Безславні герої праці: закарпатські заробітчани в Радянському Союзі

Чи було заробітчанство в Радянському Союзі? І серед тих, хто жили в СРСР, і серед тих, хто його не пам’ятають, знайдуться люди, чиєю відповіддю на це питання буде категоричне «ні». До такого висновку можуть підштовхнути принаймні два доволі розповсюджені упередження. По-перше, внутрішнє пересування країною буцімто жорстко контролювалося радянською системою паспорта і прописки. Зокрема, свобода пересування обмежувалася для колгоспників, котрі отримали вільний доступ до паспортів лише в 1974 році. По-друге, в СРСР буцімто не було безробіття. З одного боку, як поїхати на заробітки, коли тримає постійне місце роботи, з іншого — звідки взяти найману робочу силу, якщо немає трудового резерву? Хоча західні дослідники спростували міф про тотальний контроль радянської держави над пересуваннями всередині країни ще в 1980-ті^[1], це упередження досі може ввести в оману навіть науковців, призводячи до таких радикальних тверджень: «відхідництво [сезонна міграція] не могло існувати в радянський час у будь-яких значущих масштабах. Неможлива була не тільки масова самозайнятість сільського населення (воно було… прикріплене до землі процесом колективізації), але й численні самовільні сезонні переміщення людей по країні»^[2].

Щоб заперечити цей міф, здавалося б, достатньо навести приклад будівельника-«шабашника» — персонажа, який не сходив зі шпальт «Правди», «Ізвєстій» та інших газет, починаючи з 1960-х років. Крім того, у 1980-ті проблеми «неорганізованих сезонних виїздів» жваво обговорювалися в радянській пресі та академічних колах — соціологами, економістами, юристами. За неповними даними 1985 року, з республік Закавказзя щорічно на сезонну роботу виїжджало близько 100 тис. осіб, стільки ж — із Північного Кавказу і приблизно 50 тис. з Прибалтики, Молдавії та західних областей України та Білорусі^[3]. Проте авторів наведеної цитати такий контраргумент би не задовольнив. На їхню думку, «шабашка», до якої вони зводять практику радянського заробітчанства, була «екзотичною», «нетиповою» формою трудової міграції, якій бракувало таких рис «традиційного», а також пострадянського, відхідництва, як, наприклад, збереження зв’язку мігрантів із селом і «найманого та промислового характеру».

«За тридев'ять земель...». Із журналу «Крокодил», 1973 рік, №23

Щоб дослідити явище сезонної міграції за радянського соціалізму, зокрема, в пізній період СРСР, я зосередилася на Закарпатті, одному з українських регіонів, якій протягом 1950–1980-х років був стабільним «постачальником» найманої робочої сили для сільського та лісового господарства і будівництва. Ключовими в дослідженні стали 44 усні інтерв’ю з колишніми сезонними робітниками та членами їхніх родин із сіл Керецьки та Березники на Свалявщині та Кричова на Тячівщині, серед яких 22 чоловіків та 22 жінки^[4]. Ці усні історії — надзвичайно цінне джерело для розуміння еволюції заробітчанства, мотивацій та досвіду сезонних мігрант_ок, а також для усвідомлення їхньої активної участі в соціальних та економічних процесах. Вони пропонують перспективу «знизу», вступаючи в дискурсивний дисонанс з архівними джерелами, що, переважно транслюють позиції та інтенції державних структур. Вписана в біографії закарпатський сільських сімей та цілого регіону, сезонна праця була для них далеко не «екзотикою», а радше буденністю, яка почалася з необхідності, пов’язаної з відсутністю промислових робочих місць в області та ненадійністю заробітків у колективізованому сільському господарстві, а з часом оформилася в стійку економічну поведінку.

Неперервність традиції відхідництва в Радянському Союзі та на Закарпатті

Поштовхом до розповсюдження відхідництва серед селян Російської імперії стало скасування кріпацтва в 1861 році. Додаткові заробітки поза сільським господарством в містах та на сезонних промислах допомагали селянам зводити кінці з кінцями й, зокрема, платити податки^[5]. Новоутворена Радянська держава успадкувала практику відхідництва від своєї попередниці. Низька забезпеченість землею продовжувала стимулювати міграцію селян у міста^[6]. Сезонність деяких сфер виробництва, наприклад, лісової та цукрової промисловості, також підтримувала попит на сезонну працю.

