Чому світ розділений на бідні та багаті країни

Коротаєв, Петро

  • 07 квітня 2021
  • 1140

Петро Коротаєв

 

Якщо деінде легше вирощувати банани, то вирощувати їх в Україні не треба. Якщо деінде простіше й дешевше видобувати урановий концентрат… видобувати його в Україні не варто. В Україні буде якесь виробництво. Сільським господарством можна займатися. 

Юрій Вітренко, перший заступник міністра енергетики

 

Резюме

Теорія Девіда Рікардо про взаємозабезпечення через вільну торгівлю 

Бертіль Улін: теорія економічної спеціалізації відповідно до забезпеченості факторами виробництва

Глобальна нерівність заробітних плат

1. Нерівний обмін

Нерівний обмін сьогодні

Відтворення нерівного обміну

2. Вплив заробітних плат на розвиток економіки

3. Торгівля та безробіття

4. Розділення світу на країни з дешевою та дорогою робочою силою

Висновки

 

Резюме 

•  Ми стверджуємо, що ключ до розуміння проблеми глобальної нерівності полягає в різниці між заробітними платами в країнах.

Боротьба профспілок у кількох країнах може посприяти підвищенню зарплат, але якщо в більшості держав зарплати залишаться мізерними.

Вільна торгівля вимагає глобальної конкуренції капіталів, але не робочої сили. У міжнародному масштабі норма прибутку на капітал схильна вирівнюватися, але заробітна плата надзвичайно варіюється. І оскільки ціна на товар визначається його собівартістю, помноженою на норму прибутку, це означає, що товари, вироблені країнами з дешевою робочою силою, продаються на світовому ринку за нижчою ціною.

Водночас у кількох країнах створюється ситуація, коли зарплата все ж може зростати, не впливаючи на прибуток, бо дешеву сировину та інші елементи виробництва можна придбати у країн із дешевою робочою силою.

 

Робітники в Руанді

 

• Країни з дешевою робочою силою конкурентоспроможні в секторах, які найбільше залежать від низьких витрат на робочу силу.

Вони спеціалізуються на трудомісткому виробництві, а не інвестують у підвищення продуктивності праці. Як результат, країни з дешевою робочою силою найчастіше переживають періоди глобальної економічної стагнації, де перемагають лише найбільш конкурентоспроможні капітали. Багаті країни, змушені запроваджувати технологічні інновації, щоб менше використовувати дорогу робочу силу, домінують у світовій економіці завдяки високій продуктивності праці.

• Ми також виявили, що країни з дешевою робочою силою приваблюють набагато менше інвестицій. Високі зарплати створюють великий ринок готової купівельної спроможності, без якого інвестування не є привабливим з погляду капіталістичної економіки.

• Країни з дорогою робочою силою мають розвиненіші продуктивні сили й не соромляться жваво захищати свою промисловість від країн із дешевою робочою силою. Для цього вони можуть нищити й без того бідну промисловість цих держав, коли ті вступають у вільну торгівлю. Це збільшує безробіття в бідних країнах, обмежує можливості для робітничого класу відстоювати свої права й зрештою зменшує ймовірність зростання зарплат. Водночас, утримуючи надлишок торгівлі зі слабшими країнами, країни з дорогою робочою силою можуть послабити тенденцію капіталістичної системи до безробіття, викинувши надлишки виробництва за кордон.

 

Джерело: Adrian Bradshaw/EPA 

 

• Позиції країн із дешевою робочою силою у світовій капіталістичній економіці не позаздриш. Якщо в бідній країні підвищуються зарплати, вона перестає бути конкурентоспроможною в трудомістких секторах, на яких спеціалізується. Коли ж така країна намагається зосередитися на більш капіталомістких секторах, то за це отримує догану від багатої держави, іноді із застосуванням збройних сил. 

Інший варіант теж невтішний: бідна країна просто програє в конкурентній боротьбі з багатими, які мають більше капіталу та багатовіковий досвід у цих секторах. Окрім того, країни з дорогою робочою силою можуть зачинити двері своїх величезних ринків перед будь-якою країною з дешевою робочою силою. Якщо ж такій державі вдається стати конкурентоспроможною в капіталомісткому секторі, то ціни на такі товари обвалюються, щойно країни з дорогою робочою силою з цієї галузі вийдуть.

• Навіть більше, країни з дешевою робочою силою часто позбавлені можливості стати «переробними заводами» з низькими зарплатами. Багатим державам потрібно лише кілька бідних, щоб ті виробляли товари для їхнього споживання.

 

Робітник із Гани. Джерело: Amuzujoe

 

Ця стаття пояснює, як склалося, що багаті країни залишаються багатими, а бідні — бідними, попри історично безпрецедентне розповсюдження вільної торгівлі. Тут, а детальніше в майбутніх статтях, ми звернемося до теоретичної перспективи, що бере початок від доробку марксистського економіста Аргірі Еммануеля й дозволяє проаналізувати історичне минуле та нинішні тенденції капіталістичного розвитку України.

 

Теорія Девіда Рікардо про взаємозабезпечення через вільну торгівлю

У звіті про Україну МВФ та Світовий банк часто згадують поняття «порівняльної переваги»[1]. Для України вона полягає в сільському господарстві та трудомісткому виробництві, на яких нам варто спеціалізуватися та деіндустріалізуватися. Погляньмо на логіку цієї теорії спеціалізації. Своє найвідоміше визначення вона отримала в роботах Девіда Рікардо, англійського економіста першої половини XIX сторіччя. У багатьох аспектах його роботи перегукуються з ідеями Адама Сміта.

 

"Сам Рікардо вважав, що без дешевого сільськогосподарського імпорту капіталізм у Великій Британії зазнає краху."

 

Рікардо використовує[2] відомий приклад Португалії та Англії, які торгували вином та тканиною. В іронічно неточному прикладі Португалія продуктивніша за Англію як у виробництві сільськогосподарських, так і промислових товарів. Але вільна торгівля, стверджує Рікардо, все одно принесе користь обом країнам. Насправді ж, через надмірні потоки британського текстилю Португалія пережила деіндустріалізацію та безробіття. Ця країна століттями експортувала сільськогосподарські товари до Англії. Сам Рікардо вважав, що без дешевого сільськогосподарського імпорту капіталізм у Великій Британії зазнає краху.

 

Портрет Девіда Рікардо

 

Отже, в аргументації Рікардо простежується ідеологічний елемент. Деякі економісти[3] зазначають, що такий погляд на зовнішню торгівлю відкидає реалістичний аналіз капіталістичної конкуренції всередині країни. Відповідно до такого аналізу, сильніша країна з вищою продуктивністю праці й нижчими питомими витратами — обходить слабшу й може запропонувати нижчу відпускну ціну на свою продукцію. У зовнішній торгівлі обидві країни можуть мати зиск із вільної торгівлі. Вільну торгівлю називають безпрограшною грою, де в найгіршому випадку учасник просто отримає менше, ніж інший.

Рікардо припускає, що це трапляється завдяки тому, що в зовнішній торгівлі (на противагу внутрішній) кількість національних грошей визначає й ціну, й витрати на виробництво. Продуктивніша країна, найімовірніше, буде вимушена продавати товари за вищими цінами через інфляцію, спричинену збільшенням обсягу грошей від зовнішньої торгівлі. Таке підняття цін дасть перевагу менш продуктивним країнам. Таким чином, кожна країна матиме можливість спеціалізуватися на власному товарі. Слабша країна спеціалізуватиметься на тому товарі, де матиме «порівняльну перевагу», тобто менший розрив у продуктивності праці, ніж сильніша країна.

