Сьогодні українська діаспора в Канаді для багатьох мешканців України асоціюється з націоналістичними й антирадянськими настроями. Проте радикальні ліві погляди та радянофільство були популярними серед етнічних українців у міжвоєнний період і частково в роки Холодної війни. У часи свого найбільшого розквіту в головної газети української лівиці «Українські робітничі вісті» було близько 10 тисяч підписників, а ліві організації були майже в кожному населеному пункті, де працювали українські робітники. Натомість головний націоналістичний опонент комуністів, Українське національне об’єднання, яке сьогодні домінує в українській діаспорі, у 1930-х роках могло похвалитися лише кількома розпорошеними осередками в містах канадських прерій. Тому в міжвоєнний період вони значно програвали лівим організаціям у представленні та захисті інтересів канадських українців.
Такі факти здивують сучасних українців, але вони показують разючу різницю між долями трудових мігрантів сьогодні та сто років тому. У першій половині ХХ століття вони майже одразу після прибуття до Канади політично організовувалися, щоб захистити свої інтереси, й активно долучалися до місцевої класової боротьби. На жаль, щось подібне важко уявити сьогодні, попри нову хвилю трудової міграції.
Саме досвіду українців-ліваків присвячена тогорічна книга Ронди Л. Гінтер «Вареники та політика: канадська українська лівиця, 1891—1991». Перша половина ХХ століття стала періодом розквіту української радикальної лівиці в Канаді. Новоприбулі українські трудові мігранти в Канаді вирішили створити окрему радикальну лівицю під впливом кількох чинників:
1) ксенофобія з боку місцевого робітничого класу;
2) місцеві профспілки не захищали інтереси некваліфікованих працівників, до яких належало багато українців;
3) багато новоприбулих також були активістами Русько-української радикальної партії в Галичині.
Вже у 1907 році українські мігранти створюють українське відділення Канадської соціалістичної партії, а 1918 року засновують робітничий дім у Вінніпезі. Наступного року він стає основним координаційним центром страйкарів під час одного з найбільших виступів робітників в історії Канади, Вінніпезького загального страйку. У цей час головною лівою організацією українців стає товариство «Український робітничий дім», яке з 1924 році змінює назву на Товариство «Український робітничо-фермерський дім» (ТУРФДім). Його очільники Метью Попович і Джон Навізівський також брали участь у створенні Робітничої партії Канади, яка згодом стала називатися Комуністичною партією Канади (КПК) і входила до Третього Інтернаціоналу. Таким чином, український робітничий рух був окремою організаційною силою, що активно формувала загальноканадську радикальну лівицю. 1920—1930-ті роки стали золотим періодом піднесення українських лівих у Канаді. Центральна роль належала ТУРФДому.
Робітничий дім у Вінніпезі
Майже одразу була створена й Жіноча секція організації з виданням «Робітниця». У 1929 році у часопису було 6 500 підписників, а Жіноча секція мала 52 відділення. Так само активно жінки брали участь у політичному житті в 1930-ті роки. Але українських чоловіків можна було знайти від верхівки КПК до низових активістів. А от жінки робили майже завжди невидиму працю: збирали гроші, готували їжу та виконували інші завдання, схожі на домашню клопоти.
"Крім мови, в українських робітничих дитячих школах вивчали основи марксизму-ленінізму та становище робітничого класу в Канаді та інших країнах."
Жінки зазвичай були робітничими кореспондентками (робкорками) «Робітниці» без особливих перспектив кар’єрного росту, бо керівні редакторські посади посідали виключно чоловіки. Але з часом вони ставили окремі жіночі питання, наприклад важкі умови праці чи свавілля з боку окремих чоловіків. Жінки, однак, ніколи не говорили про такі проблеми в річищі інтересів українських робітниць, не організувалися в український феміністичний рух, як це робили активістки канадської радикальної лівиці. Гінтер пише, що така ситуація склалася, бо канадські українки були етнічно сегреговані від загального феміністичного руху та розуміли свої інтереси тільки в класових категоріях, сформульованих чоловічим керівництвом ТУРФДому, яке захищало своє привілейоване становище. Інакше кажучи, перед активістками не стояло питання про боротьбу з патріархальними нормами селянського суспільства, й жінки приймали домашню працю як природний обов’язок.
