Причини української кризи

Бойцун, Марко

  • 15 березня 2016
  • 3088

Публікуємо важливу статтю британського політеконома Марка Бойцуна, яка подає один із найкращих наразі аналізів Майдану та війни на Донбасі. На відміну від численних спроб зрозуміти події останніх років, що роблять акцент на національно-культурних чи міжнародних протиріччях або ж ідуть за пропагандистськими кліше про «загальнонаціональне повстання проти злочинного режиму» чи «антиконституційний фашистський переворот», Марко Бойцун намагається пояснити конфлікт у контексті об’єктивної кризи того типу капіталізму, що усталився в пострадянській Україні, та зіткнення інтересів імперіалістичних держав – Росії, ЄС, США – навколо нашої країни. Вважаючи таку аналітичну перспективу загалом правильною та необхідною – надто тепер – для формування класової політичної альтернативи в Україні, ми, тим не менше, не могли проігнорувати деякі неточності та спекулятивні твердження, які наважилися прокоментували в примітках.

 

Марко Бойцун

Опубліковано в: Спільне, 2016, №10: Війна і націоналізм

У цій статті походження української кризи виводиться з певної кількості історичних обставин, які сукупно проявили себе у 2014 році. Перша з них – вона також виступає підґрунтям для активації всіх інших – це та ситуація, в якій опинилася Україна в 1991 році у зв’язку з народженням нової національної держави водночас із поверненням капіталізму. Друга – це ізоляція України від регіональних економічних та безпекових блоків країн Євро-Атлантичного ядра на Заході та Російської Федерації на Сході. Третя – це відродження російського імперіалізму, а четверта – подальше змагання між російським та європейським імперіалізмами за включення України до власних транснаціональних стратегій. П’ята обставина – це всеохопне суперництво між дедалі слабшим американським та дедалі сильнішим російським впливом у Європі. Ми розглядаємо Росію як проактивну силу, яка воєнізувала та вивела на міжнародний рівень українську кризу в 2014 році, коли захопила Крим та озброїла сепаратистське повстання на Сході. Завдяки цьому на перший план вийшло питання європейської безпеки, а протистояння між Росією та США стало неминучим. Однак остання обставина включає певний потенціал до викриття суперечок у Євро-Атлантичному блоці, між США з одного боку та найбільш сильними країнами Європи з другого.

 

Крихкість української держави

Майдан повстав у 2013 році – так само, як і в 2004 – через неспроможність нового українського правлячого класу демократично розподілити владу або інвестувати у розвиток власного суспільства. Нестача демократичної легітимності чи необхідного суспільного консенсусу ослабила державу та зменшила її здатність справлятися з викликами та можливостями, з якими вона стикалася з боку сусідніх сил.

Протягом останньої чверті століття ми споглядали одночасно і розбудову нової національної держави, і її неповний перехід до капіталістичної економіки. Державне будівництво та приватизація націоналізованих активів були не лише паралельними, але й симбіотичними процесами. Державу було сформовано як інструмент для масового передання цих активів до рук дуже вузького класу, який ми називаємо олігархами. Потім цей суспільний клас прилаштував державу до забезпечення нових і нових циклів збагачення за рахунок живої праці, представленої зростаючим приватним сектором.

Разом із тим, стару сталіністську бюрократію не було витіснено за межі колапсуючої командної економіки. Вона знайшла свій власний шлях до індивідуального та корпоративного оволодіння економічними «командними висотами», уможливлюючи таким чином своє друге народження в політичній сфері, де стала абсолютно домінантним суб’єктом багатопартійної системи.

Держава трималася на крихкому суспільному консенсусі народу, який повірив у обіцянку, що в результаті виходу з Радянського Союзу та приєднання до Заходу настане добробут. Через невиконання цієї обіцянки Українські народні маси у розчаруванні та гніві повставали у 1994, 2001 та 2004 рр. 1, але дедалі масовіші протести зазнавали поразки, бо жодного разу не приносили кардинальних змін. З іншого боку, українці нині бідніші, ніж вони були в останній рік існування СРСР, і вони відчувають на собі нерівність більше, ніж у ті часи. Їхній вплив на державну політику та державні інститути лишається слабким, навіть незважаючи на те, що їм вдавалося кілька разів повертати собі права на свободу слова, зібрань і самоорганізації.

Таким чином, нинішня криза пов’язана, у першу чергу, із нездатністю нової незалежної держави задовольнити первинні сподівання мас, у надії на реалізацію яких її було засновано 1991 р. Майдан узимку 2013-2014 років був останнім бунтом проти поразки цих сподівань, він був масовим рухом, що швидко підірвав силу нового привладного класу, вигнав його найбільш могутню фракцію за межі країни, але врешті так і не спромігся вибити її з політичних та економічних інституцій. Однак Майдан виявився достатньою загрозою, щоб змусити Росію – жандарма транснаціонального привладного класу в цьому регіоні – здійснити інтервенцію та захопити Крим, озброїти реваншистське повстання на Донбасі й цим запобігти поширенню революційного процесу на Схід та Південь.

 

Міжнародна ізоляція Української держави

Другою історичною обставиною, яка сприяла спалаху нинішньої кризи, була неспроможність Української держави – не лише з власної вини – успішно інтегруватися ні до Євро-Атлантичного альянсу, ні до союзу, очолюваного Росією. Ізольованість від обох інтеграційних проектів, яка виникла внаслідок цього, зробила Україну особливо вразливою до будь-яких зрушень у співвідношенні сил у регіоні.

Після поразки Леоніда Кравчука на президентських виборах 1994 року Леонід Кучма взяв курс на створення національного привладного класу, який би посів власне місце у міжнародній політичній економіці. Його стратегія включала недопущення російського та західного капіталів до перших етапів масштабної приватизації державного майна, накопичення багатства всередині країни та технологічну модернізацію з метою підготувати країну до вступу в ЄС та виходу на його єдиний ринок. Стратегія Кучми провалилася, тому що керівництво держави не змогло примусити власних капіталістів модернізувати та диверсифікувати національну економіку, тримаючи свої активи в країні. Замість цього Україна перетворилася на багату на енергію, сировину та дешеву робочу силу країну-експортера корисних копалин та сільськогосподарських напівфабрикатів, продуктів енергетики та хімікатів, усі прибутки від яких олігархи виводили за кордон 2. Незважаючи на швидкі темпи відновлення економіки на тлі зростання експорту, супутнє зростання заробітної плати та відновлення сфери послуг по регіонах було нерівним: середня зарплатня на Сході країни в середині 2004 р. досягала 700 грн, тоді як на Заході – 500. Дедалі помітніша соціальна та регіональна економічна нерівність разом із репресивністю режиму, яка посилилася, стали спусковими гачками Помаранчевої революції 2004 р.

Починаючи з другої каденції президентства Леоніда Кучми та першої – Володимира Путіна на посаді президента РФ, російські капіталісти робили значні інвестиції в українську економіку. Наступник Кучми з 2004 Віктор Ющенко намагався зрівноважити це російське просування, залучаючи європейський інвестиційний капітал. Станом на 2008 рік українська економіка була добре насичена й західними, і російськими інвестиціями, які не зробили нічого для її диверсифікації або модернізації. Натомість кожна сторона намагалася включити українські природні ресурси, дешеву працю та ринки до своїх технологічно примітивних регіональних ланцюгів виробництва та споживання.

Однак фінансова криза 2008 року завадила обом сторонам претендувати на домінантне становище. Українські олігархи все ще не полишали надії лишитися незалежним класом капіталістів у глобальній політичній економіці. Вони опиралися залученню до участі в очолюваних Росією інтеграційних проектах: Співдружності Незалежних Держав та Митного союзу. З іншого боку, Європейський Союз не хотів бачити їх у своєму складі й не залишив у цьому жодних сумнівів, протягом 2005-2007 рр. відповідаючи відмовою на запити про членство, що їх робив Віктор Ющенко – найбільш прозахідний із усіх українських лідерів. Мало того, найбільші країни ЄС – Німеччина, Франція та Італія – стійко опиралися спробам запропонувати Україні членства в НАТО.