 

Джерело: AP Photo/Guillermo Arias

 

Ось як одна з фундаментальних засад ліберальної теорії торгівлі утвердила, що торгові дефіцит і профіцит — нетривалі явища, а вільна торгівля означає загальне процвітання. Припускається, що втручання держави має обмежуватися девальвацією валюти. Міжнародна торгівля, згідно з цією концепцією, приязно ставиться до країн з нижчою продуктивністю, а отже — державі не потрібно модернізувати виробництво.

 

"У міжнародному масштабі, як і в національному, сильні перемагають слабких."

 

Насправді наш світ складається з постійних торгових дефіцитів та профіцитів. А емпіричних доказів того, що зовнішня торгівля безпосередньо приводить до коливань курсів валют або що ці коливання встановлюють рівність між країнами з нерівними продуктивними можливостями, просто недостатньо[4]. За словами одного сучасного економіста, проблемні місця цієї класичної теорії так загострилися, що «економісти-неокласики висловлюють усе більше розчарування через нездатність пояснити рух валютних курсів… Незважаючи на те, що це одна з найдослідженіших галузей у цій дисципліні, жодна модель чи теорія не була добре перевірена»[5]. У міжнародному масштабі, як і в національному, сильні перемагають слабких.

 

Джерело: Reuters/Antony Njuguna 

 

Існує й такий аспект аргументації Рікардо, котрий цілком відповідає капіталістичній логіці. Капіталісти прагнуть витратити якомога менше грошей в обмін на найбільший можливий прибуток. Навіщо інвестувати в сектор, де вас все одно обійдуть іноземні конкуренти? Краще не ризикувати й спеціалізуватися на тому, що ваша країна вже вам дає. Навіщо інвестувати в автомобільний сектор, коли можна просто імпортувати дешевші автомобілі, зроблені в країні з високою продуктивністю, такій як Німеччина? Навіщо турбуватися про промисловість, коли у своїй країні є чорноземи, де можна вирощувати вигідні зернові культури за мінімальних інвестицій? Немає значення, що спеціалізація може відібрати роботу в частини населення країни. Капіталісти — це індивідуальні виробники, які прагнуть залишатися конкурентоспроможними в будь-яких можливих секторах. Суспільні проблеми залишаються поза грою.

 

Теорія Бертіля Уліна про економічну спеціалізацію відповідно до надлишкового фактору

Теорія міжнародної торгівлі Рікардо осучаснилася теорією економічної спеціалізації на факторах виробництва, яку запропонував Бертіль Улін[6] у XX сторіччі. Він стверджував, що економічна спеціалізація випливає з того, якою мірою країна наділена тим чи іншим економічним фактором (робочою силою, капіталом, землею). Якщо в країні багато робочої сили («наділена працею»), то робоча сила має бути дешевшою. Це означає, що країна буде (і має) спеціалізуватися на трудомістких продуктах, тоді як «наділені капіталом» країни повинні спеціалізуватися на капіталомісткій продукції.

Як бачимо, теорія Уліна перегукується з ідеями Рікардо: який сенс інвестувати в сектори, де ви неконкурентоспроможні, якщо можна виробити більше, коли кожна країна спеціалізуватиметься на своїх перевагах?

 

Джерело: Reuters/Siphiwe Sibeko 

 

Ідеологічно аргумент Уліна за вільну торгівлю обертається навколо питання доходів. Оскільки всі ціни визначаються «взаємозалежністю попиту та пропозиції», то ціна надлишкового фактора дорівнює його дефіциту або надлишку відносно попиту. Отже, міжнародна нерівність в оплаті праці — це результат недостатнього потоку вільної торгівлі. Доходи в країні повинні бути низькими, бо в ній недостатньо капіталу (попиту на робочу силу) відносно пропозиції робочої сили. Вільна торгівля, отже, приведе до «тенденції до вирівнювання факторних цін», бо вона нібито витягує капітал із країн, де його більше[7].

 

Тривала глобальна нерівність заробітних плат

Ідея, що вільна торгівля вирівнює доходи, є навіть менш реалістичною, ніж думка про те, що вона веде до нейтральних торгових балансів. Вільна торгівля ще ніколи так не поширювалася світом, як у 1980—1990-х роках, але розрив у доходах між п’ятою частиною населення світу з найбагатших країн і п’ятою з найбідніших збільшився з 30:1 (1960 рік) до 60:1 (1990 рік) і до 74:1 (1997 рік)[8]. Абсолютний розрив між середніми доходами на душу населення країн із високим та низьким рівнем доходів зріс із 27 600$ (1990 рік) до понад 42 800$ (2018 рік). Постійно повторюваний вислів, що «вільна торгівля вивела з бідності сотні мільйонів», справедливий лише щодо Китаю, навряд чи самої ринкової країни. І там «вихід з бідності» означає дохід більше ніж 1,90$ ПКС на день. В епоху вільної торгівлі бідність зростала в більшості країн світу[9]. За цілі століття капіталізму між народами завжди існували величезні розриви в зарплатах. Ті, хто мав вищу зарплату вчора, — це ті, хто має вищу зарплату й сьогодні.[10]

Середній світовий національний дохід на душу населення 2018 року становив 9290$. Із 183 країн 98 мали дохід на душу населення менше ніж 5000$, 30 — від 5000$ до 10 000$, 20 — від 10 000$ до 20 000$, а 44 — понад 20 000$. Показники по населенню, представлені на графіку нижче, — це відповідно Індія, Китай та США[11].

Майже нічого не змінилося у відносних міжнародних доходах впродовж 1995—2009 років та 2000—2014 років. Зарплати зросли в Китаї та Мексиці, хоч досі лишилися дуже низькими, а в Індонезії — зовсім впали. Ось відома схема, створена спеціалістами аналітичного центру Марко Супруна на основі даних за 2018 рік, яка, за їхніми словами, ілюструє «інвестиційну привабливість України»:

 

 

В багатьох статтях Ефіопію називають «економічним дивом Африки», країною, куди останніми роками заливали капітал у пошуках дешевої робочої сили й де ВВП зріс на 10% річних у період між 2006 та 2017 роком. Але у 2010 році середній щомісячний дохід там становив 60$, тоді як у США — 3365$. У тому ж звіті стверджується, що цю заробітну плату отримують ефіопські оператори швейних машин, що виробляють на експорт.

Улін або ж інші буржуазні економісти просто відповіли б, що Ефіопія недостатньо брала участь у вільній торгівлі, що вона мала більше використовувати фактор дешевої робочої сили, яким наділена. Але, видається, що справжні капіталісти не поділяють ідею про те, що заробітна плата в Ефіопії повинна зростати через торгівлю. Посилення протестних настроїв серед ефіопських робітників, котрі вимагають вищої заробітної плати, неприйнятне для іноземного капіталу. «Ми на це не готові», — каже досліднику керівник одного постачальника. Верхня межа — це 26$ на місяць. «Це максимум того, що бренди погодяться толерувати, а як ні — перенесуть свій бізнес деінде».

Зарплата в США у 8 разів більша за мексиканську, попри те, що обидві країни мають високу економічну інтеграцію після угоди про вільну торгівлю НАФТА 1994 року. Після років інтеграції вільної торгівлі з Європейським Союзом середні витрати на робочу силу в Україні 2018 року були в 15 разів нижчими, ніж у Німеччині. Після трьох десятиліть розвитку, орієнтованого на експорт, заробітна плата в текстильному секторі Бангладеш 2018 року становила 64$ на місяць, або 31 цент на годину. І це після збільшення плати на 77% після нещасного випадку на фабриці, коли 2013 року загинули 1134 працівники.

