29 жовтня 2023 року Турецькій Республіці виповнилося 100 років. 14 березня цього ж року виповнилося 20 років, як нею править Реджеп Тайїп Ердоган — спочатку як прем’єр-міністр у парламентській республіці, а потім як президент вже у президентській.
У 2002 році, під час виступу на телебаченні, Ердоган, який тоді лише збирався стати прем’єр-міністром, заявив: «Необхідно, щоб ЛГБТ були визнані перед законом у світлі їхніх прав та свобод. Ми вважаємо негуманним, що вони час від часу піддаються певному відношенню на телебаченні». У 2023 президент Ердоган каже, що «не визнає ЛГБТ та націлений на захист інституту сім’ї від руйнування».
У сучасній Туреччині депутат міської ради від правлячої партії вихваляє Гітлера за вбивства євреїв, а провладний пропагандист відкрито пише про необхідність Туреччини розширювати свій «життєвий простір».
За ці 20 років держава зробила суттєвий поворот у бік реакції: автократії, імперіалізму, шовінізму та релігійної ортодоксальності. Вона стає все більш схожою на класичну фашистську державу XX століття.
Шлях Ердогана до диктатури
На початку своєї політичної кар’єри Реджеп Ердоган був «учнем» ісламістського політика Неджеметтіна Ербакана (1996-1997 — прем’єр-міністр). Саме від його Партії благоденства у 1994 році Ердоган став мером Стамбула.
Ербакан був першим, хто серйозно приніс ісламізм у політичне життя Турецької республіки. З часів засновника республіки — Мустафи Кемаля Ататюрка (1923-1938 — президент) однією з «шести стріл», на яких ґрунтувалася турецька ідентичність і які були прописані в конституції, є лаїцизм (відокремлення держави від релігії).
Турецький пропагандистський плакат, що зображує 6 стріл кемалізму: республіканізм, популізм, націоналізм, лаїцизм, етатизм, реформізм, 1930-ті роки
Ербакан же почав впроваджувати зміни, спрямовані на ісламізацію держави. В його світосприйнятті існував чіткий поділ між західним юдео-християнським та ісламським світами.
Ісламізація країни спричинила протидію з боку армії. 28 лютого 1998 року, на засіданні Ради національної безпеки Туреччини, військове керівництво прийняло меморандум, в якому виразило стурбованість щодо ісламізації країни та закликало до відставки уряду.
Участь армії у політичному житті країни та підтримка нею секуляризму є традиційними для Близького Сходу (наприклад, у Єгипті військові знаходяться при владі з 2013 року, коли на хвилі масових протестів повалили ставленика «Братів-мусульман» Мухаммеда Мурсі). Військові, а особливо офіцери, є привілейованою та шанованою частиною суспільства. Вони мали змогу здобувати освіту в країнах Заходу чи СРСР, де переймалися ідеями, відмінними від традицій їхньої країни, а тому підтримували секуляризм.
Внаслідок такого м’якого перевороту Неджметтін Ербакан пішов у відставку, а його партія була заборонена. Мер Стамбула Ердоган тоді ж був ув’язнений на 10 місяців «за розпалення релігійної ворожнечі» (а насправді — за підтримку свого «вчителя»).
Після виходу з тюрми він заснував Партію справедливості та розвитку, яка вже у 2002 році перемогла на парламентських виборах, отримавши 34,28% голосів. Такий високий результат нова політсила отримала з багатьох причин, серед яких — неспроможність попереднього уряду на чолі з найлівішим турецьким прем’єром, соціал-демократом Бюлентом Еджевітом, подолати наслідки ізмітського землетрусу 1999 року та побороти економічну кризу.
Реджеп Ердоган вважався молодим (48 років) прогресивним політиком. Він намагався поєднати кемалістський націоналізм, ісламізм та модернізм (наприклад, виступав за рівність прав для представників ЛГБТ, при тому, що був ісламістом). А завдяки неоліберальним реформам обіцяв знову підняти турецьку економіку.
