Стратегія розвитку і режим накопичення: повернення капіталізму до України

  • 09 вересня 2014
  • 1083
Стратегія розвитку і режим накопичення: повернення капіталізму до України

Марко Бойцун

Вперше опубліковано в: Спільне, №7, 2014: Другий світ

Виникнення незалежної української держави після краху Радянського Союзу позначило й початок історично нової епохи побудови капіталізму в цій країні. Ці два історичні моменти переплетені в свідомості багатьох людей, оскільки пропагандисти обох цих нових явищ — національної незалежності та ринкової економіки — обіцяли людям життя краще, ніж в СРСР, що розпадався. Керівники нової України вважали, що їхня країна має найкращі з-поміж радянських республік передумови для «приєднання до Заходу» — тобто для інтеграції з ключовими капіталістичними державами в найвищому ешелоні глобальної економіки. Та, як ми знаємо, подальші двадцять років принесли народові багато проблем. Більше того, національна економіка інтегрувалася в глобальні ринки та виробничі ланцюжки на значно нижчому ешелоні, ніж сподівалися. А політичні та бізнесові лідери України один за одним виявлялися нездатними принципово змінити місце української економіки в світі або полегшити тягар бідності більшості населення.

Звичайно, величезну роль відіграли зміни в міжнародному становищі, які обумовлювали напрям дій керівництва нової держави та обмежували список доступних сценаріїв. СРСР у процесі розпаду передав ініціативу США, які разом із державами «великої сімки» та ОЕСР по-своєму впоралися з крахом Другого світу. Ці держави разом працювали над тим, щоб всотати всю Центральну Європу, об’єднану Німеччину та Прибалтику в євроатлантичне ядро і водночас утримувати СРСР на відстані витягнутої руки, попереджаючи загрози міжнародній безпеці та стабільності з його боку і категорично відмовляючи державам-спадкоємицям після 1991 року в можливості інтегруватися до євроатлантичного ядра. З точки зору американських і західноєвропейських лідерів Україна ніколи не могла серйозно претендувати на членство в ядрі. Якщо для американців вона якийсь час була кандидаткою до лав НАТО, то з усіх західноєвропейських членів ядра лише британці вважали, що її слід прийняти в НАТО і ЄС. У кращому разі Україна була противагою Росії, що її ядро настановило з метою завадити Росії повернути собі статус великої сили. Втім, пройшов якийсь час, перш ніж держави ядра узгодили між собою стратегічне бачення, і стали зрозумілі його наслідки для України, Росії та інших країн «далекого зарубіжжя». Протягом цього часу керівники України плекали надії, хай і дедалі примарніші, на те, що їх приймуть до світової прем’єр-ліги держав. Лише наприкінці дев’яностих українське державне керівництво виробило стратегію розвитку економіки, яка покладалася на вироблення внутрішніх ресурсів росту та диверсифікації, а не на пошуки порятунку в західному капіталі та технологіях.

Умови входження до глобальної капіталістичної системи та виживання в ній були не дуже сприятливими для нових посткомуністичних країн на кшталт України. Ці умови передбачали мало можливостей для регулювання власних економік чи для полегшення виходу на арену міжнародної конкуренції. Однак українська економіка від початку була захищена від входження найбільших гравців світового ринку повним хаосом, який супроводжував розпад радянського блоку. Поки грошовиті західні бізнесмени боялися ступати на бандитські терени Сходу, спритні українці займалися первісним накопиченням власного капіталу, не маючи суперників. Але цей ранній період легкої здобичі тривав недовго. На сцені з’явилися російські, а згодом західні бізнесмени, і наприкінці другого десятиліття капіталістичний клас України вже був інтегрований у ширшу транснаціональну співдружність.

У цій статті я прагну пояснити два начебто суперечливі наслідки останніх двадцяти років: як стратегії розвитку, що ними керувались українські керівники, не змогли побудувати ситого і процвітаючого суспільства; та як українська держава попри це виплекала клас національних капіталістів і встановила для них успішний режим накопичення капіталу.

 

Кучмівська стратегія розвитку

Протягом перших семи років незалежності в Україні тривав економічний спад. Він почався у вісімдесятих, але стрімко прискорився з розпадом виробничих і торговельних мереж СРСР та Ради економічної взаємодопомоги. Різке скорочення обсягів виробництва в більшості галузей економіки, деградація основного капіталу та зменшення робочої сили як в абсолютних цифрах зайнятості, так і в рівні продуктивності зайнятих людей були характерними для дев’яностих. Обсяг ВВП України, обчислений у постійних внутрішніх цінах, між 1990 та 1997 роками скоротився приблизно на дві третини (Ukrainian Economic Trends 1997b; Рябошлик 1997). Найсильнішого удару зазнали найбільш високотехнологічні сектори, які були найтісніше інтегровані в радянський розподіл праці: військово-промисловий комплекс, авіаційна та аерокосмічна галузь, важке машинобудування та виробництво споживчих товарів тривалого використання. Видобування та переробка паливних ресурсів і корисних копалин, а також хімічна промисловість, де валовий обсяг виробництва скорочувався в абсолютному вимірі, але відносно повільнішими темпами, збільшили свою частку в промисловому виробництві в цілому. На продукцію цих галузей був великий зовнішній попит у дев’яностих, і вона займала значне місце в структурі експорту. Ці галузі краще справлялися, бо на них не так сильно вплинуло падіння внутрішнього попиту, і вони змогли знайти ринки за межами розваленого радянського блоку.

Українська економіка не лише зменшилася, вона розділилася на кілька автономно відтворюваних шарів: натуральне господарство у виробництві продовольства, від якого залежало все сільське та майже половина міського населення в середині дев’яностих (International Labor Office 1995: 15;Dubrovskii and Pirani 1997: 5-6); державний сектор, до якого входили ВПК, аерокосмічна та авіаційна галузі, а також найбільші активи, які нова держава не прагнула приватизувати; і приватний сектор, який зародився з транскордонної торгівлі енергоносіями, сировиною та напівфабрикатами, а також з перших раундів приватизації дрібних і середніх державних підприємств. Велика частка цього нового приватного сектору входила до тіньової економіки та була недосяжною для статистичного вимірювання, державного регулювання й оподаткування.

Лише під час першого президентського терміну Леоніда Кучми (1994—1999) державне керівництво набуло мінімальної інституційної здатності пригальмувати економічний спад. У 1996 році було введено національну валюту (гривню) — Україна була останньою з пострадянських держав. Було запроваджено політику валютної стабілізації, обмежено зростання грошової маси і приборкано шалені темпи інфляції. Керівництво держави почало розбудовувати державні фінанси та регуляторні установи, переважно на основі проведення перших раундів приватизації. Та воно не могло реалізувати проактивну стратегію економічного й соціального розвитку, доки падіння не досягло дна в 1999 році. Девальвація гривні після фінансової кризи 1998 року дала імпульс відновленню харчової промисловості, дозволивши їй ефективно конкурувати з імпортним продовольством, яке наприкінці дев’яностих зайняло більш ніж 60% внутрішнього роздрібного ринку 1. Девальвація та сприятлива цінова кон’юнктура на світових ринках стимулювали відновлення експорту сталі, хімікатів і продовольства. За цих нових цінових умов на внутрішніх та зовнішніх ринках, а також за допомогою щойно збудованої інституційної спроможності держави, і пішло відновлене швидке зростання з 2000 року.

