Русів: галицьке село з глобальними зв’язками

Кальтенбруннер, Маттіас

  • 17 мая 2019
  • 3120

Маттіас Кальтербруннер

Якої аналітичної моделі ми потребуємо для вивчення сіл, що сформувалися під впливом інтенсивних і довготривалих міграційних процесів? Автор вирішує ці питання у case study, ретельно досліджуючи історію західноукраїнського села від кінця дев’ятнадцятого століття до початку двадцять першого. Мігранти, так само як і немігранти, тісно пов’язані між собою різнобічними зв’язками. Цей тип взаємозв’язку виявився дивовижно стійким і не втратив своєї функції навіть десятиліття після того, як міграційні процеси завершились через економічні або політичні цезури (caesurae). Для того аби повністю зрозуміти цей феномен, необхідно синтезувати міграцію та історію села, створивши «мікроісторію села з глобальними зв’язками».

 

Вступ

Влітку 2007 року одягнена в повністю білий костюм Юлія Тимошенко, стоячи на покритому травою пагорбі біля білого кам’яного хреста у західноукраїнському селі, виступила з палкою промовою. Вона лише нещодавно відкрила для себе нову групу виборців, що мали б забезпечити їй перемогу на виборах: українських мігрантів, а точніше мігранток, що працювали в Італії, Іспанії, Португалії та Греції. Однією з них була Ольга Липка, жінка трохи за п’ятдесят, що приїхала до своєї родини вперше за п’ять років роботи в Неаполі й саме була вдома, коли з’явилася Тимошенко із супроводом[1].

Політтехнологи Тимошенко вибрали місце для зйомок невипадково. Кам’яний хрест стоїть у Русові, маленькому селі в Західній Україні на Покутті. Він був споруджений у 1898 або 1899 році літнім мешканцем села напередодні його міграції до Канади. Емоційні страждання старого селянина, що нерішуче покидає село, переконаний сповненими ентузіазму та зараженими «міграційною лихоманкою» дітьми, надихнули мешканця Русова, письменника Василя Стефаника, написати новелу «Камінний хрест». Опублікована у 1900 році, новела Стефаника до сьогодні є найвідомішим в українській літературі твором на тему міграції, а головний герой Іван Дідух (що втілює риси двох селян: Івана Ахтемійчука та Стефана Дідуха) — унікальним образом українського мігранта з його небажанням покидати кохану батьківщину (Стефаник 1999: 109). Тимошенко, однак, намагалася провести пряму лінію від виїзду селян з бідної Галичини кінця ХІХ століття до нещодавніх міграційних процесів — повсякденного явища у пострадянській Україні початку ХХІ століття.

 

 

Символічна значимість Русова як pars pro toto (частина для розуміння цілого — ред.) для історії української міграції здавалася мені цікавим стартовим пунктом для case study, що досліджував би довготривалі наслідки міграційних процесів. Оскільки Русів є об’єднавчою ланкою між Іваном Дідухом Василя Стефаника та Ольгою Липкою Юлії Тимошенко, було очевидним, що село мало б відіграти головну роль у такому дослідженні. У своєму фільмі Юлія Тимошенко намагалася поєднати проміжок між цими двома мігрантами, звертаючись до наративу страждання нації. Проте історія Русова набагато складніша: від кінця дев’ятнадцятого століття і до сьогодення селяни постійно були залученими в різні міграційні процеси. Реалізовуючи власні проекти та порядок денний, вони мали давати собі раду з різними політичними та економічними викликами та пристосовуватися до зміни міграційних режимів. Тому головне питання лежить у ширшій площині: яка аналітична модель необхідна для вивчення такого села, як Русів, що сформувалося під впливом інтенсивних та довготривалих міграційних процесів?

Вирішуючи цю проблему, я надихнувся концепцією американської соціологині Пеггі Левітт, яка працює із селянами Домініканської Республіки, що починаючи з 1980-х років емігрували до бостонського регіону. Вона стверджує, що мігранти та немігранти, як правило, тісно поєднані одне з одним щільною багатоаспектною мережею зв’язків. Життя людей змінюється радикально — і тих, хто безпосередньо переживає міграційний досвід, і тих, хто прямо не залучений до міграційних процесів. На останніх також впливають грошові перекази, а разом з ними культурні й політичні віяння, що змінюють соціальні зв’язки в селі (Levitt 2001). Таким чином, село сприймається як простір для соціальної взаємодії, що складається з мереж зв’язків між мігрантами та немігрантами. Левітт називає таке село «транснаціональним»[2]. Дослідження Левітт охоплює період у приблизно 20 років і не приділяє багато уваги зовнішнім політичним та економічним чинникам. У випадку західноукраїнського села за період більш ніж 100 років необхідно модифікувати її концепцію та взяти до уваги численні політичні та економічні цезури (caesurae), що впливали на село й пункти призначення мігрантів. Такі цезури визначали функціонування міграційних процесів на різних рівнях, формували міграційні режими, неодноразово завершували певні міграційні схеми (наприклад, до Канади після 1930 року) та починали інші (наприклад, нацистські чи сталінські депортації). Отже, розглядаючи зв’язки між мігрантами та немігрантами, я намагаюся з’ясувати не лише як вони з’являються та функціонують, але й що стається, коли міграційні процеси закінчуються: вони просто перестають існувати чи радше трансформуються та пристосовуються до нових умов[3]?

Щоби зрозуміти цей феномен повністю, необхідно якось поєднати міграцію та історію села, зіставити глобальні фактори з місцевими, намагаючись створити певну «глобальну мікроісторію». Або ж, як я називаю цей концепт, «мікроісторію села з глобальними зв’язками». Це універсальний підхід, який можна застосувати незалежно від часу та місця, як для Русова так і, наприклад, для шотландського чи ірландського села у XVIII столітті. Необхідною передумовою для реалізації будь-якого мікроісторичного підходу, звісно, є наявність джерел. Хоча традиційна мікроісторія зосереджується на нижчих класах, як-от селяни чи ремісники, глобальна мікроісторія, як правило, застосовується до вищих верств суспільства, таких як вірменські купці чи ганзейські бюргерські родини, що залишили більше джерел, ніж мобільний «андерклас»[4].

Саме тому успішне застосування концепту «мікроісторії села з глобальними зв’язками» до західноукраїнського села — це особливий виклик. Русову дуже пощастило з наявністю низки необхідних джерел, що наперед зумовило його придатність для case study. Проте джерела були створені нерівномірно різними групами: мігранти створили більше джерел про себе, записуючи власні життєві історії для нащадків, тоді як джерела про немігрантів створювалися іншими. У випадку Русова існує надмір автобіографічних матеріалів[5], некрологів в українсько-канадських газетах[6], як і опублікованих чи неопублікованих матеріалів про історію села, зібраних місцевими істориками та активістами по обидва боки Атлантики (Королько 2014; Харитон 2010; Іванійчук 2007; Бажанський 1982; Бажанський 1984). Ключовим джерелом, що проливає світло на функціонування мереж зв’язків, є, звісно, листування між мігрантами й немігрантами. Листи великої родини письменника Василя Стефаника переважно збереглися, що дає нам унікальну можливість поглянути зсередини на трансатлантичні зв’язки протягом кількох десятиліть[7]. Ба більше, нетипово для цієї частини Європи збереглося багато адміністративних джерел. Найважливіші з них — це документи місцевого повітового суду в Снятині, що висвітлюють щоденне життя селян[8]. Існує список інформаторів міжвоєнної польської поліції[9], анкети так званого emigration syndicate potential, які мали заповнюватись мігрантами у 1930-х, особисті справи селян, засуджених НКВС наприкінці 1940-х та на початку 1950-х[10]. Існує також багатий матеріал про внутрішню радянську міграцію у 1960-ті та 1970-ті[11]. Окрім того, під час своїх дослідницьких поїздок я провів чимало інтерв’ю з селянами різного віку, прояснюючи багато важливих аспектів, що не були присутні в писемних матеріалах. Це різноманіття джерел дає нам можливість дотримуватися мікроісторичного методу й зосередитися виключно на Русові, хоча іноді я йду на компроміс та залучаю матеріали з сусідніх сіл. Отже, я роблю особливий акцент на наративному стилі, надаючи перевагу біографіям селян, котрі намагаюсь реконструювати й аналізувати в контексті зв’язків та соціального простору їхнього рідного села.

 

Міграційні процеси від кінця 1890-х до розпаду Радянського Союзу

Згідно з габсбургським переписом 1900 року село Русів мало 1527 мешканців, 1429 з яких були греко-католиками та вказували руську мову як свою Umgangssprache (мова, якою розмовляли вдома). Крім цього, було 20 римо-католиків (проти 17 польськомовних) та 77 євреїв (проти 81 німецькомовних, хоч насправді вони говорили переважно їдишем)[12]. Відповідність між конфесіями та мовами є типовою для етнічної структури Східної Галичини, що було також нероздільно пов’язано з соціальною стратифікацією. Економічно в селі домінував місцевий «пан» Юзеф Теодорович — поляк із вірменськими коренями, що володів більшою частиною орних земель. Україномовні селяни були, як правило, дрібними фермерами, що вирощували пшеницю на родючих ґрунтах. Тваринництво відігравало допоміжну роль. Земельні ділянки селян зменшувалися через поділ, якщо доходило до їхнього успадкування[13].

Ідея української міграції до Канади належала викладачу агрономії у Вищій рільничій школі в Дублянах Йосипу Олеськіву. Вона була реакцією на повідомлення про плачевний стан українських мігрантів у Бразилії в 1880-х — початку 1890-х[14] та відповіддю на посилені старання уряду Канади заселити провінції Манітоба, Альберта й Асінібоя (сучасна провінція Саскачеван)[15]. Хоча канадський закон, знаний як Dominion Lands Act, був прийнятий ще 1872 року, в середині 1890-х заселення прерій лише починалося. Тому Олеськів намагався використати можливість, передбачаючи, що поселення у степових провінціях стануть елітним проектом для відносно багатих селян, що володіли щонайменше 2–3 гектарами землі вартістю 1000 австрійських гульденів або й більше (Martynowych 1991: 79–83). У 1895 році він опублікував брошуру «Про вільні землі», у якій вихваляв переваги Канади (Олеськів 1895; Gerus 2003). Оскільки вже тоді існував відносно великий середній клас грамотних селян із доступом до читалень, що наприкінці дев’ятнадцятого століття існували майже в кожному галицькому селі, брошура Олеськіва та її посил швидко поширились (Struve 2005: 170–180). Іван Ахтемійчук (1836–1914), перший русівський мігрант і один із двох претендентів, хто, можливо, встановив кам’яний хрест, дуже добре вписувався у схему Олеськіва. Хоча він не вмів читати й писати, був одним із найбагатших селян у Русові й отримав 1600 гульденів, коли перед міграцією продав свої 3,5 гектара землі. Починаючи з 1898-го і до 1902-го у процесі семи «хвиль» всього 129 людей покинули Русів. З них 37,2 % становили одружені пари середнього віку (батьки), 57,4 % — діти, 3,9 % — старші люди (дідусі й бабусі) і лише 1,6 % — самотні особи без родин[16].