Цікаво, що голова партії-переможниці сам не міг балотуватися у парламент та стати прем’єр-міністром, адже до цього був засуджений до кримінальної відповідальності. Однак новообраний парламент у грудні 2002 року ухвалив конституційну поправку, завдяки якій вже у наступному році Ердоган зміг дообратися у Великі національні збори Туреччини та 14 травня став прем’єр-міністром. Майбутній автократ став головою уряду, бо спеціально під нього змінили основний закон держави. Після цього влада поступово зосередилася в одних руках.
Мер Стамбула Реджеп Ердоган в оточенні прихильників, 24 вересня 1998 року. Фото: Murad Sezer / AP / Scanpix / LETA
Із моменту приходу до влади ПСР, почав обговорюватися варіант переходу з парламентської до президентської форми правління (який очевидно не був реалізований поки сам Ердоган не став президентом).
У 2007 році пройшов референдум, головним питанням на якому була зміна системи обрання президента з парламентського на всенародне голосування. Завдяки цьому у 2014 році Ердоган став першим президентом в історії Туреччини, якого обрали всенародним голосуванням. Він зміг уникнути потенційних проблем при парламентському голосуванні та необхідності домовлятися з різними партіями та фракціями, притаманних турецькій політиці раніше.
У 2010 пройшов ще один референдум, на якому був винесений пакет поправок до конституції. Хоча серед них було багато таких, що зміцнювали свободи та верховенство права (принаймні на словах), головними для влади стали поправки, що обмежували можливості армії для впливу на політику. Можливості для нового військового перевороту (а таких на той момент було три: 1960, 1971 та 1980 рр.; а також два прецеденти меморандумів з вимогами: 1997 та 2007 рр.) значно зменшилися. Було скасовано статтю 15, яка надавала імунітет від переслідування учасникам військового перевороту 1980 року (чинна конституція країни була прийнята військовою хунтою у 1982 році). У 2012 проти лідерів перевороту 1980 року почалося кримінальне переслідування, і у 2014 вони були засуджені до довічного ув’язнення. У тому ж 2012 році були засуджені лідери м’якого перевороту 1997 року, після якого Ердоган потрапив за ґрати. Він активно позбувався опозиції, представленої військовими, які раніше брали владу у свої руки, коли вважали, що принципи кемалізму знаходяться під загрозою.
Мітинг прихильників Ердогана після обрання його у президенти, 10 серпня 2014 року. Фото: з відкритих джерел
Але карт-бланш в узурпації влади Реджеп Ердоган отримав у 2016 році, коли вже був президентом. Після чергового невдалого військового перевороту (справжні причини та лідери якого досі залишаються предметами суперечок), остаточно був запущений механізм переходу Туреччини від парламентської республіки до президентської.
16 квітня 2017 року відбувся референдум щодо 18 поправок до конституції, серед них:
- посада прем’єр-міністра скасовувалася, а президент ставав головою уряду з одноосібним правом призначати та звільняти міністрів й віцепрезидентів (стаття 104);
- президент отримав право розпускати парламент (навіть без необхідності якоїсь конкретної причини), в такому разі повинні відбутися разом дострокові парламентські та президентські вибори (стаття 116);
- у разі, якщо дострокові парламентські вибори призначені турецьким парламентом (він може призначити їх 3/5 голосів), повинні відбутися разом дострокові парламентські та президентські вибори. Якщо це відбувається під час другого терміну повноважень президента, то він/вона можуть балотуватися ще раз (таким чином Ердоган за гегемонії в парламенті його партії та партій-партнерів має конституційний механізм, щоб перед 2028 роком «обнулитися» та піти на ще один термін) (стаття 116).
Референдум ухвалив поправки мінімальною більшістю (за — 51,5%; проти — 48,5%). Тоді проявилася притаманна багатьом країнам тенденція, коли урбанізовані, індустріалізовані райони з високим рівнем освіти серед населення (наприклад, Анкара, Стамбул, європейська частина Туреччини, південно-західні прибережні регіони) схильні голосувати за ліві та ліберально-центристські сили, в той час, як деурбанізовані, з невеликою кількістю міст (внутрішні регіони, центральне чорноморське узбережжя) — за правих авторитаристів (які й просували поправки). Південно-східні регіони, де проживають курди, схильні віддавати голоси за своїх національних представників, теж очікувано голосували проти поправок.
