Цьогоріч на фестивалі феміністичного кіно «Фільма» стрічка «Сестри» увійшла до програми під назвою «Змінити те, що не можна прийняти». Це документальний фільм Маріанни Фумай, італійської режисерки та активістки, яка працює на перетині відеоарту, перформансу та документального кіно, поєднуючи мистецьку практику з соціальним активізмом.
У центрі стрічки — досвід людей у Європі, які стикаються з обмеженим доступом до абортів і численними правовими, соціальними та культурними бар’єрами. «Сестри» демонструє міцний зв’язок людей через спільний досвід патріархального насильства, уважно фіксує моменти травми і тілесних спогадів, водночас демонструючи, як підтримка й солідарність можуть стати джерелом опору. Фільм може вразити глядачок своєю чутливістю до тілесності та емоційного досвіду героїнь, він показує, як колективна сила народжується через реальні, взаємні дії і підтримку.
Активістці, засновниці низової ініціативи «Про Аборт» Оксанці вдалося поспілкуватися з режисеркою та почути від неї про кіно, сестринство та солідарність. Пропонуємо читачкам повну розмову.
Оксанка: Сестринство у фільмі «Сестри» постає як ключ до опору; це взаємна підтримка й колективна сила. Що ця назва означає для вас?
Маріанна: Для мене це все, що ви перелічили. Сестринство — не та річ, яку треба романтизувати. Його можливо зрадити: стосунки — це непросто, люди — складні, але сестринство — це дещо надзвичайно потужне. Сестер, не лише цисгендерних жінок, об’єднує спільний досвід патріархального насильства та бажання його подолати. Упізнавання себе в чужому досвіді розкриває надзвичайну силу сестринства. Я й сама належу до транс*феміністичного колективу. Хоча трапляються непорозуміння та зради, колектив усе одно залишається моєю спільнотою. За кожної нагоди я відчуваю тонку нитку, що пов’язує нас через спільне розуміння реальності. Це справжній опір — важливий і глибоко прекрасний.
Кадр з фільму «Сестри»
У фільмі особисті історії травм і опору від невидимих осіб переплітаються з історіями активісток. Яким був ваш намір, коли ви поєднували ці наративи?
Я хотіла показати доступ до абортів крізь призму солідарності й особистого досвіду тих, хто страждає від медичного насильства. Це надзвичайно важливо для повного розуміння порушення прав на гідність і здоров’я. Особисті історії розповідають про жорстоке поводження та інфантилізацію, що узгоджуються із Законом Італії 194 від 1978 року, який дозволяє аборти лише за наявності ризику для фізичного чи психічного здоров’я. Цей закон, народжений патріархальною культурою, створює умови, що роблять доступ неефективним попри заяви про його гарантування. Щоб усвідомлювати конкретні наслідки застарілих законів, важливо також розуміти, як працює відмова через переконання.
Ваша правда: тривалий час держава, церква та інші інституції намагалися контролювати тіла людей. Але у вашому фільмі ми бачимо, що справжня солідарність може протистояти цим потужним системам. Що надихало вас особисто у процесі створення фільму «Сестри»?
У жовтні 2016 року в Італії померла вагітна жінка на п’ятому місяці. Її лікар відмовився втрутитися і зробити аборт, який міг би врятувати їй життя, оголосивши, що для нього це неприпустимо через переконання. Та жінка померла від сепсису через кілька днів нестерпних страждань. Ця новина мене шокувала. Я народила за десять місяців до того й добре пам’ятала, з якою довірою люди ставляться до лікар_ок. Приблизно в той час розпочалася моя феміністична подорож. Через активіст_ок я дізналася про мережі самостійного аборту та підтримки: дрони, що перевозять мізопростол, кораблі з медичним персоналом, які дозволяють вагітним у країнах з обмеженим доступом робити аборти. Відкриття цієї солідарності та креативності дуже мене зворушило. Мені захотілося зняти документальний фільм, який не зображував би вагітних як жертв, а натомість розповідав би історію мереж солідарності, які вони самі побудували.
Кадри з фільму «Сестри»
А як змінився ландшафт активізму та ставлення до абортів у світі, відколи ви зняли фільм «Сестри»?
З 2023 року відбувається певний розвиток: Франція закріпила право на аборт у своїй Конституції, а Шотландія створила Зони безпечного доступу. Але в Італії, де понад 70% лікар_ок заявляють про відмову від абортів через переконання, активіст_ки, що виступають проти абортів, тепер мають державне фінансування в консультаційних центрах. У Польщі законопроєкт про декриміналізацію допомоги з абортами було відхилено у 2024 році. Навіть там, де обмеження не встановлено законом, бар’єри залишаються: вартість, відстань, брак лікар_ок, відмова через переконання та постійні напади. Правова база не гарантує безпечний доступ автоматично. Аборти залишаються геополітичним полем битви, яке формується політичними, релігійними та економічними силами.
Ваш фільм побачить українська аудиторія — люди, які живуть у країні, що потерпає від війни, насильства, демографічної кризи, державного та інституційного репродуктивного тиску й обмеженого доступу до системи охорони здоров’я. Чому для вас важливо показати «Сестер» тут і зараз? Які паралелі ви бачите між історіями головних геро_їнь фільму та нинішніми українськими реаліями?