Жінки ТУРФДому, 1929 рік
Діти — ще одна велика група української лівиці, яку досліджує Гінтер. ТУРФДім мав розгалужену мережу освітніх закладів, які працювали поряд із державними школами. В них діти могли вивчати українські мову, історію та культуру. Навчання рідною мовою стало особливо актуальним для національних меншин Канади, коли у 1920-х роках викладати в школах почали тільки англійською. Крім мови, в українських робітничих дитячих школах вивчали основи марксизму-ленінізму та становище робітничого класу в Канаді та інших країнах. В цих закладах могли отримати освіту дівчата, і це відкривало їм кращі кар’єрні перспективи, ніж мали їх матері. Водночас молодше покоління жінок могло просуватися кар’єрною драбиною лише в разі виняткових успіхів у навчанні. Марія Скрипник — успішний приклад випускниці української робітничої школи. Після Другої світової війни їй вдалося завершити навчання в Радянському Союзі в Республіканській партійній школі в Києві (1954—1956). Вона була редакторкою у виданні «Український канадець» (The Ukrainian Canadian), перекладала українські класичні твори англійською. Завдяки цим школам багато дівчат отримали роботу, яка через брак освіти не була доступна їхнім матерям. Випускниці потрапляли на лідерські позиції на відміну від дівчат, які не відвідували ці школи.
Дитячий пікнік, організований ТУРФДомом 1927 року
Початок Другої світової війни сильно вдарив по ТУРФДому й КПК. Радянський Союз підписав договір про ненапад із нацистською Німеччиною, і канадські комуністи виступили проти вступу країни у війну й мобілізації до армії, підтримуючи антивоєнну позицію Третього Інтернаціоналу. У відповідь канадська влада почала переслідувати прорадянських активістів як нелояльних. КПК і ТУРФДім були оголошені поза законом, усі їхні видання вилучалися, багато помітних лідерів і активістів опинилися у в’язниці. Але репресії повністю оминули українських активісток, які почати управляти рухом, поки чоловіки були у в’язниці. Це відрізнялося від ситуації в решті організацій радикальної лівиці Канади, де жінки були більш помітними, і тому теж опинялися у в’язниці. Так, жінкам підпільно вдалося зберегти всю структуру ТУРФДім до червня 1941 року, коли нацисти напали на Радянський Союз. Після цього радикальні ліві перестали бути ненадійними елементами суспільства та перетворилися на представників одного з важливих союзників у війні. Активісти почали виходити з тюрем, а жінки повернулися до обслуговувальної ролі.
Видання ТУРФДому
Після війни ТУРФДім змінив назву на Товариство об’єднаних українських канадців (ТОУК). Багато його низових активістів почали дистанціюватися від КПК через початок Холодної війни та досвід репресій 1939–1941 років. Та передусім українська радикальна лівиця зіткнулася з ідеологічною кризою через своє радянофільство. Перші серйозні розколи розпочалися ще до війни, коли в 1934 році один із редакторів «Українських робітничих вістей» при ТУРФДому Данило Лобай почав критикувати сталінську політику в Україні. Він вийшов з організації, а згодом з’явилися українські комуністи-критики СРСР, яких охрестили лобаїстами. У повоєнні роки радянофільство ТОУК критикували вже канадські нові ліві, серед яких було й молоде покоління українців.
"Жінкам підпільно вдалося зберегти всю структуру ТУРФДім до червня 1941 року, коли нацисти напали на Радянський Союз."
До ідеологічної кризи додалися ще соціально-економічні зміни в Канаді. Держава загального добробуту пом’якшила класову боротьбу, й наступні покоління бачили менше сенсу вступати до старих українських лівих організацій. Загалом рух не міг вже діяти в тих масштабах, що й раніше. Були й серйозні внутрішні фактори занепаду української лівиці. За керівні посади трималися старі лідери, які народився ще в Австро-Угорщині, а молодь не бачила жодних економічних стимулів лишатися в русі. Зашкарублість ТОУК найкраще демонструє те, що навіть перед розпадом Радянського Союзу її очолював Петро Кравчук, який народився ще в габсбурзькій Галичині. Фактично молодше покоління могли привабити лише привілейовані відносини з Радянською Україною. Наприклад, Бетсі Білецька, яка в 1950-ті роки була молодою активісткою в робітничому домі у Вінніпезі, а потім працювала на туристичну фірму «Глоуб Турс» у Торонто, згадувала, що подорожі до Радянського Союзу від ТОУК дозволили їй побачити світ. Проте молодих українців не цікавила кар’єра в Компартії Канади. Вони намагалися досягти соціальної справедливості в інших організаціях, а для когось такі зв’язки видавалися навіть шкідливими для лівого активізму в Канаді. Лише представники старшого покоління, як Петро Кравчук, лишалися членами партії та бачили сенс у партійній політиці.
