Між класовим та національним. Рецензія на книжку Марка Бойцуна про робітничий рух в Україні

1278
Гирик Сергей
Статьи автора

Приводом для рецензії став вихід повної версії книжки «Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1918» політолога, економіста й історика-марксиста українського походження Марка Бойцуна. Робота присвячена взаємозв’язку між розвитком робітничого руху й загостренням національних суперечностей в українських губерніях Російської імперії. 

Зацікавлений тематикою читач не може оминути цю книжку не лише через її предмет, а й через особистість автора. Марко Бойцун відомий як студіями з української економіки й економічної історії, так і півстолітньою громадсько-політичною діяльністю. У 1960–1970-х роках, коли більшість української діаспори дотримувалася правих переконань, Марко Бойцун — тоді студент Торонтського університету — брав участь у лівому студентському русі, критично налаштованому до радянської національної й економічної політики. 

Від часу видання Фондом Рози Люксембург українського перекладу першої частини (2017) минуло понад три роки. Перша частина завершується буквально на найцікавішому місці — узяттям влади більшовиками в центрі імперії, що розпадалася, і проголошенням за кілька тижнів після цього Центральною Радою автономної Української Народної Республіки. Тож вихід повної версії книжки, що об’єднала дві частини, був більш ніж довгоочікуваним.

 

 

Одразу зверну увагу на зміну хронологічних рамок. Якщо в першому виданні книжки й у покладеному в основу праці тексті докторської дисертації верхньою межею був 1920 рік[1], то в остаточній версії нею став 1918. Якась частина читачів може бути незадоволеною цим «скороченням», бо ж замість простежити перебіг подій, наслідком яких стало остаточне встановлення радянської влади в Україні, автор завершує працю падінням Центральної Ради. Але не можна не брати до уваги масштаб роботи, здійсненої автором і перекладачами: рідко історична студія, основний текст якої був написаний понад 35 років тому, читається, як свіже дослідження.

Ясна річ, перебуваючи за межами України, Марко Бойцун переважно спирався на опубліковані джерела та історіографію і врахував доробок дослідників 1990–2010-х років. Для обраних «звужених» часових меж це цілком виправдано — рівень історіографічної розробки історії політичних партій і профспілкових організацій до 1918 року в цілому кращий, ніж для наступних років. Цілком зрозумілі причини, чому в остаточній версії книжки відсутні розділи про заплутані перетини робітничого й національного питань у добу гетьманату Павла Скоропадського й збройного протистояння між Директорією, білими, червоними, а також селянськими отаманами, котрі або декларували лояльність одній зі сторін, або виступали одразу проти всіх. Спроба нового дослідження цих питань змусила б працю розростися до кількох томів і вимагала б багатьох років напруженої роботи в архівах.

 

Передумовою для формування індустріального капіталізму в ХІХ столітті була інкорпорація українських земель у єдиний економічний простір майбутньої Російської імперії.

 

Перші чотири розділи книги вже знайомі читачам за попереднім виданням першої частини. У них дослідник розглянув передумови формування в Україні промислового капіталізму, почавши (що багатьом може видатися сумнівним) дуже конспективним нарисом подій від 1654 року. Передумовою для формування індустріального капіталізму в ХІХ столітті дійсно була інкорпорація українських земель у єдиний економічний простір майбутньої Російської імперії за двісті років перед тим, не кажучи вже про початки творення модерної нації в рамках імперії в тому ж таки ХІХ столітті. Тож такий екскурс цілком виправданий. 

 

Боярин Бутурлін приймає присягу від гетьмана Хмельницького на московське підданство

 

Досліджуючи передумови й умови формування капіталізму, Марко Бойцун приділяє особливу увагу появі в українських губерніях Російської імперії робітничого класу. Він розглядає різні джерела поповнення новоствореного класу — українські селяни, єврейські ремісники й міщани, мігранти з внутрішніх губерній Росії — та становище, в якому опинялися представники кожної з цих груп. Автор аналізує структуру зайнятості робітників України в різних галузях економіки, етнічний склад різних категорій найманих працівників[2], процеси урбанізації й міграції українців, євреїв і росіян до нових промислових центрів. Він не оминає увагою показники грамотності й вплив поширення грамотності на процеси русифікації в умовах обмежень друку й заборони навчання українською мовою.

