11 березня 2023 року не стало друга та товариша колективу «Спільного» Марка Бойцуна — науковця-політеконома й політолога, дослідника робітничої історії, активіста лівих рухів і солідарності з Україною. Не буде перебільшенням сказати, що Марко відіграв незамінну роль у тому, щоб вогонь української лівиці не вщухав і через емігрантські та дисидентські кола дійшов до наших часів у незалежній Україні.
Останні з майже 72 років свого життя він важко хворів на рак, але до останнього продовжував працювати та не втрачав оптимізму волі, аби встигнути якнайбільше. Свій magnum opus, заснований на докторській дисертації 1985 р. («Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920»), він нещодавно доопрацював із урахуванням недоступних колись джерел і нових досліджень, суттєво розширивши матеріал для книги.
У результаті вона вийшла спершу в українському перекладі (видання одним томом доступне для завантаження на сайті ФРЛ, а рецензія Сергія Гіріка — в нас на сайті), а далі англійською мовою (The Workers’ Movement and the National Question in Ukraine в книжковій серії «Historical Materialism»). Це фундаментальне дослідження суспільних перетворень у Наддніпрянській Україні на зламі епох, формування національних і класових свідомостей, зародження численних соціалістичних партій, що обертається довкола ключового питання — співвідношення задач соціального й національного визволення напередодні й у вирі Української революції.
Але найголовнішою для Марка, певне, була активна участь в мережі солідарності з Україною британських лівих і профспілок Ukraine Solidarity Campaign. До неї долучилося безліч людей, починаючи з історика українських лівих Кріса Форда та знаного лейбористського депутата Джона Макдоннелла, проте вона була б неможливою без Марка. Від самого її започаткування, ось уже практично десятиліття, USC намагалися робити все, аби за кордоном знали правду про події в Україні та підтримували наші низові рухи.
Завдяки кампанії та особисто Марку про боротьбу за свої права криворізьких гірників чи куренівських водійок тролейбусів чули навіть у британському парламенті. Не менш важливо було протистояти тонам стереотипів, дезінформації та виправдовувань путінської агресії, які охоче поширювали сталіністські й інші консервативні сили в лівому русі. Тож Марко регулярно писав і виступав, брав участь в акціях й онлайн-подіях. У часи повномасштабного вторгнення він, попри недугу, подвоїв зусилля, щоб роз’ясняти західним лівим небезпеку російського імперіалізму, східноєвропейські історію та сьогодення — та збирати підтримку для народу України.
Марко Бойцун. Фото: VECTOR.media
***
Марко Бойцун народився в Австралії, навчався в Канаді й надалі жив у Великій Британії, але, відколи це стало можливо з часів «перебудови», постійно відвідував Україну. Славнозвісного 1968 року його родина саме перебралася з розташованого на відшибі австралійського лісу містечка, де його батьки працювали на фермі, залізниці та заводі, до великого канадського міста, з +40-градусної спеки до -20-градусного морозу.
Але значна зміна відбулася й у політичному середовищі: з маленької замкнутої громади в діаспорі (батьки Марка познайомилися в таборі біженців: мати була вивезена німцями з Чехословаччини, а от її чоловік до того воював на боці нацистів у дивізії СС «Галичина» — важко уявити щось більш далеке від майбутнього політичного вибору Марка; втім, коли пізніше від Бойцуна-старшого вимагатимуть доносити на сина-лівака в бандерівську ОУН, він не погодиться і поплатиться робочим місцем у їхній газеті) — до великого нового світу.
Марко належав до покоління молоді, політичне пробудження якого відбулося на хвилі радикалізму 1968 року — студентських виступів і робітничих страйків у Європі та за її межами, рухів проти війни та за громадянські права у США, контркультурної революції, пошуків «соціалізму з людським обличчям» на противагу західній капіталістичній і радянській бюрократичній моделям по обидва боки «залізної завіси», що знайшло втілення в «Празькій весні», розчавленій радянськими танками.
Відтак наперекір консервативному націоналізму своїх батьків ці народжені в еміграції українці прийшли до радикального соціалізму чи анархізму, ставши частиною глобальної хвилі «нових лівих». У випадку Марка це був троцькізм Возз’єднаного Четвертого інтернаціоналу (теоретиком якого був Ернест Мандель, однодумець Романа Роздольського – на момент, коли останній помер у 1967 р., то був, мабуть, найвідомішим у світі українським марксистом), а також течія марксистського гуманізму (у канадській секції інтернаціоналу Марко перебував до 1982 р., коли ця місцева організація не спромоглася однозначно засудити радянську інтервенцію до Афганістану).
Марко Бойцун. Фото: VECTOR.media
Діаспорній лівиці доводилося одночасно боротися проти домінування правих в українській діаспорі та проти прорадянських ілюзій у західному лівому русі. Марко яскраво це описав у статті для openDemocracy. Ця проблема знову стала актуальною для українських лівих після початку війни на Донбасі у 2014 році, а особливо гостро — після початку повномасштабної російсько-української війни у 2022 році, коли виявилося, що чимало західних лівих уникали солідаризації з жертвами імперіалістичної агресії, якщо це не західний імперіалізм.
