Заміни корумпованої еліти недостатньо. Рецензія на книжку про політекономію України

2316

Глобальна перспектива

Надзвичайно позитивною рисою нової книжки Марка Бойцуна «До політичної економії України» є те, що автор ставить розвиток капіталізму в Україні у глобальній перспективі. Бойцун цитує таких авторів традиції світ-системного підходу, як Чейз-Данн, й постійно наголошує на винятковій функції України у глобальній економіці — експортувати сировину виготовлену із використанням дешевої робочої сили. Він має тверезий погляд на становище України у глобальній ієрархії народів й помірковано поміщає Україну 1990-х років ближче до напівпериферії і нижче. Така перспектива щодо української ситуації надзвичайно потрібна, враховуючи те, що політичний дискурс в країні загруз у вирі гіперемоційних дискусій про перевагу «заходу» над «східним варварством».

На мою думку, буде ефективніше зосередитися на тому факті, що світ, насправді, структурований поділом між країнами з високою зарплатою і низькою. Перші становлять близько 16% світового населення й збігаються не лише із «західними», а й включають також такі «східні країни» як Південна Корея та Японія. Тим часом країни з низькою зарплатою становлять переважну частину світового населення. Саме довкола цих розмежувань є простір для солідарності щодо спільних проблем та матеріальний інтерес, щоб спільно їх вирішити. 

Така глобальна перспектива також доречна, оскільки багато лівих досі дотримуються виняткового погляду на Україну й удають, що досвід країн з високою зарплатою тут найбільш доречний. Пов’язаний із комуністами й соціал-демократами Бойцун це заперечує, стверджуючи, що «рецепти Міжнародного Валютного Фонду щодо державного бюджету були прийнятними для країни третього світу, але не для України[1]». Маю надію, що глобальна перспектива, яку пропонує ця книжка, наблизить нас до сприйняття того факту, що Україна, чий дохід на душу населення перебуває поміж Індією та Філіппінами, може перейняти набагато більше політичного досвіду від таких країн, ніж від Німеччини чи США.

 

Марко Бойцун / Фото: VECTOR.media

 

Чому більшість країн бідні?

Мрії про приплив капіталу, які зрештою ніколи не збувалися, часто перешкоджали слаборозвиненим країнам раціоналізувати економіку за допомогою мобілізації власних ресурсів.

Аргірі Еммануель, «Нерівний обмін», с. 157

Головною проблемою цієї книжки є те, що у ній не пояснено суть проблеми, яку автор має на меті розглянути — проблему нинішньої та майбутньої тенденцій капіталістичного розвитку в Україні. Він цілком слушно стверджує, що «капітал, іноземний чи внутрішній, показав себе як винятково ненаціональний у перспективі і зобов’язаннях[2]», але він не пояснює чому світова капіталістична система працює всупереч національним інтересам країн із низькою зарплатою. Наголошуючи на ролі держави, утім, не даючи справжнього пояснення, чому капіталістична економічна логіка блокує розвиток країн із низькими зарплатами, автор залишає великий простір для можливих маневрів бідних капіталістичних країн у світовій системі. 

Наприклад, Бойцун стверджує, що коли на початку 2000-х в Україну вливали капітал, дуже малу частку з нього використали продуктивно. Натомість він зосередився у нерухомості, фінансових спекуляціях, або знову на банківських рахунках у Кіпрі[3]. Чому так трапилося? Бойцун не дає відповіді на це питання. Як на мене, пояснення цілком очевидне. Україна, — країна з низькими зарплатами, чия роль у глобальній економіці полягає у продажі дешевих товарів, які виготовляють робітники з низькими зарплатами, — має вузький внутрішній ринок та небагато ефективних інвестиційних можливостей. Країни з високими зарплатами уже перемістили своє виробництво у декілька обраних країн з низькими зарплатами (переважно у південно-східній Азії), що задовольняє їхню потребу у товарах, виготовлених дешевою робочою силою, та позбавляє необхідності розширювати інвестиції у виробництво поза цими обраними державами-експортерами. Це типова ситуація для більшості країн із низькими зарплатами, й Україна тут не є винятком.

