Розв'язана Азербайджаном війна в Нагірному Карабасі, інтервенція Туреччини в Сирію, свавілля авторитарного режиму в Ірані, повномасштабне вторгнення Росії в Україну — цей далеко не повний список останніх подій свідчить, що в умовах невтручання імперіалістичне свавілля набирає обертів по всьому світу. У межах нашої конференції «Діалоги периферій» відбувся захід, присвячений історії формування авторитарних систем на прикладі Росії, Ірану та Угорщини.
Аналізуючи тенденції цих режимів, спікери розповіли про причини їх виникнення та можливі стратегії протистояння імперіалістичному насиллю в наш час. Така дискусія особливо актуальна сьогодні, адже політичні амбіції, неконтрольоване розширення влади та загарбницькі інтереси призводять не лише до пригнічення громадян конкретних режимів, але також до агресивних дій поза межами авторитарних країн.
Модераторувала панельну дискусію соціологиня та редакторка журналу «Спільне» Альона Ляшева. Спікерами виступили російський політичний і культурний теоретик та активіст Ілля Будрайтскіс, ірансько-американська соціалістка, феміністка, перекладачка та письменниця Фріда Афарі та угорський журналіст Чаба Вінце.
Від керованої демократії до диктатури: як формувався путінський режим
Точкою неповернення у трансформації путінського режиму в авторитарний, чи навіть відверто фашистський, Ілля Будрайтскіс вважає початок повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року. Російський режим йшов до цього планомірно — Кремль посилював зовнішню імперіалістичну агресію та паралельно встановлював внутрішню диктатуру.
«Якщо ми подивимося на історію цього режиму з початку 2000-х років, або навіть з 1990-х, то зрозуміємо, як він формувався. Ми бачимо, як досвід Першої чеченської війни, а потім Другої чеченської війни, яка почалася саме в той момент, коли Путін прийшов до влади восени 1999 року, наскільки ключовим він був для розвитку цього політичного режиму», — почав дослідник.
Президент РФ Володимир Путін під час виступу на церемонії «приєднання» Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей до РФ 30 вересня 2022 року в Москві, Росія. Фото: АР
Якщо раніше Росія мала хоча б вигляд керованої демократії чи електорального авторитаризму з обмеженим простором для вираження поглядів, то вже за тиждень після початку повномасштабного вторгнення політичний режим РФ набув ознак диктатури. Такої, де ідентичність, що ґрунтується на безумовній підтримці війни й президента та приналежністю до росіян як спільноти, стала базовою для конструювання режиму.
«Ви повинні підтримувати Путіна, підтримувати війну, і це може зробити вас справжнім членом спільноти, справжнім членом суспільства», — підкреслив Будрайтскіс.
Станом на сьогодні в Росії понад 600 офіційно визнаних політичних в’язнів. Насправді їх набагато більше, адже з лютого 2022 року людей арештовували за їхню відкриту незгоду з такою громадянською ідентичністю. Будь-які критичні висловлювання щодо війни були криміналізовані, для всіх незалежних ЗМІ запровадили сувору цензуру.
Також посилилась ідеологізація культури та освіти. В більшості навчальних закладів вже існують певні ідеологічні курси. Наприклад, в університетах віднедавна зʼявилася дисципліна «ДНК Росії», де ототожнюють біологічне, культурне та історичне, і все це називають «спільною спадщиною» росіян. Ідеологічний апарат активно працює також і в школах.
Парад «дитячих військ» у Ростові-на-Дону, травень 2015 року. Фото: Reuters
Ми спостерігаємо трансформацію Росії у тоталітарну державу. Але питання в тому, яким був шлях до цього? Як це сталося? В історії трансформації путінського режиму важливим є зв’язок між зовнішнім і внутрішнім. Так, зовнішня агресія, військові операції — об’єднують суспільство, забезпечують відчуття миру та соціальної гармонії всередині країни. І навпаки, будь-яку внутрішню опозицію, низові суспільні рухи — називають «зовнішньою загрозою» або «втручанням зовнішніх ворогів».
Будрайтскіс зауважує, що чітка і послідовна антиреволюційна лінія, яка фактично екстраполювалася на історію, стала важливою складовою становлення авторитарного режиму Росії.