Селяни-відхідники та робітники на біржі праці в Москві, початок XX століття

Відхідництво не припинилося навіть після колективізації та введення паспортного режиму в 1932 році^[7]. Якщо колгоспники укладали договори з підприємствами через органи організованого набору (оргнабору), їм видавали тимчасові паспорти, проте для відходу достатньо було й довідки, виданої правлінням колгоспу. Навіть більше, незважаючи на адміністративні вимоги, підприємства приймали на роботу відхідників навіть без документів, які б засвідчували їхнє право на пересування. Така поведінка рідко каралася санкціями, адже, як стверджує австралійсько-американська дослідниця Шейла Фіцпатрік, «за будь-яких обставин режим ставив потреби промисловості — включно з вільним потоком трудових ресурсів — вище за потреби сільського господарства»^[8]. В цілому кількість відхідників в СРСР зростала протягом 1920-х років й наприкінці 1930-х становила 4 мільйони, але це число не перевищило дореволюційних масштабів^[9].

Друга світова війна спричинила, за висловом Юджина Кулішера, міграційну «повінь», що розливалася Європою та Азією хвилями депортацій, евакуацій, мобілізацій та еміграцій^[10]. Традиція відхідництва, якщо й підтримувалася, навряд чи документально фіксувалася в ці трагічні роки. Проте, як свідчать архівні документи, в повоєнний період відхідницький рух цілком очікувано відновився, адже тоді він уже був елементом функціонування радянської економічної системи. Не всі колективні господарства були здатні забезпечити своїх колгоспників роботою, а отже — й гарантованими заробітками протягом року, бо їхня потреба в робочій силі різко знижувалася в зимовий період. Сезонно «вивільнені» робітники шукали додаткових заробітків у промисловості, не пориваючи зв’язків із сільським господарством^[11].

У родинах відхідників зазвичай були люди, які працювали лише в колгоспі. Найчастіше це були жінки. Через їхнє членство та працю в колгоспі родина отримувала доступ до більшої присадибної ділянки, знижених податків, а також право на продуктовий пай, який видавався на трудодні. Таким чином родини відхідників поєднували монетарний дохід від відхідництва та вигоди, що їх давало членство в колгоспі. Фіцпатрік дещо оптимістично назвала таку тактику «максимізацією переваг» (maximization of advantages). Цей термін коректний стосовно, скажімо, закарпатських сезонників у 1970-х, але в 1930-ті чи навіть у 1950-ті ця тактика радше мала на меті мінімізацію ризиків.

На час радянської післявоєнної анексії Закарпаття мало власну сторічну історію відхідництва. За даними, котрі наводить Петро Сміян, у 1915 році місцева промисловість забезпечувала роботою близько 36 тис. осіб, тобто лише 13% працездатних, а більшість населення проживала в селах і покладалася на натуральне господарство^[12]. Селяни цього гірського, небагатого на орні землі регіону були переважно малоземельні, а традиція розподілу землі між синами призводила до подальшого подрібнення малородючих наділів, які не могли прогодувати сім’ї. Малоземельне та безземельне селянство мігрувало на заробітки в Північну Америку або знаходило підробіток на будівництві, в сільському та лісовому господарстві Австро-Угорщини та в промисловості інших країн Європи.

Жінки сортують овечу шерсть. Синевирська Поляна, Закарпаття, 1939 рік

Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття на Закарпатті було щонайменше 60 тис. сільськогосподарських сезонних робітників і ще близько 30 тис. були зайняті в промисловості на сплаві лісу, будівництві та спорудженні шляхів^[13]. Відхідництво було важливе для економіки Підкарпатської Русі також у міжвоєнний період та під час Другої світової війни, про що свідчить наявність окремих регіональних органів з набору сезонних робітників при чехословацькій адміністрації та в хортистській Угорщині.

Централізований набір робітників та «стихійна» міграція

Прихід радянської влади не вирішив проблему з робочими місцями на Закарпатті. В другій половині 1940-х років майже 80% закарпатців проживали в селах^[14]. Колективізоване сільське господарство цього малоземельного гірського регіону було нездатне залучити всіх працездатних селян, а відбудовані та новозбудовані підприємства області давали роботу лише сьомій частині місцевого населення, тому потенціал до урбанізації був обмежений^[15]. У перше післявоєнне десятиліття щодо регіону ще застосовувався термін «аграрне перенаселення», тобто надлишок трудових ресурсів супроти земельного ресурсу, в якому бачили причину сільського безробіття, або, як це звучало в радянському дискурсі, «недовикористання трудових ресурсів»^[16]. Отже, економічна ситуація в регіоні — класичний «фактор виштовхування» — була однією з передумов відтворення практики відхідництва в нових для Закарпаття політико-географічних рамках.

Колгосп «8 Березня» на Закарпатті

Друга передумова була культурна. Історичний досвід трудової міграції за різних політичних режимів та на різні відстані оформився для закарпатців в «локальне практичне знання» в розумінні Джеймса Скотта^[17]. Культурні компетенції щодо самоорганізації, побудови неформальних соціальних мереж, пошуку робочих місць, а також адаптованість місцевих спільнот та сімей до ситуації відходу й набута толерантність до ризиків та обмежень, пов’язаних із ним, були мобілізовані в умовах економічної та соціальної радянізації. Зрештою, цей набір компетенцій, або міграційний «культурний резерв», протягом принаймні століття помагав закарпатським селянам виживати. Після війни він вкотре послужив місцевому населенню за інструмент адаптації до економічної скрути^[18].

