Правлячий клас не править: примітки до марксистської теорії держави

05.12.2014
|
Фред Блок
9796

Марксистська теорія держави залишається для багатьох «білою плямою», незважаючи на те, що інтерес до цієї теми нещодавно поновився. Значного прогресу досягла критика ортодоксальних марксистських трактувань, які зводять державу до простого відображення економічних інтересів. Однак обриси адекватної альтернативної марксистської теорії й досі розмиті. Найкраще це проявляється у тому, що серед марксистських кіл продовжують користуватися популярністю пояснення процесів державної політики або внутрішньодержавних конфліктів, виконані цілком у стилі ортодоксальних трактувань, що вони визначають державу як відображення інтересів окремих груп капіталістичного класу. До прикладу, чимало марксистів були залучені до інтерпретацій Вотергейту, що вбачали у скандалі конфлікт між двома різними блоками капіталістичного класу. Цей розрив між теорією і поясненням реальних історичних подій показує, що критика ортодоксальних марксистських трактувань опрацьована не достатньо. Ці застарілі трактування, — навіть якщо їх було достатньо покритиковано й відкинуто — прокрадаються назад у різні сучасні теоретичні дослідження, оскільки залишаються вмонтованими в основні поняття марксистського аналізу.

У цьому есе розглядаються два елементи альтернативної марксистської теорії держави. Перший елемент полягає в інакшому підході до концептуалізації правлячого класу та його відношення до держави. Завдяки цій реконцептуалізації стає можливим другий елемент — вироблення структурних принципів, які визначають конкретні механізми, відповідно до яких держава є капіталістичною, в той час як інші структурні теорії зазвичай аналізують структури абстрактно і дещо спекулятивно.

Хоча ці два елементи не представляють повну марксистську теорію держави, вони таки пропонують новий спосіб осмислення джерел раціональності при капіталізмі. Сучасні марксисти змушені визнати, що незважаючи на свою фундаментальну ірраціональність, капіталізм у розвинених країнах показав надзвичайну здатність до самораціоналізації у відповідь на подвійну небезпеку економічної кризи та радикальних рухів робочого класу. Оскільки теперішній історичний період знову заводить лівих у глухий кут, загроза успішної капіталістичної раціоналізації, усвідомлення джерел здатності капіталізму до самореформування має для політики першочергове значення. Традиційне марксистське пояснення капіталістичної раціональності виходить з сумлінності певного сектору правлячого класу. У цьому сенсі капіталістична реформа відображає свідому волю й розуміння певного сектору капіталістичного класу, який усвідомив весь масштаб проблеми і пропонує ряд рішень. Відповідно до запропонованих альтернативних принципів, здатність капіталізму до самораціоналізації — це результат конфлікту між трьома групами чинників, а саме: капіталістичним класом, керівниками державного апарату та робочим класом. Раціоналізація відбувається «за спинами» кожної групи дійових осіб, внаслідок чого раціональність не може розглядатися як функція самосвідомості однієї конкретної групи.

Цей аргумент та його застосування будуть покроково окреслені в статті. По-перше, я спробую показати, що критика ортодоксальної марксистської теорії держави має свої недоліки, оскільки приймає ідею класової свідомості правлячого класу. По-друге, я стверджую, що у роботах Маркса закладена основа для відхилення ідеї класово свідомого правлячого класу. По-третє, я проваджу структурну аргументацію, яка показує, що навіть за відсутності класової свідомості правлячого класу, державні управлінці наполегливо відмовляються застосовувати антикапіталістичну політику. По-четверте, я повернуся до питання капіталістичної раціональності й опишу, яким чином вона виходить за межі структурованих відносин між капіталістами, робітниками та керівниками держави. Наостанок, я коротко проаналізую застосування цієї аргументації для сьогоднішніх проблем капіталізму в США.

 

Критика інструменталізму

Найбільшим досягненням у марксистській теорії держави за останні роки стало формулювання критики інструменталізму. Ряд авторів охарактеризували погляди ортодоксальних марксистів на державу як інструменталізм, оскільки вони розглядають державу як простий засіб або інструмент досягнення цілей правлячого класу. По-перше, це ігнорує ідеологічну роль держави. Держава відіграє надзвичайно важливу роль у збереженні легітимності суспільного ладу, а для цього необхідно, щоби вона займала нейтральну позицію у класовій боротьбі. Коротше кажучи, навіть якщо держава — це інструмент досягнення цілей правлячого класу, факт необхідності її виникнення вказує на потребу розробки складнішої структури для аналізу державної політики. По-друге, інструменталізм не в змозі визнати, що аби діяти в загальних інтересах капіталу, держава повинна мати змогу вживати заходів проти конкретних інтересів капіталістів. Наприклад, регулювання цін або обмеження експорту капіталу можуть служити загальним інтересам капіталу в певний період, навіть за умови тимчасового скорочення доходів більшості капіталістів. Щоб провадити подібну політику, держава повинна бути більш автономною від прямого капіталістичного контролю, аніж це передбачають погляди інструменталістів.

Критика інструменталізму пропонує ідею відносної автономії держави як альтернативної структури. Щоби служити загальним інтересам капіталу, держава повинна мати певну автономію від прямого контролю правлячого класу. Оскільки поняття абсолютної автономії держави було б немарксистським й оманливим, зрозуміло, що ця автономія є лише відносною. Однак визначити природу, межі та вирішальний фактор цієї відносної автономії досить важко. Деякі автори спробували висловити думку про те, що ступінь автономії змінюється історично, і що «пізній капіталізм» характеризується «автономізацією державного апарату». Проте ці аргументи несистемні й поділяють аналітичну проблему, що походить з «відносної автономії від контролю правлячого класу».