Наприкінці дев’яностих команда Кучми вже зрозуміла, що Україні не варто намагатися дотримуватися рецептів МВФ і Світового банку. Ніхто крім них самих не витягне Україну зі «зростаючої групи бідних», яку в попередні десятиліття виплекали ці рецепти і в яку потрапили тепер більшість пострадянських країн (Гальчинський та ін. 2004 2: 15-16). Натомість кучмівська стратегія розвитку мала на меті створення «соціальної ринкової економіки», інтегрованої у світовий ринок на умовах, які сповна використають її сильні сторони і приведуть до її включення у відносно високотехнологічний ешелон. Перш за все це була експортно-орієнтована стратегія накопичення прибутків від зовнішньої торгівлі сталлю, хімікатами та продовольством, а також нафтопродуктами та продукцією машинобудування. Ці накопичені прибутки мають бути використані для модернізації наявних високотехнологічних виробничих галузей і створення нових, що в довгостроковій перспективі приведе до реалізації імпортозамісної стратегії зростання, яка більше покладатиметься на внутрішній попит і буде менш залежною від зовнішніх ринкових коливань і шоків (Гальчинський та ін. 2004: 15-16).

Невід’ємною частиною цієї стратегії була розбудова сильного національного капіталістичного класу та обмеження власності іноземців у стратегічних галузях, банківській системі та паливно-енергетичному комплексі (Українська правда 2003 3). Головним механізмом розбудови цього класу була приватизація великих державних активів. Після завершення приватизації дрібних і середніх підприємств Фонд державного майна почав організовувати розподіл першого набору великих промислових підприємств. Він вирішив продати ці активи в 2003 та 2004 роках за низькими цінами кільком могутнім «кланам» — вертикально інтегрованим корпораціям у виробництві, торгівлі та фінансах, що накопичили свій первісний капітал у дев’яностих у різні способи, передбачені та не передбачені законом. Із 18 великих підприємств, приватизованих у 2003 та 2004 роках, 13 дісталися чотирьом корпораціям, одна з яких — СКМ, контрольована Рінатом Ахметовим, близьким союзником тодішнього прем’єр-міністра Януковича — отримала сім (Paskhaver and Verkhovodova 2007). Таким чином, нова історична епоха капіталістичного розвитку в Україні була оформлена державною стратегією, яка мала на меті зберегти концентрацію промисловості в руках дуже вузької соціальної групи.

За цим, звісно, послідують подальші приватизації. Не забуваймо, що в 2004 році найбільш високотехнологічні сектори економіки — авіабудування, аерокосмічна галузь, ВПК, транспорт, телекомунікації та комунальні мережі ще навіть не розглядалися як кандидати на приватизацію. Вони залишилися в державній власності, забезпечуючи казні прибутки (зокрема, ВПК) або вимагаючи істотної підтримки з боку держави, щоб утриматися на дуже конкурентних і складнодосяжних зовнішніх ринках (авіабудування та аерокосмічна галузь) (Central European 1992; Chas 1996: 7; Ukrainian Economic Trends 1997a: Table 1.4).

«Багатовекторна» зовнішня політика Кучми обслуговувала його стратегію економічного розвитку. Вкрай необхідно було зберігати тісні зв’язки з Росією: українська економіка та комунальна сфера працювали на дешевих російських нафті та газі; Росія була найбільшим імпортером продукції української машинобудівної та харчової промисловості; українські фірми були замкнені на співпрацю з російськими в низці секторів, найважливіший із яких — військово-промисловий. Тим не менш, українське керівництво при Кучмі прагнуло використати свої конкурентні переваги перед Росією та іншими колишніми радянськими державами для отримання ресурсів, потрібних для інтеграції в західному напрямі, в єдиний ринок і політичні структури ЄС. Сенс побудови соціальної ринкової економіки та входження до найвищого ешелону в глобальному розподілі праці був саме в тому, щоби зробити Україну привабливою кандидаткою на членство в ЄС (Гальчинський та ін. 2004: 18) 4. Європейська інтеграція залишалася пріоритетом української зовнішньої політики протягом усієї президентської каденції Кучми, навіть після 2000 року, коли він пережив дипломатичну ізоляцію на Заході та наростання тиску з боку відродженої Росії, яка вимагала дозволити російським фірмам глибше проникнути в українську економіку (Bojcun 2001). Кучма робив поступки Путіну, але категорично відмовлявся інтегруватися до очолюваного Росією Єдиного економічного простору глибше, ніж участь у зоні вільної торгівлі. Тож небажання Кучми допускати іноземний капітал до стратегічних висот національної економіки стосувалося як західних європейців, так і росіян.

Втім, важко було утримувати російські інвестиції від входження в середні ешелони української економіки після того, як російське господарство почало відновлюватись, а російська держава — більш рішуче прокладати в західному напрямі ринок збуту для своїх виробників сировинних ресурсів. Українські переробні галузі та транспортна інфраструктура були очевидними цілями російських виробників. Темпи російського інвестування в українські активи прискорились у 2000 та 2001 роках, особливо в паливно-енергетичному секторі та металургії. Використовуючи як інструмент тиску державну заборгованість України за російський природний газ, Путін зміг примусити Кучму підписати в листопаді 2000 року угоду про передачу української газотранспортної системи «Газпрому». Кучма якось примудрився викрутитися з підписаної угоди. Тим часом іншим російським компаніям таки вдалося отримати великі частки або й контрольні пакети акцій низки потужних українських підприємств: російський холдинг СУАЛ купив Запорізький алюмінієвий комбінат; «Лукойл» купив Одеський нафтопереробний завод (НПЗ), створив спільне підприємство з Калуським НПЗ та придбав мережу АЗС; Тюменська нафтова компанія (ТНК) купила Лисичанський НПЗ; меатлургійний конгломерат «РусАл» отримав Миколаївський глиноземний завод; MetalsRussia інвестувала в Донецький металургійний завод; компанії «Група Альянс», «Альфа-нафта» і «Татнафта» взяли участь у приватизації, відповідно, Херсонського, Надвірнянського та Кременчуцького НПЗ (Kyiv Post2000; Ukrayina moloda 2001; Baltimore Sun 2001; Moscow Interfax 2001; Centre for Peace, Conversion and Foreign Policy of Ukraine 2001). Безсумнівно, тодішня нездатність західних інвесторів купити такі активи великою мірою пояснює прохолодне ставлення європейської та американської дипломатії до Кучми після 2000 року.

Економічна статистика показує, що кучмівська стратегія зростання працювала (див. Таблицю 1). ВВП в річному вимірі істотно зростав, рівень інфляції впав нижче 10%-ї позначки, а баланс поточного рахунку вийшов у плюс. Протягом чотирьох років помітно зростали доходи населення в реальному вимірі. Інвестиції в основний капітал у річному вимірі зростали, хоча й від дуже низької бази. Прямі іноземні інвестиції на душу населення залишалися на підкреслено скромному рівні, хоча є підстави підозрювати, що інвестиції з російського боку були значно вищими, ніж показує офіційна статистика.

Втім, стратегія та політичний режим, який Кучма побудував для її втілення та спрямування, мали й недоліки. По-перше, експортно-орієнтована стратегія в 2000—2002 роках покладалася на розширення виробництва експортної продукції шляхом збільшення трудових і сировинних затрат. Але ці ресурси використовувалися по максимуму і швидко вичерпалися, між тим як основний капітал сам уже був зношений за час тривалого занепаду дев’яностих. І тоді як реальні доходи працівників зростали, власники промислових підприємств та їхні шефи з державного апарату не працювали на внутрішній попит. У 2003—2004 роках обсяги експорту знову зросли, але прибутки від нього не були достатньо реінвестовані в основний капітал. Не були вони спрямовані й на диверсифікацію виробництва, щоб задовольнити дедалі більший внутрішній попит.