Міграційна політика СРСР почасти, і всупереч намірам влади, посприяла перенесенню відхідницьких традицій закарпатців на радянські простори. Закарпаття, як і решта областей Західної України, вважалося «перенаселеним» регіоном із «надлишковим» сільським населенням, яке, з погляду радянських органів планування, підлягало «раціональному перерозподілу» й направленню в інші галузі народного господарства.

Одним з інструментів розподілу трудових ресурсів між містом і селом лишався оргнабір. Оргнабір проводився в різні галузі промисловості та на будови СРСР на підставі договору тривалістю один рік і більше, однак відділи оргнабору західних областей і, зокрема, Закарпаття, також були відповідальні за відправлення сезонних робітників у лісову промисловість. Лісове господарство було профільним для регіону, і серед місцевого населення було достатньо людей, котрі мали навички роботи на лісорозробках та лісосплаві. До кінця 1940-х років оргнабір направляв робітників у місцеву лісову промисловість, але на початку 1950-х основні лісорозробки країни почали переносити на північ європейської частини СРСР, у Сибір та на Далекий Схід. Плани оргнабору також змістилися в ці напрямки. У 1953 році, наприклад, з Української СРСР в лісову промисловість РСФСР було направлено понад 42 тис. постійних і майже 16 тис. сезонних робітників^[19]. З часом оргнабір став менш інтенсивним, і протягом 1960-х від України в середньому вимагали 15–20 тис. робітників для російської лісової промисловості на рік (в тому числі і сезонних)^[20]. В межах цих планів частка Закарпаття зазвичай становила близько 3,5 тис. робітників.

Цілком імовірно, що початково апарат оргнабору послужив містком для освоєння нових напрямків та місць роботи для закарпатських лісорубів та лісосплавників. Повторювані поїздки у віддалені лісгоспи та ліспромгоспи, сезон за сезоном, окреслювали нову географію ринку сезонної праці, а знання про підприємства, потребу в робітниках, оплату й умови праці стікалося назад у Закарпаття з кожним поверненням відхідників і ширилося регіоном. Пам’ять моїх респондентів сягає не глибше кінця 1950-х, а в архівних документах неформальні практики відхідництва згадуються лише починаючи з 1960-х. Та ця повоєнна п’ятнадцятирічна лакуна свідчить радше про неувагу державних структур до неформального, позаоргнабірного відхідництва, ніж про його відсутність. Вірогідно, відхідники почали встановлювати прямі зв’язки з керівництвом лісогосподарських підприємств і з часом почали нехтувати оргнабором, бачачи переваги наймання «за прямий карбованець».

Із моїх респондентів лише один, Федір (1939 р.н.), їздив на роботу за оргнабором: спершу з Тячева до Вінницької області, а потім з Вінниці в Красноярський край на добування живиці (смоли із хвойних дерев, яку використовували у промисловості)^[21]. Для нього та групи робітників, з якою він поїхав у 1957 році, це був лише один зі способів пошуку роботи й своєрідна підстрахування: пункти оргнабору були в кожному районному центрі, робітники були потрібні завжди, а на додачу давали «підйомні». В Красноярському краї вони теж довго не затрималися, бо були незадоволені умовами праці, й одразу звідти поїхали в Архангельську область на лісоповал, де працювали їхні знайомі, які й дали їм адресу. Наступного року Федір по оргнабору поїхав у Караганду на будівництво Казахстанської Магнітки (металургійне місто Теміртау в Казахстані), де він освоїв професію будівельника. Проте думка Федора про оргнабір збігалася із загальною думкою, висловлюваною й робітниками в інтерв’ю, і радянськими чиновниками у внутрішніх звітах: робітники не довіряли системі оргнабору й намагалися її уникати через непередбачуваність умов праці й низьку оплату. Після цього Федір за оргнабором більше не їздив, а приставав до сезонних будівельних бригад, які організовувалися в його рідному селі на Тячівщині. Вже в 1960-ті оргнабір був на периферії уваги сезонників, і вони майже повністю покладалися на власні канали пошуку роботи .