Основна проблема у формулюванні «відносної автономії» полягає у концептуалізації правлячого класу. Теорії про відносну автономію припускають, що правлячий клас буде ефективно діяти у відповідь на зловживання державою цією автономією. Однак для того, щоб правлячий клас мав змогу вдаватися до таких виправних дій, він повинен володіти певною політичною цілісністю, усвідомлювати свої загальні інтереси і мати високий рівень політичних навичок. Словом, ця теорія потребує від правлячого класу (або його частини) класової свідомості, тобто розуміння того, що необхідно для відновлення капіталістичних суспільних відносин в умовах історичних обставин, що змінюються. Все ж, якщо правлячий клас (або його частина) є класово свідомим, то рівень автономії держави досить обмежений. На цьому етапі теорія відносної автономії скочується до дещо витонченішої версії інструменталізму. Державна політика й надалі розглядається як відображення вкладу класово свідомого правлячого класу.

Вихід із цього теоретичного колапсу, спосіб формулювання ефективної критики інструменталізму полягає у тому, щоб відкинути ідею класово свідомого правлячого класу. На зміну принципам відносної автономії, ключовою ідеєю стає поділ праці між тими, хто акумулює капітал і тими, хто керує державним апаратом. Ті, хто акумулює капітал свідомі своїх інтересів як капіталісти, проте вони загалом не свідомі того, що дійсно потрібно для відновлення суспільного устрою в умовах обставин, що змінюються. Ті ж, хто керує державним апаратом, більшою мірою пов’язані з відтворенням суспільного устрою, оскільки їхня влада залежить від збереження політичного й економічного порядку. Тож основне теоретичне завдання тут — пояснити, яким чином, незважаючи на цей поділ праці, держава служить інтересам капіталістичного класу. Саме про це завдання — розвиток структурної теорії держави — ми і поговоримо, після того як коротко розглянемо поділ праці між капіталістами й  державними керівниками.

 

Поділ праці

Ідея поділу праці між капіталістами, позбавленими класової свідомості, і тими, хто керує державним апаратом, описана у роботах Маркса. Однак є два фактори, які додають неясності цьому марксовому судженню. По-перше, Маркс не пояснював природу структурних принципів, за якими працював цей поділ праці, хоча натякав на їхнє існування. По-друге, обговорення Марксом цих питань затьмарено його полемічним прагненням скинути відповідальність за всі аспекти буржуазного суспільства на правлячий клас. Навіть коли Маркс визнає, що правлячому класу бракує класової свідомості, він все ж формулює думку таким чином, щоб натякнути на те, що в цілому правлячий клас свідомо контролює ситуацію. Маркс використовує ідею свідомого, напряму правлячого класу як полемічного символу розвитку структурних механізмів, завдяки яким контроль над засобами виробництва призводить до контролю над іншими аспектами суспільства.

Найчіткіше ця напруженість у Марксових судженнях прослідковується у творі «18 брюмера Луї Бонапарта», де він пояснює, чому буржуазія підтримала переворот Луї Бонапарта проти представників парламенту з рядів тої ж буржуазії. Він пише:

«З іншого боку, позапарламентський блок буржуазії своєю догідливістю Президентові, своєю дискредитацією парламенту, своїм жорстоким поводженням із пресою змусив Бонапарта стримати і знищити його промовців і письменників, політиків й інтелектуалів, його політичну платформу і його пресу, оскільки представники буржуазії могли б переслідувати власні інтереси з повною впевненістю у захисті сильного уряду з необмеженою владою. Буржуазія чітко заявила про своє прагнення позбутися власної політичної влади, щоб уникнути проблем і небезпек правління.»

У цьому абзаці розглядається поділ праці та поділ інтересів між позапарламентським блоком буржуазії, в першу чергу зацікавленим в акумулюванні прибутку, та парламентськими представниками й інтелектуалами того класу, чиї головні мотиви були зовсім іншими. Маркс використовує поняття представництва як замінник означення структурних відносин, на яких тримається поділ праці.

У попередньому абзаці, в якому йдеться про дрібну буржуазію, він пояснює, у чому полягає ідея представництва:

«Так само мало хто розуміє, що всі демократичні представники — торговці чи завзяті поборники торгівлі. Відповідно до своєї освіти й особистої позиції, одні можуть відрізнятися від інших, як небо і земля. Представниками дрібної буржуазії їх робить той факт, що вони не виходять у своїх думках за межі, за які останні не виходять у житті, що теоретично поступово приводить їх до тих самих завдань і рішень, до яких останніх приводять матеріальні інтереси і соціальна позиція. Загалом таким і є відношення політичних й інтелектуальних представників класу, до класу, який вони представляють.»

Тут Маркс відкидає простий редукціонізм, такий популярний серед його послідовників. Для Маркса представництво було об’єктивним відношенням — не потрібно належати до класу, щоб бути його представником. Насправді, представники та їхні класи не завжди сходяться у поглядах, оскільки різні позиції можуть призводити до різного бачення. Загалом, представники не обов’язково є членами своїх класів, проте помилково приписувати всьому класу свідомість, яку відображають парламентські й інтелектуальні представники.