Логічно поцікавитися: що трапилося з прибутками великих експортерів? Значна частка цих прибутків була вивезена в офшорні зони, щоб захистити їх від девальвації та від податківців. Крихітний Кіпр, де відкрили банківські рахунки численні українські та російські фірми, був одним із ключових напрямів. Більше того, в 2004 році Адміністрація Президента посилила збір податків, а замість виплати заборгованості по ПДВ примусово збувала експортерам облігації внутрішньої державної позики. Однак ці податкові обов’язки обходили за допомогою корупційних угод між бізнесом і регіональними податковими органами. До того ж, велика частина зібраних у 2004 році податків була спрямована на президентську кампанію Віктора Януковича, якого Кучма обрав своїм наступником. Така змова між чиновниками та бізнесом призвела до консолідації регіональних політичних утворень навколо найпотужніших фірм, чиї керівники врівноважували вплив центру та самі конкурували одне з одним за вплив на центральні інституції (Жаліло 2009: 129-131). У свою чергу, їхні успіхи в мінімізації податкового тягаря переклали цей тягар на дрібніших бізнесменів, які всі без винятку обслуговували внутрішній ринок. У 2004 році цей тягар потенційно впав на 2,5 млн. офіційно зареєстрованих дрібних підприємців і самозайнятих із 20 млн. економічно активного населення (Paskhaver and Verkhovodova 2007). Вони, звісно, переклали збільшений податковий тягар на своїх клієнтів. Але вони були глибоко ображені як на режим Кучми, так і на великі бізнесові клани, які він захищав.

Регіонально зосереджені виробничі центри, які обслуговували експортні ринки та збагачували регіональні еліти, посилювали соціальну й економічну нерівність у країні в цілому. Однією з найочевидніших нерівностей була дедалі різкіша регіональна диференціація зарплат. У жовтні 2004 року середня місячна зарплатня в східних Донецькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях перевищувала 700 грн., тоді як у західних Тернопільській, Рівненській і Хмельницькій областях вона була ледь більше 400 грн. До того ж, Західна Україна страждала від масової еміграції внаслідок браку робочих місць. І хоча заборгованість по зарплатах на початку того року була найвищою в східних областях, її ліквідували швидше, ніж у західних областях, що залишало серед населення сильне враження нерівного ставлення та нерівного розподілу плодів економічного відновлення (Жаліло 2009: 129-131). Ці регіональні нерівності в доходах пояснюють, чому в центральних і західних областях більше сільських і міських робітників підтримували помаранчевий табір, а промисловий Схід і Південь України стояли за біло-блакитних під час подій наприкінці 2004 року (Mykhnenko 2009).

Українське державне керівництво завжди пам’ятало про потребу підтримувати міжкласовий консенсус, намагаючись провести суспільство крізь перехідний період до капіталізму. Протягом дев’яностих і на початку нового століття українські керівники регулярно озвучували свій страх перед «неконтрольованим соціальним вибухом», не знаючи, де пролягають соціально прийнятні межі їхніх дій та якими можуть бути їхні наслідки. І цей страх був цілком зрозумілий, адже нова державна влада вдихнула життя в новий клас дуже багатих людей, передавши їм суспільне багатство, накопичене попередніми поколіннями, — тоді як абсолютна більшість нинішнього покоління, законні спадкоємці цього багатства, жили в злиднях. Механізмом цього історичного перерозподілу багатства була приватизація. Більшість населення була гірко розчарована ваучерною приватизацією ранніх дев’яностих, за якою послідувала грошова. Частка, яка дісталася їм за результатами обох етапів приватизації, і близько не нагадувала обіцяного процвітання. Всі бачили, що перші великі підприємства, роздержавлені в 2003—2004 роках, дісталися людям, близьким до керівництва держави. А потім, напередодні президентських виборів 2004 року, наростала хвиля незаконних і прихованих приватизацій виробничих потужностей, науково-дослідницьких інститутів, комунальної нерухомості, торгових точок і природних ресурсів, яка тривала аж до дня вирішального голосування. Це справедливо викликало народний гнів проти режиму, який називали корумпованим і «антинаціональним» (Paskhaver and Verkhovodova 2007: 30).

Звісно, реальні доходи промислового робітничого класу в Україні справді зростали після 1999 року. Але вони піднімалися після жахливого падіння, коли близько 95% доходів домогосподарств витрачалися на їжу та послуги першої необхідності, коли тривалість життя стрімко впала, смертність немовлят зросла, а жінки перестали народжувати дітей. І зростання цих доходів відбувалось вкрай нерівномірно, посилюючи регіональні протистояння всередині робітничого класу. Напруга зростала і між професіоналами, дрібними та середніми підприємцями з одного боку і мільярдерами, яких підтримувала держава, — з другого. Кучма не тільки провалив власну стратегію з налагодження дієвого циклу внутрішнього економічного та соціального відтворення за посередництва світового ринку. Він ще й не зміг запобігти наростанню соціальної напруги, яка була породжена цією стратегічною поразкою і згодом зажила складним політичним життям у боротьбі між помаранчевим і біло-блакитним таборами.

Таким чином, підсумовує економіст Жаліло,

…радикальні політичні зрушення, які відбулися в Україні на рубежі 2004—2005 рр., стали прямим наслідком хронічної неефективності соціально-економічної стратегії держави у побудові механізмів гармонійного розподілу ресурсів, які виробляються соціально-економічною системою, на цілі розвитку (Жаліло 2009: 133).

 

Від Помаранчевої революції до міжнародної фінансової кризи

Помаранчева революція 2004 року стала вододілом у внутрішній та зовнішній політиці української держави. Тут не місце аналізувати хід революційних подій, але все ж важливо визначити масові очікування, які постали з них і вплинули на державу, що спробувала змінити курс. Серед цих очікувань першочерговими були: припинення широкомасштабної корупції в сферах приватизації, оподаткування та державного регулювання в цілому; припинення державного заступництва та сприяння найбільшим корпораціям і забезпечення рівного ставлення до самозайнятих у дрібних і середніх підприємствах; припинення застосування засобів примусу проти парламентської та позапарламентської опозиції — стеження, цензурування преси, вбивств журналістів, порушень базових свобод зібрань і слова; поліпшення рівня життя тих сегментів населення, які найменше виграли від економічного зростання після 1999 року — пенсіонерів, робітників у маленьких містечках і селах, мешканців депресивних регіонів. Ці люди були важливим елементом міжкласового альянсу, який утворив помаранчевий табір. Тим часом помаранчеві вожді більше не могли дозволити собі відчужувати масову базу переможеного біло-блакитного табору, яка в електоральному вимірі була майже так само великою, як їхня власна. Промислові робітники, зосереджені в східних і південних областях, не хотіли, щоб їхні матеріальні здобутки попередніх років випарувалися. І Ющенко, і Тимошенко відчували необхідність відновити відчуття національної єдності по всій країні.

Втім, вони не були готові відновлювати єдність усередині самого істеблішменту. Перш ніж продовжити приватизацію, помаранчеві вожді вирішили відібрати найбільші активи, приватизовані при Кучмі, і реприватизувати їх на відкритих і прозорих торгах. Так вони вбивали одразу трьох зайців. По-перше, вони реагували на обурення суспільства з приводу того, як раніше проводилися приватизації. По-друге, вони могли послабити своїх суперників із біло-блакитного табору, конфіскуючи їхнє багатство. Віктор Пінчук, зять Кучми, і Рінат Ахметов, найбагатша людина в країні, були першими цілями. Вони втратили металургійний комбінат «Криворіжсталь». Пінчук, крім того, втратив Нікопольський південнотрубний завод і страхову компанію «Оранта». Близько 1700 інших приватизацій були поспіхом оскаржені державою, яка зажадала отримати їх назад, — доки весь цей процес не зупинили протести проти його вибірковості. Як в Україні, так і з-за кордону лунали погрози, що втрата впевненості в правах приватної власності змусить великий бізнес узагалі піти з України.

