Людина з моєї родини працює помічницею виховательки в комунальному дитячому садку в Києві. Її зарплата становить 9800 грн — це близько 7500 грн «на руки». Щоб вийти приблизно на 11 000 грн «чистими», вона бере додаткову роботу — прибирання коридору й актової зали. Тобто навіть повна зайнятість у державному садочку фактично не дає доходу, достатнього для життя.
Кілька днів тому їй запропонували іншу роботу — прибиральницею в приватному дитячому садку. Зарплата там майже вдвічі вища, ніж у помічниці виховательки у комунальному дитсадку. І ця деталь багато про що говорить. Йдеться не про те, що праця прибиральниці є «простою» чи неважливою, навпаки, це також необхідна і часто недооцінена праця. Але в цьому порівнянні важливо інше: робота з дітьми в державній установі — робота, яка потребує відповідальності, уважності, емоційної присутності, терпіння, педагогічних навичок і здатності щодня бути в контакті з маленькими дітьми — оплачується так, що у людини закономірно виникає думка, чи не краще перейти на роботу без цієї відповідальності.
Це відбувається не в умовах абстрактного «ринку праці», а в Києві під час війни. Після нічних обстрілів, повітряних тривог і хронічного виснаження люди все одно виходять на роботу: відкривають дитячі садки, доглядають дітей, підтримують функціонування державних інституцій. Вони виконують суспільно необхідну працю — але отримують за неї дохід, який ледве дозволяє виживати.
У такій ситуації порівняння з Польщею виникає не як мрія про «легке життя за кордоном». Натомість воно є частиною цілком логічного питання: чому в сусідній країні навіть мінімальна зарплата створює зовсім інший горизонт виживання, тоді як в Україні людина з повною зайнятістю і підробітками залишається в зоні постійної фінансової нестабільності?
І саме з цієї точки — не з подіумів бізнес-форумів, де чиновники й підприємці постійно обговорюють «інвестиційний клімат», а з рівня зарплати помічниці виховательки — варто подивитися на популярну тезу про те, що «в Україні низькі податки». Особливо якщо порівнювати не абстрактні ставки, а те, що залишається у найманого працівника чи працівниці «на руках» після оподаткування — в Україні та в сусідній Польщі.
Сама по собі ставка податку ще нічого не говорить про справедливість системи. Важливо не лише те, скільки держава бере з доходу. Важливо, який саме розмір доходу оподатковується.
Людина живе не на брутто і не на ставку податку
Коли говорять про «низькі податки», зазвичай мають на увазі номінальну ставку податку з доходів фізичних осіб (далі — податок з доходів) — 18%. Але людина живе не на податкову ставку і не на брутто-зарплату. Вона живе на ту суму, яка залишається на картці після всіх утримань.
Із зарплати 9800 грн утримуються два платежі: ПДФО за ставкою 18% і військовий збір за ставкою 5%. У результаті нетто-зарплата становить 7546 грн. Тобто ще до того, як дохід, який уже нижчий за фактичну межу базового виживання, потрапляє працівниці на картку, із нього утримується ще 23%.
Важливо, що така ставка є відносно новою: до 1 грудня 2024 року із зарплати утримували 18% ПДФО і 1,5% військового збору — разом 19,5%. Після підвищення військового збору до 5% загальні утримання із зарплати зросли відповідно до 23%. Тобто за тієї самої суми нарахованої зарплати працівник почав отримувати менше «на руки». Це вперше в історії України, коли номінальна мінімальна чиста зарплата зменшилася. Для людини з мінімальним рівнем доходу це особливо відчутно. Коли зарплата і так ледве покриває базові потреби, кілька додаткових відсотків утримань означають не абстрактну «фіскальну зміну», а дуже конкретне зменшення коштів на щоденне життя.
«Межа базового виживання» — це не поетичний вислів. Офіційний прожитковий мінімум для працездатних осіб у 2026 році встановлено на рівні 3328 грн. Водночас, за розрахунками Мінсоцполітики, фактичний прожитковий мінімум для працездатної особи у цінах червня 2025 року становив 11 464,27 грн на місяць з урахуванням обов’язкових платежів. Це майже у 3,5 раза більше, ніж офіційний показник, закладений у бюджет на 2026 рік. На цьому тлі зарплата 9800 грн — це не просто низька зарплата. Ми маємо сьогодні ситуацію, коли мінімальний дохід не дотягує навіть до фактичної межі базового виживання. І саме з такого доходу держава утримує податок на загальних умовах.