Багато з тодішньої лівої молоді в Канаді стали видатними представниками української інтелігенції — Джон-Пол Химка, Богдан Кравченко, Мирослав Шкандрій, Роман Сенкусь — але, здається, лише Бойцун до кінця залишився в лівому активізмі (ще була, правда, учасниця Нової демократичної партії Галина Фріланд, покійна мати міністерки). Марко докладно (й дотепно – чого вартий самий лише образ імпозантного старого боротьбиста Майстренка, який навіть у 1970-х вдягає плащ, котрий у нього залишився, либонь, із часів пореволюційних змагань) згадував ті часи, своє коло спілкування та контакти з старшими діаспорними лівими в розлогому інтерв’ю для «Спільного».
Чимало уваги їхній ліворадикальний студентський рух приділяв підтримці прав етнокультурних меншин і франкоканадського населення, а також інтернаціоналізму та міжнародній солідарності. Першою акцією Марка був мітинг перед консульством США у Торонто проти розстрілу 1970 р. протестувальників проти В'єтнамської війни у Кентському університеті (цікаво, що серед ініціаторів антивоєнного руху в Кенті був ще один майбутній друг України — Білл Артрелл, котрий під враженням від Майдану присвятив нашому народу останні роки свого життя, яке трагічно обірвалося минулого року в ДТП).
Невдовзі Марко уже сам засновував перші в Канаді громадські комітети солідарності з українськими політв’язнями й організовував голодування україно-канадських студентів проти репресій 1972 р. в УРСР, коли хвиля арештів охопила ледь не всіх відомих українських дисидентів, зокрема Василя Стуса, Леоніда Плюща, Данила Шумука, Івана Дзюбу, котрі тоді критикували систему з ліводемократичних позицій. Внаслідок того голодування сам прем’єр П’єр Еліот Трюдо мусив провести переговори зі студентами і порушити питання політв’язнів на зустрічі з радянським колегою Олексієм Косигіним.
Голодування україно-канадських студентів 1972 року. Ліворуч в останньому ряді Марко Бойцун, перед ним Андрій Бандера
Протягом десятиліття після 1975 р. Бойцун був серед творців і авторів журналу «Діялог» (зі статтями про Україну, критичним аналізом, інтерв’ю з учасниками визвольного руху), який вони нелегально перекидали до підрадянської Східної Європи поруч з іншою забороненою там літературою (зокрема антисталіністською марксистською класикою, новинками лівої думки та революційними брошурами). Гасло часопису — «За соціалізм і демократію в самостійній Україні» — залишилось із Бойцуном до кінця.
Він став піонером викладання та дослідження в британських вишах українських студій (які до нього йшли під дахом Russian studies) з політології та історії — попервах у Школі слов’янських та східноєвропейських досліджень Лондонського університету, далі в створеному ним українознавчому центрі Лондонського столичного університету (прикрий факт — один із перших студентів Марка, які поїхали на рік вчитися до Петербурга й Києва, постраждав від омонівсько-беркутівського расизму, бо був із Еритреї).
Як україномовного фахівця британські телевізійники залучали Бойцуна до зйомок ще в перебудовній Україні документальних фільмів — наприклад, про наслідки Чорнобильської катастрофи (знята ним з Анатолієм Артеменком стрічка «Діти Чорнобиля» була відзначена міжнародними нагородами; цій самій тематиці була присвячена й перша написана ним у співавторстві книжка — The Chernobyl Disaster), розкопки поховань жертв НКВС у Львові чи Народний рух і перші вільні вибори.
Отож він отримав змогу інтерв'ювати партійних керманичів Кравчука й Івашка, але більше його цікавило навідувати інакодумців — від утримуваного під домашнім арештом архієпископа УГКЦ Володимира Стернюка до якихось львівських соціал-демократів, які привели його до В’ячеслава Чорновола, хіпі-анархістів і гірників-страйкувальників. А також спілкуватися з простими людьми, унікальні життєві історії кількох з яких ляжуть в основу його книжки «На схід від стіни» (East of the Wall).
***
У незалежній Україні він намагався активно допомагати як на офіційному рівні, консультуючи з питань європейської політики й інтеграції (зокрема, застерігав держслужбовців від бездумного ентузіазму щодо вільної торгівлі та пропонував проактивну позицію з виводу української продукції на ринки ЄС), так і на низовому — аналізом і критикою олігархічного капіталізму та неоліберального курсу, підтримкою профспілкового руху та молодої української лівиці, яка народжувалась наново після знищення сталіністським терором і демонізації диким капіталізмом. Недарма в інтерв’ю перших років глобальної кризи, що тривала з 2008-го (повну версію якого розмістило «Спільне»), він висловлював певність, що в Україні також відродиться робітничий рух, що боротиметься за кращі зарплати, соціальний захист і політичні права.
Обкладинка книги Марка Бойцуна про робітничий рух в Україні
Марко посприяв із випуском деяких важливих книг, наприклад, першого видання в Україні «До хвилі» «комуністів-самостійників» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха (за редакцією Андрія Здорова), перевидання «Боротьбизму» Івана Майстренка (колись однієї з перших праць, що знайомили англомовних читачів із українською революцією) та збірки творів і виступів з українського питання Льва Троцького (як чи не єдиного відомого світового політика, який у 30-х піднімав вимогу незалежної України), до якої написав переднє слово та приїхав на презентацію до Києва. Зрив її агресивними ультраправими, котрі ще більше десятка років тому не мали для інакодумців жодних інших аргументів, окрім грубої сили, неприємно вразив Марка та його українського колегу-історика Юрія Шаповала, які мали проводити обговорення книжки.
Марко Бойцун особисто брав участь і в інших подіях, організованих українськими «новими лівими» – наприклад, дослідницьких семінарах Центру візуальної культури і конференції «Спільного» «Економічна криза чи криза неолібералізму?». Його стаття «Approaches to the Study of the Ukrainian Revolution» для «Journal of Ukrainian Studies» дозволила концептуалізувати місце Української революції в міжнародних революційних процесах після 1917 року і водночас її самобутність, а рукопис його «Робітничого руху і національного питання в Україні» надихнув молоде покоління сучасних дослідниць революційної історії, як-от Ганну Переходу.
А науковий доробок Марка на «злободенні» теми ще допомагав осягнути ґенезу та суперечності пострадянського олігархічного капіталізму. Зокрема, в опублікованій у друкованому випуску №7 «Спільного» статті «Стратегія розвитку і режим накопичення: повернення капіталізму до України» він докладно описував формування в Україні режиму приватного накопичення капіталу та зрощування кучмістським керівництвом класу великої буржуазії, невдачі спроб експортно-орієнтованої й імпортозамісної стратегій, зростання заборгованості та невтішні для населення результати ринкових трансформацій.
Не менш важливими були і його статті про сучасну Україну, написані для зарубіжної аудиторії. Чимало з них увійшли до нещодавно виданої збірки «Towards a Political Economy of Ukraine: Selected Essays 1990—2015». Вони представляли (на жаль, усе ще рідкісну) компетентну та прогресивну перспективу динаміки соціально-економічних, електоральних, внутрішньо- і зовнішньополітичних процесів у нашій державі. На противагу популярним серед певних західних лівих схемам, які підмінили класовий підхід штампами «геополітики», він невпинно наголошував на власній суб’єктності українського та всіх інших народів, яку не в силах стерти лабети різних імперіалістів.
В іще одній друкованій статті зі «Спільного», «Причини української кризи», Бойцун у числі перших робив спробу ґрунтовного аналізу витоків краху режиму Януковича, соціального вибуху на Майдані 2013-2014 рр. і подальшого протистояння не в кліше «цивілізаційних», «національно-культурних» суперечностей, а в контексті об’єктивної кризи того типу капіталізму, що усталився в пострадянській Україні. А з початку минулорічної повномасштабної агресії Марко, який завчасно попереджав про відродження російського імперіалізму, регулярно готував огляди для Ukraine Solidarity Campaign щодо перебігу війни й новин українського спротиву.
***
Марко запам’ятається нам таким, як на своїх фото — зі світлою усмішкою, що випромінює людяність, і з готовністю діяти, які неодмінно зберігав попри все. Усі, хто мали щастя знати його, згадують неймовірно щиру, приязну та привітну людину, з широким колом інтересів і захоплень. Достатньо згадати, що крім політології, економіки й історії він професійно займався вирощуванням винограду та виноробством, будучи засновником виноробного кооперативу Hawkwood Vineyard.
Більше половини століття він відстоював бачення вільної, демократичної та соціалістичної України, яке було підхоплене тут новими його однодум(и)цями уже в новому тисячолітті. Його незмінна солідарність давала наснагу українським робітничим та іншим прогресивним рухам. Так, ліва організація «Соціальний рух» вшановує свого покійного товариша й одного з учителів: «Хоч зараз, коли наша незалежність сприймається як доконаний факт, хоч тоді він був одним із тих людей, які постійно нагадували світу про існування України та її боротьбу за свободу… Усі зусилля він поклав для того, щоб нашому народу надавали всю необхідну підтримку в боротьбі з несправедливістю та імперіалізмом, особливо під час російської агресії». Аби досягти в ній перемоги українського робітничого люду, Марко до самого кінця не припиняв «працювати за нашу спільну справу». Дякуємо, товаришу, за твою працю, яку ти не припиняв до кінця, і натхнення, яким став твій життєвий шлях. Вічна пам’ять.