Третій заєць, у якого цілила реприватизація, був найбільшою з запланованих змін державної економічної стратегії: відкриття економіки для зарубіжних інвестицій. Новий уряд організував показовий процес реприватизації «Криворіжсталі», який на конкурентних торгах у жовтні 2005 року виграв індійський металургійний магнат Лакшмі Міттал і який приніс у казну більш ніж ушестеро більше грошей, ніж до того заплатили Пінчук і Ахметов. Але потім приватизація великих галузей і активів на кшталт «Укртелекому» та Одеського припортового заводу застопорилась і загрузла в нових протестах громадськості. Верховна Рада відмовилася схвалювати подальші приватизації (Paskhaver and Verkhovodova 2007: 31). Тому іноземний капітал не міг напряму добратися до продуктивних активів української економіки і був вимушений наближатися до них обхідними шляхами на кшталт інвестування в зовнішню та внутрішню торгівлю.

Як і Кучма, Ющенко понад усе прагнув інтегрувати Україну в атлантичне ядро розвинених капіталістичних держав, до їхніх економічних, інституційних і безпекових структур. На відміну від Кучминої, Ющенкова проєвропейська, пронатівська зовнішня політика була спрямована проти Росії. Ющенко хотів послабити дедалі міцнішу хватку Росії навколо української економіки, її інформаційного простору та середовища безпеки. Про це свідчить його зовнішня політика після 2004 року, попри намагання Тимошенко під час її прем’єрства згладити гострі кути і знайти спільну мову з Росією. Та з огляду на державну стратегію економічного розвитку, яка нас зараз найбільше цікавить, зближення з ЄС і НАТО, яке Ющенко з ентузіазмом проводив на політичному рівні, супроводжувалося великим відкриттям для транснаціональних потоків капіталу з євроатлантичних держав в Україну. Прихильники якомога ранішого членства України в ЄС і НАТО вважали ці дві тенденції взаємно підсилюючими. Виглядало так, наче нове керівництво при Ющенкові дійшло висновку, що кучмівська стратегія європейської інтеграції займе надто багато часу, і цієї мети можна досягнути швидше, якщо розчахнути двері перед європейськими фінансами і дозволити їм пустити коріння в національній економіці. Звісно ж, слідом за фінансами прийдуть європейські політичні інституції та безпекова парасолька НАТО, щоб захистити їх. До того ж, серед українського ліберально-демократичного, прозахідного табору прописною істиною вважалося, що прямі іноземні інвестиції обов’язково приносять з собою нові технології, стимулюють модернізацію й диверсифікацію виробництва та пов’язують його з транснаціональними ланцюжками виробництва та збуту. Ця точка зору була прямо протилежна позиції Кучми, що економічні поради західних інституцій заведуть Україну в «зростаючу групу бідності». Помаранчевий табір хотів вірити, що західний капітал допоможе створити досі не існуючі або хронічно слабкі економічні сектори, потрібні для обслуговування дедалі більшого внутрішнього попиту.

А внутрішній попит таки дійсно далі зростав унаслідок як зростання реальних доходів (див. Таблицю 1), так і соціальної політики держави. Виконуючи свою обіцянку поліпшити долю бідніших верств суспільства, уряд відбирав від бізнесу дедалі більшу частку ВВП і збільшував доходи домогосподарств. Зарплати в державному секторі стрімко зростали. Сукупний обсяг пенсій і соціальної допомоги в 2005 році виріс з еквівалента 4% ВВП до 25% ВВП, тоді як ВВП в цілому за той рік зріс лише на 2,7%. Отже, розширення ефективного попиту відбулося не лише внаслідок вибуху дешевих кредитів із-за кордону. А без еквівалентного розширення внутрішнього виробництва товарів і послуг, на які є попит, задовольнити його могли тільки закордонні виробники та постачальники.

Обсяг прямих іноземних інвестицій після Помаранчевої революції підскочив з 1,7 млрд. доларів у 2004 році до пікових 9,2 млрд. доларів у 2007. Велика частка цього притоку йшла через банківську систему. Частка українського банківського капіталу у власності закордонних акціонерів зросла з 13% до понад 50% між 2004 і 2009 роками. Найважливішими джерелами були ЄС і Росія. На шість країн ЄС приходився 61% банківського капіталу у власності іноземців. Фінансові заклади, розташовані в Росії, тримали ще 21%. Російська частка виділялася домінуванням державних банків: ВТБ, ВЕБ, Сбербанк, БМ Банк і Промінвестбанк, а також іще чотири банки, тісно пов’язані з Кремлем. Європейську присутність очолили австрійська група Raiffeisen, італійські Unicredit і Intesa San Paolo та французька BNP Paribas. Станом на квітень 2009 року сім із десяти найбільших за активами банків належали іноземним власникам. А українські державні банки володіли менш ніж однією восьмою банківських активів країни (Mykhnenko and Swain 2010: 158).

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) в 2005-2009 роках за невеликим винятком не були спрямовані на технологічну модернізацію та диверсифікацію економіки. Переважно вони йшли на придбання та розширення мереж роздрібних банківських філій, які надавали населенню дешеві кредити (дешеві як на період економічного буму), на розширення оптової та роздрібної торгівлі хай-теком, споживчими товарами тривалого використання та предметами розкоші (переважно імпортними), на фінансування видобувних та переробних підприємств, орієнтованих на експорт, і на купівлю нерухомості. У 2007-му, піковому році для ПІІ, 29% пішли на розширення самих фінансових послуг. Ще 9% — у будівництво, яке на той момент було тісно пов’язане з процвітаючим ринком нерухомості в містах. 25% ПІІ пішли в промисловість, але їхнім призначенням були заводи, які експортували більшу частину своєї продукції (сталі та хімікатів) на дедалі ширші світові товарно-сировинні ринки. Машинобудування отримало в 2007 році лише 1,7% всіх ПІІ. Тож обладнання ставало дедалі важливішою складовою національного імпорту, доки вартість імпортованого обладнання не перевищила вартість виробленого в країні (Жаліло 2009: 143-150).

Таблиця 1 показує, що Україна мала вісім років потужного зростання ВВП з початку 2000 до кінця 2007. У цьому періоді були дві фази сильного зростання, між якими був невеликий спад одразу після Помаранчевої революції. В обох фазах чинником зростання був сильний зовнішній попит на українську сталь і хімікати. Та структура промислового ВВП протягом цього восьмирічного періоду залишалася доволі статичною, демонструючи деякі явно негативні тенденції для харчової та легкої промисловості, чия частка в ВВП зменшувалась. А машинобудівний сектор, чия продукція користувалася попитом у Росії та на інших пострадянських ринках, узагалі майже не зростав. Це означає тільки одне: ні приватні власники промислових підприємств, які отримували великі прибутки від експорту, ні держава, яка забирала частину цих прибутків через оподаткування, не переспрямовували ці накопичені ресурси в ті сектори економіки, які найбільше потребували розвитку.

Ці вісім років експортно-орієнтованого зростання не привели до фундаментального покращення структури української промисловості, її загального технологічного рівня або рівня її включеності до світової капіталістичної економіки. Постає питання: чи не стояли за цією неспроможністю різні причини в різних фазах зростання — при Кучмі та при Ющенкові? Кучмівська стратегія провалилася, бо його політичний режим не зміг запобігти наростанню соціальних і регіональних протистоянь, породжених неврегульованою експансією капіталу в експортних секторах — тобто, стратегія мала внутрішнє гальмо. З іншого боку, Помаранчева революція відкрила політичний процес ширшим групам середнього та вищого класів і пообіцяла зняти ці суперечності. Ющенко змінив підхід: він запросив іноземний капітал із євроатлантичного ядра, щоб урівноважити ним капітал російський і щоб задовольнити дедалі більший внутрішній попит на товари та послуги, які не могла надати внутрішня економіка. Ющенко та його союзники вважали, що іноземний капітал допоможе модернізувати українську економіку технологічно та диверсифікувати внутрішнє виробництво товарів, на які є попит. Але іноземний капітал вклав свої гроші не туди, а у внутрішню та зовнішню торгівлю, фінансові послуги та високоприбуткові експортні сектори. Капітал у іноземній власності вивозив свої прибутки, як і капітал українських власників. Тож Ющенкова стратегія наштовхнулася на додаткове зовнішнє гальмо розвитку. А коли в 2007—2008 роках почалася міжнародна фінансова криза, заморозивши потоки капіталу та обваливши ціни й попит на світових товарно-сировинних ринках, українська економіка та держава залишилися без резервів або альтернативного попиту, на який можна було б опертися.