Податкова соціальна пільга, якої майже немає
Формально в Україні існує механізм, який мав би захищати низькі доходи та враховувати економічну нерівність, — податкова соціальна пільга. Вона працює так: якщо зарплата працівника чи працівниці не перевищує встановлену межу, частина цієї зарплати не обкладається податком з доходів. У 2026 році базовий розмір такої пільги становить 1664 грн, тобто на цю суму зменшується база оподаткування. Простіше кажучи, ця пільга дозволяє сплачувати менший податок з доходів із заробітної плати. Наприклад, якщо зарплата працівника становить 4500 грн, то податок рахується не з усієї суми, а з 2836 грн: від нарахованої брутто-зарплати віднімається соціальна пільга (4500 грн – 1664 грн = 2836 грн), і вже ця сума оподатковується. Відповідно, працівниця чи працівник має сплатити із зарплати 510,48 грн (2836 × 18% = 510,48 грн) замість 810 грн, які були б утримані без застосування пільги. Економія становить 299,52 грн на місяць. На перший погляд, це саме той інструмент, який мав би допомагати людям із найнижчими зарплатами, але ключова проблема — у межі доходу. Право на базову податкову соціальну пільгу у 2026 році має лише працівник чи працівниця, чия зарплата не перевищує 4660 грн на місяць.
Це створює абсурдну ситуацію. Мінімальна зарплата в Україні, нижче якої платити за працю незаконно, вже становить 8647 грн брутто, тобто майже вдвічі перевищує межу, після якої працівниця чи працівник втрачає право на базову податкову соціальну пільгу. Іншими словами, людина може бути бідною, працювати на найнижче оплачуваній посаді, але для податкової системи вона вже «занадто багата», щоб отримати пільгу. Саме тому податкова соціальна пільга в Україні є радше юридичним рудиментом, ніж реальним інструментом соціального захисту. Вона існує в законодавстві, але майже не працює для тих, кого мала би захищати.
Якби, наприклад, податкова соціальна пільга дорівнювала хоча б мінімальній зарплаті, то із зарплати 9800 грн податок з доходів рахувався б не з усієї суми, а лише з різниці, яка у 2026 році становила б 1153 грн (9800 грн – 8647 грн), з якої податок був би 207,54 грн, а не 1764 грн. Саме так працює логіка неоподатковуваного мінімуму — податок починається не з першої гривні, а лише після певної межі доходу.
Саме тут польський приклад стає корисним. Не як історія про «успішну Європу», де нібито немає проблем, а як спосіб побачити, що податкова система може бути влаштована інакше. Вона може відрізняти дохід для виживання від доходу, з якого справді можна сплачувати податок. Українська податкова соціальна пільга фактично не виконує цієї функції. Натомість у Польщі роль такого захисного механізму відіграє неоподатковуваний мінімум. Тому порівняння з Польщею — це спосіб порушити питання про те, чому в Україні навіть мінімальний дохід стає об’єктом оподаткування?
Польська мінімальна зарплата: інший масштаб та інша логіка
З 1 січня 2026 року мінімальна зарплата в Польщі становить 4806 zł брутто. Це загальнонаціональна мінімальна винагорода за працю, яка не залежить від регіону, галузі чи професії. Працівник на повній ставці з такою зарплатою отримує приблизно 3606 zł нетто. За орієнтовним курсом 12 грн за 1 польський злотий — це близько 43 270 грн на руки.
Для порівняння: 7500 грн нетто в Києві — це 625 zł. Отже, помічниця виховательки в комунальному садочку Києва має виживати на суму, яка в 5,8 разів нижча, ніж мінімальна зарплата в Польщі.
Але справа не лише в тому, що в Польщі вищі зарплати. Питання глибше: польська система інакше визначає, який дохід можна оподатковувати податком на доходи. Так, у Польщі діє неоподатковуваний мінімум 30 000 zł на рік — це приблизно 360 000 грн на рік, або близько 30 000 грн на місяць. Податкова шкала передбачає ставку 12% для доходів до 120 000 zł (≈1 440 000 грн) і 32% для доходів понад цей поріг. Тобто в системі є перший, м’якший рівень оподаткування, а також вища ставка для високих доходів. Іншими словами, у Польщі діє певний різновид прогресивної системи оподаткування.
Це добре видно, якщо зробити два умовні порівняння: для дуже низького доходу і для високого доходу. Якби дохід у розмірі 9800 грн був нарахований у Польщі за правилами трудового договору, працівник отримав би приблизно 8049 грн нетто. Із цієї суми податок з доходів фізичних осіб становив би 0 zł; утримання складалися б із соціальних та медичного внесків.
Нижче подано дві таблиці з умовними розрахунками: для низького доходу і для високого доходу. У цих таблицях з порівняннями свідомо розглядаються лише ті суми, які утримуються із брутто-зарплати працівника і впливають на його нетто-дохід. Тобто йдеться не про повну вартість праці для роботодавця, а про те, скільки людина фактично отримує на руки. Саме тому в українській колонці не враховано ЄСВ у розмірі 22%, який сплачує роботодавець понад нараховану зарплату і не зменшує брутто-зарплату працівника. Аналогічно в польській колонці не враховано внески, які додатково сплачує роботодавець. У таблицях показані лише утримання із зарплати працівника.
Умовне порівняння оподаткування низького доходу в Україні та Польщі
| Показник | Польща | Україна |
| Нарахована заробітна плата (брутто) | 9 800 грн | 9 800 грн |
| Утримано: | ||
| – Соціальні та медичний внески працівника | 1 751 грн | — * |
| – Податок з доходів | 0 грн | 1 764 грн |
| – Військовий збір | — | 490 грн |
| До виплати (нетто) | 8 049 грн | 7 546 грн |
| ЧАСТКА НЕТТО У БРУТТО-ДОХОДІ | 82% | 77%1*У таблицях враховано лише утримання із брутто-зарплати працівника. Внески роботодавця (український ЄСВ 22% і відповідні польські внески) не включені. Порівнюється не повна вартість праці. Мета порівняння — показати, як із нарахованої зарплати формується нетто-дохід людини. |
Цей умовний розрахунок важливий як ілюстрація різниці в логіці. Якщо перевести українську брутто-зарплату помічниці виховательки в польські злоті, то польська система залишила б людині на руках близько 82% брутто-доходу. Українська система залишає 77%.
Але ситуація змінюється, якщо подивитися на високий дохід. Припустімо, людина отримує 15 000 zł брутто на місяць. За курсом 1 zł = 12 грн це відповідає 180 000 грн брутто. У Польщі такий дохід уже виходить за межі першого податкового порогу в річному вимірі, тому частина доходу оподатковується за ставкою 32% і для цього прикладу коректніше дивитися не на один окремий місяць, а на середній місячний дохід у річному вимірі. В Україні ж і для такого доходу застосовується та сама логіка: 18% ПДФО і 5% військового збору.
Умовне порівняння оподаткування високого доходу в Україні та Польщі
| Показник | Польща | Україна |
| Нарахована заробітна плата (брутто) | 180 000 грн | 180 000 грн |
| Утримано: | ||
| – Соціальні та медичний внески працівника | 38 657 грн | — * |
| – Податок з доходів | 21 143 грн | 32 400 грн |
| – Військовий збір | — | 9 000 грн |
| До виплати (нетто) | 120 200 грн | 138 600 грн |
| ЧАСТКА НЕТТО У БРУТТО-ДОХОДІ | 67% | 77%2*У таблицях враховано лише утримання із брутто-зарплати працівника. Внески роботодавця (український ЄСВ 22% і відповідні польські внески) не включені. Порівнюється не повна вартість праці. Мета порівняння — показати, як із нарахованої зарплати формується нетто-дохід людини. |
Якщо у випадку дуже низького доходу польська система залишає працівнику більшу частку брутто-зарплати, ніж українська, то на рівні високого доходу ситуація змінюється. При зарплаті 15 000 zł брутто на місяць у Польщі працівник отримує близько 67% брутто-доходу, тоді як в Україні — 77%. Саме тут стає видно розподільчу логіку двох систем: польська модель сильніше захищає низькі доходи і більше навантажує високі, тоді як українська майже однаково підходить до різних рівнів зарплати.
Тому твердження про «низькі податки» в Україні є правдивим лише з певної соціальної позиції. Воно добре описує ситуацію людей із високими доходами. Але воно погано описує реальність тих, хто живе на 7500 грн «на руки». Для них проблема не в тому, що податкова ставка «низька» чи «висока». Проблема в тому, що держава починає оподатковувати дохід ще до того, як він стає достатнім для мінімального виживання.
«Низькі податки» крізь класову оптику
Коли українські лідери думок кажуть, що в Україні низькі податки порівняно з Європою, вони часто говорять правду — але не всю. Так, для високих доходів українська система справді може бути вигіднішою, ніж системи багатьох європейських країн. Якщо людина заробляє дуже багато, ставка ПДФО 18% плюс військовий збір 5% виглядає помірно порівняно з багатьма європейськими системами прогресивного оподаткування, де високі доходи підпадають під вищі ставки.
Але для низьких доходів ситуація інша. Людина із зарплатою на рівні помічниці виховательки не виграє від «низьких податків», адже вона не має реального неоподатковуваного мінімуму та доступу до дієвої податкової соціальної пільги. Вона сплачує податок із доходу, який не створює простору ні для накопичення, ні для стабільності, ні для безпеки.
Тому питання треба ставити інакше: не «чи низькі податки в Україні?», а для кого вони низькі? Для людини з високими доходами — можливо, так. Для людини, яка отримує 7500 грн на руки, — ні. Для неї українська податкова система не є справедливою.