Лісоруби, 1964 рік

Ще однією галуззю, яка приваблювала навіть більше число сезонників, було сільське господарство. У період збирання врожаю багато колгоспів і радгоспів південної та східної України та деяких регіонів Росії^[22] потребували додаткової робочої сили. Щоб покрити сезонну нестачу трудових ресурсів, радянський уряд у післясталінські роки спеціальними постановами дозволяв колгоспам та радгоспам певних областей проводити набір сезонних робітників. Наприклад, влітку 1956 року ЦК Компартії України та Рада Міністрів Української РСР дозволили колгоспам Херсонської, Ворошиловградської та Харківської областей найняти 10 тис. сезонних робітників у Закарпатті для збирання врожаю^[23]. У 1962 році уряд дав дозвіл на наймання 133 тис. сезонників із західних областей для роботи на полях південної та східної України, і частка Закарпаття в цьому плані становила вже 24 тис. робітників, яких мали направити в Донецьку й Харківську області та в Крим^[24].

Колгоспи та радгоспи областей, яким було дозволено наймати сезонних робітників, були самі відповідальні за «вербування» сезонників. Для радянського керівництва забезпечення сільського господарства робочою силою, на відміну від промисловості, не було пріоритетом, тому апарат оргнабору, який сам часто був недоукомплектований кадрами, звільнявся від обов’язку наймати відхідників для роботи в колгоспах. Голови колгоспів та директори радгоспів самі посилали своїх представників в західні області, де ті й шукали охочих поїхати на заробітки — ламати кукурудзу, молотити зерно, копати картоплю чи буряк. І охочих зазвичай знаходилося чимало. На відміну від оргнабору, селяни з більшою готовністю підписували договори на роботу протягом коротшого терміну й у географічно ближчих регіонах. Охочих було стільки, що в 1960 році багато колгоспів Херсонської, Миколаївської областей та Криму вирішили не відряджати своїх представників до Західної України, тому що багато сезонників прибули самі, щоб працювати на полях та на будівництві^[25].

Потужним стимулом до сільськогосподарського сезонного відхідництва була порівняно висока оплата праці. Починаючи принаймні з 1956 року найманим робітникам у колгоспах платили гарантовані 4 карбованці та 2 кілограми пшениці на трудодень (але не більше 163 кілограмів, тобто 10 пудів, на сезон)^[26]. Така оплата праці була ще невисокою, тому в другій половині 1950-х років сільськогосподарське відхідництво не могло бути дуже вигідним. Проте безробіття та порівняно нижчі заробітки в регіоні штовхали закарпатських селян приставати на такі умови, і вони їздили працювати на ферми в південну та східну Україну. Дехто, переважно молоді чоловіки та жінки, лишалися працювати цілий рік — доярками, пастухами, скотарями. Натуральна оплата відхідникам в сільському господарстві суттєво виросла в 1960-х роках, і це революціонізувало ринок сезонної праці. Уже в 1964 році в колгоспах сезонні робітники отримували не менше 2,42 карбованця грішми (якщо оплата праці в колгоспі була вища, робота сезонників прирівнювалася до оплати праці в колгоспі). При цьому сезонникам дозволялося видавати натурою до однієї тонни пшениці за сезон. Також у них було право на компенсацію витрат на проїзд та безкоштовне проживання на час договору^[27].

Закарпатські заробітчани на ламанні кукурудзи

Колгоспи, які наймали сезонників, не опиралися таким розцінкам і готові були платити навіть більше, щоб перемогти в конкуренції за робочу силу. Хронічна нестача трудових ресурсів у сільському господарстві в літній період у поєднанні з оновленими тарифами для відхідників, за які ще й можна було торгуватися з головами колгоспів, призвели до дисбалансу в оплаті праці на користь сезонників у порівнянні зі звичайними колгоспниками й в областях виходу, й в областях найму. Наприклад, закарпатські селяни, які в 1962 році працювали сезонно в колгоспі «Степовий» на Херсонщині, отримали по 2 кілограми пшениці й 1 карбованцю на трудодень, а їхні колеги по колгоспу «Червона зірка» в Ужгородському районі того року мали лише 750 грамів зерна та 43 копійки на трудодень. Не дивно, що п’ята частина колгоспників «Червоної зірки» — 112 осіб — вирішили, що відхідництво вигідніше, й поїхали на заробітки^[28]. Зазвичай заробітчани могли розраховувати на 1,5–3 кілограми пшениці на трудодень і грошову оплату, що прирівнювалася до оплати місцевих колгоспників.

Повідомлення про «завищену» оплату праці сезонників надходили до центральних органів з усієї України. Начальник Головного управління організованого набору та переселення при Раді Міністрів УРСР, О. Могила, у доповідній записці Науково-дослідному інституту праці в Москві обурювався, що найкраща доярка колгоспу «Суворов» Тернопільської області, тов. Плотницька, у 1962 році виробила 1100 трудоднів, за які отримала 11 центнерів пшениці та 572 карбованці грішми, а колгоспник Кухарін з того самого колгоспу, пропрацювавши три місяці сезонником у Кіровоградській області, привіз 23 центнери пшениці та «чималу суму грошей»^[29].