 

Від фінансової кризи до президентських виборів

Фінансова криза вдарила по українській економіці влітку 2008 року, коли експорт по головних статтях — сталь, хімікати та зерно — різко скоротився після обвалу цін на міжнародних товарних ринках. Це призвело до стрімкого спаду виробництва: валовий внутрішній продукт, який стабільно зростав протягом восьми років, у 2009 році впав на 15% — це було одне з найрізкіших падінь у Східній Європі.

Безробіття зростало, заборгованість по зарплаті накопичувалась, а реальні зарплати падали. Заборгованість домогосподарств зросла, бо люди, які взяли кредити на купівлю автомобілів, житла, на відпустку, освіту для дітей тощо, втратили роботу або безпорадно спостерігали, як їхні гривневі заощадження знецінювалися порівняно з їхніми борговими зобов’язаннями, номінованими в євро або доларах.

Банки, через які йшли іноземні інвестиції, були стиснені з двох боків: їхні головні офіси на Заході самі зіткнулися з кризою ліквідності у себе вдома, а їхні українські корпоративні та роздрібні клієнти набрали забагато зобов’язань під час економічного буму й тепер не могли виплатити боргів. Наприкінці 2008 року заборгованість приватного сектору становила 104 млрд. доларів, практично дорівнюючи річному ВВП за офіційними підрахунками, тож почалася криза банківського сектору. Восени 2008 року відбувся масовий відтік капіталу з країни; він був викликаний російсько-грузинською війною, а також фінансовою кризою. Нетто-показник прямих іноземних інвестицій у 2009 році впав до 4,5 млрд. доларів, що становить половину показника 2008 року. Після послідовної ревальвації, яку гривня переживала аж до 2008 року, в наступному році вона знецінилася відносно євро на 47%.

Уряд під керівництвом прем’єр-міністра Юлії Тимошенко вирішив боротися з кризою взявши від МВФ позику в розмірі 16,4 млрд. доларів, щоб рекапіталізувати проблемні банки, націоналізувати найбільш уражені з них, перекрити зовнішньоторговельний дефіцит і виконати соціальні зобов’язання держави. Наступник Тимошенко після президентських виборів 2010 року прем’єр-міністр Микола Азаров узяв іще один кредит від МВФ, та ще й позичив гроші від європейських і російських банків. Таким чином уряд перетворив борги приватного сектору, породжені кризою, на громадський борг українських робітниць і платниць податків. Жодна з цих позик не була використана для стимуляції відновлення виробництва у країні, натомість вони були спрямовані на порятунок фінансових установ, виплату боргів іноземним кредиторам, погашення державного боргу за російський газ і скорочення дефіциту державного бюджету.

Від президентської виборчої кампанії жовтня 2009 — лютого 2010 року, яка розпочалась одразу після різкого падіння національної економіки, викликаного фінансовою кризою, можна було би чекати важливих змін як у стратегії еліти, так і в поведінці суспільства. Та цього не сталося. Натомість усі основні кандидати не поспішали озвучувати шляхи виходу з кризи до кінця виборів. Це було предметом обговорення під час дискусій у невеликих експертних центрах і на приватних зустрічах, а не на передвиборчих дебатах, бо всі кандидати готувалися вживати вкрай непопулярних серед електорату заходів.

Обрання Віктора Януковича було забезпечене потужною підтримкою з боку наймогутніших олігархів. Вони очікували від Януковича розробки стратегії, яка допоможе їхньому бізнесу впоратися з кризою. Ця стратегія неминуче мала передбачати значні зміни внутрішньої та зовнішньої політики.

Хоч уряд і великі бізнесові лідери розраховували вибратися з фінансової, економічної та торговельної кризи завдяки відновленню зовнішнього попиту на головні українські експортні товари, вони, вочевидь, усе ж вважали, що зміни зовнішніх умов буде недостатньо для відновлення всередині країни. Міжнародний економічний клімат значно охолов після краху 2008 року і залишиться в такому стані наступні чотири роки. Отже, для компенсації потрібні були значні внутрішні зміни, які допомогли би відновити норму прибутку для бізнесу та норму збирання податків для уряду, обтяженого безпрецедентним суверенним боргом. Отже, державне керівництво та його спонсори з великого бізнесу висунули у своїх відповідних сферах нові ініціативи для корекції режиму приватного накопичення капіталу, побудованого ними протягом попередніх років. Ці ініціативи наштовхнулися на повсюдний народний опір у масштабі, не баченому кілька років.

Український режим приватного накопичення капіталу — надійний механізм приватного вилучення багатства з економіки, яка все ще перебуває в процесі приватизації (або ж роздержавлення). Цей режим уможливив як приватизацію великої частини державного капіталу, створеного попередніми поколіннями, так і тривале отримання прибутку з поточного трудового процесу. Такий режим можна було побудувати лише шляхом співпраці ключових груп зі спільним баченням нерівного суспільства, яке не має — для них — жодної історичної альтернативи: державних службовців, які здійснили та легалізували передачу суспільного багатства й кодифікували загальні правила відносин між капіталом і працею на території України; бізнесменів, які організували виробництво, реалізували товар і ділили прибутки; профспілкових функціонерок, які зберегли соціальний мир; органів державної безпеки, які придушили політизацію робітників; і професійної інтелігенції, яка переконала суспільство і примирила його з вигодами та «необхідними недоліками» цього режиму. Цей режим також було інтегровано з іншими, закордонними центрами накопичення через ланцюжки потоків праці, товарів і капіталу, які роблять українських капіталістів частиною транснаціонального капіталістичного класу.

Встановлення цього режиму протягом минулих двох десятиліть корисно порівняти з кінцем двадцятих і тридцятими роками, коли вожді та теоретики Комуністичної партії (Євген Преображенський, Лев Троцький, Микола Бухарін, Йосип Сталін та інші) також прагнули встановити режим державного накопичення капіталу з економіки, що перебувала в процесі націоналізації: тоді метою партії була передача капіталу від селянського сільського господарства до рук держави для фінансування індустріалізації, модернізації суспільства та побудови еліти правлячого класу.