 

"Заробітні плати дуже різняться у світі вільної торгівлі."

 

В Китаї, який використав вільну торгівлю завдяки активному втручанню держави в економіку, зарплата досі в 5 разів нижча, ніж у США, а десятки мільйонів громадян країни працюють за значно менші гроші. Всередині країн є величезні відмінності в заробітній платі між мігрантами (наприклад, українцями в європейських країнах) та громадянами або між метрополіями та колонізованими (як у ПАР та Ізраїлі).

Вільна торгівля не вирівняла доходи. Заробітні плати дуже різняться у світі вільної торгівлі. І цей розрив може як збільшуватися, так і зменшуватися.

 

1. Нерівний обмін

Чому вільна торгівля приносить вигоду всім її учасникам?

В міжнародних економічних відносинах виникає нерівний обмін, адже капіталізм — це економічна система, що самовідтворюється за допомогою грошей, а економічні агенти (індивідуальні капітали) стимулюються збільшенням грошового прибутку. Теорія нерівного обміну, запропонована грецьким марксистським економістом Аргірі Еммануелем[12], поширює ці елементарні факти про капіталістичний спосіб виробництва на масштаби світової економіки.

Завдяки орієнтації на прибуток, капітал інвестує більше в сектори з вищою рентабельністю (нормою прибутку). Прискорення пропозиції в цих галузях перевищує попит і обвалює ціни, тим самим зменшуючи коефіцієнт рентабельності в цих секторах. Протилежний процес відбувається в галузях із низьким коефіцієнтом рентабельності. Оскільки вільна конкуренція характерна для капіталістичної економіки, то вона прагне вирівняти рентабельність у всіх секторах[13].

 

Джерело: Guang Niu/Getty Images

 

Хоча капіталістична конкуренція, безумовно, вимагає, щоб усі представники буржуазії отримували однакову винагороду відносно своїх інвестицій, немає особливої потреби в тому, щоб робітничий клас отримував той самий дохід. Капітал мобільний у світовому масштабі й конкурентоспроможний. Робоча сила обмежена кордонами, стінами, антиіміграційною політикою, якою не гребують у багатих країнах. Нерівний обмін виникає внаслідок того, що світова економіка — це сукупність окремих країн, де заробітні плати (змінний капітал) відчутно різні.

Ціна (p), за якою товар прагнуть продавати на ринку, визначається виробничими витратами (сумою витрат змінного капіталу (v) та постійного капіталу (с), або засобів виробництва), помноженою на норму прибутку (r), вирівняну рухом усієї економіки.

p = (c + v) × (1 + r)[14]

Оскільки собівартість продукції в країні з дешевою робочою силою нижча, то ціна на вироблені там товари буде нижчою, ніж на вироблені в країні, де робоча сила оплачується вище. Зауважте, що на ціну товару більше впливає ціна робочої сили, що використовується у виробництві цього товару, якщо його виробництво трудомістке.

 

"Робоча сила обмежена кордонами, стінами, антиіміграційною політикою, якою не гребують у багатих країнах."

 

Той факт, що інколи існують різні середні норми прибутку між країнами, не спростовує мого аргументу. У 2000 році між Китаєм та США була яскрава різниця в середніх показниках прибутку: 30% у Китаї і менше ніж 15% — у США[15]. Але в цьому разі норма прибутку лише тимчасово була у два рази вищою, тоді як номінальна ціна робочої сили в країнах з дешевою робочою силою, як правило, в 10—20 разів нижча, ніж у країнах з дорогою робочою силою. Станом на 2000 рік робоча сила у Китаї була у 20 разів дешевшою, ніж робоча сила в США[16]. Еммануель зазначає, що для подолання нерівного обміну, має установитись різниця в нормах прибутку на користь країни з низькими зарплатами, щонайменше на рівні для покриття різниці в зарплатах.

 

Джерело: Kostyantyn Chernichkin / Kyiv Post

 

Норма прибутку Китаю впала з початку 2000-х років і зараз лише на 2% перевищує показник, який тримається в США. Тенденція до вирівнювання норми прибутку сильніша за компенсаційні тенденції її диференціації на національному рівні, бо природа капіталу полягає в інвестиціях туди, де рентабельність найвища.

 

Нерівний обмін сьогодні

Один із феноменів нерівного обміну відомий економістам вже майже століття. Це погіршення умов зовнішньої торгівлі між країнами з дорогою робочою силою (центральними, або імперіалістичними) та з дешевою робочою силою (периферійними). Умови зовнішньої торгівлі товаром погіршуються, якщо його ціна з часом падає.

Зауважте, що погіршення умов торгівлі для бідних держав демонструє, наскільки заробітна плата (а отже, й ціни) в імперіалістичних країнах зростає швидше, ніж у периферійних. Ці умови не показують, наскільки завищені ціни на товари, вироблені з використанням дорогої робочої сили, і наскільки занижені — на товарі, вироблені з використанням дешевої[17].

 

 

Однак Поль Пребіш та Поль Сінгер, котрі вперше помітили це явище, не пов’язували його з різницею в зарплатах[18]. Натомість вони припускали, що це відбувається через своєрідне «структурно нижче» місце в попиті «сировини» в порівнянні з «промисловими товарами». На жаль, ця думка й досі поширена навіть серед марксистів. Хоч і неможливо довести, що певні групи товарів користуються «структурно слабким попитом», очевидно, що в країнах з дешевою робочою силою часто є дефіцит торгівлі та погіршення її умов.

Мексика та Філіппіни в основному експортують комп’ютерні чіпи, автомобілі та техніка, тоді як Нова Зеландія та Австралія — «сировину»: яйця, мед, вугілля, тверду сталь, м’ясо. Але середні доходи у двох останніх країнах у 15—25 разів вищі, ніж у перших. 33% від товарного експорту Австралії — це руди та метали. Дані Світового банку про частку високотехнологічних товарів у експорті абсолютно не показують жодної кореляції з доходами. Гонконг та Філіппіни мають найвищі показники, Центральноафриканська Республіка входить у топ-10, а в топ-15 є лише дві країни з високим рівнем доходу. Ідея про те, що «індустріалізація» — це шлях до процвітання, на відміну від «залежності від сировини», хибна. Багато країн із низьким рівнем заробітної плати індустріально розвинені, але їхнє місце в глобальному поділі праці все ще полягає в тому, щоб експортувати дешеві товари до країн із дорогою робочою силою.

 

 

В країнах із дешевою робочою силою часто погіршувалися умови торгівлі в епоху неоліберальної глобалізації (в часи поширення режимів вільної торгівлі). На відміну від сподівань національної буржуазії, спеціалізація на промислових товарах країн із дорогою робочою силою не означала, що вони могли продати ці товари за такими ж високими цінами. У звіті ЮНКТАД про торгівлю та розвиток за 1999 рік зазначається, що умови торгівлі для країн, що розвиваються, погіршувалися більш ніж на 5% за рік у 1980-х, а для країн, що розвиваються й не експортують нафту, вони погіршувались у середньому на 1,5% за рік з 1980-х.

 

"В країнах із дешевою робочою силою часто погіршувалися умови торгівлі в епоху неоліберальної глобалізації."

