З націоналіста в лівака: випадок Бориса Левицького

Бердиховська, Богуміла

  • 04 липня 2018
  • 2873

Богуміла Бердиховська

Борис Левицький з певністю належав до найсолідніших у свій час західних совєтологів, а його біографія могла б стати матеріалом для сюжету сенсаційної повісті. Попри це, сьогодні він є забутою постаттю. У польському контексті це викликає особливий подив, оскільки Левицький був поміж тих авторів «Культури», кого Єжи Гедройць цінував найбільше. Серед українських співробітників журналу з ним могли конкурувати лише дві особи — Богдан Осадчук та Іван Лисяк-Рудницький — найвидатніший історик української діаспори.

 

Борис Левицький

 

***

Хоча біографічні дані Бориса Левицького більш ніж скупі, можна точно сказати, що він народився у Відні 19 травня 1915 року. Його батько, Василь Левицький, був відомим педагогом і багато років викладав у гімназії в Бережанах (у 1941 році загинув у радянській в’язниці, подібно як частина найближчих родичів Левицького). Вищу освіту він здобув на філософському факультеті Університету Яна Казимира у Львові в 1939 році. З 1936 року (таку дату подає «Енциклопедія українознавства»[1] або 1937 (цю дату подав сам Левицький у біографії, яку підготував для Єжи Гедройця[2])  почав працювати журналістом і відразу став головним редактором львівського тижневика «Нове Село», який спочатку видавався Союзом агрономів, а потім – Українським селянським союзом. Успіх цей був пов’язаний не так з персональними талантами Левицького, як зі зростанням впливів нелегального націоналістичного руху в різних офіційних інституціях культурного та економічного життя українців Другої Речі Посполитої. Незважаючи на свій молодий вік, Левицький вже тоді був заангажований у націоналістичний рух, з яким, ймовірно, пов’язав свою долю в середині 1930-х років[3]. Коли у 1940 році в Організації українських націоналістів відбувся розкол, Левицький рішуче виступив на боці Бандери. До того ж ближче заприятелював з одним із послідовників Бандери – Іваном Мітрингою. Це знайомство вплинуло на цілу подальшу життєву дорогу Левицького. Мітринга ще перед розколом в ОУН різко критикував еміграційне керівництво організації – Провід, а невдовзі після розколу, вже у 1940 році, почав з лівих позицій критикувати Бандеру[4]. Мітринзі не подобалася бандерівська ідея орієнтації української політики на «нову Європу» в німецькому виданні. Він став на чолі групи ревізіоністів (в літературі їх називають «група Мітринги»), які бачили ризики не лише червоного, але й коричневого тоталітаризму. Ця стратегія відбилася в девізі групи: «Разом з поляками, французами, народами Радянського Союзу за вільну Європу без Гітлера і Сталіна». Спочатку група існувала в рамках ОУН, але дуже швидко стала об’єктом атак «правовірних» націоналістів. У цій ситуації розрив з ОУН був лише питанням часу. За інформацією Богдана Осадчука, він відбувся літом 1941 року[5]. Натомість згідно зі згаданою вже автобіографією Левицького, вихід з ОУН стався у 1942 році. На користь другого варіанту також свідчать слова Владислава Філара про роль, яку відіграв Левицький в польсько-українських переговорах періоду Другої світової війни:

В середині 1941 року до Варшави прибув Борис Левицький як офіційний представник ОУН(б) з метою проведення перемовин із представниками польських незалежницьких організацій щодо узгодження спільної політики стосовно німців. Оскільки його повноваження були обмежені, він лише обіцяв спровокувати зміни настроїв українського населення, вороже налаштованого до поляків. З польської сторони хотів, щоби припинилися антиукраїнські нападки і врахувати в майбутніх перемовинах постання незалежної України. Проблему польсько-українського кордону мали б вирішувати після війни[6].

Польсько-українські перемовини зазнали фіаско. Дуже швидко виявилося, що в умовах війни й окупації не було місця, як це описав сам Левицький, для ліводемократичної групи українського руху опору. Мітринга загинув у 1943 році, воюючи у лавах Поліської Січі (так звана «перша УПА») Бульби-Боровця. А Левицький навесні чи влітку 1943 року, вже під час антипольської акції УПА, виїхав (врятувався втечею?) з Волині[7] спочатку до Варшави, потім до Праги, щоби наприкінці війни осісти в Мюнхені, де жив і працював до кінця життя.

 

"Непримиренне ставлення Левицького до українських націоналістичних середовищ, співпраця з німецькими соціал-демократами і дуже інтенсивна науково-дослідна робота спричинили те, що він не відігравав значної ролі в житті української еміграції."

 

В еміграції Левицький зв’язався з вихідцями зі Східної України, що в разі українців з Галичини траплялося не дуже часто (окрім Левицького до «східняків» також пристав Б. Осадчук). У 1946 році він був співзасновником (разом з Іваном Багряним, Іваном Майстренком, Григорієм Костюком, С. Підгайним) Української революційно-демократичної партії. Вона мала ліву орієнтацію й мала фундаментальні суперечності з середовищами націоналістичними, особливо бандерівськими. Однак уже в 1948 році в УРДП стався розкол. Група крайніх лівих, зокрема сам Левицький, вийшли з партії і створили так звану ліву УРДП. У 1949—1956 роках Левицький був співредактором газети «Вперед», яка належала лівій УРДП. Непримиренне ставлення Левицького до українських націоналістичних середовищ, співпраця з німецькими соціал-демократами і дуже інтенсивна науково-дослідна робота спричинили те, що він не відігравав значної ролі в житті української еміграції, хоч за кілька років до смерті почав викладати в Українському вільному університеті в Мюнхені. Значно більшу роль Левицький відігравав у німецькому науковому та політичному житті. Він був, між іншим, референтом Соціал-демократичної партії Німеччини (SPD) у справах Радянського Союзу, експертом Фонду Фрідріха Еберта, науковим співробітником Forschungsdienst Osteuropa в Дюссельдорфі, співпрацював із фаховими місячниками Osteuropa i Osterreichische Hefie.

 

Наші позиції — друкований орган УРДП

 

Ліві погляди Левицького були причиною одного з найдраматичніших епізодів у його біографії. Під час женевської конференції на найвищому рівні[8] відбулася зустріч Бориса Левицького з радянськими дипломатами зі східного Берліна (ймовірно, це було під час «коктейлю», який організувало посольство Польщі), за це його розкритикувала українська еміграційна преса в Сполучених Штатах[9]. Під час розмови Совєти дали зрозуміти, що діалог між Радянським Союзом та українською еміграцією можливий. Важко сказати, чи Левицький повірив у щирість тих декларацій. Відбулися наступні зустрічі Левицького з радянськими функціонерами. А 22 жовтня 1955 року він був заарештований за звинуваченнями у шпигунстві на користь СРСР. При цьому, як писав Гедройцеві Осадчук, головним «обтяжувальним елементом Бориса Левицького є те, що при ньому знайшли список еміграційних діячів з інформацією про їхні зв’язки з розвідками західних країн»[10]. Однак дуже швидко поширилися чутки, що арешт Левицького був зведенням рахунків всередині української еміграції. Справедливо буде зазначити, що близькі до Левицького люди в ці закиди не тільки не вірили, але відразу почали займатися його визволенням. Така позиція була також у Редактора Гедройця[11]. Як він писав до Богдана Осадчука: «Намагаюсь зацікавити кілька світових видань цією справою [арештом Левицького]»[12]. У тому самому листі Гедройць писав: «Повертаючись до Левицького —  як я писав Вам перед цим — якщо Левицький має повну свободу працювати у в’язниці, охоче замовив би в нього якусь статтю. Трактував би це як демонстрацію». Зрештою цей інцидент закінчився щасливо. Після кількох місяців проведених у в’язниці Левицький вийшов на волю, повністю очищений від усіх звинувачень. Збережена кореспонденція свідчить, що він оцінив допомогу й підтримку «Культури» в цей важкий для себе період:

Перепрошую, що лише зараз звертаюся зі словами подяки за все, що Ви, Вельможний Пане Редакторе, та Ваші колеги  зробили під час цієї дурної та нещасливої історії. Власне, лише вчора дізнався від Мєтка Зажицького, як багато я Вам завдячую[13].

Борис Левицький зустрівся з Єжи Гедройцем на початку 1950-х років, але зустріч ця відбулася не під час Конгресу свободи культури у 1950 році в Берліні, як у разі з Богданом Осадчуком. Перший збережений лист Редактора до Левицького датується 15 лютого 1951 року. Згідно з інформацією Богдана Осадчука, Левицький з Гедройцем познайомилися в Мюнхені під час одного з візитів Редактора у це місто. Ймовірно, так і було, бо через багато років сам Гедройць визнавав, що то завдяки Осадчукові («неоціненому зв’язковому»): «почали близьку співпрацю з Борисом Левицьким, який виявився дуже цінним працівником, а кілька його книг видали в рамках Бібліотеки “Культури”[14]». Нове знайомство дуже швидко вилилося в близьку співпрацю. В «Культурі» Левицький писав про найважчі проблеми сучасних польсько-українських відносин, але водночас був одним з найбільш цінних для Гедройця експертів із Радянського Союзу. Обидва були переконані, що «належить якнайшвидше усунути, чи прояснити всі незгоди й викривлення, які не лише ускладнюють можливість дійти до порозуміння, але й унеможливлюють нормальні переговори та дискусії між поляками й українцями»[15]. Саме тому багаторічна співпраця між ними почалася зі статті Левицького, яка була присвячена найновішій польсько-українській історії[16]. Обидва погоджувалися, що:

… на теперішньому етапі польсько-українські взаємини будуть фактично антиросійськими і більше служитимуть справі незалежності наших народів від Москви, якщо вони будуть менше «нашпиговані» «визвольною» пропагандою. Натомість сприятимуть максимальному зближенню між нашими народами, між польською та українською інтелігенцією. Це допоможе вирішити дуже конкретні проблеми, які здаються зараз «політичними», але без яких не може бути й мови про якусь реальну політичну співпрацю між нашими народами у майбутньому[17].

 

"Саме Левицький одним із перших на Заході виявив факти масових вбивств, що були здійснені НКВС безпосередньо перед тим, як до Львова ввійшли німці."

 

Хоча свою першу статтю на сторінках «Культури» Левицький опублікував у 1952 році, найбільш продуктивним періодом співпраці були 1960-ті роки. У той час Левицький був одним із найбільш популярних авторів «Культури». Редактор цінував його й заохочував до ще більшої співпраці. «Ваші статті всім подобаються […] Для мене дуже важливо, щоб якось заохотити Вас до частішого писання для “Культури”»[18]. Другий старт Левицького в «Культурі» був пов’язаний зі справою Оберлендера. У 1959 році тогочасний федеральний міністр у справах переселенців Теодор Оберлендер був звинувачений у тому, що разом з батальйоном «Нахтігаль»[19], де він служив політичним офіцером, був відповідальний за вбивства тисяч мешканців Львова в перші тижні німецької окупації, зокрема за вбивство польських професорів. Внаслідок скандалу, що вибухнув, Оберлендер залишив свою посаду. Левицький присвятив справі Оберлендера аж три тексти в «Культурі»[20]. У цих статтях видно найбільш характерні риси методології роботи та способу мислення Левицького. Передусім це були безкомпромісність та дослідницька сумлінність (саме Левицький одним із перших на Заході виявив факти масових вбивств, що були здійснені НКВС безпосередньо перед тим, як до Львова ввійшли німці; з іншого боку, попри свою нелюбов до націоналістів, надав переконливі докази того, що «Нахтігаль» не брав участі в масових вбивствах у  Львові); з цим пов’язаний панічний страх Левицького перед тим, щоб радянські злочини не стали своєрідним алібі для нацистів[21]. Левицький також був першим, хто висловив гіпотезу, що в підготовці списків розстріляних професорів брали участь українські націоналісти:

Деякі безпосередні свідки, які на той час були у Львові […] вважають, що при створенні списків польських інтелектуалів гітлерівцям допомагали українці з націоналістичних кіл; йшлося про деполонізацію Львова. Ця інформація, без сумніву, недалека від правди[22].

 

Єжи Гедройць

 

Безкомпромісна позиція Левицького щодо тих українців, які під час Другої світової війни співпрацювали з німцями, мало не довела до припинення співпраці між ним та Редактором Гедройцем. Причиною конфлікту було надання генералові Павлу Шандруку найвищої польської військової нагороди Virtuti Militari за участь у вересневій кампанії 1939 року, коли Шандрук, як офіцер-контрактник польської армії, вивів свій загін із німецького оточення. Коли суспільство дізналося про цю новину, генерал Шандрук став об’єктом для атак з боку еміграційної та крайової преси[23]. Приводом був той факт, що наприкінці війни він став на чолі Української національної армії (УНА), до складу якої входили, зокрема, ті розформовані частини дивізії СС «Галичина»[24], яким закидали військові злочини. У цій ситуації Гедройць вирішив дати можливість Шандрукові представити свою версію історії УНА і надрукував у «Культурі» фрагмент зі спогадів генерала[25], хоча раніше намагався переконати своїх знайомих українських істориків написати на цю тему текст. Ще тоді, на етапі консультацій, Левицький явно негативно оцінив політичні рішення того середовища, яке репрезентував колишній генерал:

На мою думку, не варто втручатися у справу Шандрука. Там все неясне і покручене, тому краще не починати історії, яка врешті-решт може нашкодити «Культурі». Українська еміграція  винна у тому, що не спромоглася на солідну критику всього того, що сталося під час війни у сфері німецько-українських взаємин. Кожен, хто наважиться перейти або зачепити це табу, відразу стає «розбитий» дивовижною солідарністю нашої еміграції, солідарністю nota bene, на яку ми не спроможні в елементарних речах, а може навіть вирішальних для нашого існування[26].

Тому нічого дивного не має в тому, що після публікації спогадів у «Культурі» на Редактора посипалися громи:

На мою думку розміщувати спогади Шандрука було фатальною помилкою. Це не спогади, а лише спроба виправдання огидного й нікому непотрібного колабораціонізму з німцями. Спроба примітивна, повна брехні та перекручень[27].

У відповіді Гедройць намагався спокійно представити свої аргументи:

Генерал Шандрук був польським офіцером-контрактником, був відзначений польським військовим орденом і тоді, коли його почала атакувати Варшава та еміграційна преса, не без натхнення органів безпеки […] я вважав за свій обов’язок дати йому можливість висловитись. Незважаючи на те, чи такого роду дії є популярним або ж  ні. У певних справах сформувався певного роду терор [публічної] думки і я анітрохи не маю наміру підпорядковуватися йому, тим паче що терор думки служить лише одній стороні[28].

Якщо Редактор думав, що це пояснення завершить справу, то скоро зрозумів, що помилявся. Восени 1965 року Левицький знову повернувся до цього:

Не маю ані найменшого права пропонувати Вам свої послуги у справах чисто редакційних. Проте тут ідеться про мою співпрацю з «Культурою», співпрацю, якою я пишався, тому що завдяки ній мої статті могли майже регулярно читати у цілій нашій країні. Тому я хотів би ще раз сказати, що публікування дурненьких і неправдивих колаборантських медитацій пана Шандрука стала фатальним ляпасом для однієї з політичних ліній «Культури». Жодного табу Ви не зламали, бо ганебна поведінка частини української інтелігенції під час окупації – ось де справжнє табу […] Стаття пана Шандрука загалом не має нічого спільного з якимось табу. Але це все не має великого значення, порівняно з тим, що, на мою думку, просто не можна в прогресивному журналі поруч матеріалів, які писалися у наших країнах і передавалися контрабандою на захід і т.д., розміщувати такі статті як Шандрукова. […] Якщо Ви вважаєте, що моя співпраця з «Культурою» є потрібною, то умовою було б публікація мого листа до редакції у зв’язку з статтею Шандрука, але відразу змушений зазначити, що такий лист був би для різноманітних кіл дуже неприємним документом. Проте незалежно від цього, я буду радий, якщо наші взаємини, скажу відверто, не будуть обірвані, бо лише дуже невеликий відсоток Ваших добрих знайомих пише для «Культури»[29].

 

 

Погроза такого цінного для «Культури» автора як Левицький припинити співпрацю з журналом, мала стати дуже прикрою несподіванкою для Гедройця. Тому не дивно, що він знову постарався пояснити свою стратегію, цього разу — дуже обширно:

Дуже непокоюсь, що у справі ген. Шандрука з Вашої сторони існує якесь непорозуміння. Я не пробував вибілити чи пояснити діяльність ген. Шандрука, бо це не є завданням польського журналу. Ген. Шандрук був польським офіцером-контрактником з доброю репутацією, так само з доброю репутацією стосовно вересневої кампанії 1939 року. За цю кампанію був відзначений нагородою Virtuti Militari. Ця відзнака спровокувала небачену кампанію комуністичної і радянської преси. Я вважав необхідним і демократичним об’єктивно представити цей випадок, якщо йдеться про причини відзначення; а також дати Шандрукові можливість представити свою позицію. […] Я глибоко переконаний, що моя поведінка є правильною та чесною і мені було б дуже прикро, якби попри мої пояснення Ви відмовилися співпрацювати з «Культурою»[30].

Пояснення не переконали Левицького, він залишився на позиції, що публікування спогадів Шандрука було фундаментальною помилкою «Культури». До цілковитого припинення взаємин не дійшло, однак майже на п’ять років Левицький заморозив свою співпрацю з місячником[31], а в листуванні з Редактором неодноразово повертався до цієї справи, незмінно критикуючи його рішення:

… ще раз мушу підкреслити, що я дуже шкодую, що Ви та редакція Культури не розуміють того, що публікація статті Шандрука (статі дурної та відверто брехливої) в журналі, де ще недавно видавалися твори Синявського і Даніеля, було великою помилкою. […] Дуже прикро! […] Для мене особисто найважливіше у всій цій історії знайти можливість, щоб перед читачами у наших країнах якось відмежуватися від цієї фатальної помилки[32].

У тому самому листі Левицький запропонував абсолютно неприйнятну для Гедройця річ — створити консультаційну групу, яка мала б оцінювати матеріали на українську тематику, які призначалися для публікації на сторінках «Культури»[33]. Гедройць відреагував принципово:

Щодо Шандрука, то нічого більше не можу додати до того, про що писав Вам раніше. Не для того я сиджу на еміграції й борюсь із комунізмом і його методами, щоби самому використовувати ці методи. Не входжу в суть справи, бо її не знаю і не є компетентний, щоби її оцінювати. Ген. Шандрук був польським офіцером-контрактником, отримав найвищу військову нагороду, був заатакований, і я вважав за очевидне та справедливе дати йому можливість оборонитись. […] Може я помиляюсь, але для мене — це демократія[34].

Дискусію в дуже образливому тоні закінчив Левицький:

Мені дуже жаль, що Ви не зрозуміли моєї позиції про фатальну статтю Шандрука. Ваш передостанній лист, імовірно, був написаний у стані нервового збудження: до цієї справи більше не повертатимусь[35].

Не можна зрозуміти принципової позиції Левицького у справі військового вибору частини українських еліт ізольовано від його погляду на поточну політичну ситуацію та суспільні зміни у Радянському Союзі та в Польщі. Левицький вважав, що найефективніший спосіб боротьби з комунізмом полягає не в пропагандистських демонстраціях чи антирадянських філіппіках (у чому він звинувачував більшість східноєвропейських еміграцій, особливо частину еміграції української; останню, про що вже була мова, звинувачував ще в ідеалізації помилкових та шкідливих з погляду українських національних інтересів політичних рішень періоду Другої світової війни), але в максимально об’єктивному та позбавленому емоцій аналізі ситуації в Радянському Союзі (та сателітних державах), у стимулюванні ревізіоністичного руху в комуністичному блоці, а також у пошуку підтримки для східноєвропейських ревізіоністів на Заході:

Не знаю, чи Ви стежите за опозицією італійських прокомуністичних інтелектуалів проти  Нікіти [Хрущова]. Це просто фантастика: не йдеться про якусь нову безглузду антирадянську публікацію, бо мені здається, що для нас важливішим має бути щось інше — підтримати молоду генерацію радянських письменників; показати їм, що на їхній стороні не Захід у розумінні нашої системи та нашої демократії, але теж західні комуністи[36].

 

 

Цим трьом принципам були підпорядковані тексти Левицького на радянську тематику, які публікувалися на сторінках «Культури». Переконання щодо виняткового значення ревізіонізму сприяло тому, що Левицький охоче зустрічався й уважно слухав гостей з-за залізної завіси (наприклад, під кінець 1950-х років він нав’язав близькі стосунки з партійним аутсайдером М. Ф. Раковським, думки якого потім дуже цінував). У певних ситуаціях виконував роль посередника між ними та «Культурою». Так було, наприклад, у випадку Адама Міхніка, який під час свого першого візиту на Захід, потрапив спершу до Мюнхена:

Кілька днів тому тут був дуже цікавий молодий чоловік з Варшави, син колишнього  визначного діяча КПЗУ, постійний читач «Культури». Порадив йому зустрітися з Вами, він боявся, що через нетактовність про це дізнається хтось із «сищиків». Тому я дуже прошу Вас, щоби зустріч з ним зорганізувати в дуже конфіденційний спосіб. […] Молодий гість із Варшави розповість Вам багато про те, чого хоче від «Культури» молода прогресивна генерація. Його звати Адам Міхнік і він подзвонить до Вас на днях. Прошу ще раз про конфіденційність[37].

Левицький був дуже плідним автором. Бібліографія його робіт — це кількадесят книг на радянську тематику, інформаційні довідки, присвячені кадровим змінам у комуністичних країнах та в СРСР[38], сотні статей у німецькій (які він підписував псевдонімом Paul Sikora) та світовій пресі. Серед його зацікавлень особливе місце займав процес формування сталінської системи, а також національне питання в Радянському Союзі. Його співпраця з видавництвом Instytut Literacki концентрувалася довкола цих проблем.

 

"Левицький традиційно переймався тим, щоб його праця про комуністичний терор не була протрактована як виправдання німецьких злочині."

 

Перша згадка про готовність видати польською книгу «Терор і революція» з’явилася в листі Гедройця 6 лютого 1963 р.[39] Місяцем пізніше він повернувся до справи:

Щодо потенційного перекладу Вашої книги «Vom roten terror», то ця справа залишається невирішеною. Як тільки знайду в собі сили відразу ж напишу, аби обговорити справу перекладу[40].

Через рік Редактор повернувся до цього:

Отже, справа видання є для мене повністю актуальною і чим швидше отримаю текст, тим краще […]. Прошу пам’ятати при переробленні книги, що вона буде призначена насамперед для читача польського, а також російського в Радянському Союзі, а тому йдеться про те, щоби поставити акценти на проблемах, які читач не знає зовсім або знає слабо[41].

Під кінець січня було ухвалене остаточне рішення щодо публікації, однак у зв’язку з ґрунтовною переробкою, без якої Левицький не погоджувався на видання, книга вийшла у світ тільки 1965 року. Левицький традиційно переймався тим, щоб його праця про комуністичний терор не була протрактована як виправдання німецьких злочинів:

Я був би дуже вдячний, якби Ви написали вступне слово до німецького видання. Для мене це важливо, бо у тому вступі я виразно зазначив, що моя робота про радянський терор не може бути своєрідним алібі для нацистів. Оскільки Ваше видання будуть читати в Польщі, мені дуже важливо, щоби це вступне слово повторити[42].

Книга «Терор і революція» вийшла у 1965 році під час похолодання у стосунках між Редактором та його мюнхенським співпрацівником. Можливо, саме тут варто шукати причини незадоволення Левицького тим, яким був кінцевий варіант книги в польському перекладі:

Мені дуже прикро, що Ви без консультацій зі мною викинули закінчення книги. При відповідній наставленості можна було б разом постаратися, щоб книга мала якесь людське закінчення, а так кінець виглядає як «підірвався і втік». Але це півбіди. Я просив Вас про розміщення посвяти. В одному з останніх листів Ви обіцяли мені її розмістити. Я ж не присвятив свою роботу псу чи коту, а моїм батькам і братам, яких знищили сталіністи. З прикрістю мушу визнати, що такого браку пошани з Вашої сторони я не сподівався[43].

Інакше склалася доля  книги «Національна політика СРСР в добу Хрущова», яку видали у видавництві Instytut Literacki через рік після «Терору і революції». Книжка була написана на замовлення Єжи Гедройця (перший раз Гедройць запропонував написати її у 1962 році), а робота над нею проходила без великої напруги між Редактором та українським совєтологом, хоч її підготовка зайняла набагато більше часу, ніж планувалося. Запізнення були частково спричинені тим, що післямову до цієї книги готував Всеволод Голубничий, зв’язок із яким був ускладнений хоча б тим фактом, що він мешкав поза Європою на американському континенті.

 

 

Поновлення систематичної співпраці Левицького з «Культурою» відбулося на початку 1970 року з ініціативи Левицького[44]. Гедройцеві вдалося переконати його, щоб він систематично готував для «Культури» «Українську хроніку»:

… я б хотів звернути увагу на ситуацію в Україні. Якийсь огляд подій приблизно раз на два місяці. Чи після обіцяної Вами статті я можу сподіватися, що Ви захотіли б робити це систематично для нас? Це було б, на мою думку, дуже важливо для нас[45].

Левицький незмінно показував своє зацікавлення такого роду працею[46], однак далі обіцянок не пішов. Натомість безуспішно намагався зацікавити редактора «Культури» виданням польською наступних своїх книг[47]. Незважаючи на прогресуючу хворобу, Левицький продовжував пропонувати Редактору нові ідеї, які, втім, йому не вдалося реалізувати. Помер у Мюнхені 28 жовтня 1984 року. На сторінках «Культури» з ним попрощався Богдан Осадчук[48] — його  багаторічний друг.

 

***

Взаємини Левицького з Гедройцем не були позбавлені напруги й навіть конфліктів. Відданість Левицького власній сумлінності, значенню того, про що хотів сказати і педантичність спричиняли те, що майже за кожне речення у чергових статтях він був готовий вести з Редактором справжні гомеричні бої. Був дуже цінним для «Культури» автором, і, може, тому дуже капризним. Це не змінює того факту, що Єжи Гедройць незмінно високо цінував його здібності та знання. Навіть політичні противники паризького журналу не піддавали сумніву його виняткової ролі для сучасних польсько-українських взаємин. У цьому також полягає заслуга Бориса Левицького.

 

Переклав Іван Шпинда за публікацією: Berdychowska, B. 2003. “Od nacjonalisty do lewicowca (Przypadek Borysa Łewyckiego)”.  Zeszyty Historyczne, 145(524). s. 214—230.

 

Читайте також:

Марко Бойцун: «Ми перейшли від українського націоналізму до радикального соціалізму, деякі з нас — і до троцькізму»

Іван-Павло Химка: «Історична політика є хворобою всіх посткомуністичних країн»

Олег Дубровський: «Адміністрація назвала мене підбурювачем і професійним організатором страйків. Це найвища оцінка моїй діяльності»

 


Примітки

  1. «Енциклопедія українознавства», т. 4 Видавництво «Молоде життя» 1962, перевидання в Україні, Львів 1994.
  2. Kultura, 1952 №6/56. Іншу дату – 1938 рік – отримання посади головного редактора журналу Левицький подав у наступній біографічній нотатці, підготованій для Гедройця у середині 1960-х років (подальші цитати походять з кореспонденції у Архіву видавництва Instytut Literacki в Maisons-Laffitte).
  3. У згаданій вище автобіографії, ймовірно, є неточна інформація, бо Левицький вступив до Організації українських націоналістів у 1942 році.
  4. Попри певну «лівизну», Мітринга на той час був антисемітом. В ідеологічному плані його можна розглядати як своєрідний аналог антикапіталістичних крил в НСДАП (брати Штрассери) та італійській Національній фашистській партії. Але його подальша еволюція потребує додаткових досліджень. — прим. ред.
  5. Розмова авторки з Б. Осадчуком 22 липня 2003 року.
  6. W. Filar, «Wołyń 1939-44. Eksterminacja czy walki polsko-ukraińskie», Toruń 2003, s. 334. Згідно з інформацією згаданого вже Б. Осадчука, Левицький проводив переговори у Варшаві вже як репрезентант групи Мітринги. На користь цієї версії говорить факт, що Мітринга, з яким Левицький був пов’язаний, вийшов з ОУН у 1941 році й одразу після свого виходу створив Українську Революційну Партію Робітників та Селян, яка у 1942 році перетворилася в Українську Народно-Демократичну партію. Якщо Левицький репрезентував у Варшаві групу Мітринги, то, можливо, польські співрозмовники помилилися щодо його організаційної приналежності у зв’язку з його попереднім зв’язком із бандерівським табором. З версією Філара також погоджується Ян Маліцький, редактор нелегального видання Oboz, який розмовляв з Левицьким в Мюнхені за кілька тижнів до смерті останнього в жовтні 1984 року (Маліцького з Левицьким звів його багаторічний приятель – Влодзімєж Шнарбаховський). У тій розмові Левицький також розповідав про свою Варшавську місію. Згідно з Маліцьким, Левицький розповідав про себе як про репрезентанта ОУН-Б. Окрім військового минулого предметом розмови Маліцького з Левицьким була співпраця останнього зі створеним підпільно у 1983 році Інститутом Східної Європи (Instytut Europy Wschodniej) і запланованим журналом Україна, щодо якої Левицький нібито виразив згоду (цим планам перешкодила смерть Левицького). Під час розмови Левицький виразив згоду на передрук своєї праці «Політика і суспільство в Радянській Україні: 1953–1980». Ця праця була видана іншим видавництвом CDN у 1988 році. (Розмова авторки з Я. Маліцьким 28 липня 2003 року).
  7. «Редактор Стахів у Сучасній Україні з дня 21 лютого поточного року обурюється, що я висловив тезу, що, ймовірно, певні українські елементи могли допомагати гітлерівцям складати ліквідаційні списки. Чи створення деякими українськими націоналістами гестапівської школи в Закопаному для нищення польського руху опору, чи інші кримінальні факти акції «деполонізації» Волині, яка відбувалася через вбивства тисяч жінок, дітей та старих (бачив особисто ці злочини!) не робить таке припущення правдоподібним? Це речі, яких жоден поважний українець не має боронити».
  8. Конференція відбулася 17-23 липня 1955 року і в ній взяли участь президент США Д. Ейзенхауер, прем’єри СРСР Н. Булганін та Великої Британії А. Р. Іден, а також прем’єр Франції Едгар Фор. У конференції також взяв участь Микита Хрущов – нещодавно обраний на пост генерального секретаря КПРС.
  9. Лист Б. Осадчука до Є. Гедройця 3 жовтня 1955.
  10. Лист Б. Осадчука до Є. Гедройця 7 лютого 1956 року.
  11. Єжи Гедройць був засновником видавництва Instytut Literacki, а також незмінним редактором журналу «Культура», який видавався у цьому видавництві. У зв’язку з великим значенням журналу для польського інтелектуального життя у післявоєнний період, у літературі Гедройця іноді називають просто Редактор з великої літери. — прим. перекладача.
  12. Лист Є. Гедройця до Б. Осадчука 13 лютого 1956 року.
  13. Лист Б. Левицького до Є. Гедройця 22 червня 1956 року.
  14. Б. Осадчук, «Ukraina, Polska, świat. Wybór reportarzy i artykułów». Wstępem i przedmową opatrzył Andrzej St. Kowalczyk. Wstęp J. Gedroyc, C. Miłosz, Sejny 2000. Якщо бути точнішим, то видавництво Instytut Literacki випустило не кілька, а лише дві книги: «Терор і революція» у 1965 році і «Національна політика в СРСР в добу Хрущова» у 1966 році.
  15. Лист Є. Гедройця до Б. Левицького 18 лютого 1952 року.
  16. Б. Левицький, «Ukraińcy a likwidacja Powstania Warszawskiego», Kultura 1952 nr 6/56. Ідею замовити такий текст підказав Гедройцеві Іван Лисяк-Рудницький.
  17. Лист Б. Левицького до Є. Гедройця 3 березня 1958 року.
  18. Лист Є. Гедройця до Б. Левицького 20 березня 1963 року.
  19. Одним з двох батальйонів, що складалися з українських націоналістів, які німці сформували їх перед нападом на Радянський Союз.
  20. Б. Левицький, «Sprawa dr. Oberlaendera», Kultura 1960 nr 4/150.
  21. Лист Б. Левицького до Є. Гедройця 14 листопада 1964 року.
  22. Б. Левицький «Sprawa dr Oberlaendera», loc. cit.
  23. Див. між іншим: S. N., «Virtuti Militari dla generała SS», WTK. Tegodnik Katolików. 15.10.1964; Stanisław Jóźwiak, "Kto nadał Paulowi Schandrukowi, dowódcy dywizji SS Galizien polski order Virtuti Militari", Narodowiec 17.11.1964; Stefan Mereżka, "Virtuti Militari na piersiach dowódcy SS-Galizien", Nasz Znak (Malmo), nr 4/1964; Jacek Wilczur,"Virtuti dla SS-mana", Prawo i życie 31.0 1.1965; Jacek Wilczur, "W cieniu prywatnej kapituły" , itd., 7.02. 1965; "Kto dekorował Pawła Szandruka?", Narodowiec 11.02.1965; "Kto nadał Paulowi Schandrukowi dowódcy "SS Galizien" polski order Virtuti Militari?", Narodowiec 17.04.1965; Joanna Kruc zyńska, Maria Szuszkiewiczowa, " Krzyż za zbrodnie (Jeszcze o aferze gen. Szandruka)", Nasz Znak (Malmo), nr 1-2/ 1965; K.L., "Dalsze echa udekorowania hitlerowskiego generała krzyżem Virtuti Militari", Oblicze Tygodnia nr 314 (364).
  24. СС «Галичина» була створена у квітні 1943 року з українських добровольців.
  25. P. Szandruk, "Historyczna prawda o Ukraińskiej Armii Narodowej", Kultura 1965 nr 6/212. Zob. także : A. Grzywacz, A. Jończyk , "Wojenne losy gen. Pawło Szandruka", Zeszyty Historyczne, 2000, z. 134, s. 120-1 36.
  26. Лист. Б. Левицького до Є. Гедройця 30 листопада 1964 року.
  27. Лист. Б. Левицького до Є. Гедройця 30 червня 1965 року.
  28. Лист Є. Гедройця до Б. Левицького 6 липня 1965 року.
  29. Лист Б. Левицького до Є. Гедройця [XI - XII] 1965 року.
  30. Лист Є. Гедройця до Б. Левицького 8 грудня 1965 року.
  31. У цей період у видавництві Instytut Literacki вийшли дві книги Левицького, а на сторінках журналу одна стаття («Polityka narodowościowa ZSSR» Kultura 1966 nr 10/228), але реалізація цих проектів почалася ще перед справою Шандрука.
  32. Лист Левицького до Є. Гедройця 7 березня 1966 року.
  33. До цієї групи за Левицьким, окрім нього, мали б ввійти Б. Осадчук, Іван Кошелівець, Стахів (ймовірно, йшлося про Володимира).
  34. Лист Є. Гедройця до Б. Левицького 13 березня 1966 року.
  35. Лист Б. Левицького до Є. Гедройця 4 квітня 1966 року.
  36. Лист. Б. Левицького до Є. Гедройця 7 квітня 1963 року.
  37. Лист Б. Левицького до Є. Гедройця 24 вересня 1964 року. Перша зустріч Міхніка з Гедройцем відбулася 5 жовтня у паризькому Café Cluny. Кілька тижнів пізніше Редактор так описував цю подію Левицькому (лист Є. Гедройця до Б. Левицького 31 жовтня 1964 року): Молодий чоловік був у мене. Робить гарне враження. Давно не бачив такого цікавого хлопця. Лякає мене лише одна велика необережність. Зустрівся зі мною дуже конспіраційно, а потім публічно у місцевих польських книгарнях розповідав все, що знав людям зовсім незнайомим. Сподіваюсь, що він не мав неприємностей після повернення. Бо у Парижі зараз дуже багато агентів УБ (пол. – Urząd Bezpieczeństwa – І. Ш.)
  38. Між іншим: "Who's Who in the Socialist Countries. A biographical encyclopedia of 10 000 łeading personalities in 16 conununist countries", Miinchen 1978, "Who ' s Who in the Soviet Union. A biographical encyclopedia of 5000 leading personalities in the Soviet Union", Miinchen 1984
  39. Книга в німецькому оригіналі вийшла під назвою «Vom roten Terror zur sozialistischen Gesetzlichkeit», Мюнхен, 1961.
  40. Лист Є. Гедройця до Б. Левицького 2 березня 1963 року.
  41. Лист Є. Гедройця до Б. Левицького 5 січня 1964 року.
  42. Лист Б. Левицького до Є. Гедройця 24 листопада 1964 року.
  43. Лист Б. Левицького до Є. Гедройця 30 червня 1965 року. У своїй відповіді Гедройць дуже перепрошував за відсутність присвяти, натомість відкидав закид про самовільну відмову від закінчення. (Лист Є. Гедройця до Б. Левицького 6 липня 1965 року).
  44. Лист Б. Левицького до Є. Гедройця 10 березня 1970 року.
  45. Лист Є. Гедройця до Б. Левицького 16 червня 1972 року.
  46. Листи Б. Левицького до Є. Гедройця 27 серпня 1972, квітня 1973, 15 травня 1977, 12 січня 1981.
  47. Йшлося про наступні роботи: "Die Kommunistische Partei der Sowjetunion. Portrat eines Ordens", Stuttgart 1967; "Politische Opposition in der Sowjetunion 1960-1972: Analyse und Dokumentation", Mi.inchen 1972; "Politics and society in Soviet Ukraine 1953-1980", Edmonton 1984.
  48. B. Osadczuk, «Śmierć Borysa Lewickiego», Kultura 1984 nr 12/447. Цікаво, що у цих спогадах Осадчук вирішив підкреслити значення доробку Левицького не стільки для української еміграції, скільки для німецького світу: «Найважливішим досягненням мого покійного друга було те, що важкою працею йому вдалося частково зламати недовіру до народів Східної Європи затверділих у традиційному русофільстві наукових і політичних осередків німецького суспільства».

Залишити коментар