Іноді автор вдається до тавтології, наприклад, коли пояснює економічний занепад у 1990-х «інвестиційним голодом»[4]. Дивно, що він називає «парадоксом» той факт, що український експорт зростав у 1990-х[5], незважаючи на спад внутрішніх інвестицій та попиту. Це можна пояснити як перехід від планової економіки. Адже інвестування за капіталізму залежить від обсягу ефективного попиту, на відміну інвестицій при планової економіці. Відтак це природно, що капіталістична країна із низькою зарплатою «забезпечена» великим промисловим комплексом зможе його використовувати лише тоді, коли вироблений продукт можна буде експортувати на іноземний ринок. Наприклад, цей процес справдився особливо у радянській текстильній галузі, чиї заводи вижили лише завдяки тому, що змогли отримати вихід на іноземний ринок країн з високими зарплатами.

 

Обкладинка книги Марка Бойцуна "До політичної економії України"

 

«Погана еліта»? 

Пояснення Бойцуна щодо бідності України зосереджено на популярній причині — ймовірно, обмежувальну роль відіграв правлячий клас. І серйозні «політичні коментатори», і прості люди найбільше люблять проводити час звинувачуючи в економічних негараздах України її «погані еліти». Улюблена в МВФ «боротьба проти корупції» додає цьому, ймовірно, «непопулістського» технократичного оберту, де особиста слабкість рантьє відтак прирекла переважну частину світу на вічну убогість. Відповідно до цього аргументу, розвиток країн із низькими зарплатами гарантує інтеграція у глобальну капіталістичну систему, а єдиним обмеженням є особисті недостачі або надмірно активна держава (тобто «корумпована»). Зіткнувшись із тим фактом, що інтеграція у глобальну капіталістичну систему явно не призводить до миттєвого розвитку, ми змушені беззастережно зробити висновок, що «змагання» низьких зарплат надто безглузді, щоб далі їх продовжувати. Варто виправити це подальшим інтегруванням вільної торгівлі та усуненням державної бюрократії чи протекціонізму. 

Іноді здається, що Бойцун надто серйозно розглядає роль і силу українського правлячого класу. 

Наприклад, в один момент він стверджує, що у 1990-ті було складно знайти експортний ринок для українських товарів через брак «досвіду» співпраці із світовим ринком[6]. Хіба не раціональнішим буде висновок, що великий комплекс важкої промисловості України міг існувати лише у системі планової економіки? Природно, що планова економіка, яка починається низькими первинними рівнями зарплат, матиме вищі інвестиції у важку промисловість, ніж капіталістична економіка з низькими рівнями зарплат, враховуючи, що перша може інвестувати для довгострокових цілей[7], тоді як остання інвестує лише в розрахунку на існуючу купівельну спроможність. Закрита планова економіка може інвестувати у важку промисловість зараз, щоб забезпечити основу для виготовлення споживчих товарів у майбутньому. Утім закрита країна з низькими зарплатами майже не має стимулу інвестувати у що-небудь. За тенденцією країни з високими зарплатами спеціалізуються у капіталомістких секторах, а країни з низькими зарплатами у трудомістких секторах, оскільки високі зарплати сприяють застосуванню технологій, що заощаджують працю, а трудомістке виробництво має надзвичайно конкурентну вартість за рахунок низьких зарплат.

 

Сєвєродонецьке об'єднання «Азот»

 

Процес деіндустріалізації України можна пояснити кількома раціональними способами — на основі фундаментальної різниці в економічній логіці капіталізму та планової економіки, які не залежать від суб'єктивних факторів. Бойцун схиляється до такого аналізу, коли стверджує, що всі промислові сектори, легка промисловість, особливо харчова промисловість, найменше постраждали від промислового занепаду 1990-х, оскільки знайшли покупців на світовому ринку[8]. Утім, він залишається на рівні опису, а не аналізу.

В аналізі Бойцун також надмірно наголошує на ролі держави у капіталістичному економічному розвитку. Утім, напрямок інвестицій у капіталістичній економіці визначає не держава, а капіталістичні компанії, керовані фінансовим прибутком. Аналізуючи наслідки кризи 2008 року в Україні, Бойцун запитує: «Що говорить криза про адекватність стратегій національного розвитку, які останнє десятиліття просуває українська держава[9]?». Цікаво, що «державне» пояснення бідності деяких країн також поширюється й на його аналіз минулого. Аналізуючи царський період України, автор також пояснює малорозвиненість апелюючи до держави: «Відсутність у цей період української держави й відносна слабкість російської серед великих держав наділили цей етап капіталізму ознаками залежності[10]». 