 

ЮНКТАД виявила, що «в період з 1979 по 1994 рік у країнах, що розвиваються, ціни на експортовані товари впали на 2,2% річних у порівнянні з цінами тих товарів, що експортує Європейський Союз». Що стосується товарів, вироблених виключно або переважно країнами з дешевою робочою силою, то за останні роки умови торгівлі дуже погіршилися. ЮНКТАД повідомляє, що «у період з 1980 по 2003 рік ціни на продукти харчування знизилися на 73,3%, на сільськогосподарську сировину — на 60,7%, а на корисні копалини, руди та метали — на 59,5%. До першої половини 2003 року ціна на каву втратила 83% від вартості 1980 року»[19].

Тим часом в умовах торгівлі Китаю фатальні зміни відбулись саме для відносно технологічно складних товарів, якими досі торгували країни з дорогою робочою силою. Це, найімовірніше, пов’язано з такими причинами. Коли Китай почав спеціалізуватися на цих товарах, ціна на них почала падати. Країни з дорогою робочою силою перестали виробляти ці речі й змінили спеціалізацію. Інші країни з дешевою робочою силою також зосередилися на цих сферах[20]. Зовсім недавно в ЮНКТАД підрахували, що з 1980 по 2014 рік умови торгівлі для країн, що розвиваються, погіршувались на 0,6% щороку. Умови в Азії (яка брала найбільшу участь у вільній торгівлі) погіршувались на 1,3%, а в розвинених країнах нічого не змінилося.

 

Джерело: People.vcg

 

Витрати, спричинені нерівним обміном, котрих зазнали країни з дешевою робочою силою внаслідок участі у вільній торгівлі, можна побачити на співвідношенні між доданою вартістю промисловості (ДВП) та загальним експортом. ДВП оцінює, скільки в країні було створено нової вартості, і виключає вклади інших країн[21]. Світовий банк показав, що з 1990 по 2000-ті роки (пік поширення вільної торгівлі) ДВП у 55 країнах із дешевою робочою силою зросла лише на 46,3%, тоді як загальний обсяг промислового експорту збільшився на 329%. Тим часом показник ДВП у 16 країнах із дорогою робочою силою зріс на 14,2%, а експорт промислової продукції — на 127,4%. Якщо 1990 року співвідношення ДВП до експорту промислової продукції в країнах з низьким та середнім рівнем доходу становило 1,8, то 2002 року воно впало до 0,2. У країнах із дорогою робочою силою простежувалася протилежна тенденція: коефіцієнт виріс з 1,0 до 2,0[22]. В Україні з 2008 по 2012 рік вартість експорту зросла на 63%, а показник ДВП — лише на 35%.

Це означає, що ціна за виробництво в країнах з дешевою робочою силою знижується відповідно до вартості продукції, яку вони імпортують із країн із дорогою робочою силою. Коли експорт периферійних країн зростає, це не обов'язково означає, що внутрішня додана вартість зростає. Вони імпортують більше товарів із націнкою з країн із дорогою робочою силою, а потім переробляють їх, використовуючи дешеву робочу силу, тим самим здешевлюючи товар (внутрішню додану вартість).

 

Відтворення нерівного обміну

Країни з дешевою робочою силою не можуть так просто виборсатися із жахливого становища, почавши спеціалізуватися на тих товарах, які виробляють країни з дорогою робочою силою. Передусім країнам із дешевою робочою силою дуже важко це зробити (особливо в умовах вільної торгівлі), бо країни центру мають набагато кращі технології виробництва. Перевага в цих державах пов’язана з високими зарплатами. Засоби виробництва, що дають високу продуктивність праці, дуже дорогі. Через нерівний обмін периферійні країни не можуть собі це дозволити. Ба більше, багатим країнам знадобилися цілі десятиліття вдосконалення технологій, щоб панувати на ринках. Бідним країнам дуже важко отримати досвід, необхідний для конкурентоспроможності, не кажучи вже про величезні витрати на дослідження та розвиток, який можуть профінансувати лише багаті країни з їхньою величезною податковою базою.

 

 

Але якщо країна з дешевою робочою силою навіть і придбає потрібні технології, то це, очевидно, знищить конкурента — країну з дорогою робочою силою. Останні, щоб цього уникнути, здійматимуть багато шуму довкола «соціального демпінгу», що є нібито «несправедливою перевагою» периферійних країн, які залучають дешеву робочу силу, а отже — можуть продавати товари за нижчими цінами. Зауважте: коли справа стосується практичних питань, імперіалістична буржуазія готова визнати існування нерівного обміну.

Країни з дорогою робочою силою часто й без зайвих слів застосовували проти країни з дешевою робочою силою протекціоністські заходи. Спочатку проти Японії у XX сторіччі, а нещодавно — й проти Китаю. Побіжний погляд на будь-які торгові угоди між такими країнами показує, що ми живемо у світі економічного апартеїду, де периферійні країни отримують доступ до ринків ціною заборони торгувати різноманітними товарами, на яких спеціалізуються багаті країни[23]. Так, ЄС відмовив надати Україні «промисловий безвіз» на товари, на яких спеціалізуються європейські держави, навіть після багатьох років торгової інтеграції.

 

"Коли справа стосується практичних питань, імперіалістична буржуазія готова визнати існування нерівного обміну."

 

Як правило, щоб змусити країни з дешевою робочою силою спеціалізуватися на тому, що їм дозволяють, достатньо торгових блоків, як це відбувається у ЄС, і жорсткого контролю над найбільшими споживчими ринками світу. Країни з дорогою робочою силою можуть просто відмовитись від імпорту будь-яких товарів, що пропонують їм периферійні країни. А ті мають крихітні внутрішні ринки, а отже — змушені робити все можливе, щоб отримати доступ до ринків країн із дорогою робочою силою.

 

 Джерело: Yoshikazu Tsuno © AFP

 

Якщо недостатньо комерційних заходів, стримати бідні країни може військова сила. Це видно на прикладі сучасного протистояння США та Китаю.

Ще один спосіб — спеціалізація на чомусь новому. Це досить легко, враховуючи величезні продуктивні сили країн із дорогою робочою силою. Тоді країни з дешевою робочою силою побачать, як нібито «дорогі промислові товари» знецінюються, бо єдиними їхніми виробниками стають бідні держави. 

Підвищення заробітної плати також не вирішує проблеми країн із дешевою робочою силою, бо конкуренти з інших держав, де зарплати не підвищили, запросто їх обійдуть. Відчайдушно бажаючи отримати доступ до багатих споживчих ринків, вони будуть демпінгувати, продаючи товар за найнижчою ціною. Багато економістів називають це змагання «перегонами поступок», куди загнані країни з дешевою робочою силою — більшість населення світу.

 

2. Вплив заробітних плат на розвиток економіки

Є цілком очевидні наслідки впливу нерівного обміну на економічний розвиток країн із дешевою робочою силою. Передусім це означає, що у них менше коштів, за допомогою яких можна модернізувати виробництво. По-друге, оскільки країни з дорогою робочою силою домінують у виробництві різноманітних важливих товарів, то периферійні держави часто опиняються в торговому дефіциті або змушені різко скоротити внутрішнє споживання, щоб мати можливість оплатити його своїм експортом. По-третє, важко підтримувати гідний рівень життя за кошт імпорту, не зіткнувшись із проблемами платіжного балансу. Щоб тимчасово виправити ці проблеми, країни опиняються в залежності від міжнародних кредиторів, які по черзі штовхають ці країни до лібералізації, відкритості до вільної торгівлі та ринкових механізмів. Саме це й спричиняє слабкість їхніх економік.