 

 

Один із найважливіших критеріїв для класифікації міграційних процесів — це мета[17]. Тому перших мігрантів, що покинули Русів, я називаю постійними мігрантами (intended permanent migrants), оскільки вони буквально продали все своє майно та вирушили разом із цілими сім’ями з наміром залишитися у канадських преріях і ніколи не повертатися. Однак, починаючи з 1903 року можна спостерігати різкий перехід до тимчасової міграції (intended temporary migration). Тепер це були переважно чоловіки від 16 до 50 років, як одружені, так і самотні, що заради заробітку були готовими їхати до Канади самі. Інколи вони їхали та поверталися по кілька разів. Я називаю цю зміну американізацією канадської міграційної моделі, оскільки цей тип міграції ще з 1870-х років був властивим для центрально- та східноєвропейських мігрантів у США. Як правило, тимчасові мігранти намагалися збільшити свої ферми, купуючи за власні заощадження додаткову орну землю. У більшості випадків вони планували повернутися назад, хоча зрозуміло, що нерідко тимчасова міграція з часом ставала постійною. Часто після кількох років тимчасові мігранти забирали свої сім’ї до Канади[18]. «Винахідник» українсько-канадської міграції Йосип Олеськів передбачив «американізацію» канадської моделі, хоч вона розвивалася не до кінця так, як він собі уявляв (Олеськів 1895: 36). Постійні мігранти — поселенці, що в уяві Олеськіва мали б створити майбутню еліту, — не приймали до себе на роботу тимчасових мігрантів. Дуже скоро виявилося, що поселенці самі розпачливо шукали, де б найнятися, щоб таким чином забезпечити становлення власних ферм. Тому вони використовували можливості, які давали вугільні шахти Південної Альберти або (дещо пізніше) лісозаготівельна індустрія Північного Онтаріо, приваблюючи таким чином тимчасових мігрантів зі своїх сіл, які теж потребували грошей для розширення ферм, але не у преріях, а вдома (Зварич 1976: 143–144, 151–161; Martynowych 1991: 79–81).

 

"Переселення у прерії викликало традиційну ланцюгову реакцію: у листах мігранти принаджували своїх односельчан також зважитися на подорож."

 

Умови праці для двох категорій мігрантів могли бути подібними протягом кількох років, проте створені ними зв’язки відрізнялися радикально. Переселення у прерії викликало традиційну ланцюгову реакцію: у листах мігранти принаджували своїх односельчан також зважитися на подорож. Але оскільки останні перед виїздом з цілою сім’єю мали продати все майно, їхній зв’язок із рідним селом замінювався структурами «перенесеного» села. Таким чином створювався різновид «села № 2» на поселеннях — інколи йому давали таку ж назву — з дерев’яною церквою та українською читальнею. Проте саме тимчасові мігранти, а не поселенці, створювали міцні й тривалі зв’язки з тими, хто залишився (Зварич 1975: 133, 160; Kaye 1984: 21–24, 57, 64–65, 87, 155, 227, 309; Lazarenko 1975: 40–41).

Канадська міграційна модель була винятково українською. Нечисленна єврейська людність у Русові традиційно реалізовувала допоміжну економічну функцію: більшість працювала корчмарями, бакалійниками та грошовими кредиторами (останніх селяни вважали «лихварями»). Як правило, євреї мали ближчі зв’язки зі своїми одновірцями у найближчому містечку з ярмарком — Снятині, де вони складали третину населення, аніж зі своїми українськими сусідами (Himka 1988: 111–158; Struve 2005: 384–433)[19]. Саме тому євреї мали власну мережу зв’язків у Нью-Йорку, що була суттєво старшою за україно-канадську, бо була створена найпізніше у 1880-х роках і випередила в багатьох рисах «американізовану» українську модель[20]. Складність та неоднозначність міжетнічних взаємин між українцями та євреями найкраще показав майже не знаний український письменник Дмитро Солянич (1876–1941), уродженець села Устя та один із перших мігрантів до Канади, що своєю творчістю без особливих успіхів намагався імітувати літературний стиль Василя Стефаника. В одному з творів Солянич розвиває драматичну історію кохання між українцем Миколою та молодою єврейкою Мамцею, вродливою, як українські дівчата, але більш емансипованою та впевненою в собі. Коли євреї та українці дізнаються про їхню таємницю, то починають цуратися Миколи й Мамці. Селяни навіть співпрацюють одне з одним, аби розлучити закоханих. Батьки Мамці викрадають свою доньку та забирають її до Нью-Йорка. Проте наприкінці вона таки знаходить можливість бути разом зі своїм коханим, що змушений був покинути середовище свого села, аби знайти її. Закінчується твір примиренням та компромісом: Мамця вихрещується (у Нью-Йорку), аби вийти заміж за Миколу (Солянич 1932: 132–161).

Перша світова війна припинила зв’язки між мігрантами та немігрантами на декілька років, але не стала поворотним пунктом. На відміну від східноєвропейської міграції до США, що фактично припинилася через обмежувальну міграційну політику ранніх 1920-х (метою якої було заморозити етнічну структуру 1890-х років), канадська міграційна модель процвітала до літа 1930 року. Тоді Канада внаслідок Великої депресії також зачинила свої двері для мігрантів. Для села з глобальними зв’язками 1930-ті роки були найбільш малорухливими, хоча зв’язки зберігалися[21]. Саме у Канаді, а не США, зв’язки між мігрантами та немігрантами були так само інтенсивними від початку «американізації» і аж до 1939 року, хоча лише кілька мігрантів вирушило до Нового Світу після 1930 року. Тяглість цих контактів протягом понад чотирьох десятиліть створила певний тип взаємозв’язку, стійкіший, ніж у регіонах, де пункти прибуття мігрантів змінювалися з часом (наприклад, з США до Канади[22]) через зміну міграційної політики.

На початку масової міграції до Канади на зламі дев’ятнадцятого й двадцятого століть рівень політичної мобілізації в селах уже був відносно високим. Основна маса мігрантів була письменною, багато хто відвідував читальню «Просвіти» чи був членом парамілітарної організації «Січ». Вирішальну роль відігравала Русько-українська радикальна партія, що мала свої осередки в Русові та по всьому Снятинському повіту. Антиклерикальна та аграрно-соціалістична ідеологія партії служила за основу для політичної мобілізації, що могла залежно від контексту зсунутися вліво або вправо: в напрямку до радянського комунізму або ж українського націоналізму відповідно (Binder 2005: 127–132). Мігранти в Канаді, як і немігранти у селах, пов’язували свої надії з радянською системою, вперше створюючи інші, східні міграційні зв’язки з Радянським Союзом. Хоча радянські зв’язки за своєю інтенсивністю важко порівнювати з канадськими, мігранти із Західної України інколи займали значимі позиції в Радянській Україні перед тим, як більшість із них стали жертвами сталінських чисток 1930-х років. Деякі українсько-канадські ентузіасти навіть заснували власну комуну в Мигаях недалеко від Одеси, переселяючись безпосередньо з Канади до СРСР[23].

У той самий час Організація українських націоналістів (ОУН) здобувала дедалі більше впливу на селі. Найважливіші активісти з націоналістичного середовища в селах часто були колишніми офіцерами Української Галицької армії, що воювали в Польсько-українській війні 1918–1919 років. Хоча війна завершилася катастрофою для української сторони — у Русові 15 із 52 селян, що брали участь у тій війні, загинули — створення української національної держави залишалося довгостроковою метою для більшості активістів[24].

Коли після пакту Гітлера з Сталіним восени 1939 року Західна Україна була анексована Радянським Союзом, багато селян щиро вітали вояків Червоної армії як визволителів від «польського ярма». Але їхній ентузіазм минув, коли почала набирати обертів кампанія колективізації, що супроводжувалась масовими арештами людей, підозрюваних у членстві в ОУН. У Русові заарештували 12 селян, більшість із яких були молодими чоловіками трохи за двадцять. Деяких заарештували на Далекому Сході, де вони відбували службу у Червоній армії. Ніхто з них не вижив, ймовірно, всі були розстріляні НКВС[25].

Перший період радянського правління у 1939–1941 роках був незворотним поворотним пунктом для політичної орієнтації. Коли 22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, велика частина населення Західної України зайняла гостру антирадянську позицію і була готова співпрацювати з нацистським режимом. Окрім макрополітичних чинників, були й інші. Тут у нагоді стане мікроісторичний метод. До прикладу, я намагаюсь зрозуміти мотиви молодих селян, які приєдналися до дивізії СС «Галичина», щоб воювати проти Червоної армії. Чимало з них сподівалося, що своїм вчинком вони закладуть основу для української національної армії, яка невдовзі буде боротися за незалежність, так само як українські формації у складі армії Габсбургів після Першої світової війни. Інші, більш освічені, лише надіялися уникнути примусової праці (Касіян 1967: 162–163; Іванійчук 2007: 163; Rudling 2012: 329-68; Rudling 2013: 114-37). Тих, кого відібрали «дорфшульци» (dorfschulze — сільський голова під нацистською окупацією), щоб вислати у Німеччину на примусові роботи (як так званих Ostarbeiter), на відміну від волонтерів СС належали до нижчих прошарків селян, бо не могли заплатити німцям контрибуцій зерном[26]. Остарбайтери разом із членами дивізії CC «Галичина» та цивільними селянами, що втекли від Червоної армії, склали більшість так званих переміщених осіб (ДіПі, з англ. — displaced persons). Більшість із них наприкінці 1940-х років мігрувала до Північної Америки, часто завдяки передвоєнним зв’язкам[27].