Третій розділ — один із найважливіших у книжці й водночас найменш фактологічний — присвячено ставленню різних течій марксизму до національного питання. Його відкриває вступний теоретичний огляд позицій із національного питання, які поділяли західні й російські соціал-демократи. Продовжує його підрозділ «Соціал-демократія в Україні», який вигідно відрізняється від подібних оглядів обсягом уваги автора до єврейського аспекту історії марксизму в Україні. Водночас Марко Бойцун звертає увагу не лише на еволюцію ідейних позицій Бунду. Цей аспект зазвичай не ігнорують з огляду на вагу цієї політичної сили в історії РСДРП, хоча зв’язок власне з українськими землями у Бунду був не настільки міцним (більш активним він був у Білорусі, Литві й підросійській частині Польщі). Автор приділяє увагу також появі й розвитку ідеології Поалей-Ціон — марксистської течії в сіонізмі, що виникла саме на території України. 

 

Бунд

Члени Бунду в Одесі поряд із тілами товаришів, убитих під час революції 1905 року

 

Марко Бойцун зупиняється на популярності окремих соціал-демократичних напрямів і фракцій серед різних груп населення українських губерній і аналізує історію появи, ідейного й організаційного розвитку вже власне української національної марксистської партії — УСДРП. Окрему увагу дослідник приділяє добі реакції після революційних подій 1905 року. Тогочасний тиск влади на профспілки й соціал-демократію мав відчутні паралелі з політикою щодо формально неполітичного українського культурного життя. Також у розділі розглянуто становище української соціал-демократії після початку Першої світової війни.

З четвертого розділу автор зосереджується на історії перших етапів Української революції. Виклад подій підпорядкований прагненню дослідника досягти балансу між «класовим» і «національним» аспектами тогочасних подій. Тож Українська революція розглядається не крізь звичну призму національно-політичної діяльності Центральної Ради чи окремих партій, а через фокус на політичній активності селянства й робітництва як цілісних груп. Ці теми, звісно, досліджують й інші автори, але вони зазвичай висвітлюють їх окремо від діяльності Центральної Ради, спрямованої на здобуття автономії. 

Поєднання цих тем в одному розділі дає змогу поглянути на розвиток тогочасних подій більш комплексно. Зокрема, привертають увагу фрагменти роботи, присвячені діяльності фабричних комітетів, профспілок і рад робітничих депутатів. Щоправда, викликає сумніви доцільність включення до частини, присвяченої робітничим профспілкам, наприклад, пасажу про Всеукраїнську учительську спілку. Остання, ясна річ, теж була профспілкою, але чи можна її членів зарахувати до робітництва? Тут залежить, наскільки суворо читач воліє дотримуватися термінології марксистських економістів початку XX століття, відмежовуючи чи не відмежовуючи пролетаріат від решти найманих працівників.

 

Армія УНР у Києві, 1918 рік

 

Наступний розділ присвячено розвитку політичних подій від Третього універсалу й узяття Центральною Радою повноти влади в формально автономній, а de facto вже незалежній Україні. Автор коротко зупиняється на становищі в Петрограді, перипетіях із виборами до Всеросійських установчих зборів, початком їхньої роботи й розпуском. Далі він переходить до характеристики тогочасної діяльності марксистських політичних партій, що існували на території України, намагаючись відповісти на два запитання: «Чи підтримували рядові члени політику своїх партій у Центральній Раді? Яку роботу ці партії проводили серед пролетаріату, щоб розв’язати питання легітимності та належності влади?». Марко Бойцун розглядає позиції щодо влади в центрі й на місцях, а також практичну діяльність окремих осередків партій, які позиціонували себе як марксистські: УСДРП, меншовики, більшовики й Бунд[3]. Завершується розділ характеристикою позиції наймасовішої політичної сили в УНР — Української партії соціалістів-революціонерів. В основу аналізу лягли рішення Всеукраїнської ради селянських депутатів (18–23 листопада) і III З’їзду УПСР (21–24 листопада).

 

Виступи українських частин проти Центральної Ради не варто розцінювати як наслідок самого лише впливу більшовиків, хоч результатом цього й стало відкриття можливостей для вторгнення підконтрольних Раднаркому РСФРР військ.