 

 

Найголовніше, що саме маленькі зарплати роблять ці країни бідними. Є чотири причини, чому низька заробітна плата забезпечує економічну стагнацію та нерозвиненість:

(1) капітал уникатиме країн із дешевою робочою силою через відсутність платоспроможного ринку;

(2) країни з дорогою робочою силою залучають технології, що заощаджують працю, а також можуть дозволити підвищувати кваліфікацію робочої сили; для країн із дешевою робочою силою все навпаки;

(3) висока заробітна плата збільшує податкову базу;

(4) кваліфіковані робітники залишають периферійні країни, вирушаючи до країн із дорогою робочою силою.

Капітал не стане чекати на створення нових ринків. Йому потрібно продати свої товари зараз, інакше його обійдуть конкуренти. Оскільки основним завданням капіталізму є продаж, капітал має тенденцію залишатися поруч із тими частинами світу, які мають найвищу купівельну спроможність. Парадоксально, але саме висока заробітна плата дозволяє країнам із дорогою робочою силою панувати над країнами із дешевою.

 

 

Капітал надає перевагу країнам із дорогою робочою силою, адже чим більше інвестиційних можливостей, тим більша купівельна спроможність. За даними Світового банку, на сьогодні з $22,96 трильйона основного капіталу $12 трильйонів (52%) знаходиться в центральних країнах, на які припадає лише 16% світового населення. Наприклад, у період з 2017 по 2019 рік із $4735 мільярдів ПІІ (прямих іноземних інвестицій), лише $2225 мільярдів надійшли країнам за межами Північної Америки, Японії та Західної Європи («розвинений світ»).

Розвинений світ (13,8% населення світу!) поглинув 46,9% від світового ПІІ. Таке порівняння також хибне, тому що багаті країни мають достатньо власного капіталу й поза ПІІ, на відміну від бідних країн, які від них залежать. І все це в період «вільної торгівлі», коли постійно повторюється, що бідні країни ніколи не були так «потрібні» капіталу багатих країн.

Звичайно, інвестиції все-таки надходять у країни з дешевою робочою силою. Але розподіляються вони вкрай нерівномірно, бо вкладати кошти в усі периферійні держави не дає обмежений попит багатих країн. 2019 року 57% ПІІ надійшли до Східної Азії. Того ж року 59% основного капіталу країн із низьким та середнім рівнем доходу знаходилося в Китаї, де проживає лише 21,7% населення таких країн.

Сьогодні ми переживаємо міжнародну економічну стагнацію. Світовий приплив ПІІ після 2007 року залишався незмінним або зменшувався[24]. Згідно з даними ЮНКТАД, 2015 року приплив ПІІ ледь перевищив свій пік, що спостерігався до 2007 року, а далі, у період з 2015 по 2019 рік, зменшився на 40%. За даними Світового банку, чистий приплив ПІІ досяг максимуму 2007 року — $3,1 трлн, різко зменшившись після «відновлення» 2015—2016 років, коли досяг лише $2,69 трлн, а згодом скоротився до позначки у $1,2 та $1,7 трлн у 2018-2019 рр.

Капітал не збирається заходити в найбідніші країни. Країни центру вступають у довгострокову економічну кризу, скорочуючи основний попит на продукцію країн із дешевою робочою силою. Згідно зі звітом про світові інвестиції ЮНКТАД за 2019 рік, з 2017 по 2018 рік у країни з перехідною економікою (країни колишнього радянського блоку) надійшло на 28% менше ПІІ. Для найменш розвинених країн приплив ПІІ зменшився з $27,3 млрд 2014 року до $21,1 млрд 2019 року. Ці країни, де живуть понад мільярд людей, отримали 2% глобальних ПІІ 2018 року — майже стільки ПІІ того року отримала Італія! Надходження ПІІ до Африки 2019 року скоротилися на 10% до смішної цифри в $45 мільярдів для континенту, де живе 1,2 мільярда людей.

 

 

Чим більше ці країни застоюються у війнах та корумпованих урядах, які природно породжують бідність, тим більш неохоче капітал у ці країни інвестує та тим біднішими вони стають. Що більше країни потребують зайнятості та економічного зростання, то менше шансів за капіталістичної системи їх отримати. ПІІ надходять в обрані групи країн із дешевою робочою силою, котрі швидко розвиваються, наприклад у Китай. Але це виняток.

 

Цей глобальний процес у певному сенсі повторюється. У XIX сторіччі також було багато галасу навколо «економічних чудес» деяких країн Латинської Америки та Західної Африки. Але за кілька десятиліть економічне зростання, засноване на експорті товарів, вироблених дешевою робочою силою (або рабами), різко обірвалося. Капітал від цих країн відмовився, залишивши в тій самій бідності, що й до «індустріалізації». Те ж саме відбулося в деяких африканських державах в 1920—1960-ті роки, коли розвиток орієнтованих на експорт галузей легкої промисловості дуже швидко «індустріалізував» багато країн. Але з 1950-х років приплив капіталу знову змінився його звичним чистим дефіцитом[25].

Країна з дешевою робочою силою цілком здатна залишитися на стадії «порівняльної переваги» низької зарплати. Схожа ситуація спостерігалася в Бангладеш протягом останніх чотирьох десятиліть. Зрештою, саме тому капітал передусім прийшов туди. Оскільки Бангладеш вже має торгові точки в багатих країнах, то навіщо підвищувати купівельну спроможність працівників цієї країни, які за мізерні зарплати дешево роблять футболки. Світовий банк хвалиться, що «майже кожен німецький автомобіль виготовляється з українських деталей». Але ці деталі, транзисторні дроти, надзвичайно трудомісткі, виготовляються лише дуже дешевою робочою силою, а ціна на них ніяк не відповідає з авто, зібраними в Німеччині. Тим часом вільна торгівля із сильнішими країнами привела до того, що найбільше автомобільне підприємство в Україні, Запорізький автозавод, 2017 року виробляв 1% від своїх виробничих потужностей, а заробітна плата там залишається приблизно у 20 разів нижчою, ніж у країнах із високими зарплатами.

 

Джерело: ТАСС/Раїса Ібрагімова

 

Це причина всіх «збочених рухів капіталу», коли капітал не підкоряється «закону» Уліна, згідно з яким він повинен залишити країни, наділені капіталом (з дорогою робочою силою), і надійти в країни з дешевою робочою силою. Поки ринки деяких країн набагато більші за інші, капітал буде вкладати кошти на ринки з хорошими інвестиційними можливостями. Цілком природно, що будь-які гроші, зароблені в країнах з дешевою робочою силою, потрапляють на банківський рахунок на Кіпрі, звідки йдуть на нерухомість, фінансові або виробничі інвестиції в Лондоні, Нью-Йорку чи Німеччині. Щороку $88,6 млн залишають Африку в результаті незаконного відтоку капіталу, а це становить 3,7% від ВВП континенту й дорівнює річним ППІ та офіційній допомозі. Єдиний спосіб утримати кошти в країні з дешевою робочою силою — взяти під контроль інвестиційний капітал. Капітал завжди обійде юридичні спроби контролювати свої інвестиції, якщо вони суперечать прибутковості.

По-друге, на капітал у країнах з дешевою робочою силою постійно не тиснуть з метою технологічної модернізації чи підготовки робочої сили для підтримання норм прибутку. У країнах із дорогою робочою силою все навпаки. Коли заробітна плата низька, то немає особливого інтересу модернізувати підприємство. Хороший прибуток можна отримати, просто покладаючись на низьку заробітну плату, набагато привабливішу в короткостроковій перспективі (так це обґрунтовують капіталісти), ніж дорогі технологічні інвестиції, для прибутковості котрих потрібно багато часу. У XIX сторіччі Рікардо зазначив, що бізнесмен використає машину лише в тому разі, якщо вона буде дешевша за працю[26].