Навесні 1944 року через прибуття Червоної армії ситуація в Русові знову змінилася на діаметрально протилежну. Тепер на адміністративні посади призначали сільських бідняків, що мали сприяти радянізації Західної України, особливо колективізації сільського господарства. Одним із них був Микола Шовкопляс, майже безземельний селянин трохи за сорок, що навіть не мав свого по батькові, бо був народжений поза шлюбом. Під час війни Шовкопляс перебував у нацистській Німеччині як остарбайтер, тепер же став головою Русівської сільської ради. У травні 1947 року під час весілля він був застрелений бійцями Української повстанської армії (УПА). Ситуація в Русові у цей час мала ознаки громадянської війни з атаками антирадянського підпільного руху та контратаками військ НКВС. У цьому контексті вбивство Шовкопляса не було винятком. Михайло Мандрик, 21-річний ветеран Червоної армії, що під час атаки на Шовкопляса стояв на варті, невдовзі після подій отримав 10-річний термін ув’язнення у ГУЛАГу[28].

Його батьки та рідні стали жертвами операції «Захід» — основної хвилі депортацій, що проводилися у листопаді 1947 року та зачепили понад 75 тис. мешканців Західної України, переважно родичів вояків УПА (Сорока 2007: 123-124, Boeckh 2010: 121-137). Родину Мандрика депортували до Казахстану, де їх утримували в так званому спеціальному поселенні в районі кар’єрів, недалеко від Караганди. Після десталінізації Михайло Мандрик, що пережив свій термін у ГУЛАГу, з’єднався з родиною у Караганді (його батько помер у 1951 році). У Казахстані, що в період Хрущова інтенсивно розвивався, майбутнє виглядало перспективнішим, ніж удома в Західній Україні, де працівники колгоспів досі отримували заробітну платню у товарах, а не грошах. Мандрик разом із мамою та сестрою Параскою повернулися додому після 22-річної відсутності, у 1969 році, коли сестра розлучилася зі своїм чоловіком-пияком. На зароблені у Казахстані кошти Параска збудувала будинок для себе та мами, тоді як двоє інших рідних залишилися в Казахстані до кінця життя[29].

Висновок, який можна зробити з історії родини Мандриків, складається з двох частин. По-перше, жертви депортацій і в’язні ГУЛАГу створювали мережі зв’язків після смерті Сталіна, які іноді нагадували канадські зв’язки 50-річної давності. Повернення до села не завжди було їхньою метою. По-друге, сталінські репресії кінця 1940-х та початку 1950-х не спричинили радикальної депопуляції села. ГУЛАГ та «спеціальні поселення» після Другої світової війни не були смертною карою. З усіх мешканців Русова, що відбували терміни ув’язнення в ГУЛАГу, 93 % вижили, а 69 % навіть повернулися додому. Іншими словами, 20 із 29 русівських в’язнів ГУЛАГу повернулися до рідного села або в найближчі околиці. Щонайменше троє з них були живими, коли наприкінці 2013 року я починав своє дослідження[30].

У Західній Україні, що опинилася під радянським правлінням спершу в 1939, а потім у 1944 році, чимало політичних, соціальних та економічних процесів, які зазвичай називають радянізацією, відбувалися пізніше або у слабшій формі. Це мало свої довготривалі наслідки для процесів внутрішньої радянської міграції, що від середини 1950-х набирала обертів. Чимало сільськогосподарських регіонів у Центральній Росії, Східній та Південній Україні внаслідок колективізації та втечі селян до індустріальних центрів відчували брак робочої сили, яку вони мали компенсувати міграцією[31]. Селяни з Русова, особливо молоді жінки, їхали в Кіровоградську область, один із зернових регіонів Центральної України, переважно на сезонні роботи протягом жнив[32]. Як правило, їм платили грошима або зерном, яке роботодавці іноді доставляли до їхніх домівок. У слабо заселених регіонах керівники колгоспів опинялися у ситуації, в якій вони змушені були змагатися за робітників у дусі капіталізму. В’ялі спроби радянської влади заборонити нелегальне наймання людей виявились марними, оскільки офіційний «оргнабор» не був здатний добре розподілити робітників. Така ж ситуація існувала з лісозаготівельною індустрією у Північній Росії та інших віддалених регіонах[33].

 

 

Отже, внутрішня післявоєнна радянська міграційна модель багатьох селян була дуже схожою до канадської перед 1914 роком. Головна різниця полягала у місці призначення, яке тепер було у Радянському Союзі, а не Канаді. В обидва періоди, до Першої та після Другої світових воєн, Західна Україна залишалася аграрним регіоном з великим потенціалом робочої сили та відсутністю великих міст, що могли б поглинати цих людей. Тому в процесі longue durée русівський різновид тимчасової міграції був замінником урбанізації[34].

 

Село як точка відліку для мігрантів та немігрантів

Точкою відліку, що об’єднувала всіх людей, залучених у мережу зв’язків, було їхнє рідне село та сім’я. Село та сім’я були тісно переплетені, і їх важко розділити. Багато селян були близькими або далекими родичами завдяки практиці ендогамних шлюбів (жінкам же було більш властиво виходити заміж поза селом). Це явище добре ілюструє дивовижна біографія Олекси Герилевича, що вперше мігрував до Канади у 1911 році, коли йому було 16 років. Після повернення у 1921-му — типового «кар’єрного кроку» для тимчасового мігранта — він не захотів бути з нареченою та шматком землі, яких йому обрали батьки. Замість цього Олекса переселився до сусіднього від Русова села — Стецеву — та одружився з сестрою свого знайомого з Канади, що також повернувся додому. Після другої поїздки до Канади й початку Великої депресії він переїхав до дружини у її рідне село (маючи $2500 стартового капіталу, які йому вдалося накопичити за 7 років роботи на паперовій фабриці), щоб із великими труднощами знову повернутися до Канади у 1939 році, цього разу востаннє. У 1970-х роках у своїх спогадах він жалівся, що не відчував себе повністю інтегрованим у Стецевій — не лише через тривалі перебування у Канаді (у цьому не було нічого особливого), але й через те, що був «зайдою» — людиною, народженою поза селом[35].

Практика ендогамних шлюбів була присутньою і в Канаді. Переважна більшість тимчасових мігрантів були чоловіками, чимало з них — холостяками. Якщо вони одружувалися в Канаді, то наречені дуже часто походили з їхніх рідних сіл і прибували до Канади лише за кілька тижнів до одруження. Інформація, яку дають пасажирські листи та газетні статті з нагоди шлюбних річниць, підтверджує тезу, що багато дівчат їхали до Канади щонайменше з очікуванням вийти заміж за молодого мігранта. Поясненням може бути той факт, що в районах з шахтами чи лісозаготівельними підприємствами, що були основним місцем призначення для тимчасових мігрантів з Русова, зовсім не існувало жіночих вакансій. Тому дівчата мали дуже мало можливостей окрім заміжжя, а мігрант вважався вдалішою кандидатурою для одруження, ніж немігрант[36].

Важливість спільного походження є більш очевидною, якщо подивитися на чоловічі міжмігрантські зв’язки у Канаді. Факт, що хтось був чиїмось односельчанином, міг зумовити його зв’язки не лише у перші роки після міграції, але й на десятиліття наперед. Це добре видно з біографії Юрія Личука (1895–1966), що написав детальні спогади. Мігрувавши до Канади в 1913 році, він працював майже все життя як лісоруб та шахтар на непривітних територіях Південної Альберти та Північного Онтаріо. Його односельчани буквально врятували йому життя у перші роки після прибуття (допомагаючи з роботою та житлом у зимовий період). Поступово їх витіснили інші робітники — вихідці з слов’янських країн: поляки, югослави чи білоруси. Після короткотривалого шлюбу, коли Личук не мав грошей та хворів (як і чимало шахтарів — на силікоз), його знову прихистили мігранти з рідного села, хоч вони мігрували на 20 років пізніше та вдома навіть не були з ним знайомі. Не дивно, що коли давня хвороба звела Личука в могилу, саме односельчани організували його похорон (Личук 1964).

 

"У Канаді окрім нечисленних фермерів (homesteaders), більшість мігрантів працювали як шахтарі або лісоруби. Політична свідомість, яку вони привозили з Галичини, як і важкі умови праці в Канаді, сприяли появі канадсько-українських соціалістичних та комуністичних організацій."

 

Беручи до уваги тривалу взаємопов’язаність, варто також поставити питання не лише стосовно сімейних економічних та соціальних зв’язків, але і щодо того, чи політичне життя мешканців села велося в глобально пов’язаному контексті. У Канаді окрім нечисленних фермерів (homesteaders), більшість мігрантів працювали як шахтарі або лісоруби. Політична свідомість, яку вони привозили з Галичини, як і важкі умови праці в Канаді, сприяли появі канадсько-українських соціалістичних та комуністичних організацій. Згаданий вище прозаїк Дмитро Солянич із села Устя навіть написав листа до Івана Франка, якого знав особисто, просячи вислати українські книги для їхньої читальні у Скелястих Горах (Солянич 1932: 44-46, Martynowych 1991: 276-277).

 

 

Починаючи з середини 1920-х років прорадянське Товариство «Український робітничо-фермерський дім» (Labour and Farm Temple Association) стало найвпливовішою світською організацією українців у Канаді. Саме вона поглинула більшість нових мігрантів у міжвоєнний період та зрештою стала доволі міцною (Martynowych 1991: 497-500). Тому коли Іван Шлемко з Белелуї (недалеко від Усті) сказав, що майже всі Шлемки у Канаді ступили на «прогресивний» (тобто прорадянський) шлях, це не було перебільшенням, адже майже всі мігранти з Белелуї жили у гірничих районах Південної Альберти та Британської Колумбії. Для мігрантів з Белелуї не існувало великої різниці між зв’язками за походженням та політичними зв’язками — це було майже одне й те саме[37]. Інший Шлемко з Белелуї — Дмитро — у січні 1978 року опублікував оголошення у прорадянській українсько-канадській газеті «Життя і Слово»[38], у якому побажав всім членам Товариства об’єднаних українських канадців (Association of United Ukrainian Canadians) і водночас всім «односельчанам із Белелуї» щасливого Нового року. Саме ця узгодженість між прорадянською орієнтацією й ототожненням із селом може пояснити живучість прорадянських організації після Другої світової війни.