Так Україна опинилася в сірій зоні між керованою США Європою та Росією, немов прошарок між поверхнями, тертя між якими сильнішає відтоді, як вплив США в Європі ослаб, а вплив Росії – посилився.

 

Відродження російського імперіалізму

Третій історичний чинник нинішньої кризи – це відродження російських імперіалістичних амбіцій. Протягом 1990-х на порядку денному західних урядів було включення центральноєвропейських країн та країн Балтії до складу ЄС та НАТО, з одночасним утриманням України, Росії та Беларусі на чималій відстані від свого інтеграційного проекту.

Починаючи з 2000-х Путін почав відновлювати позиції Росії як вагомої сили в Євразії. Він зосередився перш за все на відбудові економічних зв’язків Росії на пострадянському просторі, відновлюючи державний контроль над російськими енергетичними ресурсами та копалинами і просуваючи низку національних компаній-лідерів у цих секторах. Пізніше поновлені економічні зв’язки з ближнім закордоном закладуть фундамент для забезпечення транснаціонального конкурентного статусу для найбільших виробників енергії та корисних копалин 3.

З точки зору стратегії, хоча й у іншому масштабі, російська модель імперіалізму схожа на таку саму в США у 20-му столітті: забезпечити військовий захист країнам у обмін на їхню лояльність до російської зовнішньої політики, а також відкрити доступ до російських ринків у обмін на усунення перешкод проникненню російського капіталу до національних економік. Відмінність від США полягає в тому, що російська експансія спирається на свої конкурентні переваги на світових ринках палива, енергетики та природних ресурсів, тоді як американський капіталізм глобально поширювався з набагато більш диверсифікованою виробничою базою та з уже насиченим внутрішнім попитом.

Російська економіка мало залежить від внутрішнього попиту й не задовольняє його. Вона не диверсифікована, і її буржуазія не має бажання вкладати значні кошти в диверсифікацію. Володіння власністю в Росії є надто небезпечним, доступ до внутрішніх ресурсів та ринків залежить від дозволу державних органів, а найкращі гарантії безпеки та інвестиційні можливості для російських капіталовкладень розташовані за кордоном. Тому, оскільки російська національна економіка не диверсифікована, російський капітал розподілявся секторально й географічно, уздовж транснаціональних ланцюжків виробництва, торгівлі та інвестицій.

Відповідно до звіту Deutsche Bank 2008 року, Росія у 2006-му стала найбільшим міжнародним інвестором капіталів серед усіх країн БРІК. Російські прямі іноземні інвестиції (ПІІ) вдвічі більші за інвестиції її найближчих суперників, Індії та Китаю: Росія інвестувала 160 млрд доларів (у 2000 р. було 20 млрд) і стала другим найбільшим джерелом ПІІ після Гонконгу. Російський приватний капітал вкладали насамперед у ближньому закордоні, а вже потім виводили далі в пошуках нових ринків, фінансування та новітніх технологій, головним чином у галузі палива, енергетики та металургії.

Опитування 25 провідних російських фірм показало, що вони розмістили 52% ПІІ у Західній Європі, 22% у ближньому закордоні та 11% у Східній Європі. Кілька російських компаній, серед яких «Євраз», «Сєвєрсталь», «Лукойл» та «Газпром», у 2008 р. здійснили нові великі придбання за кордоном: у Україні, Білорусі, Італії, Канаді та Сполучених Штатах. На той час великі транснаціональні корпорації російського походження включали «Систему», «Совкомфлот», «Норільськ нікель» та «Базовий елемент». Станом на 2010 рік ПІІ російських компаній перевищили 200 млрд доларів та спрямовувалися головним чином до країн СНД та ЄС 4.

Останні 15 років Росія мала за мету повернути Україну в свою традиційну сферу впливу. Був постійний потяг до збереження спільного виробництва в машинобудуванні, обороні, аерокосмічній сфері та інших високотехнологічних галузях, які пережили розпад Союзу. Але російський капітал шукав також нові горизонти, і Україна була етапом на його магістральному шляху до експансії у Центральну та Західну Європу. Україна утримувала шляхи збуту та переробні потужності, яких потребували російська енергетика, видобувна та хімічна промисловість. Російські виробники здійснили свої перші транскордонні придбання у 2000 5. Але газо- та нафтопроводи через Україну, які зв’язували російських постачальників із європейськими споживачами – найцінніший транзитний об’єкт із усіх – залишалися у державних руках.

 

Президентство Януковича

У період президентства Віктора Януковича ми стали свідками подальшого відчуження мас від політичного життя, струсів у економіці під ударами фінансової кризи 2008 р., а також дилеми, що постала перед державою: прийняти російські або ж західні умови щодо участі в їхніх інтеграційних проектах. Суміш цих трьох факторів нарешті вибухнула взиму 2013-2014 рр. у Києві.

Янукович із невеликим відривом переміг Юлію Тимошенко на президентських виборах 2009 року завдяки програмі політичної стабільності та відновлення економічних зв’язків із Росією 6. Його попередник Ющенко розійшовся з Прем’єр-міністром у поглядах на питання політики щодо Росії. Тимошенко уповні взяла на себе удар фінансової кризи 2008 року, у 2009 вона вела перемови з МВФ стосовно надзвичайного фінансування. У російсько-українських відносинах переважали суперечки про вартість російського газу та його транспортування до Європи. Державне підприємство Нафтогаз України дедалі більше боргувало Газпрому, і уряд Росії використовував цей борг, щоб тиснути на Україну з цілої низки питань.

Ющенко намагався збалансувати дедалі більше економічне проникнення Росії, відкриваючи країну для західних інвестицій. Цей потік трагічно зупинився з початком фінансової кризи 2008 року, що вдарила по кишенях простих людей та переконала достатню кількість виборців, навіть на націоналістичному Заході країни, дати Януковичу шанс. Прибуття вдягнених у Армані олігархів у тонованих лімузинах на інавгурацію Януковича в Києві в січні 2010 року дало можливість всім відчути присмак майбутніх змін.

Янукович удосконалив схеми отримання хабарів від усіх підприємств, яким його міністерства дозволяли торгувати. Ці придбання зробили з нього повноцінного магната (номінально у приватному секторі його представляв син Олександр). Янукович створив вузьке коло наближених із семи найвпливовіших капіталістів, яке називалося «Сім’я». Він витягнув із банкрутства торговця газом Дмитра Фірташа – надав йому 12 млрд кубічних метрів російського газу для вирішення спору між фірмою Фірташа «Росукренерго» та «Нафтогазом України», що виник за часів Ющенка та Тимошенко, які намагалися його витиснути. «Росукренерго» знову став посередником між «Газпромом» та «Нафтогазом України» у схемі, яка дозволила російському та українському президентам разом із олігархами наживатися на міждержавному газовому транзиті. «Газпром» відкрив Фірташу 11-мільярдну кредитну лінію, яку він використав для створення монопольних часток у таких сферах, як переробка добрив, портове господарство, банківська сфера, національний телевізійний канал «Інтер» 7.

Рінат Ахметов, найбагатша людина країни, також отримав благословення, коли Янукович наділив його компанію «DTEK» монополією на експорт електроенергії. Президент також дозволив державному органу з регулювання електроенергетики підвищувати тарифи, за якими місцеві та обласні органи влади сплачували компанії «DTEK» за електроенергію від вугільних ТЕС на рівнях, співставних із тим, скільки отримують атомні електростанції, що перебувають у державній власності. І Ахметов, і Фірташ перемагали в тендерах із приватизації регіональних постачальників електроенергії. Обидва просували своїх представників до державної комісії з регулювання енергетики, аби й далі гарантовано отримувати надприбутки від свого газу та електроенергії 8.