Припустімо, що всі капітали певної галузі мають таку структуру:

20v + 30c = 70. Норма прибутку = 40%. 20v — це оплата 20 робітників на рік, тому кожен працівник має заробітну плату в 1v.

Уявімо, що капітали Австралії постійно переживають підвищення зарплат через потужний профспілковий рух, який там не так жорстко репресують, як у колоніях корінного населення Індії чи Південної Африки. Таким чином, заробітна плата на одного працівника тут подвоюється, що приводить до такої ситуації, з огляду на однаковий обсяг зайнятості:

 40v + 30c = 70. Але вже немає ніякої різниці між виробничими витратами (40 + 30) та ціною продажу (70). Австралійські капітали не отримують жодного прибутку.

Для розв’язання цієї проблеми необхідно впровадити технологію економії праці. Решту робітників також треба навчити, щоб вони краще використовувати досконалішу технологію. Потім тимчасово звільнених робітників можна найняти в сектори роздрібної торгівлі, щоб ті обслуговували заможніших робітників. Отже, ми повертаємося до попередніх норм прибутку в Австралії:

20v + 30c = 70. З тією різницею, що зараз найняті лише 10 робітників.

Країна з дешевою робочою силою може використовувати менш продуктивні методи й давати той самий прибуток. Країна з дорогою робочою силою змушена впроваджувати продуктивніші методи, щоб залишатися конкурентоспроможною.

 

 

Отже, країни з дорогою робочою силою домінують на головних технологічних висотах світової економіки передусім через «тиск» високих зарплат[27]. Одна з важливих причин, чому підвищена продуктивність може бути для таких країн надзвичайно корисною, пов'язана з циклічною природою капіталістичної економіки. Щойно період буму перетвориться на період спаду, коли пропозиція виявиться занадто великою для попиту, а ринок стане надто конкурентоспроможним, капітали з найсучаснішими виробничими методами пожинатимуть плоди успіху. У такі періоди попит може раптово змінитися, і капітали з найсучаснішими технологіями зможуть без проблем розпочати виробництво нових товарів, що матимуть попит у новій ринковій кон’юнктурі.

Інша проблема низької заробітної плати така: трудомісткий капітал у бідних країнах конкурентоспроможний, якщо заробітна плата залишається низькою. Якщо заробітна плата зростає (що, зрештою, є заявленою метою будь-якої політики сприяння розвитку), то трудомісткий капітал перестає бути конкурентоспроможним[28]. Якщо припустити ринкову логіку, порівняльні переваги країни можуть залишатися незмінними на невизначений час.

 

Страйк робітників у США

 

Це найважливіший спосіб, за допомогою якого низькі зарплати стримують економічний розвиток в капіталістичній економіці. Є поодинокі випадки, коли країни з дешевою робочою силою, наприклад Китай, використовують широке державне втручання, щоб стати конкурентоспроможними у більш капіталомістких продуктах. Однак така країна наштовхнеться на надзвичайно різкий опір багатих держав, адже вирішує відмовитись від фактора, яким наділена, й вийти з «гетто трудомісткого виробництва»[29]. Наш опис відповідає реальності, якщо врахувати те, що периферійні країни часто функціонують в умовах органічних ринкових механізмів. Хай там як, платоспроможний попит країн із дорогою робочою силою обмежує кількість «китаїв», необхідних для виробництва своїх товарів.

 

"Там, де освіта та інвестиції в наукові дослідження гарантують, що країна буде використовувати найсучасніші виробничі методи в конкурентній боротьбі, важливі й військові витрати."

 

По-третє, висока заробітна плата та її економічний продукт, що оцінюється вище, забезпечують набагато більшу основу для оподаткування, що використовується в таких непродуктивних галузях, як освіта, НДДКР та військова сфера, не кажучи вже про соціальні витрати. Наприклад, США, країна, яка вже давно має один із найвищих показників зарплат у світі, після Другої світової війни фінансує до 69% щорічних глобальних витрат на НДДКР, а 2017 року частка США у світових НДДКР становила 27,7%. Там, де освіта та інвестиції в наукові дослідження гарантують, що країна буде використовувати найсучасніші виробничі методи в конкурентній боротьбі, важливі й військові витрати. Так країни підтримують своє панування в імперіалістичному світі.

 

 

Нарешті, найкваліфікованіші робітники, як правило, емігрують із країн із дешевою робочою силою до країн із дорогою. Вони, як правило, для цього мають фінансові можливості. До того ж для них радше полегшать імміграцію, ніж для некваліфікованих робітників. Цей відтік професіоналів примітивізує економіку країн із дешевою робочою силою, а також знижує середні доходи[30]. Коли в країні дуже багато некваліфікованих робітників, це приваблює капітал, що шукає дешевих працівників для трудомісткого виробництва. Така країна стає центром дешевої робочої сили, яким користуються багаті держави.

 

Торгівля та безробіття

Вплив торгівлі на зайнятість — один із найважливіших факторів у створенні та підтримці глобального поділу праці. Ми побачили, як країни з дорогою робочою силою обходять країни з дешевою завдяки досконалішим продуктивним технологіям. Коли бідні держави вступають у вільну торгівлю з країнами з дорогою робочою силою, їхня промисловість неминуче руйнується. Для вільної торгівлі характерна абсолютна, а не порівняльна перевага, як собі уявляє ліберальна економіка. Знищуючи місцеві виробництва, вільна торгівля призводить до хронічного безробіття та неповної зайнятості (Світовий банк називає це «нестабільною зайнятістю»[31]) у бідних країнах. Це безробіття, насичуючи ринок праці, унеможливлює підвищення зарплат, а може навіть спричинити їхнє різке зниження.

Отже, у гонитві за будь-якою роботою бідні країни погоджуються на все, що багаті країни їм пропонують виробляти. Очевидно, багаті країни прагнуть, щоб ті продовжували виробляти товари, здешевлені низькою зарплатою. Більш раціонально для капіталістів країн із дешевою робочою силою спеціалізуватися на трудомістких секторах, бо країни з дорогою робочою силою вже більш конкурентоспроможні в капіталомісткому виробництві. Отже, імператив імперіалістичної теорії торгівлі: країни з дешевою робочою силою повинні спеціалізуватися на своєму «надлишковому факторі» — трудомісткому виробництві. Вони мають виробляти товари, на ціну яких найбільше впливає вартість робочої сили.

Трудомістке виробництво, хоч і використовує більше живої праці на одиницю капіталу, не здатне забезпечити стільки ж зайнятості. У капіталомісткому виробництві залучені не лише робітники конкретного підприємства, як це відбувається в трудомісткому виробництві. Є об'єктивні межі кількості необхідної праці для певного трудомісткого підприємства, але механізація та нова зайнятість, яких вона вимагає, постійно долають попередні межі. В основному завдяки цьому факту країни завжди прагнули збільшити капіталомісткість своєї промисловості

 

 

Саме у відношенні торгівлі до зайнятості ми можемо бачити елементарний прояв торгівельного імперіалізму. Капіталістична економіка, закрита від зовнішньої торгівлі, обмежена внутрішнім попитом і не може продовжувати нарощувати інвестиції, а отже — і зайнятість[32]. Але з огляду на зовнішню торгівлю, сильніші країни можуть змусити слабші країни купувати товари, які неможливо легко реалізувати в межах однієї нації. Саме з цієї причини торгівельні надлишки завжди асоціювалися з національним процвітанням та високими показниками зайнятості.

 

"Світовий банк називає 116 країн, зовнішній борг котрий можна зіставити з їхнім ВНД: всі вони — країни з дешевою робочою силою."