 

Зберігаючи зв’язки: від листів до туризму

Найголовнішим засобом комунікації між мігрантами та немігрантами був обмін листами. Ця практика існувала від самого початку міграційних процесів та не дуже змінилася з часом. Листи перетинали Атлантичний океан у два боки. Під час Першої та Другої світових воєн обмін припинявся, проте, як правило, зв’язки були достатньо сильними, аби відновитися після війни. Інтенсивність комунікації листами була у багатьох випадках досить низькою. Окрім родини письменника Василя Стефаника, єдиним випадком у Русові, де збережені листи охоплюють великий проміжок часу, була сім’я Івана Ахтемійчука, що емігрував до Канади наприкінці 1920-х. Він висилав листи своєму батьку та рідним аж до власної смерті на початку 1990-х. Зміст листів є вражаюче одноманітним: Іван вітає своїх родичів, бажає їм Божого благословення, доброго здоров’я та інформує стосовно погоди у Канаді. Його повоєнні листи з 1947 року не дуже відрізняються від кореспонденції з 1930-х. Іншими словами: хоча зв’язки зберігалися значною мірою завдяки листам, мігранти та немігранти не мали уявлення про життя своїх рідних. Ситуація змінилася лише тоді, коли з’явилася можливість їхати в гості[39].

Першим повоєнним відвідувачем Русова був не хтось із численних канадських мігрантів. Ним став Микола Ленько (1924–1986) — чоловік із неясною біографією, що з’явився у Польщі під час війни та представляв себе поляком (навіть його дружина за час шлюбу не знала його справжньої ідентичності). Після короткого візиту до Русова у 1956 році (коли він дізнався, що його наречена вийшла заміж за іншого чоловіка)[40] Ленько скористався відносно ліберальною політичною ситуацією в Польщі та написав кілька листів до свого односельчанина Юрія Стефаника в Канаду, намагаючись передати стільки інформації, скільки було можливим. Він написав в одному зі своїх листів, що люди в Русові житимуть «так заможно, як жили Сернецькі та Костащуки перед війною» — речення, яке міг розшифрувати лише односельчанин. Згадані сім’ї до 1939 року належали до сільської бідноти[41].

Микола Ленько був в авангарді того, що зрештою докотилося й до Канади. Наприкінці 1950-х років, коли через хрущовську «відлигу» зв’язки між мігрантами та немігрантами посилились, у Канаді досі перебувала велика група мігрантів, що прибула наприкінці 1920-х. Тому ці люди мали багато родичів у Радянській Україні. У цьому суттєво відрізнялися США, де основна частина українських мігрантів прибула або перед 1914, або після 1945 року і де Комуністична партія була заборонена. Багато канадських міжвоєнних мігрантів були активними у прорадянських українсько-канадських організаціях. На відміну від ДіПі, вони прямо не стикались із нацизмом та сталінізмом, тому надовго зберегли непослаблену прорадянську позицію. Обидва фактори — відносно велика кількість родичів у селах та позитивне ставлення до Радянського Союзу — прискорили контакти між Канадою та радянською Україною. Радянська влада була свідома пропагандистського потенціалу прорадянських або щонайменше аполітичних українських мігрантів. Якщо до періоду десталінізації лише невеликій кількості українських комуністів у Канаді, серед них Петру Кравчуку[42], дозволили відвідати УРСР, то з 1960 року ситуація кардинально змінилася. Тоді у Києві було засновано Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном, що мало конкретну мету: приваблювати українських мігрантів здійснювати туристичні поїздки в радянську Україну. Товариство мало стати засобом боротьби проти антирадянських настроїв у діаспорі та допомагати переконувати їх у вищості радянської системи над капіталізмом[43].

Наступного року у співпраці з Товариством об’єднаних українських канадців були організовані два так звані ювілейні тури, що відбулися навесні та влітку 1961 року з нагоди 100-ї річниці смерті Тараса Шевченка[44]. Декілька сотень мігрантів відвідали радянську Україну вперше за час своєї міграції. З цієї нагоди їм дозволили залишитися у своїх селах протягом десяти днів. Список приблизно 900 учасників «ювілейних турів» дозволяє нам придивитися ближче до природи зв’язків мігрантів. 59 % туристів були чоловіками, середній вік яких становив 60 років; жінки мали в середньому 55 років. З числа тих, що відвідали Радянських Союз, 62,6 % мігрували між 1926 та 1930 роками, коли останній раз перед Другою світовою війною двері до Канади були широко відчинено, 17 % мігрували між 1905-м та 1914-м і лише 12,7 % — між 1919 та 1925 роками. Загалом 60,4 % називали своїх рідних як основний контакт у Радянському Союзі, 10,9 % — своїх матерів і лише 1,7 % — батька (що зрозуміло з огляду на похилий вік мігрантів). Серед тих, кого відвідували, майже не було чоловіків і дружин (2,1 %) та дітей (5,3 %). Це говорить про те, що після 1939 року тимчасова розлука рідко ставала постійною, хоча такі випадки також траплялися. Існує дивовижна узгодженість між тими районами, які історик Орест Мартинович визначив як місця походжень мігрантів до 1914 року, та селами, які хотіли відвідати «туристи» у 1961 та 1962 роках. Найширші зв’язки мав Кіцманський район на Буковині (54 відвідувачі), тоді як сусідній Снятинський район (куди входив Русів) зайняв друге місце (48 відвідувачів)[45]. Це є іншим доказом того, що зв’язки, створені на початку 1900-х, виявилися достатньо міцними та стійкими протягом багатьох десятиліть (Martynowych 1991: 22-24).

 

"З кінця 1960-х, а особливо у 1970-х не лише мігранти приїжджали до своїх сіл — селянам також давали візи і ті могли відвідати своїх родичів у Канаді."

 

«Ювілейні тури» були важливим моментом в історії сіл із глобальними зв’язками. Починаючи з цього моменту і аж до розпаду Радянського Союзу, потік канадсько-українських туристів не зменшувався. З кінця 1960-х, а особливо у 1970-х не лише мігранти приїжджали до своїх сіл — селянам також давали візи і ті могли відвідати своїх родичів у Канаді. Наприклад, Параска Василюк (дів. Лазаренко) з Русова, що народилася у 1937 році, бачила свого дядька Іллю Назаренка (1913–2011), що мігрував у 1929 році, п’ять разів протягом 25 років. Чотири рази — у 1962-му, 1966-му, 1982-му та 1987-му — під час його візитів до села, а один раз у 1976 році, коли сама Параска відвідала родину в Канаді. Хоча завжди існувало чимало перешкод, які треба було подолати (наприклад, підкупити агента КДБ, аби спав у своїй машині під час дядькового візиту до села), життя родини Параски Василюк, безперечно, проходило у глобальному контексті. Досить іронічним є те, що візити відбувалися лише у радянські часи. У 1990-х Параска була занадто бідною, аби дозволити собі квиток, а її дядько — занадто кволим для подорожі[46].

Відносна пористість «залізної завіси» з 1960-х років не заперечує того факту, що існувало багато обмежень, які послаблювали контакти між мігрантами та немігрантами. Хоча чимало туристів справді були враженими деякими радянськими досягненнями — наприклад, новозбудованим будинком культури чи неочікуваною присутністю вуличної лампи у селі — деякі аспекти радянської системи спантеличували. Дозволи на візити рідного села для туристів видавалися або не видавалися без жодних пояснень. Відвідувачі могли побачити, що люди у Києві, до яких вони зверталися українською, відповідали лише російською — мовою, яку «туристи» не розуміли добре і яку не очікували почути там, де, згідно з прорадянською канадською пресою, українська культура процвітала[47].

Незважаючи на всі ці проблеми, деякі прорадянські мігранти навіть переїхали на постійне місце проживання до радянської України. Проте заново пристосуватися до життя у своїх рідних селах було непросто. У Русові було два таких приклади. Одним із них була 86-річна Агафія Дзвідзінська (1886–1980), що повторно мігрувала з Гамільтона (Онтаріо) до свого рідного Русова у 1972 році після 60 років відсутності. Будучи непохитною канадсько-українською комуністкою та атеїсткою, вона була обурена, коли в будинку свого племінника на стіні побачила ікони («образи́») святої Марії та Ісуса замість обожнюваного нею Леніна. Це зрештою призвело до серйозного розколу в сім’ї. Після своєї смерті вона хотіла бути похованою поряд з чоловіком у Канаді. Звісно, цього не могло відбутися[48].

Як показують вищенаведені приклади, тривалість життя канадських зв’язків складала приблизно 60, інколи навіть 70 чи 80 років. Однак протягом 1980-х та 1990-х у більшості випадків контакти між нащадками мігрантів та селянами завершилися, не в останню чергу через мовний бар’єр[49]. Сучасний бум на пошуки українських коренів серед канадців я б назвав не зв’язками, а «вторинними контактами», бо вони майже завжди не мають нічого спільного з первинними зв’язками[50].

 

Від доларів до хустин: перекази та родинні господарства в довготривалій перспективі

Я припустився фатальної помилки: вислав 20 доларів своїй сім’ї. Я зрозумів, що вони потребували грошей, але забув, що сам живу в чужій країні, забув про свій гіркий досвід, більше не думав, через що мені довелось пройти за останні місяці… (Личук 1964: 35).

Юрій Личук, канадські зв’язки якого вже було розглянуто вище, у цій частині спогадів міркував про свою першу зиму в Канаді 1913 року. Дилема, з якою він зіткнувся, була типовою для майже кожного мігранта: скільки з важко зароблених грошей залишити собі, а скільки вислати додому? Дім у цьому контексті означав родинне господарство, у яке мігрант був включений і яке, як правило, було фінансовим джерелом для його міграції. У випадку Личука, аби купити квиток, батьки продали їхню єдину корову. Іншими словами, вони прийняли тимчасові економічні незручності з надією, що їхня інвестиція окупиться у найближчому майбутньому. Для сім’ї Личука інвестиція окупилася, але зі шкодою для самого мігранта, що повністю позбавив себе заощаджень (Личук 1964: 15-16, 26).

Більшість мігрантів використовувала зароблені гроші, щоб купити додаткову орну землю або замінити солом’яний дах на металевий. Іноді вони інвестували в освіту одного з членів родини. Грошові перекази також могли підвищити соціально-економічний статус родини мігранта в селі, але рідко ставали причиною культурних чи агрокультурних інновацій (Frolick 1990: 7).

 

 

Таким чином, родинні господарства набирали глобальних зв’язків, хоч більшість членів родини ніколи не мігрували. Також відсутність роботи у Південній Альберті чи Північному Онтаріо мала прямі наслідки на економічну ситуацію у селі.