Результати конституційного референдуму 2017 року. Чітко видно різницю між політичними поглядами серед населення різних за розвитком та етнічним складом регіонів Туреччини. Інфографіка: BBC
Систему поділу влади, стримувань та противаг у Туреччині знищено на користь президента. Ердогана переобрали на дострокових виборах у 2018 році. Він «обнулив» свій перший президентський термін (2014-2018), заявивши, що у 2018 році Туреччина перейшла до нової урядової системи, тож тоді почався його перший строк, як президента нової системи. При цьому, при ухваленні поправок, «обнулення» першого терміну Ердогана не було прописане, проте підконтрольний ПСР виборчий комітет допустив його до балотування.
Тож у 2023 році Ердоган був переобраний ще раз, а користуючись новою редакцією 116 статті конституції він потенційно зможе бути президентом аж до 2033 року, і тоді за тривалістю президентства обжене навіть Мустафу Кемаля Ататюрка.
Тиск на потенційну опозицію продовжує посилюватися. У грудні 2022 було заарештовано популярного мера Стамбула від лівоцентристської Республіканської народної партії Екрема Імамоглу, якого розглядали як головного потенційного суперника Ердогана на виборах. Його засудили до більш ніж 2,5 років позбавлення волі та заборони на політичну діяльність за те, що у 2019, коли турецький виборчком під тиском Партії справедливості та розвитку намагався анулювати його перемогу на мерських виборах, він нібито назвав членів виборчкому «дурнями». Таке непропорційно жорстоке покарання, ще й напередодні президентських виборів, свідчить про тиск на правосуддя з боку влади. Через засудження Імамоглу, кандидатом від опозиції на виборах став непопулярний у народі Кемаль Киличдароглу, що підвищило шанси Ердогана на перемогу.
У Туреччині є сильна партія влади, але немає сильної опозиції. Вона складається з турків та курдів, лівих, центристів та навіть деяких правих — яких об’єднує лише те, що вони проти Ердогана. Очевидно, що подібний альянс не може бути успішним.
А тим часом, чим довше Ердоган знаходиться при владі, тим більше в державі посилюється автократія та прискорюється маховик репресій.
Турецький імперіалізм
З кінця Другої світової війни основним вектором турецької зовнішньої політики була євроатлантична інтеграція. У 1952 році держава стала членом НАТО, у 1963 році — підписала Угоду про асоціацію з Європейською економічною спільнотою, а у 1999 — отримала статус кандидата на членство в ЄС.
З приходом до влади Ердогана в політичному середовищі стали значно популярнішими ідеї панісламізму та пантюркізму. Тепер країна намагається не інтегруватися до ЄС, а навпаки — поглянути на часи Османської імперії, коли вона була центром ісламського світу. Туреччина прагне стати регіональним лідером, розширюючи свою зону впливу.
В останні десятиліття ця концепція стала популярною завдяки Ахмету Давутоглу (2009-2014 — міністр закордонних справ в уряді Ердогана; 2014-2016 — прем’єр-міністр за президентства Ердогана), який ще до приходу в політику, в часи своєї викладацької діяльності, відзначився ідеями про те, що скоро Туреччина стане лідером усього ісламського світу.
У свої головній геополітичній роботі — «Стратегічна глибина», – де він описує ці ідеї, Давутоглу використовує термін «hayat alani» (життєвий простір — тур.), що є прямим запозиченням німецького терміну «Lebensraum», винайденого німецьким політичним географом Фрідріхом Ратцелем, а потім розвинутий та популяризований іншим німецьким вченим — Карлом Гаусгофером. Саме від Гаусгофера про ідею «Lebensraum» дізнався Адольф Гітлер та виклав її у роботі «Mein Kampf», описуючи необхідність широких завоювань на сході. Тож використаний Давутоглу вираз безпосередньо асоціюється з фашизмом та експансіонізмом.