Спосіб пояснювати слаборозвиненість країни покликаючись на державу також має певні політичні наслідки. Бойцун пояснює соціальні заворушення в Україні результатом «порушеної обіцянки» здобути процвітання від «виходу з Радянського Союзу й приєднання до Заходу». Такий висновок наштовхує на думку, що ця стратегія була сама собою реальним шляхом до процвітання, але не вдалася просто через зраду еліт[11]. Відтак рішенням може стати та сама форма економічного розвитку, але із «кращим керівництвом».

 

Марко Бойцун / Фото: VECTOR.media

 

Суперечності імпортозаміщення та компрадорської індустріалізації

Історично були, й на сьогодні залишаються, по суті, два шляхи капіталістичного розвитку для країн із низькими зарплатами — цілковито компрадорський розвиток, за якого усіма силами приваблюють іноземні інвестиції, що виключає будь-яку можливість протекціонізму чи державного втручання, й більш національно-орієнтований спосіб індустріалізації шляхом заміщення імпорту внутрішнім виробництвом. Останній захищає стратегічні сектори, але він так само націлений на збільшення експорту на ринки країн із високими зарплатами. Насправді ці дві форми розвитку поєднувані (хоч сучасну Україну можна виокремити як країну із відносно «чистим» компрадорським розвитком), утім, ці стратегії часто конфліктують одна з одною (наприклад, угоди про вільну торгівлю та членство у СОТ забороняють багато форм протекціонізму). 

Важливо розглянути суперечності обох шляхів розвитку, особливо індустріалізацію через імпортозаміщення чи протекціоністський капіталізм, який набирає популярності по всьому світу разом із чинною кризою капіталізму laissez-faire (мінімального втручання - прим. ред.). Щодо початку 2000-х, коли правлячий клас поперемінно просував то одну, то другу стратегію, Бойцун правильно стверджує, що «ці вісім років експортно-орієнтованого росту суттєво не вдосконалили структуру української промисловості, її загальний технологічний рівень чи її введення у світову економіку[12]».

Надзвичайно важливо зауважити, що як імпортозаміщення, так і компрадорський розвиток у країнах із низькими зарплатами — враховуючи те, що обидва залежать від приватного капіталу — обов’язково залежать від експортних ринків для національної продукції[13]. Це тому що капіталістичний розвиток у закритій країні із низькими зарплатами триває надзвичайно повільно через невеликий внутрішній ринок. Проте, враховуючи, що більшість країн світу (бідних країн) змагаються за експорт на декількох обраних споживчих ринках, більшість країн із низькими зарплатами пасуть задніх, для них залишається мало інвестицій. Відтак легко пояснити, що намагання привабити іноземний капітал загалом невдалі, використовують для цього чи компрадорний, чи імпортозаміщувальний підхід.

 

Віктор Ющенко

Віктор Ющенко складає присягу як третій президент України

 

Аналізуючи більш компрадорне правління Ющенка, Бойцун точно зауважує: обмеженість українського ринку призвела до того, що іноземний та внутрішній капітал повернув надходження на батьківщину, або ж витратив їх на такі неприбуткові сектори, як роздрібна торгівля, фінанси та нерухомість, «загальмувавши розвиток ззовні[14]».

Утім, критикуючи імпортозаміщувальну модель розвитку на прикладі правління Кучми, Бойцун не розуміє головного. Він стверджує, що протягом експортного ажіотажу на початку 2000-х було мало вкладів у виробництво, натомість кошти втекли у офшорний рай[15]. Він робить висновок, що «стратегія Кучми зазнала краху, оскільки державне керівництво не змогло змусити власних капіталістів зберігати багатство в межах країни, щоб покращити й урізноманітнити внутрішню економіку[16]». Це проблематично, оскільки означає, що можливо просто «змусити» капіталістів зберігати своє багатство всередині країни. Однак, капітал потрапляє у країни з низькими зарплатами лише завдяки низьким зарплатам та низьким податкам — зазвичай, коли одне з двох збільшується, багато капіталу припиняє надходити. Ця ситуація справджується для усіх країн з низькими зарплатами, де суперництво подає ідею національно-орієнтованого капіталізму, яка є фантазією для більшості з них, й відповідає за неминучий крах розвитку імпортозаміщення, якщо країна не може знайти великий експортний ринок.