Ціни, продукти і реальна купівельна спроможність
На цьому місці зазвичай з’являється контраргумент — у Польщі дорожче життя. Це правда, якщо говорити про загальну вартість життя: оренду житла, транспорт, ресторани, приватні послуги. Бо у ресторані ми платимо не лише за продукти, а й за працю кухаря, офіціанта, прибиральниці, адміністратора. Якщо праця в країні оплачується вище, то й послуги коштують дорожче. Але це не аргумент проти вищих зарплат. Навпаки — це нагадування, що дешеві послуги часто тримаються на низькооплачуваній праці інших людей.
І різниця у вартості життя не пояснює розриву між 7500 грн нетто в Києві і 43 270 грн нетто польської мінімальної зарплати. Особливо це видно на рівні базового споживання. Продукти харчування можуть бути дорожчими в одній країні й дешевшими в іншій — залежно від категорії, сезону, мережі магазинів чи регіону. Але ціни не відрізняються у п’ять-шість разів. Саме тому порівняння зарплат не можна нейтралізувати фразою «зате в Україні дешевше». Якщо дохід відрізняється майже у 5,8 раза, а базовий продуктовий кошик — ні, то різниця в нетто-зарплаті напряму перетворюється на різницю в купівельній спроможності.
Тому питання не в тому, чи «дешевше» жити в Україні. Питання в тому, чи справді нижчі ціни компенсують нижчі доходи. У випадку зарплати 7500 грн відповідь очевидна: ні. Людина може купувати продукти в дешевшому магазині, відмовлятися від ресторанів, економити на транспорті чи лікуванні, але це не змінює базового факту — її дохід після оподаткування залишається в багато разів нижчим за мінімальну зарплату в сусідній країні.
Порівнювати лише ціни без зарплат — так само хибно, як порівнювати лише податкові ставки без неоподатковуваного мінімуму. В обох випадках з поля зору зникає головне: скільки грошей реально залишається людині після податків і що вона може на них купити.
Що приховує розмова про «просту систему»
Українську податкову систему часто подають як просту, зрозумілу і зручну. Але простота не є нейтральною — вона має розподільчі наслідки.
Якщо система майже однаково підходить до низьких, середніх і високих доходів, вона фактично відмовляється бачити різницю між доходом для виживання та доходом для накопичення. Для людини, яка отримує 7500 грн, кожна гривня — це їжа, ліки, транспорт, комунальні платежі. Для людини з високим доходом додаткова гривня має зовсім іншу вагу.
Саме тому прогресивне оподаткування і неоподатковуваний мінімум — це не просто технічні елементи податкової системи. Це відповідь на питання, чи визнає держава нерівність стартових позицій і різну ціну грошей для різних соціальних груп.
У Польщі ця відповідь принаймні частково вбудована в систему: є неоподатковуваний мінімум, є перший поріг 12%, є другий поріг 32%, є податкові пільги та відрахування, які враховують життєві обставини платника. В Україні формальна пільга для низьких доходів теж існує, але її межа настільки низька, що вона майже не зачіпає реальних працюючих людей.
Податки як питання справедливості, а не лише бюджету
Податки часто обговорюють мовою ефективності: як наповнити бюджет, як не відлякати бізнес, як не створити «надмірного навантаження». Але податкова система — це ще й мова суспільного договору. Вона показує, кого держава вважає здатним платити, кого захищає, а чиї доходи оподатковує без особливих питань.
Коли помічниця вихователя з доходом 7500 грн на руки фактично не має жодного неоподатковуваного мінімуму, то це конкретний політичний вибір. Держава каже: навіть цей дохід є достатнім для оподаткування на загальних умовах.
І тут міф про «низькі податки» починає тріщати. Бо низькі податки для високих доходів і справедлива податкова система — це не одне й те саме.
Можна мати відносно низьку ставку податку з доходів і водночас систему, яка непропорційно тисне на людей із малими зарплатами. Можна пишатися простою податковою моделлю і не помічати, що ця простота вигідна передусім тим, хто має більше ресурсів.
***
Історія про зарплату 7500 грн у комунальному садочку — це не лише історія про низьку оплату праці в дошкільній освіті. Це історія про те, як українська податкова система поводиться з низькими доходами.
Українська податкова система майже не залишає «захищеної зони» для базового існування. У ній формально існує податкова соціальна пільга, але практично вона не працює. Система дозволяє говорити про «низькі податки» тим, хто дивиться на неї з рівня високих доходів, але зовсім інакше виглядає з рівня зарплати помічниці виховательки.
Тому питання не в тому, чи Україна має нижчі податки, ніж Європа. Питання в тому, для кого саме вони нижчі.
Бо якщо людина, яка отримує 7500 грн на руки, платить податок із доходу, якого не вистачає на гідне життя, то проблема не лише в зарплаті. Проблема в самій логіці системи, яка не відрізняє бідність від платоспроможності, а життя від виживання.