За словами Давутоглу, Туреччина повинна встановити економічну гегемонію на Кавказі, Балканах та Близькому Сході, бо інакше вона залишиться національною державою, що роздирається конфліктами, з великим ризиком розпастися.
Через рік після опублікування цієї роботи ердоганівська Партія справедливості та розвитку перемогла на парламентських виборах, а Давутоглу був призначений її радником з зовнішньої політики. Таке призначення та його подальша кар’єра прямо вказують на те, який зовнішньополітичний курс тримав Ердоган.
У 2011 році, коли в арабському світі почалися хвилювання, що потім були названі Арабською весною, для турецького впливу відкрилося вікно. Прем’єр Ердоган та міністр ЗС Давутоглу просували його через ісламістські партії, такі як «Брати-мусульмани». Завдяки цьому, після хвилі революцій, Туреччина могла б створити регіональний пояс з урядів під патронатом Анкари. Турецьке бажання регіональної гегемонії стало однією з причин (однак не єдиною), чому в державах, де в ході Арабської весни були повалені диктатури, до влади прийшли ісламісти.
Ахмет Давутоглу та Реджеп Ердоган. Фото: Reuters
Хоча у 2016 році Давутоглу подав у відставку з поста прем’єр-міністра (через розбіжності з Ердоганом, щодо посилення президентської влади) та із часом перейшов в опозицію, ідеї про турецький Lebensraum залишаються релевантними у турецькій зовнішній політиці.
Так, під час останнього наступу Азербайджану в Карабаху, відомий турецький провладний журналіст, колишній головний редактор ісламістської газети «Yeni Şafak», відомої своєю відданою підтримкою Ердогана, опублікував пост в X (Twitter), в якому привітав початок Третьої карабаської війни та написав: «Туреччина досягне Перської затоки — це найважливіші геополітичні зміни XXI століття. Для цього привносяться в жертву країни та змінюються карти».
Туреччина була головним партнером Азербайджану під час бойових дій у Карабаху, а тепер тисне на Вірменію з вимогою відкрити вздовж кордону з Іраном Зангезурський коридор між основною територією Азербайджану та ексклавом Нахічевань. Якщо такий коридор буде реалізовано, то Анкара через свого союзника Азербайджан отримає вихід до Каспійського моря, а через нього і зв’язок з тюркськими державами Центральної Азії.
Туреччина підтримує ісламістські мілітарні організації по всьому регіону — з 2020 року турецькі війська безпосередньо беруть участь у Громадянській війні в Лівії на боці ісламістських сил. Країна проводить агресивну політику у Середземномор’ї, намагаючись видобувати природний газ у територіальних водах Греції та спірних водах Кіпру (північну частину якого окупує з 1974 року), а також висуває територіальні претензії на грецькі острови, тим самим закріплює Східне Середземномор’я як свій Lebensraum.
Із 2016 року Туреччина окупує частину Сирійського Курдистану та веде там, а також в Іракському Курдистані, бойові дії проти курдських військових формувань, які звинувачує у співпраці з Робітничою партією Курдистану (вважається терористичною організацією в Туреччині). Шовіністичне ставлення до курдів у самій Туреччині призводить до утисків місцевого цивільного населення. Так, під час ведення бойових дій турецькі війська вдаються до невибіркових обстрілів, внаслідок яких близько третини усіх цивільних жертв становлять діти.
В турецькій політиці й раніше існували подібні ідеї. Наприклад, у часи правління Тургута Озала (1983-1989 — прем’єр-міністр; 1989-1993 — президент), який впроваджував політику м’якого пантюркізму, у 1992 році в Анкарі провели перший Саміт тюркомовних держав за участі Туреччини та тюркських держав колишнього СРСР.
Проте саме за часів Ердогана бажання регіональної гегемонії Туреччини стало таким жорстоким та агресивним, а ідея «турецького життєвого простору» такою популярною.