Недоліки капіталістичного економічного розвитку у країнах з низькими зарплатами мають об’єктивний, а не суб’єктивний характер — вони не спричинені ймовірними недоліками еліти. Їх можна найкраще вирішити, якщо менше опиратись на капіталістичну економічну логіку, згідно з якою інвестиції здійснюються лише тоді, коли продукт можна продати тому, хто за нього може заплатити.

 

Другий президент України Леонід Кучма / Фото: focus.ua

 

Межі Інтеграції у ЄС

Поділ капіталістичного світу на бідні та багаті країни особливо чіткий для України, яка розташована на межі західних європейських країн, й межує з колишньою країною з низькими зарплатами — Польщею — що відносно розбагатіла завдяки торгівельній інтеграції з Європою. Надзвичайно важливо дати пояснення цих фактів, що характеризують Європу, її напівпериферію та периферію. 

Декілька разів автор правильно називає низькі зарплати причиною того, чому капіталізм розвинувся в Україні саме так, як розвинувся. Він стверджує, що «центрально-європейські держави привабливіші за Україну, тому що географічно вони більш доступні та мають більшу внутрішню споживчу купівельну спроможність[17]». Він також додає, що колишні країни Ради економічної взаємодопомоги «мали бути використані як нові споживчі ринки, щоб поглинути наявну продукцію, як нові, можливо альтернативні, джерела викопного палива та сировини і як ринки облігацій. За певним винятком [нафтових країн як Казахстан] західні інвестори не розглядали ці країни як територію для значних вкладень у виробництво[18]». Враховуючи те, що потреби Європи уже задовольняли виробництва із низькими зарплатами у Польщі та Азії й використання праці іноземних мігрантів у країнах західноєвропейського ядра, не існувало навіть потреби інвестувати у виробництво більшості країн колишньої РЕВ (Ради Економічної Взаємодопомоги - об'єднання соціалістичних країн доби Радянського Союзу). 

На жаль, цей аналіз залишається більше на рівні спостереження, аніж глибинного пояснення. Автор правильно зауважує, що колишні країни РЕВ отримали мізерну допомогу на розвиток виробництва, особливо порівняно з допомогою, яку отримала повоєнна Європа за планом Маршалла[19]. Але чому країнам РЕВ надали таку малу допомогу? Це лише суб’єктивна проблема чинних лідерів світу, яких можна і варто переконувати бути «добрішими» до бідних країн? Чи капіталістична економічна логіка здатна допустити розвиток бідних країн завдяки реформі глобального політичного лідерства? 

 

Президент Польщі Анджей Дуда та президент України Володимир Зеленський / Фото: Офіс президента

 

Бойцун порушує, але не пояснює проблему того, чому ЄС ніколи не пропонував повний ринковий доступ українському капіталу[20]. Після декількох років Євроінтеграції це питання іронічно залишилося актуальним. Утім, пояснення таки існують — однією з улюблених тем ліберально-націоналістичного напрямку є ідея, що Україна «втратила свій шанс» «досягти процвітання шляхом Польщі». За такого підходу Україна могла об’єднатися із західно-європейським капіталом так само, як це зробила Польща у 1990-ті, і відповідно могла б одержати таку саму користь, але їй завадив так вчинити політичний саботаж комуністів, ймовірно у союзі із Кучмою, і, на жаль, жива «радянська ментальність» громадян. З іншого боку, є ще одне ймовірне пояснення — експортно-орієнтований розвиток для країн із низькими зарплатами об’єктивно обмежений скінченним попитом капіталістичної світової економіки. Враховуючи те, що ЄС уже мав Польщу, у якій розташовував виробництво, йому не потрібна була Україна. 

Більш того, Польща уже багато років отримує з бюджету ЄС більше, ніж віддає — у 2018 Польща отримала з бюджету ЄС 16,350 млн € (3,43 % ВВП країни) й внесла у бюджет ЄС лише 3,983 млн €. Коли Польща інтегрувалась у ЄС, вона мала набагато нижчі зарплати, ніж інші члени ЄС, й надання повного доступу польським товарам до ринку ЄС справило сильний тиск на зарплати та легке працевлаштування «робітничої аристократії» ЄС. Тоді чому ЄС має жертвувати заради України, яка набагато бідніша, ніж була тоді Польща, і яка в ситуації воєнних руйнувань потребує набагато більше інвестицій для реконструкції? 