 

У центрі уваги подальших розділів перебуває одразу кілька аспектів: перемовини про мир із Центральними державами, початок єврейських погромів і викликані ними дискусії про потребу в загонах єврейської самооборони, спроба більшовиків створити власну УНР і збройна інтервенція червоних (ще не Червоної армії) до України. Привертає увагу визначення істориком принаймні частини збройних зіткнень грудня 1917 року як «громадянської війни». Адже виступи українських частин проти Центральної Ради не варто розцінювати як наслідок самого лише впливу більшовиків, хоч результатом цього й стало відкриття можливостей для вторгнення підконтрольних Раднаркому РСФРР військ. Далі дослідник зупиняється на перемовинах у Бресті-Литовському й укладенні миру, а також численних випадках терору представників червоного командування на місцях проти українських політичних діячів і організацій, зокрема й тих, хто був у цілому налаштований прихильно до більшовиків. Увага приділяється також проголошенню незалежності Четвертим універсалом, міфологізованому в радянській історіографії повстанні на заводі «Арсенал» і намаганнях Центральної Ради втримати Київ. 

 

Підписання мирного договору між УНР і Центральними державами

 

Полемічно загостреним є підрозділ «Національна ідентичність та політичне залучення», у якому автор звертає увагу на вплив розгортання конфлікту на зміну оптики учасників протистояння — супротивник почав окреслюватися в національних категоріях. Причому прихильники більшовиків часто-густо змішували ці категорії з класовими, характеризуючи супротивників (незалежно від їхньої реальної класової приналежності) водночас як «шовіністів» і «буржуазію». Описуючи перший прихід червоних до Києва, Марко Бойцун звертає увагу як на розгорнутий у перші тижні терор, так і на ситуацію, що склалася згодом. Адже місцева преса, як підконтрольна окремим політичним партіям, так і позапартійна, продовжувала виходити друком, критикувала більшовиків і доволі точно описувала зміни в становищі евакуйованої з Києва Центральної Ради. Контроль червоних у місті аж ніяк не був таким усеосяжним, як наступного року.

 

Прихильники більшовиків часто-густо змішували національні категорії з класовими, характеризуючи супротивників водночас як «шовіністів» і «буржуазію».

 

Виклад завершується розділами, присвяченими першій справді масштабній хвилі єврейських погромів (березень – квітень 1918 року), поверненню Центральної Ради до Києва, становищу, в якому опинилися Центральна Рада, преса, селяни й робітники після приходу австро-німецьких військ, і падінню Центральної Ради.

Книжка читається легко, що є заслугою як автора, так і перекладачів. Як огляд ранніх етапів Української революції, який поєднує аналіз національного і класового аспектів політичного життя, вона знайде своє місце на книжкових полицях як фахових істориків, так і ширшої читацької аудиторії. Її дещо конспективний характер — інакше й не могло бути, враховуючи масштаб порушеної проблематики — і свідоме прагнення автора користуватися не архівними документами, а опублікованими джерелами й історіографією, спрощують користування книжкою. Адже більшість цитованих матеріалів доступні онлайн або в центральних бібліотеках, і охочі докладніше ознайомитися з темою можуть їх відшукати. 

Ясна річ, книжку можна б було зробити більш вузько науковою, зосередившись на аналізі документів, ширше врахувавши матеріали тогочасної преси й включивши до джерельної бази їдишомовні публікації. Однак усе це не вплинуло б на висновки автора і, мабуть, дійсно зайве для науково-популярного видання — саме так книжку названо у вихідних даних. Цю працю хочеться рекомендувати читачеві без додаткових коментарів.

 


Примітки

  1. ^ Bojcun, J. M. The working class and the national question in Ukraine 1880-1920. PhD Thesis. Toronto: York University, 1985. xii+516 p. 
  2. ^  Прекрасним джерелом стали результати перепису 1897 року з дуже детальними питальниками, на яких і базуються наведені Бойцуном дані. Вони, проте, дають погрішність щодо українців, виокремлюючи їх лише за мовою спілкування. Русифіковані вчорашні селяни в містах, навіть зберігаючи українську ідентичність, з високою ймовірністю фіксувалися як носії «великоруської мови». Ситуація з цифрами щодо робітників-євреїв краща завдяки їх виокремленню за віросповіданням, вказаним у документах. 
  3. ^  У підрозділі про Бунд містяться короткі екскурси в позиції інших єврейських партій, не лише марксистських.

Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.

Автор: Сергій Гірік

Рецензія на: Бойцун М. Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1918 / пер. з англ. Лесі Бідочко та Максима Казакова. К.: Rosa-Luxemburg-Stiftung в Україні; ФОП Маслаков, 2020. 580 с.

Для замовлення книги в паперовому форматі пишіть Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.

 

Поділитись