Під час війни існує більший ризик порушення основних прав людини, а серед них найбільш уразливими є саме репродуктивні права. Доступ до медичних закладів, фахів_чинь і ліків може значно ускладнитися. Жінки та люди з матками стикаються з надзвичайно високими ризиками для свого сексуального та репродуктивного здоров’я, зокрема через можливість зґвалтування, яке є ще однією зброєю війни. «Сестри» розповідає історію складної ситуації з доступом до абортів у Польщі, країні, де багато україн_ок шукали притулку після російського вторгнення. Лише роком раніше правляча польська партія «Право і справедливість» ще більше ускладнила доступ до легального аборту, заборонивши процедуру у випадках вад розвитку плода. Аборт у разі зґвалтування все ще дозволений польським законодавством, але лише за підтвердження прокурор_ки. Повідомити про зґвалтування непросто, а під час війни довести сексуальне насильство особливо важко, що фактично унеможливлює доступ до аборту. Багатьом не залишається іншого вибору, окрім як доношувати плід чи вдаватися до небезпечних абортів, якщо людина не має змоги поїхати в іншу європейську країну. На щастя, громадянське суспільство, особливо феміністичний рух, мобілізувалося, щоб надати всю можливу підтримку тим, хто потребує допомоги з абортом та екстреної контрацепції.
Кадр з фільму «Сестри»
Справді, у багатьох країнах доступ до безпечних абортів гарантують феміністичні колективи, а не держава. Чи погоджуєтеся ви з тим, що майбутнє репродуктивної свободи належить таким горизонтальним, неієрархічним формам солідарності?
Чесно кажучи, я сподіваюся, що одного дня групи підтримки абортів стануть непотрібними. Аборт — це медична процедура, обтяжена релігійним і політичним значеннями, яка використовується для контролю репродуктивної здатності. Аборт не повинен регулюватися законами, які диктують, коли його можна робити. Досвід бразильських жінок і мереж підтримки показує, що аборти на строку до 10 тижнів можна безпечно проводити самостійно. Це допомагає зменшити стигму та зміцнити тілесну автономію. Важливо те, що кожна людина може обрати найкращий для себе спосіб — у лікарні, вдома чи колективно. Свобода вибору дозволяє людям контролювати своє тіло та життя.
На жаль, в Україні відкриті дискусії щодо абортів розпочалися лише нещодавно, і з початку повномасштабного вторгнення організація Women Help Women надає безплатний доступ до самостійного медикаментозного аборту. Що ви про це думаєте як активістка?
Ґрунтуючись на інтерв’ю та розповідях людей, які перенесли медикаментозний аборт, можу сказати, що самостійний аборт за допомогою мережі підтримки — за допомогою телемедицини для забезпечення медичних аспектів і з допомогою по_друг для забезпечення практичної чи емоційної підтримки — це революція. Він дає можливість контролювати власне тіло й формувати власний досвід. Завдяки цій процедурі нам більше не потрібно просити когось втрутитися; ми можемо діяти автономно, щоб забезпечити реалізацію того, чого ми хочемо для наших тіл, нашого життя та наших стосунків. Це дозволяє нам повернути собі простір, який у нас забрав патріархат, — простір, що повністю належить нам.
Кадр із фільму «Сестри»
Сьогодні ми спостерігаємо різкий відкат у питанні прав людини в багатьох країнах. Як ви вважаєте, чи ці тенденції посиляться? Чи повинні активіст_ки готуватися до нових викликів і працювати над зміцненням та згуртуванням руху, щоб і далі чинити потужний опір?
Так, я вважаю, що зростання правих рухів в останні роки ставить під загрозу не лише репродуктивні права, а й усі права людини, які, як ми бачимо, постійно порушуються.
Та сама Європа, яка визначає себе як колиску західної та ліберальної цивілізації, насправді — співучасниця, яка опосередковано сприяє смерті тисяч людей з глобальної меншини через свої імміграційні закони та щедро платить диктаторам і злочинним угрупованням державними коштами за екстерналізацію своїх кордонів. Справді, у багатьох царинах терміново потрібно активувати зусилля.
Аборти супроводжуються не лише правовими обмеженнями, а ще й соціальною стигмою. Чи вважаєте ви, що цю тему можливо нормалізувати, щоб аборт розглядали не як злочин, а як життєвий досвід і базову медичну процедуру?
Кожна людина переживає аборт по-різному, але наратив часто зображує цю подію драматично. Активіст_ки, які виступають проти абортів, переприсвоїли гасла жінок, котрі боролися за легалізацію абортів у 1960–70-х роках, а ті гасла були драматичними, тому що аборти були небезпечними. Нині обговорення зводиться до почуття провини та дезінформації. Кож_на із нас через повсякденні розмови може допомогти зрівняти наявний наратив із реальним досвідом. Не всі відчувають провину; не всі переживають аборт негативно. Вкрай важливо уточнити, що аборт не вбиває дитину. Відкрите обговорення абортів, самостійно керованих і безпечних процедур, а також відображення різноманітності досвіду — основоположні для подолання стигми, і ми можемо над цим активно працювати.