Бойцун пише, що саме «брак демократії» та «авторитарний олігархічний капіталізм» в Україні перешкодили Європейській інтеграції[21]. Щонайменше такого пояснення недостатньо, адже країна, яка зайняла найпершу позицію в експорті для країн з високими зарплатами — Китай — так само олігархічна, корумпована та авторитарна. Такий аналіз міжнародної торгівлі та інвестицій на основі внутрішніх факторів недоречний, враховуючи те, що торгівля та інвестиції здійснюються радше з метою отримання прибутку від продажу, а не інвестицій у найбільш демократичну країну. Це нагадує ліберальне пояснення «чому Україна не пішла шляхом Польщі» із ідеалістичним наголосом на політично-суб’єктивних, а не на об’єктивних економічних обмеженнях економічного росту.

Іноді не зрозуміло, яке значення, на думку Бойцуна, мають країни ЄС. Він досить дипломатично пише на тему суворого протекціонізму, який нав’язує «ліберальний» ЄС таким країнам із низькими зарплатами, як, наприклад, Україна[22]. В іншому місці він зазначає, що партнерство з країнами ЄС створить найкращі перспективи для України, оскільки ті мають великі запаси капіталу та досконалих технологій[23]. Навіть якщо це правда, постає наступне питання: чи хочуть вони насправді передавати ці технології таким країнам з низькими зарплатами, як Україна — емпірично, як стверджує сам Бойцун, їхній єдиний інтерес полягає у тому, щоб стати потенційними імпортерами товарів з ЄС, й вони здійснили дуже мало тут інвестицій у виробництво.

 

Фото: pixabay.com

 

Українські соціальні суперечності з глобальної перспективи

У цій книжці автор торкається ще однієї важливої теми — нерівномірного розвитку капіталізму всередині самої України. Нерівність зарплат між східною та західною Україною та роль цього факту у подіях 2013-2014 років надзвичайно важливо осмислити, особливо беручи до уваги міфологізацію цих подій і з боку прихильників, і з боку критиків. Важливо здійснити докладніший аналіз регіональної нерівності в контексті інтеграції України, як країни із низькими зарплатами, у світову капіталістичну економіку. Бойцун наголошує на фактах щодо обмеження імпортозаміщувальної форми розвитку в контексті регіональної нерівності та викликані[24] цим подальші соціальні заворушення, що надзвичайно актуально сьогодні, коли досі залишаються популярними фантазії про «повернення до стабільної епохи Януковича» чи ще більш невиразну «соціал-демократію у європейському стилі». 

Наслідки Євромайдану

Однак Бойцун наближається до таких висновків, коли пише, що Майдан повстав через «поразку тодішнього правлячого класу втілити народні надії, що постали із здобуттям незалежності у 1991 р., надії на процвітання, соціальну справедливість, демократію та національне самовизначення[25]». Він стверджує, що продовження бідності в Україні спричинене поразкою Євромайдану, якому не вдалося викорінити «сталінську бюрократію» з економічної та політичної сили[26]. Укотре запитаю, чи правильно стверджувати, що капіталістична Україна не змогла досягти добробуту саме через зіпсуту правлячу еліту? Хіба це не означає тоді, що вирішити проблему можна ще однією безцільною та кривавою зміною еліт способом Майдану, котра не змінить капіталістичну економічну логіку, що відтворює бідність у країнах із низькими зарплатами?

Я знайшов ще декілька інших моментів у тексті, де політичні суперечності розглянуто з сумнівним підходом. Наприклад, яку аналітичну точність може мати категорія «сталіністської бюрократії», що описує клас, проти якого був організований Євромайдан[27]? Він використовує цей термін без жодних пояснень і стверджує, що Євромайдан «провалився», оскільки ця таємнича сутність донині залишається при владі. Мені складно зрозуміти, чим такий огляд кращий за типові ліберальні кліше про те, що Україні дісталися усі ці проблеми через «homo sovieticus». 