У листопаді 2012 року Президент Янукович підписав Договір про уникнення подвійного оподаткування з урядом Кіпру на заміну угоді радянських часів. Таким чином він зберіг канал, який найбільші корпорації використовували, щоб виводити за кордон свої прибутки або повертати їх назад до України у вигляді закордонних інвестицій та кредитів, які обкладалися значно меншим податком на доходи від приросту капіталу. Вивезення капіталу до податкових оазисів відбувалося й через інші канали, якими користувалися українські та зарубіжні фірми. Вони щорічно позбавляли державний бюджет коштів обсягом від 10 до 20 млрд доларів 9.

Одразу після вступу на посаду Янукович почав посилювати президентський контроль над законодавчою та судовою гілками влади, прокуратурою та Київською міською держадміністрацією. Правила гри було переписано таким чином, аби полегшити для Партії Регіонів процес здобуття парламентської більшості. А вже у серпні 2012 р. було скасовано закон, за яким повний склад Верховної Ради обирався за результатами пропорційного представництва партій. Відтепер половина депутатів обиралася за пропорційною системою серед партій, які подолали 5-відсотковий прохідний бар’єр, а решта – за результатами голосування за одномандатними виборчими округами. Новий закон надав президентській Партії Регіонів механізм для фінансування своїх представників під виглядом незалежних кандидатів від одномандатних виборчих округів. Він також зробив можливим спотворення інституту незалежних наглядачів при місцевих виборчих комісіях та запровадження шахрайського підрахунку голосів у Центральній виборчій комісії.

Жовтневі вибори до Верховної Ради були чи не найбруднішими з часів президентських виборів 2004, які спровокували Помаранчеву революцію. Вони забезпечили Януковичу більшість голосів у Раді, склад якої було сформовано пропорційним представництвом за партійними списками Партії Регіонів та номінально незалежними кандидатами від одномандатних округів 10.

Окрім зведення рахунків із потужними суперниками, ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка (екс-міністра внутрішніх справ) із забороною займати державні посади протягом 7 років, відіграло роль залякування парламентської та поза-парламентської опозиції. Органи державної безпеки слідкували за опозиційними кандидатами, незалежними аналітиками, ректорами університетів та журналістами-розслідувачами. Було зроблено спробу – зрештою, невдалу – заткати рота ЗМІ: наклеп проти посадових осіб став кримінальним злочином. Цей посилений наступ мав дещо спільне з переходом до «суверенної демократії», який було здійснено в сусідній Росії на кілька років раніше.

 

Економіка

Економічне зростання в період 2000-2008 рр. було зумовлено припливом прямих іноземних інвестицій до внутрішнього ринку роздрібу та домінантних експортних товарів: сировини, напівфабрикатів, хімікатів і продуктів харчування. Після того, як у 2008 р. надзвичайно завищені ціни на перелічені товари нарешті обвалилися, ВВП вже наступного року впав більш ніж на 15% – друге за глибиною падіння у Східній Європі після Латвії. Сумарний борг приватного та державного секторів зріс до 103 млрд доларів, або 88% ВВП 2008 року 11. Ціни на сировинні товари відновилися наприкінці 2009 р., але міжнародний попит у довгостроковій перспективі – ні. Офіційні показники річного ВВП в Україні знову зросли трохи більше ніж на 5% у 2011 р., але потім впали і не демонстрували жодного зростання протягом 2012-2013 рр. У 2014 ВВП почав скорочуватися в результаті кількох факторів: тривалої слабкості зовнішнього попиту, масового відтоку капіталу, російської анексії Криму та війни на сході країни.

 

Торгівля

Для зовнішньої торгівлі України були характерними такі ознаки:

  • Обсяги її торгівлі з єдиним ринком ЄС та Росією протягом років коливався. Загальним шаблоном було стабільне сприйняття іншими країнами України як головного торгового партнера Росії. Напередодні кризи на ЄС та Росію припадало по третині від загального обсягу торгівлі України. У 2014 р. в результаті торгівельного ембарго Росії проти українського експорту та заборони українського уряду на торгівлю в секторі ОПК частка Росії в торгівлі України зменшилася до 21%, тоді як частка ЄС зросла до 35%.
  • Україна щороку мала негативне торгівельне сальдо в торгівельних зносинах із Росією через свою залежність від російської та (транспортованої через Росію) туркменської нафти й газу.
  • Україна щороку демонструвала негативне торгівельне сальдо з ЄС у результаті невідповідності між економічним змістом товарів імпортованих із ЄС (машини, споживчі товари тривалого користування) та експортованими до ЄС (сировина та напівфабрикати).
  • Україна покривала своє негативне торгівельне сальдо з Росією та ЄС шляхом отримання надлишків від торгівлі зі Східною Азією, Близьким Сходом та Африкою.

Зовнішня торгівля залишалася в рівновазі або була в профіциті доти, доки залишався високим попит на основні експортні товари – тобто, у період 2000-2008 рр. Після цього негативне торгівельне сальдо зростало щорічно, досягнувши відмітки в 15 млрд доларів у 2012 р. 12, 13.

У 2013 р. Росія почала торгівельну війну з Україною у відповідь на перші ознаки ослаблення торгових бар’єрів між Україною та ЄС напередодні сподіваного підписання угоди про зону вільної торгівлі. Росія стверджувала, що експортери з ЄС використовуватимуть Україну, щоб заполонити своєю продукцією російський ринок. Росія заборонила імпорт української молочної продукції, фруктів, овочів, м’яса, соняшникової олії та алкоголю.

 

Інвестування

Річний обсяг прямих іноземних інвестицій стрибнув угору після Помаранчевої революції – з 1,7 млрд доларів у 2004 до 9,2 млрд у 2007 рр. У ці роки Україна була другою після Китаю за показником інвестицій, що надходять до країни, на душу населення 14. Уперше більша частина інвестицій надходила через банківську систему, бо числені іноземні банки відкривали в Україні дочірні підприємства для здійснення і корпоративного, і дрібного кредитування. Більша частина ПІІ припала на кредитування експорту для сільськогосподарських та гірничовидобувних підприємств, споживче кредитування, нерухомість та внутрішню торгівлю імпортними предметами розкошу 15.

Частка іноземного капіталу, утримуваного в банках України, зросла з 13% до понад 50% у період 2004-2008 рр. У вказаний період банкам шістьох країн-членів ЄС належало до 30% банківського капіталу. Російським фінансовим установам належало ще 10%. Європейську частку було представлено переважно великими комерційними банками на чолі з «Райффайзен банком» Австрії, італійськими «Юнікредіт» та «Інтеса Сан Паоло», а також французьким «БНП Паріба». Частку Росії було розподілено переважно між державними банками, серед яких – «ВТБ», «Внєшекономбанк», «Сбєрбанк», «БМ Банк» та «Промінвестбанк», а також чотирма іншими пов’язаними з Кремлем банками 16.

Міжнародна фінансова криза 2008 р. змусила конкурентні центри іноземного капіталу змінити свої позиції на українському ринку. Стикаючись із серйозними проблемами вдома, банки, які придбали вітчизняні мережі кількох українських банків, були змушені їх продати. Українські олігархи, котрі продали свої банки за вигідними показниками їхньої балансової вартості тепер купували їх назад із непоганими знижками. Російські банки, з іншого боку, були краще захищені від фінансової кризи за рахунок щедрих кредитів своїх державних фондів, тому вони лише закріпили свої позиції в українській банківській системі. Однак врешті-решт найбільшими переможцями виявилися українські приватні банки, які збільшили свою частку активів у банківській системі з 40% до 50% між 2008 та 2012 рр. Українські державні банки «Ощадбанк» та «Укрексімбанк» також наростили свої частки з 11% до 15% за означений період 17.