Марксова ідея представництва передбачає загальні структурні зв’язки між капіталістами і тими, хто керує державним апаратом. Маркс визнає, що люди у державному апараті, як правило, мають ширше бачення суспільства, ніж капіталісти, хоча у своєму баченні вони все ж далекі від загального розуміння того, що потрібно для відновлення суспільного устрою. Зрештою зануреність керівників держави у боротьбу за політичну владу викривляє їх розуміння. Це джерело «парламентського кретинизму», що зробило Луї Бонапарта кращим захисником інтересів буржуазії за власних представників класу. Проте якщо ні правлячий клас, ні його представники не знають, що необхідно для збереження та відновлення капіталістичних суспільних відносин, чому це не зробить держава? Відповідь полягає у тому, що подібна політика виникає зі структурних відносин між керівниками держави, капіталістами й робітниками.

 

Допоміжні структурні механізми

Якщо марксисти пропонують радикальну критику інструменталістських поглядів на державу, то зазвичай це робиться для виправдання реформістської політики соціалістів. Коли стверджують, що правлячий клас досить розрізнений, що йому бракує класової свідомості та політичного досвіду, то з цього начебто випливає, що якби соціалістам вдалося отримати контроль над важелями існуючої держави, вони змогли б зробити так, щоб держава вплинула на перехід до соціалізму. Логіка відмінна — якщо держава за своєю сутністю не є інструментом правлячого класу, тоді її можна зробити інструментом робочого класу. Ці реформістські погляди подібні до інструменталістських своїм персоналістичним редукціонізмом — або правлячий клас здійснює контроль над державою особисто і напряму, або ж не контролює її зовсім, і тоді державу можна використовувати в інших цілях. Жодне бачення не визначає структурних механізмів, через які держава служить капіталістичним цілям, незалежно від того, чи діють капіталісти безпосередньо та свідомо. Однак якщо зрозуміти ці механізми, можна сформувати критику соціалістичного реформізму, яка є набагато ефективнішою, ніж критика інструменталістської традиції.

Перш ніж розглядати головні структурні механізми, варто звернутися до ряду допоміжних механізмів. Перший з них включає всі засоби, які дають змогу членам правлячого класу здійснювати безпосередній вплив на державний апарат. Навіть попри те, що правлячому класу не вистачає класової свідомості, його члени чітко розуміють свої безпосередні інтереси як капіталісти, а також вплив держави на ці інтереси. Капіталісти, індивідуально чи у групах, застосовують тиск на державу задля певних вигідних контрактів, для контролю державних витрат у певних сферах, для законодавчих актів на їхню користь, для звільнення від податків, задля більш жорсткого контролю робітників і таке інше. Ясна річ, гонитва за всіма цими різноманітними інтересами нічого не додає до політики у загальних інтересах капіталу. Навіть у сфері контролю робочох сили, що в ній зацікавленість капіталістів проявляється найбільше, політика, якої вимагають капіталісти, може і не співпадати з їхніми довготривалими інтересами. Тим не менш, капіталісти намагаються забезпечити чутливість держави до своїх потреб різними способами, в тому числі внесками на проведення політичних кампаній, лобіюванням і послугами на користь політиків і держслужбовців. Оскільки ці способи в першу чергу використовуються для того, щоб збільшити чутливість держави до особливих інтересів окремих капіталістів або груп капіталістів, загальний ефект цього стрімкого поширення каналів впливу в тому, щоб змусити тих, хто керує державою, відкинути способи мислення і поведінки, що не вписуються в логіку капіталізму.

До категорії каналів впливу входить залучення членів правлячого класу до держслужби, а віднедавна і до участі в різних приватних групах, які мають значний вплив на формування державної політики. Інструменталісти, як правило, розглядають цих осіб як типових членів класу, а їхній вплив на державу розглядається як провідний у правлінні капіталістичного класу. У перспективі висувається кілька поглядів на таку безпосередню участь правлячого класу в формуванні політики. По-перше, члени правлячого класу, що віддають цій діяльності багато сил , стають нетиповими для свого класу, оскільки змушені дивитися на світ з точки зору керівників держави. Зазвичай їхні погляди ідеологічно відрізняються від поглядів політично незаангажованих членів правлячого класу. Важливішим є те, що навіть якби не було політично ангажованих членів правлячого класу, все ж є всі причини вважати, що держава і групи формування політики просуватимуть політику, що задовольняє інтереси правлячого класу. У раніше процитованому висловлюванні, Маркс пояснює, що необов’язково належати до правлячого класу, щоби «представляти» його політично; за відсутності осіб, які належать до правлячого класу, особи з інших соціальних класів охоче виконають роль його «представників».

Усі засоби впливу правлячого класу, включаючи безпосередню участь, утворюють структурний механізм допоміжного характеру. Завдяки каналам впливу знижується вірогідність того, що керівники держави сформулюють політику, яка напряму розходиться з інтересами капіталістів. Проте цей механізм є допоміжним, оскільки навіть за відсутності каналів впливу, інші структурні механізми надзвичайно ускладнюють проведення антикапіталістичної політики керівниками держави. У той час, коли інструменталісти стверджують, що вплив є провідною складовою контролю над державою для правлячого класу, це скоріше нагадує глазур на торті класового панування.