Ідеальним прикладом такої взаємопов’язаності була катастрофа на шахті Гіллкрест, що сталася 19 червня 1914 року. Трагедія забрала життя 189 шахтарів, ставши найсмертоноснішим нещасним випадком у канадській історії. Жертвами майже винятково були мігранти. Серед них — сім чоловіків з сіл Карлів та Белелуя, що біля Русова. П’ять із них залишили вдома у селі жінок та дітей (Wilson 2005[51]). Коли жахливі новини докотилися до Галичини, селяни написали пісню, що оплакувала мертвих. Її автором вважається Іван Сандуляк, сільський політик, що втратив одного зі своїх синів у катастрофі (Бажанський 1982: 104-105). Втім, незабаром це нещастя було затьмарене початком Першої світової війни (один із трьох вцілілих шахтарів із села Карлів вирішив повернутися, аби невдовзі загинути в ролі австрійського вояка[52]). З цієї причини питання матеріальної компенсації для родин загиблих зі сторони власника шахти могло бути вирішене лише після закінчення війни. Справу 22-річного Івана Ткачука, шахтаря з села Карлів, що загинув у катастрофі, було закрито тільки 1924 року. Юрист його мами — Іван Семанюк, більш знаний своїм літературним псевдонімом Марко Черемшина, — змушений був показати у польському консульстві у Вінніпезі, що тепер було відповідальним за справу, суми грошових переказів, які Ткачук висилав додому. Молодий хлопець підтримав свою маму сумою у 517 доларів протягом менш ніж двох років, що було великим досягненням, враховуючи, що середня зарплата шахтаря у Гіллкресті складала приблизно 125 доларів. Зрештою, його матері призначили компенсацію у розмірі 850 доларів, з яких після відрахування податку вона отримала 601 долар[53].

Попри те що міграційні процеси сповільнилися після 1930 року, грошові перекази у міжвоєнний період мали таке ж велике значення, як і перед Першою світовою. З 38 збережених листів, які Юрій Стефаник (1909–1985) протягом 1935–1938 років вислав із Канади до Русова до свого брата та батька-письменника, 31 стосувалися теми грошей. У них йшлося про конкретні суми, які треба було переслати комусь, або про виплату боргів у селі чи в Канаді. Окрім свого батька та двох братів Юрій згадує багатьох дядьків та двоюрідних та інших селян із членами їхніх родин. Отже, у випадку Стефаників термін «сімейне господарство» не підходить, оскільки сімейних та сільських зв’язків було не розрізнити (Косменко 2010)[54].

 

"Більшість мігрантів жили в набагато кращих умовах, ніж у 1930-х, і палко жадали підтримати своїх родичів у селі."

 

Насильницька сталінська колективізація наприкінці 1940-х та на початку 1950-х зрівняла із землею економічні досягнення, яких селяни з глобальними зв’язками досягли за майже 50 попередніх років. Уперше після початку міграційних процесів мігранти повністю втратили свою економічну значимість для немігрантів у селі. Проте це було тимчасовим явищем. У 1955 році була створена радянсько-канадська торгова корпорація «Українська книга», що надавала надійні послуги пересилання між двома країнами (Kolasky 1979: 112).

Цей момент важко переоцінити. Більшість мігрантів жили в набагато кращих умовах, ніж у 1930-х, і палко жадали підтримати своїх родичів у селі. Перекази на адресу немігрантів знову отримали новий імпульс, проте цього разу пересилали не гроші (в радянські часи це було майже неможливим), а одяг. Тут родина Стефаника знову є вражаючим прикладом. Юрій Стефаник, що вдруге мігрував після Другої світової війни, щедро висилав одяг братам та родині протягом 30 років — переважно хустини, светри та джинси. Окрім членів сім’ї він також посилав одяг численним родичам та односельчанам. Ідеологічні розбіжності не відігравали великої ролі: Юрій був гаряче антирадянським, а його брати належали до вищих щаблів радянської номенклатури. Звісно, селяни не носили ці хустини самі, а радше продавали їх на базарі. Кузина Юрія, Ольга Плешкан, вважала, що дві посилки на рік з хустинами були суттєвою підтримкою для неї. У 1965 році вона була задоволена навіть однією посилкою на рік (Косменко 2010). Важко визначити, якою була ціна канадської хустини на чорному ринку, оскільки спогади моїх респондентів відрізняються, але в будь-якому випадку вона перевищувала середню місячну зарплату у Радянському Союзі (115,17 рублів у 1970 році[52]).

 

"Як правило, мігранти попри перешкоди зберігали своє місце у трансатлантичному господарстві родини, навіть після десятиліть фізичної відсутності."

 

Не буде перебільшенням сказати, що канадські хустини стали своєрідною альтернативною валютою у селі: через постійний брак та низьку якість споживчих товарів у Радянському Союзі, вартість «західної» тканини була в рази вищою, ніж у Канаді. Взаємини між мігрантами та немігрантами характеризувалися величезним економічним дисбалансом на користь перших, що різко зріс під час радянського періоду. У багатьох випадках довготривала розлука призводила до посилення відчуття відчуження між подружжям, батьками та дітьми, що інколи викликало пристрасне бажання мігранта підтримувати матеріально своїх рідних, які залишилися вдома. Як правило, мігранти попри перешкоди зберігали своє місце у трансатлантичному господарстві родини, навіть після десятиліть фізичної відсутності.

Економічна значимість мігрантів для немігрантів була ще очевиднішою, коли йшлося про канадську спадщину. Радянські спадкоємці могли обміняти іноземну валюту на чеки, що надавали їм право купувати у спеціальних магазинах («Внешпосылторгах»), дозволяючи отримати недосяжні товари на зразок приватного автомобіля, про що звичайний радянський громадянин не міг навіть мріяти (Ivanova 2013). Перший приватний автомобіль у Русові — «Москвич» — з’явився у 1972 році завдяки спадщині Миколи Дідуха (1900–1971) з Едмонтона в Альберті. Не дивно, що при таких умовах суперечки стосовно спадщини — як трансатлантичні, так і всередині села — були неминучим наслідком, призводячи до серйозних сімейних розколів[55].

 

Мігранти та немігранти під час Холодної війни

Пропаганда завжди мала велике значення, коли з’являлися відвідувачі з Канади. Радянська влада завжди намагалася показати переваги своєї системи західним туристам, особливо якщо вони мали українське походження. Юстин Личук (1901–1986) був головою стецівського колгоспу (недалеко від Русова), якого раніше у часи Великої депресії депортували з Канади. Це була яскрава фігура, його навіть вибирали кілька разів депутатом до Верховної Ради. Говорили, що він був чи не єдиним з понад тисячі депутатів, хто носив вишиванку. Ба більше, він двічі отримував звання Героя Соціалістичної Праці. Згідно з неканонічною версією, другий раз його нагородили за те, що він дозволив захоронити у селі радіоактивні відходи. Попри ненависть із боку односельчан, Личук був символом можливостей, які давав Радянський Союз мігрантам, котрим не вдалося досягти успіху у капіталістичному світі, а також живим доказом існування української національної культури (Курилюк 1966; Личук 1977)[56].

 

"Радянська влада завжди намагалася показати переваги своєї системи західним туристам, особливо якщо вони мали українське походження."

 

Однак в умовах Холодної війни пропаганда на рівні села не обмежувалася лише репрезентативною функцією. Як показує приклад братів Плав’юків, вона проникала в найбільш приватні сфери життя. Старший із братів Микола Плав’юк (1927–2012) покинув рідний Русів 1944 року як бойовик ОУН. У той самий час його молодший брат Ярослав втратив можливість вивчати право у Чернівецькому університеті, бо в анкеті змовчав стосовно Миколи. Однак його кар’єра несподівано пішла вгору, коли Микола став активнішим в антирадянських українських колах у Канаді. Ярослав став головою місцевого відділення комсомолу у Снятинському районі, а невдовзі, у віці 27 років, — директором сільської школи. Не маючи жодної технічної освіти, він був занесений до списку радянських інженерів, яких відібрали для подорожі по Західній Європі та Канаді. Для Миколи, що не сподівався зустріти Ярослава під час бізнесової поїздки, було очевидним, що його брата вислав КДБ. Однак він намагався бути привітним та запросив Ярослава повечеряти до родинного будинку в Гамільтоні в Онтаріо. Їхня тривожна зустріч була початком напруженого трансатлантичного спілкування. Вони обмінювалися численними листами, у яких кожен із братів намагався переконати іншого у слушності своєї ідеологічної позиції й відповідно комуністичної чи капіталістичної системи. Після кількох років Микола та Ярослав припинили свою напівпублічну та високополемічну дискусію, за якою пильно спостерігав КДБ (про це свідчать численні помітки на декількох листах, які мені показав Ярослав під час моєї поїздки у Снятин). Пізніше кар’єри двох братів розвивалися у діаметрально протилежному напрямку: Микола став лідером відверто антирадянського Світового конгресу вільних українців (пізніше — Світового конгресу українців), а в 1989 році — президентом так званого українського уряду в екзилі. Тим часом кар’єра Ярослава була суттєво обмежена невдалими спробами КДБ інструменталізувати його з метою переконати Миколу піти на компроміс. На початку 1960-х років Ярослав став головою колгоспу в селі недалеко від Снятина й залишався на посаді аж до його закриття у 1992 році. Шанований серед селян за лагідну вдачу, він, однак, не розкрив свої управлінські можливості. Завжди під наглядом КДБ, Ярослав не міг вдаватися до нелегальних методів постачання, а доступ до тіньової економіки в Радянському Союзі був ключовим елементом в успішному управлінні колгоспом. Брати Плав’юки є вражаючим прикладом того, як політичні та ідеологічні фактори в розпал Холодної війни впливали на взаємини між мігрантами та немігрантами. Попри гостро політичний характер листів, вони також містили чимало приземленіших пасажів про одяг, який Микола висилав Ярославові та їхньому батькові. Таким чином, економічна роль Миколи як мігранта попри всі політичні фактори не втратила свого значення (Терен і Хорунжий 2002: 57–74, 152–156; Кириченко 2002: 33-34)[57].