«Якщо уважно прислухатися до промов Путіна, можна помітити, що він вважає ідею революції своєрідним “втручанням зовнішніх сил”. Подібне пояснення використовувалося навіть для опису подій російської революції 1917 року. Так само він описував протести в Росії у 2011-2012 роках — найбільші протести проти режиму, які коли-небудь відбувалися в історії країни, і, звичайно, події в Україні 2014 року. Можна сказати, що вторгнення в Україну також було способом запобігти подібним викликам знизу для режиму в Росії. Це була частина дуже послідовної, дуже чіткої антиреволюційної лінії, яка лежить в основі цього режиму», — пояснив спікер.
Постає питання, як називати режим у Росії після початку вторгнення, після його трансформації у відверто диктаторський. Чи можемо ми назвати його фашизмом?
«Звичайно, це форма, нова форма фашизму, нова форма екстремальної, репресивної авторитарної держави, яка має дуже мало спільного з історичними фашизмами в різних європейських країнах у 1930-х роках. Цей новий фашизм народився з духу неоліберальної трансформації суспільства, він народився з атомізації суспільства, яку породив ринок, ринкова економіка, ті відносини, які вона принесла в суспільство. І саме тому ви не можете описати цю нову форму фашизму в термінах масової мобілізації», — пояснив Будрайтскіс.
Така політична формація ґрунтується не на класичному фашизмі як масовому русі, а, навпаки, на глибокій деполітизації, безсиллі і страху, що панують у суспільстві. Такі настрої можуть час від часу об’єднувати людей, що викликає спорадичні бунти, але вони не перетворюються на організований рух. Згідно з Будрайтскісом, така екстремальна форма неоліберального авторитарного капіталізму в Росії не є чимось унікальним, але віддзеркалює прискорення неоліберальних тенденцій у світі.
Особливості імперіалістичного режиму Ірану
Фріда Афарі також звернула увагу на соціально-економічне підґрунтя іранського авторитаризму. Іран — це авторитарна ісламська фундаменталістська теократія, що керується шиїтським експансіонізмом, його військові інтервенції в регіоні ґрунтуються на шиїтській ідеології. За словами дослідниці, Іран є прикладом мілітаризованого державного капіталізму, який діє як регіональна імперіалістична сила на Близькому Сході.
Багато в чому Іран продовжив загальний напрямок економіки попереднього пехлевійського режиму — статусної економіки, що характеризується єдністю промисловості та армії. Однак після революції 1979 року аятола Хомейні, який заснував Ісламську Республіку, використовував антиамериканський дискурс, щоб знищити будь-яку прогресивну опозицію та залучити на свій бік частину іранських і глобальних лівих сил.
Фріда Афарі зауважує, що антиамериканський дискурс іранського режиму безпосередньо пов’язаний з його власними капіталістичними і перськими шиїтськими націоналістичними амбіціями, а отже, його антиімперіалізм є контрреволюційним.
Верховний лідер Ірану аятолла Алі Хаменеї оглядає групу курсантів у супроводі командувачів збройних сил у Тегерані, Іран, 10 жовтня 2023 рік. Фото: Офіс верховного лідера Ірану через AP
Після ірано-іракської війни 1980-1988 років, поки доходи від продажу нафти були високими, режим витрачав частину своїх прибутків на розбудову інфраструктури, охорону здоров’я, освіту та надання пільг значній частині робітничого класу за умови лояльності до панівної ідеології. Однак з часом все більше прибутків від продажу нафти почали витрачати на озброєння і військово-політичні інтервенції в інші країни регіону. Близько 80% іранської економіки, яка складається переважно з нафти і газу, телекомунікацій та автомобілебудування, контролює Корпус вартових Ісламської революції, який де-факто є військовим і головним роботодавцем Ірану.
«Можна стверджувати, що ядро ісламської революційної гвардії Ірану — це де-факто держава Іран, яка придушує боротьбу робітників, молоді, жінок та пригноблених меншин в Ірані. Це “ядро” також здійснює військові інтервенції Ірану в Сирію, Ірак та Ліван, або безпосередньо, або через афганські та ліванські збройні формування Хезболли, які фінансуються іранською державою», — підкреслила Афарі.