 

Євромайдан, Україна

Євромайдан, Київ, 14 грудня 2013 рік / Фото: Микола Тимченко

 

У книжці, присвячені політичній економіці України, також дивно не знайти згадок про якісні зміни, що відбулися у період між стратегією економічного розвитку української буржуазії до 2014 р. та після 2014 року. До 2014 р. були певні справжні спроби здійснити імпортозаміщення, а після 2014 р. на прохання західних «партнерів» навіть спробу запровадити мінімальний протекціонізм протягом глобальної економічної кризи було відхилено.

Натомість, за словами Бойцуна, схоже на те, що нічого не змінилося — залишається очевидною та сама «сталіністська бюрократія». Варто, звісно, було б згадати, як країна перейшла від етапу, коли імпортозаміщення було популярним гаслом серед еліт, до етапу, коли навіть дипломати імперіалістських країн описують всеохопне звернення до лібертеріанської економічної ідеології як «складні експерименти з управління у країні лабораторних кроликів». 

Класовий аналіз

Зв’язок між політикою та економічними класами виглядає цілком розмитим, коли автор доводить, що регіональний ідеологічний поділ між націоналізмом та комунізмом «воскресили» політики — маючи на увазі, що цей поділ ніколи не існував за межами їхніх побудов[28]. Він також називає це «поділом України, що має глибокі історичні підвалини», але не пояснює, якими саме ці «історичні підвалини» можуть бути — культурними, економічними, політичними чи ще якимось іншими[29]?

Бойцун пише, що «Майдан постав у 2013, так само як у 2004, тому що новий правлячий клас України не зміг демократично розділяти державну владу чи інвестувати у розвиток власного суспільства[30]». Тоді як дефіцит «демократії» може пояснити суперечності серед української буржуазії, що, безумовно, відіграли вирішальну роль у тому, щоб підштовхнути Євромайдан до успіху (втім, про це він пише мало). Автор розповідає, чому Майдан був повстанням проти «корупції, соціальної несправедливості та олігархічного правління[31]» — так він пише лише про певне ідеологічне самозображення цих подій. 

На мою думку, Бойцун міг розглянути Євромайдан краще, якби ретельніше дослідив центральну рушійну силу протесту — європейську економічну інтеграцію на підставі конкретної угоди про асоціацію з ЄС. Зводячи обговорення цих подій до повстання проти «корупції, соціальної несправедливості та олігархічного правління[32]», автор геть ухиляється від того, до чого конкретно закликали протестанти — до підписання Угоди про євроасоціацію. Книжка, присвячена політичній економіці, має пояснювати,  як таке гасло почало подобатися мільйонам людей, незважаючи на те, що його втілення призвело б до зростання зубожіння. Згідно з офіційною статистикою, 71,5%  українців у 2013 р. заробляли 335$ на місяць або менше, тоді як 85% у 2020 р. заробляли 320$ або менше.  Бойцун зосереджується лише на націоналістичному елементі рушійної сили, стверджуючи, що «протестанти зрозуміли відмову Януковича підписувати Угоду як заперечення ЄС через тиск з боку Москви[33]». 

 

Євромайдан у Києві, 8 грудня 2013 рік / Фото: AP

 

Натомість було б набагато ефективніше проаналізувати політичні події 2013-2014 років у контексті інтересів економічних класів. Хорошим прикладом такого підходу стане праця Ґеорґія Дерлуґ’яна про класові основи націоналістичної політичної мобілізації на Кавказі[34]. Як і на Кавказі, дохід українського субпролетаріату західних і центральних регіонів залежав від неофіційної праці чи міграції у багатші країни. Він отримував мало відчутних вигод від девелопменталістської держави і брав участь у жорстких протестах проти неї, або міг підтримати кого-завгодно, тільки щоб полегшити собі можливість працювати у ЄС. Тим часом промисловий пролетаріат південно-східних регіонів таки залежав від девелопменталістської держави та її політик промислового протекціонізму, й відтак більше підтримував збереження держави і частіше брав участь у антимайданному русі, який закликав до лібералізації економіки. 