 

Зі свого боку, в країнах з дефіцитом торгового балансу відбувається зниження зайнятості, а отже — вони потрапляють у постійну економічну стагнацію. Замість продуктивних інвестицій вони витрачають кошти на виплату боргів, частково покриваючи дефіцит, щобиутримати країну від фінансового колапсу. Наприклад, показник зовнішнього боргу України становить 35% від її валового національного доходу (ВНД). Кошти, які вона отримує від МВФ, СБ чи ЄБРР, використовуються для підтримки гривні або для заповнення дірок у бюджеті, а не для необхідних продуктивних інвестицій. Умовою такого кредитування є посилена лібералізація, інтеграція у світову економіку на умовах експортера з дешевою робочою силою. Це призводить до того, що країна набирає нові борги. Світовий банк називає 116 країн, зовнішній борг котрий можна зіставити з їхнім ВНД: всі вони — країни з дешевою робочою силою.

 

Необхідність розділення світу на країни з дешевою та дорогою робочою силою

Якби світ не був поділений на багаті та бідні країни, тоді б усі — а не лише країни з дешевою робочою силою — перебували б у стані масового безробіття, на межі голоду та засилля капіталістів, які бажають інвестувати. Винятковими за капіталізму є не «слаборозвинені» країни, які складають близько 85% світу[33], а навпаки, — надміру розвинуті країни.

Природний стан капіталізму – бідність. Це пов'язано з центральною суперечністю капіталізму. З одного боку, постійне підвищення зарплат дуже корисне для економічної системи. Воно запускає технічний прогрес та розширює ринок, створюючи різноманітніші інвестиційні можливості. З іншого боку, потенційна можливість втручатися в норми прибутку (якщо зростання зарплат не супроводжується дешевою технологічною модернізацією) сприяє зниженню або стагнації заробітної плати[34]. Система «самознищується»[35].

 

 

 

У XX сторіччі й трохи раніше, коли заробітна плата в певних країнах під тиском профспілок збільшувалася, капіталізм мимоволі створив ілюзію, що може забезпечити масове процвітання. Таке політичне відхилення від логіки капіталізму фундаментально змінило систему. Це відбулося ціною низьких заробітних плат в інших частинах світу. Такі процеси назвали «соціал-демократією», хоча, якщо розглянути її у світовому масштабі, до демократії їй далеко. Сучасний імперіалізм виник через політичну активність робітничого класу країн центру й тому, що буржуазія хотіла забезпечити соціальний мир вдома[36].

Соціал-демократ — це обов'язково імперіаліст. Якщо капіталісти певної країни змушені дозволити заробітним платам зростати, їм стає надзвичайно важливо впевнитися в тому, що в інших місцях зарплати залишаться низькими. Бо важливим елементом капіталістичної економіки є норма прибутку. Якщо елементи виробництва (наприклад, засоби виробництва або сировина) імпортуються та здешевлюються через нерівний обмін, то падіння норми прибутку, спричинене збільшенням заробітної плати, можна компенсувати[37]. Зарплата в кількох країнах може підвищитися, якщо решта країн експортує продукцію, створену робітниками з мізерною зарплатою. Звідси й постійні військові втручання країн із дорогою робочою силою проти бідних держав, якщо ті намагаються зосередитись на внутрішньому економічному розвитку, а не на постачанні дешевої продукції в багаті країни.

У минулому зарплати утримували низькими через пряме колоніальне панування. Сьогодні це відбувається через конкуренцію в доступі до ринків країн із дорогою робочою силою. Низька заробітна плата частіше безпосередньо забезпечується за межами імперського ядра через політичні умови фінансових установ, підконтрольних країнам із дорогою робочою силою, таких як МВФ та СБ. Периферійні країни часто залежать від кредитів через економічну слабкість, яка є результатом низької заробітної плати.

 

 

Друга причина, чому висока заробітна плата в одній країні вимагає низької заробітної плати в іншій, пов'язана з прибутком, але також із товарами, на які заробітна плата витрачається. Якщо оплата праці в одній країні висока, то капіталісти цієї країни можуть уникнути падіння ставки прибутку (або навіть можуть її збільшити), зменшуючи грошову зарплату, але забезпечуючи незмінність купівельної спроможності (реальна зарплата) або навіть збільшити її за кошт імпорту споживчих товарів за заниженою ціною[38]. Так останніми десятиліттями робили США та інші імперіалістичні країни, експлуатуючи Китай[39], але це було вирішальним фактором капіталістичного меркантилізму з давніх-давен. Саме завдяки цьому імперативи прибутку та внутрішньої політичної стабільності можуть бути тимчасово збалансовані. Внутрішні суперечності витісняються в міжнародний масштаб.

 

"Польща позитивно відгукувалася про угоду України про асоціацію з ЄС: інакше ця країна б зіткнулася зі зменшенням робочої сил."

 

Третій важливий аспект сучасного імперіалізму стосується пропозиції дешевої робочої сили мігрантів. Безробіття, спричинене в бідних країнах вільною торгівлею, обумовлює появу великої кількості людей, які відчайдушно прагнуть будь-якої роботи за будь-яку ціну та за будь-яких умов. Хоч країни центру раді поглинути лише незначну частину цих мас, залишаючи решту голодувати, вмирати під час подорожей, переживати рабство тощо, вони також мають вагомі підстави залучити деяких із них до роботи. Висока заробітна плата в імперіалістичних країнах перетворює багато видів економічної діяльності на збиткові.

 

 

Водночас периферійні країни часто стикаються із загальним дефіцитом робочої сили, бо та втікає на роботу в заможніші країни або просто не бажає працювати на найскладніших і найменш оплачуваних робочих місцях через кращі можливості в багатших країнах. Ця можливість викликати потоки мас безробітних, готових мігрувати в пошуках роботи,— ще одна мотивація для відносно багатших країн змусити бідніші торгувати з ними.

Це пояснює, чому Польща позитивно відгукувалася про угоду України про асоціацію з ЄС: інакше ця країна б зіткнулася зі зменшенням робочої сили. Деіндустріалізація, що стала наслідком вільної торгівлі з Європою, викликала приплив українських трудових мігрантів, які, за даними Польського національного банку, допомогли ВВП Польщі зрости на 11% з 2015 по 2019 рік.

 

Висновок

Країни з дорогою робочою силою мають вагомі причини вимагати від країн з дешевою робочою силою відкритися для вільної торгівлі. Проте для останніх це означає безстрокове масове безробіття. Отже, відчайдушно бажаючи будь-якої зайнятості, периферійним країнам залишається лише спеціалізуватися на товарах, які потрібні багатим. Така продукція здешевлена низькою зарплатою, залученою в її виробництво через нерівний обмін. Зі свого боку, низька заробітна плата викликає різні форми економічної відсталості. Навіть інвестиції, що шукають дешевої робочої сили, зазвичай ніколи не надходять, а країна, вражена безробіттям, назавжди застряє в бідності та саморуйнівному насильстві, що з неї витікає. Припинити цю ситуацію можливо, лише позбувшись імперіалістичної світової економіки та економічної логіки капіталізму.

Текст: Петро Коротаєв

Переклад з англійської: Юлія Куліш

Редактура та інфографіка: Олександр Кравчук

Обкладинка: Brian Stauffer / The New York Times

 

Читайте також:

Субальтерные исследования и марксистская антикапиталистическая критика (Анна Петрович)

Спасение класса от культурного поворота (Вивек Чиббер)

Марксизм и евроцентристский диффузионизм (Джеймс М. Блаут)

Расистські подвійні стандарти міжнародного розвитку (Джейсон Гіккел)

 


Примітки

  1. Звіти МВФ та СБ за 2019-2020 рр.
  2.  Emmanuel, Arghiri 'Introduction', in "Unequal Exchange", 1971. Shaikh, Anwar 'International Competition and the Theory of Exchange Rates', pp491-538, in "Capitalism: Competition, Conflict, Crises" 2016​​​​​​​
  3. Emmanuel, Arghiri 'Introduction', in "Unequal Exchange", 1971. Shaikh, Anwar 'International Competition and the Theory of Exchange Rates', pp491-538, in "Capitalism: Competition, Conflict, Crises" 2016​​​​​​​
  4.  Більше про проблемні місця теорії Рікардо, котра й досі займає центральне місце в економічній теорії торгівлі
  5. Шейх (2016), с. 500. Див. у цьому ж розділі теоретичний аргумент, емпірично демократизований, чому кількість отриманих від торгівлі грошей не обумовлює курси валют.
  6.  Пол Самюельсен та Еді Гекшер також згадуються разом з Уліном, але ми концентруємося на останньому.
  7.  35, International and interregional trade
  8. UN 1999 Cited in cope, divided world divided class 228
  9. “Is global inequality getting better or worse? A critique of the World Bank’s convergence narrative” jason hickel, Third World Quarterly, DOI: 10.1080/01436597.2017.1333414
  10.  Ситуація змінилася в Японії та певною мірою в Південній Кореї.
  11. Станом на 2018 рік немає даних щодо наступних країн, тож ми використали найсвіжіші доступні дані (в дужках) для: Чехії (2017), Венесуели (2014), Ірану (2017), Південного Судану (2017), Сирії (2007), Кот-д'Івуар (2015), Туркменістан (2011), Куба (2016).Дані про Сомалі взяті тутНаселення.
  12. Див. «Unequal Exchange» 1972 або стислий виклад «Unequal Exchange Revisited» 1976.
  13. Читайте в 3 томі Марксового «Капіталу» розділ 10 «Вирівнювання загальної норми прибутку за допомогою конкуренції. Ринкові цини та ринкові вартості».
  14. Карл Маркс, «Капітал», том 3,  розділ 9 «Утворення загальної норми прибутку (середньої норми прибутку) і перетворення вартості товарів на ціну виробництва».
  15.  Дані про норму прибутку в Китаї та США див. у Minqi Li, «China and the 21st Century Crisis», С. 79. У недавній праці Profit, accumulation, and crisis in capitalism : long-term trends in the UK, US, Japan, and China, 1855-2018 (2020) він підраховує, що з 1980 року норма прибутку в Китаї коливався між 10 і 25%.
  16.  Min qi Li, Rise of china and demise of the capitalist world economy, p. 109
  17.  Було безліч спроб підрахувати величину вартості, втрачену країнами з дешевою робочою силою через нерівний обмін. Див. вдалу недавню спробу Річчі (2014) «Unequal exchange in the age of globalization».
  18.  Класичний виклад аргументу Пребіша див. тут. Milberg, W. and Winkler, D., 2010, Economic and Social Upgrading in Global Production Networks: Problems of Theory and Measurement, Capturing the Gains working Paper 10, Capturing the Gains(CtG). Див. тут аналіз сучасного економічного розвитку країн із дешевою робочою силою, натхненний Пребішем/Сінгером.
  19. unCTad, The Least developed Countries Report 2004—Linking International Trade with Poverty Reduction (Geneva, unCTad), 126–27
  20. Точніше, тут йдеться про чисті бартерні умови торгівлі, процентне співвідношення індексів експортної одиниці до індексів одиниці вартості імпорту, виміряні відносно базового року
  21. Наприклад, велика частина «індустріального оновлення» Китаю не схожа на це. Країна просто імпортує технологічно вдосконалені матеріали з Південної Кореї чи Японії, а потім займається трудомістким виробництвом у себе вдома. Див. Smith (2016), с. 89.
  22.  Smith, 2016, p. 96
  23. Див. Smith (2016), 'Imperialism in the 21st Century', с. 89.
  24.  Інвестиційний звіт ЮНКТАД за 2020 рік, с. 124
  25. Cope (2019), 'The Wealth of (Some) Nations', с. 228.
  26.  On the Principles of political economy and taxation. Див. також Emmanuel, Appropriate or Underdeveloped Technology, p. 77.
  27. Emmanuel, Unequal Exchange, 375
  28. On the Principles of political economy and taxation, стр 31, «Chapter 1 On Value, section IV”
  29.  Цит. за Emmanuel, Myths of Underdevelopment
  30. Див. Smith, 2019, p.156
  31.  Наприклад, «зайнятість» у сезонному сільському господарстві чи неформальних сферах послуг (продаж капусти або дрібничок на вулиці). Поширеність таких форм неповної зайнятості впливає на заробітну плату приблизно так само, як і безробіття, див. Kerswell, T., “Productivity and Wages: What Grows for Workers without Power and Institutions”, Social Change, 43, 4 (2013): 507–531. Див. у Smith, 2016, p. 115 статистичні дані про те, як за останні три десятиліття абсолютне зростання зайнятості в країнах з дешевою робочою силою не переживало тенденції посилення формалізації праці; натомість показник неформальної зайнятості зростав швидше, ніж показник офіційного працевлаштування.
  32. Див. в Profit and Crises Еммануеля аналіз структурної тенденції капіталістичної економіки до надлишків виробництва і як це протиріччя тимчасово усувається за допомогою торгового імперіалізму.
  33. Країни з дорогою робочою силою з великою чисельністю населення: США, Канада, Республіка Корея, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія + інші малі держави, які ЮНКТАД у за 2020 рік згадувала в контексті «розвиненого світу».
  34. Розширений аналіз цього центрального протиріччя капіталізму див. у Emmanuel Profit and Crises (1986)
  35.  Profit and Crises, p. 376
  36.  Див. у Cope, Z., Divided World, Divided Class інформацію про «активну політику соціального імперіалізму, яку свідомо проводить імперіалістичний панівний клас» (с. 94) через тиск робітничого класу в XIX-XX сторіччях (с 94—99).
  37. Для докладної демонстрації цього процесу див. Brolin, John (2007) The Bias of the World Theories of Unequal Exchange in History (с. 183).
  38. Для емпіричних доказів цього факту див.: IMF, 2007. World Economic Outlook (WEO) — Spillovers and Cycles in the Global Economy, 179; Smith, J. “Offshoring, Outsourcing and the ‘Global Labour Arbitrage’,” paper to the International Initiative for Promoting Political Economy (IIPPE) 2008, Procida, Italy, September 9-11.; cope 2012 p. 104-10; Heintz, 2003. The New Face of Unequal Exchange; Patnaik, 2007. The Republic of Hunger and Other Essays, 25 – «60-70% продуктів харчування Півночі мають вміст тропічного або субтропічного імпорту». Аналіз цього імперіалістичного механізму як умови народження капіталізму див. в Ruy Mauro Marini,  1969. La Dialectica De la Dependencia.
  39. Див. Minqi Li’s (2020) Profit, Accumulation, and Crisis in Capitalism Long-term Trends in the UK, US, Japan, and China, 1855–2018 (с. 94). Він підрахував, що на історичному піку 2006 року ці заощадження становили 2,2% ВВП США та 16,9% доданої вартості виробництва. Такі ж підрахунки він виконує і щодо економіки Великобританії та Японії на с. 100 та с. 104.

Залишити коментар