У своїй публічній промові 2018 року Хассан Рухані, який на той час ще не був президентом, чітко заявив, що стратегічними кордонами Ірану є Індійський субконтинент на сході, Кавказ на півночі, Червоне море на півдні і Середземне море на заході. Отже, хоча Іран є авторитарною ісламською фундаменталістською теократією, що переслідує ексшиїтський експансіонізм, його військові інтервенції в регіоні ґрунтуються як на теократичному авантюризмі, так і на амбітних та ілюзорних цілях щодо майбутнього економічного зиску.
До моменту, коли адміністрація Трампа вийшла з ядерної угоди з Іраном у 2018 році і запровадила жорсткі санкції, Іран був другою за величиною економікою на Близькому Сході після Туреччини, а також суперником Саудівської Аравії у боротьбі за контроль над регіоном.
Зараз Іранський режим все ще сподівається, що за сприяння Китаю й Росії зможе витягнути себе з нинішньої кризи і продовжити конкурувати як регіональна наддержава.
«Як неефективний мілітаризований теократичний державний капіталістичний режим, в якому понад 80% капіталу належить і управляється Ісламським революційним корпусом гвардії або його підрядниками, режим ніким не притягнутий до відповідальності, навіть з капіталістичного погляду він витрачає все більшу частину своїх нафтових доходів на мілітаристські проекти, які поки не приносять прибутку. За винятком нещодавнього продажу безпілотників і ракет Росії для використання їх в геноцидній війні в Україні, що, на жаль, приносить прибуток іранському режиму», — підкреслила дослідниця.
Кошти, отримані від продажу нафти, газу та нафтохімії, які не спрямовуються на військові проєкти, розкрадають державні лідери та їхнє оточення. У цей час іранці страждають від нерівності, недоїдання, а понад 60% населення живуть за межею бідності. 90% з 13 млн іранських робітників — це контрактники з обмеженими правами та пільгами.
В Ірані офіційно 28 млн працездатних людей (населення в країні — 87,9 млн). Мільйони працюють неофіційно, без жодних прав, серед них — жінки, які зайняті у тіньовому секторі. Реальний рівень безробіття значно перевищує 60%. Мінімальна зарплата в Ірані становить 100 доларів на місяць для сім’ї з чотирьох осіб, і через інфляцію вона з кожним днем стає все меншою.
Складна економічна ситуація змушує іранський уряд шукати нові шляхи для відновлення економіки через альянси з Китаєм і Росією. Китайська ініціатива «One Belt, One Road» має на меті запропонувати Ірану спосіб обійти санкції. Угода, яка була підписана восени 2019 року в межах цього проєкту, передбачала надання Ірану інвестицій у розмірі 400 млрд доларів для розвитку нафтогазової та іншої інфраструктури. Однією з умов угоди є розміщення 5000 одиниць китайських сил безпеки в ролі охоронців в обмін на постачання іранської нафти, газу і нафтохімії зі знижкою 30%. Це означає, що китайські солдати будуть постійно дислокуватися на території Ірану. Обидві сторони зобов’язалися виконувати угоду протягом 25 років зі збільшенням китайських інвестицій кожні п’ять років.
Протягом десятиліть режим використовував іранський націоналізм для підтримки своїх військових інтервенцій і програм, спекулюючи категоріями гідності та сили. Це може пояснити задоволеність більшості іранців військовими втручаннями та ядерно-ракетними програмами до 2017 року, коли почались протести. Проте з погіршенням економічної ситуації, придушенням протестів, пандемією та рухом «Жінка, Життя, Свобода» у 2022 році більшість іранців почали усвідомлювати, що їх обкрадають для фінансування військових програм. А відтак почало зростати співчуття до постраждалих народів регіону та українців, які стали жертвами втручання Ірану в політику та війни.
Крім цього, сучасна іранська держава має ворожі відносини з провінціями, в яких проживають національні меншини — курди, араби, а також белуджі та туркмени зазнають значної дискримінації та утисків і позбавлені основних ресурсів.