Клерикалізація та шовінізм
Новий політичний вектор турецької влади вимагає побудови нової турецької ідентичності. Якщо з часів заснування республіки ця ідентичність ґрунтувалася на принципах кемалізму, то сьогодні їх заміняє іслам.
На відміну від попередників, які морально орієнтувалися на Ататюрка, сучасний турецький президент ототожнює себе з османським султаном Селімом I (1512-1520 — роки правління). За 8 років керування державою той спромігся розширити її території на 70%, завоювавши Мамелюцький султанат, і тим самим включивши до складу імперії Єгипет, Левант та південний захід Аравійського півострова, разом зі священними для мусульман містами Мекка та Медина (через що він та наступні османські султани отримали титул халіфа — найвищий титул у мусульман). Завоювання Селіма Грізного зробили Османську імперію однією з «великих держав», а також закріпили її статус як мусульманської держави: султан став халіфом, що володів священними містами, а серед населення більшість тепер становили мусульмани (до цього — більшість в Османській імперії були християнами, що жили на Балканах та Східній Анатолії, а також північному сході імперії, де проживали вірмени).
Селім І — фігура, яка повністю відповідає амбіціям Ердогана, з його бажанням зробити Туреччину гегемоном усього ісламського світу. Для цього впроваджуються різноманітні заходи з ісламізації держави.
Під керівництвом Ердогана побудовано тисячі нових мечетей та ісламських професійних шкіл, чисельність студентів в яких зросла більш ніж у 5 разів. Стамбульські музеї Ая-Софія та Церква Хора знову отримали статус мечетей. У 2017 зі шкільної програми з біології прибрали теорію еволюції. В країні поступову скасовують заборону на носіння хіджабу в цивільних інституціях, а у 2022 році президент запропонував закріпити право на це у конституції.
Ердоган відвідує Ая-Софію, після повернення їй статусу мечеті. 19 липня 2020. Фото: Murat Cetinmuhurdar / Reuters
Проте подібні дії не приносять очікуваного результату. Статистика свідчить, що з 2008 по 2018 рік кількість турок, які вважають себе релігійними, знизилася з 55% до 51%; тих, хто регулярно поститься — з 77% до 65%; а кількість жінок, які носять хіджаб, зросла лише на 1%.
Такій секулярності сприяють здебільшого економічні фактори. За останні кілька десятиріч відсоток турків, що проживають у містах, збільшився з 64% до 75%. Багато консервативно налаштованих людей мігрують з сіл до міст. У короткостроковій перспективі це робить міста більш релігійними та консервативними, але у довгостроковій — колишні мешканці сіл вимушені «розчинитися» у міській прогресивності та вести спосіб життя, сумісний зі статусом містян. Жінки вимушені йти на роботу, бо без додаткового доходу родині складно прожити в місті, — хоча у селах вони мали б сидіти вдома з дітьми.
Тож, через проблеми у вихованні обіцяного ним «благочестивого покоління», Ердоган має поєднувати ісламізацію держави зі старим кемалістським націоналізмом. До того ж, зважаючи на провали у турецькій політиці, такі як сучасний обвал турецької ліри, спричинений сумішшю неоліберальної політики та авторитаризму, в Туреччині відроджуються найгірші шовіністичні прояви націоналізму. Турецька реакція потребує Іншого, на якого можна перенаправити гнів суспільства.
Такими Іншими стають:
- представники ЛГБТ. 20 років тому Ердоган заявляв про необхідність рівних прав для ЛГБТ; ще відносно нещодавно, у 2015, його партія займалася пінквошингом, роздаючи перед виборами брошури із текстом: «Туреччина — це країна, де гей-прайд можна проводити на вулиці Істікляль [одна з головних центральних вулиць Стамбула] під час місяця Рамадан [священний для мусульман місяць]»; сьогодні Ердоган вже не приховує ворожого ставлення до ЛГБТ, і заявляє, що «захищає інститут сім’ї».
Передвиборча агітація Партії справедливості та розвитку з фотографіями ЛГБТ-прайдів та текстом: «Туреччина — це країна, де гей-прайд можна проводити на вулиці Істікляль під час місяця Рамадан», 2015 рік
- Національні меншини. радикальний націоналізм був притаманний Турецькій республіці з часу її заснування, коли відбулися геноциди греків, вірмен та курдів (з моменту заснування держави навіть слово «курд» було заборонене, їх називали «гірськими турками» та намагалися повністю стерти курдську національну ідентичність). Певні поступки відбулися лише у 1999 році, коли держава вела перемовини про статус кандидата на членство в ЄС.
Позиція Ердогана щодо курдського питання теж змінювалася: ще у 2013 році він заявляв, що курди та Курдистан існують, а вже у 2017, після узурпації влади, він зайняв жорстку позицію щодо «курдського питання». Туреччина проводить репресивну політику проти своїх курдських громадян, а також з особливою жорстокістю веде проти курдів бойові дії на півночі Сирії та Іраку.
У Туреччині зростає рівень антиарабського шовінізму, підбурюваний висловлюваннями Ердогана проти сирійських біженців, яких у державі близько 3,7 млн (багато з яких були вимушені переїхати через агресивні дії Туреччини у Сирійському Курдистані). Серед турецьких громадян можна публічно почути вислови, на кштал: «афганці, араби та пакистанці генетично не люди, а тварини», — і турецька влада ніяк цьому не протидіє. Ба більше, намагаючись відтягнути від Ердогана голоси на шовіністичній риториці, її починають переймати інші політсили. Так, на останніх президентських виборах після першого туру кандидат від опозиції лівоцентрист Кемаль Киличдароглу різко змінив свою риторику на шовіністичну і почав активно виступати за депортацію сирійських біженців.
- Євреї. Турецька влада використовує палестинське питання, яке є фактором самоідентифікації для мусульман, у власних цілях, замість того, щоб давати об’єктивні оцінки. Після початку сучасної війни Ізраїлю з ХАМАС деякі турецькі політики від партії влади відзначилися антисемітськими коментарями та підтримкою ХАМАС. При тому, що товарообіг між Туреччиною та Ізраїлем зростав до початку нової ескалації, і ще донедавна відбувалася нормалізація відносин між цими країнами, Туреччина надає прихисток лідерам ХАМАС та погіршує ситуацію, що може призвести до єврейських погромів.
- Жінки. Стамбул був містом, в якому у 2011 році відкрили для підписання Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству проти жінок…, за що вона й дістала назву «Стамбульська». У 2012 році Туреччина стала першою країною, що ратифікувала її. У 2021 вона першою вийшла з конвенції «через нормалізацію гомосексуальності» (нібито це було зроблено під тиском релігійних лідерів). У 1920-30-х роках Туреччина була однією з провідних країн світу в питанні прав жінок. Із 2000-х років рівень насилля проти жінок почав зростати, і сьогодні Туреччина має один з найвищих показників феміциду. І хоча ситуація краща, ніж в багатьох інших країнах Близького Сходу, в Туреччині є успішні жінки-політикині, бізнесвумен… — але це лише невеликий заможний прошарок суспільства. Для широких же мас ПСР пропонує скоротити строк абортів з 10 тижнів до 6 (це рішення не ухвалили лише через тиск з боку суспільства), заяви Ердогана про те, що «жінка — це передусім мати», та зростання ризику бути вбитою чи зґвалтованою.
Із 2015 року Партія справедливості та розвитку знаходиться у політичному союзі з праворадикальною пантюркістською Партією національного відродження. Її багаторічний лідер Девлет Бахчелі з парламентської трибуни закликав: «перетворити століття, що настало, у століття турків», «вирушити на Кіпр відвоювати турецькі землі», «піти партизанити у гори, якщо уряд і далі продовжуватиме угодовський курс стосовно турків».
Турецька реакція повертає державу одночасно до ультранаціоналізму й шовінізму перших десятиліть республіки та ісламізму часів Османської імперії.
Девлет Бахчелі з подарованим йому однопартійцем фотопортретом Ататюрка, який виявився переробленою світлиною Гітлера, 2022 рік
Туреччина в палестино-ізраїльському конфлікті
Актуальним прикладом, що дає змогу аналізувати політичні тренди Туреччини, є сучасна війна між Ізраїлем та ХАМАС у секторі Гази.
Палестинське питання за більш ніж 80 років перетворилося на точку самоідентифікації для усього ісламського світу. А отже, для панісламської зовнішньої політики Ердогана, Туреччина повинна, принаймні на словах, активно проявити себе у захисті палестинців.
За правління Ердогана Анкара значно посилила свої зв’язки з ХАМАС, ставши для нього одним з трьох головних держав-партнерів (разом з Іраном та Катаром). Анкара надає переважно політичну підтримку — наприклад, турецькі паспорти та право на проживання голові організації Ісмаїлу Ганії та його заступнику Салеху аль-Арурі, що дозволяє їм безперешкодно подорожувати.
На початку війни Ердоган закликав сторони до «підтримки миру та деескалації», але із загостренням ситуації в зоні бойових дій і наростанням невдоволення Ізраїлем з боку ісламського світу, риторика Туреччини стає все більш агресивною. Тепер турецький президент каже, що ХАМАС «не терористи, а визволителі», та заявляє, що «проголосить Ізраїль військовим злочинцем». Така зміна риторики вказує на те, що головна мета політики Туреччини у палестино-ізраїльському конфлікті — не підтримка однієї зі сторін чи знаходження мирного рішення, а здобуття якомога більшої популярності серед мусульманських держав, аби потім можна було зміцнювати свою роль лідера ісламського світу.
Це підтверджує і те, що до активізації конфлікту активно відбувався процес нормалізації відносин між Туреччиною та Ізраїлем. Ердоган у вересні 2023 зустрічався з Нетаньягу, а економічні зв’язки між державами зміцнювалися. Туреччина роками не займала активної позиції в палестинському питанні, і почала робити це лише тоді, коли воно привернуло увагу всього світу.
Для легітимізації такої політики серед свого населення, турецька влада вдається до націоналізму та згадок про те, що колись це були території Османської імперії. Так, голова молодіжного крила Партії справедливості та розвитку Бариш Челік зробив в X (Twitter) допис: «Мати хоче повернути дитину», — де «мати» — це Туреччина, а «дитина» — Єрусалим.
Допис Бариша Челіка в X. На зображенні турецькі війська біля Купола Скелі в Єрусалимі
Хоча ймовірність участі Туреччини у бойових діях вкрай низька, подібні заяви лише підливають масло у вогонь. Через це зростає міжнародна напруга, а серед турецького населення формується необхідний владі образ Іншого щодо євреїв (які відібрали не просто землі мусульман, а законні турецькі землі). Це призводить до сплеску антисемітизму, якому турецька влада ніяк не перешкоджає, а ізраїльський уряд змушений закликати своїх громадян залишити Туреччину, щоб не стати жертвами погромів.
Турецька влада байдужа до страждань палестинців. Її цікавить лише збільшення впливу в регіоні. Якщо цього можна досягти шляхом зміцнення стосунків з Ізраїлем, турецька влада впроваджує такий курс, а якщо через підтримку ХАМАС — то кардинально змінює свою політику.
Що далі?
Турецька республіка за 100 років свого існування ніколи не була розвиненою демократією. Проте Ердоган за два десятиліття правління взяв курс на фашизацію країни.
Хоча Ердогана все ще не можна назвати повноцінним диктатором, і він лишається «виборним диктатором», проте система стримувань та противаг вже знищена на користь президента. Він має найбільшу владу та культ особистості з часів Ататюрка.
Ердоган може залишитися при владі до 2033 року (а якщо знову вирішить змінити конституцію, то ще довше), зовнішня політика стає агресивнішою, в країні посилюється шовінізм, серед опозиції немає єдності, а преса піддається усе більшому тиску.
Чим довше Ердоган залишатиметься при владі, тим більше поглиблюватимуться ці процеси, і Туреччина перетвориться з виборної диктатури на повноцінну, близьку до ідей фашизму, автократію.