Це не стосується другого допоміжного механізму — буржуазної культурної гегемонії. Важливим аспектом культурної гегемонії є поширене прийняття певних неписаних правил того, що є законною, і що є незаконною державною діяльністю. Хоча ці правила й змінюються з часом, уряд, який порушує неписані засади, притаманні для його періоду, пожертвує значною частиною народної підтримки. Це значною мірою обмежує певні типи державної діяльності, що розходяться з інтересами капіталу. Однак проста згадка про існування буржуазної культурної гегемонії вимагає зустрічного пояснення шляхів виникнення цієї гегемонії. Тут також повинні бути окремі структурні механізми, завдяки яким «правлячі ідеї» збігаються з класовим пануванням. Тим не менш, перед цим есе не стоїть завдання пояснити ці структурні механізми.

 

Головні структурні механізми

Реальна структурна теорія держави повинна мати дві окремі направленості. Вона повинна розробити структурні обмеження, які діятимуть задля зменшення вірогідності того, що керівники держави діятимуть наперекір загальним інтересам капіталістів. Усвідомлення цих обмежень особливо важливе для аналізу перепон на шляху до реформістських соціалістичних стратегій. Крім того, структурна теорія повинна пояснювати тенденцію, яка існує серед керівників держави, провадити політику, що задовольняє загальні інтереси капіталу. Недостатньо просто пояснити, чому держава уникає антикапіталістичної політики; необхідно пояснити, чому держава служить задля раціоналізації капіталізму. Відкидаючи ідею класової свідомості правлячого класу, потрібно представити альтернативне пояснення зусиль, покладених на раціоналізацію.

Причиною виникнення обох тенденцій може бути той факт, що ті, хто керує державним апаратом, — незважаючи на свої політичні переконання — залежать від підтримування певного рівня економічної діяльності. Це дійсно так із двох причин. По-перше, можливість самофінансування держави через податки чи кредити залежить від стану економіки. Якщо економічна діяльність знаходиться у стані занепаду, державі буде складно підтримувати свої доходи на достатньому рівні. По-друге, суспільна підтримка влади різко впаде, якщо за цього режиму відбуватиметься суттєве зниження рівня економічної діяльності, а паралельно із тим підвищуватиметься рівень безробіття й дефіциту основних товарів. Таке зменшення підтримки підвищує можливість того, що керівників держави буде так чи інакше відсторонено від влади. Та й навіть якщо зниження не настільки суттєве, це додасть труднощів владі та зменшить її політичну здатність до вживання дієвих заходів.

У капіталістичній економіці рівень економічної діяльності значною мірою визначається інвестиційними рішеннями окремих капіталістів. Це означає, що капіталісти, діючи колективно як інвестори, мають вето на державну політику в тому розумінні, що їхня неспроможність інвестування на достатньому рівні може викликати серйозні проблеми у керівників держави. Це зашкодить керівникам держави вжити заходів, що можуть значно знизити рівень інвестицій. Крім того, це означає, що керівники держави напряму зацікавлені у використанні своєї влади з метою стимулювання інвестицій, оскільки стабільність їхньої власної влади базується на здоровій економіці. Різноманітні програми, запроваджені державними відомствами, часто орієнтуються на стимулювання та заохочення приватних інвестицій. Таким чином, керівники держави розглядають інвестиційні проблеми ширше, ніж окремі капіталісти. Це збільшує вірогідність того, що подібна політика буде задовольняти загальні інтереси капіталу.

 

Обмеження державної політики

Це, звісно, спрощення. Щоб цей підхід був більш переконливим, слід детальніше розглянути обидві сторони медалі — обмеження та раціоналізацію. При цьому постає одна проблема — якщо капіталісти мають вето на державну політику, то чи не є це просто інакшою версією інструменталізму? Відповідь на це запитання криється у більш ретельному аналізі визначальних факторів інвестиційних рішень. Найбільш вдалою концепцією тут є ідея ділової впевненості. Окремі капіталісти визначають рівень інвестицій для певної країни, спираючись на різноманітні змінні фактори, такі як вартість праці та розмір ринку для того чи іншого продукту. Окрім цього, є ще нематеріальний змінний фактор — оцінка капіталістами загального політико-економічного клімату. Чи стабільна ситуація в суспільстві; чи під контролем робочий клас; чи можливе збільшення податків; чи порушують державні відомства свободу бізнесу; чи очікується економічне зростання? Ці питання відіграють надзвичайно важливу роль в інвестиційних рішеннях будь-якого підприємства. Усі ці оцінки національної економіки в сумі складають те, що називається рівнем ділової впевненості. Зі зниженням рівня ділової впевненості знижується і рівень інвестицій. Крім того, ділова впевненість може мати і міжнародний характер, коли країни об’єднуються у світову капіталістичну економіку. Транснаціональні корпорації, міжнародні банки і валютні спекулянти також роблять певні висновки про політично-економічний клімат окремої країни, що визначає їхню готовність вкладати кошти у цю державу. Це в свою чергу вплине на внутрішній рівень ділової впевненості та рівень продуктивних інвестицій.

Однак поняття ділової впевненості  суттєво відрізняється від «свідомості правлячого класу». Ділова впевненість базується на оцінюванні ринку, і розглядає політичні події лише як такі, що можуть стикатися з ринком. Це означає, що вона коріниться у вузьких особистих інтересах окремого капіталіста, який турбується про свій прибуток. Ділова впевненість, особливо завдяки своєму невід’ємному міжнародному компоненту, не може похвалитися виточеною оцінкою того, чи служить влада довготривалим інтересам капіталу. В умовах політичних потрясінь і масової мобілізації ділова впевненість спадатиме, а підвищиться вона за відновлення ладу, при цьому неважливо наскільки жорстокими будуть методи. Саме ділова впевненість так позитивно відповіла на переворот Луї Бонапарта, тому що він пообіцяв відновити звичні умови для бізнесу, незважаючи на негативний вплив на політичні права буржуазії. Грубість ділової впевненості робить капіталізм особливо вразливим для авторитарних режимів, які в змозі діяти наперекір загальним інтересам капіталу.

Динаміку ділової впевненості як обмеження керівників державного апарату можна зрозуміти, простеживши сценарій подій, які розгортаються після приходу до влади лівоцентристських урядів, які намагаються проштовхнути масштабні реформи через парламент. У цьому сценарії зібрана квінтесенція різних досвідів ХХ століття, включаючи Чилі за Альєнде. Як тільки на виборах перемагають ліві, знижується ділова впевненість. Найяскравіше це проявляється у спекуляції на національній валюті. Реформістські уряди викликають підозри у провадженні інфляційної політики; високий рівень інфляції означає падіння міжнародної цінності національної валюти. Спекулянти ж починають знижувати цінність валюти ще до очікуваної інфляції.

Цей зв’язок між реформістськими урядами й інфляцією невипадковий. Реформістська політика — це високий рівень працевлаштування, перерозподіл доходів на користь бідних, вдосконалені соціальні служби — безпосередньо чи опосередковано призводить до того, що доходи не служать прибуткам, а переходять до робочого класу. Підприємства намагаються протистояти такому переходу, піднімаючи ціни, щоб не знижувався рівень доходів. Іншими словами, інфляція цін у цьому контексті — це відповідь ринку на політику, яка начебто допомагає робочому класу. Зіткнувшись із нападками спекулянтів на свою валюту, реформістський уряд має два виходи з цієї ситуації. Він може заспокоїти міжнародну і національну бізнес-спільноту, заявивши про свій намір провадити ортодоксальну економічну політику. Або ж він може поступово просувати свою програму реформ. Якщо буде обрано останній варіант, існує вірогідність підвищення рівня інфляції та врешті-решт виникнення міжнародної валютної кризи.

Причиною міжнародної кризи є тривалий спекулятивний тиск на валюту в поєднанні з кількома новими факторами. Інфляція в межах однієї країни може негативно впливати на національний торговий баланс, що призводить до справжнього погіршення рахунку платіжного балансу країни. Крім того, інфляція та втрата довіри до валюти призводять до відтоку іноземного і національного капіталу та збільшує неохоту іноземців надавати кредити постраждалій країні. Спекулятивний тиск на валюту можна перенести; сплеск різкої міжнародної валютної кризи вимагає суттєвих змін. Уряд може відмовитися від своєї реформістської політики або передоручити владу більш «відповідальному» керівництву.

Проте якщо уряд налаштований на захист своїх програм, йому доведеться ізолювати економіку від тиску світового ринку, запровадивши контроль цін, регулювання імпорту та валютний контроль.

Завзяті намагання уряду контролювати ринок запускають новий ланцюжок подій. Ці нові важелі управління становлять загрозу для окремих капіталістів. Контроль цін означає для підприємств втрату можливості маніпулювати одним із найголовніших факторів рівнів прибутку. Регулювання імпорту означає, що підприємство не зможе імпортувати товари, необхідні для власного бізнесу. Валютний контроль означає, що підприємства і окремі особи не зможуть вільно перенаправляти свої активи до більш безпечних сховищ за кордоном. Те, що ці активи заблоковані у валюті, яка швидко знецінюється, може призвести до втрати великих статків.

Все це — складові різкого падіння національної ділової впевненості. Чому підприємці повинні продовжувати інвестування, якщо їм доводиться працювати у середовищі, де уряд порушує фундаментальні закони ринкової економіки?

Різке падіння ділової впевненості призводить до економічного спаду. Поряд з високим рівнем безробіття виникає дефіцит необхідних товарів. Популярність влади різко падає. Єдина альтернатива капітуляції — за виключенням встановлення контролю і початкових реформ — це різкий крок назустріч соціалізації економіки. Уряд може повернути людям роботу і вирішити проблему дефіциту, взявши під своє крило керівництво приватними підприємствами. Однак для подібних дій не існує політичного базису, навіть у країнах, де лідери уряду на словах прагнуть до ідей соціалізму. Загалом, реформістський уряд не підготував своїх виборців до рішучих дій; уся його програма базується на обіцянці поступового переходу. До того ж, самі керівники уряду занурюються у політичну культуру державного апарату, перешкоджаючи різким змінам і зберігаючи статус-кво.

Наслідки цієї безвихідної ситуації до болю знайомі. Уряд втрачає владу через стандартну парламентську процедуру — поразка на виборах, часткова втрата парламентської підтримки — або ж скидається через військовий переворот. Військові дії, що порушують конституційність, стикаються з серйозними перешкодами у ліберальних капіталістичних державах, але коли економічний хаос суттєво зменшує легітимність влади, вірогідність військового перевороту зростає. Коли втручається армія, вона не діє як інструмент правлячого класу. Вона діє відповідно до власного уявлення  про потреби відновлення політичного устрою та у своїх власних інтересах. Зрозуміло, що усунення реформістського уряду призводить до швидкого відродження ділової впевненості просто через те, що відновлено порядок. При цьому варто наголосити, що це відродження ділової впевненості може тривати недовго, оскільки між інтересами армії та інтересами капіталістів можуть виникати серйозні конфлікти.

Ключовим моментом розвитку цього сценарію є те, що ланцюжок подій може розгортатись без свідомого рішення членів правлячого класу діяти «політично» проти діючої влади. Звичайно ж подібний сценарій, як правило, розглядається у буржуазній пресі разом із тенденційною критикою режиму, наріканнями вищих класів і навіть певною змовницькою діяльністю. Однак справа в тому, що змовницькі дії задля дестабілізації влади зайві, оскільки рішень, прийнятих окремими капіталістами відповідно до їхньої власної обмеженої економічної раціональності достатньо, щоб паралізувати владу, створивши ситуацію, вихід з якої тільки один — повалення режиму.

 

Раціоналізація

Динаміка ділової впевненості допомагає пояснити, чому уряди утримуються від використання антикапіталістичної політики. Залишається тільки прояснити, чому уряди зазвичай діють у загальних інтересах капіталу. Ми вже частково відповіли на це запитання. Оскільки керівники держави неабияк залежать від результатів процесу акумулювання інвестицій, не дивно, що вони використають всі доступні ресурси, які сприятимуть цьому процесу. Наприклад, керуючи програмою соціального забезпечення, вони організують її таким чином, щоб вона сприяла процесу акумулювання, ймовірно, забезпечивши окремі галузі промисловості дешевою робочою силою. На відміну від окремих капіталістів, керівникам держави необов’язково діяти, спираючись на раціональність, націлену на збільшення прибутку. Вони можуть втручатися в економіку, спираючись на більш загальну раціональність. Коротше кажучи, їхня структурна позиція приносить керівникам держави як вигоду, так і можливість сприяти процесу акумулювання інвестицій.

У цьому твердженні є один значний недолік — проблема пояснення динаміки, завдяки якій відбуваються реформи, що підвищують раціоналізм капіталізму. Майже всі ці реформи включають розширення ролі держави в економіці й суспільстві, або у регулятивному секторі, або ж у наданні послуг. Проблема полягає в тому, що ділова впевненість зображується такою недалекоглядною, що вона може знижуватися наперекір усім зусиллям з розширення ролі держави в межах однієї країни, оскільки існує загроза, що ці зусилля обмежать свободу окремих капіталістів або збільшать податкове навантаження на капіталістів. Якщо держава не хоче ризикувати зниженням ділової впевненості, як же так сталося, що роль держави невпинно зростала впродовж двадцятого століття?

Багатьом теоріям вдається уникнути цієї проблеми, оскільки вони відкидають ідею того, що капіталісти такі недалекоглядні, як це передбачає ідея ділової впевненості. Навіть якщо багато членів класу поділяють реакційні уявлення, заховані в ідеї ділової впевненості, значний сегмент класу має бути прогресивним і розуміти значення розширення повноважень держави. Теоретики корпоративного лібералізму спробували звести подібні розширення повноважень держави в Америці ХХ століття до впливу таких прогресивних членів правлячого класу. Однак позиція цих теоретиків перш за все вимагає приписування правлячому класу або його сегменту високого рівня свідомості й розуміння, а також передбачає інструменталістський погляд на державу, згідно з яким державну політику можна обмежити до інвестування певних фракцій правлячого класу.

Однак існує альтернативна аргументація, що відповідає описаному в цій статті погляду на правлячий клас і державу. Він залежить від наявності іншого структурного механізму — класової боротьби. Якою б не була роль класової боротьби у сприянні розвитку революційної свідомості, класова боротьба між пролетаріатом і правлячим класом у Маркса має ще одну важливу функцію. Вона сприяє розвитку капіталізму — пришвидшуючи процес, завдяки якому капіталізм вдосконалює розвиток продуктивних сил. Ця ідея є консервативною, якщо мова йде про короткий термін, і одночасно прогресивною, якщо йдеться про довготривалий термін. Це наближає час, коли капіталізм вичерпає свої ресурси для розвитку продуктивних сил і буде готовий до перевороту. Класова боротьба більш чітко відображає цей результат у конфлікті довкола зарплатні. Якщо робітникам вдається вибороти підвищення зарплатні, вони підвищують тиск на капіталістів, намагаючись знайти шляхи заміни людей машинами. Маркс описує цикл таким чином: підвищення заробітної плати супроводжується інтенсивним періодом механізації, оскільки роботодавці намагаються підвищити норму експлуатації; наслідком чого є збільшення резервної армії індустрії через заміну робітників машинами. Це в свою чергу зменшує шанси робітників вибороти підвищення зарплатні, допоки економічне зростання знову не призведе до нестачі робочої сили. Оскільки це пояснення відноситься безпосередньо до капіталізму вільної конкуренції, головна думка полягає у тому, що боротьба робітників — за теорією Маркса — відіграє важливу роль у прискоренні розвитку технологічних інновацій. Значною мірою завдяки класовій боротьбі і відбувається економічний розвиток капіталізму.

Ця модель виходить за рамки боротьби за заробітну плату. Від самого початку існування капіталізму робітники боролися за покращення умов життя, що також означає покращення їхнього потенціалу як робочої сили. Наприклад, ранній стихійний капіталізм, використовуючи дитячу працю і встановлюючи жахливо довгий робочий день, загрожував знищити здатність робочого класу до самовідновлення — результат, який не відповідає довготривалим інтересам капіталістів. Отже, боротьба робочого класу проти дитячої праці, надзвичайно низьких стандартів охорони здоров’я та забезпечення житлом, а також за скорочення робочого дня сприяла самовідновленню класу, забезпечивши капіталізм новим поколінням робітників. Впродовж усіх історичних періодів робітничий клас боровся з метою відновитися на вищому рівні існування. Наприклад, робітники відіграли важливу роль у поширенні державної освіти. У свою чергу державна освіта сприяла створенню освіченого працездатного сегменту населення, необхідного для розвитку капіталізму. Ясна річ, що не кожна вимога робітничого класу робить внесок у розвиток капіталізму, проте нерозумно ігнорувати цю сторону класової боротьби.

У своїй боротьбі задля захисту від руйнівної сили ринкової економіки, робітничий клас відіграє ключову роль у постійному розширенні ролі держави в капіталістичних суспільствах. Під натиском робітничого класу роль держави розширилася у сфері регулювання економіки і надання послуг. Проте робітничий клас — не єдина рушійна сила розширення ролі держави у цих галузях. Можна навести приклади капіталістів, які підтримали розширення повноважень держави в окремій галузі або через незначну особисту вигоду, яку можна з неї отримати, — доступ до урядових контрактів, або через те, що урядовий контроль перешкоджатиме конкурентам, або через дальновидне визнання потреби у поповненні робітничого класу. Однак головний поштовх до розширення повноважень держави надійшов від робітничого класу та від керівників державного апарату, чиї власні повноваження розширюються із розширенням держави.

Щойно під натиском робітничого класу вдасться розширити роль держави, починає працювати інша динаміка. Ті, хто керує державним апаратом, зацікавлені у використанні державних ресурсів з метою сприяння стабільному потоку інвестицій. Існує тенденція до використання розширеної ролі держави з тією ж метою. Здатність держави нав’язувати капіталізму більшу раціональність поширюється на інші галузі як результат натиску робітничого класу. Наприклад, під тиском робітничого класу можуть розширитися освітні ресурси, доступні для робітників, але при цьому існує ймовірність того, що зміст освіти буде задовольняти потреби акумулювання — виробництва покірної робочої сили з відповідним рівнем навичок. Або ж під натиском робітничого класу уряд буде змушений втрутитися у вільний ринок, щоб підвищити рівень працевлаштування, але уряд використає свої розширені повноваження з метою загального сприяння процесу акумулювання.

Ця модель не є бездоганно працюючим функціональним процесом, що постійно приносить один і той самий результат. По-перше, робітничі рухи, як правило, усвідомлюють небезпеку висування вимог, які врешті-решт призведуть до зміцнення держави, яку вони сприймають як ворожу. Саме з цієї причини соціалістичні рухи часто вимагають, щоб популярні соціальні служби відійшли під контроль робітничого класу. Однак вимоги робітничого класу рідко задовольняються в тому вигляді, в якому вони були сформульовані. Часто більш радикальні елементи руху придушуються, але разом із тим робляться поступки. По-друге, від надання поступок робітничому класу до віднайдення шляхів використання розширених повноважень держави з метою стимулювання акумулятивного процесу, може пройти значний відтинок часу. Насправді, в урядовій програмі може постійно існувати напружений конфлікт між її інтегративним наміром і роллю у процесі акумулювання. Зрештою, деякі поступки, зроблені під натиском робітничого класу, можуть не приносити жодної користі акумулюванню, і лише створюють навантаження на приватний сектор економіки. Якщо це навантаження виникає одразу, слід очікувати, що відмінити чи нейтралізувати реформи буде не так уже й просто. Якщо навантаження триває довгий час, то капіталізм стикається з серйозними проблемами, оскільки тоді надзвичайно важко згорнути поступки, які вже проіснували певний час.

Ці точки зору говорять про те, що тенденція класової боротьби до раціоналізації капіталізму виникає разом із серйозними конфліктами та ймовірністю отримання неочікуваних результатів. Тим не менш, ця тенденція існує завдяки окремим інтересам керівників держави. В умовах сильного громадського тиску з метою розширення соціальних служб чи покращення регулювання ринку, керівникам держави слід зважати на три фактори. Перший — вони не хочуть зашкодити діловій впевненості, що загалом не йде на користь розширенню ролі держави у забезпеченні соціальних служб і регулюванні ринку. Другий — вони не хочуть, щоби класова ворожнеча зросла до рівня, на якому вона може зашкодити їхній владі. Третій — вони визнають, що у разі розширення ролі держави зростуть їхні власні повноваження та ресурси. Якщо внаслідок тиску керівники держави вирішать піти на поступки, вони сформують їх таким чином, щоб останні якнайменше шкодили діловій впевненості й якнайбільше сприяли розширенню їхніх власних повноважень. Ці два обмеження підвищують імовірність того, що врешті-решт поступки сприятимуть раціоналізації капіталізму.

 

Важливі реформи

Цей аргумент говорить про те, що якщо робітничому класу підуть на поступки, через загрозу зниження ділової впевненості спроби раціоналізації капіталізму будуть заблоковані. Оскільки ділова впевненість недалекоглядна, вона буде опиратися навіть прокапіталістичним програмам реформ, якщо вони прогнозують значне підвищення податків або суттєве розширення можливостей уряду в регулюванні ринку. Це зумовлює проблему обґрунтування неабиякого зростання ролі держави, що за останнє століття відбулося в усіх розвинутих капіталістичних країнах. Пояснюється це тим, що є певні періоди — у військовий час, за часів занепаду й у періоди післявоєнної відбудови — коли зниження ділової впевненості як вето на урядову політику не працює. Це ті часи, коли роль держави надзвичайно зростає.