 

Пострадянське село з глобальними зв’язками

Історію міграції у період після розпаду Радянського Союзу можна поділити на чотири періоди. Перша декада після 1991 року була, мабуть, найменш рухливою після 1930-х. Більшість селян пережили ці часи завдяки дрібним господарствам, обробляючи свої присадибні ділянки та забиваючи дві свині щороку. Це ще раз доводить, що крайня бідність не обов’язково призводить до міграційних процесів. Лише на межі тисячоліть з’явилися цілком нові моделі міграції, відкриваючи південноєвропейське десятиліття в історії української міграції. На початку 2000-х українських мігрантів в Італії було приблизно 200 тис., 115 тис. — у Португалії, 100 тис. — у Іспанії та 125 тис. — у Греції. Число мігрантів значно зросло протягом наступних років (Dietz 2010).

У той самий час приблизно 300 тис. українських громадян працювало в Польщі та 200 тис. у Чехії (Stola 1997; Stola and Wallace 2001; Górny and Ruspini 2004; Górny 2010). Цього разу це були не молоді чоловіки, як 100 років тому, а переважно одружені матері та бабусі за сорок — такі як Ольга Липка, одна з героїнь фільму Тимошенко з передвиборчої кампанії 2007 року. Більшість із них працювали домогосподарками та доглядали за старшими людьми (Відякіна і Стаканов 2011, Сушко 2005). Після південноєвропейського періоду, що тривав трохи менше десяти років та фактично припинився через економічну кризу у цих країнах, новим місцем призначення для мігрантів ставали Росія й навіть Білорусь. Мігрантами були переважно чоловіки, які працювали на будівництві у великих містах та в нафтопереробній індустрії. Цей третій міграційний період, який я називаю пострадянським, тривав кілька років та закінчився у зв’язку з початком російсько-українського конфлікту у 2014 році, практично пройшовши повз увагу зовнішніх спостерігачів. Зараз Україна переживає четвертий з 1991 року період міграції, для якого характерне збільшення кількості місць виїзду. Сьогодні це переважно Центральна Європа — Польща та Чехія, що досі пропонують привабливі можливості як для короткотермінових поїздок, так і для довготермінової міграції[58].

 

"Перекази зараз частіше інвестуються поза селом, хоча є багато випадків, коли селяни ремонтують або перебудовують свої домівки завдяки коштам з Італії."

 

Певною мірою зв’язки функціонують у такий самий спосіб, як і в 1930-х, коли економічна криза зупинила міграційні процеси. Хоча деякі мігранти повернулися з Південної Європи після 2009 року, більшість, у зв’язку з похмурими перспективами в Україні, залишилась. Перекази досі відіграють ключову роль у Русові. Як правило, дружини та матері, що висилають гроші своїм чоловікам, дітям та онукам, фінансують освіту останніх або купівлю квартири в Івано-Франківську. Таким чином, перекази зараз частіше інвестуються поза селом, хоча є багато випадків, коли селяни ремонтують або перебудовують свої домівки завдяки коштам з Італії. Заразом чоловіки у селі переважно втратили роль годувальників для своїх дружин та часто страждають від алкоголізму. Проте у багатьох випадках невідомо, що було першим: алкоголізм чоловіків чи жіноча відсутність. Так само незрозуміло, чи поведінка чоловіків була основним фактором, який спонукав жінок мігрувати. Довготривалі наслідки сьогоднішніх зв’язків для розвитку Русова залишаються неясними. Багато речей у селі — від постачання води до раннього віку одруження — не сильно змінилися з часом. Можливо, зв’язки все ще занадто свіжі, щоби робити висновки.

 

 

Згідно з даними сільської ради Русова у 2013 році, 72 мешканці села постійно проживають поза межами України (цей список не враховує короткотривалих поїздок у Польщу чи Росію). Італія залишається найбільш популярною країною виїзду серед жінок (18 з 20 мігрантів в Італії — це жінки), на другому місці — Іспанія (15 жінок, 4 чоловіки). Більш збалансованою (з незначним переважанням чоловіків) є Португалія (3 жінки, 5 чоловіків) та Чехія (4 жінки та 7 чоловіків), що можна пояснити більшими можливостями у будівельному секторі для чоловіків[59].

Одне можна сказати точно: на відміну від багатьох сіл у Східній Європі, Русів — «село з глобальними зв’язками» — пережив двадцяте століття, не зазнавши великого обезлюднення. Це відбулося не всупереч, а завдяки різним міграційним процесам, глобальним зв’язкам та переказам, які вони генерували. Зв’язки ці були достатньо сильними, аби пройти крізь «залізну завісу», що підважує поширене уявлення про герметично замкнений Радянський Союз.

 

Переклав Іван Шпинда за публікацією: Kaltenbrunner, M., 2017. “The globally connected Western Ukrainian village” In: European Review of History: Revue européenne d'histoire. [link]

 

Читайте також:

Діаспоряни-комуністи в Канаді: рецензія на книгу Ронди Гінтер (Ярослав Ковальчук)

 

Стаття підготовлена за підтримки Quebec Institute for International Research and Education


 

Посилання

Бажанський, М., 1982. Краса Снятинщини. Ріки, потоки, ліси, луги, сади, міста і села та висока матеріальна і духовна культура їхніх жителів. Гаслова енциклопедія. Detroit, Mi: Снятин.

Бажанський, М., 1984. Вічно житимуть… Постаті від зарання історії, аж до найновіших часів. Біографічний словник. Детройт, Mi: Снятин.

Братусь, М. і Лаба В., 2007. Історія села Обельниця. Львів: Свічадо.

Відякіна, М. М. і Стаканов, Р. Д., 2011. Трудова міграція з України до ЄС. Макроекономічний вимір. Київ: ДКС.

Гаврилишин, П., 2012. Українська трудова імміграція в Італії (1991–2011). Івано-Франківськ: Дискурсус.

Зварич, П., 1976. Спомини 1877–1904. Вінніпег: Видавнича Спілка Тризуб.

Іванійчук, Г., 2007. Карлів — Перлина мого серця. Снятин: Прут Принт.

Ірчан, М., 1930. З прерій Канади в степи України. Харків: Держ. вид-во України.

Качараба, С. і Рожик, М., 1995. Українська еміграція. Еміграційний рух зі Східної Галичини та Північної Буковини у 1890–1914 рр. Львів: Тріада.

Касіян, С., 1967. Вогонь родиться з іскри… Розповідь Степана Касіяна (Карпа), його спогади з підпілля і партизанки. Торонто: Срібна Сурма.

Ключник, О. Г., 1972. Мигаївські Комунари. Документальний нарис. Одеса: Видавництво Маяк.

Косменко, М. (ред.), 2010. Далеко від Батьківщини. Снятин: Прут Принт.

Коритко, Р., 2005. Данильче — село Опільської землі. Львів: Тріада плюс.

Коритко, Р., 2008. Путятинці — опільське село над студеним потоком. Львів: Тріада плюс.

Кравчук, П., 1958. На новій землі. Сторінки з життя, боротьби і творчої праці канадських українців. Торонто: Крайовий Виконавчий Комітет Товариства Об’єднаних Українських Канадців.

Кравчук, П., 1950. Шістсот днів на Україні. Записки кореспондента. Торонто: Видавництво «Українське Життя».

Копчак, С. І., Мойсеєнко, В. І. і Романюк, М. Д., 1996. Етнічна структура та міграції населення українського Прикарпаття: статистико-демографічне дослідження Міністерство освіти і науки України. Львів: Світ.

Королько, А., 2014. Снятинщина. Історико-етнографічний нарис. Снятин–Івано–Франківськ–Львів: Манускрипт Львів.

Курилюк, Г. В., 1966. Державна людина. Ужгород: Видавництво «Карпати».

Кириченко, Б., 2002. Присмерк у полудень. Свідчення і роздуми. Київ: Преса України.

Личук, Ю., 1964. На чужині. Літературний запис Валентина Речмедіна. Київ: Державне видавництво художньої літератури.

Личук, Ю., 1977. Торжество колгоспного ладу. Київ: Видавництво «Урожай».

Олеськів, Й., 1895. Про вільні землі. Львів (Вінніпег: Українська Вільна Академія Наук, 1975).

Солянич, Д., 1932. Хто винуватий та інші оповідання з життя селянства на Покуттю. Едмонтон: Друкарня Івана Солянича.

Сорока, Ю. М., 2007. «Насильницьке виселення населення західноукраїнських земель у 1940–1950-х роках». В: Вісник Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. Історія, 91–93.

Стефаник, Ю., 1999. Роздуми про батька. Київ: Криниця.

Стефаник, В., 2008. Камінний Хрест. Новели. Фоліо: Харків.

Сушко, О., 2005. Українська трудова міграція до країн Європейського Союзу у дзеркалі соціології. Інформаційно-аналітичне видання. Київ: Center for Peace, Conversion and Foreign Policy of Ukraine.

Таборисская, И. М., 1979. Маятниковая миграция населения (Теория, методология, практика). Москва: Статистика.

Терен, В. і Хорунжий, Ю., 2002. Микола Плавюк. Україна — життя моє. Том 1. Від селянського сина до державника. Київ: Видавництво імені Олени Теліги.

Харитон, В., 2010. Населені пункти Снятинщини. Історичне минуле, культурні традиції, персоналії. Снятин: Прут Прінт.

Хоружевський, М., 1970. «Нащадки комунарів». В: Горизонт. Літературно-Художній та суспільно-політичний ілюстрований збірник Одеської організації спілки радянських письменників України. Одеса.

Alberta Rose Historical Society, 1982. Pride in Progress. Chipman — St. Michael — Star and Districts.

Bagana, M. I., and Marques, J. C., 2010. Imigracao Ucraniana em Portugal e no Sul da Europa: A Emergencia de Uma ou Varia Comunidades? Lisboa: Pros.

Binder, H., 2005. Galizien in Wien. Parteien, Wahlen, Fraktionen und Abgeordnete im Übergang zur Massenpolitik. Wien: Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschafen.

Boeckh, K., 2010. Zwangsmigration und Zivilisation im Stalinismus. Die Westukraine nach 1944/45. In: Bohemia, 50(1).

Dietz, B., 2010., “Migration from Ukraine: a Challenge for the European Union?” In: Imigração ucraniana em Portugal e no sul da Europa. a emergencia de uma ou várias comunidades?, 187–210 (199).

Epple, A., 2012. “Globale Mikrogeschichte. Auf dem Weg zu einer Geschichte der Relationen”. In: Im Kleinen das Große suchen. Mikrogeschichte in Teorie und Praxis, edited by Ewald Hiebl and Ernst Langthaler. Innsbruck/Wien/Bozen: Studienverlag.