Загальна частка іноземного банківського капіталу впала до 34% у 2014 р. Частка російського капіталу зросла до 12% і стала найбільшою з розрахунку на одну країну-інвестора та вдвічі більшою від 6% його найближчого конкурента Кіпру. Не слід випускати з уваги й той факт, що значна частка кіпрського іноземного капіталу первісно також походить із Росії. Після п’ятнадцяти років закордонного інвестування російський капітал глибоко проник не лише до української банківської системи, але, що важливо, також і до переробного та виробничого секторів: нафтохімія, агрохімія, виробництво харчових продуктів, паперова промисловість, виробництво будівельних матеріалів, сталі, кольорових металів, машин та зброї. Він також посів міцні позиції в ЗМІ, телекомунікації, страхуванні, бізнес-інформації та інформаційних технологіях 18.

 

Борг

Державний борг України (включно з гарантованим державою боргом приватного сектору) незначно зріс у період 2000-2007 рр. до 18 млрд доларів, або 12% від ВВП. Після цього він зростав швидко й досягнув максимуму – 73 млрд доларів – у 2013 р. Удвічі більшим за цю суму був валовий зовнішній борг країни (із заборгованістю приватного сектора включно) – 142,5 млрд доларів, що еквівалентно 78,3% ВВП 2013 р. 19.

Уряд Тимошенко взяв 3,4 млрд доларів кредиту в спеціальних правах запозичення МВФ (резервна позика) у серпні 2008 р., аби врятувати банки країни та погасити державну заборгованість за імпорт російського газу. Уряд Януковича на чолі з Прем’єром Миколою Азаровим відповідальний за зростання державного боргу ще на 40 млрд доларів до протягом чотирьох років, зокрема: 20 млрд доларів у казначейських векселях та Єврооблігаціях; 6,85 млрд доларів у спеціальних правах запозичення МВФ у серпні 2010 та квітні 2013; 6,6 млрд доларів, запозичених в уряду Китаю в 2012; 3 з 15 млрд доларів, які запропонував російський уряд у листопаді 2013 з метою переконати Януковича не підписувати Асоціацію та Угоду про зону вільної торгівлі з ЄС. Окрім усього переліченого, український уряд заборгував «Газпрому» кілька мільярдів доларів за газ 20.

Погашення заборгованості лягало дедалі тяжчим тягарем на державний бюджет, становлячи 40% від загального обсягу витрат наприкінці 2014 21. Борг України був дуже зручним важелем впливу на її уряд і для Росії, і для Заходу. МВФ був арбітром кредитоспроможності України, а відтак – і її придверником на вході до міжнародних ринків капіталу. Він намагався нав’язати свої умови урядові, аби звузити державну власність на комунальні послуги та скасувати комунальні субсидії для населення, комунальних служб та бізнесу.

Уряд Росії використовував заборгованість України та її залежність від російських ринків експорту, аби вплинути на підписання Харківських угод у квітні 2010. Угоди передбачали продовження терміну оренди Севастопольського та інших Кримських портів російським флотом до 2042 року в обмін на дешевший газ. У червні того ж року Верховна Рада виключила членство в НАТО зі стратегії національної безпеки країни й відновила таким чином позаблоковий статус. Янукович також погодився почати переговори з Росією про злиття Державного Підприємства «Нафтогаз України» з «Газпромом» та поглиблення міждержавного співробітництва в галузях оборонної, аерокосмічної та авіаційної промисловості.

 

Трудова міграція

Рух робочої сили також висвітлює особливості включення України до міжнародної політичної економії. Після розпаду Радянського Союзу Україна експортувала свою робочу силу в двох напрямках: робітники, які жили на сході країни, мігрували переважно до Росії, тоді як мешканці центру та заходу – до країн ЄС. Їх кількість обчислювалася в мільйонах, а вплив їхньої міграції на українську економіку був глибоким, хоча й суперечливим. Країна втрачала кваліфікованих та добре освічених людей, котрі їхали до країн, де вони працювали нелегально або напівлегально на низькооплачуваних роботах. Соціальні та сімейні зв’язки знелюднених через міграцію спільнот серйозно здеградували. Та працівники-мігранти надсилали додому грошові перекази зі своїх заробітків у загальній кількості, яка, за деякими оцінками, перевищила обсяг прямих іноземних інвестицій, що надходили до України 22. Без їхніх переказів стан робітничого класу був би нині значно гірший, ніж є. Загальний вплив трудової міграції, однак, був негативний із точки зору репродуктивного потенціалу українського суспільства.

 

Вибір «або – або»

Трудова міграція, торгівля, репатріація прибутків від прямих іноземних інвестицій, погашення боргу та відтік капіталу були шляхами витоку багатств із української економіки. Європейський союз та Євразійський економічний союз – це регіональні інтеграційні проекти, спрямовані на всебічне регулювання та коригування плину таких витоків у зонах, належних до їхніх юрисдикцій. Тому в 2013 році українська держава постала перед вибором між ЄС та Митним союзом. Митний союз, до складу якого належали Росія, Білорусь та Казахстан, було створено у 2010 р. Він був прототипом Євразійського економічного союзу, який почав своє існування в січні 2015 р. з Вірменією в ролі четвертого члена. Це був вибір «або – або», тому що для України не було жодної можливості належати до обох інтеграційних проектів одразу. Той факт, що українська економіка була тісно прив’язана й до європейського, і до російського ринків, хоча й асиметрично, але тим не менш однаково міцними зв’язками – за рахунок боргу перед Заходом, постачання енергії зі Сходу й торгівлі з обома сторонами – лідери Росії та ЄС просто проігнорували.

У 1994 році між Європейським союзом та Україною було укладено Угоду про партнерство та співробітництво. З 2007 року велися переговори щодо Угоди про асоціацію та спільної «глибокої» зони вільної торгівлі, заснованої на законодавчих актах, державній політиці в галузі конкуренції та стандартах продукції, які вже діяли в межах єдиного ринку ЄС. Ці вимоги, що їх Верховна Рада в терміновому порядку імплементувала протягом 2013 року, додали б суттєвих витрат державному та приватному секторам, щоб зробити українські продукти прийнятними для ринку ЄС. За винятком перехідного періоду, протягом якого продукти харчування з ЄС та українські автомобілі були захищені від конкуренції, скасування майже всіх тарифних та не-тарифних бар’єрів у торгівлі в довгостроковій перспективі поставило б низку українських галузей в умови постійної та руйнівної конкуренції з боку ЄС 23.

Крім того, пропозицією ЄС була «інтеграція без інститутів»: Україні не було запропоновано ні членства в ЄС, ані навіть перспективи членства, тому вона залишалася б виключеною з процесу ухвалення рішень, що формують єдиний ринок ЄС, у якому її власний бізнес та працівники збиралися конкурувати. Це не було привабливою пропозицією.

Митний союз та його наступник Євразійський економічний союз пропонували Україні дещо інше. Цей проект інтеграції був набагато менш розвиненим, ніж проект Європейського союзу. Росія виробляла 90% від загального ВВП країн Митного союзу, а це означало, що Росія буде домінувати в Союзі незалежно від його формальної структури правління. Російські владні кола бачили в цьому проекті один із головних засобів повернення статусу великої держави. Інформаційне агентство «Спутнік» вітало створення Євразійського економічного союзу в січні 2015 р. як «народження нового гіганта». Путін називав його «потужним наднаціональним об’єднанням, здатним стати одним із полюсів у сучасному світі та служити ефективною ланкою між Європою та динамічним Азіатсько-Тихоокеанським регіоном» 24.

Але такий міст навряд чи можна було побудувати без України. Російська дипломатія зосередилася на цій проблемі, намагаючись умовити Україну вступити в союз обіцянками щедрих субсидій з енергетики, якщо вона вступить, та торгівельних санкцій, якщо ні. Але навіть за Януковича та в умовах погіршення економічної ситуації уряд продовжував чинити опір. Існувала фундаментальна недовіра між Києвом та Москвою, стержнем якої була відмова Росії визнавати незалежність України 25.

Ця відмова закорінена в довгій історії російського імперського панування над Україною. Ідеологічно вона виражається твердженнями, що української нації не існує, що люди, які до неї належать, є просто «молодшими братами» нації російської (малоросами). З моменту здобуття незалежності в 1991 р. українські лідери постійно стикалися з глузуваннями своїх російських колег – мовляв, коли ви нарешті отямитеся та облишите свою гру державної розбудови. Путін чудово висловив парадокс бачення російських лідерів щодо української державності, коли сказав Джорджу Бушу в квітні 2008 р. під час саміту НАТО в Бухаресті, що Україна насправді ніколи й не була державою, але якщо вона спробує вступити до Альянсу, вона припинить своє існування як держава 26. Тому не дивно, що Київ опирався об’єднанню з Росією в Митному союзі або Євразійському економічному союзі.

Незважаючи на Харківські угоди, за якими ціна на російський газ знижувалася на 100 доларів за тисячу кубічних метрів (ткм), Україна продовжувала платити більше, ніж Німеччина та Італія, розташовані значно далі від російських газових родовищ. Сусідня Білорусь користувалася нижчою ціною, але лише після того, як її президент Олександр Лукашенко продав транзитний газопровід «Газпрому». Українці були не готові це зробити; натомість вони почали диверсифікувати джерела постачання газу, скорочуючи обсяги російського імпорту з 57 мільйонів кубічних метрів (мкм) у 2007 р. до 33 мкм у 2012 та 26 мкм у 2013 роках 27.

Неспроможність українського уряду обслуговувати свій зовнішній борг підштовхнула до активних дій на початку зими 2013 р. 22 листопада 2013 р. Путін та Янукович провели переговори в Москві, після яких Янукович оголосив, що не підписуватиме Угоду про асоціацію та пов’язану з нею Європейську угоду про зону вільної торгівлі на майбутньому саміті Східного партнерства ЄС у Вільнюсі. Коли новина дійшла до Києва, кілька сотень людей зібралися на Майдані на акцію протесту, вимагаючи від Януковича підписати угоди.

У Вільнюсі 29 листопада під час прес-конференції він промовив: «У нас великі труднощі з Москвою. Я протягом трьох із половиною років перебував у дуже нерівних умовах наодинці з Росією» 28. Він запропонував такий вихід із ситуації: залучити Москву до тристоронніх переговорів із ЄС та Україною. Але чиновники ЄС відхилили його пропозицію.

Виступаючи на пленарному засіданні Східного партнерства, Янукович наполягав, що він не відкидає угод, але бажає подальших переговорів із метою «мінімізувати негативні наслідки початкового періоду, які відчують на собі найбільш вразливі групи українців»:

«На жаль, останнім часом Україна стикається з серйозними фінансовими та економічними проблемами […] (ми потребуємо) макрофінансової допомоги, […]відновлення співпраці з МВФ та Світовим банком, […]перегляду торгівельних обмежень на особливих умовах, […] залучення ЄС та міжнародних фінансових інституцій до модернізації української газотранспортної системи […] як ключовий момент […] забезпечення енергетичної незалежності України, […] усунення суперечностей та врегулювання проблем у торгово-економічному співробітництві з Росією та іншими членами Митного союзу, які пов’язані зі створенням зони вільної торгівлі між Україною та ЄС» 29.

Від Януковича вимагали вибору між Росією та Заходом, але він хотів співпрацювати з обома сторонами, аби впоратися з проблемами країни, що дедалі наростали.

 

Майдан

Коли Янукович виголошував ці слова, кількість протестувальників на київському Майдані зросла вже до кількох тисяч. Ніхто не звертав уваги на дуже суттєві недоліки угод. Так само, як і на те, що ЄС був не готовий запропонувати більше ніж 10 млн євро допомоги урядові в обслуговуванні мільярдного боргу 30. Протестувальники просто бачили в небажанні Януковича підписувати угоди відмову від курсу до ЄС як результат тиску Москви. У ніч із 29 на 30 листопада студентів, які встановили наметове містечко на Майдані, жорстоко побили спецпідрозділи МВС, десятки було ув’язнено. Поводження з ними викликало велике обурення в столиці, а кількість людей на Майдані наступного дня зросла до сотень тисяч.

Українська криза інтернаціоналізується

Події, котрі розгорнулися в грудні, січні та лютому й стали відомі в усьому світі як «Майдан», були боротьбою народних мас за повалення політичного режиму Віктора Януковича. Незважаючи на те, що сам він був відсторонений від влади, клас олігархів, чиїй волі та інтересам служив його режим, не було усунуто. Скоріше він розколовся, разом із охвістям фракції Януковича, на групу олігархів, які кинулися до східного кордону й там готували свій реванш у формі сепаратистського руху, проти другої групи олігархів, які зберегли контроль над державними інститутами в Києві. Особливо важливим є те, що Майдан зазнав поразки в низці напрямів використання революційного потенціалу цього історичного моменту. Йому не вдалося звільнити державні інститути від олігархів, кинути виклик їхньому пануванню над економікою або запропонувати альтернативну програму соціально-економічного розвитку.

Однак результат боротьби Майдану з режимом Януковича – дедалі більше за участю класу олігархії, розділеного між обома сторонами – не було вирішений виключно внутрішніми силами. Якщо не на початку мобілізації народних мас, то точно під кінець існування режиму Росія та Сполучені Штати Америки робили спроби вплинути на хід подій для отримання переваг у своїх величезних потужностях. Проте саме Росія рішуче вивела боротьбу за владу всередині України на рівень міжнародної кризи. Як тільки позиції Януковича в Києві стали більш хиткими, російське керівництво розгорнуло військові сили на кордоні з Україною та підсилило їхні розташування на орендованих військово-морських базах у Криму. Після того як Янукович втік із Києва, російські війська захопили контроль над урядом Криму, лініями зв’язку та міськими центрами півострова, а також взяли в облогу місцеві військові бази.

Захопленням Криму Росія порушила Будапештський меморандум, який вона підписала разом із США та Великобританією в 1994 р. В обмін на відмову України від ядерної зброї – яку було передано саме до Росії – підписанти обіцяли поважати територіальну цілісність та державний суверенітет України. Росія також порушила Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, який вона підписала з Україною у 1998 р. Вона порушила Статут ООН, силою змінюючи міжнародні кордони, на своє виправдання посилаючись лише на той факт, що західні держави робили те саме, підтримуючи відділення карликової держави Косово від Сербії. Вже пізніше Путін визнає, що Крим було окуповано та анексовано за його наказом 31, а російський агент ФСБ Ігор Гіркін-Стрєлков, який служив у Криму до відправлення на Донбас 32, в інтерв’ю на каналі «Нейромір ТВ» розповів, як російські збройні сили, а не місцева влада, організували так званий референдум 33.

Плани Путіна були набагато амбітнішими, ніж було досягнуто насправді 34. Згідно з московським виданням «Новая газєта», для відділення від України було обрано 8 областей. У разі успіху це дало б Росії наземний коридор від її західного кордону до Криму й Придністров’я, а Україну було б повністю відрізано від Чорного моря. Врешті російські та створені за їхнього сприяння українські військові формування взяли тільки частини двох областей, Донецької та Луганської. Спочатку вони зайняли лише приблизно 4% території України в 2014 р. та 5% після сепаратистського наступу в січні 2015 р., але в показниках ВВП та експортних надходжень зайняте складає значно більшу частку.

Сепаратистський рух запустили члени Партії регіонів, коли стало ясно, що їхній вплив у Києві тане на очах. Рінат Ахметов, головний бенефіціар під патронатом Януковича, чий бізнес зосереджено в Донбасі, забезпечив початкове фінансування збройних формувань 35. Заявленою метою сепаратистів був захист російськомовного населення регіону від «фашистів і бандерівців», які нібито йдуть із Києва для проведення етнічних чисток 36. Але їхньою реальною метою було не допустити просування Майдану на схід, де було зосереджено промислові активи та владу олігархів. Потерпілий залишок олігархічного режиму приєднався до цієї сепаратистської платформи на сході та почав розгойдувати її, щоб скинути владу в Києві.

Ряди сепаратистів було укріплено російськими націоналістами, фашистами, найманцями та солдатами «у відпустці». Російські громадяни взяли на себе керівництво так званою Донецькою Народною Республікою (Олександр Бородай) та її військовим штабом у Слов’янську (Ігор Гіркін-Стрєлков) і потіснили українського за народженням лідера (Павел Губарєв, колишній член неонацистського «Русского национального єдінства») 37. Коли київський уряд розпочав військову кампанію проти цих озброєних формувань та їхніх самопроголошених республік, Росія якісно та кількісно збільшила постачання до них особового складу та озброєння. Так звані Донецька та Луганська народні республіки забезпечили певну соціальну базу та професійний кадровий склад із вихідців регіону, але їхні військові, дипломатичні та фінансові можливості майже повністю залежали від Кремля.

Головним мотивом Росії в захопленні Криму та підтримці сепаратистського руху на сході було не відібрати територію, а насамперед придушити Майдан та відновити російський вплив на уряд у Києві, який раніше гарантував їй Янукович. Майдан загрожував інтересам Росії не лише в Україні: він показав, що олігархічно-капіталістична владу в країнах регіону може бути повалено в результаті тривалого народного повстання.

Метою Росії було запобігти подальшій інтеграції України в Атлантичний альянс через Угоду про асоціацію чи торгівельний режим із ЄС, або на шляху до членства в НАТО. Вона була стривожена економічними наслідками для себе режиму вільної торгівлі між ЄС та Україною та можливістю того, що асоціація з ЄС стане для України «чорним ходом» у НАТО. Вона шукала гарантій доступу російських капіталістів до українських ринків і їх захищеності від конкуренції з боку європейських виробників та інвесторів. Вона хотіла бачити в Києві уряд, який би погоджував свою економічну та безпекову політику з регіональними та глобальними стратегіями Росії, що в кінцевому підсумку зумовило б приєднання України до Євразійського економічного союзу та альянсу безпеки на чолі з Росією.

 

Вибір моменту та розрахунки Росії

Чому Росія обрала саме цей момент для захоплення Криму та інтервенції до східних областей? Росія була слабша від США з військової точки зору, але тільки в абстрактному порівняльному сенсі. З реальним розташуванням своїх регулярних військ Росія була сильніша за НАТО в своєму власному ближньому закордоні. Її найближчі сусіди були слабкими у військовому плані, а НАТО не вдалося спроектувати або зберегти свою силу в регіоні. Альянс не зміг виконати своїх зобов’язань щодо взаємного захисту членів у Східній Європі з суто логістичних причин: у нього не було бодай якихось значних передових баз і він був не здатен їх швидко розгорнути. Як висловився Естонський міністр оборони Свен Міксер 24 червня 2015 р.: «Путін вважає, що він має регіональну перевагу» 38.

Найбільш важливими для розрахунків Путіна були політичні розбіжності між США та їхніми європейськими союзниками через відносини з Росією. Згідно з даними опитування, яке провів Дослідницький центр П’ю, лідери Німеччини, Франції та Італії були не готові виступити на захист східноєвропейських держав-членів, напр. Латвії, Литви чи Естонії, у випадку, якби на них напала Росія 39. Також мав місце дедалі сильніший опір американської громадськості проведенню військових кампаній за кордоном, що наклало суттєві обмеження на американську адміністрацію.

Усі ці фактори надали Росії сміливості для швидкої інтервенції в Україну, до якої Росія готувалася. Вона розбудовувала військові бази та просувала їх далі за свої кордони. Після розпаду Радянського Союзу Російська Федерація утримувала свої військові бази в Білорусі, молдавському Придністров’ї, Киргизстані, Таджикистані та Казахстані. Після того, як Путін став президентом, було створено нові бази, а також оснащено додатковим озброєнням вже наявні бази в Білорусі, Вірменії, Грузії та Україні. У 2014 р. після анексії Криму Москва скасувала попередні домовленості з Україною щодо своїх баз у Севастополі, Керчі та інших районах Криму. У січні 2015 російський міністр оборони представив нову військову доктрину та анонсував плани витратити 20 трильйонів рублів (310 млрд доларів) до 2020 року на оновлення військових потужностей у Криму, Калінінграді та Арктиці 40.

 

В обійми західних держав

Якщо метою Путіна й було відмовити Україну від налагодження тісніших зв’язків із НАТО, то його дії мали протилежний ефект. Верховна Рада скасувала позаблоковий статус країни та закликала уряд знову взяти курс на членство в НАТО. Уряд просив НАТО допомогти летальним озброєнням, але це прохання було відхилено. Ставлення населення до вступу в НАТО з 1991 пережило історичне зрушення від більшості, яка була проти, до більшості, яка висловлюється на користь НАТО 41. І протягом усього цього періоду офіційна позиція країн НАТО, із США включно, не йшла далі ніж визнання за Україною права на домагання членства в НАТО та постійні відмови у відповідь на прагнення України. Це була їхня відповідь у період, коли Росія саме активізувала постачання важкого озброєння сепаратистам (у тому числі ракетні комплекси БУК, з одного такого було збито малазійський лайнер МН17) та відправляла своїх інструкторів та політичних радників, які допомогли зупинити український наступ влітку 2014, розпочати власний наступ та захопити більше території та населення. Порошенко залишив саміт НАТО в Уельсі в серпні 2014 без зброї, яку він просив.

Однак присутні на саміті члени НАТО таки погодилися на поставки до України різних видів нелетальної зброї, аби підвищити її боєздатність, для чого Конгрес США у 2015 р. виділив 300 млн доларів. До України було відіслано триста американських військових інструкторів. Іще 250 інструкторів пообіцяли прислати Канада та Польща. 5 лютого 2015 р. міністр оборони Литви оголосив, що його країна надала Україні «елементи озброєння». У деяких повідомленнях в пресі робилися припущення, що то була зброя радянських часів. У червні того ж року той самий міністр оборони заявив про намір його країни стати першим членом НАТО, який постачає до України летальне озброєння, але наступного дня цю заяву спростував його Прем’єр-міністр, який повідомив, що остаточне рішення ще не ухвалено 42. Крім того, так звана Луганська Народна Республіка заявила, що Польща та Італія постачали до України фугаси, а інформаційне агентство «Новості» повідомило, що Болгарія, з якою Україна має довгострокові контракти на виробництво озброєнь, надавала придбані за гроші США снайперські гвинтівки та протитанкові гранати 43. Цілком можливо, що США заплющують очі на постачання зброї з боку інших членів НАТО, але жодне з цих повідомлень преси не мало незалежної перевірки. Адміністрація США, зі свого боку, продовжує твердо відмовляти на офіційні запити України про надання летального озброєння для відсічі російській вогневій потузі, незважаючи на потужне американське та європейське лобі, що супроводжували ці запити. Американські лідери усвідомлюють, що такі дії можуть радше призвести до ескалації конфлікту, аніж сприяти його вирішенню. До цього часу союзники українського уряду так і не змогли зменшити явну перевагу в озброєнні, яке надає Росія арміям так званих Донецької та Луганської Народних Республік.

То які ж існують докази того, що протягом 2013-2014 рр. саме НАТО зазіхало на «традиційну сферу впливу» Росії, що спровокувало реакцію Путіна у формі військового втручання в Україну? Наявні докази свідчать про зворотне: саме Путін був активною стороною провокації. Він правильно розрахував, що НАТО не дасть ніякої відповіді у випадку нападу на Україну, якщо цей напад буде рішучим та швидко досягне своїх цілей.

Зокрема, це саме те, що сталося у випадку з Кримом. Західні країни прийняли це як доконаний факт. Однак нинішня криза не розігрувалася так, як бойові дії між Росією та Грузією, що тривали лише чотири дні в серпні 2008 р. Путін прорахувався щодо готовності українських урядових сил протистояти сепаратистському заколоту в Донецькій та Луганській областях і його спробам розширити цей заколот на інші області. У планах Путіна було швидке просування вглиб країни. Це йому не вдалося, тому проросійські сепаратисти обмежилися східними частинами Донецької та Луганської областей. Переваги росіян у швидкості та географічній близькості зникали, оскільки конфлікт затягувався, лишаючи їм перевагу лише у вогневій потузі. Рухлива війна стала війною позиційною. І чим далі вона затягувалася, тим більше змушувала членів НАТО в регіоні просити своїх західних союзників про укріплення кордонів із Росією.

 

Співвідношення сил

В основі української кризи лежить мінливе співвідношення сил між Росією, США та Німеччиною як провідною державою ЄС. Російська економічна та військова експансія привела його до прямого зіткнення з гегемонією США над Західною та Східною Європою. Це протистояння тим сильніше, чим меншою стає здатність США справляти свій вплив на Східну Європу.

Як було сказано вище, російський капітал інвестував та диверсифікував свої внески в Західній та Центральній Європі, а уряд Росії вже давно шукав та зміг забезпечити двостороннє співробітництво з окремими країнами-членами ЄС. Це було зроблено навмисно, аби уникнути переговорів із ЄС як колективним суб’єктом. Найбільш важливий із таких партнерів Росії – це Німеччина. Вона має більші інвестиції у російську економіку, ніж будь-яка інша країна світу, і допустила значну частку російських інвестицій у свою. Відповідно до цих взаємних економічних зв’язків, намітилася політична вісь ЄС (Берлін) – Київ – Москва, але втрутилася українська криза: запровадження західних санкцій проти Росії створило величезну невизначеність щодо її майбутнього.

Ця вісь пролягає в Україні через певну фракцію привладного класу, згруповану навколо магната та ключової контактної фігури для Росії Дмитра Фірташа, його союзника Сергія Льовочкіна – колишнього голови президентської адміністрації, – та Опозиційного блоку у Верховній Раді. Ця група намагається побудувати вісь ЄС–Київ–Москва на противагу існуючій вісі Вашингтон–Київ–Москва. Їхня міжнародна платформа для побудови цієї вісі – Агентство з модернізації України, створене у Відні в березні 2015 р. Серед його європейських учасників є відомі громадські діячі 44. Два основні напрями підтримки в Україні для Агентства – це Федерація роботодавців, яку очолює сам Фірташ, а бізнес-активи її членів складали до 70% ВВП країни у 2014 р., а також керівництво Федерації профспілок. Група Фірташа, Льовочкіна та «Опозиційного блоку» готувалася кинути виклик нинішньому парламенту. Імовірність того, що вони це зроблять, залежить, принаймні, від двох речей: чи Порошенку та Яценюку вдасться успішно «задавити» Фірташа, насамперед зруйнувати його бізнес-імперію (у межах нинішньої кампанії «деолігархізації» держави), і чи погодяться західні країни та Росія між собою, що чинне українське керівництво треба скинути задля того, щоб нав’язати всім сторонам вирішення військового конфлікту.

Друга політична вісь, що проходить крізь український правлячий клас – це вісь Вашингтон – Київ – Москва, яку в Києві представлено фракцією Порошенка-Яценюка. Ця фракція прикладає великих зусиль, аби примусити найбільших олігархів Ріната Ахметова, Ігоря Коломойського та Дмитра Фірташа діяти в межах свого прозахідного курсу. Але всі троє дуже зацікавлені в підтримці зв’язків із Росією та країнами ЄС. До того ж, ця політична вісь не має такого потужного економічного ланцюга в своїй основі, як ЄС (Німеччина)–Київ–Москва, бо США не мають живих економічних зносин ні з Росією, ні з Україною. Її основна мета – радше розділити та дисциплінувати європейський регіон, на теренах якого США провадять свою гегемонію. Війна між Росією та Україною перетворилася на питання, через яке Вашингтон намагається стримувати німецькі амбіції та змушує всіх своїх європейських союзників бойкотувати Росію замість потай вести з нею справи. Підхід США засадничо відрізняється від підходу Німеччини, яка намагається змусити Росію підтримувати заснований на правилах порядок у регіоні, який би був також і економічно взаємовигідним. Тож чи не стала українська криза громовідводом для подальшого розділення Західного альянсу, яке ставить Німеччину на канат між США та Росією?

 

Висновки

Я не намагався розширити свій аналіз у початковий період війни на сході. Його було позначено тисячами вбитих і поранених у військових діях – більше серед цивільних, ніж серед солдатів, гуманітарною кризою, мільйонами біженців, тепер – зовнішньо та внутрішньо переміщених осіб, економічною та соціальною кризою по всій країні, запровадженням західних санкцій проти Росії, зростанням націоналізму в Росії та Україні, військовими навчаннями та мобілізаціями Росії та НАТО у Східній Європі. Усе це має наслідком подальшу ескалацію та розширення конфлікту.

У цій статті я спробував показати, що недостатньо проаналізувати поведінку великих держав для того, аби зрозуміти, як почалася ця криза. Її кореневище проростає з історичного досвіду українського суспільства та держави. Це перша й необхідна умова для активації всіх інших паростків. Так само і вирішення цієї кризи буде виростати з України. Їй доведеться визнати неспроможність нинішнього привладного класу задовольнити сподівання мас щодо добробуту, соціальної справедливості, демократії та національного самовизначення, які існують від часів досягнення незалежності у 1991. Перші три з цих сподівань український привладний клас відкинув, а крім того, нинішня війна з Росією демонструє, що цей клас не здатен і відстояти національну незалежність своєї країни. Нинішня ситуація гучно резонує з двома попередніми історичними спробами – у 1648 та 1917 рр., – коли новий соціальний клас намагався, але не зміг збудувати незалежну державу з центром у Києві та в басейні річки Дніпро. Чи повториться знову те саме? Чи буде Україну знову зведено до арени протистояння великих потуг?

Росія, США та країни Західної Європи, кожна по-своєму, відповідальні за цю кризу. Я спробував показати в цій статті, що політичну економію України протягнуто крізь тканини транснаціональної капіталістичної економіки, у якій Росія з одного боку та країни Заходу з другого змагаються за втягування українського привладного класу, національного ринку та засобів виробництва в свої інтеграційні проекти. Незважаючи на спроби, що тривали протягом чверті століття, Українська держава не спромоглася здобути членство в політичних та військово-безпекових інституціях західного, євроатлантичного проекту. Протягом того ж періоду вона відмовлялася від еквівалентних інституцій проекту, очолюваного Росією.

У своїх висновках також хочу привернути увагу до відродження російського імперіалізму починаючи з 2000 років, розкол у Західному альянсі щодо відносин із Росією, а також зменшення здатності США створювати власну зону впливу в регіоні. Ці три фактори поступово змінили баланс сил у Східній Європі між двома конкурентними регіональними інтеграційними проектами. Крах режиму Януковича надав лідерам Росії можливість скористатися зміною в співвідношенні сил, перехопити ініціативу та спробувати втягнути Україну назад у свою сферу впливу. Росія воєнізувала та інтернаціоналізувала кризу. Вона змусила західні країни відповісти економічними санкціями та зміцненням сил НАТО, що межують із Росією та Україною. І Захід, і Росія тиснули на українське керівництво, вимагаючи взаємодіяти з сепаратистським рухом та йти з ним на компроміс. Чим сильніше вони тиснули на Україну, тим менше залишалося місця для маневру між ними.

Розглядати Україну як частину своєї сфери інтересів – чи то з боку Росії, чи західних держав – це в кожному випадку імперіалістична претензія. Та чи інша фракція українського привладного класу може скоритися такому зазіханню, або навіть спільній Російсько-Західній опіці над країною. Рано чи пізно спільні класові інтереси приведуть їх до цього. Але це не прийме ні український народ, ні будь-хто у світі, небайдужий до його долі.

Переклав Михайло Юдін

Notes:

1. У 1994 р. то була загроза загального страйку, яка змусила Верховну Раду та Президента Леоніда Кравчука нарешті оголосити перші демократичні вибори до обох органів незалежної держави; у 2001 – наметове містечко на майдані Незалежності – «Майдані» – у Києві, що проголошувало гасло «Україна без Кучми» та вимагало відставки другого Президента, аж поки його було жорстоко придушено; та Помаранчева Революція у 2004 р., яка скасувала результати сфальсифікованих президентських виборів та привела до влади Віктора Ющенка.

2. Уряд зберіг у державній власності земельні ресурси, озброєння, авіаційну та аерокосмічну промисловість, трубопроводи зв’язку та енергоносіїв.

3. Стратегія Путіна також передбачала субординацію олігархів за політичною ознакою, винищення повстанської Чеченської держави ціною десятків тисяч життів, суттєву централізацію розслабленої федеральної системи, успадкованої від Бориса Єльцина, а також проведення неоліберальних реформ системи соціального забезпечення.

4. Alexey V. Kuznetsov, “Industrial and geographical diversification of Russian foreign direct investments”. Electronic Publications of Pan-European Institute, 7/2010; [link]; [link] .

5. Marko Bojcun, “Trade, investment and debt: Ukraine’s integration into world markets” in Neil Robinson (ed) Reforging the Weakest Link: Global Political Economy and Post-Soviet Change in Russia, Ukraine and Belarus; Ashgate, Aldershot, 2004; pp. 46-60.

6. Marko Bojcun,“The International Economic Crisis and the 2010 Presidential Elections in Ukraine”, Journal of Communist Studies and Transition Politics, Vol.27, Nos.3–4, September–December 2011, pp.496–519.

 7. Кого "здав" на суді Фірташ: одкровення, які можуть викликати політичний землетрус в Україні - [link]

8. Фірташ купив свої активи за гроші Путіна - [link]; Петров: Якщо ви давно не бачили щасливу людину, то подивіться на мене - [link

9. [link]; [link].

10. Тищук Т. А, Іванов О.В., «Шляхи протидії прихованому відпливу капіталу з України». (Ways to combat concealed capital flight from Ukraine), National Institute of Strategic Studies, 2012. http://www.niss.gov.ua/, accessed 14 November 2011.

11. Сергій Рахманін, «Усе вже вкрадено до нас…» [link

12. НБУ [link

13. Економічна правда [link]

14. Насправді зовнішньоторгівельний дефіцит України в торгівлі товарами зростав із 2005 року, особливо після вступу до ВТО. Див. статтю Олександра Кравчука Можливі соціально-економічні наслідки євроінтеграції для України(рис.6,7) – Прим. ред.

15. Водночас значною мірою зростання «іноземних інвестицій» в Україну було наслідком повернення грошей олігархів із офшорів. Див. статті «Пісок крізь пальці: офшори в українській і світовій економіці» Олексія Вєдрова та «Україна офшорна. Історія формування вітчизняної моделі економіки» Олександра Кравчука у «Спільному». – Прим. ред.

16. Bojcun, “The International economic Crisis”

17. Bojcun, “The International economic Crisis”.

18. Tyzhden’. 18 February 2013

19. Kuznetsov, “Industrial and geographical diversification”

20. Oleksandr Kravchuk, Історія Формування Боргової Залежності України (A History of the Formation of Ukraine’s Indebtedness); [link].

21. [link]; [link]; [link]; [link]; Financial Times 23 September, 26 November, 28 November 2013; 18 March, 8 April 2015.

22. [link].

23. World Bank (2011) Migration and Remittances Factbook 2011, [link]

24. [link]; [link].

25. [link

26. Пояснення видається нам сумнівним. Куди ймовірніше, що уряд Януковича опирався входженню в Митний союз із Росією радше через перетин інтересів українських та російських олігархів на багатьох ринках, аніж через загрозу українській незалежності. – Прим. ред.

27. Також стосовно цієї зустрічі див. “Putin threatened to encourage the secession of the Black Sea peninsula of Crimea and eastern Ukraine” [link]. Див також звернення Путіна до Російських Федеральних зборів 4.12.2014.

28. Arkady Moshes, “Will Ukraine Join (and Save) the Eurasian Customs Union? ”  - [link].

29. The Guardian 29 November 2013.

30. Kyiv Post 29.11.2013.

31. Насправді восени 2013 року МВФ пропонував відкриття кредитної лінії на 15 млрд дол. за умови скорочення соціальних витрат, зокрема – зменшення субсидій на газ для населення, замороження росту мінімальних заробітних плат, обсягів Пенсійного Фонду, а також загальну дерегуляцію економіки країни. – Прим. ред.

32. [link]; accessed 30.03.2015. Достеменність документу, опублікованого в «Новой газете» не було ані спростовано, ані підтверджено, тож наразі немає достатніх підстав повністю покладатися на цю публікацію як на свідчення планів російського керівництва. – Прим. ред.

33. Статус Ігоря Гіркіна як агента ФСБ на момент подій, змальованих у статті, можна розглядати лише як припущення автора. На момент анексії Криму Гіркін офіційно звільнився з ФСБ й обіймав посаду керівника служби безпеки інвестиційного фонду «Маршал-Капітал». – Прим. ред.

34. YouTube: [link].

35. Див. англійський переклад тексту кремлівського документу щодо цих планів; у оригіналі опубліковано у «Новая газета» 24 лютого 2015:[link].

 36. [link]; accessed 14.05.2014.

37. Твердження автора щодо поширеності аргументів про загрозу етнічних чисток не є очевидним, оскільки в риториці сепаратистів на той момент переважали інші аргументи. – Прим. ред.

39. Див Zbigniew Marcin Kowalewski, “Russian White Guards in the Donbas”; тут англійською: [link]; Французькою тут - [link].

[link].

39. [link].

40. Financial Times, 24 June 2015

41. [link]. У відсотках від ВВП затрати Росії на оборону зросли від 3,9% у 2010 р. до 4,2% у 2013 р. За той самий період затрати США впали з 4,6% до 3,8%.

42. «Якби референдум щодо вступу України в НАТО проходив у липні 2015 року, проголосували б “за” 64% громадян і 28,5% – “проти”, вагалися з відповіддю – 7,5%, свідчать данні соцопитування фонду “Демократичні ініціативи” і Центру Разумкова». Дзеркало тижня, 3 серпня 2015 - [link

43. http://24tv.ua/litva_dala_ukrayini_zbroyu_n540115; [link].

44. [link]; [link]

45. Reiner Lindner, голова German-Ukrainian Parliamentary Group, Karl-Georg Wellmann, член Bundestag; Bernard-Henry Lévy, французький публіцист та активіст, Lord Risby, британський член парламенту, Karl-Georg Wellmann, член Bundestag, Gunther Verheugen, європейський комісар з питань ЄС у 1999-2004; Peer Steinbrück, архітектор програми захисту євро під час економічного кризи 2008 року, Laurence Parisot, віце-президент French Employers Association, Lord Mandelson колишній комісар ЄС з питань торгівлі, Rupert Scholtz, Włodzimierz Cimoszewicz, прем’єр-міністр Польщі у 1996-1997, Lord McDonald, Генеральний прокурор Англії та Уельсу у 2003 – 2008, та Bernard Kouchner – екс-міністр закордонних справ Франції і засновник міжнародної організації Medecins sans Frontiers.

Залишити коментар