Повоєнні зміни в українській діаспорі також ударили по українській лівиці. Хвиля міграції українців до Канади після Другої світової війни складалася майже виключно з націоналістів, які втікали від радянської влади. За сприяння канадського уряду й антирадянських настроїв новоприбулих українців з часом праві організації стали більш чисельними, ніж ліві. Це призвело до частих нападів у пресі та періодичних фізичних атак. Найбільш резонансний випадок стався на дитячому концерті до Дня подяки в робітничому домі в Торонто в 1950 році, коли після виступу вибухнула сцена. Місцева поліція не знайшла винних і підтримала версію націоналістів про те, що комуністи самі влаштували вибух, щоб видати із себе жертв. Важко сказати, чи була канадська поліція зацікавлена в розслідуванні під час одного з найгарячіших періодів Холодної війни. Врешті-решт, розпад Радянського Союзу забрав у ТОУК привілейовані зв’язки з українською батьківщиною, які тепер остаточно відійшли до націоналістів.
Сьомий з'їзд ТОУК
Методологічно ця книга дивиться на історію руху крізь призму інтерсекційного досвіду трьох груп: чоловіків, жінок і дітей. Ці групи поділяли українську етнічну й робітничу (часто і фермерську) класову ідентичності, які об’єднували їх в українському лівому русі та давали відчуття спільного досвіду життя та політичної боротьби в Канаді. Водночас цей досвід не був однорідним і залежав від гендеру, віку й інших факторів. Так, чоловіки ділилися на верхівку, гегемонна маскулінність якої дозволяла їм приймати роль головних борців за майбутнє робітничого класу й українства, і низових активістів, які відігравали допоміжну роль. Жінки здебільшого винували невидиму обслуговувальну роботу, хоча іноді не хотіли приймати панівну роль чоловіків і діяли в певних ситуаціях, як видавалося краще. Діти були більш чи менш однорідною групою. Гендерні розрізнення проявлялися більше, коли вони дорослішали.
"Едмонтонські антирадянські ліваки видавали часопис «Діялог» і заснували житловий кооператив «Громада», який досі існує і включає не лише етнічних українців."
Хоча праця Гінтер ґрунтується на різноманітних матеріалах, від архівів ТОУК до справ канадської поліції, її головна слабкість — концентрація на радянофільському напрямку в українській лівиці, представленого ТУРФДім/ТОУК. Натомість альтернативні ліві організації етнічних українців залишилися без уваги, насамперед у контексті підйому нових лівих, які перебирали молодше покоління від ТОУК. Гінтер говорить про асиміляцію українців, що приєдналися до нових лівих, проте це не обов’язково було так. Наприклад, у місті Едмонтон існувала українська троцькістська група, зв’язки з якою були у матері теперішнього міністра закордонних справ Канади Христі Фріланд Галини. Едмонтонські антирадянські ліваки видавали часопис «Діялог» і заснували житловий кооператив «Громада», який досі існує і включає не лише етнічних українців[1]. Проте українські нові ліві не були такими масовими, якТУРФДім у міжвоєнні роки, і з часом багато з них перейшли на більш центристські, а подекуди й відверто праві позиції, особливо після розпаду Радянського Союзу.
З огляду на інтерсекційний підхід Гінтер, подібні об’єднання українських нових лівих у Канаді — чудовий приклад того, як феміністичні й егалітарні ідеї поєдналися зі збереженням етнічної й класової ідентичностей, хоча в цих організаціях не було стільки українців і українок, як колись у ТУРФДомі. Отже, українська лівиця існувала поза радянофільським ТОУКом, хоча й не була такою масовою, як ТУРФДім у міжвоєнні роки. Теперішнє та майбутнє не здаються перспективними, бо нові хвилі української міграції не підживлюють рух, а політичний клімат у Канаді не підштовхує до масової радикальної лівої політики.
«Вареники і політика» не намагається засудити чи виправдати співпрацю української лівиці з радянською владою, як це робили в багатьох попередніх історичних роботах у Канаді. Книга зосереджується на досвіді активістів і прогресивній ролі в емансипації багатьох українців і українок Канади. З одного боку, бажаючи по-новому оцінити історію українських лівих Канади, Гінтер випускає альтернативні течії, особливо в повоєнний період, зосереджуючись на ТУРФДім і ТОУК. З іншого боку, їй вдається показати, що ці радянофільські організації справді боролися за інтереси українських робітників і робітниць. А цей факт часто оминають ті, хто роблять наголос на їхньому радянофільстві. У будь-якому разі експлуатація трудових мігрантів і мігранток нікуди не зникла, і досвід української радикальної лівиці може бути повчальним для організації захисту своїх економічних інтересів сьогодні.
Рецензія на: Rhonda L. Hinther. Perogies and Politics: Canada’s Ukrainian Left, 1891-1991. Toronto: University of Toronto Press, 2018. 312 pp.
Стаття підготовлена за підтримки Quebec Institute for International Research and Education
Читайте також:
Русів: галицьке село з глобальними зв’язками (Маттіас Кальтербруннер)
З націоналіста в лівака: випадок Бориса Левицького (Богуміла Бердиховська)
Примітки
- ^ Про цю групу на початку свого інтерв’ю «Спільному» згадує Іван-Павло Химка.
_category.jpg)