Можна спитати, чому молодий клас українських капіталісток та їхня держава не бачили свого інтересу в інвестиціях у розбудову національної економіки, в її диверсифікацію та технологічну модернізацію, в поліпшення життєвого рівня робітників? Очевидна відповідь полягає в тому, що капіталізм виховує, ба навіть потребує існування індивідів, які мають спочатку накопичити для себе, щоб вижити в конкурентній боротьбі. В колапсуючій економіці дев’яностих просто бракувало наявного прибутку для чогось більшого. Втім, специфічні історичні умови нещодавнього народження України як незалежної держави також і в інший спосіб перешкодили появі прив’язаності українських капіталістів до своєї національної території та суспільства. По-перше, коли з’явилася нова держава, не відбулося радикального демократичного оновлення державного апарату. Він нишком виділився з агонізуючого організму, в якому існував до того. Попередні функціонери у Верховній Раді домовилися утримувати за собою владні пости. Багатопартійні вибори до Верховної Ради відбулися лише в 1994 році. Корпоративно-кланові інтереси старих-нових посадовців отримали пріоритет перед будь-якою новою суспільною угодою, якої мало б очікувати населення від радикального та демократичного оновлення держави. (Прикладом успішного демократичного оновлення можуть слугувати кілька західноєвропейських країн після 1945 року, де робітничі класи домоглися нової суспільної угоди зі своїми правлячими класами й тим самим заснували соціальну державу, яка потім протягом десятиліть перерозподіляла суспільне багатство в фундаментально більш егалітарний спосіб.) По-друге, перші українські бізнесмени потребували національної економічної території для виробництва чи транзиту товарів, а не для їх збуту: продавали вони переважно на іноземних ринках. Для отримання прибутків вони експлуатували різницю в зарплатах і цінах між внутрішнім та зовнішніми ринками. Їм не потрібно було інвестувати в розвиток своєї робочої сили, доки та залишалася живою. Вони вивозили свої прибутки. По-третє, новонароджена українська буржуазія з’явилася на світ у дев’яностих — в історичний момент, коли у фінансовому, виробничому та торговому секторах уже домінували транснаціональні корпорації, що працювали в дедалі тісніших глобальних ланцюжках і робили постання нових незалежних національних центрів накопичення капіталу дедалі складнішим. Тож протягом минулих двадцяти років українські капіталістки почувалися незатишно, запитуючи себе: чи виживемо ми? чи можемо ми вижити самостійно? з ким нам слід укласти союз, щоб вижити? Вони зосереджуються на встановленні та збереженні стосунків співпраці з іноземними центрами капіталу, які контролюють постачання їм енергоресурсів і сировини, а також їхні ринки збуту. Українська національна ідея як історичний проект, як основа для міжкласової суспільної угоди майже або й зовсім не приваблювала їх. Тож немає ні капіталістичної, ні патріотичної бодай скількись значної мотивації, яка могла б об’єднати їх у побудові національної економіки та суспільства. (…)

 

Нові ініціативи згори, протест знизу

Щойно Янукович обійняв нову посаду, він почав зміцнювати владу Президента над законодавчою та судовою гілками, над прокуратурою та київською міською владою. Він призначив власний уряд під керівництвом Миколи Азарова, відмовивши законодавчому органові в його конституційних правах. Було змінено правила, щоб полегшити Партії регіонів побудову більшості у Верховній Раді. А в серпні 2012 року було змінено закон, за яким раніше Раду обирали цілковито на основі пропорційного представництва партій. Відтепер половину місць займали обрані за системою пропорційного представництва партій, які отримали більше 5% усіх голосів, а іншу половину — обрані в одномандатних мажоритарних округах. Новий закон дозволив президентській Партії регіонів щедро фінансувати своїх кандидатів, які під масками безпартійних балотувалися в одномандатних округах. Також він дав змогу скасувати демократичний нагляд за окружними виборчими комісіями та надсилати в територіальні виборчі комісії фальсифіковані протоколи.

Ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка й відсторонення їх від політики на сім років мало на меті, окрім зведення рахунків і усунення потенційних суперників, також залякування всієї парламентської та позапарламентської опозиції. Органи державної безпеки цілили в опозиційних кандидаток, незалежних аналітиків, університетських ректорів і журналісток. Була зроблена зухвала спроба — врешті-решт невдала — закрити рота ЗМІ, зробивши наклеп кримінальним злочином. Ця широка наступальна кампанія мала ознаки потягу до «суверенної демократії» на кшталт тої, яку встановив перед цим у сусідній Росії Путін.

Громадські протести, яких практично не було протягом президентської виборчої кампанії, набули масового характеру навесні 2010 року. Дедалі більше акцій були спрямовані проти намагань роботодавців зменшити свої видатки та підвищити норму експлуатації праці, проти заходів на кшталт невиплати зарплат, порушення колективних угод і закриття заводів. Деякі акції протесту налічували тисячі учасниць: першотравнева хода в Дніпропетровську, страйк на заводі імені Фрунзе в Сумах, протести на «Луганськтепловозі» проти невиплати зарплати та серпневий італійський страйк на велетенському Полтавському ГЗК. У відповідь на зростання соціальних протестів влада дедалі частіше вдавалася до судових заборон або фізичного перешкоджання вуличним протестам силами міліції, до побиття й арештів протестувальників, обшуків у квартирах активістів і висунення проти них кримінальних звинувачень.

На початку 2010 року уряд оголосив про плани прийняти закон, який дозволить вищим освітнім закладам стягувати зі студенток додаткову плату за різноманітні освітні послуги. Ці плани в жовтні 2010 — січні 2011 року наштовхнулися на студентські протести по всій країні, спрямовані проти комерціалізації освіти та кричущого заохочення корупційних практик, які й без того поширені в освітній системі. Протести змусили Верховну Раду утриматися від прийняття закону (Пряма дія 2011).

У листопаді 2010 року на друге читання у Верховній Раді було винесено новий Трудовий кодекс, розроблений у 2008 році при уряді Тимошенко. Він мав замінити Кодекс законів про працю 1971 року. Хоча багато норм старого КЗпП дедалі частіше ігнорувалися й не працювали на практиці, особливо в приватному секторі, він, тим не менше, забезпечував працівницям законодавчу основу для захисту їхніх колективних договорів і трудових прав. Він слугував запобіжником проти відвертого свавілля роботодавиць, на кшталт звільнення без попередження.

При старому КЗпП головною проблемою робітниць була не буква закону, а нездатність його втілити. Реалізація норм кодексу залежала від готовності профспілок захищати своїх членів шляхом прямої дії проти роботодавців або в судах. Але офіційна Федерація профспілок України виявилася неефективною захисницею інтересів своїх членів. А Василь Хара, голова ФПУ та народний депутат від Партії регіонів, був одним із основних авторів нового Трудового кодексу, який було винесено на друге читання Ради в листопаді 2010 року (Дудин 2010).

Новий кодекс передбачає послаблення захисту працівниць від звільнень, довільного збільшення робочого тижня та скорочення зарплатні. Він не містить гарантій функціонування профспілок на підприємствах і не визнає їхнього права представляти своїх членів у спорах з адміністрацією, на відміну від старого КЗпП. Отже, нове трудове законодавство прагне легалізувати практики роботодавців, які насправді вже були впроваджені для збільшення норм експлуатації праці, прекаризації та міжнародної конкурентоспроможності українських фірм. Це, по суті, був кодекс для нових ринкових реалій, і після краху 2008 року роботодавцям стало ще важливіше домогтися його прийняття.

Незалежні профспілки провели демонстрацію проти нового Трудового кодексу під Верховною Радою 15 листопада 2010 року. Але ця демонстрація була надто малолюдна, щоб запобігти прийняттю закону. Втім, через два дні розгляд законопроекту було відкладено. Причиною стала хвиля великих демонстрацій 16 листопада, яка пройшла по найбільших містах, а біля законодавчого органу в столиці зібралися понад 10 тисяч людей. Ці акції були спрямовані проти нового Податкового кодексу, який мала прийняти Рада (Українська правда 2010). Уряд вирішив уникнути збігу активних вуличних протестів з двох різних приводів і не став приймати новий Трудовий кодекс. Станом на початок 2013 року його все ще так і не було прийнято.

Новий Податковий кодекс обіцяли ще відтоді, коли президент Янукович призначив прем’єром Миколу Азарова. Азаров був відомий як ревний збирач податків, ще коли очолював Державну податкову адміністрацію в уряді прем’єр-міністра Януковича у 2007 році. Але збирання податків у достатньому обсязі було куди складнішою справою в 2010 році, ніж у 2007, — суто через розмір державного боргу, який треба було виплачувати. Та уряд усе ще не був готовий примусити найбільші корпорації платити податки в Україні. Вони все ще мали змогу приховувати свої прибутки на Кіпрі згідно з міжнародною угодою, яку уклав ще радянський уряд у вісімдесятих, але яка все ще діяла в Україні. Ця законодавча лазівка позбавляє державну скарбницю щонайменше 20 млрд. доларів, або 10% ВВП щорічно (Українська правда 2010).