Згідно з даними Статистичного управління Закарпатської області, у 1961 році 36 700 сезонних робітників заробили за п’ять місяців 16,4 мільйона карбованців грішми та привезли в Закарпаття 42,9 тисячі тонн зерна, а місцеві колгоспники отримали на трудодні 20,8 мільйона карбованців та 20,4 тисячі тонн (тобто вдвічі менше) зерна^[30]. Висока натуральна оплата була основною притягальною силою відхідництва в сільському господарстві. Зароблене за кілька місяців зерно дозволяло годувати худобу протягом цілого наступного року, а крім зерна сезонники привозили ще й цукор, муку, олію, соняшник та різні овочі, які їм доставляли колгоспними вантажівками додому або залізницею до найближчої станції^[31]. «Лишки» йшли на чорний ринок, де куплене по 5 карбованців за центнер зерно продавалося вже по 25–30 карбованців за центнер, а соняшник — по 60–70 карбованців за центнер^[32].

Економіст Олександр Березюк, котрий досліджував питання сезонної міграції в західних областях України у своїй дисертаційній роботі наприкінці 1960-х, показав, що відхідництво на Закарпатті було справді масовим явищем. У сільському господарстві області було зайнято всього 26,8 % працездатних, а 34 % (а в південно-східних гірських районах до 44 %) населення займалися домашнім господарством й офіційно не були працевлаштованими^[33]. При цьому п’ята частина працездатних селян — понад 66 тис. чоловіків і жінок — їздили на заробітки^[34]. Дехто поєднував роботу в домашньому господарстві з відхідництвом, а для декого сезонні роботи були головним джерелом доходу^[35]. Як показали матеріали вибіркового обстеження сільського населення в Закарпатській області в 1965 році, більше ніж 11 % опитаних навіть не шукали працевлаштування в місцях проживання, тому що заробітчанство здавалося їм вигіднішою альтернативою^[36].

Робота в колгоспі, 1950-ті

В 1960-ті роки відхідництво вже майже цілковито покладалося на самоорганізацію. Кількість закарпатців, які їздили на заробітки самостійно, у дванадцять разів перевищувала кількість тих, що укладали договори через органи оргнабору^[37]. Водночас багато хто навіть не мав офіційного дозволу правління колгоспу на відхід — у колгоспах південних та східних областей часто приймали на роботу і без них. Деякі тактики пошуку місць роботи мало чим відрізнялася від тактик «традиційного» відхідництва: група відряджала когось одного шукати роботу, і, якщо вигідне місце знаходилося, всі виїжджали туди. Або ж шукати роботу їздила ціла група — приїжджаючи, наприклад, на залізничну станцію, а звідти розходячись по різних підприємствах чи господарствах. Сезонники обмінювалися інформацією про потенційні місця роботи не лише в рідних селах — вони підтримували між собою зв’язок через листування та телефонні дзвінки з різних районів СРСР, повідомляли одне одному про можливості працевлаштування або просили про допомогу. Крім того, до закарпатських сіл приїжджали офіційні та неофіційні представники українських та російських колгоспів і підприємств лісової промисловості й запрошували селян на роботу, на місці обговорюючи з ними умови договорів. Неформальні канали обміну інформацією були набагато розгалудженіші, насиченіші, а часто й достовірніші, ніж державні.

Проте з часом спорадичні контакти сезонників із підприємствами та господарствами почали оформлюватися в сталі трудові відносини. Як зазначив Березюк щодо середини 1960-х: «Усі напрямки [міграції] спершу складалися стихійно, але зараз їх можна розглядати як постійні, оскільки населення досліджуваних областей вже акліматизувалося на місцях прийому. Воно пристосувалося до умов праці та побуту, познайомилося з місцевим населенням, а керівники господарств на практиці оцінили їхню працю»^[38]. З приходом нового робочого сезону деякі керівники підприємств самі викликали довірені бригади телеграмами або телефонними дзвінками^[39]. Мої респонденти також підтвердили, що намагалися встановити сталі контакти з надійними роботодавцями, щоб мати роботу в одному місці принаймні кілька сезонів. Один з респондентів повідомив, що його будівельна бригада працювала в одному районі в Казахстані протягом десятиліття. В 1970-ті  стає помітною група людей, які займалися винятково наймом та організацією роботи сезонних бригад, але які самі фізично не працювали. Цих посередників можна було б назвати сучасним словом «менеджер», але за СРСР їх називали інакше: в народі — «клієнтами» або «кіронами», а в радянському офіційному вжитку — не інакше, як «ділками» або «штовхачами».

