таким чином очікують прийняття рішень за наперед заданими догматичними схемами, прикритими різними радикальними ярличками і засудженням «лібералізму» чи «реформаторства». Тому варто попередньо (в засадах табору?) передбачити певні (часові, процедурні) обмеження методу консенсусу на користь голосування, а то і одноосібного прийняття рішень (в екстремальних умовах), щоб зекономити дорогоцінний час учасників та поберегти їхні нерви, а то і життя-здоров’я, у справді гострих ситуаціях.
По-четверте, надто вже багато хто безвідповідально ставиться до участі в таборі. Очевидно, що навіть з уведенням попередніх нормативних засад участі, таке ставлення особливо не зміниться. Активність необхідно якось заохочувати через систему стимулів. Тут у пригоді могло би стати, наприклад, закріплення за правом голосу учасника (в консенсусі чи голосуванні) певних обов’язків (наприклад, відвідати певну кількість занять, відчергувати на кухні або вночі чи навіть дотримуватися того самого «сухого закону»). Звісно, палку тут перегинати не варто — краще тримати ці норми для попередження, ніж для використання, як і розглядати випадки порушення гуртом, а не якимсь «виключно вповноваженими» органайзерами. Разом з тим, дуже важливо, щоб пасивні учасники збагнули, що поряд з усіма можливостями є ще й певні обов’язки учасника, на яких і тримається функціонування табору.
Насамкінець хочу зазначити, що у багатьох перелічених помилках я винен не менше, ніж інші учасники, бо був так саму надто пасивний. Тому цю замітку не варто сприймати як спробу знайти якихось винних, радше як спробу розібратися, як бути далі в непростих організаційних обставинах. Бо всі факти, як на мене, свідчать, що в нас анархія чомусь не працює (хоча б для того, щоб ефективно вишколити активістів, якщо не змінювати суспільство) і потрібно якось ставити її до ладу, або заміняючи місцями канонічно «лібертарні» елементи іншими, більш «авторитарними» — звісно, з раціональним обґрунванням такої заміни (що я і пропоную тут), або знаходити якісь достовірні позитивні схеми та приклади лібертарної самоорганізації (що я хотів би почути у відповідь від своїх критиків). У будь-якому разі, вихід із наявного болота — адже, будьмо чесними, воно далеко не обмежується лише табором, ним просякнута вся лібертарна активність — має ґрунтуватися не на зашкарублих догматичних рецептурах лібертарних класиків, а на раціональних (а ще краще — науково вивірених) доказах із критичною ревізією наших організаціних засад. Тому закликаю всіх небайдужих до конструктивної (соціологічної?) дискусії щодо основ і методів ефективної та якнайлібертарнішої організації.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ПРОФСПІЛКА І/АБО СЕКТА (Тарас Саламанюк)
ПО ТОЙ БІК ПЛАГІАТУ (Тарас Саламанюк)
ЗАНУРЕННЯ В БЕЗОДНЮ ОСВІТИ (Тарас Саламанюк)
НЕВИВЧЕНІ УРОКИ (Тарас Саламанюк)