У результаті уряд Азарова був змушений ввести вищі податки для дрібного і середнього бізнесу, який працює лише на внутрішній ринок і платить свої податки в Україні. Такі плани викликали зрозуміле обурення. Демонстрації 22 листопада 2010 року налічували близько 50 тис. учасниць по всій країні. Вони вимагали від уряду анулювати угоду з Кіпром і примусити великий бізнес платити податки на справедливому рівні. Водночас дебати у пресі та промови на мітингах висвітлили важливий поділ між протестувальниками: з одного боку, дрібний і середній бізнес та висококваліфіковані працівники були налаштовані вороже проти уряду, який захищає інтереси великого бізнесу; з іншого боку, рядові працівники виступали проти практики дрібного та середнього бізнесу ухилятися від податків, унаслідок якої державний Пенсійний фонд та інші частини системи соціального страхування були позбавлені необхідних коштів (BYUT Inform 2010). Попри ці протести, новий Податковий кодекс був прийнятий у грудні 2010 року.

У листопаді 2012 року президент Янукович підписав угоду про уникнення подвійного оподаткування з Кіпром, яка мала замінити старий радянський документ. Тим самим він зберіг для найбільших українських корпорацій зручний канал вивезення прибутків назавжди або з тим, щоб потім повернути їх в Україну в якості іноземних інвестицій і позик, які підлягають оподаткуванню за значно нижчими ставками. Капітал тікає з України в офшорні зони й іншими шляхами, якими користуються як українські, так і іноземні фірми: трансфертне ціноутворення, лізинг, трансакції через інтернет. Українське законодавство дуже неефективне й неповне в частині оподаткування компаній з іноземним капіталом, які працюють в Україні: регулюються лише деякі елементи трансфертного ціноутворення (Тищук та Іванов 2011). Зрештою, це все елементи режиму накопичення капіталу, який обслуговує місцевий транснаціональний клас.

Нарешті, президент Янукович готує приватизацію земель сільськогосподарського призначення. В разі успіху цього заходу це значно посилить проникнення ринкових відносин в економіку та зміцнить правлячий клас. Зі всіх об’єктів, які нинішній уряд призначив для приватизації, сільськогосподарські землі — найважливіші. Орні землі та залишки лісів України вже давно піддаються історичному процесу відчуження від сільських громад. Нинішній етап цього процесу доволі делікатний: держава має розробити сценарій, який вилучить із рук 5-6 мільйонів колишніх колгоспників приблизно 30 млн. гектарів орної землі і дозволить об’єднати цю землю в величезні латифундії, що належатимуть вузькому класу землевласниць. Тоді вони зможуть використати як робочу силу все населення, що ще залишилося в селах, — якщо потребуватимуть цього (Сєров 2012).Це будуть інтегровані виробничі підприємства, які монополізують внутрішні оптові та роздрібні ринки й експортуватимуть на ринки світові. Велику частину землі, без сумніву, зможуть отримати іноземні інвестори через тривалу оренду або й через набуття прямих прав власності. Протягом кількох років для неспеціалізованих господарств і дрібних фермерів не залишиться місця, крім хіба що в якості об’єктів етнографічного та екологічного туризму посеред індустріалізованої, комодифікованої та корпоратизованої сільської місцевості. Якщо не буде серйозної політичної опозиції цій грандіозній приватизації, вона відбудеться, щойно буде готовий земельний кадастр.

 

Результати та перспективи

Експортно-орієнтована та імпортозамісна стратегії, які в різних комбінаціях застосовувалися протягом двадцяти років і досі висуваються нинішнім керівництвом держави 5, потерпіли разючу поразку в справі розбудови процвітаючої економіки. Навпаки, економіка України ще з 2009-го щороку демонструє зростання дефіциту зовнішньоторговельного балансу, який у 2012 році перевищив 6,5 млрд. доларів. Укупі з падінням нетто-рівня прямих іноземних інвестицій, зовнішньоторговельний дефіцит став причиною негативного сальдо балансу поточного рахунку в 8 млрд. доларів — найбільше за останні сім років дефіцитних балансів. Такий стан державних фінансів попросту означає, що уряд не має власних ресурсів для просування будь-якого розвитку. Те, що він позичає від внутрішніх і закордонних інвесторів через державні облігації, йде на виплату державного боргу, субсидування апетиту олігархів до російських енергоносіїв та підтримання програм соціального страхування, які тріщать по швах.

З іншого боку, режим накопичення капіталу, встановлений для небагатьох обраних, виявився доволі успішним. Держава далі підтримує розбудову місцевого капіталістичного класу — через приватизацію, державну допомогу підприємствам, яка включає різноманітні корупційні схеми, через підтримання низьких зарплат, небезпечних умов праці та беззубих «офіційних» профспілок, а також через зручні канали вивезення багатств для найбільших корпорацій і покладання податкового тягаря на дрібний бізнес і професіоналів. Вузьке коло обраних стало казково багатим, дійсно «європеїзованим», тоді як більша частка населення залишилися за межею бідності. Середній рівень реального доходу населення сьогодні ледве перевищує показник кризового 1991 року, тоді як нерівність доходів індивідів і домогосподарств дуже велика, безпрецедентна з часів царату. Це важливі елементи режиму накопичення багатства олігархів, який тісно прив’язує їх до «їхньої» національної держави. Цей режим роками вилучав із внутрішніх циклів економічного та соціального відтворення стільки надлишкового продукту, що позбавив українське суспільство взагалі будь-яких шансів на всебічний розвиток і повсюдне процвітання. В усякому разі, переробна промисловість нині слабша, а видобувна галузь і виробництво напівфабрикатів сильніші, ніж у 1991 році. Внутрішні ринки споживчих товарів і обладнання — а в цих секторах національна економіка традиційно була дуже сильною — зараз переважно захоплені іноземними виробниками.

Економічна нерівність між регіонами залишається значною, спричиняючи соціальну нерівність між робітницями, що слугує потужним джерелом етнічної напруги та правого екстремізму.

Та цей процес капіталістичної розбудови не є завершеним, не є він більше й національним за масштабом. Бідні прошарки населення, як і раніше, різною мірою покладаються на натуральне господарство, на простий, негрошовий обмін праці та ресурсів. Це особливо стосується забезпечення продовольства за рахунок приватних земельних ділянок. Згідно з останніми дослідженнями, добра половина всіх домогосподарств в Україні, включно з 36% міських домогосподарств, так чи інакше розраховують на їжу з цих ділянок (Держстат України 2010). А через важкий досвід переходу до ринку протягом останніх двадцяти років українці не готові настільки довіритися ринку у справі забезпечення життєвих засобів, щоб відмовитися від вкладання частини своєї праці та ресурсів у натуральне господарство.