Fertig, G., 2015. Social Networks, Political Institutions, and Rural Societies. Turnhout: Brepols.

Frolick, S., 1990. Between two worlds: The memoirs of Stanley Frolick. Toronto: Multicultural History Society of Ontario.

Gerus, O. W., 2003. “Olesków Jósef”. In: Dictionary of Canadian Biography. (vol. 13). Université Laval: University of Toronto. [link].

Górny, A. and Ruspini, P., 2004. Migration in the New Europe. East-West Revisited. Basingstoke: Palgrave Macmillan.

Górny, A., 2010. Immigration to Poland: Policy, Employment, Integration. Warsaw: Scholar.

Himka, J. P., 1988. “Ukrainian-Jewish Antagonism in the Galician Countryside During the Late Nineteenth Century”. In: Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, edited by Peter J. Potichnyj and Howard Aster. Edmonton.

Hiebl, E., and Langthaler, E., 2013. Im Kleinen das Große suche. Mikrogeschichte in Teorie und Praxis. Innsbruck: Studienverlag.

Hoerder, D., 1997. “Segmented Macrosystems and Networking Individuals: Te Balancing of Migration Processes”. In: Migration, Migration History, History. Old Paradigms and New Perspectives. Bern.

Hryniuk, S., 1991. Peasants with Promise: Ukrainians in Southeastern Galicia 1880–1900. Edmonton: CIUS Press.

Ivanova, A., 2013. “Shopping in Beriozka: Consumer Society in the Soviet Union”. In: Zeithistorische Forschungen/Studies in Contemporary History, 10(2), [link].

Kaye V. J. (ed.), 1984. Dictionary of Ukrainian Canadian Biography of Pioneer Settlers of Alberta 1891–1900. Ukrainian Pioneers’ Association of Alberta.

Kolasky, J., 1979. The Shattered Illusion. The History of Ukrainian Pro-Communist Organizations in Canada. Toronto: PMA Books.

Komlosy, A., 2011. Globalgeschichte. Methoden und Teorien. Wien: TUB GmbH.

Kukushkin, V., 2006. “Back in the USSR: While Tousands of Eastern Europeans Poured into Canada to Settle the Prairie West, a Few Hundred Elected to Return to their Roots and Build an Agricultural Utopia in the New Soviet Russia. Utopian, it Wasn't”. In: The Beaver: Exploring Canada's History, August 1.

Kukushkin, V., 2007. From Peasants to Labourers. Ukrainian and Belarusian Immigration from the Russian Empire to Canada. Montreal & Kingston — London — Ithaca: McGill Queen’s University Press.

Lazarenko, J. M., 1987. A Voice from the Wilderness. Edmonton.

Lazarenko, J. M., 1975. “Rusiw Pioneers in Alberta”. In: Ukrainian Pioneers' Association of Alberta, edited by Jan Lucassen and Leo Lucassen. Edmonton: Ukrainians in Alberta.

Lemercier, C., 2015. “Formal Network Methods in History: Why and How?” In: Social Networks, Political Institutions, and Rural Societies, ed. Georg Fertig. Turnhout. [link].

Levitt, P., 2001. Te Transnational Village. Berkeley — Los Angeles — London: UC Press.

Luciuk, L., and Hryniuk, S., 1991. Canada‘s Ukrainians. Negotiating an Identity. Toronto: University of Toronto Press.

Lucassen, J., and Lucassen, L. (eds.), 1999. Migration, Migration History, History. Old Paradigms and New Perspectives. Bern: Peter Lang.

Maner, H.-C., 2007. Galizien. Eine Grenzregion im Kalkül der Donaumonarchie im 18. und 19. Jahrhundert. München: Institut für deutsche Kultur u. Geschichte Südosteuropas.

Martynowych, O. T., 1991. Ukrainians in Canada. Te Formative Period, 1891–1924. Edmonton: CIUS Press.

Mendelsohn, D., 2013. The Lost. A Search for Six of Six Million. New York — London — Toronto — Sydney — New Delhi — Auckland: Harper Perennial (Kindle).

Osborne, B., 2012. “‘Non-Preferred’ People: Inter-war Ukrainian Immigration to Canada”. In: Canada's Ukrainians. Negotiating an Identity, edited by Lubomyr Luciuk and Stella Hryniuk. Toronto.

Pilch, A., 1984. Emigracja z ziem polskich w czasach nowożytnych i najnowszych (XVIII–XX w.). Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe.

Piper, L., and Sandlos, J., 2007. “A Broken Frontier. Ecological Imperialism in the Canadian North”. In: Environmental History, 12, no. 4, Special Issue on Canada.

Potichnyi, P. J. and Aster H. (eds.), 1988. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. Edmonton: CIUS Press.

Pries, L., 2008. Die Transnationalisierung der sozialen Welt. Sozialräume jenseits von Nationalgesellschafen. Frankfurt am Main: Suhrkamp.

Rudling, P. A. 2012. They Defended Ukraine. Te 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Galizische Nr. 1) Revisited. The Journal of Slavic Military Studies, 25, no. 3.

Rudling, P. A. 2013. “'The Honour They So Clearly Deserve'. Legitimizing the Waffen-SS Galizien”. In: The Journal of Slavic Military Studies, 26, no. 1.

Siegelbaum, L. H. and Moch, L. P., 2014. Broad Is My Native Homeland. Repertoires and Regimes of Migration in Russia’s Twentieth Century. Ithaca: Cornell University Press.

Snyder, T., 2010. Bloodlands. Europe between Stalin and Hitler. London: Basic Books.

Stola, D. and Wallace, C., 2001. Patterns of Migration in Central Europe. New York, NY: Palgrave.

Stola, D., 1997. Mechanizmy i uwarunkowania migracji zarobkowych do Polski. Warszawa: Instytut Studiów Społecznych.

Struve, K., 2005. Bauern und Nation in Galizien. Über Zugehörigkeit und soziale Emanzipation im 19. Jahrhundert. Göttingen: Vandenhoeck und Ruprecht.

Ulbricht, O., 2012. “Divergierende Pfade der Mikrogeschichte. Aspekte der Rezeptionsgeschichte”. In: Im Kleinen das Große suchen Mikrogeschichte in Theorie und Praxis, edited by Ewald Hiebl and Ernst Langthaler. Innsbruck/Wien/Bozen: Studienverlag.

Editorial Committee UPAA, 1975. Ukrainians in Alberta. Edmonton: Ukrainian Pioneers' Association of Alberta.

Wilson, D., 2005. Triumph and Tragedy in the Crownsnest Pass. Victoria, BC: Heritage House Publishing.

Wehrhahn, T., 2004. Die Westukrainische Volksrepublik. Zu den polnisch-ukrainischen Beziehungen und dem Problem der ukrainischen Staatlichkeit in den Jahren 1918 bis 1923 Berlin: Weißensee Verlag.

Wyman, M., 1993. Round-Trip to America. Te Immigrants return to Europe, 1880–1930. Ithaca, London: Cornell Paperback.