У війнах, які потребують повної мобілізації, ділова впевненість втрачає свою силу з кількох причин. По-перше, світова ділова впевненість стає менш важливою, оскільки притоки іноземного капіталу підпадають під контроль уряду. По-друге, приватні інвестиції стають другорядними порівняно з виробництвом зброї у процесі підтримання високого рівня економічної діяльності. По-третє, в умовах загального патріотизму бізнес-спільноті небезпечно підривати економіку негативними діями. В результаті керівники держави отримують можливість розширити власні повноваження із незаперечним підтвердженням необхідності цих дій для військової економіки. Якісь із цих заходів воєнного часу будуть згорнуті після відновлення миру, а інші стануть звичним явищем.

У кризові часи та періоди післявоєнної відбудови динаміка дещо відрізняється. Низький рівень економічної активності загрожує їй зниженням ділової впевненості та втратою влади, у той самий час означаючи, що існує велика потреба у відродженні економіки. У такі періоди керівники держави можуть приділяти меншу увагу думці підприємців і зосередитися на питанні тиску народних мас, роблячи все для того, щоб розширити власні повноваження. Однак для керівників держави все ж таки існують певні обмеження. Їхнє перебування при владі залежить від того, чи зможуть вони відновити економіку. Якщо дії уряду виявилися ефективними у зниженні безробіття, перерозподілі доходів або розширенні виробництва, політичний баланс змінюється. Щойно економіка починає виходити з кризи, тиск знизу зменшується, а ділова впевненість повертає собі силу. Словом, успішні реформи повернуть баланс сил назад до тієї точки, де капіталісти відновлять своє вето на розширення ролі держави.

Підвищена здатність керівників держави втручатися в економіку в ці періоди не означає автоматичну раціоналізацію капіталізму. Керівники держави можуть припуститися різних помилок, включаючи надмірні поступки для робітничого класу. Керівники держави не мають спеціальних знань про те, як зробити капіталізм більш раціональним; вони навмання шукають дієві методи, спираючись на доступні економічні теорії та політичні обмеження. Справа в тому, що раціоналізація може виникнути як побічний ефект подвійних інтересів керівників держави у розширенні власних повноважень і забезпеченні прийнятного рівня економічної діяльності. Чим більше у держави повноважень на втручання в капіталістичну економіку, тим більша вірогідність того, що буде вжито дієвих заходів задля сприяння інвестиціям.

Не кожне розширення повноважень держави виживе в умовах тих періодів, коли керівники держави мають додаткові можливості розширення ролі держави. Після війни, економічного занепаду, періоду відбудови бізнес-спільнота, ймовірно, агітуватиме за статус-кво. У ці нові часи керівники держави будуть змушені йти на певні поступки бізнес-спільноті, для того щоб уникнути зниження ділової впевненості. При цьому керівники держави також хочуть уникнути відкидання певних реформ, важливих для стабілізації економіки й інтеграції робітничого класу. Через свої власні інтереси вони також опираються повній відмові від розширених повноважень держави. Наслідком цього є вибірковість при відкиданні керівниками держави одних реформ і збереженні інших. У ході цього процесу реформи, що є більш вигідними для капіталізму, залишаться, а ті, вплив яких є більш сумнівним, будуть відкинуті. Знову ж таки, кінцевий результат визначається напруженою політичною боротьбою.

 

Висновок

Мета цього есе — довести, що марксистська теорія держави, яка без сумніву варта уваги, має місце, якщо відкинути ідею свідомого, політично правлячого класу. Повертаючись до марксових припущень про те, що історичний процес розгортається «за спинами» дійових осіб (у тому числі діячів правлячого класу), можна розглянути структурні механізми, які формують роботу капіталістичної держави. Ці механізми функціонують незалежно від політичної свідомості бодай частини правлячого класу. Натомість капіталістична раціональність виникає з трьохсторонніх відносин між капіталістами, робітниками і керівниками держави. Структурна позиція керівників держави змушує їх домогтися певного усвідомлення того, що необхідно для підтримання суспільного ладу. Саме це усвідомлення пояснює як небажання керівників держави зашкодити діловій впевненості, так і їхню здатність до раціоналізації капіталістичного суспільства. Однак наявність такої свідомості не передбачає контроль історичного процесу. Керівники держави можуть діяти тільки на території, де перехрещуються два фактори — сила класової боротьби і рівень економічної діяльності.

Ці принципи слугують підґрунтям для цілого ряду теоретичних і політичних питань. Одне з найважливіших із них розглядає здатність капіталізму до подолання поточних економічних труднощів. За прогнозами лівих аналітиків, прогресивний сегмент американського правлячого класу сприятиме подальшому розширенню ролі держави у регулюванні економіки як способу вирішення проблем стагфляції. Ця перспектива дещо перебільшує здатність капіталізму до самореформування за «звичайних» часів і не бере до уваги, наприклад, нездатність британського капіталізму до самораціоналізації під час тривалого економічного спаду, починаючи з п’ятдесятих років цього століття. Відповідно до окреслених тут принципів, робітничий клас і самі керівники держави можуть сприяти розширенню втручання держави, а ділова впевненість успішно накладатиме вето на такі зміни. А отже, досить імовірно, що американська економіка ще довгий час перебуватиме у теперішньому кризовому стані.

Автор: Фред Блок

Переклала Тетяна Родіонова за: Block, F. The Ruling Class Does Not Rule. In: Block, F. Revising State Theory. Essays in Politics and Postindustrialism. Philadelphia: Temple University Press, 1987, pp. 51-68

Поділитись