Публічний осуд та економічні «мутації»: від відхідника до «шабашника»

«Шабашники! Рвачі! Тільки так нас і називали. Приїхали, кажуть, за “довгим карбованцем”», — емоційно реагує Микола (1949 р.н.), який працював на лісоповалі у Свердловській, Тюменській та Іркутській областях з кінця 1960-х, на моє запитання, чи чув він на свою адресу зневажливе слово «шабашник». І відразу додає: «А не кажуть, що горбом своїм заробили. В нас там ні сім’ї не було, нічого. Жили в хащі й працювали з ранку до ночі». Починаючи з 1960-х років за жвавої участі радянської преси сезонного робітника почали ототожнювати з образом індивідуалістичного «рвача» й соціального паразита, що балансує на межі соціалістичної законності. Чому?

Стереотипні радянські «шабашники» — це бригада будівельників, яка збирається та їде за сотні й тисячі кілометрів від своїх рідних місць до працедефіцитних районів Сибіру, Казахстану та Уралу будувати школи, дитсадки, корівники, зерносховища, дороги чи будь-які інші об’єкти в сільській місцевості протягом літніх місяців. Їдуть шабашники не лише з відомих нам «праценадлишкових» Грузії, Вірменії, Азербайджану, Чечні, Молдавії та Західної України, хоча ці регіони виділяються своєю інтенсивною участю. До «шабашницького» руху підключаються міські спеціалісти найрізноманітніших, зокрема інтелігентських професій, котрі жертвують відпусткою та накопиченими відгулами, щоб гарувати місяць чи півтора у будь-яку погоду й заробити на телевізор чи машину або ще якось покращити матеріальний стан сім’ї. Компактні групи шабашників будують швидше за будівельні організації, такі, як Сільбуд чи Міжколгоспбуд, але беруть значно дорожче. Їхня «завищена» платня — головний стимул будівельного відхідництва та предмет публічної дискусії щодо соціалістичної справедливості таких доходів.

Якщо в середині 1960-х років половина закарпатських заробітчан були зайняті в сільському господарстві, а будівельники становили лише п’яту частину, то вже в 1974 році 79% працювали на будівництві^[40]. Попит на працю сезонних будівельників, по-перше, пояснювався сталим відтоком селян у міста, а отже — дефіцитом трудових ресурсів у селах: за період з 1960 по 1979 рік сільське населення РСФСР, України та Білорусі скоротилося на 18,5 мільйонів^[41]. По-друге, з приходом до влади Леоніда Брежнєва, а точніше, після березневого Пленуму ЦК КПРС 1965 року, сільському господарству почали виділяти більше коштів, які колгоспи та підрядні організації «не могли освоїти власними силами»^[42]. Державне керівництво підштовхувало голів колгоспів розширювати та зміцнювати свої господарства й давало на це кошти, але знайти робітників з-поміж місцевих колгоспників, та ще й у час найінтенсивніших сільськогосподарських робіт, часто було непосильною місією. Що ж до підрядних будівельних організацій, то вони були ненадійні: або не хотіли братися за невеликі об’єкти у віддалених селах, надаючи перевагу концентрованому будівництву в більших населених пунктах, або ж через простої, погану організацію праці та нестабільне постачання матеріалів не закінчували об’єкти вчасно.

Таким чином, голови господарств із порівняно невеликими обсягами будівництва часто користувалися послугами найманих бригад. Договірні відносини із роботодавцями і визначали обсяги заробітків відхідників. Замість трудового договору такі бригади укладали з колгоспами, радгоспами і навіть великими будівельними організаціями договори підряду, згідно з якими спершу складався кошторис витрат на будівництво, а на зарплатню виділялася певна сума із цього кошторису. Залежно від домовленості між будівельниками та керівництвом господарств, на оплату праці могло йти до 35 % від кошторису, а деколи й більше, тому заробіток відхідників напряму залежав від обсягів робіт, а за вчасне чи дострокове виконання вони могли розраховувати на премію. Наймані бригади в лісовому господарстві працювали за акордною системою оплати праці — вони обговорювали оплату за кубічний метр лісу та загальну кількість лісу, яку треба повалити або сплавити, і називали це принципом «прямого карбованця».

Результатом таких договірних відносин був різкий розрив між оплатою праці будівельників, що працювали за трудовим договором, та відхідниками, що брали підряд. Наприклад, платня шести робітників бригади відхідників, що протягом п’яти місяців будували склад готової продукції винного заводу в Криму в 1977 році, складала 450–550 карбованців на місяць. Разом з ними працювала бригада із 50 колгоспників, і їм платили лише 70–120 карбованців на місяць^[43]. Різні джерела свідчать, що місячний заробіток будівельників-відхідників у 1970-ті та 1980-ті міг досягати 1000 карбованців і більше, але за такими заробітками треба було їхати за межі Української РСР. За таких умов навіть кадрові будівельники лишали свої організації та подавалися у відхідники. Крім того, колгоспи додатково продавали членам найманих бригад продукцію (пшеницю, соняшник) за державними цінами, яку потім своїм транспортом безкоштовно доставляли до місць, де проживали відхідники. Відхідники-лісоруби могли розраховувати на «бонуси» іншого роду: будівельний ліс — надзвичайно цінний матеріал, що був привабливим стимулом для тих, хто збирався будувати дім. А, як свідчать інтерв’ю, будинки будували всі заробітчани, і деколи більше, ніж один. Добірну сибірську сосну вагонами гнали з Іркутської, Пермської, Томської областей та Якутії, і вона перетворювалася на дахи та підлоги сільських будинків на Закарпатті, які з кожним десятиліттям ставали все добротнішими та показнішими.

Уклавши договори, бригади сезонників намагалися якнайшвидше їх закінчити, щоб повернутися додому. Така цілеспрямованість, а також той факт, що на будівельників-підрядників не розповсюджувалося трудове законодавство, виливалися в крайню самоексплуатацію. В кінці 1980-х років Марина Шабанова, російська економістка та соціологиня, що провела перше глибоке та неупереджене дослідження сезонної міграції в СРСР, на прикладі одного західносибірського району показала, що будівельники-сезонники працювали в середньому 6,5 місяців на рік по 14,5 годин на день, і лише третина з них щотижня брала вихідний^[44]. Знаходячись далеко від дому та домашніх обов’язків, сезонні робітники весь час і сили кидали на виконання роботи. Дбаючи про свою репутацію, «серійні» відхідники працювали якісно, а роботодавці цінували їхню роботу та позитивно про неї відгукувалися.

Така інтенсивність викликала критику з боку чиновників та юристів, адже й роботодавці, й робітники грубо нехтували законом про восьмигодинний робочий день, який був не лише правовою, а й ідеологічною максимою робітничого радянського суспільства. Одні критики загострювали увагу на антиморальній, з точку зору соціалістичної етики, мотивації такої працьовитості — горезвісному «довгому карбованці», та соціальних наслідках традиції відхідництва: соціальному сирітстві, відірваності відхідників від сфер політики та культури (адже на «шабашці» слухати радіо та читати газети й книжки просто немає часу), а також емоційно навантаженій темі «міжсезонного пияцтва», яка більше свідчила про рівень моральної паніки навколо явища відхідництва, ніж про дійсний стан речей^[45]. Інші критики (уже в «перебудовні» роки), навпаки, ставали на захист відхідників, наголошуючи на їхньому вкладі в економіку країни. Вони ж бо працювали в працедефіцитних районах і за шість місяців виробляли принаймні річний обсяг робіт, а одні лише будівельники освоювали половину коштів, що виділялися на будівництво господарським способом^[46].

Ризики відхідництва були пропорційні високим заробіткам. Не захищені трудовим законодавством, відхідники не мали доступу до низки соціальних вигід: оплачуваної відпустки, профспілкових путівок чи трудового стажу. Для людей, чиїм основним заняттям було відхідництво, це означало доволі примарний шанс на пенсію. Виняток становили сезонники в лісовому господарстві, яким сезон роботи (шість місяців) зараховувався за рік стажу, якщо вони могли підтвердити це договорами та записами в трудових книжках. Та найголовніше, у випадку травм на виробництві, відхідниками не гарантувалася компенсація чи підтримка з боку держави^[47]. Для жінок, які були активними учасницями відхідницького руху в галузі сільського господарства, кілька місяців роботи на полях означали чергову рубрику навантаження, яка додавалася до домашнього господарства та офіційної роботи.

Та незважаючи на ризики, охочих поїхати на заробітки завжди знаходилося багато. На Закарпатті з приходом весняно-літнього сезону люди навіть покидали робочі місця на підприємствах та в колгоспах, створюючи дефіцит робочих рук у районах, де за даними статистичних відомств був надлишок робочої сили. Такі явища в офіційних документах називали «порушенням трудової дисципліни» і часто вважали наслідком привабливості сезонних заробітків. Реакцією радянського уряду на прояви «стихійної» міграції, було «закручування» адміністративних «гайок». Відхідництво стало дещо проблематичним для влади явищем, і протягом 1970-х років була прийнята низка постанов, які, першою чергою, нагадували директорам підприємств та головам колгоспів, що потрібно дотримуватися певної процедури під час наймання бригад сезонників: брати лише тих, у кого є дозвіл на відхід й утримуватися від переплат, неформальних пільг та інших «перекручувань». Заборона чи криміналізація відходу ніколи не були життєздатними альтернативами ані з правової, ані з економічної точки зору. Потреба в сезонній праці з роками не зменшувалася, а збільшувалася, тому влада своїм завданням бачила не заборону в цілому корисного для економіки явища, а виведення його з тіні, контроль та «направлення у планове річище.