Окрім ворожості проти Януковича, яку виражали українські олігархи через спроби останнього централізувати економічну та політичну владу, класово-орієнтований аналіз цих подій має також враховувати домінування у русі Євромайдану вихідців із дрібної буржуазії[35], особливо її політично активну лідерську верхівку. Чому їх так приваблювала ідея «Європи» і відштовхувала «корупція»? Як такі прагнення вписуються — або хибно розуміють — реальність капіталістичної світової системи? На мою думку, недолік праці Бойцуна в тому, що він вживає вислів «анти-корупція» як своєрідне універсальне гасло, замість того, щоб пояснити його специфічне значення, яке воно має для різних класів, а також його звичайне вживання економічними лібералами як уособлення руйнування державного протекціонізму та суверенної економічної політики у бідних країнах. 

Висновки

У підсумку, я сподіваюсь, що праця Бойцуна посприяє подальшим спробам проаналізувати реальні тенденції капіталістичного розвитку економіки в Україні. Майбутні праці мають продовжувати спробу Бойцуна сфокусуватися на економічному розвитку України у глобальній перспективі, але й водночас мають:

1. Означити економічні, не політичні межі економічного розвитку в Україні, як капіталістичної країни із низькими зарплатами.

2. Зосередитись на суперечливих класових інтересах, які визначають розвиток політичних процесів, а не вписувати їх у конкретний наратив.

Примітки:

  1. ^ Marko Bojcun. 2020. Towards a Political Economy of Ukraine: Selected Essays 1990–2015 (Ukrainian Voices), Stuttgart: Ibidem-Verlag, 84 p.
  2. ^ Там же, с. 247.
  3. ^ Там же, с. 244.
  4. ^ Там же, с. 142.
  5. ^ Там же, с. 97.
  6. ^ Там же, с. 115, 112.
  7. ^ Цю динаміку вперше описав радянський економіст Григорій Фельдман. Див. ст. 147-152 у «Соціалістичному плануванні» Майкла Еллмана. Див. на ст. 229-236 праці «Прибуток і Кризи» Аргірі Еммануеля аналіз, з яким ми найбільше погоджуємось, адже там пояснено, чому зарплати обмежують інвестиції у капіталістичній, а не соціалістичній економіці.
  8. ^ Marko Bojcun. 2020. Towards a Political Economy of Ukraine: Selected Essays 1990–2015 (Ukrainian Voices), Stuttgart: Ibidem-Verlag, 95 p.
  9. ^ Там же, с. 230.
  10. ^ Там же, с. 199.
  11. ^ Там же, с. 252.
  12. ^ Там же, с. 245.
  13. ^ Див. Robert Biel “the New Imperialism”, про «Виклики країн третього світу» с. 118-130.
  14. ^ Marko Bojcun. 2020. Towards a Political Economy of Ukraine: Selected Essays 1990–2015 (Ukrainian Voices), Stuttgart: Ibidem-Verlag, 245 p.
  15. ^ Там же, с. 230.
  16. ^ Там же, с. 252.
  17. ^ Там же, с. 212-3.
  18. ^ Там же, с. 201-2.
  19. ^ Там же, с. 203-3.
  20. ^ Там же, с. 151.
  21. ^ Там же, с. 155-6.
  22. ^ Там же, с. 209-10.
  23. ^ Там же, с. 205.
  24. ^ Там же, с. 238.
  25. ^ Там же, с. 282.
  26. ^ Там же, с. 245.
  27. ^ Там же, с. 250.
  28. ^ Там же, с. 60.
  29. ^ Там же, с. 67.
  30. ^ Там же, с. 250.
  31. ^ Там же, с. 250.
  32. ^ Там же, с. 250.
  33. ^ Marko Bojcun. 2020. Towards a Political Economy of Ukraine: Selected Essays 1990–2015 (Ukrainian Voices), Stuttgart: Ibidem-Verlag, 267 p.
  34. ^ Bourdieu’s Secret Admirer in the Caucasus, 150-155 pp.
  35. ^ 39.5% протестувальників на Євромайдані у Києві в грудні були фахівцями «з вищою освітою»: http://www.kiis.com.ua/?cat=reports&id=216&lang=rus

Автор: Петро Коротаєв

Переклала: Тетяна Ганжа

Рецензія на: Marko Bojcun. 2020. Towards a Political Economy of Ukraine: Selected Essays 1990–2015 (Ukrainian Voices), Stuttgart: Ibidem-Verlag.

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись