Марко Бойцун: «Ми перейшли від українського націоналізму до радикального соціалізму, деякі з нас — і до троцькізму»

Бойцун, Марко

Казаков, Максим

  • 13 грудня 2017
  • 3992

Інтерв'ю з Марком Бойцуном

Максим Казаков: Марку, в Україні ви були відомі як чудовий аналітик із питань вітчизняної сучасності — політики та соціально-економічного розвитку. Тепер про вас дізналися і як про історика, дослідника робітничого класу та національного питання. Та зараз я хотів би розпитати про ваше життя та діяльність як громадського активіста. Ви народилися в Австралії. Людей у діаспору приводили різні шляхи. А як ваша родина опинилася за межами України?

Марко Бойцун: Мою маму вивезли в Німеччину зі Словаччини під час війни. Мама та її батько, Петро Кульчицький, втікали перед фронтом, пішки прийшли в Чехословаччину, звідки їх депортували в Німеччину, де мій дід загинув, а мама опинилася наприкінці війни в таборі біженців. Мій батько був сотником в дивізії СС «Галичина». В кінці війни його ув’язнили: перевіряли дивізію. Потім його звільнили, і він опинився також в тому самому таборі, де моя мама. Вони одружилися, поїхали в Італію, а з Італії кораблем поплили до Австралії в 1949 році. Там знову посадили їх до табору, але окремо: мама в одному, батька послали будувати залізницю в горах. І ще два роки вони жили окремо й у таборах, потім поселилися в місті Ньюкасл, де я народився в 1951 році. Батько працював перше  на залізниці, після — на сталеливарному заводі. Мама тримала ферму нашу: ми мали трошки землі. Я виріс переважно в лісі, край міста Ньюкасл. Ходив до школи босим майже цілий рік, поки на кілька тижнів не холодало. Австралія – гаряча країна. Так і виріс. Українська громада в Австралії була досить малою, приблизно 20 тисяч українців у цілій країні. У Ньюкаслі було приблизно 200. Мої батьки стали активними діячами в громаді: вчили в суботній школі, збудували Народний дім, потім  церкву.

 

Концерт української суботньої школи в м. Ньюкасл. Праворуч Анна Кульчицька, мати Марка Бойцуна

 

Ми 20 років жили в Австралії, але в такій малій громаді. І мої батьки вирішили, що повинні емігрувати знову, на цей раз у Канаду, де тато мав сестер і недалеко в північних штатах США — братів. Вони хотіли бути ближче до родини, належати до ще більшої української громади. Мої батьки мали надію, що їхні діти стануть кращими українцями, якщо побачать, як це може бути в більш численній громаді. І ми переїхали в 1968 році. Поплили з Австралії в Канаду. Коли покидали Австралію, то температура в Сіднеї була близько +40 °C, а коли доїхали поїздом через цілу Канаду до Торонто, то температура була -20 °C (сміється). За три тижні ми переїхали з напівтропічної країни до напіварктичної.

МК: Ви переїхали в 1968 році, коли в США відбувалися наймасовіші студентські протести, досяг апогею афроамериканський рух. У 1969 році пройшов легендарний фестиваль Вудсток. Ви відчували той дух 1960-х років, коли потрапили в Канаду?

 

"Ми займалися захистом радянських політв’язнів, вимаганням прав для етнокультурних меншин, брали участь у загальних акціях проти війни, за самовизначення народу Квебеку."

 

МБ: Дуже відчував. Я приїхав з австралійського лісу в Північну Америку й перший раз замешкав у місті. Йде В’єтнамська війна, багато молодих чоловіків втікають у Канаду, щоб їх не брали до війська. Розстріляли студентів Кентського університету. Перша моя участь в акції — це протести перед американським консульством в Торонто проти вбивства студентів у Кенті.

 

 

В ті роки виросло перше покоління емігрантів, які мали змогу вчитися в університетах. Тож я познайомився з україноканадцями в університеті й скоренько взяв участь в українському студентському русі. Цей рух студентський, український і канадський, поступово лівішав. За рік ми всі, можна сказати, стали соціалістами. Ми перейшли від такого некритичного сприйняття чи погодження з українським націоналізмом, в якому ми були виховані… Значить, це було не щось таке, що ми вільно прийняли, але ми були виховані в тому дусі. Ми перейшли від українського націоналізму до радикального соціалізму, а деякі з нас — і до троцькізму. Так я пристав до троцькістського руху. Ми займалися захистом радянських політв’язнів, вимаганням прав для етнокультурних меншин, брали участь у загальних акціях проти війни, за самовизначення народу Квебеку. Але й те, що діялося в Європі, — травень 1968 року в Парижі, вторгнення Радянського Союзу в Чехословаччину в серпні того року — це все було щось дуже близьке для нашої свідомості.

 

Голодування україно-канадських студентів 1972 року. Ліворуч в останньому ряді Марко Бойцун, перед ним Андрій Бандера

 

Ми слідкували за тими подіями, за розвитком дисидентського руху в Радянській Україні, репресіями 1972 року. Це викликало демонстрації. Я організував голодування в місті Вінніпег, якщо не помиляюся, в 1972 році. Тоді ми викликали до себе прем’єра Канади П’єра Трюдо. Він був змушений вести переговори з нами, щоб ми припинили голодувати. Трюдо погодився, що коли приїде радянський прем’єр Косигін на перемовини з ним, то він порушить справу репресій і політичних в’язнів в Україні. Ми припинили голодування. То такі акції відбувалися. Багато хто з нас радикалізувався, переїжджав у Європу вчитися в університетах, зокрема в Шотландії. Богдан Кравченко перший туди поїхав і згодом заснував журнал «Critique» — досить впливове англомовне видання про Центрально-Східну Європу, історію та сучасність.

 

 

У Лондоні, Глазго, Парижі «вербували» студентів із Північної Америки. У 1975 році ми почали нову акцію — перекидання нелегальної літератури в Східну Європу на підтримку рухів опору: українського, чеського, польського, угорського. Ми брали участь в організації сітки, яка постачала нелегальну літературу, друкарські машинки, папір, різну матеріальну допомогу та всілякі книжки. А в 1975 році ми заснували журнал «Діялог». Виходила також англомовна «Мета» в Канаді. І обидва журнали відображували, коментували та брали участь в дискусіях про розвиток політичного становища в Радянському Союзі, Східній Європі, про Афганістан та робітничий рух «Солідарності» в Польщі. Такі предмети були в центрі нашої уваги.

У троцькістському русі я належав до течії Міжнародного Секретаріату, що очолював Ернест Мандель. Покинув її в 1982 році, бо канадська секція (там я тоді жив) зайняли амбівалентну позицію щодо вторгнення військ СРСР в Афганістан. Я вважав це ганебним кроком і вимагав негайного виходу цих військ.

МК: А як на вас вплинуло старше покоління українських діаспорних лівих?

МБ: Ми з ними дружили. Це покоління Української революційно-демократичної партії (УРДП), що була заснована в таборах для переміщених осіб по війні. Це покоління «Вперед» — радикальної соціалістичної газети, яку видавали Всеволод Голубничий, Роман Паладійчук, Іван Майстренко. Ми познайомилися з тими людьми в 1970-х роках, читали їхні праці, одержували від них копії газети «Вперед», пробували продовжувати цю традицію, відновлювати її та прикладати до сучасних завдань. Я особисто зустрів Івана Майстренка в 1975 році в Мюнхені. Йому вже було 75, але він дуже імпозантно виглядав. В нього були козацькі вуса — справжній український есер. Коли ми йшли на пиво, то він вбрався в шкіряний плащ, який привіз з України. Плащ був, певно, ще з часів громадянської війни. Із Всеволодом Голубничим я зустрічався в Нью-Йорку. Він дуже вплинув на наше розуміння історії революційних рухів та компартії України, розвитку Радянського Союзу, економіки УРСР, голод 1932—1933 років. Ми в нього дуже багато навчилися з цих тем. Це була унікальна людина, рідкісна в українській еміграції, бо він стояв на марксистських позиціях. Він дійсно був один із провідних науковців та перевищував ледь не всіх людей інших політичних переконань, зокрема націоналістів, в науковій роботі. Його шанували далеко поза українською громадою в академічних колах Північної Америки та Європи.

 

 

Так сталося, що американці, які окупували разом з англійцями і французами Західну Німеччину, не дозволяли Івану Майстренку та спочатку й Всеволоду Голубничому емігрувати в Америку. Майстренко був комуністом, а Всеволод Голубничий — калікою. Але Роман Паладійчук, який також був членом цього лівого руху, маленької громади в Західній Німеччині, зміг перебратися в Канаду. Усі вони були бідні та не мали з чого видавати газету. Але Паладійчук був підприємливий та знав, як за потреби заробити гроші. Отже, він закуповував каву з Південної Америки в Канаді, пересилав поштою в Мюнхен, а там редколегія газети «Вперед» розподіляла цей пакет на менші й продавала американським воякам та іншим мюнхенцям, які могли собі дозволити натуральну каву. І з того, що вони заробляли з тих продажів, фінансували свою газету протягом 10 років. Газета дуже-дуже вдало йшла та мала великий розголос.

МК: Як була організована українська лівиця в Канаді?

МБ: Саме коло лівих було невелике. Відданих, які активно співпрацювали у виданні журналу й організації акцій, голодувань, демонстрацій, було до 50, але акції, які ми влаштовували, були набагато чисельнішими. Перші демонстрації в Оттаві в грудні 1970 року, коли приїхав Косигін, дочисляли до 5 тисяч. Ми викликали досить багато з Союзу українського студентства в Канаді — це була не політична організація, а студентська громада. У середині 70-х років вона нараховувала кілька тисяч членів. Але саме ядро лівих було досить малим. Ліві ідеї були дуже популярними, й це відбивалося в газетах, журналах, таких як «Студент», «Мета» тощо, у змісті акцій. Так тривало до середини або кінця 1970-х років, а тоді пішов довгий-довгий спад. Суспільство взагалі стало набагато більш консервативним. Неоліберальна політика зачепилась у Північній Америці та в Західній Європі. Коло лівих звужувалося, і в 1985-му його вже ледве було видно. Були одиниці, які тут і там ще пробували щось робити. Я переїхав в Англію в 1985 році й там залишився, почав видавати ще один журнал, який звався «Ukraine today». Разом із Ярком Кошовим ми видали два числа. Вибухнула Чорнобильська АЕС у 1986 році, прийшла відлига, перебудова, гласність, прийшов до влади Горбачов — і потреба нелегальної діяльності відійшла. Якщо й залишилися люди готові до такої дії, ми могли більш відкрито це робити, їздити в Східну Європу вільно і в Радянський Союз нарешті, контактувати з людьми, з якими ми довго пробували зав’язати стосунки й допомагати їм. І так дійшло до 1990-х. На цей час вже української лівиці на Заході не було.

 

"Націоналісти тиснули на всіх лівих, бо вони керували, були домінантні в українській організованій громаді, бачили нас як загрозу їхній домінантній позиції."

 

МК: Якими були стосунки між соціалістами й інтегральними націоналістами в україно-канадському середовищі?

МБ: Коли постала українська лівиця в Канаді, це привело до великого тертя й напруження з бандерівцями, менше —  з мельниківцями. Двійкарі, зокрема в Нью-Йорку, дуже хотіли дружити з нами, бо це найбільш ліберальне крило ОУН. Вони навіть хотіли вербувати нас до різних своїх проектів, бачили, що ми активні, молоді, завзяті студенти, які проповідують ліві ідеї, але думали, що змогли б із нами працювати. А бандерівці дуже нас не любили. Пригадую, десь у 1973 році сидів я у церкві, а священик під час проповіді закидав особисто мені перед цілою конгрегацією: мовляв, тут серед нас комуністи, це чорна рука КДБ втрутилася в українську громаду. Мого батька вигнали з роботи за мою діяльність. Він працював у «Гомоні України», бандерівській газеті в Канаді. Його наставляли мене постійно випитувати, що діється в українському студентському русі, хто є сексоти серед нас і так далі. А мій батько не був такою людиною, що буде на мене доносити якусь інформацію, навіть в ОУН. І нарешті його змусили покинути роботу. Він працював потім поза межами громади. Націоналісти тиснули на всіх лівих, бо вони керували, були домінантні в українській організованій громаді, бачили нас як загрозу їхній домінантній позиції. Це міг бути гострий ідеологічний двобій, але усний і ніколи не фізичний.

МК: А як ви собі уявляли Радянську Україну? Чим була УРСР для діаспорної лівиці?

МБ: На мене особисто сильно вплинув Троцький і його праця «Зраджена революція». Я не вважав Радянський Союз деформованою робітничою державою, а диктатурою, у якій бюрократія, хоча не мала приватну власність, тримала у своїх руках економіку, примусові важелі держави, тобто панувала. Ми вважали Радянський Союз м’якшою сталінською диктатурою, бо це вже часи після Хрущова — часи Брежнєва та Косигіна. Ми вважали, що там панувала не лише ідеологія сталінізму, однопартійна диктатура як обличчя диктатури пролетаріату, але також великоросійська шовіністична партія, яка пригноблювала неросійські народи СРСР, які не мали права на власне самовизначення, хіба що в м’яких фольклорних культурних формах. Конституційне право на національне самовизначення не визнавалося на практиці.

МК: Коли ви вперше потрапили до УРСР та які у вас залишилися враження?

МБ: Приїхав вперше влітку 1988 року з великим страхом. Сиджу в літаку, лечу й дивлюся: вже перетнули ми кордон, бачу села, землю. Зрозумів, що вже прилетів в Україну. Я сказав собі: як літак приземлиться, я зійду з нього та поцілую землю. То вийшов з літака, а там внизу стоять люди з автоматами! Цілий ряд вояків. Думаю: «Холєра ясна, я не буду цілувати ту землю перед ними». І пішов просто до аеропорту. Я почекав, поки не дістався до парку Тараса Шевченка перед Червоним корпусом, аж там поцілував землю. Я приїхав із певним страхом, але у валізці я вже віз літературу. Я мав дві валізки: у одній я віз речі для родини, черевики, одяг, якийсь магнітофон. Цю валізку в мене вкрали в аеропорті. Я її так і не знайшов. В другій валізці, яку я брав на літак із собою, я мав літературу. Я дуже скаржився, що вкрали більшу валізку, і прикордонники не перевіряли, що я мав у другій. Так я привіз це й мав змогу передати людям тут. Це був мій перший приїзд. Я поїхав у туристичній групі. Опинилися ми у Львові — я пішов до архієпископа УГКЦ Стернюка, який перебував під домашнім арештом. Я його відвідував. Його не звільняли ще рік. У 1989 році, коли повернувся знову та їхав машиною з Угорщини, я мав змогу зустрітися з В’ячеславом Чорноволом, Богданом Горинем, представниками різних опозиційних груп, які виросли у Львові, Києві, інших містах. Ціла атмосфера значно змінилася. Тоді я дійсно почав спілкуватися з членами Руху. Вже йшло до розвалу СРСР.

МК: Чи був серед цих опозиціонерів, з якими ви познайомилися в УРСР, лівий сегмент? Дисидентство починалося з лівої критики «реального соціалізму», але чи лишалися на той час ще ліві в цьому середовищі? Чи всі вже стали лібералами й націоналістами?

МБ: Спектр ідеологічних переконань був дуже широкий: від греко-католиків, баптистів, яких також переслідували, до націоналістів, демократів, членів компартії, які сердечно вимагали реформи, захисників української мови. Я зустрів пару лівих груп у Львові 1989 року. Одна з них — молода група українських соціал-демократів, яка мала собі за обов’язок гарантувати безпеку демонстрацій, що відбувалися у Львові. Йшли величезні демонстрації. Тими маршалами, які ходили з пов’язками й тримали порядок, були молоді соціалісти й соціал-демократи. Це окрема група. Вони мене завели до Чорновола. Той любив із ними дискутувати, він їх вважав розумними співрозмовниками. Я не знаю, що з ними сталося далі.

 

 

Другу групу очолював Олег Олесевич — я би сказав, перший хіпі у Львові. Він носив довге волосся, і міліція його постійно хапала за те волосся. Він організував «Групу довіри між СРСР і США», що виступала за роззброєння. Вони використовували завдання боротьби за всесвітнє атомне роззброєння, щоб налагодити зв’язки й спілкуватися з однодумцями в західних країнах. Вони були щирі пацифісти та ліві. Були такі групи в Москві, Ленінграді, можливо, в Києві. Існувала дуже впливова група «Меморіал». Не скажу, що вони були ліві, але були послідовними демократами — антисталіністами. У Русі за перебудову було багато членів компартії з її нижчих верств, яка тоді, по суті, розчленовувалася.

МК: Ви займалися темою Чорнобиля. Перша ваша книга — «The Chernobyl Disaster». Як ви вивчали питання на місці?

МБ: Я приїздив 1989 року,  а в 1990 році був зі знімальною групою «Yorkshire Television». Мене взяли із собою, бо я знав українську мову й історію цього краю. Я зв’язався з одним чоловіком, якого катастрофа на ЧАЕС змусила покинути сам Чорнобиль. Це мій добрий приятель Анатолій Артеменко. Разом ми підготували й організували зйомки фільму «Діти Чорнобиля». Як ми цей фільм зробили? Взяли команду в зону, поїхали на атомну станцію, відвідували людей, що жили у 30-кілометровій зоні. Знімали дитячу клініку онкології в Києві, де лежали діти й вмирали від наслідків катастрофи. Так ми зняли дуже солідний фільм, який виграв багато нагород на Заході і тут неодноразово показувався. Називається «Діти Чорнобиля». Його певно можна віднайти. Це був 1990 рік. У наступному році ми зняли ще один документальний фільм, «Неспокійний гріб» (The Unquiet Grave), про розкопки поховань жертв НКВС на території Замарстинівської тюрми у Львові.

 

 

А в 1989 році я брав інтерв’ю в Леоніда Кравчука й Володимира Івашка для документального фільму про вибори, що відбулися того року. Моє враження, що Кравчук був готовий на все, аби стати керівником України. Він був дуже самовпевненою людиною в той час. Кравчук виконував обов’язки ідеологічного секретаря компартії, але було видно, що конкурував з Івашком за провід у КПУ. Коли я брав інтерв’ю у Кравчука, він носив на поясі ковбойську емблему на блясі. Це такий імідж. Коли Івашко довідався, що наша команда взяла інтерв’ю в Кравчука, то до нас вислали емісара й сказали, що Івашко також хотів би дати інтерв’ю. Я брав те інтерв’ю у будівлі ЦК. Але в підсумку Івашко обурився на нас, бо ми йому ставили невигідні запитання про засекречення наслідків Чорнобильської катастрофи щодо здоров’я населення та кількості жертв. Ми поставили йому питання про самовизначення України — він ледь не покинув це інтерв’ю, але ми його закінчили й навіть видали в перекладі. Івашко пізніше захворів на рак щитовидної залози, і це був наслідок виконання ним своїх обов’язків у зоні Чорнобиля: він відповідав за очищення цієї території й тоді опромінився.

МК: У Лондоні ви стали одним із піонерів українознавчих студій в ті роки. Ви були першим викладачем у Великій Британії, який читав курс з історії України.

МБ: Я викладав політологію та історію України в Школі слов’янських та східноєвропейських досліджень Лондонського університету з 1991 року. Чому я був у цьому перший? До 1991 року уряд Британії не дозволяв університетам вивчати історію та краєзнавство окремих народів СРСР. Це все йшло під дахом Russian studies або ж вивчення Радянського Союзу. Вони не хотіли образити радянських провідників, звертаючи окрему увагу на Україну, Грузію, Литву тощо. А 1991 року, коли стало видно, що все розпадається, почалося вивчення історії й політології окремих республік Радянського Союзу. Я був перший, хто викладав конкретно про Україну.

У 1993 році я перейшов до Лондонського столичного університету, де вирішив започаткувати центр, який досліджував би подальший розвиток економіки, політики й міжнародних відносин незалежної України, а також сприяв би зв’язкам між науковцями й студентами України та Великої Британії. Я організував програму стипендій для українських студентів. Вони приїжджали до нас на певні терміни навчання й ведення своїх власних досліджень. Це тривало кілька років — я знайшов гроші на це. Я організував також проекти співпраці між європейськими й українськими університетами в полі євроінтеграції — відносини між Україною та ЄС, прагнення України ввійти до ЄС. Я організовував декілька таких проектів протягом 1990-х років.

 

VECTOR.media

 

На мій курс з історії України ходили щороку десятки студентів і цікавилися тим. Більше студентів ходило в Столичному університеті. Як у Києві є Київський політехнічний інститут та університет імені Тараса Шевченка, у нас в Лондоні є Лондонський університет і Північно-Лондонська політехніка, яка перетворилася в університет у 1993 році. Там студенти були з різних класів суспільства. Лондонський університет — це переважно діти багатих, які вчаться для кар’єри. А студенти в колишньому політехнічному, Столичному університеті мали іншу мотивацію. Вони дійсно цікавилися історією й політикою, були більш лівими, з більшим бажанням їздили по різних країнах. Я висилав, наприклад, наших студентів Столичного університету вивчати російську мову в Росію та Україну. Вони навчалися в Петербурзі й Києві.

У 1995 році я вислав трьох студентів у Петербург на один семестр, а потім вони переїхали до Києва на другу частину навчання. Серед них іспанка, італієць і еритреєць на ім’я Армандо. І в Петербурзі, і в Києві міліція та спецназ «Беркут» знущалися з Армандо, бо він чорношкірий. Його на вулиці постійно спиняли, перевіряли та фізично знущалися з нього. Я знаю напевно, що це сталося ще в Петербурзі. Він став психічно хворим, настільки хворим, що жодна авіалінія не була готова дати йому місце на літаку, щоб привезти його з Києва в Лондон. Ми мали досить складну ситуацію, але врешті повернули його додому. Це був приклад расизму, що він пережив у цей час.

МК: Ви також працювали з українськими держслужбовцями. Що це була за програма?

МБ: Після Помаранчевої революції було велике прагнення готувати державну службу в Україні до завдань євроінтеграції, входження України на якомусь рівні в інституції ЄС. Йшлося не про повне членство, але про зближення України з інституціями ЄС. Я з моїм співробітником Ярославом Мудрим виграли гранти від Міністерства закордонних справ Великої Британії та Єврокомісії. Ми мали виконати великі проекти з вишколення державних службовців у таких питаннях, як внутрішній ринок ЄС, законодавство, можливість зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Тоді в пресі поширювалися некритичні думки, безпідставні сподівання на якісь дива в зовнішній торгівлі. Ми старалися передати держслужбовцям необхідні методи аналізу різних сценаріїв, щоби вони на найвищому рівні могли зробити власну оцінку того, що пропонував їм ЄС і РФ, і дати розумну пораду урядові. Особисто я бачив у пропозиціях ЄС прагнення відкрити собі український ринок і наповнити його своїми продуктами, послугами, зокрема фінансовими. Це й сталося напередодні світового фінансового краху 2008 року. Україна натомість мала б захистити власні економічні сектори та винести свій товар на ринки ЄС — сільськогосподарський, металугірний тощо, проти котрих ЄС вперто заслонявся, як проти будь-якої зовнішньої конкуренції. Такі питання були в центрі нашої програми з підвищення кваліфікації держлужбовців України.

Від 2005 до 2010 року ми висилали спеціалістів з університетів Західної Європи в Україну давати курси державним службовцям в Національній академії державного управління в Києві та в інститутах державного управління та місцевого самоврядування Харкова, Дніпропетровська, Одеси і Львова. Це тривало 5 років. Я мав нагоду поспілкуватися з великим колом людей, що працювали в тих інститутах, і мав змогу пізнати ті міста України. Це була дуже для мене цікава й тяжка робота. Україна готувалася до членства в ЄС. Були величезні надії на це, особливо після Помаранчевої революції, але вони не здійснилися. Я хотів би знати, що сталося з тими курсами, що ми організовували для студентів тих інститутів. Думаю, їх далі ведуть, але питання євроінтеграції виглядає цілковито по-іншому сьогодні. Немає тої надії. Нереально, що Україна вступить до ЄС, бо сам ЄС у кризі. Ви самі краще знаєте, в якій ситуації опинилась Україна.

МК: У 1970—1980-х роках відкриті комуністи й марксисти були лідерами інтелектуального життя Великої Британії. Що ви думаєте про сучасний стан марксистської лівиці?

 

"Перед молодшими поколіннями стоїть завдання винайти новий спосіб, нову мову й форму діяльності, щоб переслідувати ті самі ідеали й цілі, що комуністичний рух переслідував у минулому, коли він був дійсно революційним, поступовим і егалітарним, а не сталінським та дегенерованим."

 

МБ: Про університети багато не скажу, бо вже не працюю. Звісно, залишилися з мого покоління марксисти, які працюють із різних дисциплін. Але що цікавіше, в суспільстві взагалі вже закінчилася ера комуністичних партій і комуністичного руху, що почалася від 1917 року. Перед молодшими поколіннями стоїть завдання винайти новий спосіб, нову мову й форму діяльності, щоб переслідувати ті самі ідеали й цілі, що комуністичний рух переслідував у минулому, коли він був дійсно революційним, поступовим і егалітарним, а не сталінським та дегенерованим. Ми стоїмо перед новими завданнями, щоб відновити й освіжити цей емансипаційний дух і потяг. Це вимагає нову мову, нові форми діяльності. Це вже виявляється на рівні нових соціальних рухів, малих ініціатив, які починаються в захисті прав біженців, емігрантів, в полі оборони нашої системи охорони здоров’я, що є під великим тиском приватизації, різних питань міжнародної солідарності та визвольних рухів. Такі нові соціальні рухи, ініціативи солідарності діють далі, відбиваються у відновленні Лейбористської партії, яка вже набрала понад півмільйона членів. І це переважно молоді люди, які шукають якийсь спосіб виявити себе, стати політично активними. Це зараз на початковій фазі.

МК: А чим займається Ukraine Solidarity Campaign?

МБ: Цей громадський рух виник у 2014 році — після того, як Росія захопила Крим. До нього належать профспілкові діячі, активісти Лейбористської партії, різних лівих угрупувань, безпартійні. Наші принципи: ми за захист демократичних прав і національних прав самовизначення України; ми проти російського та західного імперіалізму. Ми захищаємо профспілкових діячів, демократів, активістів соціальних рухів, намагамося розголошувати їхню долю й захищати їх у Лондоні. Ми маємо також завдання критикувати пропутінські течії в лівому русі, які дуже сильні, я б сказав, навіть домінантні в Західній Європі — у Франції, Британії, Німеччині. Дуже погано, що так звані ліві рухи ототожнюють підтримку путінської держави Росії з її прогресивним іміджем. Вони вважають, що захищати російську державу й виступати проти американського імперіалізму — це прогресивна річ. Вони не бачать глибше, як переслідують людей доброї волі в Росії та Україні, тому ми намагаємося висвітлювати ситуацію.

МК: Дякую, Марку.

Розмовляв Максим Казаков

Читайте також:

Іван-Павло Химка: «Історична політика є хворобою всіх посткомуністичних країн»

Олег Дубровський: «Адміністрація назвала мене підбурювачем і професійним організатором страйків. Це найвища оцінка моїй діяльності»

Залишити коментар