Проте бажаного результату ці адміністративні заходи не дали: відхідників продовжували брати на роботу без документів і платити стільки, скільки вони могли виторгувати. Перевірки процедур найму сезонних бригад з року в рік показували, що прогресу в плані прозорості договірних відносин між роботодавцями та відхідниками майже не було. Цей «тіньовий» компонент тривожив владу. Попри всі зусилля, вона не контролювала ані напрямків міграції відхідників, ані механізмів функціонування ринку сезонної праці. «Шабашники» вели свою діяльність на маргінесах радянської планової системи й одною ногою стояли на туманній території «неформальної» економіки. Вони допомагали вирішувати економічні протиріччя та водночас виступали яскравим символом цих протиріч, а чиновникам, які шукали цапів-відбувайлів, навіть здавалися їх причиною. Відхідники самі були свідомі свого амбівалентного економічного статусу. Один із них назвав бригаду «шабашників» «маленьким госпрозрахунковим підприємством… [яке] викривлює навколо себе економічний простір»^[48]. І відповіддю держави на таке викривлення, за винятком безплідних адміністративних конвульсій, було вимушене толерування

***

То чим було заробітчанство в Радянському Союзі? По-перше, це була відповідь на несохнучий попит на сезонну працю в багатьох регіонах величезної країни, лише умовно поділеної республіканськими кордонами. На відміну від дореволюційного та ранньорадянського відхідництва, центром тяжіння відхідницького руху в пізньорадянський період було не місто, а село. По-друге, заробітчанство було інструментом перерозподілу благ, доступ до яких інакше був обмежений — це і щедрі «бонуси» натурою, важливі, в основному, для відхідників-селян, що мали домашнє господарство й худобу, і можливість заробити пропорційно до вкладених зусиль. Усвідомлення останнього радше сповнювало відхідників ентузіазмом і гордістю за свою працю, ніж підштовхувало до критичного погляду на умови їхньої самоексплуатації. По-третє, в такому регіоні, як Закарпаття, де заробітчанство було масовим явищем, сезонна міграція позначилася на соціальному, культурному та економічному житті сільських спільнот. З нею були пов’язані звички споживання, стиль життя та роботи, очікування щодо сімейного доходу, плани щодо будівництва індивідуальних будинків та навчання дітей. Парадоксально, але сезонна міграція «стабілізувала» закарпатське сільське населення і нівелювала необхідність чи привабливість інших форм міграції. На відміну від інших українських областей, сільське населення Закарпаття протягом 1960-х і 1970-х років не зменшилося, а, навпаки, збільшилося на десять відсотків^[49].

Карикатура в журналі «Перець», 1976 рік

Втім, динаміка до зменшення кількості заробітчан все-таки була. Протягом 1970-х років в області цілеспрямовано будувалися нові підприємства та промислові філіали, щоб залучити незайняте сільське населення. Ці заходи, на відміну від адміністративних обмежень, були ефективні. За 1970–1979 роки кількість працевлаштованих виросла з 69,9 % до 91,6 %^[50].  Багато хто їздили на роботу з сіл до районних центрів. Вірогідно, зниження інтенсивності сезонної міграції в області було пов’язане саме з цим: за офіційними даними, в 1985 році в Закарпатті було 10 тис. відхідників — у понад шість разів менше, ніж за двадцять років до того. Очевидно, в останнє радянське десятиліття заробітчанство перестало бути економічною необхідністю, але лишилося одним із легко доступних шляхів зайнятості для тих, хто були в ньому зацікавлені. Після розпаду СРСР та економічної кризи підприємства краю занепали, і трудова міграція знову стала для багатьох відповіддю на економічні виклики. Дехто продовжував їздити на заробітки в Росію — на лісоповал та будівництво, — а дехто переорієнтувався на захід, скориставшись доступністю нових ринків праці в сусідніх Чехії, Словаччині та Угорщині. Пізніше до цього списку додалися Іспанія, Португалія, Італія, Греція та інші європейські країни.

Отже, радянський період не був перервою в міграційних традиціях регіону. Навпаки, особливий економічний статус сезонної праці в пізньому СРСР зробив прекарне заробітчанство привабливою альтернативою офіційному працевлаштуванню за умов, що робітники та їхні сім’ї були готові прийняти ризики та обмеження, пов’язані з такою роботою. Одна респондентка, свого часу голова заробітчанської бригади, ностальгічно та дещо піднесено зауважила: «Наші люди ніколи так не жили, як у брежнєвські часи. Ті роки ми прожили прекрасно і чекали, що буде ще краще». Вона запам’ятала той період як час, «коли можна було заробити». Тепер на заробітки їздять вже її онуки.