«Національним меншинам Ірану заборонено використовувати свою рідну мову як мову навчання, і більшість з них страждають від бідності та державних репресій», — пояснила дослідниця.
Режим виявляє особливий страх перед боротьбою за самовизначення в Ірані, зокрема в Курдистані. Рух «Жінка, Життя, Свобода», що виник у вересні 2022 року у відповідь на вбивство молодої курдської жінки Магси Аміні поліцією, спровокував значні протести в Курдистані і не тільки. Також режим занепокоєний протестами в Хузестані, де люди виступають проти етнічних репресій та пригнічення хузестанців як етнічної меншини, а також протестами, повʼязаними з екологічними проблемами. Часто влада висловлює тривогу щодо ситуації в найбіднішій провінції Ірану Белуджистані, де постійно проходять масові антиурядові протести.
«Белуджські жінки виступають з потужними феміністичними заявами і кидають виклик белуджському керівництву, звинувачуючи його в мізогінії та укладанні угод з іранським режимом і Талібаном», — відзначила Афарі. Вона наголосила, що іранський рух «“Жінка, Життя, Свобода» продемонстрував світові важливість боротьби за права жінок в контексті авторитарних режимів.
Гібридний режим: еволюція правління Орбана
Журналіст Чаба Вінце зазначив, що політичний устрій Угорщини складно назвати авторитарним, режим цієї країни значно відрізняється від російського чи іранського. Наразі, як правило, використовують терміни «недосконала демократія» або «гібридний режим».
Віктор Орбан та його партія «Фідес» утримуються при владі з моменту перемоги на виборах у 1998 році. В кінці 1980-х його рух, що пізніше перетворився на політичну партію, мав більш радикальний ліберальний підхід до політики, ніж будь-який інший в Угорщині, — вони виступали за верховенство права, парламентську демократію, боротьбу з корупцією, культурне розмаїття. Сьогодні це може звучати як жарт.
З 2010-го Орбан повністю змінив правила гри: прийняв абсолютно нову конституцію, змінив судову та виборчу системи, перетворив державні ЗМІ на пропагандистські. Сам Орбан назвав свою систему ліберальною демократією. Не так давно владний режим визначився з основними «ворогами», про яких постійно говорить — це мігранти, бюрократи в Брюсселі, Джордж Сорос. Цікаво, що коли Орбан вивчав політологію в Будапешті та Оксфорді, його навчання фінансувалося Джорджем Соросом, — його нинішнім головним міжнародним опонентом та головою фонду «Відкрите суспільство».
«Фідес» та Угорщина зараз мають корпоративно-дружню капіталістичну систему, яка поступово стала віддавати перевагу внутрішнім компаніям. Це може здатися позитивним кроком, однак, проблема полягає в тому, що в Угорщині спостерігається надзвичайно високий рівень корупції. Наведу приклад: Лорінк Мешарош, колишній газовий слюсар та найкращий друг Віктора Орбана, за кілька років став головним олігархом Угорщини та найбагатшою особою в країні. Він здійснив скупку банків, створивши велику корпорацію, що контролює різні сфери, такі як медіа, футбольні команди (навіть за межами країни), енергетика та ІТ.
Члени Європейського парламенту протестують проти придушення свободи преси в Угорщині під час виступу Віктора Орбана – Угорщина того дня стала на півроку головою Євросоюзу, Страсбург, 19 січня 2011 року. Фото: Georges Gobet / AFP / Scanpix / LETA
Угорщина тісно пов’язана з Німеччиною на міжнародному економічному рівні. Деякі керівники німецьких корпорацій навіть хвалилися, що можуть зателефонувати міністру закордонних справ Угорщини в будь-який час, і він вислухає та виконає їхні побажання.
Наприклад, кілька років тому BMW звернулася до уряду Угорщини із проханням збільшити максимальну кількість понаднормових годин праці майже вдвічі. Інші німецькі корпорації, такі як Mercedes-Benz чи Volkswagen, також отримують величезні прибутки в Угорщині завдяки дешевій та кваліфікованій робочій силі. Найгірше, що більша частина прибутку виводиться з країни без будь-яких перешкод.
Останні кілька років уряд Угорщини діяв в складних геополітичних умовах, це можна прослідкувати в контексті воєн. У 1999 році, за першого уряду Орбана, Угорщина приєдналася до НАТО, коли альянс активно бомбив Югославію. У 2001 році Угорщина вислала війська до Афганістану на 20 років, що суттєво вплинуло на економіку країни. В 2000-х роках Орбан залишався антиросійськи налаштованим. У 2008 році, коли Росія напала на Грузію, президент Угорщини вимагав негайно запросити Грузію та Україну до НАТО через загрозу з боку Росії. У 2014 році Орбан назвав вторгнення до Криму агресією і знову закликав ЄС дати Росії рішучу відповідь. Що ж сталося після 2014 року? Що змусило Угорщину фактично розвернутися на 180 градусів?
Щоб зрозуміти зовнішню політику Угорщини, варто памʼятати, що Орбан майже в усьому наслідує Німеччину та діє відповідно до її прикладу. Він вважав економічні санкції проти Росії жартом, а ЄС — несерйозним у вирішенні кризи в Україні. Коли угода «Мінськ-2» набула чинності, Орбан був переконаний, що санкції не зупинять Росію. Існує теорія, що він прагнув зблизитися з Путіним, аби запобігти російській агресії проти Угорщини в майбутньому та відновити вплив в регіоні.
Володимир Путін спілкується з Віктором Орбаном перед спільною пресконференцією у Будапешті, 17 квітня 2015 року. Фото: Laszlo Balogh / Reuters
ЄС скаржився, що Угорщина віддаляється від європейських цінностей та стає більш авторитарною. Відповідаючи на це, Орбан вирішив, що Угорщині слід бути більш незалежною та розширювати свої економічні й політичні зв’язки на схід. Жорстка критика з боку Заходу тільки зблизила Угорщину з Росією і Китаєм.
«І це при тому, що він побудував свою політичну кар’єру, як я вже пояснював, на антиросійських і антикомуністичних настроях. Це свідчить про те, що Орбан надзвичайно гнучкий як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях», — пояснив Вінце.
Орбан також скористався кризою біженців 2015 року і почав позиціонувати себе як «рятівника» християнської Європи, що було занадто для ЄС. Він ще більше зблизився з Путіним, почав скаржитися на ситуацію з угорськими меншинами в Україні, особливо на мовний закон, який робив українську мову обовʼязковою в усіх сферах, крім побутової або релігійної. Через рік після російського вторгнення до Криму і початку війни в Україні, німецькі, голландські та австрійські компанії уклали угоду з Росією та «Газпромом» про будівництво газопроводу «Північний потік-2», аби постачати швидко й дешево газ з Росії в Європу.
Вінце зазначив, що протистояти режиму в Угорщині майже неможливо через те, що опозиція в країні фрагментована, всі публічні ЗМІ контролюються владою. І хоча опоненти Орбана потрапляють до парламенту, вони не отримує ніякого впливу, бо партія «Фідес» виграє з перевагою.
Що в такій ситуації можуть зробити ліві? Це насамперед розвиток низового руху, який будується на діалозі та просвіті робітників, студентів. І посилення критики Орбана як корупціонера та друга диктаторів.
«Всі низові рухи повинні зосередитися на цьому, щоб змінити політичну сцену в Угорщині», — завершив Вінце.
***
Авторитаризм не є винятковою характеристикою сучасного російського режиму, а виступає як авангард правих рухів у всьому світі. Не завжди авторитарні тенденції призводять до війн, але вони завжди нормалізують загарбницькі настрої, адже ґрунтуються на пригнобленні незгодних і незручних. Ними можуть стати жінки, квіри, мігранти, як у випадку Ірану чи Угорщини, чи жительки і жителі сусідньої країни, як у випадку Росії. Але навіть авторитарні режими мають ахіллесові п’яти — економічне банкрутство, екологічні катастрофи, опозиція пригноблених національних та етнічних меншин, а також робітничий та феміністичний спротив. На жаль, не завжди авторитарній політиці вдається протистояти, але це можливо. Рух іранських жінок вкотре підкреслив важливість цієї боротьби, продовжуючи повставати після кожної хвилі репресій.
Коли вони розваляться? Авторитарні режими й імперіалістична агресія