Примітки

  1. Мати і мачуха. Режисер: Юлія Тимошенко. Київ, Україна, 2007; Ольга Липка (дів. Федірчук) у розмові з автором, Русів, 10 листопад 2013.
  2. Про терміни «глобальний» і «транснаціональний» див.: Pries 2008: 258; Komlosy 2011: 211–17, 238–44.
  3. Про методологічну важливість зв’язків в аналізі сільського простору див.: Lemercier 2015.
  4. Про різні підходи до глобальної мікроісторії, див.: Ulbricht 2012: 24–7; Epple 2012 37–38.
  5. Найважливіші біографії: Терен і Хорунжий 2002; Зварич 1976; Lazarenko 1987; Личук 1964; Frolick 1990.
  6. Найважливішою використаною газетою є «Життя і слово».
  7. Лише невелика частина листів є опублікованою (Косменко 2010). Інші зберігаються у: Library Archives Canada (LAC), Yury Stefanyk fonds, MG30-D329; приватний архів Мотрі Богданівни Стефаник, Львів, Україна.
  8. Державний архів Івано-Франківської області, ф. 118.15.
  9. Державний архів Івано-Франківської області, ф. 78.
  10. Служба Безпеки України, Івано-Франківськ: 6134P, 5634P, 13791P, 15466P, 6249P, 6733P,13133P, 210P, 5627P, 1206, 7952P, 13983, 7991P, 13486P, 21, 7096P.
  11. Державний архів Івано-Франківської області, ф. R-1577.
  12. Gemeindelexikon der im Reichsrate vertretenen Königreiche und Länder. Bearbeitet auf Grund der Ergebnisse der Volkszählung vom 31. Dezember 1900. Herausgegeben von der K.K. Statistischen Zentralkommission. XII. Galizien (Vienna 1907), 612–16.
  13. Про соціально-економічну ситуацію селян Східної Галичини напередодні масової міграції див.: Hryniuk 1991.Про соціально-економічну ситуацію селян Східної Галичини напередодні масової міграції див.: Hryniuk 1991.
  14. Про міграцію до Бразилії перед Першою світовою війною див.: Качараба і Рожик 1995: 70–80.
  15. Офіційно ці землі стали частиною Канади лише у 1905 році (новоутворені провінції Манітоба, Альберта та Саскачеван). Ширше дослідження взаємин між європейськими мігрантами та тубільним населенням, а також екологічної ситуації, див.: Piper, L., and Sandlos, J., 2007: 759–795.
  16. Державний архів Івано-Франківської області, ф. 185, o. 1, с.51, a. 365–75, 482–3, 546–9; Alberta Rose Historical Society 1982: 239; Lazarenko 1975: 38–43. Щодо щоденного життя звичайної сім’ї у Русові див.: Державний архів Івано-Франківської області, ф. 185, о. 1, с. 1058. Про соціально-економічну ситуацію селян у Східній Галичині напередодні масової міграції див.: Hryniuk 1991.
  17. Для класифікації міграційних процесів я використовую концепт Дірка Хоедера (Hoerder 1997: 7–84)
  18. Canadian Passenger Lists, 1865–1935 [database on-line]. Provo, UT, USA: Ancestry.comOperations Inc, 2010; Martynowych 1991: 22–24,Map 2, 109; Pilch 1984: 252–325, 262–271. Для більш загальної перспективи див.: Wyman 1993.
  19. Die Handels-, Industrie- und Gewerbebetriebe von Galizien und Bukowina. Handelskammerbezirke Brody, Krakau, Lemberg, Czernowitz. Österreichischer Zentralkataster. X. Band (Wien 1903), 748, 1207, 1238–43, 1267, 1268, 1300, 1315.
  20. Про єврейську міграцію та моделі пам’яті див.: Mendelsohn 2013: position 53–121.
  21. Державний архів Івано-Франківської області, ф. 260, o. 1, с. 3722, a. 1–21; Canadian Passenger Lists, 1865–1935 [database on-line]. Provo, UT, USA: Ancestry.com Operations Inc, 2010, https://www. ancestry.de/; Mrs. S. Slemko dies Tursday, The Lethbridge Herald, February 21, 1955, 10. Про імміграцію до Канади в міжвоєнний період: Osborne 2012: 81–102.
  22. Щодо селян «американської моделі» міграції до 1914 року див.: Рогатинська земля, Том ІІ, ред. Наукове товариство ім. Шевченка. Український архів. Том 54 (Нью Йорк 1996); Коритко 2005; Коритк 2008; Братусь і Лаба 2007.
  23. ГАРФ, ф. 364, о. 1, д. 7, л. 353–361; Ключник 1972; Kukushkin 2007: 186; Kukushkin 2006; Ірчан 1930: 29–34; Хоружевський 1970: 14–21; Поліна Яківна Левченко, Історія села [копія], Мигаївська початкова школа.
  24. Роман Михайлович Дідух, «Село Русів — одне з найвідоміших сіл в нашій Галичині» [копія], Русівська сільська рада; Державний архів Івано-Франківської області, ф. 78, о. 1, с. 96 с, а. 4, 31; Ievhen Lysniak's family history [copy], New York, April 30, 1970, Приватний архів Михайла Ахтемійчука, Русів. Про Польсько-українську війну див.: Wehrhahn 2004.
  25. Служба Безпеки України, Івано-Франківськ, 6249 P Володимир Дідух; 13133 Михайло Дідух, 13486 P Остап Лазаренко, Микола Мельничук; 13791 Р Микола Дідух, Василь Фроляк, Андрій Корчак, Іван Лазаренко, Юрій Мельничук, Ілля Тофан, Михайло Тофан, 15466 Р Василь Дідух.
  26. Служба Безпеки України, Івано-Франківськ, 2632, 20–23; Державний архів Івано-Франківської області, Р-41, o. 1, с. 49, a. 39; Р-41, o. 1., с. ?, a 1, 9, 10, 16, 17, 19, 20, 28, 36.
  27. Наприклад, Микола Плав’юк; див. далі в статті.
  28. Служба Безпеки України, Івано-Франківськ, 1296 Бронислав Горбулевич, Іван Мандрик; Параска Іванівна Цвик (дів. Мандрик) – інтерв’ю з автором, Русів, 13 листопада, 2013.
  29. Служба Безпеки України, Івано-Франківськ, 1296 Бронислав Горбулевич, Іван Мандрик; Параска Іванівна Цвик (дів. Мандрик) – інтерв’ю з автором, Русів, 13 листопада, 2013.
  30. Служба Безпеки України, Івано-Франківськ, 21 Дмитро Проскурняк, Михайло Вахнюк, Іван Воловецький; 210 Р Іван Дідух; 1206 Бронислав Горбулевич, Іван Мандрик; 1672 Іван Луцик; 2632 Василь Тофан; 5627 Р Дарія Федорак; 5634 Тетяна Дідух; 6134 Р Василь Ахтеймічук, Махтина Лазаренко; 6672 Р Наталія Вахнюк; 6733 Р Євдокія Дідух, Дарія Гуменюк, Євдокія Ленько, Катерина Луцик, Катерина Шологон; 7096 Р Василь Лазаренко; 7878 Р Катерина Проскурняк; 7952Р Марія Гуменюк; 7991 Р Никифор Куфлик; 9082 Р Агафія Луцик; 13983 Юрій Гуменюк, Марія Куяшко, Ірина Лазаренко, Марія Мельничук, Євдокія Романюк, Агафія Вахнюк; Державний архів Івано-Франківської області, 11595 Р Олексій Луцик.
  31. Народне господарство Івано-Франківської області в 1967 році. Статистичний збірник, ред. Статистичне управління Івано-Франківської області (Львів 1968); Итоги всесоюзной переписи населения 1959 года. Украинская ССР, ред. Центральное Статистическое Управление при Совете Министров СССР. (Москва 1963); Копчак, Мойсеєнко і Романюк 1996; Таборисская 1979.
  32. Параска Василівна Василинюк (дів. Лазаренко). Інтерв’ю з автором, Русів, 10 листопада 2013.
  33. Марія Михайлівна Іщенко (дів. Тарнавська). Інтерв’ю з автором, Стецева,15 травня 2015; Державний архів Івано-Франківської області, ф. Р-1577, о.1, с. 97, а.26–27, 35–36; с. 60, а. 21–22.
  34. Ширший погляд на сезонну міграцію та урбанізацію в Радянському Союзі див.: Siegelbaum and Moch 2014: 66–156.
  35. Олекса Герилевич, «Різне було в житті» [частини 1–7], Життя і Слово, 21 березня 1977, 19; 28 березня 1977, 19; 4 квітня 1977, 22; 11 квітня 1977,19; 18 квітня 1977, 12; 25 квітня 1977,12; 2 травня 1977, 12,15.
  36. Соломон Ю., «Пожертвували $1000 на дитячий…», Життя і Слово, 6 лютого, 1978, 8; Дора Шлемко, «Пам’яті Ірини Шлемко», Життя і Слово, 16 квітня 1984, 12; Angela Stubbs, “City's Oldest Ukrainian Couple Celebrate 70 years of Marriage,” Te Medicine Hat News, June 11, 1983, 18; George Wyrostok, Death Notice, Te Lethbridge Herald, January 11, 1978, 50; My Heritage, Kane/Grant family
  37. М. Алексієвич, «250 на народні цілі», Життя і Слово, 9 травня 1977, 13.
  38. Життя і Слово, 2 січня 1978, 3.
  39. Листи Івана Ахтемійчука до Миколи Ахтемійчука, приватний архів Наталі Іванівни Ахтемійчук, Русів.
  40. Лист Миколи Ленька до Юрія Стефаника, 29 жовтня, 1957, LAC, Yury Stefanyk fonds, MG30-D329, v. 25, f. 4.
  41. Лист Миколи Ленька до Юрія Стефаника, 29 жовтня 1957, LAC, Yury Stefanyk fonds,MG30-D329, v. 25, f. 4
  42. Музей Василя Стефаника, Русів, Книга побажань і зауважень відвідувачів, 25 вересня 1946; Кравчук 1958: 334; ширше; Кравчук 1950.
  43. Центральний державний архів вищих органів влади України, Київ, ф. 4629, о. 1, с. 2, а. 5-14.
  44. Canadian Museum of History, Prokop (Prokopchak) Family fonds (Acc 2010-H0021), Folder:Correspondence – Tourist to Ukraine 1960. Box: H-883 f. 20
  45. Canadian Museum of History, Prokop (Prokopchak) Family fonds (Acc 2010-H0021), Folder:Correspondence – Tourist to Ukraine 1960. Box: H-883 f. 20.; Folder: Application Forms –Tours to Ukraine 1962, Box: H-883, f. 26.
  46. Параска Василівна Василинюк (дів. Лазаренко). Інтерв’ю з автором, Русів, 10 листопада 2013.
  47. А. Вишнівський, «На рідній землі і дим солодкий», Колгоспник (Снятин), 9 травня 1961; Р. Рожко, «Гість з Канади», Ленінець. Орган партійного комітету та правління колгоспу імені В. І. Леніна Снятинського району, Станіславської області, (4), 5 травня 1961; Михайло Ахтимійчук, «Сповнились мої очікувані мрії», Життя і Слово, 26 січня 1966, 23; Іван Назарик, «Враження з подорожі по Україні» [копія], 30 червня 1962, Центральний державний архів вищих органів влади України, Київ, ф. 4629, о. 1, с. 5, 40–41.
  48. Богдан Галюк, «Грудка рідної землі», Життя і Слово, 6 березня 1972, 19; Євренія Грицюк «Пам’яті Агафії Дзвідзінської», Життя і Слово, 19 січня 1981, 18; Марія Касьянівна Сернецька. Інтерв’ю з автором, Русів, 15 травня 2015.
  49. Ольга Іванівна Навчук (дів. Болейчук). Інтерв’ю з автором, Русів, 12 листопада 2013.
  50. Lazarenko History. Research by H. Lazarenko, private archive Kirsty Weston-Gruszecky,Winnipeg.
  51. «Жертви катастрофи в Гілкрест, Альберта, Канада. Виказ погибших Русинів-Українців», Свобода, 16 липня 1914; Mary Bole andBelle Kovach, Hillcrest Mine Disaster, Nationalities
  52. “The Hillcrest Mine Disaster (as told to Stanley W. Frolick by his Father, a Survivor of the1914 Mine Explosion,” Canadian Professional and Business Federation Review (1974): 31–34,Provincial Archives of Alberta, Stanley W. Frolick fonds, PR1103. ,
  53. Державний архів Івано-Франківської області, ф. 118, о. 1, с. 309, 1–17; 118, о. 1, с. 540, 9.
  54. Library Archives Canada (LAC), Yury Stefanyk fonds, MG30-D329; приватний архів Мотрі Богданівни Стефаник, Львів, Україна.
  55. Letter of Matvii Didukh to Yurii Stefanyk, March 14, 1971, LAC, Yury Stefanyk fonds,MG30-D329, v. 18, f. 18; «Наследство из-за рубежа». В: Заграница, 4 (161).
  56. Микола Гуйванюк. Інтерв’ю з автором, Чернівці, 29 серпня 2014; Марія Михайлівна Іщенко (дів. Тарнавська). Інтерв’ю з автором, Стецева, 15 травня 2015.
  57. Лист Миколи Плав’юка до Василя Плав’юка, 26 жовтня 1959, приватний архів Ярослава Васильовича Плав’юка, Снятин.
  58. Kaltenbrunner, M., “Warum greif uns Russland an?,” Die Presse, September 9, 2014.
  59. Список громадян села Русів, які на даний час перебувають за межами України. Русів, Сільська Рада.

Рекомендуемые

Оставить комментарий