Хоч український правлячий клас таки зумів закріпитися на своїй національній території, та йому не вдалося не допустити на неї іноземний капітал. Його режим накопичення залежить від участі в певних транснаціональних інвестиційних, виробничих і розподільчих ланцюжках, обов’язковою умовою якої є порозуміння з іноземним капіталом. Світова криза 2008 року примусила конкуруючі центри іноземного капіталу змінити свої позиції в українській економіці. Євроатлантичний центр, який скупив національні мережі кількох українських банків в очікуванні надприбутків від фінансових послуг під час економічного буму, був змушений виставити їх на продаж після колапсу. Українські олігархи, які продали раніше свої банки за цінами, що в рази перевищували вартість їхнього капіталу, тепер викупили їх назад із хорошими знижками. Російські банки, з іншого боку, були краще захищені від кризи великими позиками від власної держави, тому вони змогли посилити свої позиції в українській банківській системі. Але в загальному підсумку стороною, що виграла найбільше, стали українські приватні банки, які протягом 2008—2012 років збільшили свою частку активів у банківській системі з 40% до 51%. Українські державні Ощадбанк і Укрексимбанк протягом цього періоду також збільшили свою частку з 11% до 15% (Гребенюк 2012). Чи є це тимчасовим відновленням, чи більш довгостроковим посиленням українського банківського капіталу — важко сказати. З одного боку, західноєвропейські банки мають великі невирішені проблеми в єврозоні, які зв’язуватимуть їм руки ще кілька років. Російські банки, з іншого боку, після 2008 року і далі скуповували активи в Україні, посилюючи свої позиції та позиції держави, яка їх спонсорує, в боротьбі за передачу української газотранспортної системи в приватну і/або іноземну власність. Стратегія президента Путіна полягає у використанні українського державного боргу за російський газ для «злиття» «Газпрому» та НАК «Нафтогаз України» і недопущення західних транснаціональних конкурентів до українських енергетичних потужностей і розподільчих мереж.

У результаті структура власності в українській економіці зараз складається з трьох шарів. Нагорі — фінансовий шар, розділений між європейськими, російськими та українськими банками. Іноземний капітал у банківській системі дуже поширений, хоча він і не зайшов так глибоко, як, наприклад, у Польщі чи Латвії. Середній прошарок займають українські власники видобувних та промислових переробних галузей, тоді як російські інвестори здійснюють серйозні вторгнення у більш високотехнологічний сегмент переробних ланцюжків. Їхня перевага полягає в контролі або тісних зв’язках із постачальниками російських енергоносіїв та сировини, які споживають українська переробна промисловість і комунальний сектор. А нижчий прошарок — сільське господарство та харчова промисловість — перебуває, здається, під надійним контролем українських приватних власників і держави. Сільськогосподарські переробні заводи були приватизовані на доволі ранньому етапі, в кінці дев’яностих. Перебуваючи в опозиції, Партія регіонів за допомогою КПУ не допускала появи на політичному порядку денному питання введення ринку землі. Тепер це питання знову на часі, але темпи та наслідки введення ринку землі залишаються неясними. В історичній свідомості українського народу земля — це щось більше ніж економічний ресурс. Наміри президента цілком можуть наштовхнутися на значно сильніший суспільний протест, ніж попередні етапи приватизації державного майна.

Є спокуса озирнутися на початок ХХ століття, коли йшов перший великий етап індустріального розвитку, — на епоху, в якій можна знайти вражаючі паралелі з сьогоденням. Тоді Микола Порш у своєму памфлеті 1908 року «Про автономію України» посилався на слова Карла Каутського:

Для українського народу капіталізм розвивається лише в одному вимірі — пролетаризує цей народ, тоді як інший вимір — розквіт продуктивних сил, накопичення надлишку та багатства — переважно дістається іншим країнам. Через це капіталізм показує українцям лише свій негативний, революціонізуючий вимір… він не веде до зростання їхнього добробуту.

 

Переклали Володимир Артюх і Денис Горбач


 

Посилання

Baltimore Sun, 29 April 2001.

Bojcun, M., 2001. Russia, Ukraine and European Integration. European University Institute Working Paper HEC No. 2001/4, EUI, San Domenico.

BYUT Inform, 174, November 30th, 2010.

Central     European, July—August 1992.

Centre for Peace, Conversion and Foreign Policy of Ukraine, 2001. Occasional ReportNo. 7, 2001.

Chas, 18 October 1996.

Dubrovskii, O. and Pirani, S., 1997. Fighting back in Ukraine: a worker who took on the bureaucrats and bosses. London: Index Books.

International Labor Office, 1995. The Ukrainian Challenge: reforming labor market and social policy. Budapest: Central European University Press.

Kyiv Post, 30 May 2000.

Moscow Interfax, 12 February 2001.

Mykhnenko, V., 2009. Class voting and the Orange Revolution: A Cultural Political Economy Perspective on Ukraine’s Electoral Geography. In: Journal of Communist Studies and Transition Politics, Vol. 25, Nos. 2—3, June—September 2009.

Mykhnenko, V., and Swain, A., 2010. Ukraine’s diverging space economy: The orange Revolution, post-soviet development models and regional trajectories. In: European Urban and Regional Studies, 17, 141.

Paskhaver A. and Verkhovodova L., 2007. Privatization Before and After the Orange Revolution. In: Problems of Economic Transition, vol. 50, no. 3, pp. 5—40.

Ukrainian Economic Trends, January 1997, Table 1.4.

Ukrainian Economic Trends, June 1997, pp. 8-14.

Ukrayina moloda, 21 February 2001.

Гальчинський А. та ін., 2004. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки). У: Шляхом європейської інтеграції. Київ, 2004.

Гребенюк, Є., 2012. Втеча з України. Європейські банки поступаються олігархам. В: Український тиждень. Доступ 22.10.2013 за адресою: http://tyzhden.ua/Economics/60468/PrintView

Держстат України, 2010. Соціально-демографічні характеристики домогосподарств України в 2010 р. Доступ 22.10.2013 за адресою: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2010/gdn/sdh/sdh2010.htm

Дудин, В., 2010. Новый трудовой кодекс: от каких прав украинцам придется отказаться. Доступ 22.10.2013 по адресу: http://www.tradeunion.org.ua/bagnet-tk/

Жаліло, Я., 2009. Теорія і практика формування ефективної економічної стратегії держави. Київ: Національний інститут стратегічних досліджень.

Пряма дія. Студенти перешкодили прийняттю законопроекту «Про вищу освіту». Доступ 22.10.2013 за адресою: http://direct-action.org.ua/592

Рябошлик, В., 1997. Реальний податковий тягар приховано статистикою ВВП. В: Економіст, №1, 1997, с. 28-32.

Сєров, П., 2012. Декрет про землю: що і кому дасть земельна реформа. Доступ 20.12.2012 за адресою: http://realt.aviso.ua/uk/news?id=c38d63e4-68a6-4f63-ba5a-69d8e088647c

Тищук, Т. та Іванов, О., 2011. Шляхи протидії прихованому відпливу капіталу з України. Доступ 14.11.2011 за адресою:http://www.niss.gov.ua/

Українська правда, 26 грудня 2003.

Українська правда, 2010. Підприємці висунули владі нові вимоги. Доступ 22.10.2013 за адресою: http://www.pravda.com.ua/news/2010/11/29/5625895/

Урядовий кур’єр, 8 лютого 2013.

Notes:

  1. Газета «Час»  писала 25 жовтня 1996 року: «Ми не лише втратили закордонний ринок, а й майже втратили наш власний… В одному з київських універмагів тепер продаються картопляні вареники, вироблені в Брукліні!»
  2. Це колективна праця українських науковців і експертів, які працювали під керівництвом тодішнього прем’єр-міністра Віктора Януковича.
  3. Цитата з Михайла Чечетова, голови Фонду державного майна.
  4. Стратегія європейської інтеграції була довгостроковою. Вона передбачала освоєння «інноваційної» моделі     подальшого економічного розвитку, скорочення різниці в доходах на душу населення між ЄС та Україною, включення української промисловості в європейські виробничі ланцюжки, побудову сильного середнього класу, демократизацію політичних інституцій, адаптацію законодавства до норм ЄС, входження до СОТ і НАТО до 2008 року.
  5. Ігор Прасолов, міністр економічного розвитку і торгівлі України: «Державна програма активізації розвитку економіки на 2013—2014 роки — це не політична декларація, а програмний документ із практичною спрямованістю» (Урядовий кур’єр 2013).

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери